Жанрові особливості політичної промови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жанрові особливості політичної промови

Діана Рокицька, Національний університет «Львівська політехніка»

У статті досліджено явище політичної промови як жанровий підтип політичної комунікації. Виявлено, що політична комунікація і політичний дискурс не є тотожними поняттями, а радше взаємодоповнювальними явищами політичного мовного супроводу. Політичний дискурс окреслено як статичну форму символічної реальності політичних процесів, образів, учасників, що кодується за допомогою політичних текстів. Комунікацію схарактеризовано як динамічний процес обміну та циркуляції інформації між учасниками комунікативного процесу в межах політичної сфери.

Ключові слова: політичний дискурс, політична комунікація, політична мова, мовленнєвий жанр, політична промова.

Genre peculiarities of political speech

Diana Rokytska, Lviv Polytechnic National University, Lviv

Introduction. The article investigates the phenomenon of political speech as a genre subtype of political communication by considering the peculiarities of language functioning as a formative tool of politics.

Purpose. The article aims at defining the correlation between the main subject branching of political linguistics, namely, political discourse and communication, thus, their reflection in the political speech as a genre of political text.

Methods. The methods used within this research are descriptive, scientific, and deductive.

Results. The research shows the correlation of political discourse and political communication phenomena in the light of political speech as a language product.

Originality. The article aims at taking a new view at a political speech peculiarities in the general framework of political linguistics discipline and its three main paradigms of study - political discourse, communication, and language.

Conclusion. The interrelations of political discourse and political communication as two fundamental phenomena of political language support are established. The analysis revealed that political communication and political discourse are not identical concepts, but rather complementary. Political discourse is a static form of the symbolic reality of political processes, symbols, and actors, which is encoded through political texts. Political communication is a dynamic process of exchange and circulation of information between the communication participants within the political sphere. In other words, the applied usage of political texts is performed within the framework of political communication. Special attention is focused on political language, its peculiarities, and functions, particularly symbolic. Political speech is one of the final branches in the interaction of political discourse, communication process, and the use of political language, its reflection in the form of a political text. It is established that political speech is an oral political text that is designed for a mass audience to persuade in views or opinions, to assess certain sociopolitical phenomena or processes, to motivate for the necessary actions or prejudices, to inform about political events, and to establish contact with society. Ultimately, political speech should persuade and agitate for the actions and thoughts necessary for the politician, establish trust and mutual understanding in shared political views. The general features inherent in such political texts are considered, namely, the availability of information content to cover most of the population, the presence of a compositional component, the narrative plot, the wide use of artistic, lexical, and syntactic means, intertextual and interdiscursive inclusions. All this makes a political speech a vivid example of political rhetoric.

Keywords: political discourse, political communication, political language, speech genre, political speech.

У сучасному демократичному світі політичне управління країною неможливе без комунікації, тому політична промова є звичним явищем для будь - якого політичного діяча, адже завдяки їй він доводить свої ідеї, переконує у власних поглядах, репрезентує свою кандидатуру в межах символічної реальності, асоціює себе з певними соціальними, політичними, економічними явищами, подає себе в бажаному світлі і найголовніше - переконує виборців у правильності власних дій та поглядів, у такий спосіб викликаючи в них довіру та підтримку. Використання мови в політичних цілях є специфічним і вимагає лінгвістичної уваги, адже вплив політичних текстів (зокрема політичних промов) на аудиторію є дуже вагомим інструментом для формування політичної свідомості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вагомий унесок у дослідження політичної комунікації та дискурсу зробили такі вчені, як Л. Нагорна [11], Л. Мацько [10], Н. Кондратенко [2, 3, 4], Л. Макаренко [9], Л. Лукіна [8], Т. Дж. Вілсон [17], Дж. Чертеріс-Блек [16], Б. Макнейр [19] та ін.

Мета і завдання статті - дослідити особливості політичного дискурсу та комунікації, що відображаються в жанрі політичної промови.

Виклад основного матеріалу дослідження

Якщо говорити про політичний дискурс, то про нього вже сказано й справді багато, адже питання політики є чутливим, мабуть, для кожної людини: попри все, важко бути не залученим у політичні процеси соціуму. Єдиного правильного й узагальненого визначення поняття «політичний дискурс» поки що не існує, як і немає однозначної дефініції загального поняття «дискурс». Дослідниця Н. Кондратенко трактує політичний дискурс як певний вияв політичної комунікації, коли політичний суб'єкт, що може бути, до прикладу, політиком, політичним режимом, упливає на політичний об'єкт (виборець, громадянин, електорат тощо) у межах комунікативного акту, актуалізовуючи певний політичний текст [4]. С. Кривенко вважає політичним дискурсом колекцію політичних текстів, що об'єднані певною темою і є взаємопов'язаними із соціальними, культурними, лінгвістичними, психологічними та прагматичними площинами. Це таке собі символічне поле, що утворюється в процесі політичної комунікації й існує в межах політичної сфери мовлення. На її думку, унеможливлення виведення єдиного погляду щодо політичного дискурсу як явища спричиняють такі чинники [5]:

1) відсутність наукової дисципліни, ядром якої б постало вивчення феномена політичного дискурсу;

2) політичний дискурс є «продуктом» складної соціальної взаємодії політичних суб'єктів і не тільки на різних рівнях: політичному, соціальному, психологічному, культурному, символічному тощо;

3) існування семантичних парадоксів у межах дискурсу.

Л. Лукіна розуміє політичний дискурс як підтип рефлексивної мовної комунікації, сукупність політичних текстів, що покликані утримувати чи використовувати державну владу. Незалежно від жанрової специфіки, боротьба за владу є його визначною характеристикою [8]. Ще натрапляємо на визначення політичного дискурсу як мови ЗМІ, інституцій чи навіть окремого політичного діяча в межах соціальної чи політичної сфери комунікації [18]. Дж. Вілсон зазначає, що під терміном «політичний дискурс» можна розуміти насправді дуже різноманітні тексти, до прикладу, політичні промови, дебати, інтерв'ю, документи. А можна ще розглядати й такі, що стосуються політичних об'єктів або суб'єктів та є політично вмотивованими. Деякі науковці ще зараховують політичні події, адже там також можуть продукуватися різні політичні тексти, або ж і вся мова загалом, бо практично всюди можна знайти політичний контекст. Якщо розглядати політичний дискурс у вужчому розумінні, то він стосується вивчення політичної мови, де увагу звертають на використання тих чи тих мовних засобів задля передачі тих чи тих політичних мотивів [17].

Політичний дискурс потрактовуємо як символічну реальність, що є закодованою в політичних текстах. Своєю чергою, політичні тексти створюються вже для конкретної комунікативної мети. Окрім поняття «політичний дискурс», часто використовують ще й такі поняття, як «політична комунікація», «політична мова», «політичний текст». Спробуємо визначити їхню взаємозалежність.

Л. Макаренко розтлумачує політичну комунікацію як процес створення та передачі різних за побудовою та складністю комунікативних повідомлень між політичними суб'єктами та членами суспільства загалом. У межах середовища свого існування політична комунікація охоплює політичні умови, у яких вона відбувається; історичні умови, що сформували ті чи ті суспільні або політичні тенденції; суспільні умови чи події, що формують суспільне життя; організація економічного, фінансового та політичних секторів; комунікаційна організація, що передбачає за собою визначену структуру ЗМІ, існування громадських організацій, уплив церкви тощо. Також дослідниця зазначає, що політична комунікація характеризується рівнем поширення (міжнародна, загальнонаціональна, регіональна, базова), політичним режимом (демократична, авторитарна, тоталітарна), мобільністю та спрямованістю донесених інформаційних повідомлень, їхнім мовним оформленням [9]. Б. Макнейр трактує політичну комунікацію як цілеспрямовану комунікацію, що стосується політичної сфери. Інакше кажучи, це всі форми обміну інформацією між політичними суб'єктами та / чи об'єктами, адресовані повідомлення до або про діяльність політичних суб'єктів, політичний імідж та ідентичність. У такому потрактуванні політична комунікація охоплює весь політичний дискурс [19]. А. Левченко і М. Левченко пропонують низку дефініцій політичної комунікації, зокрема, вони її визначають як процес циркуляції інформації в політичній системі при горизонтальній та вертикальній узаємодії політичних об'єктів та суб'єктів; як тематичну комунікацію, яка цілеспрямовано орієнтована на політичну сферу і стосується лише політичних понять; як комунікацію з використанням притаманних їй методів (політична мова) та залученням окремої групи комунікаторів (громадяни, політичні гравці, політичні партії чи організації, суспільство, уряд) [7]. З огляду на подані вище визначення, явище політичної комунікації потрактовуємо як налагоджений процес обміну й оброблення інформації між політично-залученими особами в межах політичної сфери суспільного життя.

Що ж до поняття «політична мова», то, на думку Г. Кучик, це потужний інструментарій для опису політичних явищ та подій, що її водночас і формують. Також мова бере неабияку участь у формуванні політичної реальності [6]. Цей процес відбувається за допомогою вербальних та невербальних засобів, наявних у ній, і навпаки - політичні події в межах окремої національності формують у мові спеціальну мікросистему суспільно- політичної лексики, що утворюється, видозмінюється, припиняє своє існування під впливом цих подій. Суспільно-політична лексика складається із суспільно-політичних термінів, що становлять її ядро, а також загальновживаних слів, книжної, просторічної, емоційно- експресивної та нейтральної лексики з наявною політичною семою, що особливо реалізується у відповідних контекстах [1].

В. Петренко виокремлює вербальну та символічну політичну мову, де перша стосується лексики, а друга складається зі специфічних знаків, емблем, сигналів тощо. Також дослідниця виділяє спеціально-професійну політичну мову, якою здебільшого послуговуються відповідні відомства, та загальну, що орієнтована на кожного пересічного громадянина (мова політичних звернень, дебатів, виступів тощо). На її думку, політична мова реалізується у всіх видах комунікаційної діяльності, що стосується політичної сфери.

Головними ознаками, що відрізняють політичну мову від загальної, є насамперед багатозначність та полісемічність суспільно-політичної термінології, що потрібні для забезпечення бажаного емоційного та конотативного забарвлення лексики. Політичній мові притаманні різноманітні поняттєві зміни між словом і його денотатом, орієнтованість на масову аудиторію, здатність упливати на суспільну свідомість, невизначеність композитної та поняттєвої структури повідомлення, орієнтація на емоційний аспект. Серед функцій політичної мови дослідниця виділяє інформаційну (донесення інформації політичного змісту), комунікативну (взаємодія між політичними суб'єктами), оцінну (надавання оцінки певним подіям чи фактам), формування політичної свідомості (зображення політичної дійсності), переконання й контролю та маніпулятивну [13]. Л. Нагорна звертає увагу ще на символічну функцію політичної мови, яка трансформується в символічну політику. Символічна політика є особливим видом політичної комунікації, де спостерігається стійка домінація політичних символів над раціональним мисленням. Метою такої політики є провокування до дій, створення мотивів чи збудження суспільної уваги. У найбільш вульгарному вигляді символізація політики постає політичним театром, успіх якого залежить від вдало використаної політичної мови [11]. Проте не всі науковці вважають політичну мову окремим явищем. Зокрема, О. Шулькевич стверджує, що політична мова не виходить за рамки національної мови, а тому краще послуговуватися терміном «політичне мовлення», що, своєю чергою, має специфічні лексичні, стилістичні, граматичні особливості тощо [15]. Ми погоджуємося з думкою Л. Нагорної про те, що політична мова (чи, краще сказати, політичне мовлення) є соціолектом та потужним інструментом для боротьби за владу і статус, а не окремою мовою, якщо брати до уваги поняття мови як особливої знакової системи. Існування символічної та вербальної форм дозволяє політичній мові встановлювати правила гри між політичними суб'єктами, маніпулювати свідомістю, створювати нові смисли та цілі ідеології [34].

Політичний дискурс складається з політичних текстів, які залучаються до процесу політичної комунікації. Оскільки основним методом дослідження політичної лінгвістики є лінгвопрагматичний метод, то, на думку Н. Кондратенко, для виокремлення типів політичного тексту як базу можна використати мовленнєві жанри, які варто трактувати як збірний образ типової комунікативної поведінки в межах соціальної взаємодії між учасниками комунікації. Дослідниця пропонує власну типологію політичних текстів, серед яких вона виділяє такі жанри: іміджево-презентаційні, інформаційні, ритуальні, агітаційні, агонально-аргументативні політичні тексти [2; 3]. Політична промова може підпадати під декілька з цих жанрів, залежно від того, з якою метою був створений відповідний політичний текст.

О. Падалка політичну промову визначає як усний політичний текст, що створений для масової аудиторії та містить ключові питання з певної сфери суспільного життя і способи їх вирішення. Політична промова відображає мовленнєві особливості політика, її зміст має бути доступним як інформаційно, так і вербально. Успішність політичної промови базується на специфікації конкретного виступу, визначається його лінгвістичними особливостями (лексичними, стилістичними) та задумом автора промови, тобто його інтенцією [12]. Л. Мацько описує явище політичної промови як попередньо підготовлений гострополітичний виступ, що має на меті висвітлити чи обґрунтувати певні події в позитивному або ж негативному ракурсі, навести конкретні факти, окреслити подальші плани чи перспективи тощо. Політичні промови створюють, для того щоб переконати цільову аудиторію в доцільності дій чи обставин. Для цього в таких текстах використовують оригінальні пропозиції, міркування, які зумовлюють надлишкову емоційність, швидку реакцію, дотримання мовного етикету.

Серед інших особливостей політичних промов, дослідниця називає гостру публіцистичність, оскільки вони містять відтворення окремої ідеї, напряму, ідеології. Це, зі свого боку, надає політичним промовам певного пафосу, що відображається вдалими перефразами, антитезами, порівняннями, зіставленнями, епітетами, метафорами, ствердними запереченнями, повторенням ідеологем, гіперболами, актуалізацією лексики, оказіональними новоутвореннями, аритмічним синтаксисом, експресивним тонуванням. І хоч промова є заздалегідь підготовленим текстом, її успіх досить часто зумовлюють невимушеність та імпровізація мовлення адресанта [10].

Дж. Чартеріс-Блек зазначає, що сучасні політичні промови зазвичай являють собою тексти, написані декількома авторами. Політик є лише промовцем, проте він має змогу змінити текст промови, імпровізувати. Але сказане політиком можуть використати і проти нього. Тому роль спічрайтерів хоч і полягає у створенні відповідного політичного бренду, проте сам бренд є власністю політика: в очах громадськості саме політик і постає автором своїх промов. Політичні промови можуть набувати ознак агітаційних текстів, тому, як стверджує науковець, аудиторія загітована тільки тоді, коли риторика промовця є успішною. Для цього використовують спеціальні техніки. У межах політичного красномовства факт агітації чи переконання замовчують, отож техніки використовують максимально приховано і непомітно. Серед таких технік дослідник звертає увагу на використання коротких, добре відомих фраз, що до того ж легко запам'ятовуються, так би мовити, певні слогани. Вони ефективні, оскільки мають такі характеристики:

1) кількома словами висловлюється певна ідея (перефразування ж не є таким вдалим і малослівним);

2) часто містять дієслово наказової форми, щоб спонукати до дії;

3) створюють враження, наче в промовця немає жодних сумнівів щодо сказаного завдяки високому рівню модальності;

4) наявність повторення окремих слів чи виразів створюють ефект цілковитого переконання промовця у своїх словах;

5) явний чи імплікований контраст «хорошого» й «поганого».

Серед інших технік називають біблійні алюзії, риторичні запитання, засоби комічного (іронія і сарказм), анекдоти. Щодо структури політичної промови, то Дж. Чартеріс-Блек виділяє три її частини: вступ, основну частину і закінчення. Якщо перші дві частини мають певне інформаційне навантаження, то закінчення має на меті посилити повідомлення перших двох частин і звести промову до завершення. Це є необхідною соціальною інтеракцією між промовцем та аудиторією (до прикладу, оплески в кінці) [16].

політичний промова комунікація

Висновки дослідження та перспективи подальших наукових розвідок

Політична промова є одним із жанрових підвидів політичної комунікації, що спрямована на масову аудиторію й має на меті закликати до певних дій, агітувати, інформувати, оцінювати, формувати потрібні погляди й думки. Характеризується досконально проробленою риторикою, іміджевою автентичністю, високим ступенем інтертекстуальності та інтердискурсності. Явище настільки багатогранне, що визначити типові особливості нерідко буває проблематично, адже погляди і суспільство змінюються, обізнаність зростає, відповідно, засоби впливу діють уже не так ефективно.

Спічрайтери, політики, іміджмейкери тощо мусять завжди бути напоготові, для того щоб придумати та застосувати нові і нові маніпулятивні та комунікативні тактики, аби політичне красномовство виконувало поставлені перед ним завдання. Перспективи подальших наукових розвідок убачаємо в створенні типологій політичних промов з урахуванням різноманітних стилістичних, прагматичних та композиційних особливостей для виявлення тенденцій використання тих чи тих інструментів упливу на політичну свідомість суспільства.

Література

1. Кадлубович Т. Співвідношення понять політичного дискурсу та політичної комунікації. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2010. № 1. С. 192199.

2. Кондратенко Н.В. Принципи текстотворення політичної програми як мовленнєвого жанру політичного дискурсу. Записки з українського мовознавства. 2017. Т. 2, № 24. С. 124-131.

3. Кондратенко Н.В. Типологія мовленнєвих жанрів українського політичного дискурсу. Studiaphilologica. 2017. № 9. С. 18-23.

4. Кондратенко Н.В. Український політичний дискурс: текстуалізація реальності: монографія. Одеса: Чорномор'я, 2007. 156 с.

5. Кривенко С.О. Семантична парадоксальність політичного дискурсу (теоретико-методологічний аналіз): дис. на здобуття наук. ступеня кандидата політ. наук: спец. 23.00.01 «Теорія та історія політичної науки». Львів, 2016. 216 с.

6. Кучик Г.Б. Лінгвістичні аспекти політичної комунікації. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. 2022. № 2. С. 232-236.

7. Левченко А.В., Левченко М.О. Політична комунікація в контексті сучасного дискурсу. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2017. № 20. С. 55-58.

8. Лукіна Л.В. Політичний дискурс: сутність та особливості застосування. Politicus. 2021. № 2. С. 75-80.

9. Макаренко Л.П. Політична комунікація як визначальна складова демократичної політичної системи. Гілея: науковий вісник. 2014. № 82. С. 425-429.

10. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика : навч. посіб. 2-ге вид. Київ: Вища шк., 2006. 311 с.

11. Нагорна Л. Політична мова: зміст і структура поняття. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. 2005. № 7. С. 195-207.

12. Падалка О. В. Політична промова та її просодичні характеристики. Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2012. № 6. С. 66-69.

13. Петренко В. Особливості визначення політичної мови. Політичний менеджмент. 2007. № 2. С. 16-24.

14. Полещук О. Суспільно-політична лексика, суспільно-політична термінологія, суспільно-політичний термін: природа, функції, сутнісні ознаки. Мова і суспільство. 2015. № 6. С. 45-51.

15. Шулькевич О. Політичне мовлення в аспекті політичної комунікації (на матеріалі турецької мови). Південний архів (філологічні науки). 2017. № 70. С. 122-124.

16. Charteris-Black J. Politicians and rhetoric the persuasive power of metaphor. 2nd ed. New York : Palgrave macmillan, 2011. 336 p.

17. Hamilton H. E., Tannen D., Schiffrin D. Handbook of discourse analysis. Wiley & Sons, Incorporated, John, 2015. 976 p.

18. Kirvalidze N., Samnidze N. Political discourse as a subject of interdisciplinary studies. Journal of teaching and education. 2016. No. 1. P. 161-170.

19. McNair B. An introduction to political communication. 5th ed. London : Routledge, 2011. 226 p.

References

1. Kadlubovych T. Spivvidnoshennia poniat politychnoho dyskursu ta politychnoi komunikatsii. VisnykNatsionalnoi akademii derzhavnoho upravlinniapry Prezydentovi Ukrainy. 2010. № 1. S. 192-199.

2. Kondratenko N.V. Pryntsypy tekstotvorennia politychnoi prohramy yak movlennievoho zhanru politychnoho dyskursu. Zapysky z ukrainskoho movoznavstva. 2017. T. 2, № 24. S. 124-131.

3. Kondratenko N.V. Typolohiia movlennievykh zhanriv ukrainskoho politychnoho dyskursu. Studiaphilologica. 2017. № 9. S. 18-23.

4. Kondratenko N.V. Ukrainskyi politychnyi dyskurs: tekstualizatsiia realnosti: monohrafiia. Odesa: Chornomoria, 2007. 156 s.

5. Kryvenko S.O. Semantychna paradoksalnist politychnoho dyskursu (teoretyko-metodolohichnyi analiz): dys. na zdobuttia nauk. stupenia kand. polit. nauk: spets. 23.00.01 «Teoriia ta istoriia politychnoi nauky». Lviv, 2016. 216 s.

6. Kuchyk H.B. Linhvistychni aspekty politychnoi komunikatsii. Vcheni zapysky TNU imeni V.I. Vernadskoho. Seriia: Filolohiia. Zhurnalistyka. 2022. № 2. S. 232-236.

7. Levchenko A.V., Levchenko M.O. Politychna komunikatsiia v konteksti suchasnoho dyskursu. Aktualniproblemy filosofii ta sotsiolohii. 2017. № 20. S. 55-58.

8. Lukina L.V. Politychnyi dyskurs: sutnist ta osoblyvosti zastosuvannia. Politicus. 2021. № 2. S. 75-80.

9. Makarenko L.P. Politychna komunikatsiia yak vyznachalna skladova demokratychnoi politychnoi systemy. Hileia: naukovyi visnyk. 2014. № 82. S. 425-429.

10. Matsko L.I., Matsko O.M. Rytoryka: navch. posib. 2-he vyd. Kyiv : Vyshcha shk., 2006. 311 s.

11. Nahorna L. Politychna mova: zmist i struktura poniattia. Suchasna ukrainska polityka. Polityky i politolohypro nei. 2005. № 7. S. 195-207.

12. Padalka O.V. Politychna promova ta yii prosodychni kharakterystyky. Naukovyi visnyk Skhidnoievropeiskoho natsionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. 2012. № 6. S. 66-69.

13. Petrenko V. Osoblyvosti vyznachennia politychnoi movy. Politychnyi menedzhment. 2007. № 2. S.16-24.

14. Poleshchuk O. Suspilno-politychna leksyka, suspilno-politychna terminolohiia, suspilno-politychnyi termin: pryroda, funktsii, sutnisni oznaky. Mova i suspilstvo. 2015. № 6. S. 45-51.

15. Shulkevych O. Politychne movlennia v aspekti politychnoi komunikatsii (na materiali turetskoi movy). Pivdennyi arkhiv (filolohichni nauky). 2017. № 70. S. 122-124.

16. Charteris-Black J. Politicians and rhetoric the persuasive power of metaphor. 2nd ed. New York: Palgrave macmillan, 2011. 336 p.

17. Hamilton H. E., Tannen D., Schiffrin D. Handbook of discourse analysis. Wiley & Sons, Incorporated, John, 2015. 976 p.

18. Kirvalidze N., Samnidze N. Political discourse as a subject of interdisciplinary studies. Journal of teaching and education. 2016. № 1. P. 161 -170.

19. McNair B. An introduction to political communication. 5th ed. London: Routledge, 2011. 226 p.

Размещено на Allbest.ru