Методологічні аспекти дослідження політики пам’яті на окупованих Російською Федерацією українських територіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

Методологічні аспекти дослідження політики пам'яті на окупованих Російською Федерацією українських територіях

історичний пам'ять політика окупований

Віталій Масненко

Запропонований методологічний інструментарій було розроблено для виконання науково-дослідного проекту «Політика пам'яті та історична свідомість населення на окупованих Росією територіях України (ОРДЛО, АР Крим, Севастополь)», частково фінансованого НФДУ.

Оскільки колективна історична пам'ять розглядається як своєрідний уявний неформальний соціальний конструкт, що функціонує завдяки постійно відновлюваним суспільним зв'язкам, то для її дослідження найбільш продуктивними будуть методи студіювання саме суспільних комунікацій, особливо тих, що формують політичну та історичну культуру. У цьому сенсі політика пам'яті розглядається як один з основних каналів / засобів такої соціальної комунікації.

Визнаючи наявність у сучасному українському соціумі потенційно конфліктних локальних моделей історичної пам'яті, варто враховувати, що ці ймовірні суперечності стали предметом не стільки внутрішніх дискусій, як наслідком передовсім зовнішнього втручання Російської Федерації. «Гібридна війна» Росії проти України розпочалася значно раніше, ніж воєнна агресія 2014 р. Крім силового протистояння вона розгортається також і у просторі історичної пам'яті. Цілеспрямована пам'яттєва російська інвазія спостерігається від часу проголошення незалежності України та є органічним продовженням пануючого до того офіційного радянського історичного дискурсу. Тим самим порушується історичний суверенітет України - право держави самостійно трактувати власну історію й визнання цієї інтерпретації іншими державами та суспільствами.

Особливо наочно це спостерігається на тимчасово окупованих територіях, де відбувається тотальна зачистка українського мнемонічного простору. Натомість посиленими темпами впроваджується неоімперська модель історичної пам'яті, яка дивовижним чином поєднує імперські, радянські та власне окупаційні складники. Також очевидно, що саме квазіісторичні аргументи були використані для ідеологічного обґрунтування широкомасштабного воєнного вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 р.

Уважаємо системною методологічною помилкою, що при дослідженні історичної політики в Україні ігнорується факт російської агресії, не тільки пам'яттєвої, але й воєнної (М.Мінаков, А. Плеханов, П.А. Рудлінґ, Ю. Юрченко). Інші дослідники (Г. Касьянов, С. Осипчук) начебто й визнають РФ агресором, але при цьому зосереджуються на критиці політики української влади і правих, яка продукує не тільки внутрішні, але й зовнішні конфлікти. Очевидно, при дослідженні політики пам'яті в умовах війни необхідно все ж вийти за межі моделі «пострадянського націоналістичного конфлікту», яка виявилася абсолютно непродуктивною, і зосередитися на студіюванні теми в координатах протистояння «різних цивілізаційних моделей».

Для осмислення функціонування мнемонічного простору в умовах окупації пропонується застосовувати теорію політики пам'яті Я. Кубіка та М. Бернгарда (2014 р.), яка дозволяє окреслити різні типи мнемонічних діячів і режимів пам'яті. Йдеться про чотири ідеальні типи мнемонічних діячів (агентів / акторів пам'яті), а саме мнемонічних воїнів, що вважають себе носіями єдино правильного історичного пам'яттєвого дискурсу; мнемонічних плюралістів, які визнають множинність бачення минулого і право на іншу його інтерпретацію; мнемонічно байдужих - незацікавлених у політиці пам'яті чи тих, що воліють триматися осторонь культурних протистоянь та «воєн пам'яті»; мнемонічнобудучних, які опонують будь-яким зверненням до минулого і його впливів на сьогодення й майбутнє.

При цьому варто враховувати, що у випадку з гібридною агресією РФ проти України тривалий час спостерігалася ситуація несиметричної взаємодії. Так, до 2014 р. російська сторона була репрезентована доволі агресивними мнемонічними воїнами, а українська - переважно мнемонічними плюралістами. Часткові зміни спостерігалися за президентства В. Ющенка, коли вперше з'являються ознаки інституційної протидії російському імперському історичному наративу. Однак за президенства В. Януковича така протидія була припинена. Більше того, через офіційні українські інституції поширювалися російські пам'яттєві конструкти.

У 2014 р. ситуація з мнемонічними акторами зазналасуттєвих змін. Від того часу на окупованих Росією українських територіях ідеться про цілковите домінування мнемонічних воїнів, як із боку окупантів, так і з боку протидії їхній агресивній політиці. Водночас переважна частина місцевого населення залишається мнемонічно байдужими. Тож одним із перспективних напрямів деокупації був пошук оптимальних шляхів до посилення позиції мнемонічних плюралістів як найбільш реальної та оптимальної. Хоча було зрозуміло, що до фактичного звільнення окупованих територій це завдання матиме «відкладений» статус.

Від 24 лютого 2022 р. така перспектива булацілком втрачена. Відтепер ідеться про довготривале капсулювання статусу мнемонічних воїнів у досить жорсткій інтерпретації. Більше того, тип мнемонічного актора з боку агресора досяг свого апогею - мнемонічнихруйнівників, мнемонічних ґвалтівників.

Серед агентів пам'яті доцільно також виокремлювати певну внутрішню ієрархію: продуцентів пам'яттєвого дискурсу, його поширювачів / трансляторів та реципієнтів. Основні актори політики пам'яті з російського боку: федеральні державні органи (головним продуцентом пам'яттєвої агресії став особисто президент РФ В. Путін), спецслужби, окупаційні адміністрації, навчальні заклади, політичні партії (російські, колабораціоністські), квазігромадські організації (ветеранські, молодіжні, «козацькі»), місцеві історики-колабораціоністи, клір УПЦ МП. Українська сторона представлена державними інституціями, громадським організаціями й ініціативами, українськими та кримськотатарськими активістами, спецслужбами. Протидія окупаційній політиці пам'яті на сьогодні значною мірою здійснюється громадським сектором.

Зрозуміло, що взаємодія / протидія різних типів мнемонічних діячів продукує відмінні режими пам'яті, тобто формує впорядкований спосіб пам'ятати про окремі явища, події чи процеси минувшини, який постійно підживлюється актуальними суспільно-політичними реаліями. Пропонується режим пам'яті в умовах окупації визначати як тоталітарний та екстремальний, який окрім домінантної пам'яттє - вої моделі, нав'язаної через примус, у тому числі й силою зброї, містить кілька репресованих моделей віктимізованих на цей час груп населення. В АРК, Севастополі, ОРДЛО носіями упослідженої пам'яті стали громадяни з виразною (й навіть прихованою) українською ідентичністю, кримські татари, вірні окремих протестантських конфесій, громади ПЦУ, деякі етнічні групи. Водночас є всі підстави стверджувати, що комеморативний примус породжує передбачувану нестабільність і тимчасовість подібного режиму пам'яті. Ця ситуація дозволяє запропонувати кілька можливих сценаріїв виходу з нього та перейти до більш сприятливого і продуктивного пам'яттєвого режиму. Отже не повсякденні локальні «меморіальні війни», а кардинальна зміна загальної опції - режиму функціонування історичної пам'яті дозволить зупинити російську агресію у цій царині.

Робоча наукова гіпотеза полягає в інтерпретації історичної політики на окупованих територіях як екстремальної сурогатної моделі спотворення минувшини та неприхованої інструменталізації історії в координатах постправди для маніпуляції суспільною свідомістю на догоду політичній меті агресора. Але тут спостерігається певний казус неясності / непрозорості, а отже ймовірної некоректної оцінки цієї мети. Події 2014 р. - окупація Криму й частини Донбасу давали підстави трактувати мету агресора як намагання порушити державний суверенітет України, територіальну цілісність. Однак відкрита широкомасштабна агресія від 24 лютого 2022 р. спонукає внести корективи у зазначені вище методологічні підходи. Оскільки тепер більш прозоро окреслилися мета нападника. Йдеться не лише про порушення державного суверенітету, а про знищення України як держави й геноцид українців як національної спільноти. Проголошена агресором «денацифікація» полягає в деукраїнізації та деєвропеїзації українського соціуму, ліквідації такого цілісного явища, як Україна. Отже «війна пам'яті» набуває екзистенційного виміру, оскільки тепер ідеться про захист власне української ідентичності.

Для з'ясування кореляції між історичною політикою та станом колективної соціальної пам'яті в екстремальних умовах окупації доволі продуктивними є усноісторичні методи. При цьому враховувалося, що ця взаємодія має складний алгоритм і залежить від багатьох різнопланових чинників. Основна складність полягає у визначенні якісних та кількісних маркерів впливу історичної політики на пам'яттєву притомність соціуму.

Важливим методологічним компонентом дослідження теми є фіксація особливостей трансформації ідентичностей населення окупованих територій. Тут необхідно констатувати відмінну модель самоідентифікації українських громадян мешканців Донбасу і Криму. Ідентичність населення українського Донбасу пропонується визначати як прикордонну й гібридну, а самовизначення мешканців Криму - як типове для спільнот, що сформувалися внаслідок поселенського колоніалізму. Відповідно, і механізм впливу політики пам'яті на процес трансформації історичної свідомості населення цих регіонів буде відмінним. Власне, і сама історична політика окупантів у Криму й ОРДЛО має помітну специфіку. Відповідь української сторони також має бути диверсифікованою та враховувати особливості історичної свідомості різних груп громадян у цих регіонах.

Підсумовуючи, варто зазначити, що для дослідження політики пам'яті в умовах агресії та окупації необхідні специфічні методологічні підходи. Неприпустимо ставити «на одну дошку» агресора й ту сторону, котра чинить опір. Більше того, самі російські дослідники декларують відмову від зрівноваженого підходу в оцінці історичної політики РФ та європейських країн (О.Міллер). Аксіоматичними положеннями також уважаємо, що пам'яттєва інвазія починається значно раніше воєнної, а в умовах воєнної агресії відбувається суттєва трансформація типів мнемонічних діячів. Зрештою, українські історики мають долучитися до вироблення оптимальної політики пам'яті для реалізації процесу деокупації українських територій.

Размещено на Allbest.ru