Персоніфікація як стратегія історичної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відділ розвитку політичної системи Центру суспільних досліджень

Національного інституту стратегічних досліджень

Персоніфікація як стратегія історичної політики в Україні

Михайлова Ольга Юріївна -

головний консультант

кандидат політичних наук

У статті проаналізовано персоніфікацію як одну зі стратегій історичної політики, що полягає в меморіалізації певних постатей історії та діячів у галузі культури. Актуальність такого аналізу зумовлена домінуванням цієї стратегії в сучасній історичній політиці, її популярністю серед різних суб'єктів цієї політики в Україні, на різних рівнях виконавчої влади тощо. При цьому вибір такої стратегії переважно не обґрунтований в офіційних документах, що уможливлює доходити висновків лише за результатами політики, ретроспективно. Окреслено генезу традицій персоніфікації в Україні, що формувалися в рамках підданського, активістського та патріархального типів політичної культури. Належність України до таких імперських утворень, як-от Російська імперія та СРСР, призвела до значного впливу імперської політики пам'яті на традиції та формати комеморації в Україні. Зокрема, приділено увагу феномену «вождізму», а також формуванню офіційного радянського пантеону. Запропоновано визначення поняття «пантеон» як уявної сукупності знакових постатей історії та культури, визнаних гідними вшанування в громадянських ритуалах спільної комеморації. Функція національного пантеону корелює з принципом добору постатей до нього й вимагає відповідної лексики. Це продемонстровано на прикладі уявлення про героїв, яке часто стає інструментом ідеологічної мобілізації. Альтернативне розуміння героїв запропоноване в сучасній історіографії, де акцент перенесено на культурне, етичне, наукове лідерство. Це розуміння дедалі більше впливає на формування історичної політики, зокрема в Україні. Також плідним є розуміння героїв як інтеграторів, особливо з огляду на завдання консолідації, що постали перед історичною політикою в Україні. У реалізації цього завдання персоніфікація не може бути визнана універсальним чи самоочевидним інструментом. З огляду на це вказані інші перспективні стратегії, такі як акцент на подіях («подієвість») та процесах («процесуальність»).

Ключові слова: історична політика, персоніфікація, пантеон, герої, комеморація.

Olha Mykhailova

Personification as a strategy of historical policy in Ukraine

The relevance of this analysis is determined by the dominance of this strategy in modern historical policy as well as its popularity among various policy actors in Ukraine at different levels of executive power. At the same time, the choice of this strategy is usually not substantiated in official documents, which entails that conclusions can be drawn mostly based on policy results, retrospectively. The author outlines the genesis of personification traditions in Ukraine, formed within the frameworks of citizen, activist and patriarchal types of political culture. Ukraine's inclusion into imperial entities such as the Russian Empire and the USSR led to a significant impact of imperial memory policy on the traditions and formats of commemoration in Ukraine. The study focuses on the phenomenon of “vozhdism” (leaderism) and the formation of the Soviet official pantheon. The author attempts to define the concept of pantheon as an imaginary set of iconic figures of history and culture, recognized as worthy of homage in the civic rituals of common commemoration. There is a correlation between the functions of the national pantheon and the choices of figures made as well as the appropriate vocabulary required. This correlation is illustrated through perceptions of heroes, which often become an instrument of ideological mobilization. Modern historiography offers an alternative understanding of heroes, with an emphasis on cultural, ethical and academic leadership. This understanding is increasingly influencing the formation of historical policy, particularly in Ukraine. It is also promising to interpret heroes as integrators, especially given the challenge of consolidation facing historical policy in Ukraine. The findings suggest that personification is neither a universal nor a self-evident tool for achieving this goal. There are other promising strategies focusing on events (“eventfulness”) and processes (“procedurality”).

Keywords: historical policy, personification, pantheon, heroes, commemoration.

Вступ

Ушановування знакових осіб своєї історії та культури є комеморативною практикою, до якої вдається кожна стала спільнота. У структурах колективної комеморації ця практика посідає помітне місце поряд з іншими - пригадуванням важливих для спільноти подій минулого, відвідуванням пам'ятних місць тощо. Усі вони сприяють інтеграції людей у спільноту, допомагають вибудувати образ минулого й усвідомити власне місце в історичному процесі, як на індивідуальному рівні, так і на рівні генерації.

Інтегративна функція спільної комеморації зумовлює неослабну увагу до цих практик держави. Здатні стати чинниками консолідації (чи, навпаки, роз'єднання) політичної нації комеморативні практики громадян є важливим чинником національної безпеки. Він набуває особливої значущості у світлі агресії РФ проти України та потреби консолідації української політичної нації.

У розпорядженні держави є чимало механізмів, які уможливлюють вплив на практики спільної комеморації громадян. Зокрема, це інституційні механізми, які дають змогу планувати й утілювати певні програми та проєкти з меморіалізації, включно з їх юридичним та фінансовим забезпеченням. На цьому рівні відбувається реалізація політики пам'яті (певної її моделі).

Крім інституційних механізмів, держава вдається до складніших механізмів контролю над процесами комеморації - уже на дискурсивному рівні. На цьому рівні наперед визначаються стратегії, які відповідають завданням гуманітарної політики загалом. В офіційних документах такі стратегії можуть не артикулюватись, проте ретроспективний аналіз уможливлює їх ідентифікувати та описувати. Їх можна ототожнити з історичною політикою.

Отже, фактично історична політика дає змогу розглядати дражливе питання персоніфікації з точки зору стратегування. Водночас інтереси гуманітарної політики держави можуть затребувати актуалізацію й інших стратегій, альтернативних персоніфікації.

Структури колективної комеморації протягом останніх десятиліть стали предметом наукових досліджень у межах такого дослідницького напряму, як-от студії пам'яті (memory studies). У рамках студій пам'яті відбувається, з одного боку, пошук відповідей на питання щодо взаємної проникності історичних наративів та уявлень, з іншого - стосовно колективної пам'яті, а також і посередництва держави в цих процесах. Ці дослідження набрали сенсу завдяки співчутливій увазі до травматичного досвіду, який протягом ХХ ст. пережили різні народи (Голокост, Друга світові війна, політичні репресії, етнічні чистки). Руйнування жорстких ідеологем («великих наративів») та автократій також підштовхнуло до розвитку студії пам'яті, оскільки постали питання залежності сфери пам'яті від ідеологій, що домінували, «культів особи» та приписів тоталітарних режимів.

Формування незалежних держав унаслідок розпаду соціалістичного табору та СРСР супроводжувалось переосмисленням сутності колективної комеморації, а також її генезису, впливу на формування ідентичності тощо. Це переосмислення знайшло втілення у працях науковців, зокрема українських. На українському матеріалі тему розробляли О. Волянюк, О. Гайдай, Я. Грицак, О. Гриценко, О. Довгополова, Г. Касьянов, А. Киридон, О. Лисенко, С. Набок, Л. Нагорна, І. Склокіна, О. Толочко, Ю. Шаповал та ін. Оскільки ця стаття не є історіографічною, вона не має на меті завдання характеризувати доробок кожного з цих учених. Проте зазначимо, що питання персоніфікації в історичній політиці привертало увагу науковців лише зрідка (передовсім у доробку О. Волянюк [1]). Назагал ці аспекти історичної політики недостатньо розкриті в дослідженнях українських науковців, що й зумовлює новизну цієї публікації.

Мета статті - схарактеризувати специфіку персоніфікації як стратегії історичної політики, окреслити її генезис та функції, а також визначити альтернативні стратегії історичної політики в Україні.

Поняття «історична політика» - когнітивний конструкт, який дозволяє аналізувати політичні процеси, пов'язані з цілеспрямованим конструюванням і практичним застосуванням різноманітних форм колективних уявлень про минуле та його репрезентацій. Отже, це поняття не збігається з поняттям «політика пам'яті», оскільки передбачає інтервенції до сфери професійного історіописання, історіографії та дидактичної історії [2, с. 27]. Таке трактування існує в науковому дискурсі поряд з іншими, але надалі буде застосовуватись саме воно. Перевага цього трактування полягає в тому, що воно уможливлює кореляцію між реаліями історичної політики й наративами, які сконструйовані істориками та історіографами.

Генеза персоніфікації як стратегії історичної політики

Персоніфікація в історичній політиці закорінена у способі побудови історичного наративу навколо постаті конкретного історичного діяча. Свого розквіту цей підхід до історіописання досягнув у середині ХІХ ст., коли рушійними силами історії вважалися герої та «вожді». Серед тогочасних інтелектуалів поширеним було переконання щодо сутнісної ролі ідей у прогресі людства. Це зумовило відповідні оцінки ролі осіб, котрі були носіями таких ідей, виявляли їх й утілювали в політичну реальність.

Проте ці переконання поступилися марксизму, еволюціонізму та іншим інтелектуальним течіям, у яких рушійними силами історії визначалися матеріальні чи інші об'єктивні сили [3, с. 34]. Через це переоцінки потребували і роль особи в історії, і сенс ушанування пам'яті видатних осіб. Його по-різному розуміли прихильники різних ідеологічних і світоглядних течій, кожна з яких просувала своїх кандидатів на меморіалізацію. У площині політики, відповідно, такі течії оформлювались як ідеологічні партії і ставали суб'єктами історичної політики поряд з іншими суб'єктами, такими як держава чи церква. Особливістю партійних стратегій була їх публічна артикуляція - у партійних документах і зразках політичної пропаганди.

Стратегії історичної політики марксистських рухів, як можна спостерегти з реалій політичної практики, не завжди відповідали засадам класичного марксизму. Іноді вони зазнавали викривлення чи радикального спрощення у процесі пристосування до політичної прагматики чи традиційної політичної культури. Зразком такого викривлення став «вождізм» як практика обов'язкової глорифікації (фактично обожнення) комуністичних лідерів.

Меморіалізація пам'яті вождів у СРСР здійснювалась багатьма способами, аби радянська людина не мала можливості абстрагуватись від цих комеморативних практик. Найстійкішим виявився культ особи лідера більшовицького руху та засновника радянської держави В. Леніна. У календарі пам'ятних дат почесне місце посів «ленінський суботник» як ерзац відзначення дня народження «вождя». Навіть діти молодшого шкільного віку («жовтенята») залучалися до цього культу особи, оскільки були зобов'язані носити значок із зображенням чотирирічного В. Ульянова (Леніна) як зразка для наслідування.

Глорифікація здійснювалася засобами літератури та мистецтва, особливо в кіно та монументальній пропаганді. В Україні Леніну було встановлено близько 5,5 тис. пам'ятників [4]. Кожна тогочасна наукова праця мала містити цитати «вождів». При цьому найбільшій цензурі піддавалися праці істориків, які повинні були довести статус «вождів» як центральних постатей загальносвітового історичного процесу.

Об'єктивістська марксистська ідеологія увіходила в суперечності з практикою «вождізму», тому комуністична пропаганда покликана була їх згладжувати. У цій пропаганді вожді СРСР (В. Ленін, Й. Сталін та ін.) визначались уособленнями колективних прагнень пригноблених класів, їхніми речниками, організаторами боротьби за права гноблених класів. Зокрема, брошура «Вожді в історії» (1928) так пояснює культ особи Леніна, що впроваджувався в СРСР: «Уже одне це слово “ленінізм”, що є прапором для світового комуністичного та визвольного руху, швидко увійшло в обіг в Росії та в усьому світі, засвідчує, що Ленін - загальновизнаний як найяскравіший представник тиску працівників, які штурмують колонами капіталістичні фортеці» [5, с. 82].

«Вождізм» став панівною стратегією історичної політики в тих країнах, де найвиразніше представлена політична культура підданського типу, зокрема в Росії та Китаї. Крім цього типу політичної культури, у науковому дискурсі описано дві інші - патріархальну та активістську.

Поєднання всіх трьох типів характеризує українську політичну культуру. Елементи патріархальної культури в Україні виявлялися в комеморативних практиках з ушанування православних святих та в традиційній обрядовості. Активістська культура, рушієм якої були визвольні рухи та партії, ушановувала пам'ять харизматичних представників контреліт, зокрема діячів культури. Та в умовах імперського тиску у вигіднішому становищі опинилася офіційна історична політика, що сприяла утвердженню підданських елементів у політичній культурі українців. Фундаментом такої політики в Російській імперії було самодержавство.

Представники династії Романових позиціонувались як державники, завдяки яким утверджувалась імперія та досягалося загальне благо. Продемонструвати цей статус і закріпити його в публічному просторі покликані були пам'ятники Романовим, які почали активно споруджувати в другій половині ХІХ ст., зокрема й на теренах України [6, с. 190]. Також пам'ятними дошками чи іншими знаками позначали місця, пов'язані з перебуванням царських осіб в Україні. Крім Романових, пам'ятники також увічнювали князів давньоруської доби, діячів культури, високопосадовців - передовсім тих, хто доклав сил до розвитку регіону.

Протягом ХІХ ст. в загальносвітовому масштабі активно відбувався процес винайдення традицій. Це стосувалося, зокрема, традицій меморіалізації, які на початку ХХ ст. вже свідомо конструювалися відповідно до офіційних ідеологем і політичної кон'юнктури. Суб'єктами цього конструювання були влада та еліти імперій (Австро-Угорської та Російської), до яких належали українські землі. Традиції меморіалізації, які просувала Російська імперія, здійснили набагато помітніший вплив на політичну культуру українців, насамперед через спадкоємності Російської імперії та СРСР, адже останній десятиліттями продовжував відтворювати певні патерни політичної культури Російської імперії на українських землях.

У Російській імперії меморіалізація мала утверджувати цінності самодержавства, православ'я, а також імперської єдності й експансії. Зміна ідеологем унаслідок більшовицької революції не завадила відтворенню звичних форматів меморіалізації. Про це свідчить, зокрема, радянський декрет від квітня 1918 р. Він узаконив повалення пам'ятників «на честь царів та їхніх слуг» [6, с. 195-196], одночасно сприяв встановленню пам'ятників революціонерам і прогресивним діячам культури. Тоді було затверджено перелік із 69 імен, гідних ушанування в більшовицькій Росії.

Пізніше цей перелік було доповнено й розширено. Зокрема, до нього увійшли новітні герої (О. Стаханов, О. Маресьєв, В. Чкалов, Ю. Гагарін та ін.), які виявили себе під час захисту радянської держави та втілення комуністичних ідеалів. Саме вони мали стати взірцями для мільйонів радянських громадян. Цей перелік по суті був радянським пантеоном.

Функції та значення пантеону

Пантеон - це уявна сукупність знакових постатей історії та культури, визнаних гідними вшанування в громадянських ритуалах спільної комеморації. Саме в цьому сенсі поняття «пантеон» наразі все частіше використовують у публічному та науковому дискурсах [7; 8, с. 323-325]. Водночас є актуальним і конкретизоване розуміння цього слова, коли під пантеоном розуміють споруду або, ширше, архітектурну форму, призначену для церемоній громадянської комеморації, де розташовані поховання шанованих історичних діячів або їхні символічні надгробки.

Створення національного пантеону - найпослідовніше вираження стратегії персоніфікації в історичній політиці. До цього вдаються передусім централізовані держави, які мають на меті уніфікувати власний гуманітарний простір. Тобто держава «організовує ментальне буття об'єкта так, як вигідно для неї» [9, с. 66]. Зокрема, під час ушанування усталеного кола знакових постатей формується відчуття причетності громадян країни до її минулого. Постаті пантеону фактично маркують простір колективної пам'яті, позначаючи її основні мотиви та сюжети. Саме за їх посередництва офіційний історичний наратив проникає в структури колективної пам'яті органічно й непомітно, впливає на них та їх опосередковує.

Дієвість цих механізмів пояснює значну увагу до формування національного пантеону, яку демонструють політики, урядовці, науковці, мислителі, митці. При цьому найчастіше увага прикута до персоналій, які входять (чи можуть увійти) до фактичного пантеону. Критерії оцінок при цьому можуть бути дуже різні - залежно від завдань, освітніх горизонтів, партійної приналежності тощо. Урядовці, відповідальні за реалізацію гуманітарної політики, фокусуються, зокрема, на здатності постатей пантеону сприяти консолідації суспільства.

Цей підхід наразі демонструє керівництво Українського інституту національної пам'яті в особі його голови А. Дробовича, який одним із пріоритетів своєї роботи визначив подальший «пошук героїчних особистостей, але з акцентом на таких особистостях, які будуть об'єднувати українське суспільство» [10]. Прикладом таких особистостей, за висловом А. Дробовича, можуть бути художник К. Малевич і тренер В. Лобановський.

Визначення саме цих діячів як «героїчних особистостей» може видатися парадоксальним, але насправді виявляє нестачу відповідної лексики. Адже героїзм - це певний життєвий модус, який передбачає готовність жертвувати або принаймні ризикувати власним життям заради спільного блага чи інших ідеалів. Вищезгадані К. Малевич та В. Лобановський цим критеріям навряд чи відповідають.

Військова звитяга та самопожертва лишалась найпереконливішим виявом героїзму протягом тисячоліть. Однак протягом ХІХ-ХХ ст. трактування спільного блага та ідеалів стали опосередковано домінувальними ідеологемами та публічною політикою. При цьому до героїзації найактивніше вдавалися тоталітарні держави, оскільки це «жорстко закріплює за державою симпатії її адептів і налаштовує людей на непримиренне ставлення до антигероїв-ворогів» [11, с. 64-67]. Радянський пантеон у своїх класичних формах - зразок саме такого підходу.

Травма Другої світової війни в суспільній свідомості європейців позначилася, зокрема, прагненням дистанціюватися від «великих наративів» та водночас - від культу героїв тоталітарного штибу. Це зумовило зростання уваги до інших типів лідерства - культурного, етичного, наукового тощо. Такий поворот відбувся насамперед в історіографії, де «йдеться вже не стільки про людину - рушія подій, скільки про людину - творця і учасника культури, носія цивілізації» [12, с. 151]. Саме завдяки цьому сталася заміна індивідуального діяча (героя) класичної історіографії. Таким чином, зміна порядку денного західної історіографії позначилася на стратегіях історичної політики, зокрема в Україні.

Відповідно, це зумовлює питання щодо узгодження лексики історичної політики, яка дедалі меншою мірою спрямована на мобілізацію героїчного та набагато більше - на завдання інтеграції спільнот. Польський історіограф Є. Топольський пропонує трактувати героя як «інтегратора»: «Хоча герої можуть бути водночас ініціаторами та організаторами (як неодноразово бувало в історії), однак їхня інтегральна роль - завдяки тому, що їхня діяльність або й усе життя надають приклади для наслідування суспільством, а також тому, що вони є об'єктами вшанування у суспільстві - виразно виходить на перший план» [13, с. 309].

персоніфікація історична політика

Панівна та альтернативні стратегії історичної політики в Україні

Наповнення уявного національного пантеону постатями вітчизняної історії та культури є суспільно значущим питанням, яке хвилює широкі кола громадськості. Цим зумовлена дражливість питання, задля вирішення якого українське суспільство пропонує різні, іноді радикально несумісні пропозиції. Значна поляризація позицій у цих відповідях свідчить про певні загрози в гуманітарному вимірі національної безпеки.

Українські науковці аналізують ці розмежування, беручи до уваги результати соціологічних опитувань, статистику відвідування певних сторінок мережі Інтернет або інших виявів громадської думки (наприклад, голосування в телевізійному шоу «Великі Українці»). При цьому поза увагою науковців найчастіше залишається власне персоніфікація як стратегія, що домінує в сучасній історичній політиці України.

Про такий її статус свідчить постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» [14], прийнята в грудні 2021 р. Більш ніж 80 % пам'ятних дат, визначених гідними вшанування, - це дати народження видатних діячів історії та культури. Лише незначна частка переліку стосується історії інститутів, рухів, військових дій чи інших історичних подій на теренах України.

Тезу про домінування персоніфікації доводить активне спорудження в сучасній Україні персональних пам'ятників та відкриття пам'ятних дошок. Декомунізація, що уможливила знесення монументів радянським вождям, не стала підставою для перегляду самого принципу персоніфікації. Старі п'єдестали використовуються для нових пам'ятників, більшість із яких так само присвячені знаковим історичним постатям. Зведення таких монументів найчастіше ініціює місцева влада, що свідчить про популярність персоніфікації для української влади всіх рівнів.

Альтернативною стратегією, до якої також вдаються суб'єкти історичної політики в Україні, є меморіалізація подій української історії. Зокрема, історичними подіями, пам'ять про які вшановують українці, є Голодомор 1932-1933 рр., перемога у Другій світовій війні, набуття Україною Незалежності та ін. Їх відзначення зумовлено значенням, яке ці події посіли в офіційному історичному наративі завдяки консенсусу всередині наукової спільноти. Акцент на історичних подіях («подієвість» як стратегія історичної політики) надає менше можливостей для міфологізації та має більший об'єднавчий потенціал.

Водночас і ця стратегія має певні обмеження, які фіксують деякі українські науковці: «За такою вибірковістю втрачається неперервність подій. В результаті виклад історії мовою національної пам'яті призводить до відомої “гри з часом”: хронологічні прогалини, пролонгація часу чи його стиснення» [15, с. 60-61]. Поява таких прогалин іноді маркує потребу забуття, яка так само характеризує колективну пам'ять, як і спільна комеморація. Але з цього беруть початок порушення причинно-наслідкових зв'язків, логіки історичних процесів, яка розкривається у спадкоємності образів минулого. Цю суперечність між об'єктивним знанням і структурами колективної пам'яті може згладити історична політика, спрямована на відтворення принципу процесуальності в практиках спільної комеморації.

Висновки

Стратегії історичної політики в Україні часто лишались і досі є неартикульованими. Висновки щодо них доводиться робити ретроспективно, за результатами. Зокрема, за результатами можна виокремити та описати таку стратегію історичної політики, як-от персоніфікація. Її застосування має потужну традицію в Україні, вона продовжує домінувати в актуальній історичній політиці.

Сприйняття персоніфікації як самоочевидної та єдино можливої стратегії в Україні зумовлено специфікою політичної культури та її інерційним характером. Формуючись у кордонах потужних імперій (Австро-Угорської та Російської, пізніше СРСР), вона успадкувала деякі риси політичної культури підданського типу. Формування національного пантеону зазнало впливу ідеологем, а сам він створювався передусім з метою політичної мобілізації, а не всеукраїнської консолідації. Наразі відповідальні урядовці артикулюють потребу корекції курсу історичної політики, це актуалізує питання щодо функцій та принципів добору пантеону.

Водночас не менш важливим питанням є доцільність домінування в історичній політиці стратегії персоніфікації як такої. Альтернативою може бути акцент на подіях спільної історії, комеморація яких має потужний об'єднавчий потенціал. Хоч будь-яка колективна пам'ять тяжіє до вибірковості, неперервність та спадкоємність образів минулого в цій пам'яті - критерій успішної і виваженої історичної політики. Така політика відповідатиме європейському вибору українців та інтересам національної безпеки.

Перспективи подальших розвідок в обраному напрямі пов'язані з артикуляцією нових підходів до формування історичної політики відповідно до реалій внутрішньополітичної ситуації, завдань гуманітарної політики та національної безпеки в Україні. При цьому важливо застосовувати методологічний та концептуальний потенціали історіографії, не лише вітчизняної, а й світової, у рамках якої активно розробляється відповідна проблематика. Залучення цього масиву наукового знання в активний обіг сприятиме свідомому, раціонально обґрунтованому вибору стратегій історичної політики в Україні.

Список використаних джерел

1. Волянюк О. Персоніфіковане минуле у сучасному політичному житті України та Росії. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса. 2015. Вип. 1. С. 265-276.

2. Касьянов Г. Past Continuous: Історична політика 1980-х - 2000-х: Україна та сусіди. Київ: Laurus, Антропос-Ло- гос-Фильм, 2018. 420 с.

3. Гринин Л. Е. Личность в истории: эволюция взглядов. История и современность. 2010. № 2. С. 3-44.

4. Рябенко С. Паперовий «вождь» з сесійної зали: як декомунізовували Верховну Раду. Історична правда. 2020. 28 груд. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/12/28/158741/ (дата звернення: 19.01.2022).

5. Сулковский Ф. В. Вожди в истории. Москва-Ленинград: Государственное издательство, 1928. 120 с.

6. Баханов К. Нові часи - нові герої: формування культури пам'яті в Україні. Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід / за заг. ред. Ю. Шаповала. Київ: ІПІЕНД, 2013. 600 с. С. 182-216.

7. Липман М. Пантеон национальных героев как элемент символической политики. URL: https://www.colta.ru/ articles/specials/24756-mariya-lipman-panteon-natsionalnyh-geroev-simvolicheskaya-politika (дата звернення: 19.01.2022).

8. Національна та історична пам'ять: словник ключових термінів / кер. авт. кол. А. М. Киридон. Київ: ДП «НВЦ Пріоритети», 2013. 436 с.

9. Киридон А. Минуле в інтерпретаціях істориків: п'ять розвідок про пам'ять: монографія. Рівне: РІС КСУ, 2010. 128 с.

10. Малевич і Лобановський - Інститут національної пам'яті буде прославляти нових героїв, які об'єднують людей. Українські новини. 2019. 11 груд. URL: https://ukranews.com/ua/news/671724-instytut-natspam-yati-sfokusuyetsya- na-komunikatsiyi-z-inshymy-derzhavamy (дата звернення: 19.01.2022).

11. Лисенко О. Герої - антигерої, «свої - вороги»: глоріфікація, дегероїзація і демонізація як інструменти ідеологічного конструювання та соціальної мобілізації в роки Другої світової війни. Культура діалогу. Національний круглий стіл: зб. статей /упоряд. О. С. Доній. Харків: Фоліо, 2021. 381 с. С. 61-80.

12. Вжосек В. Історія - Культура - Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення. Київ: Ніка-Центр, 2011. 296 с.

13. Топольський Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / пер. з польськ. Н. Гончаренко, наук. ред. Ю. Волошина. Київ: «К.І.С.», 2012. 400 с.

14. Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках: Постанова Верховної Ради України від 17.12.2021 № 1982-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1982-IX#Text (дата звернення: 19.01.2022).

15. Ганжуров Ю. С. До питання актуалізації концептів національної пам'яті. Національна та історична пам'ять. 2011. Вип. 1. С. 53-70.

References

1. Volianuk, O. (2015). Personalized past in the modern political life of Ukraine and Russia. Naukovi zapysky Institutu politychnykh i etnonatsionalnykh doslidzhen imeni I. F. Kurasa, 1, 265-276 [in Ukrainian].

2. Kasianov, G. (2018). Past Continuous: Historical politics of the 1980s - 2000s: Ukraine and its neighbors. Kyiv: Laurus, Antropos-Logos-Film, 420 p. [in Ukrainian].

3. Grinin, L. E. (2010). Personality in History: Evolution of Views. Istoria i sovremennost, 2, 3-44 [in Russian].

4. Riabenko, S. (2020, December 28). Paper “leader” from the session hall: how the Verkhovna Rada was decommunized. Istorychna Pravda. https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/12/28/158741/ [in Ukrainian].

5. Sulkovskyi, F V. (1928). Leaders in history. Moskow-Leningrad: Gosudarstvennoie izdatelstvo, 120 p. [in Russian].

6. Bakhanov, K. (2013). New times - new heroes: formation of the culture of memory in Ukraine. In Yu. Shapoval (Ed.). Culture of historical memory: European and Ukrainian experience. Kyiv: IPIEND, pp. 182-216 [in Ukrainian].

7. Lipman, M. (2020, June 26). The pantheon of national heroes as an element of symbolic politics. Colta. https://www.coha. ru/articles/specials/24756-mariya-lipman-panteon-natsionalnyh-geroev-simvolicheskaya-politika [in Russian].

8. Kyrydon, A. M. (Ed). (2013). National and historical memory: a glossary of key terms. Kyiv: DP NVZ «Pryoritety», 436 p. [in Ukrainian].

9. Kyrydon, A. (2010). Historians Interpretations of Past: Five Explorations of Memory. Rivne: RIS KSU, 128 p. [in Ukrainian].

10. Malevych and Lobanovskyi - The Institute of National Remembrance will glorify new heroes who unite people. (2019, December 11). Ukrainski novyny. Retrieved January 19, 2022 from https://ukranews.com/ua/news/671724-insty- tut-natspam-yati-sfokusuyetsya-na-komunikatsiyi-z-inshymy-derzhavamy [in Ukrainian].

11. Lysenko, O. (2021). Heroes - antiheroes, “own - enemies”: glorification, deglorification and demonization as tools of ideological construction and social mobilization during the Second World War. In Kultura dialohy. Natsionalnyi kruhlyi stil: zbirnyk statei. Kharkiv: Pholio, pp. 61-80 [in Ukrainian].

12. Vzhosek, V. (2011). History - Culture - Metaphor. The emergence of non-classical historiography. About historical thinking. Kyiv: Nika-Tsentr, 296 p. [in Ukrainian].

13. Topolskyi, Y. (2012). How we write and understand history. Secrets of historical narrative. Kyiv: «K.I.S.», 400 p. [in Ukrainian].

14. Verkhovna Rada of Ukraine. On the celebration of memorable dates and anniversaries in 2022-2023: Resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine of 17.12.2021 No. 1982-IX. (2021). Retrieved January 19, 2022 from https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/1982-IX#Text [in Ukrainian].

15. Hanzhurov, Yu. S. (2011). On the issue of updating the concepts of national memory. Natsionalna ta istorychna pamiat, 1, 53-70 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru