Результативність політичного лідерства в умовах президентських і напівпрезидентських демократичних республік: динаміка основних показників

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА В УМОВАХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ І НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ РЕСПУБЛІК: ДИНАМІКА ОСНОВНИХ ПОКАЗНИКІВ За цінні поради щодо методології дослідження динаміки ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення країн світу та способу представлення дослідних результатів висловлюємо вдячність доктору соціологічних наук, кандидату економічних наук Ю.О. Чернецькому (м. Харків).

Тесфайє Л.А.,

аспірантка кафедри політології, соціології і культурології Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, Харків

Анотація

політичний лідерство президент демократичний

Метою дослідження є порівняльний аналіз результативності демократичного лідерства у відносно великих президентських і напівпрезидентських країнах. Визначено, що забезпечення потужного політичного лідерства є найважливішим завданням президентів та інститутів президентства як у президентських, так і в напівпрезидентських демократичних республіках. Країни, де системами правління є президенталізм і напівпрезиденталізм, доцільно об'єднати терміном “країни з президентством як інститутом виконавчої влади або президентальні країни ”, що відображає їхню спільну рису -- головну роль інституту президентства. Двома основними показниками результативності політичного лідерства у демократичних країнах є індекс демократії та зіставний ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення, які відображають поточну ситуацію й порівняльну динаміку в політичній і економічній сферах суспільного розвитку. США впевнено зберігають економічне лідерство у групі президентальних країн, проте індекс демократії в цій країні протягом останніх 15 років неухильно знижувався. У підгрупі президентських республік три країни Латинської Америки (Уругвай, Чилі та Коста-Рика) останнім часом помітно випередили США, а також Південну Корею за індексом демократії. Заслуговує на увагу досвід Чилі, де наприкінці 2019 р. спостерігалися бурхливі соціальні заворушення, але політичну ініціативу перехопили, перебравши на себе лідерство, президент С. Піньєра та його уряд, які успішно очолили та продовжують тримати під ефективним контролем процес конституційних перетворень. У 2020р. абсолютним лідером групи країн з президентством як інститутом виконавчої гілки влади і в сфері політичного розвитку, і в сфері економічного зростання стала напівпрезидентська Республіка Китай (Тайвань). При цьому головну роль у забезпеченні та реалізації демократичного лідерства відіграє перша жінка-президент цієї країни Цай Інвень. Продемонстровано, що серед європейських напівпрезидентських країн беззаперечним лідером за результатами розвитку демократичних засад і господарського поступу протягом останніх 20 років є Литва. Наступні дослідження автора у цьому напрямі будуть присвячені порівняльній характеристиці функціонування інституту президентства на сучасному етапі розвитку США та України як взірцевих країн, відповідно, з президентською і напівпрезидентською системами правління.

Ключові слова: політичні системи країн світу, держави як політичні системи, політичне лідерство, інститут президентства, президенталізм, напівпрезиденталізм, індекс демократії, ВВП (ПКС) на душу населення.

Abstract

Effectiveness of political leadership in the conditions of presidential and semi-presidential democratic republics: dynamics of main indicators. Tesfaiie L.A., PhD. student, department of political science, sociology and cultural studies, H.S. Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University, 3Kharkiv

The purpose of the study is to provide a comparative analysis of democratic leadership effectiveness in the relatively large presidential and semi-presidential countries of the world. Providing powerful political leadership is the essential task for presidents and institutions of the presidency in presidential and semi-presidential democratic republics. Countries with presidential and semi-presidential systems of government should be combined under the term “countries (states) with the executive presidency or presidential states (countries)" that reflects their common feature, namely: critical role of the institution of the presidency. Two main indicators of political leadership effectiveness in democratic states are the EIU's Democracy Index (DI) and comparable GDP (PPP) per capita that reflect the current situation and comparative dynamics in the political and economic fields of societal development. The United States confidently hold economic leadership in the group of polities with an executive presidency, but the DI in this country during the last 15 years has steadily declined. In the subgroup of presidential republics, three Latin American states -- Uruguay, Chile and Costa Rica -- have noticeably outranked the United States (and South Korea) by the EIU's DI. The experience of Chile deserves attention: there had been a dramatic upsurge of social unrest in late 2019, but the Chilean president, Sebastian Pinera, and his government took the political initiative and led the process of changing the constitution successfully. In 2020 the semi-presidential Republic of China (Taiwan) had been the absolute leader in political development and economic growth among the states with an executive presidency. The president, Tsai Ing-wen, played a crucial role in implementing and realizing democratic leadership there. Lithuania is the apparent leader in democracy and economic improvement among the European semi-presidential states during the last two decades. The next research of the author in this direction will be devoted to the comparative institutional analysis of the presidency functioning in the United States and Ukraine as the sample countries with presidential and semi-presidential systems of government systems respectively at the present stage of development.

Keywords: political systems of countries of the world, states as polities, political leadership, institution of the presidency, presidentialism, semi-presidentialism, Democracy Index, GDP (PPP) per capita. статті порушується проблема наукового опрацювання динаміки основних показників результативності демократичного політичного лідерства у країнах, де формами державного правління є президенталізм і напівпрезиденталізм. Розглядаючи інституційно-процесуальні аспекти функціонування відповідних політичних систем відносно великих (крім так званих мікродержав) країн демократичної частини світу, посилатимемося на праці таких українських вчених, як В.С. Бакіров, А.Ф. Колодій, О.А. Фісун [1; 2; 3] та інші. Усе розмаїття різною мірою формалізованих процесуальних складників діяльності основних інститутів державної влади досліджує у своїх численних працях В.Д. Бакуменко [4]. В.С. Литвин і А.С. Романюк плідно аналізують питання концептуалізації й теоретико-методологічного розмежування понять “форма

Проте щодо цієї проблематики термінологія політичних наук у світі ще далека від уніфікації. Видатний французький правознавець, соціолог і політолог М. Дюверже, який першим став систематично застосовувати термін “напівпрезиденталізм”, характеризував напівпрезидентське правління як нову модель політичної системи [7, р. 165]. Відомий австрійський політолог В.К. Мюллер у контексті дослідження поділу влади розглядає парламентаризм, президенталізм і напівпрезиденталізм (англ. “parliamentarism”, “presidentialism”, “semi-presidentialism”) та інші подібні феномени як типи державного правління (управління, врядування; англ. “types of government”) або способи (англ. “ways”) його організації [8, p. 142-143]. Видатний ірландський політолог Р. Елджі багато писав, зокрема, про напівпрезидентські системи (англ. “semi-presidential systems”) державного правління [9, p. 1-8].

Виокремлюючи невирішені раніше частини загальної проблеми, наголосимо на тому, що проблематика національного політичного лідерства не розглядалась у глобальних масштабах. Відповідно, метою дослідження є здійснення порівняльного аналізу результативності демократичного лідерства у президентських і напівпрезидентських країнах світу. Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність вирішення ряду наукових завдань: систематизувати уявлення про поняття демократичного політичного лідерства; уточнити класифікацію політичних систем за формами державного правління; опрацювати методологію й інструментарій порівняльного аналізу у сферах розвитку демократії та підвищення життєвого рівня; дослідити динаміку реалізації політичного лідерства у 2000-2020 рр. у демократичних країнах світу з президентською та напівпрезидентською системами правління.

Для президентських і напівпрезидентських демократичних республік, що є об'єктом нашого дослідження, як і для всіх країн світу демократії незалежно від притаманних їм форм і систем правління, проблема великої соціальної ваги - забезпечення адекватного політичного лідерства. Співредактори новаторського профільного наукового довідника британсько-австралійський політолог Р.А.В. Родс і голландський політолог П. „т Гарт наголошують на тому, що досліджувати категорію політичного лідерства, вибудовувати його теоретичні концепції варто з позицій аналізу політичних інститутів і політичної поведінки, здійснюючи систематичне зіставлення ряду парних понять: лідери та лідерство; демократи та диктатори; причини та наслідки; актори та контекст; особисті якості та удача; успіх і невдача; мистецтво та наука [10, p. 1]. Надалі, досліджуючи питання політичного лідерства, щоразу намагатимемося охоплювати максимальну кількість зазначених парних категорій, не зупиняючись спеціально на цій обставині. Обрана методологія, з одного боку, забезпечує належну дослідну гнучкість, а з іншого, - дозволяє здійснювати чітко структуроване, науково формалізоване опрацювання інституційно-процесуальних механізмів реалізації саме демократичного лідерства. На нашу думку, результативність різних форм правління, зокрема президенталізму і напівпрезиденталізму, доцільно порівнювати, насамперед, на прикладі відносно великих за масштабами країн світу, їх політичних систем. Корисну інформацію з цього питання надає щорічне реитингування за індексом демократи, яке здійснює за 10-бальною шкалою, охоплюючи п'ять категорій індикаторів і досліджуючи в їхніх межах 60 показників, британський аналітичний центр “Економіст інтеллідженс юніт” (англ. Economist Intelligence Unit - EIU) [11]. До цього рейтингу не включаються мікродержави (англ. “microstates”) [11, p. 3], що ж до більших за чисельністю населення [12] країн, певні корективи вносяться з урахуванням індексу крихкості держав [13]. Ще ми не включаємо Гонконг, який вочевидь не має самостійної політичної системи з усіма належними їй атрибутами, і в кінцевому підсумку розглядаємо 166 з-поміж найбільших країн світу.

За підсумками рейтингування та супутніх досліджень ми розмежовуємо дві геополітичні спільноти, якими є світ демократії (англ. “world of democracy”) та світ авторитаризму (англ. “world of authoritarianism”). До другого належать всі країни, що за класифікацією “Економіст інтеллідженс юніт” належать до групи авторитарних режимів, тобто значення їх індексу демократії становить 4 бали та менше [11, р. 56-57]. Щодо групи гібридних режимів, то, на відміну від британських колег, зараховуємо її країни до світу демократії. Адже, характеризуючи її, фахівці аналітичного центру “Економіст інтеллідженс юніт” не заперечують факту наявності та певною мірою функціонування питомо демократичних інститутів у відповідних країнах. Ідеться лише про небезпечний рівень нестабільності цих інститутів, зокрема: вибори та виборчий процес можуть мати суттєві вади, навіть системні; урядовий тиск на опозиційні партії та кандидатів може бути поширеним аж до всеосяжності; у сферах політичної культури, функціонування держави та громадської участі в політичному житті можуть спостерігатися се р- йозні “слабкі місця”, більш поширені, ніж у групі недосконалих демократій тощо [11, р. 57]. Йдеться про системи, в основі своїй так само демократичні, просто менш зрілі й меншою мірою стійкі порівняно з демократичними політичними режимами у вузькому, за класифікацією “Економіст інтеллідженс юніт” - власному, розумінні.

За індексом демократії “Економіст інтеллідженс юніт” з тією ж 10 -бальною шкалою, для виокремленого світу демократії за іншими числовими значеннями згаданого індексу ми застосовуємо відмінну, розроблену нами та докладніше опрацьовану в інших наших роботах класифікацію країн за типами їхніх політичних систем (англомовні еквіваленти назв цих п'яти типів політичних систем також запропоновано нами):

- досконалі демократії (англ. “perfect democracies”; звісно, “все відносно”, тут ідеться про найдосконаліші із систем): значення від 8,76 бала і більше;

- високорозвинені демократії (англ. “high-developed democracies”): значення більше за 7,51 бала та менше ніж або дорівнюють 8,75 бала;

- середньорозвинені демократії (англ. “mid-developed democracies”): значення більше за 6,51 бала та менше ніж або дорівнюють 7,50 бала;

- базові демократії (англ. “basic democracies”): значення більше за 5,51 бала та менше ніж або дорівнюють 6,50 бала;

- нестійкі демократії (англ. “fragile democracies”; жодна з політичних систем не є абсолютно стійкою, але в цьому випадку йдеться про критичний рівень нестійкості, пряму загрозу існуванню демократії): значення дорівнюють або є меншим ніж 5,50 бала та дорівнюють або є більшими ніж 4,01 бала.

Характеризуючи ситуацію з позиції політичних наук [8, р. 143-144], де-факто, на відміну від фахового вітчизняного джерела [14], де вона характеризувалася де-юре, сьогодні ми нарахували у світі демократії відносно великих парламентарних конституційних (Марокко - “напівконституційна”²) монархій і республік парламентського типу - 58, президентських і напівпрезидентських республік - 51. Проте до рейтингу останніх (табл. 1) включаємо лише 50 країн, а відомості про Киргизстан, що знов став президентською республікою тільки 2021 р., не вміщуємо.

Таблиця 1 - Динаміка індексу демократії “Економіст інтеллідженс юніт” відносно великих президентських і напівпрезидентських демократичних республік у . 2006-2020

Constitution of the Kingdom of Morocco, I-1. URL: Morocco - Wikipedia.

Примітка: Після назв країн у дужках вказані їхні форми або системи правління: (през.) - президентська республіка, (напівпрез.) - напівпрезидентська республіка. Відомості про країни, що відкривають підгрупи високорозвинених, середньорозвинених, базових і загрожених демократій, виділено курсивом.

Джерело: Democracy Index 2020: In sickness and in health? London etc.: The Economist Intelligence Unit Limited, 2021. P. 21-25.

Отже, до нашого рейтингу ввійшли 35 президентських і 15 напівпрезидентських демократичних республік. Об'єднаємо їх у межах збільшеної категорії: країни з президентством як інститутом виконавчої влади (у цьому контексті терміни “країна” та “держава” у фахових політологічних джерелах часто вживаються як взаємно замінювані [11]) або президентальні країни, де системами державного правління є президенталізм і напівпрезиденталізм, відповідно, президентські та напівпрезидентські республіки. Як парна розглядатиметься категорія парламентарних країн - монархій і республік. Останні переважали у передовій частині демократичного світу: домінували у групі досконалих демократій, становлячи панівну більшість - 11 з 12 країн, і складали майже дві третини групи високорозвинених демократій - 15 з 24 її країн. Надалі розподіл вирівнюється: парламентарні та президентальні країни складають по половині як середньорозвинених (11 з 22), так і базових (14 з 28) демократій. У групі нестійких демократій згадані парні категорії міняються місцями: дві третини її країн (15 - або 16, у тому числі Киргизстан - з 23) - це республіки з виконавчим інститутом президентства, лише третина - парламентарні країни. Якщо оперувати поняттями ядра (три вищі групи) і периферії (дві нижчі групи) світу демократії, то дві третини першого - парламентарні монархії й республіки, істотно більше половини другої - країни з виконавчим інститутом президентства.

За даними табл. 1, президентські та напівпрезидентські республіки мають різні політико-географічні ареали. Майже половина демократичних президентських республік (17 країн) знаходиться в Америці, при цьому 16 з них - у Латинській Америці. Останні займають ледь не всю територію Іберо-Америки, крім, по-перше, низки не охоплених рейтингом за індексом демократії мікродержав Карибського басейну, по - друге, Куби, Нікарагуа й Венесуели, де панує авторитаризм. Іншим глобальним регіоном вельми значного поширення президентських республік є Африка південніше Сахари: тут розташовується істотно більше третини - 13 демократичних країн цього типу. Щодо демократичних напівпрезидентських республік, то єдина частина світу, де вони набули значного поширення, - це Європа: тут знаходиться рівно 40% - 6 країн цього типу. Серед останніх - і Україна, тому саме характеристиці країн, у яких функціонує система напівпрезиденталізму, надалі приділятимемо найбільшу увагу. Проте домінуючою в Європі системою правління є парламентаризм. Порівняємо: до демократичних парламентарних країн належить 31 з 39 відносно великих країн цієї частини світу (майже 80%). Авторитарні країни сьогодні в Європі лише дві: Білорусь і Росія.

Концепція функціонування президентальних країн (і президентських, і напівпрезидентських республік) передбачає особливу роль, інституційно -процесуальне політичне лідерство з боку президентів як найвищих посадових осіб, очільників політичної системи та провідників інституту президентства. Проте, характеризуючи надалі відповідні специфічні методи й засоби діяльності, водночас матимемо на увазі обставину, на якій наголосили у своїй праці, присвяченій теорії саме демократичного лідерства [15], голландські політологи Ф. Гендрікс і Н. Карстен. Ці дослідники продемонстрували, що сьогодні політичне лідерство за всіх концептуальних моделей демократії та форм державного правління набуває гібридного характеру, стає визначальною мірою орієнтованим на органічне поєднання, свідоме сполучення способів та інструментів забезпечення й реалізації інституційно-процесуального лідерства, що притаманні різним демократичним політичним системам [15, р. 7-9]. Проте акцентуватимемо увагу і на специфічних статусних аспектах здійснення політичного лідерства в умовах президентських і напівпрезидентських республік.

Індекс демократії є лише одним, хоча, можливо, найголовнішим показником результативності політичного лідерства в демократичних країнах. Не набагато менше значення має ефективне вирішення завдань економічного розвитку, забезпечення гідного рівня життя громадян. Зіставлення ВВП країн світу, підрахованого за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на душу населення [16; 17], є основним засобом оцінювання успішності політичного лідерства в цій царині (табл. 2).

Для підрахунків у порівнянних доларах 2000 р. ми скористались інструментарієм, який розробив американський фахівець І. Вебстер [18]. Станом на минулий рік нами виокремлено такі шість рівнів економічного розвитку країн, що відповідають групам країн за індексом демократії: 1) найвищий - 33 400 і більше дол. США 2000 р. (або понад 50 тис. дол. США 2020 р.), 2 країни; 2) високий - 22 700-33 300 дол. США (34,001-50 тис. дол. США), 6 країн; 3) середній - 12 000-22 600 дол. США (18,001 -34 тис. дол. США), 9 країн; 4) базовий - 6000-11 900 дол. США (9,001-18 тис. дол. США), 11 країн; 5) мінімально задовільний - 2700-5900 дол. США (4,001-9 тис. дол. США), 10 країн; 6) незадовільний - 2600 і менше дол. США 2000 р. (або 4 тис. і менше дол. США 2020 р.), 12 країн. За даними табл. 1 і 2, перелік країн у відповідних підгрупах істотно різниться.

Таблиця 2 - Динаміка ВВП за ПКС на душу населення щодо великих президентських і напівпрезидентських демократичних республік у 2000-2020 рр., дол. США

Примітка: Стовпець “*2020” містить дані в доларах США 2020 р. До і після назв країн у дужках зазначено їхні місця в рейтингу 2020 р. за індексом демократії та форми або системи правління: (през.) - президентська республіка, (напівпрез.) - напівпрезидентська республіка. Відомості про країни, що відкривають підгрупи економік високого, середнього, базового, мінімально задовільного і незадовільного рівня розвитку, виділено курсивом.

Джерело: Gross domestic product per capita based on purchasing-power-parity in current prices (inter- ?ational dollars). Knoema. URL: GDP per capita based on PPP by country, 2020 - knoema.com Рік звернення - 2021.

Проаналізуємо динаміку ВВП, підрахованого в порівнянних доларах США 2000 р. на душу населення. У цілому протягом двох десятиліть, що розглядаються, економічний поступ тривав досить швидко, тому для країн середнього, базового й мінімально задовільного рівнів господарського розвитку типовий темп зростання цього показника за 2000-2020 рр., який забезпечував збереження позицій, становив 1,6-1,8 раза. А посилення позицій забезпечувалося зростанням ВВП за ПКС на душу населення більш ніж у два рази; серед президентських і напівпрезидентських демократичних республік такі економічні результати продемонстрували шість країн: 1) Литва - 2,67; 2) Румунія - 2,46; 3) Панама - 2,16; 4) Україна - 2,10; 5) Монголія - 2,08; 6) Шрі-Ланка - 2,01.

Як наслідок, Литва з 13 місця в рейтингу 2000 р. злетіла на 6 місце в середині підгрупи економічно високорозвинених президентальних країн минулорічного рейтингу, Румунія - з 16 на 9 місце на чолі підгрупи країн середнього рівня господарського розвитку, Україна та статистично споріднена із нею Шрі-Ланка - відповідно з 29 на 21 та з 28 на 20 місця у верхній частині підгрупи країн базового рівня економічного розвитку. В останній підгрупі істотний прогрес продемонструвала Монголія, яка піднялася з 30 на 25 рейтингову сходинку. У підгрупі економічно високорозвинених країн з'явилася Польща, хоча й досягнувши більш помірного рейтингового (підйом з 8 на 7 позицію) й абсолютного (1,92 раза) господарського зростання та пропустивши вперед Литву (посунувши в кінець цієї підгрупи Португалію, яка опустилася з 5 на 8 сходинку). Згадані в цьому абзаці країни мають напівпрезидентську систему правління.

Наш аналіз підтверджує політико-економічну тенденцію глобального лідерства європейсько-північноамериканського та східно-азіатського способів ринкового регулювання національного господарського розвитку. Почнемо з президентських систем, історично перша серед яких і взагалі перша демократична республіка сучасного типу - США, яка впевнено зберігає економічне лідерство у групі президентальних країн. За нашими підрахунками, протягом останніх 5 років ВВП за ПКС на душу населення США в порівнянних цінах 2000 р. неухильно збільшувався, досягнувши у 2019 р. 44 100 міжнародних доларів. І тільки минулого року цей показник зменшився відразу на 4,1% - до 42 300 доларів 2000 р. Індекс демократії в цій країні, навпаки, протягом переважної частини останніх 15 років неухильно знижувався - з 8,22 бала у 2006 р. до минулорічних 7,92 бала; ще у 2018-2019 рр. він сягав 7,96 бала [11, р. 21]. За оцінкою аналітиків “Економіст інтеллідженс юніт”, до негативних моментів, що накопичувалися протягом кількох останніх років і загострилися в 2020 р., належать надзвичайно низькі рівні довіри до інститутів і політичних партій, глибокий розлад у функціонуванні країни, зростання загрози вільному виявленню думок і такий ступінь суспільної поляризації, що робить консенсус майже недосяжним. Соціальну згуртованість зруйновано, а консенсус “випарувався”, навіть якщо йдеться про найфундаментальніші проблеми - наприклад, про дату заснування США [11, р. 7].

Суперечлива ситуація з політико-економічним лідерством склалась у підгрупі президентських республік Латинської Америки. Три країни регіону (Уругвай, Чилі та Коста-Рика) помітно випередили США, а також Францію і Південну Корею, за інде к- сом демократії. При цьому останній у часі стрімкий підйом за цим показником стався протягом вельми несприятливого для розвитку глобальної демократії періоду: в Уругваї він зріс з 8,12 у 2017 р. до 8,38 у 2018-2019 рр. і 8,61 у 2020 р., у Чилі - із 7,84 у 2017 р. до 7,97 у 2018 р., 8,08 у 2019 р. та 8,28 у 2020 р., у Коста -Риці - із 7,88 у 2017 р. до 8,07 у 2018 р., 8,13 у 2019 р. і 8,16 у 2020 р. [11, р. 22-23]. Подібна динаміка зростання індексу демократії в цих країнах простежується і у випадку, якщо розглядаємо довший період 2006-2020 рр. (див. табл. 1).

Звернімося до проблеми лідерства в найбільшій з трьох високорозвинених латиноамериканських демократій - Чилі: чисельність її населення у 2020 р. становила 19,1 млн осіб, а Коста-Рики - 5,1 млн, Уругваю - 3,5 млн осіб [12]. Наприкінці 2019 р. в Чилі спостерігався бурхливий сплеск соціальних заворушень. Проте в цей драматичний момент лідерство на себе перебрали президент С. Піньєра та його уряд. Вони погодилися провести голосування щодо зміни конституції, прийнятої ще за часів диктатури А. Піночета (1973-1990 рр.). На референдумі 25 жовтня 2020 р., участь у якому взяло більше, ніж звичайно на виборах, громадян Чилі, переважною кількістю голосів було ухвалено рішення змінити конституцію [11, р. 38]. Процес конституційних перетворень досить успішно триває. Проте у сфері економічного поступу ця країна не спромоглася досягти подібних успіхів. За даними табл. 2, Чилі разом з Уругваєм і Коста - Рикою перебуває в нижній половині підгрупи національних господарств середнього рівня розвитку рейтингу 2020 р. за ВВП (ПКС) на душу населення. Використавши два джерела, на які вже посилалися [16; 18], ми додатково підрахували значення ВВП за ПКС на душу населення 1990 р. у порівнянних доларах 2000 р. та проаналізували чилійську динаміку за останні 30 років. З'ясувалося, що цей показник у доларах США 2000 р. протягом 1991-2000 рр. зріс в 1,47 раза (!), 2001-2010 рр. - в 1,32 раза, 2011-2020 рр. - лише в 1,05 раза. Справа в тому, що наприкінці минулого століття чилійська економіка стрімко підіймалася на хвилі глобалізації. Зокрема, Чилі “капіталізувала” спеціалізацію на продажах лосося, яким багаті прибережні води країни, на ринки Японії, великою мірою залежні від постачання риби. Також потужний імпульс господарському розвиткові надала спеціалізація на вирощуванні літніх фруктів і ягід, зокрема винограду і персиків, у ті місяці, що є зимовими в північній півкулі: ця чилійська продукція стала користуватися ледь не ажіотажним попитом у Північній Америці та Європі [19, р. 21]. Проте в нинішньому столітті економічний розвиток Чилі, зумовлений цими та подібними чинниками, поступово втратив інерцію.

Відразу додамо, що в обох країнах Латинської Америки, які належать до найбільших країн світу, - Бразилії (212,6 млн осіб) і Мексиці (128,9 млн осіб), - протягом кількох десятиліть спостерігалися негативні тенденції. За останні 15 років індекс демократії у Бразилії зменшився на 0,46 бала (але вона залишилася середньорозвиненою демократією), а в Мексиці - на 0,60 бала, і вона опустилася до групи базових демократій, опинившись на межі потрапляння до числа “гібридних режимів”. Зіставний ВВП за ПКС 2020 р. на душу населення в Мексиці залишився на рівні 2000 р. (а за три десятиліття вона спустилася з 6 місця в рейтингу 1990 р. до 16 у 2020 р.), у Бразилії - зріс в 1,09 раза, але вона все одно перебуває в групі економік не середнього, а базового рівня розвитку.

Наступна з великих президентських республік - Туреччина (84,3 млн осіб) - із середини минулого десятиліття переживає крах демократії. Її зіставний ВВП за ПКС на душу населення фактично припинив зростання, досягнувши позначки 20 100-20 200 дол., того самого 2018 р., коли в цій країні було запроваджено президентську форму правління. Дві з числа найбільших у світі країни Південно -Східної Азії - Індонезія (273,5 млн осіб) і Філіппіни (109,6 млн осіб) - з початку поточного століття доволі успішно розв'язують проблему реалізації політичного лідерства (хоча у випадку Філіппін за режиму Р. Дутерте саме це лідерство в цілому вже навряд чи можна характеризувати як демократичне): за індексом демократії, переживши протягом останніх 15 років досить різкі коливання, вони повернулися на позиції в нижній частині групи середньорозвинених демократій (Філіппіни) і верхній частині групи базових демократій (Індонезія), за ВВП (ПКС) на душу населення Філіппіни очолюють підгрупу країн мінімально задовільного рівня економічного розвитку, а Індонезія - на цьому приємно наголосити - доволі високо піднялася в підгрупі національних господарств середнього рівня розвитку.

Що стосується демократичних президентських республік Африки південніше Сахари, то 9 з 13 за показником ВВП (ПКС) на душу населення перебувають у групі країн незадовільного рівня економічного розвитку, яка за індексом демократії відповідає групі авторитарних країн, тобто питання політичного лідерства в них загалом вирішуються незадовільно. За даними табл. 1 і 2, досить переконливого успіху тут досягла лише Гана (31,1 млн осіб), тримаються на межі політико-економічної спроможності

Кенія (53,8 млн осіб), Кот д'Івуар (26,4 млн осіб) і, на щастя, для її народу та всієї Африки, одна з найбільших країн світу - Нігерія (206,1 млн осіб).

Останні політичні та господарські досягнення Південної Кореї (51,3 млн осіб)

- єдиної президентської республіки Східної Азії - варто розглядати в контексті стабільного поступу всіх без винятку демократичних країн цього регіону.

Тепер перейдемо до питань політичного лідерства в умовах демократичних напівпрезидентських республік, у дослідження яких великий внесок зробив визначний ірландський політолог Р. Елджі (1965-2019 рр.) [9; 20]. З 50 країн, що входять до нашого рейтингу, напівпрезидентські політичні системи (їх 15) становлять лише 30%. За авторськими підрахунками, на ці 15 політичних систем припадає тільки 12,7% населення відносно великих демократичних президентальних країн: адже 7 найбільших країн, що ввійшли до рейтингу, є президентськими республіками, і лише восьма

- Франція (65,3 млн осіб), потім тільки п'ятнадцятою і шістнадцятою - Україна (43,7 млн - без населення АР Крим і м. Севастополь) і Польща (37,8 млн осіб).

Абсолютним лідером нашого рейтингу за індексом демократії (див. табл. 1) у 2020 р. стала менша за чисельністю населення країна з напівпрезидентською системою правління - Тайвань (23,8 млн осіб). При цьому надпотужний ривок до досконалих демократій ця країна здійснила протягом одного 2020 р., у якому її індекс демократії зріс порівняно з попереднім на 1,21 бала (стрибок угору на 20 позицій глобального рейтингу “Економіст інтеллідженс юніт”), і це було найбільше прирощення серед усіх, зафіксованих по країнах світу. Але ж Тайвань і до того протягом усього періоду спостережень входив до числа високорозвинених демократій, зокрема, у 2017-2019 рр. його індекс демократії становив 7,73 бала [11, р. 5, 23, 32]. А найвищий рівень за цей період аж до рекордного 2020 р. (7,82 бала) був зафіксований у 2006 і 2008 роках.

Між тим зіставний (вимірюваний у міжнародних доларах 2000 р.) ВВП за ПКС на душу населення Тайваню зростав фактично безперервно. За три десятиліття з 1990 р. до 2020 р. цей показник збільшився майже в три рази. При цьому продовжував зростання навіть у найнесприятливіші періоди. Зокрема, за нашими підрахунками, після зупинки у 2015-2016 рр. на рівні 34 200 зіставних доларів надалі цей показник продовжив збільшуватися, причому обсяги прирощення зростали - від 200 дол. у 2017 р. і 700 дол. у 2018 р. до 1200 і 1000 дол. у “коронавірусних” 2019 і 2020 роках відповідно. Тріумфальним 2020 р. був не лише для демократії, але майже так само і для економіки Тайваню. Того року серед 194 національних господарств, розвиток яких відстежує МВФ, зменшився ВВП за ПКС на душу населення 170 економік. А Тайвань серед країн, де було досягнуте прирощення цього показника в минулому році порівняно з позаминулим (у поточних міжнародних доларах відповідних років), спромігся зайняти за обсягом прирощення - 2295 міжнародних доларів - третє місце [17].

Щодо сьогоднішнього розвитку демократії Тайваню, то певні його передумови були закладені протягом кількох останніх років. Ідеться, зокрема, про посилення прозорості фінансування політичних партій і законодавчі реформи, спрямовані на більш наочне утвердження незалежності судової влади від урядового впливу. Загальнонаціональні вибори, що проводились у січні 2020 р., продемонстрували життєздатність демократії Тайваню в умовах зростання зовнішньої загрози. У виборах президента і членів парламенту взяла участь істотно більша, ніж звичайно до того, частка громадян, у тому числі молодь. Складається враження, що лідери та пересічні громадяни Тайваню дійшли висновку: активна участь у демократичних процесах являє собою найкращу стратегію з убезпечення майбутнього країни. Тайвань успішно впорався з викликами, спричиненими пандемією коронавірусу. Зокрема, спостерігачі відзначають “сильну відповідь” на ці виклики з боку Цай Їнвень - першої жінки-президента Тайваню. Великою мірою завдяки її акцентованому лідерству Тайвань уникнув всеохоплюючих локдаунів та обмежень на пересування всередині країни. Варто зазначити, що громадськість Тайваню продемонструвала готовність співпрацювати з органами влади у добровільному дотриманні карантинних норм та обмежень соціальної дистанції [11, р. 32].

Охарактеризуємо ситуацію у двох досить потужних європейських кластерах напівпрезидентських республік. У першому з них (західноєвропейському) безсумнівним лідером є Франція. Ця країна впевнено лідирує у, так би мовити, напівпрезидентській Європі взагалі: як у сфері розвитку демократії (див. табл. 1), так і у сфері економічного розвитку. У першому випадку поруч з нею знаходиться Португалія. Щодо рівня розвитку національного господарства (див. табл. 2), ця країна Південно-Західної Європи через низькі темпи зростання зіставного ВВП за ПКС на душу населення (за два останніх десятиліття він тут збільшився лише в 1,10 раза) вже помітно поступалася країні Північно-Східної Європи (Литві) та зрівнялася з країною Центрально-Східної Європи (Польщею). Обидві згадані країни, що представляють східноєвропейський кластер напівпрезидентських республік, на початку періоду мали значення ВВП за ПКС на душу населення вдвічі менші, ніж у Португалії. Стосовно індексу демократії, Литва (беззаперечний лідер другого кластеру) та Польща, незважаючи на понесені втрати, з...