Політичний фольклор як протестний дискурс С. Єфремова (за матеріалами щоденників 1923-1929 рр.)

Сергій Єфремов та його щоденники, що були написані у 1923 - 1929 рр. розкривають ретроспективу історичних подій в Україні того часу через суб'єктну присутність автора. Будучи сином священика, Сергій Олександрович Єфремов вступив до Київської духовної семінарії, після закінчення якої став дяком Йорданської церкви. Пізніше закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, після чого почав займатися дослідженням літератури. Г оловними темами для нього були національні питання, не насильницький соціалізм. Був одним з засновників Української демократичної партії, а після її розколу очолив її лівий напрям разом з Ф.Матушевським та Б.Грінченком, який назвали УРП (Українська радикальна партія). Пізніше ці дві партії об'єдналися в УДРП. Друкувався в газеті «Громадська думка», часописі «Рада», «Боротьба». Не зважаючи на те, що співпрацював у Центральній Раді, критично ставився до її діяльності. Після революції 1905 р. разом з групою однодумців заснував ТУП (Товариство український поступовців). Був заступником М.Грушевського та очолював секретаріат з національних питань у Центральній Раді. Разом з В.Винниченком їздив до Петербургу, де делегація висунула умови національно-територіальної автономії України перед Тимчасовим Урядом. До гетьманату П.Скоропадського ставився двояко: відкрито не сприймав, але розумів слабкість Центральної Ради. Схоже двояке ставлення було і до Директорії. У 1922 р. його було обрано віце-президентом Академії наук. У 1928 р. проти нього в пресі було розпочато кампанію на публічний осуд, а у 1929 р. заарештований по сфабрикованій справі під назвою «Спілка визволення України». Сергія Єфремова було позбавлено волі на 10 років, а у 1939 р. він помер в одному з таборів ГУЛАГу. Лише після 1989 р. його було реабілітовано.

Стан наукової розробки. У своїх «Щоденниках» С. Єфремов записував події в країні, власне ставлення до них та фіксував власне життя протягом семи років. Перечитуючи його записи можна відчути, як з кожним роком людина, яка ідею національного розвитку країни втілювала через власну громадську участь, поступово стає зайвою та критичною до диктатури монопартійності. «Гидотне фарисейство: з одного боку понавішувано скрізь портретів Шевченка, а з другого - нищать його твори способом далеко дурнішим, ніж царська цензура це робила», - пише він у 1924 році [4, с. 84].

Сьогодні «Щоденники, 1923 - 1929» знаходяться у центрі досліджень філологів, публіцистів, філософів, політологів. Наприклад, М. Наєнко досліджував народницьке письменство (романтичне та реалістичне) у стилі С.Єфремова та протиставлення його до модернізму в українській літературі. Л. Масенко цікавить лінгвістичний рівень автора, оскільки С.Єфремов займався проблемами орфографії, правопису та лексики української мови. «Мова “Щоденників” має стати і, безперечно, стане в майбутньому одним із важливих джерел для вивчення літературної мови відтворюваної доби. Відомо, скільки праці вклав Єфремов у справу формування української публіцистичної мови. Він був засновником і найактивнішим автором перших українських газет Наддніпрянщини - “Громадської думки”, “Ради”, “Нової Ради”» [6, с.20].

Наголошуючи на історичному періоді, в якому писалися «Щоденники», М. Виговський зазначає «суперечливий суспільно-політичний та соціально-психологічний механізм індивідуального перевтілення відомих вчених, письменників, лідерів українських опозиційних партій, їх ідейної адаптації до умов радянської влади», про що можна прочитати у «Щоденниках» [1, с.81]. Тому попереджає, що попри широкий фактаж історичних подій та політичних процесів, в першу чергу це суб'єктивне і місцями упереджене тлумачення подій. Дійсно, під час глибокого аналізу записів можна відчути критичне ставлення С.Єфремова до таких історичних постатей, як М.Грушевський, П.Дорошенко, М.Скрипник, М.Хвильовий, наукового колективу Академії наук. Його не задовольняє система освіти, яка була організована по всій вертикалі навчання, штучна українізація, низький професіоналізм номенклатури.

Т. Нагорна аналізує «Щоденники» як джерело суспільно-культурного та наукового життя в Україні у 1920-х рр. «С. Єфремов усвідомлював, що його записи стануть для нащадків цінним свідоцтвом очевидця становлення радянської тоталітарної системи. З цієї причини він їх і не знищив, хоча усвідомлював, яку загрозу вони становитимуть для його подальшої долі у разі арешту. Так і сталося, племінник Єфремова після його арешту виказав місце, де вони зберігалися. “Щоденники” С.О.Єфремова потрапили до рук органів ДПУ» [7, с.229-230].

Г.Калантаєвська та І.Сипченко у центрі дослідження виділяють публіцистичну діяльність вченого та специфіку більшовицьких періодичних видань. «У записах С. Єфремова повною мірою відображені названі якості радянських газет і видавництв. Органічним складником такої періодики були виконавці партійних завдань - редактори, видавці, цензори, коректори, рядові газетярі - інтерв'юери, фотокореспонденти, репортери тощо. У “Щоденниках” вони - “казенні пера”, “борзописці”, “монополісти друкованого слова”, а по-народному - “рябки”» [5, с.100].

Денисенко Г. та Денисенко О. акцентують увагу на історичній постаті самого Сергія Олександровича, який доклав багато зусиль до створення Національної бібліотеки України. Неприйняття більшовицької влади змусило його перебувати під постійним контролем партійних органів влади, пережити обшуки та бути кандидатом на вислання за кордон. Після усунення від роботи в Академії наук, у 1929 р. його було заарештовано за участь в організації «Союз визволення України».

Луїза Оляндер проводить філософський аналіз проблеми взаємодії «Я» та середовища у «Щоденниках» С.Єфремова з точки зору самопізнання та вольового протиставлення зовнішнім обставинам. Як вважає дослідниця, в умовах глобального тиску автор «Щоденників» був надзвичайно вимогливим до своєї освіти та власного світогляду. «Визначивши свою життєву мету, пильно придивляючись до самого себе, проявляючи аналітичність і конструктивну самокритичність, С. Єфремов спонукає до цього й інших іти шляхом знань» [9, с.77-78].

М. Чорнопиский досліджує політичний фольклор у текстах С.Єфремова та пояснює, що антисемітизм в анекдотах (якого доволі багато), виявився тому, що більшість євреїв опинились на боці радянської влади, яку автор «Щоденників» не сприймав. Н. Головецька провела класифікацію 146 анекдотів за ідейно-тематичним змістом та проаналізувала їх, виявивши специфіку поетики та її актуальність у сьогоденні. Дослідниця виділяє чотири групи анекдотів: про історичні події 20-х рр, про історичних осіб (які були суб'єктами політичної діяльності), про цінності та життєві інтереси різних верств радянського суспільства, про українізацію 20-х років [2, с.23].

Для політологічних студій ці «Щоденники» цікаві не тільки фактами та особистими враженнями в умовах тоталітарного політичного режиму. Його записи можуть бути фактологічним документом феномену протестного дискурсу, що існував в часи радянської влади. Для нашого дослідження нотатки у «Щоденниках» дозволяють відкрити маловідомі фольклорні тексти, які можна сприймати як протестний дискурс проти радянської влади у Києві. Тому метою статті є дослідження протестного дискурсу через фольклор, який часто автор виділяв власною рубрикою у «Щоденниках» під назвою «З новітнього фольклору». Предметом дослідження є політичний анекдот, який ми розуміємо як техніку розповіді - наратив. В центрі наративу знаходиться сюжет, а мета самої розповіді - репрезентація абсурдності радянської влади.

Методи дослідження: контент-аналіз та структурно-функціональний метод дозволи виділити основні метафори протиставлення автора «Щоденників» до політичних явищ та політичних акторів через фольклорний фактаж та карикатурне зображення радянської дійсності. Завдання: віднайти наративні форми розповіді політичних анекдотів; визначити основні теми, навколо яких вибудовувалися сюжетні форми; виділити протиставлення антигероїв до героїв.

Наративні форми. Безумовно, власне ставлення до політичного режиму та радянської влади вплинуло на тематичну добірку самих анекдотів автора. Рефлексія на каламбури, метафори, приказки, в яких осміювалася діюча радянська влада у місті Києві, представлена у «Щоденниках» сотнею політичних анекдотів. Їх можна розділити на дві групи за авторством: анекдоти, що розповідали самі більшовики (С. Єфремов іноді так і пише «з комуністичних анекдотів»). Наприклад:

«З комуністичних анекдотів. “На з'їзді, коли Ленін робив доповідь про переможний хід революції, якийсь українець завважив: нічого з того не буде: жидів не вистарчить. “Не турбуйтесь, товаришу, на дурнів їх вистарчить”» [4, с. 69].

анекдоти, що розповідали знайомі або випадкові незнайомі люди на вулицях міста («з українізаційних анекдотів»).