Політична антропологія українського державотворення: традиції правосуб’єктності, суверенності та інтеграції в межах тюрко-візантійського фронтиру

Публічно-правовий принцип lex foedus (надання статусу федератів римськими / візантійськими імператорами народам, що проживали поблизу адміністративних кордонів офіційних імперських провінцій) сформував на теренах сучасної Південної України політичну традицію фронтиру. Прикордоння усвідомлювалось тутешніми племенами як економічний центр (змога долучитись до єдиного імперського ринку) та як соціальний ліфт (змога вступити до римського/візантійського війська з реальною перспективою кар'єрного зростання та особистого збагачення) [105]. У прикордонні відбувався і культурний синтез - перші проникнення християнства в етнічну психологію "тутешняків" (тюрків і східних слов'ян). У ІХ ст. прикордоння змістилось далі на північ, адміністративні функції відійшли фортеці Києву - торговельній факторії, володіння якою дозволяло контролювати економічну взаємодію хозарів і вікінгів ("варягів") [92, с. 33-35]. Отже, коли в 860-х рр. Візантія посприяла першій "аскольдовій" християнізації Київської факторії, а в 874 р. імператор Василь І Македонянин (роки правління 866-886) визнав Аскольда "київським архонтом" ("архонт" - "володар" або "князь" у візантійській термінології), то сенс існування нового політичного організму не змінився [31; 32]. Васально залежна київська факторія повинна була слугувати провідником східноримських інтересів у межах слов'янсько-хозарсько-норманського фронтиру, вздовж Дніпровського торговельного шляху.

Надалі київсько-руські дружини багаторазово використовувались східноримськими (візантійськими) імператорами як у внутрішньополітичних усобицях, так і в протистоянні зовнішнім ворогам [106]. Складно переоцінити стратегічну роль київських військ у болгарській кампанії 968-971 рр., придушенні антиімператорського повстання 989 р., поході візантійських військ проти арабів у 1000 р. У цих випадках київсько-руські дружинники князів Святослава Ігоревича (роки правління 960-972) чи Володимира Святославовича (роки правління 978-1015)сприймались не як найманці-чужинці, а як федерати-союзники, що, безумовно, єднає екзистенцію київсько-руської військової співпраці з візантійцями та козацьку роль у зовнішніх і внутрішніх проблемах спершу Речі Посполитої, а потім Російської імперії. Власне, такий підхід компліментарних оцінок та суджень про "своє/чуже" ми і вважаємо політичною традицією фронтирності, притаманною українській етнічній психології. Вкупі з ідеологемою непорушності особистої свободи (свобода важливіша ніж приватна власність!) та запозиченням тюркських ідей елю як справедливої общини, політична традиція фронтирності протягом останніх двохсот років спричинила формування української національної ідентичності. Нині вона так само супроводжує наші суспільно-психологічні уявлення про сенс і зміст національної державності.

Якщо російська імперська історіографія вхопилась за "козацький міф", то представники польської історичної науки та політичної пропаганди відверто образились на сам факт існування дискурсу "козацької фронтирності". Однак польські образи (детерміновані не стільки українськими "діяннями" XVII ст., скільки страшними поразками польського ірредентизму в 1812-1815, 1830-1831, 1863-1864 рр. [82]) переросли у суспільно-просторову легітимацію інших міфів-крайнощів. Маємо на увазі ідеалізацію соціально-політичного устрою Речі Посполитої, пропагування ідей шляхетського сарматизму як нібито панівної ідеології Польсько-Литовської держави, твердження про абсолютну релігійну свободу та свободу совісті в межах Речі Посполитої, звинувачення козаччини та особисто Богдана Хмельницького в кривавих злочинах, антисемітизмі й геноциді найінтелектуальніших сил польської шляхти. Про цей наратив, який імпліцитними зусиллями галицьких полонофілів та сучасних київських ліваків-вестернізаторів польська класична історіографія змогла нав'язати багатьом українським ученим, потрібно говорити окремо. Для нас важливий інший, доволі специфічний аспект річпосполитського наративу (деталі [107, с. 3-23]), досі ніким не проаналізований - загадана вище детюркизація історії "Східних Кресів" (тобто більшої частини сучасної України, іменованої так полонізаторами в реаліях XVI-XVII ст. [82; 107]), обов'язково супроводжувана девізантинізаціею київськоруської політичної історії.

Препаруючи тезу про засадничість полонофільського дискурсу "детюркизації-девізантинізації", виокремлюємо п'ять основних польських історіографічних наголосів (їх можна вільно знайти в будь-якій узагальнюючій лектурі з історії Польщі):

1) польські спеціалісти примушують нас прийняти тезу про засадниче та невпинне збройне протистояння кочівників-тюрків та землеробів-слов'ян [46; 47; 85] (це положення талановито розгромлене монографіями Л. Гумільова та П. Савицького);

2) польські фахівці наголошують на "погибелі" та страшних втратах, яких ми нібито зазнали від "набігів" різних кочівників, особливо т. зв. "монголо-татарів" [85] (з цим положенням давно впорались Г. Вернадський та Л. Гумільов);

3) польські історики підкреслюють, що формування Речі Посполитої в XVI ст. - наслідок польсько-литовських перемог над т. зв. "монголо-татарами" в XIV ст. і "турко-татарами" в XV ст. [45; 46] (спростовано М. Стаховим і Н. Полонською-Василенко);

4) польські пропагандисти підкреслюють, що малозаселені терени України отримали європейську культуру виключно завдяки культуртрегерській ролі польської шляхти [46; 47; 82; 87] (спростовано Я. Дашкевичем, О. Субтельним, П. Магочієм, С. Плохієм);

5) падіння Речі Посполитої внаслідок "козацької зради" та "навали московсько-татарських орд" стало найбільшою геополітичною катастрофою європейської історії [108, с. 5-6], позаяк знищило головний оплот землеробської цивілізації (Польсько-Литовську конфедерацію) на шляху "монголоїдів-кочівників" та відкрило шлях до творення Петром І і Катериною II "химерної" Російської імперії [46; 86; 88] (для формування зворотного враження досить уважно і вдумливо прочитати тритомник Д. Яворницького - його часто критикують за "козацький фанатизм", але ніхто не здатен закинути Яворницькому фактологічні маніпуляції [78]).

Наведені п'ять наголосів класичної тези польської історіографії покликані відповісти носіям польської національної ідентичності на закономірні політико-юридичні питання:

1) Чому, на яких підставах, з якою метою Королівство Польське здійснило анексію територій колишнього Київського князівства протягом 1340-1569 рр.?

2) Чому Королівство Польське вдавалось до переселення в межі колишнього Київського князівства польської шляхти та дискримінувало некатолицьке руське дворянство?

3) Чому Річ Посполита програла геополітичне протистояння туркам і московитам, не була врешті-решт захищена величезними народними масами її населення в момент поділів Польсько-Литовської держави 1772, 1792, 1795 років? Чому ж ніхто не захищав ідилію шляхетсько-селянських відносин?

З метою додаткового роз'яснення справедливих запитань польські ідеологи вже за часів Речі Посполитої висловили ще три припущення [109]:

а) припущення про католицькі симпатії давньокиївської княгині Ольги (роки правління 945-960) [73];

б) припущення про антигрецькі рухи й настрої київської еліти, поводирями яких вважались князь Святослав (роки правління 960-972) і князь Володимир (роки правління 978-1015) [31];

в) припущення про ліквідацію суверенності Київського князівства "монголо-татарською навалою" [45].

Ці припущення повністю співзвучні охарактеризованим вище п'яти наголосам полонізаційної історіографії. Однак їхня особливість криється у статичності й неймовірній живучості. Неначе репрезентуючи високохудожнє оповідання Джека Лондона "Любов до життя" (1907), польські історики перетягнули свої концептуальні погляди з реалій XVI ст. у сьогодення 2020-х рр. Зазначені погляди пережили інституції Російської імперії (але, звісно, не ідею потреби її існування), продовжуючи отруювати свідомість українських гуманітаріїв прямо зараз.

На превеликий жаль, на українському політологічному полі до розвитку полонофільських ідеологам надзвичайно прислужився досить потужний історик та релігієзнавець В'ячеслав Заїкин (1896-1941), який основну мету все ж таки вбачав у популяризації тези про культурно-історичну близькість Римського Папства й Київського князівства [62; 110]. Історик права Матвій Стахів (1895-1978), зі свого боку, відверто відстоював відсутність альтернатив польському домінуванню у "світі кочових навал" [73]. Обережніше, але досить компліментарно Матвію Стахову висловлювався канадсько-український історик Орест Субтельний (1941-2016) [90]. Традиційні полонофільські припущення вже сьогодні підхопили знані фахівці С. Плохій [69] та Д. Яневський [108, с. 5-6].

А втім як же річпосполитський наратив можна остаточно спростувати [86; 88; 107]?

По-перше, згадуваний уже Володимир Пархоменко (1880-1942) ствердив факт хрещення княгині Ольги в Константинополі та навіть висловив гіпотезу про неодноразові відвідини нею тодішньої столиці Християнського Світу [63; 64]. Гї нібито "католицькі симпатії" завершились одразу після особистої зустрічі з візантійським імператором Константином VII Багрянородним (роки правління 913-959).

По-друге, антигрецькі настрої справді ширились підконтрольними Києву землями як реакція на засилля грецьких купців та константинопольського кліру в київсько-руських містах та містечках [31]. Утім ці настрої становили тільки політичну "партію", яку Михайло Брайчевський (1924-2001) волів називати автохтонною, прокиївською [31], тоді як Лев Гумільов (1912-1992) впевнено довів її економічну орієнтацію на вікінгів (спершу), а потім на Римське Папство [10]. Попри те, на думку Гумільова, антигрецькі настрої організаційно впорядкувались тільки після остаточного юридичного розколу єдиної Християнської Церкви на латинсько-католицький і греко-православний варіанти (6 липня 1054 р.). Представників "антигрецької партії" Гумільов називав "гостомислами" ("західпяками"), тоді як "прокиївська партія", на його думку, шукала якнайтіснішої кооперації зі Східною Римською імперією (Візантією) та тюркським степом (Дешт-і-Кипчаком) [10].

По-третє, ліквідувати "суверенність" Київського князівства монголо-татарська "навала" під проводом онука Чингісхана Бату-хана (роки життя 1209-1256) аж ніяк не могла з огляду на відсутність "суверенності" як такої.

Суверенітет Київського князівства - фікція, спрямована на осучаснення давньої та середньовічної історії критеріями сьогоденної політико-правової практики [104, с. 46-50]. Зовсім неможливо знищити те, чого немає в природі. Загальновідомо: поняття суверенності й суверенітету за часів раннього та класичного середньовіччя не існували. Завдяки спадку римського публічного та цивільного права в Християнському Світі витворилась система сюзеренітету-васалітету, передбачаючи наявність єдиного верховного володаря із функціями намісника Ісуса Христа [105, с. 63-108]. Цей володар (за "верховні" повноваження змагались східноримські імператори як легальні правонаступники римських імператорів та Папи Римські - правонаступники першоверховного християнського апостола Петра) виступав символом єдності християнства, непорушності імперського ідеалу "Граду Божого" (Риму), володів функцією присвоєння титулів, звань, земельних наділів, адміністративних посад [84; 105]. З погляду східноримських (візантійських) імператорів або Римських Пап усі світські правителі (королі, герцоги, князі, графи) та підпорядковані їм християнські єпископи могли отримати свої титули й відповідну власність виключно завдяки розпорядженням верховного володаря. Врешті, боротьба цезаропапістських ідеологем правителів Східної Римської імперії (Візантії) проти папоцезаристських ідеологем римських понтифіків (Пап) зумовила юридичний розпад Християнської Церкви на західну (католицьку) і східну (православну) гілки. Теологічна полеміка слугувала прикриттям відвертої та очевидної для сучасників політичної боротьби, війни за владу [9, с. 122; 53; 106].

Таким чином, усвідомлюючи базовий принцип політико-правової культури середньовічного Християнського Світу (всі королі та князі були васалами або візантійського імператора, або римського першосвященника), підкріплений авторитетом цілісної системи римського права, ми можемо впевнено стверджувати, що "Київське князівство", як і "Болгарське царство" чи "Хорватське королівство", протягом ІХ-ХІІІ ст. не вважалось самостійною суверенною державою. Київське князівство ("Руську землю") потрібно дефініціювати як федерацію племен і міст-факторій уздовж Дніпровського торговельного шляху, керовану династією Рюриковичів, васально залежну від Східної Римської імперії (Візантії).

Повість минулих літ недарма зауважує: "Руська земля почалась в рік воцаріння імператора Михайла" [111, с. 49]. Йдеться про східноримського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (роки правління 856-867, де-юре правив також у 842-856 рр. під регентством матері-імператриці Феодори). Саме його постать, на чому наголошував і М. Брайчевський, виявилась точкою відліку "Руської ери" т. зв. Аскольдового літопису [31, с. 76-78; 32, с. 687-689]. У 874 р. імператор Василь І Македонянин (роки правління 866-886) уклав угоду про сюзеренітет над київським князем Аскольдом [32, с. 567]. Цей факт встановив Брайчевський [31; 32]. Однак сам текст Повісті минулих літ (ХІІ ст.), незважаючи на величезну кількість пізніших редакційних вставок, зберіг надзвичайно характерні пієтетні згадки про роки та політичні особливості правління різноманітних східноримських (візантійських) імператорів (зверніть увагу на приклади [111, с. 49, 50, 51,56, 63, 66-67] тощо).

Незважаючи на подальші геополітичні перипетії, влада в 945-960 рр. зосередилась у руках княгині Ольги. Вона повторила провізантійські кроки Аскольда [63; 64], спільно з іншими візантійськими федератами-васалами (печенігами) почала війну з Хозарським каганатом. її хрещення, що орієнтовно відбулось у 957 р., сприймалось, вочевидь, як відновлення візантійського сюзеренітету. Силами київського князя Святослава і підвладних візантійським командирам печенігів Хозарський каганат зазнав абсолютної поразки в 965 р. Ворог Візантії зник, причорноморський степ опинився під контролем федератів-печенігів, а Дніпровський і Волзький торговельний шляхи підпали під адміністрування федератів-киян [9, с. 121].

Третє хрещення київського князя Володимира (988 р.) - аналогічний попереднім прояв сюзеренітету потужного візантійського імператора Василя II Болгаробійця (роки правління 976-1025). Імператорський сюзеренітет "Царгорода" (Константинополя) дозволив втриматись династії Рюриковичів у Східній Європі в момент активізації ісламських рухів у Закавказзі, Волзькій Булгарїї та казахських степах та в момент визнання Польським князівством сюзеренітету германської Священної Римської імперії (з'явилась у 962 р., юридично проіснувала до 1806 р., коли її ліквідував французький імператор Наполеон). Ісламізація Поволжя та агресивна германізація Польського князівства на межі Х-ХІ ст. визначили правильність орієнтації київських князів на Східну Римську імперію (Візантію) [9, с. 121-122]. Це був єдиний шлях збереження власної слов'янської культури. Для етнологів не секрет, що східнослов'янська рецепція константинопольського християнства (православ'я) супроводжувалась не лише його синтезом із місцевими язичницькими традиціями, але й повноцінним збереженням давніх норм звичаєвого права та обрядової сфери суспільних відносин. Виключно завдяки політичній візантинізації предки українців захистили унікальний пласт фольклору й народних вірувань. Деякі обмежено побутують й досі (на жаль, у країнах Західної та Центральної Європи, котрі підпали під домінат германської Священної Римської імперії, локальні обрядодійства і фольклор зазнали тотального винищення й забуття; "польський фольклор" у цьому контексті виступає лише театральною модифікацією догматично-канонічної обрядності католицизму). Так само фольклор зберігся в усіх інших державах безпосередньої "візантійської зони впливу" (передусім говоримо про сучасні країни Балканського півострова).

Британсько-російський історик Дмитро Дмитрович Оболенський (1918-2001) у 1971 р. опублікував у Лондоні англійською мовою епохальну монографію - "Візантійська співдружність націй. Східна Європа в 500-1453 роках" [49]. У книзі йдеться про "співдружність ортодоксально-православних країн, сформованих навколо Константинополя". Близько 1000 р. Візантійська співдружність націй охоплювала Малу Азію, частину Кавказького регіону, Балканський півострів та більшість політичних організацій Східної Європи (Малу Азію, Вірменію, Грузію, Елладу, Епір, Македонію, Болгарію, Дако-Волощину, Хорватію, Мадярщину (Угорщину), значну частину Італії, Велику Моравію, т. зв. Київську Русь). Ми би додали до цього переліку й Польщу, з огляду на вагання польських князів протягом Х ст. та їхнє намагання долучитись до союзу з Києвом у роки правління князя Святополка "Окаянного" (1015-1019). Однак Оболенський наголошує, що до середини ХІІ ст., після сумнозвісного та політично детермінованого церковного розколу 6 липня 1054 р. [9, с. 122], за межі Візантійської співдружності націй однозначно вийшли Богемія й Моравія (сучасна Чехія), Хорватія,

Мадярщина (Угорщина), Італія [49]. Від себе додамо також і Польщу. Таким чином, Київська Русь як федерація племен і міст-факторій уздовж Дніпровського торговельного шляху, керована династією Рюриковичів, залишилась цивілізаційно-релігійно, культурно-політично та васальноюридично залежною від Східної Римської імперії (Візантії) [69, с. 69-70].

Дмитро Оболенський (1918-2001), петербурзький князь та аристократ за походженням, писав: "Щонайменше той факт, що за весь час існування Східної Римської імперії жоден із народів Східної Європи не зумів успішно протистояти її релігійним і культурним перевагам або її претензіям на уособлення римської традиції універсалізму, є найяскравішим доказом тези, що візантійська співдружність держав не простий плід уяви. Скріплена мінливими зв'язками, розділена на етнічні групи та воюючі національні держави, постійно загрожена внутрішнім сепаратизмом, народжена в муках варварських вторгнень, ця співдружність держав виявила достатню життєздатність і стійкість, зберігаючись як помітна єдність від середини ІХ до середини XV ст." [49, с. 15].

У компліментарній єдності з Грецією, країнами Кавказу та Балкан Київська Русь протистояла германському "натиску на Схід" та ісламському експансіонізму [11]. Знищення Хозарського каганату - крок проти арабської економіки, підтримуваної хозарським торговельним транзитом [9, с. 121; 10, с. 141-149]. В таких умовах боротьба з хозарами не стала київсько-візантійським протистоянням тюркській цивілізації, оскільки в межах самого Хозарату проходив жорсткий конфлікт між тюрко-хозарамитаіудео-хозарами[10,с.129-131]. Нищити Хозарський каганат киянам Святослава в 965 р. активно допомагали інші тюрки - васально залежні від Візантії печеніги [9, с. 101, 121].

Протягом 889-1055 рр. печеніги контролювали все Північне Причорномор'я, включно з майбутнім Диким Полем (Запоріжжям) та Побожжям (сучасним Поділлям) [9, с. 101]. У 1055-1068 рр. цей контроль перейшов до іншого племені - половців (куманів або кипчаків) [9, с. 102]. Половці набули федератського статусу і також встановили союзницькі відносини з Візантією. Печеніги, швидше за все, втратили довіру константинопольського уряду через їхні контакти з ісламізованими турками-сельджуками, які в 1071 р. завдали візантійцям непоправної поразки на теренах Анатолії [106, с. 320]. Відкритий союз печенігів із предками сучасних турків привів до їхнього винищення східноримськими військами в 1091 р. [106, с. 237]. Тому після "печенізької катастрофи" 1091 р. половці стали повноправними господарями причорноморських степів [76, с. 28-30]. На думку Л. Гумільова, вони увійшли у федеративний зв'язок із Києвом та підлягали владі київського князя на таких самих правах, як Чернігів або Переяслав [10]. Тільки федеративним політичним зв'язком можна пояснити згубний для киян захист половецьких інтересів у битві з монголами на р. Калка (31 травня 1223 р.) [76, с. 35-36].

Союз тюрків і східних слов'ян на основі інститутів Київського князівства є одним із найголовніших цивілізаційних здобутків візантиністичної парадигми формування української нації. Тюрки органічно увійшли в українство як етногенетичний суперстрат. Політично вони не протиставлялись київській "державності" (якщо брати до уваги погляд Л. Гумільова [10; 11] та низку тез М. Брайчевського [31; 32]), а вважались складовою її частиною. Тому ніщо не заважає нам визначити політичні традиції українського державотворення як тюрко-візантійські за походженням. Прийнявши цю гіпотезу як факт, ми зможемо пояснити конкретні етнопсихологічні особливості українських політичних традицій.

Вищенаведені п'ять класичних акцентів польської історіографії неможливі без спростованої нами тези про нібито "суверенність Київської Русі", позаяк життєво потребують уявлюваної незаселеності "знелюднених" т. зв. монголо-татарами земель сучасної України. В уяві польських хроністів-пропагандистів (котра, своєю чергою, дивним чином копіює німецьку історіографію, сягаючи корінням літописів-хронік Священної Римської імперії), "хижацькі" монголо-татари знищили ледь не всю цивілізацію в межах України та примусили частину наших предків відступити на північ, де із Володимиро-Суздальської землі пізніше виросло Московське князівство - васал Монголії й адепт відповідних "кривавих" методів ординського адміністрування [46; 47; 85]. Візантії поляки, як і їхні вчителі-німці, відводять щонайменше місця у своїх історичних схемах, акцентуючи на "невдячності" православного ("схизматичного") козацтва, нібито окультуреного виключно аристократичними польськими шляхтичами. Весь цей історіографічний "клубок" розплутується цілком політологічними міркуваннями полонофілів про закономірність поразки річпосполитської ідеї внаслідок зовнішнього втручання [85]. Мовляв, у Речі Посполитої просто не вистачило демографічних ресурсів задля ефективного протистояння "нескінченним навалам кочівників з глибин Азії" (включно з московитами) [85]. Зрозуміло, всі ці міркування знаходяться далеко за межами історичної реальності та репрезентують фантазії польських патріотичних кіл, спрямовані на легітимацію (легалізація тут неможлива) польської анексії та подальшої полонізації земель т. зв. "Київської Русі". Фантазія гуманітаріїв покликана також пояснити крах Речі Посполитої "козацькою зрадою", російським монгольським спадком і відповідною кривавою жорстокістю російських царів-тиранів, побіжно презентуючи всю українську націю як "зрадників".

Винятки трапляються завжди. Некласичний польський наратив відображений талановито написаною монографією Оскара Халецького (1891-1973) [85]. Що цікаво, О. Халецький - медієвіст із візантиністичною спеціалізацією, провідний польський спеціаліст ХХ ст. з питань політичних інститутів Візантії. Він є одним із авторів поняття "Центрально-Східна Європа", спрямованого як проти германського, так і проти російського історіографічного наративів. Історичній ролі візантинізму в розвитку "Центрально-Східної Європи" Халецький відводив чималу роль (хоча, на наш погляд, недостатню). У феномені козаччини медієвіст вбачав якраз політичну традицію фронтирності, "здавна" притаманну дніпровським степам. Однак, говорячи про Центрально-Східну Європу, Халецький гордо іменував її фронтиром міської цивілізації та степового варварства, звертав увагу на конфронтацію степу й осілого землеробства [85]. Ця риса все ж таки робить некласичного візантиніста Халецького класиком річпосполитського історіографічного наративу.

Найзваженіший аналіз річпосполитських ідеологем підготував наш сучасник Анджей Сулима Камінський (нар. 1935), який одним із перших чітко наголосив на згубності штучної полонізації Литви та Східних Кресів, звернув увагу на внутрішньопольські чинники, котрі призвели до занепаду Речі Посполитої і народження Російської імперії [46]. Він акцентував на сутності ідеології сарматизму - творчо переопрацьованої політичної традиції литовсько-руських теренів (Литви, Білорусі, України). Із ідеологемою сарматизму, між рядками, Сулима Камінський порівнює "козацький міф" [46].

Якщо Сулима Камінський демонструє певні елементи інтелектуального прогресу (закономірно обмеженого польським патріотизмом), то новітній філософ і письменник Анджей Стасюк є його цілковитою протилежністю. В есеїстичній книзі "Схід" він аналізує різноманітні просторово-темпоральні прояви російського, тюркського та китайського сходу, наводить мости між сходом "бойківським" (тому карпатоукраїнським) та сходом "китайсько-забайкальським" (!) [112, с. 239]. Говорячи про наступ радянських військ польськими теренами проти нацистів (1944 р.), Стасюк дозволяє собі такі зауваги: "Земля дрижала так, немов зближалися всі коні Азії і всі її верблюди... Але відлуння зі сходу було подібне на гаркіт звіра Апокаліпсису." [112, с. 21]. Не забуваймо, що пан Стасюк характеризує таким "азійським" чином українців та білорусів, а не лише росіян чи, для прикладу, бурятів. Українців, білорусів, грузинів, калмиків, бурятів, монголів він ставить в один ряд, осмислюючи соціально-культурну мапу світу останнього десятиліття точно так само, як німецькі чи австрійські хроністи за часів Священної Римської імперії германської нації [9, с. 8-11]. Своїми сентенціями А. Стасюк повертається у наратив невігластва варварів, нав'язаний історикам суто германським (зокрема, й англійським, не тільки німецьким) сприйняттям античності та середньовіччя [9; 10; 11]. Завдяки багатолітньому домінуванню цього германського наративу, академічно розробленого філософом-германістом Йоганом Готфрідом Гердером (1744-1803) [90, с. 201], ми й досі тлумачимо більшість елементів античної греко-римської культури не з позицій їхньої оригінальної конотації, а з точки зору культурологічної інтерпретації німецькими (ширше - германськими) дослідниками - представниками народностей, що претендували на легітимність самоназви "Священна Римська імперія" і прагнули позбутись комплексу меншовартості античних германців-варварів, перекладаючи його тягар на плечі "ще більших дикунів-слов'ян". Ось чому нам дуже складно пояснити сенс та значення ідеографічного зв'язку інтелектуальних, часто лівацьких кіл польської інтелігенції, репрезентованої в т. ч. Анджеєм Стасюком [112], із німецькою пропагандою часів Третього Рейху (див. контекст [18]) - у XX ст. передусім нацистські доктринери закликали не розрізняти "орди бурятів" та "українців".

У будь-якому разі проект "Центрально-Східна Європа", сформульований О. Халецьким [85], ідеалізований А. Камінським [46] і радикалізований А. Стасюком [112], виштовхує терени сучасної України за межі свого самосприйняття, що дуже наближає його до германістичної візії континентальної історії. Подекуди "Центрально-Східна Європа", спроектована польськими інтелектуалами, охоплює наші Галичину й Волинь [85], часом доходить до Дніпра [46]. Однак на схід від Дніпра локалізується завжди одне й те ж саме - степ і міф про орди тюркського походження [47]. Ось чому прагнення українських сучасних інтелектуалів, які колись начитались польських культурологічних часописів Єжи Гедройця (1906-2000), інтегруватись у "Центрально-Східну Європу" та "забути Східну Європу як щось незбагненне", слід діагностувати безкомпромісно: "комплекс меншовартості".

Тут доречна така сентенція: "Центрально-Східна Європа", за О. Халецьким [85] і А. Камінським [46], покликана забезпечити екзистенційний опір землеробської європейської цивілізації степовим порядкам "чужинців-кочівників". Більша частина України сприймається доктринерами "Центрально-Східної Європи" як "Дике Поле" або просто "степ" [47]. Чому ж ми повинні нав'язувати себе, свої звичаї, свій світогляд, суто українські уявлення про добро та зло тим інтелектуалам і доктринерам, які про степ висловлюються так: "Степ - це оголення. Мандрівника супроводжує лише його тінь. Сховатися можна хіба що під землею. Я уявляв собі, як утікач місяцями, роками, десятиліттями риє тунель, аби врешті переконатися, що для здобуття свободи потрібна щонайменше вічність. Тут втрачала сенс сама ідея втечі, а безмежний простір перетворювався на в'язницю" [112, с. 130]. З нашого боку, найкраще про степ висловився Дмитро Яворницький. Зі слів 116-річного респондента він зауважив: "Степ - це коли ти і. вільний, і всім вдоволений", "для запорожців степ був обітованою країною, заповітною Палестиною" [78]. "Степ і воля" в українських народних думах нерозривні. В польському ж розумінні, добре проаналізованому антропологом Анджеєм Менцвелем, "степ" - синонім "страху" та "безнадійності" [46]. Зрештою, ми вже побачили сучасне існування цієї конотації у судженнях А. Стасюка [112].

За всієї антиросійської спрямованості польської історіографії, чого вона сама жодним чином не відкидає, її спільність з російською історіографією помітна будь-якому політичному аналітику. Превелике диво, одначе історіографія російського штибу абсолютно аналогічним чином потребує тезу про нібито "суверенність Київської Русі".

По-перше, сам термін "Русь", дискутабельність котрого не потребує доведень, дозволяє успішно спекулювати на греко-візантійській дихотомії "Мала Русь/Велика Русь", забуваючи про те, що "Мале" в греко-візантійській історіософії означає "Першопочаткове". Без дискутабельного поняття "Русь" навіть фахівці не зможуть осмислити сенс і значення переіменування Петром І Московського царства у "Всеросійську імперію" (22 жовтня 1721 р.) [24]. Тут додамо, що юридично коректним є термін "Всеросійська імперія", а не "Російська імперія". Останнє визначення частіше почало лунати в постнаполеонівський період 1815-1863 рр.

По-друге, міф про суверенність Київської Русі та навіть її "імперський" характер допомагав пояснити потребу відновлення територіальної цілісності "всеросійських земель", аргументувати сенс приєднання нових теренів, підкріпити легітимність відокремлення Московського патріархату (1689-1693 рр.) ортодоксальної православної церкви від материнського Константинопольського патріархату [22; 25; 27].

Українська національна ідентичність, базована на політичній традиції фронтиру, формувалась уже у XVIII-XIX ст., в умовах поширення історіографічних міфів і пасток полонофільської та російсько-імперської пропагандистських машин. Тому вітчизняна національно-орієнтована історіографія, найкраще уособлена постаттю Грушевського, найефективніше реагувала тільки на злободенні вимоги часу [68; 99]. Давня та середньовічна історія політичного конституювання України опинились за межами справедливих суджень національно-орієнтованої української історичної науки. На несправедливість, як відомо, частіше відповідають несправедливістю. Щоденна потреба боротись за визнання українського українським, в умовах польського та російсько-імперського культурного тисків, відвела політичне українство на манівці тактичних рефлексій та оперативного реагування, що не виходили з поля зору польського чи російського наративів. Свій погляд на політичне конституювання України не формувався, давалась лише відповідь чужим поглядам. При цьому рефлексії політичного українства з приводу російської ідентичності, народженої також протягом ХІХ ст., стали найбільш продуктивним фундаментом формування сучасної української нації.

Отже, активувавши поняття "політична традиція фронтиру", розглянувши ключові історичні ідеологеми українського державотворення, можемо звернутись до дефініцій.

Українці - фронтирна нація з розвиненим патерном спільноти індивідуалістів-господарників, побудована за принципом сукупності ("федерації", послуговуючись римським правом) субетнічних спільностей, сформована слов'янськими землеробами на перехресті культурних детермінант візантинізму, кочівницького тюркського елю та германського норманізму, в соціально-економічних умовах транзитної зони на шляхах "Китай - Західна Європа" і "Скандинавія - Багдад".

Українська етнічна спільність пройшла тривалий період історичного становлення, маючи в своїй антропогенетичній структурі як автохтонні, так і суперстратні елементи. Формування сучасного українського етносу уможливилось генетичною міксацією землеробів і кочівників, слов'ян і тюрків. Відповідне змішування в контексті сприятливих кліматично-географічних умов привело до творення етнічної психології українців - надмірної схильності до індивідуального способу ведення господарства, "хуторянської" незалежності від централістських "великокнязівських" тенденцій.

Українці - індивідуалісти, що зумовлено насильницькими принципами розбудови державностей у всіх фронтирних зонах (континент ролі не грає, фронтири існують всюди). Еволюція української етнічної спільності відбувалась під впливом перманентної перехресної війни, де степовий і лісовий люд (тюрки та слов'яни) об'єднувались між собою, змагаючись не за етнічні, а за соціально-економічні інтереси. Усі воювали проти всіх, причому геть усі мали родичів та споріднених осіб у ворожих таборах. Україна протягом усієї своєї історії була пекельним вогнищем нескінченної жорстокої війни, переважно війни громадянської. Тут ми можемо пригадати думку археолога Олега Ольжича (1907-1944), що українці як войовничий, здатний господарювати народ, ніколи не були б переможені, якби не хвороблива схильність до громадянських конфліктів і залучення зовнішніх, некомпліментарних сил в орбіту такої внутрішньої боротьби [113].

Отже, зважаючи на вищесказане, перед політичною антропологією українського державотворення стоїть стратегічна мета - узагальнювати як позитивний, так і негативний досвід українського державного будівництва, сприяти усвідомленню й артикуляції тих онтологічних чинників, які заважали розбудові Української Держави. Коли ці чинники будуть виокремлені й систематизовані, ми нарешті зможемо створити єдину позитивну теорію дієвого українського державотворення і за сприятливих геополітичних умов спробуємо застосувати її на практиці. Лише в такому разі політична антропологія виконає власну найважливішу функцію - ідеологічно-змістоутворюючу [114].



Література

1. Мельник В.М. Нариси з теорії соціокультурної антропології.. Вінниця: TOB "Вінницька міська друкарня", 2015. 552 с.

2. Мельник В.М. У полоні інтерпретацій. Політична антропологія між Сходом і Заходом: монографія. Вінниця: Нова книга, 2020. 280 с.

3. Мамина НА. Политические традиции как элемент политической культуры. Вестник МГУКИ. 2013. Вып. 2 (52). С. 43-46.

4. Malinowski B. A Scientific Theory of Culture, and Other Essays. Chapel Hill, N.C. : University of North Carolina Press, 1944. 228 p.

5. Baudrillard Jean. La sociutu de consommation: ses mythes et ses structures. Paris : Gallimard, 1970. 318 p.

6. Мельник В.М. Психологічні аспекти соціокультурної. антропології. Вісник Вінницького національного медичного університету. Науковий журнал. 2012. T. 16. № 2. С. 518-529.

7. Melnyk Viktor. Chapter Two: Tradition and Nation in Political Anthropology: The Ukrainian Ethno-historical Context. The Process of Politicization: How Much Politics Does a Society Need? CGS Studies vol. 5. / Edited by Wieslaw Waclawczyk and Adam Jarosz. Newcastle upon Tyne : Cambridge Scholars Publishing, 2017. Pp. 23-44.

8. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. Москва: Айрис-пресс, 2012. 560 с.

9. Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2014. 480 с.

10. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва: Айрис-пресс, 2009. 736 с.

11. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. Ленинград: Наука, Ленинградское отделение, 1990. 280 с.

12. Мельник В.М. К вопросу о культурно-юридическом взаимодействии Сасанидского Ирана и Восточной Римской империи. Этническая культура. 2020. № 4 (5). С. 33-38.

13. Brooks David. The Crisis of Western Civilization. The New York Times. 2017, April 21. P. 27.

14. Рябчук Микола. Долання амбівалентності. Дихотомія української, національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки. Київ: ІПіЕНД ім.

15. І.Ф. Кураса НАН України, 2019. 252 с.

16. Кравець А.Ю. Влада в сучасному політико-антропологічному дискурсі: теоретико-методологічний аспект: автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.01. Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара, 2010. 19 с.

17. Данилова А.Г. Методы историко-психологических исследований. Человек и мир. 2018. Том 2. -Г 1. С. 132-166.

18. Петрушенко О.Ф. Історія як літературна традиція. Аннали юридичної історії. 2018. Т. 2. Г 1-2. С. 194-196.

19. Пленков О.Ю. Мифы нации против мифов демократии: немецкая политическая традиция и нацизм. Санкт-Петербург: Изд-во РХГИ, 1997. 576 с.

20. Кралюк Петро. Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів. Харків: Фоліо, 2018. 282 с.

21. Калакура Ярослав. Українська історіографія. Курс лекцій. Київ: Ґенеза,

22. 512 с.

23. Гумилев Л.Н. Древние тюрки. Москва: Клышников и Комаров и Ко.,

24. 536 с.

25. Тарле Е.В. Петр I против Карла XII. Северная война. Москва: Ридерз Дайджест, 2009. 472 с.

26. Білінський В.Б. Країна Моксель, або Московія. Книга перша. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. 320 с.

27. Вернадский Георгий. Начертание русской истории. Москва: Алгоритм, 2008. 336 с.

28. Вернадский Г.В. Опыт истории Евразии: С половины VI века до настоящего времени. / Худож. С. Карцева. Берлин: Издательство Евразийцев, 1934.189 с.

29. Вернадский Г.В. Монголы и Русь. Тверь: ЛЕАН, 1997. 476 с.

30. Савицкий П.Н. Геополитические заметки по русской истории. Г.В. Вернадский. Начертание русской истории. Москва: Алгоритм, 2008. С. 292-331.

31. Савицкий П.Н. О задачах кочевниковеденья: (почему скифы и гунны должны быть интересны для русского?). Прага: Евразийское книгоиздательство, 1928. 14 с.

32. Ключевский В.О. Сочинения: в 9-ти томах. Том 1. Курс русской истории. Ч. 1. / Под ред. В.Л. Янина. Москва: Мысль, 1987. 430 с.

33. Галушко Кирилл. Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и зачем придумал Украину. Киев: Темпора, 2010. 632 с.

34. Брайчевський М.Ю. Вибране. Том 1. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі. Київ: Видавництво Олени Теліги, 2009. 720 с.

35. Брайчевський М.Ю. Вибране. Том 2. Хозарія і Русь. Аскольд - цар київський. Київ: Видавництво Олени Теліги, 2009. 816 с.

36. Дашкевич Я.Р. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури.,3-те вид., доповн. Львів: Літературна агенція "Піраміда", 2016. 924 с.

37. Мельник В.М. Ярослав Дашкевич про Омеляна Пріцака. Аннали юридичної, історії. Том 1. Г 1. С. 101-106.

38. Jinping Xi. The Governance of China. Volume 1. Shanghai : Shanghai Press, 2015. 515 p.

39. Кіктенко В.О. Семантика і прагматика концепту Ініціатива "Один пояс - один шлях". Китаєзнавчі дослідження. 2018. Г 1. С. 58-68.

40. Поворозник В., Перебийніс В. Проект "Один пояс - один шлях": можливості для України. Київ: Міжнародний центр перспективних досліджень, 2015. 31 с.

41. Вітович Ігор. НАТО дивиться в майбутнє. На саміті міністрів оборони країн-членів Альянсу говорили про те, як протистояти Росії та Китаю. Україна молода. 2021. 19-20 лютого. C. 5.

42. Елітознавство / За заг. ред. проф. В.А. Гошовської. Київ: НАДУ, 2013. 268 с.

43. Байдін Ю.В. Державний суверенітет і суверенні права. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2010. Випуск 20. С. 186-203.

44. Шевчук П. Роль політичного класу та політичної, еліти України у розбудові держави. Ефективність державного управління. 2015. Випуск 42. С. 29-38.

45. Медвідь Ф.М. Українська національна ідея як детермінанта 73 державотворчих процесів. Політичний менеджмент. 2005. Г 1 (10). С. 35-43.

46. Клименко І.В., Харазішвілі Ю.М., Шаров О.М., Ус І.В. Україна в інтеграційних процесах на пострадянському просторі: моделювання альтернатив. Аналітична доповідь. Київ: НІСД, 2013. 104 с.

47. Переформатування європейської, інтеграцїї: можливості і ризики для асоціації Україма-ЄС. / За ред. чл.-кор. ПАНУ В.Р. Сіденка. Київ: Заповіт, 2018. 214 с.

48. Норкус Зенонас. Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної, соціології імперій. Київ: Критика, 2016. 440 с.

49. Камінський Анджей-Сулима. Історія Речі Посполитої, як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їх держава, суспільство, культура. Київ: Наш час, 2011. 264 с.

50. Менцвель Анджей. Антропологічна уява. Київ: Юніверс, 2012. 380 с.

51. Сіденко В.Р. Кризові процеси у розвитку інтеграції, в ЄС: витоки та перспективи. Економіка і прогнозування.

52. № 1. С. 7-34.

53. Оболенский Д. Византийское Содружество Наций. Шесть византийских портретов. Москва: Янус-К, 1998. 656 с.

54. Трубецкой Н.С. Наследие Чингисхана. Взгляд на русскую историю не с Востока, а с Запада. Берлин: Евразийское книгоиздательство, 1925. 60 с.

55. Савицкий П.Н. О задачах кочевниковеденья: (почему скифы и гунны должны быть интересны для русского?). Скифы и гунны: из истории кочевого мира. Прага: Евразийское книгоиздательство, 1928. С. 83-106.

56. Said Edward W. Orientalism. London : Penguin Books, 2003. XXVI+396 p.

57. Степовик Д. Візантологія. Друге видання. Жовква: Місіонер, 2013. 352 с.

58. Мельник Віктор. Україна і Туреччина. На шляху до зони вільної, торгівлі. Юридична газета. 21 січня 2020 р. № 1 (707). С. 30-31.

59. Липинський В.К. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму: писані 1919-1926 рр. Відень: Карл Геррманн, 1926. XLVIII+580 с.

60. Липинський В.К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького. Філадельфія, 1980. XCVIII+638 с.

61. Липинський В.К. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва у XVII ст. Філадельфія, 1991. LXX+346 с.

62. Липинський В.К. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. / Ред. Я. Пеленський. Київ-Філадельфія,

63. 284 с.

64. Дашкевич Я.Р. Хам чи Яфет: Липинський і Українська революція. Україна. Наука і культура. Київ, 1996. Вип. 29. С. 34-39.

65. Баландьє Жорж. Політична антропологія. / Пер. з франц. О. Хоми. Київ: "Альтерпрес", 2002. 252 с.

66. Пріцак О. Коли і ким було написано "Слово о полку Ігоревім"? Київ: Обереги, 2007. 360 с.

67. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української, історіографії ХХ століття. Київ: Критика,

68. 230 с.

69. Пархоменко В.А. Начало христианства Руси. Очерки из истории Руси IX-X вв. Полтава, 1913. 192 с.

70. Пархоменко В.А. У истоков русской государственности. Ленинград, 1924. 114 c.

71. Пархоменко В.О. Початок історично-державного життя на Україні. Київ, 1925. 36 c.

72. Пархоменко В.А. Киевская Русь и Хазария. Slavia. 1927. Sesit 2-3. S. 380-387.

73. Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за советської доби та доля істориків. Записки НТШ. 1962. Т. 173. С. 7-112.

74. Грушевський М.С. Історія УкраїниРуси: В 11 томах, 12 книгах. Том 1. До початку ХІ віка. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 1991. LXXVI+[8]+648 с.

75. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Харків: КСД, 2016. 496 с.

76. Ортайли Ільбер. Османи на трьох континентах. / Пер. з тур. О. Кульчинського. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, Київ: Ніка-Центр, 2019. 208 с.

77. Мельник Віктор. "Третій Рим" і джерела турецької ідентичності. Критичні роздуми на полях українського перекладу книги професора Ільбера Ортайли. Початок. Українська літературна газета. 28 серпня 2020 р. № 17 (283). С. 16.

78. Мельник Віктор. "Третій Рим" і джерела турецької ідентичності. Критичні роздуми на полях українського перекладу книги професора Ільбера Ортайли. Закінчення. Початок у ч. 17. Українська літературна газета. 11 вересня 2020 р. № 18 (284). С. 16-17.

79. Стахів М.М. Христова Церква в Україні: 988-1596. Нарис історії Української. Католицької. Церкви та аналіз перехрещення в ній інтересів Риму, Царгороду, Варшави й Москви в національно-політичному аспекті. Львів: Видавниче підприємство "Стрім", 1993. 586 с.

80. Мельник В.М. Історико-юридичний нарис Аскольдової доби (860-882 рр.): торговельні шляхи і візантійський сюзеренітет. Вісник НТУУ "КПІ". Політологія. Соціологія. Право. 2018. Випуск 3 (39). С. 126-132.

81. Медведев И.П. Правовая культура Византийской империи. Санкт-Петербург: Алетейя, 2001. 575 с.

82. Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 1996. 192 с.

83. Чухліб Т.В. Донеччина та Луганщина - козацькі землі України (XVIXVIII ст.). Київ: Інститут історії України ПАНУ, 2014. 105 с.

84. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х томах. Том 1. Київ: Наукова думка, 1990. 596 с.

85. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. Київ: Дніпро, 2006. 976 с.

86. Дашкевич Я.Р. Україна і Туреччина. Дослідження взаємовідносин XVXVIII ст. Проблеми української, історичної. медієвістики. Кам'янець-Подільский,

87. С. 64-65.

88. Крип'якевич І. Турецька політика Б. Хмельницького (Матеріали). Український археографічний щорічник. Київ, 2006. Вип. 10/11. С. 111-160.

89. Бовуа Даниэль. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793-1914). / Автор. пер. с франц. М. Крисань. Москва: Новое литературное обозрение, 2011. 1008 с.

90. Горак Володимир. Хмельниччина (1648-1657): до питання про критику української, критичної, концепції.. Історіографічні дослідження в Україні. Київ, 2014. Вип. 25. C. 302-320.

91. Мельник В.М. Еволюція міжнародно-правового статусу Ватикану: історія, сьогодення, українські акценти. Вінниця: ТОВ "Меркьюрі-Поділля", 2017. 192 с.

92. Халецки Оскар. История Центральной Европы с древних времен до ХХ века. / Пер с англ. Л.А. Карповой. Москва: Центрполиграф, 2019. 543 с.

93. Stqpnik Andrzej. Nauki dla Polski. Kozacy i kozaczyzna w historiografii polskiej okresu miqdzypowstaniowego. Спільна спадщина. Річ Посполита обох народів у польській і українській історичній думці XIXi XXст.: колективна монографія. / За редакцією Віталія Тельвака, Лідії. Лазурко та Павла Сєрженги. Херсон: Видавничий дім "Гельветика", 2019. С. 127-145.

94. Петрушенко О.Ф. Сарматський концептуалізм у картографії і літературі. Аннали юридичної, історії. 2017. Т. 1. .4 1. С. 154-159.

95. Куций І. Між "цивілізованістю" та "варварством": Річ Посполита в історично-цивілізаційних уявленнях Пантелеймона Куліша. Спільна спадщина. Річ Посполита обох народів у польській і українській історичній думці XIX i XX ст.: колективна монографія. / За редакцією Віталія Тельвака, Лідії. Лазурко та Павла Сєрженги. Херсон: Видавничий дім "Гельветика", 2019. С. 181-189.

96. Чоп В.М. Запорозьке козацтво та

97. махновське повстанство: пошуки традицій та історичних паралелей. Козацька спадщина: Альманах Інституту

98. суспільних досліджень. 2005. Випуск

99. C. 136-139.

100. Субтельний Орест. Україна: історія. / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. Київ: Либідь,

101. 512 с.

102. Кононенко В.П. Хозарський козацький міф. Енциклопедія історії України: Том 10: Т-Я. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, Інститут історії України ПАНУ,

103. С. 400-401.

104. Маґочій Павло-Роберт. Ілюстрована історія України. / Переклав з англійської. С. Біленький. Київ: Критика,

105. 448 с.

106. Толстой Л.Н. Война и мир. Роман. Том 1-2. Санкт-Петербург: Азбука, 2020. 704 с.

107. Толстой Л.Н. Война и мир. Роман. Том 3-4. Санкт-Петербург: Азбука, 2020. 704 с.

108. Бачинська О.А. Козацтво в "післякозацьку добу" української, історії (кінець XVIII-XIX століття). Одеса: Астропринт, 2009. 256 с.

109. Федевич Климентій К., Федевич Климентій І. За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905-1917 роки). Київ: Критика, 2017. 308 с.

110. Кралюк Петро. Козацька міфологія України. Творці та епігони. Харків: Фоліо, 2016. 400 с.

111. Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної, нації. XIXXX століття. Київ: Ґенеза, 1996. 360 с.

112. Грушевський М.С. Хто такі українці та чого вони хочуть? Київ: Знання України, 1991. 240 с.

113. Яценко В.Б. Взаимоотношения украинского казачества с тюркским миром в украинской историографии XVIII - начала XXІ в. Казачество в тюркском и славянском мирах: коллективная монография. / Отв. ред. В.В. Грибовский, В.В. Трепавлов. Казань: Институт археологии им. А.Х. Халикова Академии Наук Республики Татарстан, 2018. С. 70-84.

114. Ермолова И.Е. Римская империя и федераты в IV в. Новый исторический вестник. 2001. № 4. С. 33-44.

115. Ермолова И.Е. Федераты и союзники Рима. Античность: общество и идеи. Казань: КРУ, 2001. С. 151-159.

...