Африка: українські інтереси VS російський вплив

The article examines the political trends in the African region in the context of Ukraine's national security, and provides recommendations to improve the situation. According to the latest version of Ukraine's National Security Strategy, the priority in the African region has been placed on diversifying markets and strengthening Ukraine's political support in the face of Russian aggression. A significant threat is the growing presence of the Russian Federation in the African region with its extensive usage of both force and soft power tools, which was particularly evident at the Russia-Africa summit in October 2019 and the rapid spread of demand for the Russian “Sputnik V” vaccine against COVID-19 in 2021. Another related issue is the low level of support for Ukraine's declarations in the UN General Assembly condemning human rights violations in occupied Crimea. The UN vote on occupied Crimea is one of the main factors in assessing relations with African governments, which Russian experts clearly point out. This reality highlights the need to increase Ukraine's diplomatic presence and political weight in the African region in order to better contain the influence of the Russian Federation. Another important task is to monitor the destructive activities of the Russian Federation often aimed at fueling chaos, which could encourage local governments to establish closer bilateral relations with Moscow. At times, Russian policy has gone as far as supporting military coups that help to increase the level of Russian military and political presence in some states (for example, the cases of Mali in May 2021 and Sudan in October 2021).

Strengthening the diplomatic level of representation in the region is a priority of Ukrainian foreign policy. In addition, the separation of economic and military-political factors is a problem for Ukraine. Trade is developing mostly with the stable countries of the eastern and southern parts of Africa, while the turbulent landscape of the west and center (except Nigeria) is poorly covered by the activities of Ukrainian enterprises. However, Ukrainian peacekeeping contingents have been active in these countries for a long time (primarily in the DRC).

Keywords: national security, national interests, soft power, African region.

Після початку російсько-української війни в 2014 р. українські експортери почали переорієнтацію з російських ринків збуту на ринки країн Європи, а також перспективні ринки держав Азії та Африки. Особливий інтерес становлять країни Африканського континенту із населенням, що перевищує 1,2 млрд. До того ж швидкі темпи їх економічного розвитку дають можливість українським виробникам заповнити вільні ринкові ніші. Важливим є також і політичний аспект - 54 африканські держави є членами ООН (25 % від усіх учасників), багато з них беруть участь у роботі інших міжнародних організацій [1].

У Стратегії національної безпеки України, що затверджена відповідним рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 р., одним із пріоритетів зазначений розвиток взаємовигідного економічного співробітництва «з провідними державами Азії, Близького Сходу, Африки та Латинської Америки». Водночас підкреслено, що «Росія використовує Чорноморсько-Каспійський регіон, окупований Крим як “міст” на Балкани, у Середземномор'я, на Близький Схід і у Північну Африку» [2, пп. 16, 37].

Інтерес України в економічному плані переважно сфокусований у провідних точках економічного розвитку - Східній Африці (Кенія, Танзанія), Ефіопії, Єгипті, Південноафриканській Республіці (ПАР), Нігерії (тут Київ домігся статусу спостерігача при економічній організації ECOWAS).

Національна безпека - комплекс багатосторонніх чинників, що забезпечують суверенітет держави та зумовлюють конкретні національні інтереси. Поряд із важливим економічним фактором - пошуком нових ринків збуту - існує ще один надзвичайно важливий національний інтерес України в Африканському регіоні. У середньостроковій перспективі - це стримування надмірного посилення Росії безпосередньо в регіоні та у світі загалом. Таке посилення, на нашу думку, відбувається у фактичному тандемі з Китайською Народною Республікою (КНР), хоча й не оформлено на рівні чітких політико-дипломатичних декларацій. Російська Федерація (РФ) спеціалізується на формах військово-політичного впливу, тоді як КНР - переважно економічного, але в окремих випадках інтереси обох країн можуть перетинатися (до прикладу, події у Зімбабве, де після зміни влади в 2017 р. посилюється орієнтація на КНР на шкоду російським позиціям). Однак загалом обидві сторони зацікавлені в послабленні впливу держав Заходу в Африканському регіоні. політичний національна безпека африканський

У військово-політичному сенсі більшого пріоритету набуває арена активних російських операцій, що здебільшого зосереджені на північному сході континенту. У цьому контексті варто вітати регулярну участь кількох десятків українських миротворців у складі Місії ООН у Південному Судані. Ця країна межує із Центральноафриканською Республікою (ЦАР), Суданом та Ефіопією. У зв'язку з нещодавніми подіями у штаті Тиграй можна констатувати, що Південний Судан зробив спробу уникнути російського впливу, надаючи перевагу турецькій допомозі.

Попри це зауважимо, що ситуація ще далека від вирішення. Так, наприкінці 2021 р. збільшилася небезпека зростання впливу РФ в Ефіопії, особливо після санкцій США через порушення прав людини під час Тиграйського конфлікту. Натомість Росія чітко заявляла, що конфлікт у штаті Тиграй - внутрішня проблема, тому необхідно підтримувати насамперед уряд, а не «терористичні організації». Також Москва намагається відновити свій вплив у Судані, де після військового перевороту, що стався у жовтні 2021 р., відновлюються переговори про будівництво військової бази на Червоному морі (пункт матеріально-технічної допомоги ВМС РФ) у районі Порт-Судану. Зауважимо, що погодження цього плану затримувалося на кілька місяців, тому що Хартум вимагав за погодження питань щодо будівництва бази масштабну економічну допомогу (також не варто виключати впливу Туреччини, з якою колишній цивільний уряд зблизився).

Останніми роками Російська Федерація активно посилює воєнно-політичну присутність у країнах Східного Середземномор'я та Північно-Східної Африки [3]. Після вторгнення у Сирію в 2015 р. РФ поступово нарощує свою присутність у Ємені та Лівії, Центральноафриканській Республіці, Мозамбіку.

Окрім прямої військової присутності (у т. ч. через найманців конгломерату Іллі Пригожина), на більшу частину африканських держав розповсюджуються спроби РФ застосувати інструменти «м'якої» сили, передусім у формі допомоги авторитарним режимам, особливо з давньою історією співпраці. Звісно, цей інструмент (насамперед спрямований на демонстрацію привабливої суспільної моделі) Росія використовує досить специфічно. Передусім він скерований не на широкі верстви населення, а на правлячі еліти. Тому й самі російські аналітики вказують на недостатній рівень присутності інститутів російської «м'якої» сили на Африканському континенті, зокрема наголошуючи на потребі інтенсифікувати трансляцію російської позиції через медіа на широку аудиторію, а також збільшити кількість відділень федерального агентства «Россотрудничество» [4, с. 23].

Можна виокремити роль російських політичних технологів, що надавали консультації Африканському національному конгресу (АНК) під час виборів у ПАР у травні 2019 р., підтримуючи АНК переважно за рахунок розповсюдження фальшивих новин про опозицію. Вочевидь, це дало свій результат - іще за квітневими опитуваннями АНК не долала 50 % бар'єр, проте на виборах змогла набрати 57 %. ПАР залишається важливим форпостом московського впливу, на рівні з військовою присутністю в ЦАР чи Лівії. Південноафриканський напрям впливу здатен впливати на південний та центральний регіони континенту (зокрема, через механізми військово- економічного альянсу SADC - Спільноти розвитку Південної Африки). Однак перспективи збереження влади дружнього до Москви АНК зменшуються, особливо на тлі соціальних протестів 2021 р. Зміни в ПАР очевидно впливатимуть і на ситуацію в інших державах Африканського регіону, зокрема у проро- сійських Анголі та Зімбабве.

Зафіксована присутність російських радників на Мадагаскарі та в Мозамбіку. В Малі після серпневого перевороту 2020 р. теж зафіксовані спроби посилити російський вплив через офіцерів, які навчалися в Москві (хоча в цій країні, як і в низці інших, російський вплив значно обмежують ініціативи Туреччини).

Широко використовується політика хаотизації, коли у кризових точках як посередники чи партнери перебувають російські сили, що сприяє залученню інших держав до співпраці та фактично обмежених альянсів з Росією попри суперечності в інших сферах міжнародної політики. Наприклад, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати є партнерами Росії у підтримці східнолівійських сил генерала Хафтара, незважаючи на конфлікт із Москвою щодо розподілу нафтогазового ринку. Франція з березня 2020 р. змушена толерувати присутність Росії в ЦАР. Розробляються сценарії залучення ресурсів РФ до боротьби з ісламізмом у Сахелі та, відповідно, збереження французьких воєнно-економічних позицій у регіоні. Це напряму впливає на розташування сил всередині НАТО. Зокрема, від французького президента Е. Макрона лунають заяви щодо пріоритетності ісламістської загрози для НАТО, що вимагає перегляду взаємовідносин з Росією та послаблення санкційної політики. Це створює дисонанс з пріоритетами, про які йшлося в доповіді Єнса Столтенберга, виголошеній у грудні 2020 р., у якій головними загрозами вказані Росія, Китай та деякі інші авторитарні режими, а тероризму відведено другорядне місце [5].

На рівні регіон альних держав боротьба триває між Туреччиною і Саудівською Аравією. Крім того, фактором нестабільності є Іран. Додає нюансів особлива позиція Катару - ця монархія може дозволити собі фінансувати протурецькі рухи як у Лівії, так і в Сирії. Усі ці держави прагнуть домінування у сфері культурного та історичного впливу. Росія (як гравець з глобальними амбіціями з-поза меж регіону) намагається використовувати ці суперечності для обходу уведених міжнародних обмежень і санкцій. Таким чином, союзник США Саудівська Аравія локально виступає на боці про- російських сил, а Єгипет стає просто союзником Кремля (попри збереження традиційних контактів із Вашингтоном). Лівія, ЦАР, Ємен та Сирія - це арена змагань за домінування в Східному Середземномор'ї та басейні Червоного моря. Саме в цій зоні геополітичного «Римленду» сконцентровані значні поклади енергоносіїв, перетинаються транзитні магістралі світового масштабу.

Панування в регіоні Червоного моря - це можливість впливати і на ЄС, і на Субсахарську Африку, і на Середній Схід. Ключові геопросторові точки тут - Суецький канал (хоча його й контролює Єгипет, проте зона Синайського півострова нестабільна) та Баб-ель-Мандебська протока. На її східному узбережжі розташований Ємен із домінуванням проіранських хуситів на півночі, на західному - Сомалі, Джибуті та Еритрея. А за ними - 110-міль- йонна східнохристиянська Ефіопія, яка має тривалу історію відносин із Росією.

Для досягнення своїх геополітичних цілей у Афри- кансьому регіоні Москва активно поєднує силовий вплив (найманці, втручання в гарячі точки) із «м'якою» силою. Політичний вплив підсилює гуманітарна активність. Особливо важливою є релігійна сфера - як маргіналізація грецького православ'я, так і розширення мережі дружніх етноконфесійних груп, зокрема використання Москвою риторики захисту близькосхідних християн. Наприклад, має значення робота з Ефіопською церквою (більшість населення країни), із єгипетськими коптами (кількамільйонна впливова громада). Цей сегмент впливу став іще важливішим для Кремля, після того як грецька Александрійська патріархія визнала автокефалію Православної церкви України. Наприкінці 2021 р. Російська православна церква переходить до прямої експансії на канонічній території Александрійського патріархату, організувавши екзархат із залученням православних священників (здебільшого колишніх членів старо- стильних ієрархічних структур), що перебувають у конфлікті з Александрійським священником.

Розвідка США ще в січні 2019 р. так характеризувала цілі Москви: «Росія прагне посилити військову присутність та політичний вплив у Середземному та Червоному морях, збільшити продаж зброї, розширити інформаційні операції у Європі та опосередкувати конфлікти, включно з участю у Близькосхідному мирному процесі та примиренні Афганістану» [6]. Тобто основна мета Кремля - не використання будь-яких ресурсів, а блокування додаткових можливостей для конкурентів, також відволікання уваги від важливіших для росіян районів (України, Сирії, Лівії та ЦАР). А ще - провокування хаосу, що змушуватиме миритися з участю Росії як мінімального стабілізатора (що впродовж останніх двох років спостерігаємо у відносинах із Францією).

Існує ризик підтримки Росією ескалації конфлікту в країнах Магрибу. Складні відносини між Алжиром та Марокко через підтримку Алжиром фронту ПОЛІСАРІО, що виступає за самовизначення окупованої марокканськими силами Західної Сахари, загострились у 2021 р., призвівши до енергетичного конфлікту в Західному Середземномор'ї. І якщо Марокко - послідовний партнер США (у червні в Марокко, Сенегалі й Тунісі стартували 17-ті щорічні навчання командування США в Африці - AFRICOM), то Алжир усе більше розвиває військово-технічну кооперацію з КНР і Російською Федерацією.

Партнерство Китаю та Росії в Африці є частиною глобальної стратегії КНР під час протистояння із Заходом на Африканському континенті. Незважаючи на мінімальну військову присутність (зокрема, базу в Джибуті), Китай здійснює економічну експансію, а РФ спеціалізується на операціях військово-політичного втручання в справи африканських країн з метою їх дестабілізації та ослаблення позицій держав ЄС, що звільняє простір для впливу КНР. Увесь негатив за втручання у внутрішні справи іноземців, звинувачення в неоколоніалізмі при цьому спрямовується на Росію, а КНР намагається зберегти позитивну репутацію.

Нині РФ цілеспрямовано намагається зменшити політичну підтримку України в ООН, формуючи табір із країн, які декларативно підтримують політику Москви у світі. Також Росія конкурує з українськими виробниками у сфері економічної співпраці. Це чітко помітно на прикладі щорічних голосувань в ООН в листопаді-грудні. Зокрема, регулярно утримуються чи голосують «проти» під час розгляду питання про засудження порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму такі держави, як-от: Ангола, Бурунді, Еритрея, Зімбабве, Коморські Острови, ПАР (попри нарощування торговельних взаємовідносин з Києвом), Південний Судан, Судан, Уганда [7]. Російські експерти прямо заявляють, що нейтральне чи негативне голосування за «кримські» резолюції є важливим індикатором рівня впливу Москви і перспектив його посилення [4, с. 97].

Проведення економічного форуму «Росія - Африка» (жовтень 2019 р., м. Сочі), розцінюється РФ як велике досягнення. Зауважимо, що економічні форуми з африканськими державами - традиція, якій більше 20 років. Уперше таку практику започаткував Китай у 2000 р., відтоді форуми африкансько-китайської співпраці проводяться кожні три роки. Усі гравці, зацікавлені у впливі на Африканський регіон, пропонують свої умови співпраці перспективним економікам. Спочатку Китай та ЄС, потім Індія, навіть Туреччина. У 2019 р. це вперше зробила Росія, демонстративно списуючи різним африканським країнам 20 млрд дол. боргів [8].

Активна спроба РФ поліпшити власне реноме - досягти розширення ринку постачання вакцини «Sputnik V», яку вже замовили деякі африканські держави: ЦАР, Алжир, Ангола, Зімбабве, ПАР. Першою у грудні 2020 р. стала Гвінея. Представники деяких африканських країн наголошують - вони замовили б вакцину Pfizer Inc.-BioNTech SE, однак її кількість обмежена, а ціна надто висока. Отже, незважаючи на порівняно низький рівень надійності російської вакцини, її поширення є вагомим способом посилення позитивного образу РФ у місцевих суспільствах. Цьому передувала хвиля пропаганди в соціальних мережах та місцевих ЗМІ у листопаді- грудні 2020 р. Причому до піар-кампанії долучався також російський бізнес. Наприклад, російська гірничорудна компанія Alrosa PJSC (генеральний директор Сєргєй Іванов), що, крім іншого, здійснює видобуток природних алмазів, узяла на себе зобов'язання закупити вакцину проти COVID-19 і подарувати її Анголі та Зімбабве (ключовим союзникам РФ) [9].

Небезпечний фактор для України - підписання Туреччиною (нашим стратегічним партнером) угоди про одержання ліцензії на виробництво російського типу вакцини (хоча Анкара вже замовила більше як 50 млн доз китайської вакцини типу Sinovac Biotech Ltd.'s CoronaVac та 4,5 млн доз Pfizer Inc.- BioNTech SE) [10].

Проблемою для України залишається розрізненість економічного та військово-політичного факторів. Торгівля найбільше розвивається зі стабільними державами сходу та півдня Африканського континенту, тоді як держави неспокійного простору Західної та Центральної Африки (крім Нігерії) мало представлені в діяльності українських підприємств, хоча в цих державах активно й досить довго діють миротворчі контингенти з України (насамперед у ДР Конго) [11]. Державна торгівля зброєю охоплює більшість країн регіону Центральної та Західної Африки, розширюються ділові зв'язки з Києвом. На нашу думку, Україні треба зосередитись на допомозі з відбудови країн, у яких були присутні вітчизняні миротворчі контингенти. Варто підтримувати інвестиції українських компаній, кооперуватись із західними країнами, що зацікавлені в підтримці стабільності в окремих африканських державах.

Ці дії мають супроводжуватись дипломатичною активністю, спрямованою на ознайомлення місцевих суспільств з українською позицією щодо співпраці. У Стратегії зовнішньополітичної діяльності України слушно зазначено, зокрема, що «використання “м'якої сили” через засоби публічної дипломатії сприятиме формуванню позитивного іміджу держави для налагодження нових політичних зв'язків, розвитку торговельно-економічного партнерства, поширення достовірної інформації про розвиток та досягнення України» [12]. Досить успішно в цьому напрямі вже зараз працюють посольства в Кенії та ПАР.

Отже, підсумовуючи, зазначимо, що стримування Російської Федерації є основним завданням в Африканському регіоні для України на середньострокову перспективу. Зокрема, варто обмежити масштабний вплив РФ на місцеві еліти (особливо на півдні та сході регіону). Такий підхід недосконалий з точки зору реактивності (ми змушені реагувати на російську активність), однак необхідний у коротко- і середньостроковій перспективі, передусім у дипломатичній сфері. Це не виключає паралельної роботи із загального посилення українського впливу в Африканському регіоні, однак тут ідеться вже про напрацювання на довгострокову перспективу. Проте треба враховувати таку важливу річ: Україна поки що нездатна сформувати власний порядок денний в Африканському регіоні, і такий стан зберігатиметься протягом найближчого десятиліття. Але Україна здатна кооперуватись із нашими стратегічними партнерами, насамперед США, Великою Британією і Туреччиною.

Основні проблеми, які, на нашу думку, в середньо- строковій перспективі необхідно розв'язати для прискорення реалізації національних інтересів з означеного напряму:

¦ попри очевидну нестачу ресурсів і поточні пріоритети МЗС України щодо розвитку кількох базових посольств у ключових державах Африканського континенту, посилення української присутності в середньостроковій перспективі вимагає розгортання дипломатичного корпусу задля забезпечення мінімальної присутності в кожній країні, збільшення кількості чинних представництв, у т. ч. консульського рівня;

¦ посилення співпраці у сфері оборони, зокрема щодо експорту озброєнь (звісно, йдеться про масштаби, що не будуть шкодити обороноздатності самої України) виключно до найбільш партнерських країн, на які Росія впливає мінімально;

¦ використання присутності миротворчих контингентів як чинника сприяння налагодженню контактів з місцевими елітами для зміцнення двосторонніх відносин та освоєння перспективних ринків. Це стосується як ДР Конго, де зараз перебуває український миротворчий контингент, так і зони Африканського Рогу та Південного Судану, де символічна присутність має забезпечувати насамперед надійний дипломатичний ефект, накладаючись на економічну співпрацю та військово-технічну підтримку.