Сучасні фактори впливу на глобальну публічну політику

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

СУЧАСНІ ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ГЛОБАЛЬНУ ПУБЛІЧНУ ПОЛІТИКУ

Чальцева О.М.,

Донецький національний університет імені Василя Стуса

Швець К.А.,

Донецький національний університет імені Василя Стуса

У статті проаналізовано процес концептуального оновлення глобальної публічної політики під впливом факторів, які формують нову світову реальність і конструюють змістовне наповнення вищеозначеного виду політики. Сучасна глобальна публічна політика - це взаємодія різних інституціоналізованих і неінституціоналізованих акторів політичного процесу (внутрішньодержавних, регіональних і міжнародних) з приводу виявлення та вирішення проблем, що стоять перед світовим співтовариством, заснована на принципах ієрархічної організації «згори» і самоорганізації суспільства «знизу», свободи, широкої комунікації, зацікавленості та взаємної відповідальності сторін, із залученням інтелектуальних експертних центрів, ресурсів держав, організацій, глобального громадянського суспільства та інших міжнародних суб 'єкті. Проаналізовано глобальні фактори, які впливають на динаміку розвитку публічного процесу на глобальному рівні. Зазначено, що в умовах посиленої інформатизації, розвитку нових технологій, триваючої глобалізації світової економіки, розмивання національно-державних кордонів, збільшення конфліктності, появи нових проблем в області екології, охорони здоров'я та ін., об'єктивно відбувається розширення і ускладнення порядку денного, трансформація міжнародних і державних політичних інститутів, зміна ролей і функцій більшості акторів на національному, регіональному та глобальному рівнях, вироблення нових стратегій колективного вирішення проблем. У ході дослідження було встановлено, що глобальні фактори впливають на оновлення концептуального змісту публічної політики і об'єктивному оновленню національних стратегій розвитку систем. Зауважено, що структурні фактори і тенденції суспільного розвитку більшою чи меншою мірою впливатимуть і на Україну, а відтак необхідно зосередити увагу на підвищенні національної стійкості й визначенні ефективних шляхів протидії широкому спектру ризиків і загроз.

Ключові слова: концепція глобальної публічної політики, глобальна публічна політика, управління, стратегія розвитку, глобальні виклики

Концепція глобальної публічної політики і досі знаходиться в стадії формування і єдиної думки про те, що вона собою являє у дослідників немає. Загальним для всіх вчених, які займаються цією проблемою, є орієнтація на розуміння «публічності» як основи взаємодії і комунікації акторів в процесі прийняття рішень. Тут слід звернути увагу на те, що, як і у випадку з термінами «публічна політика», «публічність», «публіка» так само немає універсальної і загальноприйнятої думки. Складність в даному випадку полягає в інтеграції всіх представлених категорій в глобальний контекст, де існують інші правила взаємодії між суб'єктами і середовище взаємодії, яке відрізняється від внутрішньодержавного. Стирання кордонів між внутрішньою і міжнародною політикою поставило наукове співтовариство перед складним завданням формування принципово нового варіанту теорії, яка розкриває всі аспекти транснаціональної взаємодії в єдиному теоретичному конструкті [2].

Протягом 70-90-х рр. ХХ ст. вчені різних наукових напрямків в теорії міжнародних відносин (реалісти, неомарксисти, постмодерністи, неоліберали, функціоналісти та ін.) (Р. Кох, С. Краснер, О. Янг, Дж.Раггі, Х.Булл, Дж.Розенау, Я. Шольте і др.) і представники наукових підходів (неоінституціоналісти, структуралісти, мережевики, менеджерісти, комунікатівісти та ін.) (Дж. Ботон, К. Бредфорд, Ю.Хабермас, Т.Бьорцель, Х.Хекло, Ю. Хабермас та ін.) аналізуючи зміни, які відбуваються в світі, заклали основу множинних дискурсів про глобальне управління, глобальні трансформації, різні рівні взаємозалежності акторів в тому числі про глобальну публічну політику.

Таким чином, в політичній в науковому дискурсі постало питання про інституціоналізацію акторів на глобальному рівні і їх участі в транснаціональному процесі.

У 90-і рр. вчені, які розпочали переосмислення глобалізації, звертали увагу на те, що збільшення числа нових форм політичного впливу і організацій, відображає поширення транснаціональних зв'язків і бажання мати справу з колективними політичними проблемами, яке виникає у більшості держав. Крім того, збільшився тиск неурядових утворень, які сприяли розвитку нових форм підзвітності в міжнародному політичному житті [3, с. 59].

Включення глобального громадянського суспільства в активні актори глобальної політики підштовхнула науку до переосмислення публічної політики на цьому рівні і розробку окремого концепта. Ідея глобальної публічної політики постала в політичному дискурсі наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Одним з перших, хто сформулював концепцію глобального співтовариства публічної політики (global policy community) став Вольфганг Рейніке в 1998 р. [7]. Аналізуючи економічну глобалізацію та її вплив на стан державного управління, він звернув увагу на об'єктивні причини виникнення глобальної публічної політики і на необхідність виробляти загальні норми поведінки, створювати спільні міжнародні, освітні, дослідницькі, аналітичні майданчики [7].

Отже, збільшення кількості акторів, які залучені до вирішення глобальних питань дало змогу визначити глобальну публічну політику як процес глобалізації «згори», через управлінську практику впливових держав і міжнародних організацій, глобальних міжнародних банків і фондів, і як глобалізація «знизу», через діяльність глобального громадянського суспільства, протестних акцій, соціальних рухів та форумів, аналітичних співтовариств, онлайн-співтовариств, неурядових організацій різної спрямованості, глобальних центрів комунікації. Кожна з представлених інституцій має свій спектр впливу на глобальні колективні рішення й свою долю відповідальності. Однак слід пам'ятати, що єдиного центру, який би мав можливість коригувати політичні процеси, у світовій політиці не існує. Поліцентричність глобального простору створює свої закони взаємодії між суб'єктами і свої мінливі правила гри, які залежать від інтересів найбільш сильних і ресурсно впливових гравців на політичній арені. Вони визначають головні тренди глобальної політики, формують мережеву конфігурацію зв'язків, генерують ідеологічні паттерни і створюють комунікативний простір. Проте, слід зауважити, що процес взаємодії між акторами відбувається в глобальному просторі, який є об'єктивним середовищем з постійно виникаючими проблемами, що потребують колективного вирішення. У зв'язку з цим в науці виникає необхідність в переосмисленні концепту «глобальна публічна політика» в сучасних умовах і корегуванні його змісту відповідно до викликів.

Публічна політика в глобальному масштабі вимагає максимальної співучасті акторів у формуванні нового загального управлінського, комунікативного та ідеологічного концепту світового розвитку. В умовах посиленої інформатизації, розвитку нових технологій, триваючої глобалізації світової економіки, розмивання національно-державних кордонів, збільшення конфліктності, появи нових проблем в області екології, охорони здоров'я та ін., об'єктивно відбувається розширення і ускладнення порядку денного, трансформація міжнародних і державних політичних інститутів, зміна ролей і функцій більшості гравців на національному, регіональному та світовому рівні. У той же час з'явилося безліч нових акторів світової політики, здатних за допомогою ресурсів впливати на політичний процес, як у внутрішньому (національному), так і в зовнішньому середовищі, що стало результатом змін і появи нових форм публічної взаємодії різних суб'єктів політики в процесі виробництва нових культурних і ідеологічних смислів, моделей комунікації і глобального управління [2].

Концепція глобального управління доволі чітко окреслює реальну ситуацію, що склалася в сучасному світі та знаходить підтвердження у частковому підпорядкуванні глобальних структур: ООН, МВФ, Світового Банку, СОТ та G-8 групі провідних держав світу. Низка міжнародних організацій галузевого спрямування здійснює глобальні управлінські впливи у конкретних досить вузьких галузей, серед яких варто виокремити: ВООЗ (у галузі охорони здоров'я), МАГАТЕ (у галузі атомної енергетики), МОП (у галузі трудових відносин).

Дані суб'єкти формування глобального політичного курсу конструюють глобальні тенденції розвитку, які обумовлюють транснаціональні виклики публічного управління - вимоги, сигнали, заклики та спонукання щодо здійснення певних заходів у сфері управління.

Які виклики в полі зору глобального управління потребують свого вирішення? Розглянемо комплекс факторів, які об'єктивно сприяють структурним і змістовним змінам в інституціональному, економічному, культурно-ідеологічному, інформаційному плані на різних просторових рівнях публічної політики: національному, регіональному, транснаціональному.

Аналітики стосовно розвитку світової економіки прогнозують зростання зовнішніх боргів, фрагменацію торгово-економічних просторів, зміни на ринках праці через технологічне суперництво великих держав і появу нових кластерів економіки та креативного трудового класу. З 2018 року практично в кожній країні зріс зовнішній борг, а пандемія COVID-19 спонукала чимало країн позичати ще більше. Середня частка боргів у країнах, що розвиваються, сьогодні така сама, якою була під час боргових криз 1980-1990-х. Старіння населення і демографічні зсуви посилюють навантаження на державний бюджет, змушуючи уряди в майбутньому або підвищувати податки, або зменшувати соціальні виплати. Обидва варіанти призводитимуть до соціального напруження.

Згідно з аналітичними данними азійські економіки, схоже, готові, хоча потенційно повільніше, продовжувати зростання принаймні до 2030 року. Вони навряд чи зможуть досягти показників валового внутрішнього продукту на душу населення чи економічного впливу існуючих розвинених економік, включно зі США та Європою. Зростання продуктивності залишається ключовою змінною. Збільшення темпів зростання в країнах ОЕСР допомогло б урядам вирішувати проблеми розвитку економічного, демографічного, людського потенціалу та інші, а збільшення темпів зростання в Азії може допомогти країнам уникнути пастки середнього рівня доходу.

Ідентифікуючи рейтинг країн на основі мультиагентного Індексу глобальної конкурентоспроможності, Всесвітній економічний форум розглядає 12 його параметрів, таких як макроекономічна стабільність, споживчий ринок, ринок праці, фінансова система, розмір внутрішнього ринку, якість інститутів, стан інфраструктури, рівень розвитку інформаційних технологій і сучасних комунікацій, здоров'я населення, якість освіти, динаміка бізнес-розвитку, здатність до інновацій. На основі аналізу даних ВЕФ та Міжнародного індексу конкурентоспроможності країн за 2021 рік здійснюємо поділ 141 країни-члена ВЕФ на 7 груп та проводимо комплексне оцінювання її соціально-економічного розвитку [10].

Дані табл. 1 підтверджують, що Лідерами за Індексом глобальної конкурентоспроможності стали такі країни, як Сінгапур, США та Гонконг. Останнє місце в рейтингу посідають Ємен і Чад [10].

Табл.1.

Дослідження Бостонської консалтингової групи (The Boston Consulting Group, SEDA) дають змогу порівнювати рівень соціально-економічного розвитку 143 країн та об'єднати їх у такі чотири кластери:

1) розвинені країни, що поступово втрачають свої позиції;

2) розвинені держави, що покращують свої позиції;

3) нерозвинені країни, соціально-економічна ситуація у яких загострюється;

4) нерозвинені держави, які покращують свої позиції.

На рис. 1 можна побачити, що країни Європи та Азії утримують лідируючі позиції, а країни Африки Південніше Сахари мають загрозливе, нестабільне соціально-економічне становище [10].

Рис. 1. Кластеризація країн за рівнем соціально-економічного розвитку [10]

Найбільш характерними тенденціями протягом наступних 20 років стануть й серйозні демографічні зрушення, оскільки глобальне зростання населення сповільнюється, світ швидко старіє. У розвинених економіках Європи, Північної Америки та Східної Азії стрімко старіє населення і зменшується частка молодих людей. В усіх розвинених країнах спостерігається гальмування рівнів народжуваності і збільшення середнього віку життя. Окрім США, Японії та країн ЄС, це стосуватиметься і Китаю, який вже після 2027 року може поступитися своїм статусом найбільш населеної країни світу сусідній Індії. У той же час, у менш розвинених країнах Південної Азії, Латинської Америки, Близького Сходу та Африки навпаки: частка молодого працездатного населення щороку збільшується. Прогнозують, що до 2050 року населення Африки збільшиться вдвічі, і а на цей континент припадатиме 60% від усього зростання населення планети, а це близько 1,4 млрд людей у наступні 20 років. [4].

Простежується діалектичний взаємозв'язок між рівнем та якістю життя населення та економічним розвитком, соціальними здобутками країни. За основу взято показник ВНП на душу населення. Як бачимо з рис. 2, червона лінія відображає прямо пропорційну залежність між рейтингом SEDA у 143 країнах та їхнім доходом на душу населення. На рис. 2 ідентифіковано 36 країн, 25 з яких складають найпотужніші економіки світу («глобальні енергетичні центри»), а 25 країн мають найбільше населення у світі (Китай, Індія). На ці держави припадають 86 % світового ВВП та 78 % світового населення. Є країни, які можна віднести до обох категорій, наприклад США, що мають високий рівень ВНП та є державою з високою чисельністю населення [10].