Національна політика польських комуністів у 1943-1945 рр

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна політика польських комуністів у 1943-1945 рр

Шваб Анатолій Георгійович,

доктор історичних наук, професор кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки

ШВАБ Лариса Петрівна,

кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Волинського національного університету імені Лесі Українки

ШВАБ Мар'яна Анатоліївна,

кандидат політичних наук, старший викладач кафедри політології та публічного управління Волинського національного університету імені Лесі Українки.

У статті розглянуто проблематику вирішення питань національних меншин польськими комуністичними колами, що перебирали важелі влади в Польщі в роки Другої світової війни й перші повоєнні роки. Практикуючи комбіновану й змінювану продовж десятків років історії ПНР модель національної політики, комуністи прагнули до створення мононаціональної держави, реалізовуючи омріяну програму польських націоналістів міжвоєнної Польщі. польський націоналіст міжвоєнний комуністичний

Ключові слова: національна політика, національна меншина, «Народна Польща».

SHVAB Anatoliy, Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of History of Ukraine and Archeology of Volyn National University named after Lesya Ukrainka,

SHVAB Larysa, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of World History of Volyn National University named after Lesya Ukrainka,

SHVAB Mariana, Candidate of Political Science, senior lecturer at the Department of Political Science and public administration of Volyn National University named after Lesya Ukrainka

NATIONAL POLICY OF THE POLISH COMMUNISTS IN 1943-1945

Постановка проблеми

Для означення політики держави щодо відмінних етнічних груп, які проживають на її території, вживають кілька понять: «етнічна політика» (особливо домінує в англійській і французькій літературах), «національна політика», «політика щодо національних і етнічних меншин», «політика щодо меншин». Польські дослідники сходяться на думці, що всі поняття близькі за значенням. Так само як і «національна» чи «етнічна» політики, з тією різницею, що перша характеризує історичний аспект політики держави, друга - її сучасний аспект. Терміном «національна політика» вони окреслюють ширший предмет дослідження: політика щодо титульної нації, національних меншин і діаспори, а сам предмет «етнічної політики» зосереджується на політиці держави щодо національних та етнічних меншин. У статті застосовано термін «національна політика польської держави щодо етнічних меншин», де «етнічні меншини в Польщі» розуміємо групи населення, що попри уніфікацію та асиміляцію, практиковану комуністичним керівництвом від 1944 р., зберегли свою етнічну ідентичність і культурну унікальність.

Томаш Броварек вказує на три відмінні моделі національної політики («етнічної політики» у Броварека [3, 11-25]): перша - плюралістична, що передбачає фінансове сприяння активізму національної меншини, допускаючи автономію й двомовність у регіонах її щільного проживання. Меншини беруть активну участь у суспільному житті й оберігають власну ідентичність. Вразливість цієї моделі криється в можливому послабленні єдності громадянської спільноти й держави. В другій - інтеграційній моделі національної політики - держава поважає ідентичність громадянина, визнає етнічну різноманітність, але виключає додаткові преференції для меншини. Друга модель продукує чинники, що можуть допровадити до втрати ідентичності й асиміляції з більшістю. В третій - сегрегаційній моделі - наперед закладено заборону на створення власних інституцій, обмежено громадянські права меншин, що в підсумку може допровадити до її ізоляції й створення етнічних гетто [3, 38-40]. В роки Другої світової війни й відразу після неї в Польщі практикувалася третя модель національної політики, яка трансформувалася у політику витіснення національних меншин із території Польщі засобами адміністративних, економічних та інших обмежень і терору проти найбільш небажаних національних меншин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Публікації досліджень на тему національностей у Польщі стали можливими тільки в 1960-х рр. Проте, на їх зміст негативно впливали три фактори: обмежений доступ до архівів, цензура, а також незацікавленість політичних еліт у виявлені фактів дискримінації громадян непольської національності, що підважувало комуністичну пропаганду рівності та інтернаціоналізму Перші публікації, белетристичного та наукового змісту, висвітлювали українську проблематику, але в дусі виправдання переселення українців із їх батьківських земель у перші повоєнні роки. Історики заледве чи могли торкатися питань політики комуністичного керівництва щодо євреїв, позаяк у кінці 60-х рр. тривала антиєврейська акція [9, 168218], що змусила багатьох із них покинути Польщу.

Широка дискусія довкола сусідства громадян непольської національності розпочалася лише в середині 1980-х рр. [36; 27; 7], спочатку на шпальтах підпільної, потім - офіційної преси. Одним із перших Казімєж Подляський застановився ким були литовці, білоруси й українці для поляків [28]. І лише в 1990-х рр., коли змінився політичний клімат, розгорнулися можливості для вивчення тематики національностей в історичній, соціологічній, культурологічній, політологічній площинах. Автори (Анджей Садовський [30], Збігнєв Курч [14], Анджей Саксон [31], Кристина Керстен [12], Роман Дрозд [5; 7], Пьотр Мадайчик [18], Гжегож Януш [11], Цезар Жолендовський [45]) - представники національних меншин, переважно литовці, українці, білоруси, словаки, німці, євреї - піднесли тематику національної політики в Польській Народній Республіці (ПНР). Звинувачення в дискримінації національних меншин вони адресували політиці комуністичної влади, при тім, замовчували підтримку цієї політики більшістю поляків [22, 10]. Наприкінці 1990-х рр. група істориків під керівництвом Пьотра Мадайчика з Інституту політичних студій Польської академії наук узагальнила напрацювання історіографії в колективній праці «Національні меншини в Польщі» (1998) [25].

У 2000-х рр. національності в Польщі продовжують бути в полі зору наукових кіл. Кшиштоф Буховський [4], Евгеніуш Міроновіч [22], Збігнєв Курч [15], Мартина Грондзка- Реяк [9], Анджей Щепанський [35], Вероніка Кундера [13], Славомір Лодзінський [17], Радослав Зендеровський та Якуб Пєньковський [44], Томаш Броварек [3], Роман Дрозд [6; 8], Агнєшка Маліцка [20], Ярослав Сирник [1], Ян Блушковський [4], Пьотр Врублевський [43], Аркадіуш Індращик [10], Бернард Лінек [16], Влодзімєж Марціняк [21], Марек Зибура [46] та інші вивчають різноманітні аспекти проблематики. У статті автори посилаються на дослідження Енн Епплбом [53], Джозефа Ротшильда [57], Тімоті Снайдера [58], а також Івана Патриляка [56], Володимира Барана і Василя Токарського [47], Мирослава Трухана [59], Лариси Шваб і Анатолія Шваба [32; 55; 60] та ін.

Виклад основного матеріалу

Як щойно було згадано, в повоєнній Польщі практикувалася комбінована й змінювана продовж десятків років історії ПНР модель національної політики. В 1943 - 1945 рр. новопостала комуністична влада розпочала втілення ідеї моноетнічної держави, по суті, реалізовуючи омріяну програму національних демократів та їх визнаного лідера Романа Дмовського в міжвоєнній Польщі [58].

Національна структура Польщі. Національну структуру Польщі можна описати лише у відносних цифрах, позаяк доступні джерела не визначають національної належності тисяч громадян і другої Речі Посполитої й так званої Народної Польщі.

Про кількість населення, що мешкало на цій території до Другої світової війни вказують переписи населення 1921 р. (національність встановлювалася за свідченням опитуваного) і 1931 р. (національність опитуваного встановлювалася за мовою спілкування опитуваного). Відповідно до даних Головного бюро статистики Польської Республіки в 1931 р. із-посеред 31 млн. 915 тис. 779 [57, 51] населення поляки налічували 21 млн. 993 тис. 444 (68,9 %) осіб, українці (і русини) - 4 млн. 441 тис. 622 (13,9 %), білоруси (також ті, що називали себе «місцеві») - 1 млн. 696 тис. 940 (5,3 %), євреї - 2 млн. 732 тис. 584 (8,6 %), німці - 740 тис. 992 (2,3 %), литовці - 83 тис. 116 тис. (0,3 %) осіб, росіяни - 138 тис. 713 (0, 4 %), чехи - 38 тис. 097 (0,1 %), інші - 50 тис. 271 (0,2 %) [57, 51]. Тож відповідно до офіційних статистичних даних національні меншини становили 31,1 % населення Польщі. Таку цифру, «31 % в 1934 р.», наводить В. Кундера [13], П. Врублевський [43, 11] та ін. Тож спільно домінуюча позиція польської історіографії полягає у визнанні того, що третина населення Польщі становили національні меншини. Це значний показник навіть для традиційно багатоетнічних держав Центрально-Східної Європи [46, 145].

Єжи Томашевський, із власного аналізу, дійшов висновку, що в офіційній статистиці занижено чисельність осіб непольської національності. За обрахунками Томашевського поляки становили 64,7 % (20 млн. 649 тис. 509), українці - 16 % (5 млн. 106 тис. 524), євреї - 9,8 % (3 млн. 127 тис. 746), білоруси - 6,1 % (1 млн. 946 тис. 862), німці - 2,4 % (765 тис. 979), росіяни - 0,5 % (159 тис. 578), литовці - 0,3 % (95 тис. 747), чехи - 0,1 % (31 тис. 915), ще понад 3 0 тис. - інші; особи із не встановленою національністю - ще 0,1 % [3 6, 35]. Разом національні меншини, відповідно до висновків Томашевського, становили 35,3 %, отже, на 4,2 % більше, ніж показано в офіційній статистиці. Та й сам Голова статистичного управління у Варшаві перепис населення 1921 р. і 1931 р. вважав пофальшованим у частині, де йшлося про національні меншини на сході Польщі: «При цьому, в переписі 1931 року фальші набагато перевищили фальші1921 року» [59, 2], - писав він.

У 1939 р. газета «Правда» писала, що поляки в Польщі становили близько 60 %, а представники національних меншин - 40 % населення. Серед них переважали українці і білоруси, які налічували відповідно 8 і 3 млн. осіб [47, 46]. Перевищення чисельності меншин, очевидно, мало виправдати іредентистські наміри СРСР щодо східних земель Польщі. Усі наступні роки чисельність національних меншин встановлювало Міністерство внутрішніх справ. У 1960 р. за інформацією Міністерства внутрішніх справ у Польщі мешкало 459 тис. 700 осіб непольської національності, з-посеред яких: 200 тис. - українців, 165 тис. - білорусів, 30 тис. 400 - євреїв, 22 тис. 300 - чехів і словаків, 19 тис. - росіянів, 11тис. - греків, 9 тис. - литовців, 3 тис. - німців. На початку 1990-х рр. національні меншини налічували від 900 тис. до 1 млн. осіб [17, 1]. Дані Головного управління статистики за 2011 р. свідчать, що 596 тис. 900 осіб ідентифікують себе особами непольської національності, національність 521 тис. 900 осіб не встановлено, виключно поляками вважають себе 36 млн. 522 тис. 200 осіб [33, 39].

Коли 14 лютого 1946 р., у так званій Народній Польщі, було вперше (й востаннє) проведено перепис із зазначенням національностей*, то зафіксовано 23 млн. 928 тис. мешканців [36, 35]. Зменшення чисельності в порівнянні з передвоєнним часом становило майже 8 млн. осіб. З-посеред них 20 млн. 520 тис. 178 визнали себе поляками, 2 млн. 288 тис. 300 - німцями, 399 тис. 526 осіб були занесені до графи «інші», а національність 304 тис. 500 осіб не встановлено [35, 2]. Гжегож Януш застерігає від сприйняття статистики як правдивої: «заниження чисельності осіб непольської національності могла сягати 1 млн. 500 тис. осіб», - пише він [11, 229-230]. Відомо, що цей перепис не міг охопити й основної маси українського населення, бо опанована діями Української Повстанської Армії територія не була доступна для переписних комісій. Тож відтік непольського населення відбувся за рахунок українців, білорусів і литовців, які мешкали на окупованих СРСР землях на схід від лінії Керзона й Віленщині. Натомість на так званих «повернутих землях» на схід від лінії Одер - Ниса Лужицька (частина заходу Прусії, частина Сілезії, Східна Померанія і Східний Брандербург, колишнє вільне місто Данцинг, а також округ Щецина на захід від річки) мешкало 3 млн. німців, які, за задумом учасників Ялтинської й Потсдамської конференцій у лютому й серпні 1945 р., мали бути виселені в Німеччину.

Пропагандистські цілі національної політики польських комуністів у Москві. У перші роки після Другої світової війни в Польщі не було єдиної щодо всіх національних і етнічних меншин державної політики. Її радше визначали національні держави, з якими сусідила польська держава. Так можна говорити, що політику щодо українців, білорусів і литовців, яку визначав СРСР. Політика щодо словаків залежала від забезпечення чехословацьким керівництвом зносного існування для польської національної меншини у Тешинській Сілезії (Заолжі). Німці несли тягар німецької окупаційної політики 1939 - 1945 рр. Євреї трактувалися як природні союзники у боротьбі з фашизмом, тому їм було дозволено організовувати національне життя аж доти, поки викрився намір змусити їх виїхати в Палестину [22, 31].

Уперше симптоми національної політики в повоєнній Польщі можна виявляти із розтиражованих Спілкою польських патріотів статей і дописів, вміщених у тижневику «Вільна Польща». Польські комуністи в СРСР заснували політичну організацію Спілку польських патріотів (СПП) у 1943 р. Її очолила Ванда Василевська [21, 175; 42, 2]. Формально 1 березня самої організації ще не існувало, проєкт статуту СПП було опубліковано в середині травня, про що свідчить інформація травневого одинадцятого номеру щотижневика [42, 1-4].

1 березня СПП оприлюднила перший номер щотижневика «Вільна Польща», призначеного для донесення інформації широкому колу польських громадян, які перебували в СРСР, що також пояснює його великий наклад - 40 тис. екземплярів [34, 136-141].

В інавгураційному номері тижневика [40, 3] виявляємо політичні цілі польських комуністів у СРСР, які, за задумом Сталіна, мали перебрати владу після війни. Їх генеральним прагненням було знищення ворога й визволення країни з-під окупації й побудова справедливого суспільства, в якому захищатимуться громадянські права й свобода совісті. У щойно згаданому номері, а також в інших документах, що друкуватимуться в міру виникнення нових прокомуністичних організацій, велика увага приділялася питанню кордонів держави. Повоєнна Польща бачилася авторам безпечною і сильною, але не «загарбницею чужих земель», тож східні кордони часів другої Речі Посполитої повинні були змінитися: поляки не хочуть «ні одного метра української, білоруської чи литовської землі» [40, 3], - писав Альфред Лампе в статті «Місце Польщі в Європі». Так майбутні керівники польської держави, на їх переконання, «засипали штучно створене провалля між найближчими за мовою, духом, історією [і] культурою російським, українським і білоруським народами» [38, 1], а всім, хто відстоював ідею «історичної місії Польщі на Сході» проголошували нещадну боротьбу [38, 1].

Проблематика східних кордонів польської держави досить часто піднімалася на шпальтах «Вільної Польщі». Редакція тижневика використовувала цілу гаму політичних, економічних, чи історичних аргументів, аби прищепити читачам («усім тим, котрі живуть на землях Радянського Союзу» [38, 1]) думку, що Польща повинна позбутися східних воєводств. Кампанія компрометації національної політики міжвоєнних урядів «запускалася» мало чи не в кожному номері «Вільної Польщі». Таку мету мали статті й інших авторів, наприклад, - Романа Ланга «Осередки реакційної зарази» [21, 176] та ін.

Про утворення «центрального осередку польських справ», втіленого пізніше в Сі 111, почали розмовляти в Москві ще на початку 1943 р. Перша зустріч Василевської зі Сталіном і Молотовим відбулася в лютому 1943 р., у час погіршення відносин між еміграційним урядом Владислава Сікорського й урядом СРСР. Конфлікт виник на ґрунті відмови уряду Владислава Сікорського в Лондоні визнати поділ Польщі внаслідок укладення СРСР серпневого пакту 1939 р. із нацистською Німеччиною. СРСР, зі свого боку, не взяв на себе зобов'язання відновлення довоєнного кордону з Польщею. І хоча, польський еміграційний уряд погодився відкласти вирішення цього питання, позаяк військові дії у зв'язку із наступом вермахту, відсунулися далеко від польсько-радянського кордону, конфлікт зі Сталіним тривав перманентно. Цього разу навколо труднощів, що супроводжували створення армії Владислава Андерса. Лондонці звинувачували радянські власті в саботуванні надання полякам харчування, обмундирування, зброї тощо. Радянське керівництво, зі свого боку, звинувачували польських офіцерів і солдатів армії Андерса в дезертирстві напередодні сталінградської битви. Насправді переміщення польської армії на середземноморський театр воєнних дій була бажаною для Сталіна, бо цей крок усував будь-яку можливість визволення Польщі армією, яка не перебувала під цілковитим радянським контролем [57, 42]. Тож суперечка довкола долі арештованих у 1939 р. була лише однією лінією конфлікту між поляками і радянцями. Інші лінії конфлікту, як-от непорозуміння в питанні громадянства осіб народжених на сході Польщі до війни, звинувачення працівників польського посольства в Куйбишеві в шпигунстві проти СРСР, чи викриття розстрілів польських офіцерів у Катині, щораз погіршували і без того погані відносини між польським еміграційним і радянським урядами. Врешті 25 квітня 1943 р. дипломатичні відносини з урядом Сікорського було розірвано.

Усі ці події рясно висвітлювалися на шпальтах «Вільної Польщі». Опублікована в другому номері тижневика декларація зачіпала питання відносин з Москвою і східного кордону Польщі. Підставою для публікації був виголошений Інформаційним агентством Росії (ТАСС) комунікат Ради народних комісарів СРСР, у якому, серед іншого, уряд Сікорського було звинувачено в запереченні ним права українського й білоруського народів на возз'єднання зі своїми земляками в національних державах [39, 1]. Звідси В. Василевська виводила тезу, що бажання залишити польську державу в довоєнних східних кордонах, свідчить про продовження політики визиску українського і білоруського народів, що суперечило поняттю громадянської гідності. Тому польський народ вона закликала до «боротьби, гідної праці і лояльності до Радянського Союзу» [39, 1]. За пафосом і обіцяним результатом - повернення додому поляків, що з різних причин опинилися в СРСР, - Василевська, по суті, сформулювала національну ідею, втілену у гаслі «боротьба, гідність, лояльність», яку, цілком, могли сприйняти поляки по обидва боки кордону. Позаяк армія Андерса, рушивши на Близький Схід, зрадила поляків у СРСР, так націлював розуміти дії генерала Андерса дописувач Хенрик Мірський, то в умовах, що склалися, шлях додому може пролягати лише в лавах нових збройних сил, сформованих під керівництвом СРСР. 28 квітня 1943 р., уже після розірвання дипломатичних відносин між польським і радянським урядами, Василевська в радіопромові повідомила про початок формування таких військових формацій. У такий спосіб в 1943 р. через Сі 111, радянське керівництво втілювало три стратегічні проєкти: перший переконував поляків визнати де факто кордони Польщі після вторгнення СРСР 17 вересня 1939 р.; другий нав'язував думку про необхідність формування власних збройних сил на території СРСР, як можливість повернутися на батьківщину, а для Сталіна, як засіб у зародку контролювати збройні сили (шляхом імплементації туди радянського командування, шпигунів тощо), які звільнятимуть Польщу від окупації і забезпечать Сталінові контроль над усією територією Польщі; третій проєкт готував громадську думку до сприйняття СРСР як союзника.

За тирадою пропагандистських закликів і запевнень приховувалися два очевидних питання: як поляки потрапили в СРСР і чому їх громадянство змінене на радянське?

Василевська радше б уникла відповіді на такі складні й очевидні для адресатів питання [60, 224-265] пояснила в одному (і єдиному [40]) із випусків тижневика. Вона писала, що поляки добровільно покидали окуповану німцями Польщу, сподіваючись на радянську допомогу [40, 3]. В статистиці, вивіреній російським істориком Олександром Гур'яновим, є категорія польських громадян-біженців із території окупованої Німеччиною, але це ті 78 тис. осіб, що відмовилися прийняти радянське громадянство і були депортовані радянськими оперативними органами в глибину Росії в 1940 р. Із вересня 1939 р. до червня 1941 р. на заході України й Білорусі було арештовано 108 тис. 063 осіб [51]. Серед них було багато євреїв [52, 137-175].

Відповідь про зміну громадянства питання у десятому номері щотижневика давав теоретик соціалістичного права, заступник голови Ради Народних Комісарів СРСР Андрій Вишинський, який у статті пояснював зміну громадянства й парпортизацію (з 1940 і 1943 р.), як захід, узгоджений із нормами радянського і міжнародного права [41, 1-3].

До кінця 1943 р. тема східних кордонів на сторінках «Вільної Польщі» вичерпала себе. Редакція не відреагувала на заяву Сталіна на Тегеранській конференції, що східний радянсько-польський кордон повинен проходити по лінії, встановленій у вересні 1939 р. Натомість СПП підняла на вістря пропаганди пропозицію Сталіна посунути західний польський кордон до Одеру та Ниси Лужицької. На конференції в Тегерані позицію Сталіна підтримав Черчилль, який вважав, що землі отримані Польщею, набагато кращі за ті, якими вона володіє. Наприкінці лютого 1944 р. поляки познайомилися з позицією Черчилля із повідомлення в сьомому номері «Вільної Польщі».

Сьогодні важко виміряти наскільки глибоко в свідомість поляків проникала пропаганда їх співвітчизників, які прийняли комунізм як власні переконання, а комуністичний устрій як майбутнє їх спільної батьківщини. Зважаючи на драму, що розгорнулася після вересневих подій 1939 р., їх ставлення до СРСР могло бути різко негативним, навіть ненависним. Немає певності також в тому, що поляки з легкістю приймали втрату східних земель, навпаки, той факт, що СРСР грубо вторгся на суверенну територію, окупував частину земель, терором і пропагандою присилував визнати окупацію доконаним фактом, посилював у поляків ненависть і страх перед невідворотністю їх долі. Саме тому В. Василевській довелося докладати великих зусиль, щоб переконати поляків у протилежному. Освічена й не позбавлена літературного хисту Василевська добре справлялася з покладеним на неї завданням.

Національна політика місцевих комуністів. В окупованій Польщі на момент створення Сі 111 діяла лише Польська робітнича партія (ПРП), яку очолював Владислав Гомулка. Крайова Рада Народова (Державна національна рада; КРН), як самопроголошений парламент, постане 1 січня 1944 р. З програмових документів ПРП довідуємося, що комуністи в Польщі плекали ідеал гомогенної польської держави, але припускали можливість співіснування з національними меншинами [29, 54]. Їх ставлення до осіб непольської національності вирізнялося більшою толерантністю. Проте в реальній політиці комуністи в Польщі діяли відповідно до вказівок радянського керівництва, тому переконували громадськість, що Польща, через зміну кордонів, набула ознак національної одноманітності. А той факт, що в 1945 р. у межах кордонів проживало 4 млн. осіб непольської національності, пояснювали явищем тимчасовим. Передбачалося, що українців, білорусів і литовців буде висилено в СРСР, а на їх місце прибудуть поляки, репатрійовані з Радянського Союзу Умови акції у вересні 1944 р. Польський комітет національного визволення (ПКНВ) узгодив із радянськими адміністраціями у Києві, Мінську і Вільнюсі [19, 45-52]. Долю німців вирішено на Ялтинській і Потсдамські конференціях.

Серед місцевих комуністів існували істотні розбіжності в питанні вирішення національного питання, особливо в перший період існування ПКНВ. Річ у тім, що справа створення ПКНВ («тимчасового уряду у формі ПКНВ», як висловився Хіларій Мінц) перебувала повністю у віданні Центрального бюро комуністів Польщі (ЦБКП). Таємно, без відома генерального секретаря партії Гомулки, до справи було залучено лише представника ЦК ПРП Маріана Спихальського. Комуністів у Польщі лише в загальному інформували про хід справи. У переддень утворення ПКВН у листі до ЦК ППР (18 липня) керівництво ЦБКП вимагало впровадження політики, яка забезпечила б єдність народу в дусі Тегерану. Комуністи в СРСР мали визначальний вплив на програмові документи ПКНВ та його політику.

Отже, ПКНВ йшлося про вирішення питання національних менших в перехідний період, до часу закінчення акції переселення. З метою координації діяльності у структурі ПКНВ було створення Відділ у справі національних меншин, а в ньому Відділок у справі допомоги євреям. Така увага до проблем євреїв пояснювалася тим, що вони єдині з-посеред національних груп, не звинувачувалися в колаборації. На території поширення влади ПКНВ у 1944 р. проживали окрім євреїв, українці, білоруси, литовці й німці. Люблінські керівники намагалися зібрати інформацію про очікування кожної із національних груп, а також ролі, яку вони відігравали під час німецької окупації. Всі, окрім євреїв, трактували як колаборантів. Урешті-решт, більшість з-посеред національних меншин були люди, що поверталися з СРСР. Керівники ПКНВ декларували їм допомогу у пошуках майна (більшість будинків у той час займали поляки). Євреям дозволяли створювати Єврейські комітети, які надавали допомогу особам, що порятувалися від голокосту Але комуністичне керівництво не було спроможне стримати антисемітизм [9, 168-218; 10, 23] і жорстокість розправи над ними [10, 23].

Серед керівництва ПКНВ існувала загальна згода у вирішенні німецького питання, на яку впливав досвід окупації - після війни етнічних німців не вважали за людей, вони насамперед були - німцями [53, 152]. Поляки відплачували німцям тими ж утисками, якими ті щойно цькували їх самих. «Ліквідацію фольксдойчів» здійснювали на підставі інструкції «Про затримання і вивезення до таборів праці злочинців народу, так званих «Volksdeutsche» керівника Управління державної безпеки (УБД) ПКНВ Станіслава Радкевича від 30 жовтня 1944 р. Усі фольксдойчі, яким виповнилося 16 років, затримувалися і відправлялися у табори, в яких німці знищували ув'язнених. Щось подібне сьогодні видається страхітливим, проте «там не було місця для гуманних почуттів [53, 153], - пише Епплбом.

Складним для вирішення було литовське питання. Литовці в міжвоєнні налічували близько 200 тис. осіб [13] - меншина нечисельна, але радикально налаштована [13]. Литовці потерпали від ворожого ставлення з боку влади й польської спільноти. 22 вересня 1944 р. очільник ПКНВ Едвард Осубка-Моравський і голова Ради Народних Комісарів Литовської СРР Гедліва підписали договір про взаємне переміщення литовців з Польщі і поляків з Литви, почавши з 1 грудня 1944 р. до 1 квітня 1945 р. Переселенці мали право обирати місце проживання. На практиці не всі погоджувалися покидати обжиті місця; таких присилували до виїзду, як антипольські, антирадянські і пронімецькі елементи. Згодом виявилася слабка сторона норми про добровільне переселення, позаяк суттєво гальмувався сам процес. Тому воєводи і старости отримали припис від центрального керівництва про передачу нелегально прибулих у розпорядження НКВД. Рятуючись від терору НКВД і перед загрозою виселення, литовці почали приховувати свою національність, що дало підстави комуністичному керівництву вважати литовське питання «вирішеним».

Білоруси становили 1966 тис. (6 %) населення довоєнної Польщі і заселяли Белський, Білостоцький і Сокольський повіти. Симетричні відносини (як їх назвав Мирослав Міронович) між білорусами і новою владою були короткочасними. У вересні 1944 р. між ПКНВ і урядом Білоруської РСР було підписано договір про репатріацію поляків із Білорусії, і білорусів із Польщі (до лютого 1945 р.). Загравання з білорусами (заохочення до співпраці із владою, залучення у силові структури, компроміс щодо білоруського шкільництва, норма про добровільний виїзд із Польщі) мали стриманий ефект. Але ситуація почала змінюватися на початку 1945 р., коли активізувалася діяльність військових організацій польського підпілля, котрі спровокували польсько-білоруський конфлікт, який тривав до 1947 р. Поляки плекали образу на білорусів ще від 1939 р., звинувачуючи їх у сприянні вторгненню Радянського Союзу в Польщу. Навіть роки окупації, коли поляки і білоруси однаково несли тягар війни, між ними не відновилися доброзичливі стосунки. Поляки підозрювали білорусів у планах (чи бажанні) приєднати Білосточчину до Білорусії й запобігали їх планам масакрою над цивільним населенням. Так білорусів змушували покинути Польщу. До СРСР виїхало 30 тис. білорусів [1, 118-120]. Комуністичне керівництво повідомляло про виїзд із Польщі всіх, хто не визнавав себе поляком. На початку 1947 р. білоруську проблему було «вирішено». У переписі населення 2002 р. білорусів зазначено 48 тис. 737 осіб або 0,1 % [50].

Українська ситуація в Польщі може бути порівняна лише з німецькою. З одними та іншими спільне співжиття в одній державі не уявлялося можливим. Збройна боротьба українців і польсько-український конфлікт 1943 р. залишили глибоку рану в польському суспільстві. А те, що український рух був ще й антирадянський, то українці в Польщі після 1944 р. залишилися без союзника. Ухвалюючи рішення про репресії щодо українців, польське керівництво могло розраховувати на схвалення і польських громадян, і радянського керівництва. Тож обставини для українців були сповнені трагізму [56, 367].

Українці мешкали на своїх споконвічних землях Холмщини, Підляшшя, Грубешівщини, Перемишильщини і Лемківщини. Відповідно до польської статистики, після підписання у вересні 1944 р. між Польщею й УРСР угоди про репатріацію, на території Польщі проживали 479 тис. 682 осіб української національності [59, 2].

У німецькій статистиці за 1940 р. начальник Відділу у справах населення і суспільної опіки в уряді Ганса Франка д-р Арльт повідомляв про 744 тис. українців, що проживали на території вздовж нового польсько-радянського кордону [37, 194]. Загалом ця цифра поміщена в межі від 550 тис. до 1 млн. осіб (остання за свідченням Ігнація Блюма і Казимира Пудла) [59, 3]. Роман Дрозд [7, 172], Тадеуш Ольшанський [26, 228] називають 600 - 650 тис. осіб. Після Другої світової війни доля цих людей радянським військовим командуванням була віддана на розсуд ПКНВ.

Угода між ПКНВ і урядом УСРР від 9 вересня 1944 р. дозволяла добровільний виїзд українців із території Польщі. Проте ситуація щодо відрізнялася від ситуації щодо білорусів і литовців більшою нетерпимістю і категоричним рішенням їх позбутися. Усправедливлення діям влади надавала збройна боротьба українців у лавах Української повстанської армії (УПА). Окрім того, відселяючи українців до СРСР, керівництво ПКНВ мало намір створити безпечні умови переселення поляків із СРСР на південно-східні землі Польщі [22, 52]. Тому щодо українців не застосовувався норма про добровільне переселення.

13 лютого 1945 р. Тимчасовий уряд ухвалив рішення про ліквідацію українського підпілля. На боці внутрішніх військ польського Міністерства внутрішніх справ (МВС), Міліції обивательської (МО) (Громадянська міліція) та різними люмпенізованими елементами [56, 369] стали військові націоналістичні організації НЗС, НВО, «ВіН». Невдоволені темпами переселення і під виглядом «помсти за Волинь» вони організували в лютому - квітні 1945 р. масові погроми українських сіл у районі Рашева на північно- східній Лемківщині. Тут було убито 3 тис. українців. Найбільші погроми відбулися в селах Павлокома (366 жертв), Пискоровиці (до 400 жертв), Березка (250 жертв), Гвоздянка (166 жертв), Старий і Новий Люблінець (до 540 жертв), Лубне (до 80 жертв) [56, 369]. Терор змусив десятки тисяч українців покинути Польщу. До 2 серпня 1946 р. із Польщі було репатрійовано 482 тис. 662 українців [27, 12]. До кінця 1946 р. владці вважали справу з українцями в цілому вирішеною. А що робити з кільканадцятьма тисячами, що зосталися в Люблінському, Жешівському і Краківському воєводствах, було вирішено восени у Генеральному штабі Війська польського: в листопаді генерал Остап Стеци у рапорті щодо оперативної діяльності війська і органів безпеки запропонував урядові здійснити переселення українців у середині країни. Від початку 1947 р., від моменту припинення дії умови про обмін населенням між Польщею і радянськими республіками, розпочалася підготовка до акції «Вісла».

Висновки

Для комуністичного керівництва Польщі, шанси якої опанувати повноту влади зміцнювалися разом із переможним наступом Червоної армії в 1944 р., вирішення питання національних меншин прикордоння мало політичне значення. Відроджена на початку ХХ ст., ця держава була багатоетнічною. Але цей доконаний факт не розглядався усіма політичними акторами як сприятливий у справі державотворення. В 1930-х рр. навіть у таборі пілсудчиків усвідомили неефективність національної політики, скерованої на багатоетнічність. Тому й відповідальні за різного роду акції, що утискали національні меншини. Після завершення Другої світової війни голова КРН Болеслав Берут уже вважав створення однонаціональної держави, щасливим розв'язанням проблем національних меншин у Польщі. Вперше симптоми національної політики в повоєнній Польщі виявилися в розтиражованих Сі 111 статей і дописів, вміщених у тижневику «Вільна Польща». Редакція тижневика використовувала цілу гаму політичних, економічних, чи історичних аргументів, аби прищепити читачам думку, що Польща повинна позбутися східних воєводств. В окупованій Польщі на момент створення СПП діяла лише ПРП. У її програмових документах плекався ідеал гомогенної польської держави, але й припускалася можливість співіснування з національними меншинами. Схиляння до витіснення національних меншин і проголошення Польщі однонаціональною державою було метою політики нового комуністичного керівництва, зокрема ПКНВ (1944 р.) і Тимчасового уряду національної єдності (1945 р.). Врешті, описані заходи, привели до бажаного результату: продовж двох років після завершення війни чисельність національних меншин у Польщі зменшилася на 60 %. Найбільше залишалося у західних (німців) і південно-східних (українців) воєводствах. У всіх воєводствах разом узятих зменшилася чисельність євреїв.

Список використаної літератури

1. Aparat bezpieczenstwa Polski Ludowej wobec mniejszosci narodowych i etnicznych oraz cudzoziemcow / Pod red. J. Syznyk, - Warszawa: IPN, 2009. - 342 s.

2. Bluszkowski J. Stereotypy narodowe w swiadomosci Polakow. Studium socjologiczno-politologiczne,

- Warszawa: Elipsa, 2003. - 343 s.

3. Browarek N. Uwarunkowania polityki etnicznej panstwa polskiego po 1989 roku. - Lublin: UMCS. 2018. - 644 s.

4. Buchowski K. Litwomani: mity, wzajemne postrzeganie i stereotypy w stosunkach polsko-litewskich w pierwszej polowie XX wieku. - Bialymstok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Bialymstoku, 2006. - 468 s.

5. Drozd R. Droga na Zachod. Osadnictwo ludnosci ukrainskiej na ziemiach zachodnich i polnocnych Polski w ramach akcji “Wisla”. - Warszawa: Tyrsa, 1997. - 189 s.

6. Drozd R. Ukraincy w Polsce wobec swojej przeszlosci (1947-2005). - Slupsk, Warszawa, 2013. - 416 s.

7. Drozd R. Ukraincy w Polsce. Mniejszosci narodowe w Polsce // Panstwo i spoleczenstwo polskie a mniejszosci narodowe w okresach przelomow politycznych (1944 - 1989) / Red. P. Madajczyk, - Warszawa, 1998. - S. 180 - 244.

8. Drozd R., Halczak B. (red) Ukraincy i ich s^siedzi na przestrzeni wiekow: polityka, gospodarka, religia, kultura i zycie codzienne. Slupsk-Warszawa 2020. 544 s.

9. Gr^dzka-Rejak M. Postawy i zachowania Polakow wobec Zydow w czasie okupacji niemieckiej w publikacjach drugiego obiegu w PRL // Zaglada Zydow. Studia l Materially. 2019. - № 5. - S. 168-218.

10. Indraszczyk A. Dzieje ziemi losickiej. Z historii mniejszosci narodowych, kulturowych i religijnych.

- Warszawa, Losice: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2010. - 230 s.

11. Janusz G. Usytuowanie mniejszosci narodowych w spoleczenstwie i polityce panstwa polskiego po 1945 r. // Mniejszosci narodowe w polskiej mysli politycznej XX wieku / Pod redakj Jana Jachymka. Lublin: 1992. - S. 228 - 254.

12. Kersten K. Polacy, Zydzi, komunizm: anatomia polprawd 1939 - 1968. - Warszawa: Niezalezna Oficyna Wydawnicza NOWA, 1992. - 182 s.

13. Kundera W. Mniejszosc narodowe w Polsce - zarys historyczno-prawny [Електронний ресурс]. - Режим доступу: file:///C:/Users/Admin/Downloads.

14. Kurcz Z. Mniejszosc niemiecka w Polsce. - Wroclaw: Uniwersytetu Wroclawskiego, 1995. - 275 s.

15. Kurcz Z. Mniejszosc Polski na Wilenszczyznie. Studium socjologsczne. - Wroclaw: WUW - Uniwersytet Wroclawski, 2005. - 467 s.

16. Linek B. Polityka narodowosciowa na Sl^sku Opolskim w latach 1945-1960. Zalozenia - stan badan - fazy // Rocznik Ziem Zachodnich. - 2017. - Nr 01. - S. 13 - 35.

17. Lodzinski S. Tolerancja czy akceptacja? Etniczne stosunki mniejszosciowe w Polsce po 1989 roku. Tolerancja i jej granice w relacjach mi^dzykulturowych / Pod red. A. Posern-Zielinskiego, - Poznan: Wydawnictwo Poznanskie, 2004. - 224 s.

18. Madajczyk P. Przyl^czenie Sl^ska Opolskiego do Polski 1945-1948. - Warszawa: Instytut Badan Literackich PAN, 1996. - 319 s.

19. Magierska R. Zewn^trzne ruchy migracyjne jako nast^pstwo zmian granic Polski po II wojnie swiatowej // Zeszyty Naukowe Instytutu Nauk Politycznych Uniwersytetu Warszawskiego. 1981. - Z. 9. - S. 45-52.

20. Malicka A. Ochrona mniejszosci narodowych. Mi^dzynarodowe standardy i rozwi^zani polskie. -

Wroclaw: Wydawn. Uniwersytetu Wroclawskiego, 2004. - 247 s.

21. Marciniak W. Problematyka repatriacyjna na lamach «Wolnej Polski» (1943-1946). // Polityka i politycy w prasie XX i XXI wieku. - Bialystok: Wydawnictwo HUMANICA, 2016. - S. 273-291.

22. Mironowicz E. Polityka narodowosciowa PRL. - Bialystok: Wydanie Bialoruskiego Towarzystwa Historycznego, 2000. - 284 s.

23. Misilo E. Akcja «Wisla». Dokumenty. Warszawa: Archiwum Ukrainskie, 1993. - 524 s.

24. Misilo L. Polska polityka narodowosciowa // Mniejszosci narodowe w Polsce. Panstwo i spoleczenstwo polskie a mniejszosci narodowe w okresach przelomow politycznych (1944 - 1989) / Red. P. Madajczyk. - Warszawa: Instytut Studio'w Politycznych Polskiej Akademii Nauk, 1998. - 295 s.

25. Mniejszosci narodowe w Polsce. Panstwo i spoleczenstwo polskie a mniejszosci narodowe w okresach przelomow politycznych (1944 - 1989) / Red. Piotr Madajczyk. - Warszawa: Instytut Studio'w Politycznych Polskiej Akademii Nauk, 1998. - 295 s.

26. Olszanski T. Konflikt polsko-ukrainski 1943 - 1947 // Wi^z. - 1991. - Nr 11 - 12.

27. Piecuch L Siedem rozmow z generalem dywizji Wladyslawem Pozog^ I zast^pc^ ministra spraw wewn^trznych, szfem wywiadu i kontrwywiadu. Warszawa: FNCE, 1987. - 416 s.

28. Podlaski K. Litwini, Bialorusini, Ukrainci - nasi wrogowie czy bracia? - Londyn: Przedswit, 1986. - 90 s.

29. Polska Partia Robotnicza. Dokumenty programowe 1942-1948 / M. Malinowski. - Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1984.

30. Sadowski A. Mniejszosc bialoruska w Polsce po zmianie granic w 1944 roku // Studia Podlaskie. - 1988. - Tom VIII. - S. 97 - 112.

31. Sakson A. Stosunki narodowosciowe na Warmii i Mazurach. 1945 - 1997. - Poznan: Instytut Zachodn, 1998. - 428 s.

32. Shvab L., Shvab A., Shvab M. «Zeligowski Mutiny» as a Polish Way to Solve the «Vilnius Problem» // Codrul Cosminului. - 2021. - Vol. 27. - No. 1. - S. 129 - 149.

33. Struktura narodowo-etniczna, j^zykowa i wyznaniowa ludnosci Polski. Narodowy Spis Powszechny Ludnosci i Mieszkan 2011 / Rutor opracowania: Grzegorz Gudaszewski. - Warszawa, 2015. - 256 s.

34. Syzdek E. Dzialalnosc Wandy Wasilewskiej w latach II wojny swiatowej. - Warszawa: Wydawn. Ministerstwa Obrony Narodowe 1981. - 326 s.

35. Szczepanski A. Ewolucja polityki etnicznej w Polsce w latach 1944 - 1989 // Wroclawskie studija politologiczne. - 2020. - Nr 28. - S. 164-174.

36. Tomaszewski J. Rzeczpospolita wielu narodow. - Warszawa: Mlodziezowa Agencja Wydawnicza, 1985. - 267 s.

37. Torzecki R. Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy (1933 - 1945). - Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1972. - 376 s.

38. Wolna Polska. - 1943. - Nr 1.

39. Wolna Polska. - 1943. - Nr 10.

40. Wolna Polska. - 1943. - Nr 11.

41. Wolna Polska. - 1943. - Nr 2.

42. Wolna Polska. - 1943. - Nr 7.

43. Wroblewski P. Mobilizacja i konflikt etniczny. Miejsca swi^te mniejszosci narodowych w Polsce. - Warszawa: Semper, 2007. - 468 s.

44. Zenderowski R., Pienkowski J. Kwestie narodowosciowe w Europie Srodkowo-Wschodniej. - Warszawa: Dom Wydawniczy Elipsa, 2014. - T. 1: Zagad-nienia teoretyczne. - 227 s.

45. Zol^dowski G. Mniejszosci narodowe w Polsce // Spoleczenstwo polskie w latach 1989 - 1993. Wybrane dane i zagadnienia polityki spolecznej / Pod red. Antoniego Rajkiewicza. - Warszawa, 1994. S.35 - 49.

46. Zybura M. Niemcy w Polsce. - Wroclaw: Wydawnictwo Dolnosl^skie, 2001. - 258 s.

47. Баран В., Токарський В. «Зачистки»: політичні репресії в західних областях України. 1939 - 1941. - Львів: «Місіонер», 2014. - 455 с.

48. Гаврилюк Л. Василевська Ванда Львівна. // Енциклопедія історії України: у 10 т. / Редкол. В. Смолій та ін. - Київ: Наукова думка, 2003. - Т. 1. - 688 с.

49. Гогун А. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. - Харьков: Фолио, 2018. - 363 с.

50. Головне управління статистики (2002) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pop- stat.mashke.org/poland-ethnic2002.htm).

51. Горланов О., Рогинський А. Об арестах в западных областях в 1939 - 1941 г. // Репрессии против польских граждан. Сб. ст.: Польская комиссия общества «Мемориал». [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.memo.ru/history/polacy/gorrog_c.htm

52. Гурьянов А. Масштабы депортации населения вглубь СССР в мае - июне 1941 г. Исторический сборник «Мемориал». - Москва: Звенья, 1997. - Вип. 1. - С. 137 - 175.

53. Епплбом Е. Залізна завіса. Приборкання Східної Європи. 1944 - 1956. - Київ: Видавництво

Києво-Могилянської академії, 2017. - 624 с.

54. Модерністки. Антологія польської жіночої прози міжвоєнного періоду. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. - 532 с.

55. Панасюк В., Шваб Л. Державне освітнє адміністрування у Волинському воєводстві (1921 - 1939 роки): убезпечення чи усправедливлення // Освіта національних меншин в Україні : історичні традиції, правові засади, сучасні виклики (ХХ - початок ХХІ століть) : монографія.

- Львів, 2019. - Кн. 2. - С. 226 - 251.

56. Патриляк І. Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939 - 1960 рр. - Львів: «Часопис», 2012. - 512 с.

57. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами. - Київ: Мегатайп, 2001. - 496 с.

58. Снайдер Т Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569 - 1999. - Київ: Дух і Літера, 2017. - 464 с.

59. Трухан М. Українці в Польщі після другої світової війни 1944-1984. - Київ: Центр учбової літератури, 2021. - 404 с.

60. Шваб Л., Шваб М. Формування і функції органів державної безпеки у Східній Польщі в 1939

- 1941 роках // Wojna - Wojsko - Bezpieczenstwo poprzez stulecia i epoki. Studia i materialy. - Oswiecim, 2019. - S. 244 - 265.

References

1. The security apparatus of the People's Republic of Poland towards national and ethnic minorities and foreigners (2009). Warszawa (in Polish).

2. Bluszkowski, J. (2003). National stereotypes in the minds of Poles. Sociological and political science study. Warszawa (in Polish).

3. Browarek, N. (2018). Determinants of the ethnic policy of the Polish state after 1989. Lublin (in Polish).

4. Buchowski, K. (2006). Litwomani: myths, mutual perceptions and stereotypes in Polish-Lithuanian relations in the first half of the 20th century. Biafymstok (in Polish).

5. Drozd, R. (1997). Way to the West. Settlement of the Ukrainian population in the western and northern territories of Poland as part of the “Visla” operation. Warszawa (in Polish).

6. Drozd, R. (2003). Ukrainians in Poland in the face of their past (1947 - 2005). Sfupsk, Warszawa (in Polish ).

7. Drozd, R. (1998). Ukrainians in Poland. Mniejszosci narodowe w Polsce. Panstwo i spoleczenstwo polskie a mniejszosci narodowe w okresach przelomow politycznych (1944 - 1989). Warszawa, 1998. 180 - 244 (in Polish).

8. Drozd, R., Halczak, B. (red) (2020). Ukrainians and their neighbors over the centuries: politics, economy, religion, culture and everyday life. Slupsk-Warszawa (in Pol.).

9. Gr^dzka-Rejak, M. (2019). Attitudes and behaviors of Poles towards Jews during the German occupation in publications of the second circulation in the Polish People's Republic. Zaglada Zydow. Studia lMaterialy. 5. 168 - 218 (in Polish).

10. Indraszczyk, A. (2010). The history of the land of Losice. From the history of national, cultural and religious minorities. Warszawa, Losice (in Polish).

11. Janusz, G. (1992). The location of national minorities in the society and politics of the Polish state after 1945. Mniejszosci narodowe w polskiej mysli politycznej XX wieku. Lublin. 228 - 254 (in Polish).

12. Kersten, K. (1992). Poles, Jews, Communism: The Anatomy of Half-truths 1939 - 1968. Warszawa (in Polish).

13. Kundera, W. National minority in Poland - historical and legal outline. Retrieved from: file:///C:/ Users/Admin/Downloads/Mniej szosci_narodowe_w_Polsce_-_zarys_historyczno-.pdf (in Polish)

14. Kurcz, Z. (1995). The German minority in Poland. Wrocffaw (in Polish).

15. Kurcz, Z. (2005). A minority of Poland in the Vilnius Region. A sociological study. Wroclaw (in Polish).

16. Linek, B. (2017). Nationality policy in Opole Silesia in the years 1945 - 1960. Assumptions - state of research - phases. Rocznik Ziem Zachodnich. 01. 13 - 35 (in Polish).

17. Lodzinski, S. (2004). Tolerance or acceptance? Ethnic minority relations in Poland after 1989. Poznan (in Polish).

18. Madajczyk, P. (1996). The annexation of Opole Silesia to Poland 1945 - 1948. Warszawa (in Polish).

19. Magierska, R. (1981). External migration movements as a consequence of changes in Poland's borders after World War II. Zeszyty Naukowe Instytutu Nauk Politycznych Uniwersytetu Warszawskiego. 9.

45-52 (in Polish).

20. Malicka, A. (2004). Protection of national minorities. International Polish standards and solutions. Wroclaw (in Polish).

21. Marciniak, W. (2016). Repatriation issues in «Free Poland» (1943 - 1946). Polityka i politycy w prasie XX i XXI wieku. Bialystok. 273-291 (in Polish).