Особливості формування партійних систем країн Тропічної Африки

Схарактеризовано особливості партійного будівництва в країнах Тропічної (Субсахарської, Чорної) Африки. Підкреслено, що партійне будівництво відбувається у рамках політичного процесу незахідного типу. Виокремлено основні ознаки політичного процесу для країн Тропічної Африки:

7) нерозвинутість громадянського суспільства; 8) слабкість політичних партій, кланова їх природа, еволюція у бік режиму особистої влади, популістські стратегії їхньої діяльності;

9) трабалізм; 10) гібридний політичний режим.

7) Поліетнічні (конгресні) партії (союз, коаліція етнічних партій); 8) Релігійні партії;

9) Фундаменталістські партії та неототалітарні релігійні партії; 10) Електоральні партії;

Джерело: [11, с. 38].

«Таким чином, - як зазначає у дослідженні африканських партій Н. Косухін, - однопартійна система була найбільш характерною ознакою політичних режимів у переважній більшості африканських країн до кінця 80-х рр. На ті чи інші терміни вона встановлювалася в 38 країнах і на початок 1989 р. діяла в 30 країнах [10]. Авторитарна система використовувалася правлячою елітою задля збереження своєї монополії на владу як у країнах капіталістичного шляху розвитку, так і у країнах, які проголошували соціалістичну орієнтованість.

«В більшості країн з початково громадянськими багатопартійними системами, - підкреслює В. Буренков, - статус однопартійності був оформлений в законодавчому порядку. В Габоні, наприклад, однопартійна система була закріплена в Конституції 1975 р. В Танзанії Революційна партія стала єдиною легітимною силою країни за Конституцією 1977 р. В інших державах акти конституційного закріплення однопартійності були затверджені: Малаві (1966 р.), Камеруні (1966 р.), Замбії (1972 р.), С'єрра-Леоні (1978 р.), Республіці Коморські Острови (1979 р.), Джібуті (1981 р.), Кенії (1982 р.)» [1, с. 78].

Витіснення однопартійними режимами багатопартійних демократій в більшості країн Тропічної Африки представляло на той час чи не єдиний варіант досягнення збалансованої рівноваги між штучною державністю (запроваджену за західним зразком) та строкатими традиційними поліетнічними суспільствами регіону. Іншими словами соціально-економічний та політичний розвиток новоутворених держав потребував єдності і консолідації, а це міг дати у тих умовах тільки авторитарний режим з однопартійною системою та персоналізованою владою харизматичного лідера.

Серед однопартійних режимів Тропічної Африки можна виокремити такі: 1) однопартійні режими утворені в результаті міжпартійних компромісів та поглинання однією домінуючою партією інших (Габон, Замбія, Камерун, Кот-д'Івуар, Танзанія та інші); 2) однопартійні бюрократично - авторитарні режими (Малаві, Судан, Сомалі та інші); 3) однопартійні диктаторські режими (Уганда за часів Іді Аміна, Центрально-африканська Республіка за часів Жан - Бедель Бокасси, Екваторіальна Гвінея за часів Франціско Масіаса Нгеми, Заїр за часів Мобуту Сесе Секо).

Але однопартійні системи, які були опорою авторитарних режимів, не виправдали надій, що покладалися на них. До кінця 80-х рр. громадська думка Африки почала розглядати їх як головну причину застою, найважливішу політичну перешкоду, що заважає соціальному прогресу.

Четвертий період розвитку африканської багатопартійності датується початком 90-х рр. ХХ ст. і триває до нашого часу. Головна його характеристика - це відмова від однопартійності і перехід до багатопартійності з правовою її регламентацією. Важливим фактором, який мав вплив на цей процес, були вимоги Міжнародного валютного фонду і Всесвітнього банку про необхідність реформування органів державної влади, ліквідацію однопартійності та встановлення демократичних принципів реалізації влади. В своєму виступі в 1991 р. на засіданні Економічної і соціальної ради ООН директор - розпорядник Міжнародного валютного фонду М. Камдесю застеріг африканські правлячі еліти відносно того, що Фонд віднині ретельно стежитиме за просуванням демократичних змін у африканських країнах [3, с. 40].

Як результат багатопартійні системи було легалізовано у 34 країнах, де діяла однопартійна система, або політичні партії взагалі були відсутні. Наприклад, в умовах військових режимів. Як результат, на початку ХХІ ст. у 43 із 48 держав Субсахарської Африкибули встановлені багатопартійні системи [1, с. 131]. Водночас провідною тенденцією у формуванні багатопартійних систем стало домінування однієї партії. Такі партійні системи склалися у Ботсвані, Замбії, Зімбабве, Кенії, Малі, Мозамбіку, Намібії, Танзанії, Південно-африканській республіці, Маврикії, Беніні, Гвінеї-Бісау.

Перехід до багатопартійності супроводжувався і належною правовою регламентацією діяльності політичних партій. Перш за все, багатопартійність була затверджена у Конституціях африканських країн, а на їх основі були прийняті закони, які регламентують діяльність політичних партій: «Закон по політичні партії» (Алжир, 1989 р.), «Закон про політичні партії» (Камерун, 1990 р.), «Закон про політичні партії» (Кабо-Верде, 1990 р.), «Директиви з створення та реєстрації політичних партій» (Нігерія, 1996 р.), «Хартія про політичні партії» (Гвінея, 1991 р.) та інші.

Законодавство низки країн про політичні партії передбачає спеціальні положення, покликані гарантувати загальнонаціональний характер політичних партій та запобігати формуванню трибалістських та регіоналістських партій. Законодавство про політичні партії також чітко регламентує порядок їх утворення та припинення діяльності. Наприклад, Сенегальський закон про політичні партії (у редакції 1989 р.) передбачає розпуск партії, якщо вона не дотримується зобов'язання поважати принципи національного суверенітету та демократії щодо характеру держави (демократична, світська республіка), її інститутів (їх статусу та компетенції), національної незалежності, територіальної цілісності та єдності держави.

Піддаються регламентації нормами права і норми щодо ідеології, політичних програм, організаційної структури партій, оскільки законодавство, яке регулює партійну діяльність було створено на основі західних законодавчих норм, котрі регламентують партійне будівництво. Йдеться про те, що з точки зору права, партійне будівництво у країнах Тропічної Африки у більшості випадків (Конституції, спеціальні закони про партії) належним чином регламентовані. Але, на жаль у політичному процесі вказані норми ігноруються і політичні партії функціонують, виходячи із норм традицій та відповідної культури тієї чи іншої держави.

Загальна характеристика політичних партій країн Тропічної Африки та їх класифікація.

Характеризуючи політичні партії країн Тропічної Африки у перехідний період від авторитаризму до демократії Г. Ердман виокремлює такі їх характерні риси. По-перше, неможливість визначити чисельність партії, оскільки дані, які подають самі партії є завищеними. Наприклад, «у письмовому опитуванні партій, що проводилося в Малаві, вказане загальне число їхніх членів становило 22 млн. чоловік, у той час як усе населення країни приблизно 10 млн. [21, с. 378]. Крім того досить часто питання членства підміняється електоральним вибором населення (тобто за яку партію голосували на виборах). У проведених Г. Ердманом опитуваннях у Замбії, Малаві та Танзанії відповідно 35, 41 та 71% опитаних заявили, що є членами будь-якої партії [21, с. 378]. Що звичайно малоймовірно. Ще однією особливістю членства в партіях у африканських країнах є його подвійний (а то й потрійний) характер, який обумовлений прагматичністю громадян. А також, якщо старі партії мають високий рівень членства, то специфічною особливістю нових - є неформальне членство.

По-друге, слабкою є і організаційна структура партій. Особливо це стосується нових партій. Більшість з них не має постійної жорсткої організаційної структури та розвиненого апарату управління. І хоч усі великі партії декларують наявність регіональних, провінційних та районних організацій, зазвичай у реальності їх важко знайти. А в штаб-квартирах цих партій партійний апарат є малочисельним, що пояснюється відсутністю коштів. Відтак партійні функції неформально покладаються на членів уряду, а партії активізують свою діяльність лише напередодні виборів.

«Незважаючи на організаційну слабкість, - підкреслює Г. Ердман, - африканські партії активно беруть участь у виборах і політичному житті країни. Це досягається, насамперед, завдяки неформальним особистим зв'язкам політиків та розвиненої мережі клієнтів. Ця мережа і виконує функції партапарату і утворює невидиму основу африканських партій» [21, с. 378].

По-третє, «дещо звужений програмно-політичний спектр нових партій, більшість із яких проголошують «соціал-ліберальні» ідеологеми. У реальному політичному життя і особливо під час виборів, як правило, йде боротьба за владу, в ході якої стикаються не різні стратегії розвитку, а взаємні звинувачення: опозиція звинувачує правлячу партію чи коаліцію в корупції та різноманітних скандалах, а правлячий режим у свою чергу прагне всіма силами завуалювати опозицію та підкреслити свої успіхи» [21, с. 384]. На відміну від старих правлячих партій, що створювали свої масові громадські організації (профспілки, молодіжні об'єднання), нові партії зазвичай слабо пов'язані з громадянським суспільством. Одна з причин полягає в надмірній слабкості останнього. І в той же час багато нових партій віддають перевагу патрон-клієнтельним клієнтельним та етнічним зв'язкам, оскільки вони більш надійні і мають великий мобілізаційний потенціал.

Таким чином, в Африці партії насамперед формулюють і репрезентують етнічні, регіональні та клієнтельні інтереси, тобто переважає «партикуляристсько-територіальна артикуляція інтересів, а не функціональна….» [21, с. 384].

По-четверте, велика типологічна різноманітність політичних партій. Зберігається, але не часто, тип масової партії з розвиненою організаційною та партійною структурою (наприклад - танзанійська партія «Чама Ча Мапіндуз» і, Соціалістична партія Сенегалу та деякі інші). Крім масових партій можна виокремити і такі типи як неопатримоніальні, регіональні, етнічні, релігійні та інші партії. Багато нових африканських партій представляють собою невеликі клуби, сфера впливу яких дуже обмежена. Їм притаманні такі ознаки: «відсутність політичної програми (або вона не має принципового значення в практичній діяльності) і постійного бюрократичного апарату; переважання неформальних відносин, що спираються на розгалужену ієрархічну систему патронажно - клієнтальних зв'язків; членство має неформальний характер, хоча, на відміну від клубних партій, воно здатне організувати масову підтримку; соціальна база має територіально-партикуляристський характер. У цій домінуючій категорії африканських партій можна виділити два підтипи: партії, що спираються на державних чиновників, та партії, опорою яких є традиційні владні структури. Основним типом багатопартійності при цьому є багатопартійна система з домінуючою партією.

Але наявність великої кількості політичних партій не свідчить про високий ступінь політичного плюралізму в суспільстві. Багато партій нечисленні, іноді досить важко визначити їх політико - ідеологічну спрямованість. Крім того, багато політичних партій Африки представляли окремі етноси, а не державу в цілому. Через слабкість опозиційних партій їх участь у політичному процесі визначається традиціями та лояльністю по відношенню до правлячого режиму.

Крім того, «політичні партії в країнах Африки формуються в більшості випадків не навколо політичної платформи або партійної політики, яка проводиться партіями, а на основі взаємин «патрон - клієнт», тобто особистих зв'язків між лідерами і рядовими членами, на взаєминах клановості, етноплемінної спільності, релігійних і тому подібних принципах, які ніяк не пов'язані ні з платформою, ні з політикою цієї партії» [9, с. 28]. Як приклад можна навести Федеративну демократичну республіку Ефіопію, де абсолютна більшість політичних партій складають етнічні (70%), незважаючи на те, що у законодавстві сказано, що визнаються лише загальнодержавні та регіональні партії.

Незважаючи на виокремлені недоліки партієтворення, з початку 1990-х рр. багатопартійна демократія стала нормою у багатьох африканських країнах. При цьому ніякої концептуальної або порівняльної роботи на фінальних стадіях її впровадження проведено не було, і таким чином неіндустріалізовані африканські країни отримали ті ж установки щодо створення партійної системи, що і західні країни.

На основі типології політичних партій Г. Ердмана, Р. Гюнтера та Л. Даймонда [20; 21], можна зробити таку класифікацію політичних партій країн Тропічної Африки: 1) Традиційні партії місцевої еліти; 2) Клієнтельні партії; 3) Класові масові партії; 4) Плюралістичні масові партії; 5) Націоналістичні партії; 6) Моноетнічні партії; 7) Поліетнічні (конгресні) партії (союз, коаліція етнічних партій); 8) Релігійні партії; 9) Фундаменталістські партії та неототалітарні релігійні партії; 10) Електоральні партії; 11) Персоналістські партії; 12) Партії-рухи; 13) Партії «нової політики»/ одного-двох актуальних питань.

Політичні партії Тропічної Африки в умовах демократичного транзиту. Зазначимо, що «розвиток партійних систем у суспільствах, які трансформуються, характеризується такими особливостями. По-перше, їх функціонування, діяльність обумовлені загальними тенденціями розвитку політичних партій у сучасному світі. По-друге, їх логіка розвитку підпорядковується логіці демократичного транзиту. І, по-третє, траєкторія їхньої еволюціїі обумовлюється низкою інституційних та соціокультурних чинників» [15, с. 201].

Якщо розглядати політичний транзит, то можна побачити, що як зарубіжні, так і вітчизняні науковці його логіку і результат розглядають по-різному. Наприклад, ужгородська дослідниця Р. Манайло-Приходько підкреслює, що «результат демократичної трансформації може бути трояким: а) успішний перехід до демократії, в процесі якого вчені виокремлюють різну кількість стадій і констатують утворення консолідованої демократії (країни Центрально-Східної Європи); б) зворотній рух до поставторитарного режиму. Сутність такої моделі полягає в тому, що демократичний розвиток припиняється і відбувається реставрація авторитарного режиму у різних його проявах (Наприклад, Республіка Білорусь, Туркменістан, Узбекистан); в) перерваний транзит, псевдодемократія, делегативна демократія, бюрократичний патрімоніалізм, гібридна держава тощо. Головна сутність такого стану суспільства - це боротьба в ньому авторитарних і демократичних тенденцій, яка пронизує всі сфери суспільного життя. Результат такої боротьби, як правило, не визначений, такий режим називають гібридним» [12, с. 52].

В умовах гібридного режиму партії перестають виконувати притаманні їм функції і перетворюються на субститути. «Такі партії, - констатує Ю. Мацієвський, - лише зовні нагадують моделі класичних партій. У партій-субститутів немає засадничих цінностей, які відображені у їхніх програмах; метою таких партій є задоволення інтересів своїх власників чи невеликої групи членів, а не впровадження своїх цінностей, візій, програм у суспільне життя; вони повністю залежні від свого лідера; внутрішня організація і взаємодія у таких партіях побудована не на демократичній звітності чи інших формальних процедурах, а на патрон-клієнтських зв'язках» [14, с. 282-283].

Суттю гібридної політичної системи, - підкреслює Г. Зеленько, - є співіснування формально демократичних політичних інститутів зі специфічними політичними практиками, наслідком чого є життя не «за законом», а «за поняттями» - неписаними правилами, які настільки глибоко укорінилися у суспільно-політичне життя, що у найбільш прибуткових сферах економіки витіснили формальні, які, своєю чергою, набули форми фасаду, а реальні ж політичні процеси відбуваються через взаємодію формальних і неформальних інститутів. Специфічне переплетіння формальних і неформальних інститутів й формування внаслідок цього вкрай специфічних політичних практик і становлять сутність кланово-олігархічного гібридного, (неопатримоніального) політичного режиму» [8, с. 144].

Інституційна специфіка неопатримоніального режиму передбачає: «а) приватне привласнення публічної влади в ім'я власних інтересів; б) злиття влади і власності, що виражається в контролі «політичних і адміністративних підприємців» над прибутковим бізнесом; в) комплектування державного апарату поза принципами конституційно регульованого законодавства або кар'єрного просування; г) мінімізація доступу інших політичних груп до таких ресурсів і контролю за ними; д) персоналізація влади і слабка раціоналізація політичного процесу; ж) панування клієнтарно - патронажних відносин; з) домінування неопатримоніальних правил політичної гри, які мають на меті асиметричний взаємообмін послугами та статусними позиціями між «нерівними» учасниками патронажних відносин» [13, с. 132].

Таким чином, «нерозвинена партійна структура і політична структуризація є основою кланово - олігархічного режиму, оскільки функції, які покладаються у сталих демократіях на політичні партії в умовах кланово-олігархічного режиму виконують квазіпартії. Тобто за кланово-олігархічного режиму вони здебільшого перетворюються у субститут («псевдоінститут»), який, хоча й закріплений юридично, але артикулює інтереси ФПГ» [8, с. 158]. Ці слова Г. Зеленько писала про Україну, але вони є релевантними і для випадку Субсахарської Африки, де політичні партії відображають інтереси харизматичних лідерів, диктаторів, етнічних груп тощо. Ось таким є соціокультурне та політичне середовище в якому функціонують нині політичні партії і партійні системи у країнах Тропічної Африка, що робить їх класичними субститутами (псевдоінститутами, недоінститутами).

Отже, демократія як тип суспільного устрою, та сама спроба її запровадження за іноцивілізаційним (в даному випадку західним) стандартом, у відриві від реального укладу життя африканських спільнот приводить країни до встановлення гібридних режимів, які спотворюють політичні інститути і практики, в тому числі і політичні партії, роблячи їх «фасадними» та нефункціональними. Відтак для країн Тропічної Африки потрібен ще тривалий час для пошуку власної моделі демократичного устрою, який би поєднував місцеві традиції, культуру та демократичні політичні практики (позитивним прикладом у цьому контексті є Ботсвана, Маврикій).

Охарактеризувавши особливості розвитку політичних партій і партійних систем у країнах Тропічної Африки, можна зробити такі висновки.

1. Партійне будівництво у африканських країнах відбувається в рамках особливого незахідного політичного процесу, який для країн Тропічної Африки має такі характеристики: специфічний спосіб організації влади, який поєднує принципи та інститути старих (традиційних, колоніальних) і нових форм автократії і демократії; інститут виборів є єдиним повноцінним демократичним інститутом в Африці, хоча процедури їх проведення увесь час порушуються; тривале перебування при владі однієї партії і незмінність політичних лідерів; президентсько-парламентська форма правління, яка по суті є президентською; відсутність стабілізуючої раціональної бюрократії; вагомий (інколи домінуючий) вплив армії на політичний процес; нерозвинутість громадянського суспільства; слабкість політичних партій, кланова їх природа, еволюція у бік режиму особистої влади, популістські стратегії їхньої діяльності; трабалізм; гібридний політичний режим.

2. Основними періодами розвитку політичних партій і партійних систем є: перший: між Першою та Другою світовими війнами (зародження політичних партій); другий: 1945-1970 рр. (формування багатопартійності); третій: 80-ті рр. ХХ ст. (домінування однопартійних систем); четвертий: починаючи з 90 х рр. ХХ ст., головною характеристикою якого є перехід до багатопартійності. Досліджено основні характеристики політичних партій Тропічної Африки: неможливість визначення чисельності партій; слабкість організаційної структури; звужений програмно-ідеологічний спектр партій; велика типологічна різноманітність. Запропоновано типологію політичних партій: 1) Традиційні партії місцевої еліти; 2) Клієнтельні партії; 3) Класові масові партії; 4) Плюралістичні масові партії; 5) Націоналістичні партії; 6) Моноетнічні партії; 7) Поліетнічні (конгресні) партії (союз, коаліція етнічних партій); 8) Релігійні партії; 9) Фундаменталістські партії та неототалітарні релігійні партії; 10) Електоральні партії; 11) Персоналістські партії; 12) Партії-рухи; 13) Партії «нової політики»/ одного-двох актуальних питань.

3. Політичні партії і партійні системі в рамках демократичного транзиту діють в умовах гібридного політичного режиму, який перетворює партії на субститути, які не мають засадничих цінностей, а метою їх діяльності є задоволення інтересів своїх власників чи невеликої групи членів, а не впровадження своїх цінностей, програм розвитку суспільства. Вони повністю залежні від свого лідера; внутрішня організація і взаємодія у таких партіях побудована не на демократичній звітності чи інших формальних процедурах, а на патрон-клієнтських зв'язках.

Отже, для країн Тропічної Африки потрібен ще тривалий час для пошуку власної моделі демократичного устрою, який би поєднував місцеві традиції, культуру та демократичні політичні практики (позитивним прикладом у цьому контексті є Ботсвана, Маврикій) та надавав би можливість для повноцінного розвитку політичних інститутів, в тому числі і політичних партій.

Бібліографічний список

1. Буренков В.В. Еволюція політичних систем Субсахарської Африки в постколоніальний період: дис…. канд. політ. наук: 23.00.04; НАН України, Інститут світової економіки і міжнародних відносин. Київ, 2013. 186 с.

2. Буренков В. Процеси демократизації суспільно-політичного життя країн Субсахарської Африки: проблеми і перспективи. Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. 2007. Вип.38. С. 78-93.

3. Гура В. Африка: протиріччя процесів політичної модернізації. Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. Випуск 13. К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2000. С. 39-47.

4. Да Коста Сапула Педро Камило К вопросу о специфике африканского политического прцесса. URL: http://www.vestnik.vsu.ru/pdf/history/2018/02/2018-02-06.pdf (дата звернення 03.07.2022).

5. Дахно І., Тимофієв С. Країни світу: Енциклопедичний довідник. К.: МАПА, 2007. 608 с.

6. Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам. Принята резолюцией 1514 (XV) Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1960 г. URL: https://www.un.org/ru/documents/ded_conv/dedarations/colonial.shtml (дата обращения: 03.07.2022).

7. Емельянов А. Особенности политического процесса и политических структур на африканском континенте. Политические исследования. 2013. С. 142-152.

8. Зеленько Г. Траєкторія трансформації політичного режиму в Україні за роки незалежності: демократія vsклановість. Політичний процес у незалежній Україні: підсумки і проблеми. Київ: Інститут політичних і етнонаціональних ждосліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. С. 139-179.

9. Кассае Ныгусие В., Ивкина Н. Особенности политического развития Африки в постколониальный период. URL: file:///D:/Downloads/osobennosti-politicheskogo-razvitiya-afriki-v-postkolonialnyy-period.pdf (12.07.2020).

10. Косухин Н. Особенности партийного строительства и партийных систем в государствах Тропической Африки. URL: http://www.africa.org.ua/library/03.htm (дата звернення 12.08.2022).

11. Кухта В. Сучасні авторитарні політичні режими регіону Тропічної Африки та перспективи їх демократизації. Політичне життя. 2020. №1. С. 37-43.

12. Манайло-Приходько Р. Регіональний вимір розвитку та функціонування партійної системи України: дис канд. політ. наук: 23.00.02 / Ужгородський національнийуніверситет. Ужгород, 2018. 292 с.

13. Манайло-Приходько Р., Остапець Ю. Регіональний вимір розвитку та функціонування партійної системи України: монографія. Ужгород: Вид-во «Рік-У», 2020. 338 с.

14. Мацієвський Ю. Від партій субститутів до справжніх партій: чи можливо це в Україні? Політичні партії і вибори: збірник статей і тез за результатами четвертої міжнародної наукової конференції кафедри політології «Політичні партії і вибори: українські та світові практики» (пам «яті Юрія Романовича Шведи) від 9 листопада 2019 року/ за ред. Анатолія Романюка і Віталія Литвина. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2020. С. 282-286.

15. Остапець Ю. Методологічні засади аналізу еволюції партійних систем в умовах демократичного транзиту. Теоретико-методологічні підходи до вивчення суспільно-політичних інститутів та процесів: колективна моногшрафія / за заг. ред.: Юрія Остапця і Маріана Токаря. Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2022. С. 201-233.

16. Пай Л. Незападный политический процесс. URL: file:///D:/Downloads/nezapadnyy-politicheskiy - protsess.pdf (дата звернення 12.08.2022).

17. Політитична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Б. Шаповал та ін. К.: Парламентське видавництво, 2012. 808 c.

18. Рейтинг свободи держав світу за визначенням FreedomHouse. URL: https://freedomhouse.org/countries/freedom-world/scores (Дата звернення: 12.05.2022).

19. Романюк А. Національний та регіональний політичні процеси: визначення та вимір. Теоретико - методологічні підходи до вивчення суспільно-політичних інститутів та процесів: колективна моногшрафія / за заг. ред.: Юрія Остапця і Маріана Токаря. Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2022. С. 179-201.

20. Diamond L., Gunther R. Types and Functions of Parties. Political Parties and Democracy / Ed. by L. Diamond, R. Gunther. The Johns Hopkins University Press, 2001. P. 3-39.

21. Erdmann G. Parteien in Afrika. Afrika Spectrum. Hamburg, 1999. Jg. 34, №3. S.375-393.

References

1. Burenkov V.V. Evoliutsiia politychnykh system Subsakharskoi Afryky v postkolonialnyi period: dys. kand. polit. nauk: 23.00.04; NAN Ukrainy, Instytut svitovoi ekonomiky i mizhnarodnykh vidnosyn. Kyiv, 2013. 186 s.

2. Burenkov V. Protsesy demokratyzatsii suspilno-politychnoho zhyttia krain Subsakharskoi Afryky: problemy i perspektyvy. Doslidzhennia svitovoipolityky: Zbirnyknaukovykhprats. 2007. Vyp.38. S.78-93.

3. Hura V. Afryka: protyrichchia protsesiv politychnoi modernizatsii. Doslidzhennia svitovoi polityky: Zbirnyk naukovykh prats. Vypusk 13. K.: Instytut svitovoi ekonomiky i mizhnarodnykh vidnosyn NAN Ukrainy, 2000. S.39-47.

4. Dakhno I., Tymofiiev S. Krainy svitu: Entsyklopedychnyi dovidnyk. K.: MAPA, 2007. 608 s.

5. Da Kosta Sapula Pedro Kamylo K voprosu o spetsyfyke afrykanskoho polytycheskoho prtsessa. URL: http://www.vestnik.vsu.ru/pdf/history/2018/02/2018-02-06.pdf (data zvernennia 03.07.2022).

6. Deklaratsyia o predostavlenyy nezavysymosty kolonyalnnm stranam y narodam. Pryniata rezoliutsyei 1514 (XV) Heneralnoi Assambley ot 14 dekabria 1960 h. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/colonial.shtml (Accessed: 03.07.2022).

7. Emelianov A. Osobennosty polytycheskoho protsessa y polytycheskykh struktur na afrykanskom kontynente. Polytycheskyeyssledovanyia. 2013. S. 142-152.

8. Zelenko H. Traiektoriia transformatsii politychnoho rezhymu v Ukraini za roky nezalezhnosti: demokratiia vs klanovist. Politychnyi protses u nezalezhnii Ukraini: pidsumky i problemy. Kyiv: Instytut politychnykh i etnonatsionalnykh zhdoslidzhen imeni I.F. Kurasa NAN Ukrainy. S. 139-179.

9. Kassae Nbihusye V., Yvkyna N. Osobennosty polytycheskoho razvytyia Afryky v postkolonyalnbii peryod. URL: file:///D:/Downloads/osobennosti-politicheskogo-razvitiya-afriki-v-postkolonialnyy-period.pdf (Accessed: 12.07.2020).

10. Kosukhyn N. Osobennosty partyinoho stroytelstva y partyinbikh system v hosudarstvakh Tropycheskoi Afryky. URL: http://www.africa.org.ua/library/03.htm (Accessed: 12.08.2022).

11. Kukhta V. Suchasni avtorytarni politychni rezhymy rehionu Tropichnoi Afryky ta perspektyvy yikh demokratyzatsii. Politychne zhyttia. 2020. №1. S. 37-43.

12. Manailo-Prykhodko R. Rehionalnyi vymir rozvytku ta funktsionuvannia partiinoi systemy Ukrainy: dys kand. polit. nauk: 23.00.02 / Uzhhorodskyi natsionalnyiuniversytet. Uzhhorod, 2018. 292 s.

13. Manailo-Prykhodko R., Ostapets Yu. Rehionalnyi vymir rozvytku ta funktsionuvannia partiinoi systemy Ukrainy: monohrafiia. Uzhhorod: Vyd-vo «Rik-U», 2020. 338 s.

14. Matsiievskyi Yu. Vid partii substytutiv do spravzhnikh partii: chy mozhlyvo tse v Ukraini? Politychni partii i vybory: zbirnyk statei i tez za rezultatamy chetvertoi mizhnarodnoi naukovoi konferentsii kafedry politolohii «Politychni partii i vybory: ukrainski ta svitovi praktyky» (pamiati Yuriia Romanovycha Shvedy) vid 9 lystopada 2019 roku / za red. Anatoliia Romaniuka i Vitaliia Lytvyna. Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka, 2020. S. 282-286.

15. Ostapets Yu. Metodolohichni zasady analizu evoliutsii partiinykh system v umovakh demokratychnoho tranzytu. Teoretyko-metodolohichni pidkhody do vyvchennia suspilno-politychnykh instytutiv ta protsesiv: kolektyvna monohshrafiia / za zah. red.: Yuriia Ostaptsia i Mariana Tokaria. Uzhhorod: Polihraftsentr «Lira», 2022. S. 201-233.

16. Pai L. Nezapadnbii polytycheskyi protsess. URL: file:///D:/Downloads/nezapadnyy-politicheskiy-protsess.pdf (Accessed: 12.08.2022).

17. Politytychna entsyklopediia. Redkol.: Yu. Levenets (holova), B. Shapoval ta in. K.: Parlamentske vydavnytstvo, 2012. 808 c.

18. Reitynh svobody derzhav svitu za vyznachenniam Freedom House. URL: https://freedomhouse.org/countries/freedom-world/scores (Accessed: 12.05.2022).

19. Romaniuk A. Natsionalnyi ta rehionalnyi politychni protsesy: vyznachennia ta vymir. Teoretyko - metodolohichni pidkhody do vyvchennia suspilno-politychnykh instytutiv ta protsesiv: kolektyvna monohshrafiia / za zah. red.: Yuriia Ostaptsia i Mariana Tokaria. Uzhhorod: Polihraftsentr «Lira», 2022. S. 179-201.

20. Diamond L., Gunther R. Types and Functions of Parties. Political Parties and Democracy / Ed. by L. Diamond, R. Gunther. The Johns Hopkins University Press, 2001. P. 3-39.

21. Erdmann G. Parteien in Afrika. Afrika Spectrum. Hamburg, 1999. Jg. 34, №3. S.375-393

Размещено на Allbest.ru