Війна як спроба реваншу за програне минуле

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Війна як спроба реваншу за програне минуле

влада демократичний диктатор

Віктор Даниленко

м. Київ

У ХХ ст. в Росії було дві спроби стати на демократичний шлях розвитку - після 1917 р. й після 1991 р. Після повалення царизму на території Російської імперії в різний час виникло природним шляхом близько 20 народних республік, у тому числі Українська Народна Республіка, Далекосхідна Українська Народна Республіка, Кубанська Народна Республіка, що прагнули соборної єдності з материковою Україною. Водночас у Росії почали повсюдно виникати інститути громадянського суспільства. Російські більшовики різко зупинили цей процес. Хоча з метою завоювання прихильності національних груп населення декларували відмову від великодержавно-шовіністичної політики царизму. Ще в 1897 р. Ленін написав працю «Від якої спадщини ми відмовляємося?», де спробував відмежуватися від великодержавного шовінізму. Більшовики змушені були допустити існування радянських псевдореспублік та інших національних об'єднань. Головною небезпекою для країни правляча партія визнала великодержавний шовінізм. Однак у кінці 1920-х рр. більшовицька Росія/СРСР перейшла від «поміркованої авторитарної влади» до жорсткого авторитаризму, одноосібної диктатури Сталіна. В 1933 р., як відомо, головним ворогом був визнаний уже не «великодержавний шовінізм», а «місцевий буржуазний націоналізм», в Україні - «український буржуазний націоналізм».

У 1990-х рр. постало в новому форматі питання: яким шляхом іти Росії - фундаментального консерватизму, що ідеалізував Росію до 1917 р., продовжувати радянську ідеологію і практику чи перейти на позиції західного лібералізму? Були спроби відмовитися від політики великодержавного шовінізму. Всім пам'ятна фраза Б.Єльцина: «Берите столько суверенитета, сколько сможете проглотить», що прозвучала в Казані 1990 р. Ці спроби також виявилися нереальними. 1990-ті рр. схожі внутрішньою логікою з 1920-ми: як Сталін прибирав із дороги суперників і рухав СРСР до одновладдя, так і єльцинська Росія в 1990-х рухалася від декларованої демократії до одновладдя: в 1993 р. була прийнята нова конституція Росії, яка обґрунтовувала зверхпрезидентство; в 1996 р. здійснено відверті маніпуляції з виборами Єльцина й відновлено модель «керованих виборів» і, нарешті, 1999-й рік - призначення Путіна спадкоємцем і гарантом статус-кво.

Так у нових умовах у Росії відродилося одновладдя. Як і в 1920-х, так і в 1990-х рр. спроби модернізації Росії виявилися нереальними: не було ні сил, ні ресурсів, ні ідей, ні лідерів. Російське суспільство не визріло до демократичних змін. У 1990-ті рр. Росія йшла шляхом еклектичного поєднання у химерних формах усіх трьох названих варіацій існування.

Слідуючи віковій російській традиції, Путін взявся за укріплення особистої влади. Передусім була підпорядкована його власній волі, контролю квазіколоніальна частина еліти, яка до того безперешкодно крала і виводила за межі країни капітали. Далі було поставлено під контроль ринок, оскільки глобалізований ринок, на думку Путіна, шкодив державному суверенітету. Третім кроком стала нейтралізація так званих «несвідомих елементів» усередині російського суспільства: демократів, тих, хто мав нестандартне мислення, відмінне від офіційної точки зору, лібералів, учасників національно-визвольних рухів (татарського, кавказького, сибірського та ін.). Четвертим кроком стало відновлення, за Путіним, «цілісності історичного простору», уніфікація історії під бачення її «вождем». «Вся наша історія без винятків повинна стати частиною російської ідентичності», - заявив Путін на засіданні клубу «Валдай» у 2013 р. Йому вторив глашатай «русскогомира» В. Сурков: «Завдяки своїй історії, хай би якою жахливою подекуди вона не була, Росія має можливість усвідомити себе і свою цивілізаційну роль у глобальному світі. Відмовившись від власної історії, наприклад, засудивши злочини Радянського Союзу або історію царського періоду, Росія втрачає ключові, фундаментальні події для усвідомлення себе як наддержави і носія особливого шляху розвитку». Тобто агресивні війни, і голодомори, і репресії, і чорносотенні погроми кримських татар та українців у Криму, і нинішня тактика «випаленої землі» в Україні - складові російської ідентичності. Сьогодні все це виявляється на фоні того, що правляча верхівка Росії наочно довела свою неспроможність у конкурентній боротьбі на ниві сучасних технологій, не досягла будь-яких успіхів у модернізації російської глибинки та виявилася нездатною навіть освоїти природні багатства Сибіру, Далекого Сходу.

Загострилися й міжнаціональні стосунки. Багатонаціональність, національна багатоманітність в умовах глобалізації стала не джерелом саморозвитку держави, а внаслідок великодержавно-шовіністичної політики - гальмом її. Вже на кінець ХХ ст. половина народів Росії втратила свої мови через асиміляцію. Рідна мова як мова навчання збереглася в Російській Федерації лише у вісімнадцяти етносів, у тому числі в ланках вище початкової школи - тільки у чотирьох (Башкортостан, Татарстан, Тува, Якутія). Асиміляція досягла такого рівня, який дає підстави новітнім ідеологам «русскогомира» стверджувати, що Росія нині за міжнародними стандартами є моноетнічною країною.

Ідеологія і практика домінуючої російської нації просякнуті пригнобленням та поневоленням інших, зумовлюють посилення відцентрових сил, нестійкості державних структур. Запровадження семи федеральних округів у Росії нівелювало національно-територіальний устрій країни, девальвувало національне життя й загострило його внутрішні суперечності.

Трансформація в російському суспільстві шовіністичних ідей, укладених у новітнє наповнення формули «самодержавие - православие - народность», зумовило претензії Росії на світове лідерство на ниві утвердження «моральності» й «духовних цінностей». І це прагнення стократно підсилювалося фактичним програшем Росією «холодної війни», а за великим рахунком - і Другої світової. Німеччина була переможена у війні, але що одержано в підсумку? Німці об'єднали країну, відбудували й розвинули модерну економіку, забезпечили високий рівень і довготривалість (понад 80 років) життя свого населення, здобули світовий морально-психологічний і політико-дипломатичний авторитет… Росіяни ж розвалили так званий «соціалістичний табір», розвалили ними ж штучно створений Радянський Союз, розвалюють сьогодні своєю агресією багатонаціональну Росію, культивуючи й далі великодержавний шовінізм. Економіка, за наявності колосальних природних ресурсів, - примітивно - архаїчна, рівень, якість і тривалість життя - на показниках відсталих країн, світовий авторитет - лише на силі зброї (хоча й та виявилася далекою від сучасної).

Росія програла і «гарячу», і «холодну» війну, а разом із тим (і це головне) цивілізаційну «гонку демократії» - на всіх фронтах: політичному, економічному, науково-технічному, культурному, морально-психологічному і т.д. «Росія - переможена держава, - зазначав З. Бжезинський, - вона програла титанічну боротьбу. І казати, що це була не Росія, а СРСР - значить бігти від реальності. Це була Росія, названа Радянським Союзом. Вона кинула виклик США. Вона була переможена».

Великодержавно-шовіністичний дурман внутріросійського життя, втрата уявного «світового лідерства» як частити біполярної єдності, прагнення не допустити зміщення від Росії центру біполярності й відсунення на периферію світового протистояння породило в російської правлячої верхівки прагнення взяти реванш за втрачені позиції, втрачені території.

Ці тенденції явно чи неявно з'явилися й в інших країнах. Чому Угорщина підтримує Росію? Не лише через потрібну їй нафту та газ. В Угорщині є сили, які також вважають, що розпад у свій час Австро-Угорщини - це «велика геополітична катастрофа ХХ ст.» і прагнуть до відновлення «великої Угорщини», повернення всіх так званих «земель Корони святого Стефана». Тож і поглядають із корисливим інтересом на українське Закарпаття, морські порти Хорватії, Трансильванію, Воєводину. Росія розбудила реваншизм в Європі та світі, і якщо не присікти його, то не тільки названі, а й османські чи італійські «ельзаси» й «лотаринґії» спливуть на історичну поверхню. А там дійде до Росії та неминуче постане питання про Калінінград, Карелію, Куріли, Примор'я, Забайкалля, інші території.

Найбільший інтерес для Росії становить нині Україна - «історичне серце Росії» за твердженням її ідеологів. Заради її повернення до свого складу Росія пішла відкритою загарбницькою війною проти «братнього народу». Серед причин російсько-української війни аналітики називають політичні, психологічні, технічні, - але в основі їх лежать передусім причини історичні. Надання Українській церкві томоса, а Україні - безвізу та європейської перспективи по суті обнулилоРосію, позбавило її історичного минулого й перспективи майбутнього, продемонструвало світу, що саме Україна стояла біля витоків утворення Росії, була основним рушієм трансформування Московського царства в імперію, впродовж віків була для неї джерелом розвитку. І її втрата для Росії - катастрофа. «Україна, виходячи з Росії, - зауважує авторитетна російська політологиня Лілія Шевцова, - перетворює її, Росію, у Московію». Росія без України та її культури - це «Північна Русь», монголо-татарська за своєю сутністю, - підкреслював колись В. Вернадський, і тому найбільше боявся «відриву» України від Росії. Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення «денацифікувати» Україну, тобто знищити її ідентичність, деєвропеїзувати й повернути до складу Росії, визначають зміст української зовнішньої політики Російської Федерації.

Таким чином, великодержавний шовінізм, що позбавив Росію внутрішніх потенцій для саморозвитку, та втрата нею історичної перспективи, надуманого «світового лідерства», програш у «холодній війні» стали однією з важливих причин російського реваншизму на пострадянському просторі та у глобалізованому світі, що перебуває у транзитному стані. Парадигма міжнародних відносин нині безповоротно змінюється. Реально існують кілька контраверсійних альтернатив, формальних або неформальних коаліцій, об'єднань, центрів. Однополярний світ неможливий, нереальний і неприродний. Біполярій Росія - США явно завершується. Росія у прискореному темпі втрачає позиції - економічні, військово-політичні, культурно-духовні, відходить на другий план, за межі біполярного протистояння. Звідси - прагнення зберегти за собою минулу першість. Однак Росія нічим себе світу не пропонує, вона не пропонує привабливу і прийнятну для інших модель майбутнього, не демонструє прогрес та вищі цивілізаційні цінності, а тому здійснює агресію, прагне досягти мети через «примус до врахування своєї ваги». «Світ, який не визнає величі Росії, не може існувати», - заявляють деякі російські ідеологи і пропагандисти. В нинішній час це нереально й безперспективно, адже зрозуміло, що «величі» в Росії, в її культурі, духовній сфері, економіці немає ніякої. Прагнення реваншу Росії в Україні може поставити крапку на її існуванні загалом як держави, принаймні в тій її формі, в якій вона існує сьогодні. «Зараз не треба будувати ілюзії про потужності Росії, - писав згадуваний З. Бжезинський. - Треба відбити охоту до такого мислення… Росія буде роздробленою й під опікою». Закономірний результат агресивного реваншизму.

Размещено на Allbest.ru