Традиція імперської державності і рашизм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиція імперської державності і рашизм

Таран В.О.,

доктор філософських наук, професор, кафедри соціальної роботи та психології, Національний університет «Запорізька політехніка» (Україна, Запоріжжя)

Гайворонська Т.О.,

кандидат філософських наук, доцент декан факультету соціальних наук, Національний університет «Запорізька політехніка» (Україна, Запоріжжя)

Стаття присвячена аналізу проблеми перетворення сучасного політичного режиму в Росії на специфічну форму фашизму - рашизм. Її метою є показати, що значною мірою це обумовлено традицією російської державності, яка, хоч і зазнавала суттєвих трансформаційних змін протягом всієї історії, зберігала базові ознаки імперськості - авторитаризм, експансіонізм, примусове приєднання інших територій, культ держави і влади, міфологізовану історію, етнофобію тощо, які поступово перетворилися на стійку складову російської політичної культури і способу російського мислення. На теоретичному рівні це знайшло відображення в концепції «руського миру», яка продовжує традицію російської імперської державності. Таким чином рашизм виступає формою гіперімперіалізму сучасної Росії, для якої шовінізм, нацизм і геноцид якраз і стали природним виразом її імперської сутності. Це фашизм, доведений до своєї максимальної нелогічності як культ безумства, як шизофашизм.

Ключові слова: фашизм, російський фашизм, рашизм, імперія, неоімперія, «руський мир», шовінізм, нацизм, націоналізм, геноцид.

THE TRADITION OF IMPERIAL STATEHOOD AND RUSSIAN RASHISM

Taran V.O.,

doctor of Philosophy, Professor of the Department of Social Work and Psychology, National University «Zaporozhye Polytechnic» (Ukraine, Zaporozhye

Gaivoronska T.O.,

candidate of Philosophical Sciences, Associate Professor of the Faculty of Social Sciences, National University «Zaporozhye Polytechnic» (Ukraine, Zaporozhye)

The article analyzes the nature of the aggressive policy of modern Russia, its expansionist aspirations, which pose a threat not only to Ukraine, the post-Soviet countries, but also to the entire civilized world. The realities clearly indicate that the Russian state has actually turned into a fascist one in its essence. In this regard, it is of interest to study the reasons for the emergence of fascism in Russia, which was done within the scope of this article. According to the authors, the genesis of Russian fascism should be soughtfirst of all in the nature of the Russian state, which today, trying to realize its neo-imperial ambitions, openly chose a fascist form of government. This is evidenced by the presence in Russia of the main features of “classical” fascism: a strong cult of personality, militarism, totalitarianism, imperialism and the idea of unity, mobilization of the nation and the state against enemies, the idea of constant war and domination.

Similar features are the result of the special historical development of Russia with its long tradition of Russian imperial statehood, which covers a period of more than 400 years and goes through the historical periods of the Empire of Tsarist Russia, the era of the USSR - the Soviet Empire, and the Neo-Empire of post-Soviet Russia. This determined the consolidation of the most reactionary features of the imperial form of government - authoritarianism, expansionism, brutality, etc., which contributed to the consolidation of the corresponding value system at the level of public consciousness and became the basis of Russia's state domestic and foreign policy.

Russian fascism during the reign of V. Putin acquired a special form, which became fixed in the term rashism and is the embodiment of the main provisions of the concept of «Russian world». The leading features of this concept are great-power chauvinism; merger of all branches of power - executive, legislative and judicial with power structures, mass media and busi-ness elite; aggression towards neighboring states and seizure of adjacent territories; persecution of the opposition and political assassinations; aggrandizement of the leader. Rashism professes Nazism and genocide, which take on its most overt form. Its features can be considered paradoxical or total lies (schizofascism), colonialism (hyper-imperialism), conservation of backward culture and rejection of postmodern values, which is manifested in racism, homophobia, anti-feminism and sexism.

Keywords: fascism, rushian fashizm, rashism, empire, neo-empire, «Russian world», chauvinism, Nazism, nationalism, genocide.

Постановка проблеми

політичний режим росія рашизм

Намагання виявити причини агресивної політики сучасної РФ, що суперечить основним принципам розвитку людства у ХХІ столітті, примушує більш ретельно замислитись над особливістю російського політичного режиму. Його особливістю є те, що з початку 2000-х років фашизм остаточно стає змістовною складовою російської державної ідеології, а її практична реалізація з усією очевидністю розкривається у ході російсько-української війни, яка була розпочата Росією проти України у 2014 році і набула своєї активної фази у 2022 році.

Про загрозу фашизації російського політичного режиму наприкінці ХХ - початку ХХІ століття з'явилося чимало публікацій як в Україні, так і за її межами, у тому числі і в Росії. Їх авторами були А. Умланд, В. Лакер, Л. Брит, У. Еко, С. Куртуа, Т Снайдер, Є. Гайдар, Б. Нємцов, В. Іноземцев, І. Ейдман, П. Шехтман, Л. Шевцова, М. Кас'янов, О. Романчук, В. Антонов, Є. Горюнова, О. Мотиль, А. Зубов та ін. Оскільки ж російський фашизм стає все більш системним і відвертим, все більш експансіоністським і руйнівним, а разом з тим все більш підступним, подальші дослідження його витоків, зв'язків з логікою розвитку російського соціокультурного середовища, російської державності та особливостей сучасних реалій залишаються надзвичайно актуальними. Це обумовлено і необхідністю формування більш досконалого уявлення про сутність і різноманітні форми фашизму, здатного суттєво впливати на перспективи розвитку політичних процесів як на локальному, так і глобальному рівні.

Отже, метою даної статті є показати ґенетичний зв'язок сучасного російського фашизму з традицією російської імперської державності. Завданням - розкрити особливості формування рашизму як форми гіперімперіалізму сучасної Росії та різновиду фашизму, де негативні риси останнього набули найбільш концентрованого і навіть парадоксального вигляду.

Виклад основного матеріалу

Перетворення сучасної Росії на фашистську державу вже є практично доведеним фактом, але разом з тим викликає і ряд запитань. У тому числі, як так сталося, що країна, яка мала начебто реальні можливості стати в один ряд з країнами цивілізованого світу, про що неодноразово заявлялося на офіційному рівні, «раптом» стала фашистською, і як таке могло статися.

Перш за все, треба виходити із сутності самого фашизму.

Досить розповсюдженим є наступне його визначення, яке належить Б. Муссоліні. Фашизм (італ. fascismo, від італ. fascio - «зв'язка», «об'єднання») - різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, що має на меті єднання громадян навколо національної чи расової ідеї, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, ідея постійної війни і панування [13].

Разом з тим багато дослідників вказують на те, що фашизм представляє собою дуже багатогранне явище: «ф'южн-тоталітаризм, набір різних філософських і політичних ідей, вулик протиріч» (У. Еко) [25], різноманітні течії, де йдеться про торжество волі над розумом, що робить неможливим дати повністю вичерпне його визначення (Т. Снайдер) [23]. Останнє дозволяє наділяти його не тільки негативними, але й позитивними рисами.

Очевидно, це обумовлено тим, що фашизм, незважаючи на наявність в ньому ряду сутнісних характеристик, має різні форми прояву, які обумовлені відмінними конкретно-історичними, соціально-політичними, етно-національними, економічними, духовно-ментальними тощо обставинами, та до того ж здатний маскуватися, використовуючи різне змістовне наповнення своїх базових понять і різноманітні привабливі популістські гасла.

Так, справді можна говорити, що ідеологічні основи фашизму набули максимально чітких обріїв в роботах політичних лідерів Італії і Німеччини першої третини ХХ століття. Однак втілення в життя фашистських ідей мало свої особливості скрізь, де з'являлися фашистські рухи. А це, у тому числі, іспанський фаланґізм, хорватський усташизм, «диктатура професорів» у Португалії, «Crois de Fоir» у Франції, рух О. Мослі у Великій Британії, рух Л. Деґреля у Бельгії, «Залізна Гвардія» у Румунії, аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині, російські емігрантські фашистські організації К. Радзієвського і А. Вонсяцького тощо. Однак всі вони залишаються фашистськими. Враховуючи дані обставини, У. Еко вказує на складність систематизації типових рис «Вічного» фашизму, оскільки деякі з них у чомусь суперечать іншим. Але навіть однієї із цих рис досить, щоб навколо неї почав формуватись фашизм [25]. При цьому сам У. Еко виділяє 14 таких рис: культ традиції; неприйняття модернізму; культ дії заради дії; несприйняття критики; страх інакшості; опора на розгублений середній клас; одержимість ідеєю змови; відчуття ображеності з боку когось; розуміння життя як вічної війни; масовий елітаризм та презирство до слабкості; культ героїзму та міфів; вибірковий популізм; новомова [25].

Російський фашизм, без сумніву, відповідає сутнісним ознакам «класичного» фашизму, але все ж таки виступає його особливою формою, яка відрізняється від інших як в генетичному плані, так і за специфікою своїх проявів.

На генетичному рівні його виникнення значною мірою пояснюється логікою розвитку російської державності, яка завжди орієнтувалася на імперський спосіб власного існування, який максимально відповідав ціннісним орієнтаціям російського соціуму - авторитаризму, експансіонізму, жорстокості. Останнє закладено вже у самій суті поняття імперія: латинське imperium означає: «наказ, повеління, влада, владицтво...» [5]. А принципи, на яких будується політика імперії, чітко корелювали з політичними принципами російської держави: масштаби - умова успішніше протистояти іншим імперіям, а в основі протистояння - різні культурно-цивілізаційні цінності; задоволення своїх етно-національних амбіцій як права на владу; спосіб самоутвердження, побудований на фізичному насиллі з причини відсутності конкурентної культурно-духовної компоненти; намагання знищити більш високу культуру та її носіїв як задоволення своїх комплексів культурної меншовартості; спроба нищення всього іншокультурного, що своїм існуванням заперечує реальність власного міфу про над-звичайність походження, історії та здобутків.

Отже, практично всю політичну історію Росії протягом більше ніж 400 років можна розглядати як історію розвитку російської імперської державності, що розпочинається з періоду правління Івана Грозного, концептуально оформлюється за часів Петра І, але не закінчується з крахом царського правління Романових. Вона набуває нових обріїв за радянських часів як радянська імперія, а після розпаду СРСР демонструє надзвичайну живучість в неоімперських амбіціях Б. Єльцина, досягаючи, нарешті, свого апогею у політиці режиму В. Путіна.

Без сумніву, кожний історичний етап російської імперськості має свої особливості. В період розвитку Московії-Росії знайшли прояви різноманітні тенденції економічних, соціально-політичних і духовно-культурних процесів, що мали неоднозначні наслідки для долі Росії, у тому числі й позитивні. Річ у тім, що імперськість сама по собі ще не означає однозначного її перетворення на фашистську форму правління, про що засвідчив досвід інших імперій, скажімо, Англійської чи Фран-цузької. Всі вони мали багато спільних рис, які гіпотетично могли б привести до фашизму як складової державної політики. Але цього не сталося. Очевидно, що йдеться про певні особливості російської імперськості, негативні риси котрої виявилися більш живучими в силу специфічності протікання політичних процесів в російському соціумі, укладу життя, ментальних особливостей тощо, що сприяло можливості постійно проявлятися саме цим рисам у будь-яких моделях російського державного устрою. Причому часто навіть у більш гострій формі.

Так, ставлення до держави і влади, які посідають вищі сходинки в ієрархії цінностей імперського мислення, для Росії стають не просто символом могутності, а перш за все імперської могутності, що уособлює собою «світову страшилку», здатну за рахунок сучасної армії і зброї наводити жах на весь світ і примушувати рахуватися із собою. Держава перебуває на вершині ціннісної піраміди в ро-сійському цивілізаційному світі, затьмарюючи собою цінність людини. Авторитаризм стає важливою складовою її імперської сутності. Авторитаризм - як «воля, що сама себе воліє», як «абсолютно безмежне самовладдя», як самодержав'я (Ю. Афанас'єв).

При цьому, знову ж таки, руське самодержав'я має суттєві відмінності від багатьох інших, тому що воно утверджувалося, установлювалося, розвивалося як самодержав'я особового роду, з надзвичайною деспотією, жорстокістю і підступністю, які корелюють з російською ментальною осо-бливістю - домінуванням інверсійної логіки. (Остання передбачає знищення однієї з двох протилежних сторін, програм в ході їх протиборства, на противагу медіаційній логіці, коли в ході з'ясування відносин виникає принципово нова якість без знищення свого опонента). Крім того, із часів виникнення Московії самодержав'я тут «наділено певною місією від Бога врятувати православну віру. І, власне, це спасіння православної віри самодержав'я зробило своєю ціллю і ця ціль переформатувалася як протистояння католицькому Заходу, котрий з точки зору православної віри зрадив цю християнську віру в ході погодження Константинополя з Римом». Логічним продо-вженням такої концепції стало формування ідеократичного самодержав'я, ідеократичної влади, яка міцно трималася за ідею «Москва - третій Рим, а четвертому не бути...» [1].

І ще одне. Історія нам дає підстави говорити, що московські царі розбудовували свою імперію цілковито на іншій основі, ніж це робили, скажімо, європейські - Британська, Іспанська, Французька чи Австро-Угорська імперії. Якщо прирівняти розширення європейських імперій із поширенням Московської, то відразу звертаєш увагу на стан їхнього цивілізаційного розвитку та їхнє ставлення до захоплених країн і територій - вони могли запропонувати свої цивілізаційні досягнення - письмо, культуру, техніку, які вважалися вищими, ніж ті, які, скажімо, мали завойовані народи, країни. Звідси їх відцентровий характер (панівний народ насаджував свій порядок як через насильство, так і шляхом культурної експансії). Московія ж, яка знаходилась у тотальній залежності від імперії Чингізхана, часто перебувала на нижчому цивілізаційному та культурному розвитку, ніж сусіди, на яких вона нападала. Подібна тенденція зберігалася й надалі. А це надало Російській імперії доцентрового характеру, що обумовило її функціонування не через механізм експансії, а через «висмоктування» із своїх колоній всього: культури, релігії, ресурсів [10]. Потреба у подібному «висмоктуванні» вимагала відповідного виправдовування свого особливого права на привласнення чужого і мінімізації можли-вості своїх жертв якимось чином здійснювати спротив загарбникам як інтелектуально, так і фізично. Мабуть цим значною мірою пояснюється феномен надзвичайної тиранії і жорстокості по відношенню до поневолених народів, що виступає основою прояву крайніх форм російського шовінізму.

Показово, що вже у час існування Російської імперії Романових російський фашизм мав своє коріння в рухах, відомих в історії як «чорносотенці» та «білий рух». Пізніше він був поширеним явищем і серед емігрантських кіл, що проживали в Німеччині, Югославії, Франції, Маньчжурії та США. А із початком Другої світової війни російські фашисти в Німеччині підтримали Гітлера і влилися до лав російських колабораціоністів - найбільшої групи колаборантів, що співробітничали із Гітлером.

Жовтнева революція 1917 року в Росії, що здійснювалася під комуністичними гаслами, здавалося б, мала повністю покінчити з устоями російського царизму, остаточно знищивши його імперську сутність. Фактично ж радянська влада на чолі з партією більшовиків встала на шлях створювання оновленої моделі імперії - вже радянської - під назвою СРСР з відповідними атрибутами, які мали багато спільного з фашистською риторикою і методами керування державою. Тому не випадково в наукових й інтелектуальних колах давно був відзначений певний зв'язок між комунізмом і фашизмом. Без сумніву, між комунізмом і фашизмом не можна ставити знак рівності. Історично комунізм (лат. communis - спільний) спирався на марксизм, який, використовуючи теоретичний і практичний досвід світової історії, передбачав побудову ідеального суспільства, де мали б досягти максимуму омріяні віками цінності рівності, справедливості, свободи. Але побудова комуністичного суспільства потребувала перехідного періоду - диктатури пролетаріату. Остання ж була необхідна для реалізації програми партії стосовно поетапного втілення її програмних положень в практику державного будівництва. Для цього передбачалася не тільки жорстка дисципліна для виконання широкої програми практичних дій, але й використання ідеологічних засобів та засобів примусу громадян до їх руху у наміченому напрямку, а ще - непримиренна боротьба із всілякими противниками офіційно проголошеної доктрини.

Показово, що навіть політика у марксистській інтерпретації - це боротьба класів за владу, а державна влада висловлює інтереси панівного у суспільстві класу. Визначення політики як боротьби, прагнення до панування виражалося у намаганні вивчати її природу через дихотомію «свій - чужій», «друг - ворог», «наші - ваші». Проте з політики не зникла орієнтація на силу, перемогу у протистоянні, прагнення до панування, придушення одних іншими.

Сталінські гасла «свобода, рівність, братерство» - це лише данина революційній риториці. Одним із сутнісних виразників радянського режиму можна вважати нечувані за масштабами «сталінські» репресії, що здійснювалися всередині країни протягом 19301950-х років (свого апогею жорстокості вони досягли у період 1936-1938 років, який отримав назву «Єжовщина» або «Великий терор»). Репресії включали геноцид за класовими ознаками, чистку в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС) та НКВС, розкуркулення, депортацію цілих етнічних груп, репресії за релігійні переконання, гоніння проти «соціально чужих елементів» і «саботажників», масові ув'язнення та розстріли «ворогів народу» тощо. З точки зору міжнародного права, такі злочини нічим не відрізняються від злочинів Нацистської Німеччини, класифікуються міжнародним законодавством як злочини проти людяності і відповідно до Лондонського Статуту Міжнародного військового трибуналу підпадають під юрисдикцію Міжнародного військового трибуналу. Зрозуміло, що всі репресивні дії мали чітке ідеологічне та юридично-правове обґрунтування і проводилися в межах чинного кримінально-процесуального кодексу. Однак показовим є факт, що більшість звинувачень були базовані на примусових зізнаннях, часто здобутих за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. В результаті сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, шкідництво, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».

Експансіоністські наміри СРСР витікали із ідеї К. Маркса про світову революцію, яка широко використовувалася лідерами більшовизму, дозволяючи російським революціонерам, з одного боку, розраховувати на підтримку європейських марксистів, а з іншого боку, - активно втручатися в справи інших держав для допомоги місцевим комуністам готувати антиурядові виступи. Ідея жваво обговорювалась у післяреволюційний період на офіційному рівні керівниками більшовицької влади - В. Леніним, Л. Троцьким, Г. Зінов'євим та ін., які відверто планували «завоювати 5/6 земної суші, щоб в усьому світі був Союз Радянських Соціалістичних Республік» [19]. Наприкінці 20-х років, після поразки соціалістичних революцій у ряді країн Європи, була висунута інша ідея - про можливість побудови соціалізму «в окремо взятій країні». Однак думка про світове панування комунізму не полишила партійне керівництво Радянського Союзу, яке активно готувалося до силового втручання у хід історії. Існує чимало фактів, ґрунтовно викладених, зокрема, в роботах В. Суворова («Лєдолом», «День М»), А. Арутюнова («Ленин. Красный Якобинец»), Шона Мак-Мікіна («Війна Сталіна. Нова історія Другої світової») та інших дослідників, які свідчать про підготовку СРСР до розв'язання Другої світової війни. І хоча історичні події розгорталися за зовсім іншим сценарієм, тим не менш, в ході військових дій у всіх країнах, зайнятих Червоною Армією, до влади прийшли комуністи, що дозволило згодом утворити міжнародний Соціалістичний табір на чолі з СРСР, який проіснував до розпаду Радянського Союзу.

До, речі, амбіційні плани знищення внутрішніх і зовнішніх ворогів не полишали Сталіна ніколи. Вже навіть наприкінці свого правління, він планував такі масштабні акції, як нову чистку радянської еліти, великий єврейський погром та війну із Заходом [4].

Що стосується ставлення радянської влади до фашизму, то, незважаючи на визнання світовим співтовариством беззаперечних заслуг СРСР у боротьбі з фашизмом і ролі Радянського Союзу в перемозі над фашистською Німеччиною, воно не було послідовним. Так, до того, як Гітлер прийшов до влади у 1933 році, радянська влада розглядала фашизм як чергову форму капіталістичного ворога, що відповідало позиції Комуністичних партій в Європі, котрі вважали ворогом будь-яку іншу партію. Але у 1939 році СРСР був де-факто союзником нацистської Німеччини (сумісна окупація Польщі). Промови нацистів публікувались у радянських газетах, а нацистські офіцери захоплювались ефективністю радянських масових депортацій. Факт, який нинішня російська влада намагається приховати.

В епоху десталінізації, або «відлиги», пов'язану з правлінням М. Хрущова, що охопила період з 1953 по 1964 рр, на офіційному рівні був не тільки засуджений «культ особи» [29], але й зроблені кроки у бік лібералізації радянської політичної системи. ХХІІ з'їзд КПРС, що відбувся у 1961 р., підтвердив курс на відновлення законності й розширення соціалістичної демократії. Важливе значення в ідейному розмежуванні із сталінщиною мало положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну організацію суспільства, що передбачало використання більш гнучких способів управління державою [30]. Однак у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Як результат, зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно і суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець задекларовані прогресивні починання [15, с. 19-22].

Звідси «застій» у розвитку суспільства так званого періоду «розвиненого соціалізму», який припав на часи правління Л. Брежнєва. Натомість помітно посилився ідеологічний тиск в усіх сферах соціального життя та нетер-пимість до інакодумства. Так, зокрема, у 1965 році пройшла перша хвиля арештів українських дисидентів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі та Івано-Франківську. У

1971 набула офіційного статусу концепція радянського народу - нової історичної інтернаціональної (наднаціональної) спільності радянських людей, що мають «спільну економічну базу, соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд - марксизм-ленінізм, спільну мету - побудову комунізму, багато спільних рис у духовному житті, у психології» [31]. При цьому в межах нової спільності чітко зберігалася етнічна нерівність, про що свідчив особливий статус росіян як «старшого брата». До речі, міфологема «старшого брата» була започаткована ще імперськими ідеологами царської Росії (С. Уваров, М. Магницький, М. Катков, К. Побєдоносцев) у ХІХ сторіччі. Вона цілком і без будь-яких уточнень була взята на озброєння радянською офіційною історичною наукою і отримала сталінську підтримку у 1936 році, напередодні Другої світової війни, через необхідність відродження російського націонал-патріотизму. Теза науково «підкріплювалася» етимологічними засобами, доводячи кореневу спільність між словами «російський» і «Русь» [24, с. 52]. А це ще раз доводить спорідненість імперського мислення як в часи царської Росії, так і в радянський період.

Концепція «радянський народ» фактично була спрямована проти визнання національної самобутності народів СРСР, що відкривало додаткові можливості для здійснення владою нових репресивних заходів. Майже відразу після

1972 року проводяться «зачистки» партійного апарату від національно орієнтованих співробітників. Широкого розмаху набувають арешти інтелігенції - письменників, правозахисників, релігійних діячів, практикується масове застосування проти дисидентів не тільки в'язниць, але й тортур та психлікарень. Метою репресій, у першу чергу, було намагання придушити в зародку будь-які опозиційні рухи. Одночасно в країні в межах концепції створення єдиної спільності «радянського народу» здійснюється тотальна русифікація, зокрема в освітній і культурній сферах. Юридично затверджується особливий статус російської мови, яка стає привілейованою на усій території Радянського Союзу (Постанови ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (1978 р.), «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республіках», або «Андроповський указ» (1983 р.) та інші рішення). А це означало курс на руйнування національних ідентичностей та боротьбу з будь-якими проявами національного мислення.

Спробами «пом'якшення» негативних рис радянської системи в цілому можна вважати історичний період перебудови 1985-1991 років, що був пов'язаний з діяльністю М. Горбачова і представляв собою намагання проведення політичних і економічних реформ. А це передбачало політику гласності та демократизацію суспільного життя; введення елементів ринкових відносин; відмову від надмірної критики так званого капіталістичного ладу: значного поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи; визнання пріоритету загальнолюдських цінностей і глобальних світових проблем тощо. Однак, не зважаючи на певні позитивні тенденції, що намітилися в суспільстві, в цілому перебудова призвела до руйнування Радянського Союзу як цілісного політичного утворення.

Характерно, що, незалежно від зміни політичних лідерів, етапів певних позитивних зрушень чи стагнацій у країні, схильність радянської компартійної системи до агресії як всередині держави, так і на зовнішній арені, не втрачає своєї актуальності протягом всього періоду після Другої Світової війни. Про це свідчать такі події, як: участь СРСР у Гро-мадянській війні у Китаї (1946-1950); участь СРСР у Корейській війні (1950-1953); масові розстріли демонстрацій в Тбілісі (1956); напад СРСР на Угорщину (1956); участь СРСР у війні в Алжирі (1961-1964); участь СРСР у війні у В'єтнамі (1961-1974); розстріл масової демонстрації протесту в Новочеркаську (1962); участь СРСР у Карибській кризі (19621964); участь СРСР в арабо-ізраїльськіх війнах (1967-1974); введення радянських військ до Чехословаччини (1968); участь СРСР у війні в Анголі (1975-1979); участь СРСР у сомалійсько-ефіопській війні (1977-1979); збройна агресія СРСР проти Афганістану (1979-1989); військовий конфлікт у Нагірному Карабасі (1988) та ін.

Майже відразу після утвердження Декларації про державний суверенітет у 1990 р. Росії довелося шукати нові підстави для теоретичного та ідеологічного обґрунтування необхідності не тільки географічного та політичного розмежування між новоствореними державно-політичними утвореннями, а й природності своїх світових лідерських амбіцій.

Не останню роль тут відіграє модифікований концепт російського євразійства про Росію як особливу, самостійну цивілізацію, яка повинна не наслідувати комусь, а відштовхуватися у своєму розвитку від власних традицій і принципів [8]. Серед провідних рис цієї цивілізації називають специфічний за своїми духовно-релігійними ціннісними орієнтаціями і економічними відносинами уклад, що ґрунтується на співіснуванні приватної і державної власності, а також ідеократизм, гіпертрофований етатизм, антиокциденталізм, неомесіанізм, гегемонізм.

Подібні риси концептуально і практично обумовлюють більш тісний зв'язок з традиціями азійської культури (про що раніше писали П. Савицький, М. Булгаков, Л. Гумільов, М. Бердяєв та інші) та негативне ставлення до європейської культури і системи цінностей в цілому. Такий негативізм часто ігнорує об'єктивний процес взаємодії і взаємовпливу російської і європейської культур, особливо з урахуванням сучасних глобалізаційних тенденцій.

Проте, саме концепт про російську принципову «антиєвропейськість» отримав вкрай агресивного тлумачення, а сама ідея «антиєвропейськості» повністю відповідає базовим положенням російської ідеологічної доктрини про «оточеність ворожими країнами». Разом з тим вже на початку тих саме 90-х років у РФ починають активізуватися імперські настрої і плани щодо відродження колишньої могутності і втрачених територій. Про це свідчать драматичні події на території вже колишнього Радянського Союзу: Громадянська війна в Грузії (1991-1993), Війна в Абхазії (1991-1993), Придністровський конфлікт (1992), Осетинсько-інгуський конфлікт (1992), Громадянська війна в Таджикистані (1992-1997), Перша чеченська війна 1994-1996), Війна в Дагестані (1999), Друга чеченська війна (1999-2009), Російсько-грузинська війна (2008), Збройний конфлікт на Північному Кавказі (2009-2017), російсько-українська війна (2014-по сьогодні).

Взагалі на тлі геополітичних амбіцій ідеологія агресії та імперіалізація сучасного російського суспільно-політичного простору стають усе більше очевидними. Це знаходить відображення у корекції змісту офіційних документів, що визначають основні засади зовнішньої політики Росії. Формально вони не виглядають агресивними і не містять відвер-тих закликів до військового втручання в справи інших держав. Більше того, декларується навіть спрямованість Воєнної доктрини РФ на стримування і запобігання військовим конфліктам та про певні правові основи такої політики, яка «поділяє» загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні домовленості в галузі оборони, контролю над зброєю та роззброєнням. Однак проблема полягає в тім, як трактувати деякі суспільно-політичні реалії за межами РФ, що стосуються певних положень цього документу і який інструментарій Росія має використовувати. Серед таких положень є і наступні: посилення глобальної конкуренції, напруга у різних галузях міждержавної і міжрегіональної взаємодії, суперництво ціннісних орієнтирів і моделей розвитку, нарощування силового потенціалу НАТО, дестабілізація обстановки в окремих державах і регіонах, виникнення осередків воєнних конфліктів на територіях суміжних держав, зростаюча загроза міжнародного теро-ризму, установлення в інших державах, у тому числі суміжних, режимів, що несуть загрозу інтересам РФ тощо [3]. Як можна побачити, зміст наведених положень цілком відповідає геополітичним амбіціям Росії і, як засвідчує досвід, Росія дуже агресивно реагує на будь-які зрушення у цих сферах, однозначно розглядаючи їх через призму «посягання на власні національні інтереси».

Посилення фашистських тенденцій стає все більш очевидною реальністю і повністю відповідає типу сучасної російської державності у путінській формі політичного правління.

Режим, встановлений у РФ ще на початку 2000-х років навіть деякі російські політики і аналітики стали вже прямо називати фашистським. А політичне ядро цього об'єднання войовничих монархістів-чорносотенців із циніками й конформістами навколо помірно-ліберальних фашистів склала остаточно сформована «путінська більшість» [21].

Серед його ознак називалися наступні: підйом постімперської ностальгії (Є. Гайдар), розпалювання агресії та жорстокості в ЗМІ і зокрема на телебаченні (Б. Нємцов) [14], все більш очевидне сповзання влади у бік авторитаризму, заснованого на принципах корпоративної держави та апології національної зверхности, причому на концептах не стільки ідеологізованих, скільки міфологізованих (В. Іноземцев) [9]; етатизм та радикальний націоналізм, що ґрунтується навколо концепції «руського миру» (І. Ейдман) [7]; іредентизм та анексіоністська зовнішня політики, пану-вання державно-монополістичного капіталу в економіці, силових структурах та управлінні, високий рівень корумпованості чиновницької олігархії, шовінізм та клерикалізм в ідеології (П. Шехтман) [27]; зрощення влади з преторіанцями-силовиками (Л. Шевцова) [26]; набуття схожості із режимами Муссоліні і Франко (М. Кас'янов) [18] тощо. В результаті фашизм перетворюється на нову російську національну ідею (І. Ейдман) [28].

Найбільш системного обґрунтування нова російська ідеологічна доктрина набуває в роботах О. Дугіна - сучасного ідеолога російського фашизму, в його концепції «руського миру», яка була остаточно сформульована в книзі «Основи геополітики» (1997 р.) і, що показово, практично відразу же перетворилася на навчальний посібник у Військовій академії Генерального штабу РФ та інших військових навчальних закладах Росії. У цій концепції дивним чином поєдналися ідеї ідеологічної тріади С. Уварова «самодержав'я - православ'я - народність» з ідеями євразійства, ворожості по відношенню до всього оточення Росії, боротьби за гегемонізм, підтримання світового порядку та виключної історичної місії Росії, російського православ'я та російської культури тощо. Зрозуміло, в осучасненому вигляді, у тому числі з ідеєю боротьби з усіма постмодерними цінностями як проявами руйнації світового порядку та ідеєю необхідності захисту російськомовного населення за межами РФ. Особлива увага була приділена й Україні з усіма вже відомими антиукраїнськими наративами - запереченням її права на власну культуру, мову, державний суверенітет тощо. До речі, подібні погляди на Україну серед росіян, які вважалися інтелектуалами, геополітиками, філософами чи навіть дипломатами, у 1990-2000-х були досить розповсюдженими і активно підтримувалися, припускаючи навіть варіант силового вирішення «українського питання» (В. Данилов, О. Самоваров, С. Кара-Мурза та ін.).

У подальшому погляди О. Дугіна та його прихильників ще більш радикалізуються, а вибір серед трьох основних форм правління у ХХ столітті (лібералізму, комунізму і фашизму) саме фашистської, розглядається для Росії як єдино вірний [6]. Тому орієнтація В. Путіна на фашистську модель держави не є випадковістю. В історичному минулому Росії'/СРСР його приваблювала перш за все імперська складова їх політики. Тому кумирами були і залишаються правителі, з іменами котрих пов'язують укріплення російських/радянських імперських позицій: завойовницьку політику Петра І, політику по укріпленню російського самодержав'я, у тому числі зросійщення та релігійної нетерпимості щодо поневолених народів (українців, поляків, євреїв тощо) Олександра ІІІ, боротьбу за світове лідерство Радянського Союзу И. Сталіна. Фашистські ідеї, фашистські принципи внутрішньої і зовнішньої політики стали для В. Путіна близькими вже на зорі власного правління. Иого надзвичайно надихали погляди переконаного монархіста І. Ільїна - патріарха російського фашизму, який виправдовував німецький нацизм, а для характеристики російської реальності вживав такі поняття як «білий фашизм» і «православний фашизм». Отже, для В. Путіна фашизм з його культом віктимності і насильства із самого початку був обраний як найбільш адекватний спосіб збереження влади.

В подальшому ж безкарність за свої злодіяння (анексія чужих територій, нищення мирного населення, тероризм тощо) через відсутність рішучого опору руйнівним наслідкам путінської політики з боку світових лідерів стали для російського диктатора додатковим підтвердженням ефективності фашистського курсу Росії і міцності влади її вождя.

Саме під час правління В. Путіна, починаючи з 2012 року, російський фашизм набуває нової якості і отримує назву рашизм. Складність цього феномена породила ряд різних дефініцій, кожна з яких акцентує увагу на найбільш характерних, на думку авторів, його особливостях.

Серед таких особливостей можна назвати: світоглядно-ідеологічну суміш із туги за померлою Росією царської доби та Радянським Союзом, реваншистських настроїв пострадянських силовиків, псевдоісторичних екскурсів Путіна і претензій на особливу міссію РПЦ (С. Морфінов) [12]; політичну ідеологію та соціальну практику владного режиму Росії кінця XX - початку XXI століття, що базується на тоталітаризмі й імперіалізмі радянського типу (Вікіпедія) [20]; глибокий зв'язок з ра-систською, ксенофобською, шовіністичною, популістською ідеологією (В. Огризко) [17]; органічний зв'язок з нацизмом і фашизмом (Г. Обухов) [16]; міліарну, руйнівну його сутність, яка максимально повно проявляється в умовах радикального авторитаризму (О. Беккер) [2]; «парадоксальність», категоричну невизнаність свого органічного зв'язку з фашизмом і ототожнення себе з антифашизмом, що проявляє себе як культ безумства - шизофашизм (Т. Снайдер) [22]; форму колоніалізму або ж «гіперімперіалізму» сучасної Росії, імперська ідеологія котрої спрямована на геноцид і винищення (Е. Епплбаум) [12]; «культурним феноменом», уособленням відсталої культури і закостенілого консервативного світогляду, що не сприймає лібералізм, виступає проти постмодерних цінностей з їх акцентом на захисті прав етнічних, сексуальних та інших меншин, знаходить прояв у расизмі, гомофобії, антифемінізмі й сексизмі (М. Липовецький) [12] та ін.

Як можна побачити, практично всі риси рашизму є органічно пов'язаними з традиціями російської імперської державності. Однак їх особливість полягає у тім, що вони в сукупності представляють собою найбільш агресивну форму фашизму, яка є не тільки продовженням багатовікової історії російськості імперськості, але й обумовлюється специфікою російського культурного буття, ментально-психологічними рисами росіян та характером протікання соціальних процесів в сучасній Росії.

Висновки

Корені агресивної антигуманної політики сучасної РФ, яка найбільш яскраво проявилася в російсько-українській війні, розпочатою Росією проти України у 2014 році і не завершеної у 2022 році, слід шукати в природі російської держави, котра сьогодні, намагаючись реалізувати свої неоімперські амбіції, відверто обрала фашистську форму правління. Про це свідчить наявність в Росії основних рис «класичного» фашизму: сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, ідея постійної війни і панування.

Подібні риси - це результат особливого історичного розвитку Росії з її тривалою традицією російської імперської державності, яка охоплює термін більше, ніж 400 років і проходить історичні періоди Імперії царської Росії, доби СРСР - Радянської Імперії, Неоімперії пострадянської Росії. Це обумовило закріплення найбільш реакційних рис імперської форми державного правління - авторитаризму, експансіонізму, жорстокості тощо, які сприяли закріпленню на рівні суспільної свідомості відповідної системи цінностей і стали основою державної внутрішньої і зовнішньої політики Росії.

Російський фашизм в період правління В. Путіна набув особливої форми, що закріпилося у терміні рашизм і є втіленням у життя основних положень концепції «руського миру». Провідними рисами даної концепції виступають великодержавний шовінізм; злиття всіх гілок влади - виконавчої, законодавчої та судової з силовими структурами, ЗМІ та бізнес-елітою; агресія по відношенню до сусідніх держав та захоплення суміжних територій; переслідування опозиції та політичні вбивства; звеличення фюрера. Рашизм сповідує нацизм і геноцид, які набувають у нього найбільш відвертої форми. Його особливостями можна вважати парадоксальність або тотальну брехню (шизофашизм), колоніалізм (гіперімперіалізм), консервування відсталої культури та несприйняття постмодерних цінностей, що знаходить прояв у расизмі, гомофобії, антифемінізмі й сексизмі. А це потребує необхідності подальшого вивчення даного явища комплексно, з точки зору більш широкого соціокультурного підходу.

Список використаних джерел

1. Афанасьев Ю. Русское самодержавие в ХХ веке. URL: http://echo.msk.ru/programs/cenapobedy/951646-echo/.

2. Беккер О. Рашизм як прояв тваринності проти людства і людяності. DOI: https://armyinform. com.ua/2022/03/09/rashyzm-yak-proyav-tvarynnostiproty-lyudstva-i-lyudyanosti/.

3. Военная доктрина Российской Федерации. URL: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html.

4. Гогун О. Опубліковані докази того, що Сталін хотів завоювати Європу: інтерв'ю з дослідником. DOI: https://www.radiosvoboda.org/a7stalin-khotiv-

napasty-na-nimechchynu-makmikin/31246375.html.

5. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь. Москва: Русский язык, 1976. С.З79. 1096 с.

6. Дугин А. Тамплиеры Пролетариата. Електронна версія. Архів оригіналу за 25 січня 2016. Процитовано 27 червня 2014.

7. Ейдман І. Путін наздоганяє Муссоліні. URL: http://mediafox.com.ua/news/373864.

8. Іхлов Є. В. Дві сторони нового євразійства // Незалежна газета № 167, 2001р.

9. Иноземцев В. Обыкновенный фашизм. Правда о

Владимире Путине // Новое Время, 14 июля 2015 г.

10. Конспект лекцій: Вахтанг Кебуладзе про російську імперську літературу. DOI: https://obarykada. com/chasopys/kebuladze_2/.

11. Ми повинні сказати це - росія - фашистська держава - Тімоті Снайдер. DOI: https://hromadske. radio/publications/my-povynni-skazaty-tse-rosiia- fashysts-ka-derzhava-timoti-snayder.

12. Морфінов С. «Рашизм»: історія «російського фашизму» від теорії Дугіна до ідеології «Брата-2» для ВВС News Україна, 1.10.2022. DOI: https:// www.bbc.com/ukrainian/features-63072100.

13. Муссоліні Б. Доктрина фашизму (1932 р.). URL: http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1932.Mussolini.php.

14. Нємцов Б. Чим небезпечний російський фашизм - The Economist. DOI: https://texty.org.ua/ fragments/107397/chym-nebezpechnyj-rosijskyj- fashyzm-the-economist/.

15. Новітня історія України. 1945-2007 // К. К. Кондратюк, Г. А. Боднар, В. М. Качмар, В. Є. Голубко. Львів: Вид. центр ЛДУ ім. І. Франка, 2008. 146 с. С. 19-22.

16. Обухов Г. Російський філософ назвав 5 доведених ознак нацизму в Росії. DOI: http s: //

defence-ua.com/minds_and_ideas/rosijskij_filosof_ nazvav_5_dovedenih_oznak_natsizmu_v_rosiji-6684. html.

17. Огризко В. Дещо про рашизм. DOI: https:// www.ukrinform.ua/mbric-polytics/3560964-ogrizko- deso-pro-rasizm.html,

18. Путин шокирован санкциями, принятыми

западными государствами, - экс-премьер России М.Касьянов. DOI: https://censor.net.ua/

news/303178/.

19. Пятый Всемирный конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня - 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Ч. II, М. - Л., 1925, С. 214-217.

20. Рашизм. Вікіпедія. DOI: https://

uk.wikipedia.org /wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%88 %D0%B8%D0%B7%D0%BC.

21. Скобов Александр. Безразмерный Сталин.

DOI: https://graniru.org/Politics/Russia/m.134872.

html.

22. Снайдер Т. Ідеологія путінської Росії - шизофашизм. Світ має визнати це // Аргумент, 21.05.2022. argumentua.com.

23. Снайдер Т Росія - це фашистська держава. Якщо Україна не переможе, нас очікують десятиліття темряви. DOI: https://texty.org.ua/fragments/106742/ rosiya-ce-fashystska-derzhava-yaksho-ukrayina-ne- peremozhe-nas-ochikuye-desyatylittya-temryavy- timoti-snajder/.

24. Таран В.О. Сучасне українське державотворення та російський ідеологічний фактор // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. №106. К.:.КДУ 2012. С. 50 - 54.

25. Умберто Еко. Ур-фашизм. DOI: https://www. jnsm.com.ua/h/PM6/.

26. Шевцова Л. Путин ищет новые способы удушения Украины. URL: http://news.liga.net/interview/ politics/3329055.htm.

27. Шехтман П. Процесс фашизации России

идет быстро. URL: http://gazetavv.com/news/

world/1425285858.htm.

28. Эйдман И. Новая национальная идея Путина. М.: Эксмо, Издательство АЛГОРИТМ ООО. 2014. 240 с.

29. ХХ з'їзд КПРС 14-25 лютого 1956 року. Стенографічний звіт. Т 1 - 2. М.: Політвидання, 1956.

30. XXII з'їзд КПРС 17-31 жовтня 1961 року. Стенографічний звіт, т. 1-3. К., 1962; Історія КПРС. К., 1977.

31. XXIV з'їзд КПРС 30 березня - 9 квітня 1971 р. Стенографічний звіт. У 2-х томах. Т. 1. М.: Политиздат, 1971. 598 с.

References

1. Afanasyev U. Russkoye samoderzhaviye v XX veke. URL: http://echo.msk.ru/programs/cenapobedy/951646-echo/.

2. Bekker O. Rashizm yak proyav tvarinnosty proty ludstva I ludyanosty. DOI: https://armyinform.com. ua/2022/03/09/rashyzm-yak-proyav-tvarynnosti-pro- ty-lyudstva-i-lyudyanosti/.

3. Voyennaja doktrina Rossiyskoy Federatsyjy. URL: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html.

4. Gogun O. Opublikovany dokazy togo, stcho Stalin hotiv zavouvaty Jevropu: interv'yu z doslidnykom. DOI: https://www.radiosvoboda.org/a/stalin-khotiv-napasty-na-nimechchynu-makmikin/31246375.html.

5. Dvoretskiy I. H. Latino-russkiy slovar.Moskva: Russkiy jazyk, 1976. P.379. 1096 p.

6. Dugin A. Tampliyery Proletariate. Elektronna ver- siya. Arhiv oryginalu za 25 sichnya 2016. Protsitovano 27 chervnya 2014.

7. Eydman I. Putin nazdoganyaye Mussolyny.

URL: http://mediafox.com.ua/news/373864.

8. Ihlov E. V. Dvi storony novogo yevraziystva // Ne- zalezhna gazeta № 167, 2001y.

9. Inozemtsev V. Obyknovenniy fashizm. Pravda o Vladymyre Putine // Novoye vremya, 14 iyulya 2015

10. Konspekt lektsiy: Vahtang Kebuladze pro rossi- ysku impersku literature. DOI: https://obarykada.com/ chasopys/kebuladze_2/.

11. My povynny skazaty tse - rosiya - fashystska derzhava - Tymoty Snayder. DOI: https://hromadske. radio/publications/my-povynni-skazaty-tse-rosiia- fashysts-ka-derzhava-timoti-snayder.

12. Morfinov S. «Rashizm»: istoriya «rosiyskogo fashizmu» vid teoriyi Dugina do ideologiyi «Brata-2» dlya ВВС News Ukrayina, 1.10.2022. DOI: https:// www.bbc.com/ukrainian/features-63072100.

13. Mussolyny B. Doktryna fashizmu (1932 r.). URL: http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1932.Mussolini.php.

14. Nemtsov B. Chym nebezpechniy rosiyskiy fashizm - The Economist. DOI: https://texty.org.ua/ fragments/107397/chym-nebezpechnyj-rosijskyj- fashyzm-the-economist/.

15. Novitnya istoriya Ukrayiny. 1945-2007 // К. К. ^ndratyuk, G. А. Bodnar, V. М. ^chmar, V Y. Golubfo. Lviv: Vyd. Tsentr LDU im. I. Franka, 2008. 146 s. S. 19-22.

16. Obuhov G. Rosiyskiy filosof nazvav 5 dovedenyh

oznak natsizmu v Rosiyi. DOI: https://defence-ua. com/minds_and_ ideas/rosijskij_filosof_nazvav_5_ dovedenih_oznak_natsizmu_v_rosiji-6684.html.

17. Ogryzko V. Deshcho pro rashizm. DOI: https:// www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3560964-ogrizko- deso-pro-rasizm.html,

18. Putin shokiroivan sanktsiyamy, prinyatymy

zapadnymy gosudarstvamu, - ex-premyer Ros- siyi M.Kasyanov. DOI: https://censor.net.ua/news/303178/.

19. Pyatiy Vsemirniy congress Kommunystycheskogo Internatsionala. 17 iyunya - 8 iyulya 1924 g. Stenogra- ficheskiy otchot. C. II, M. - L, 1925, S. 214-217.

20. Rashizm. Vikipedia. DOI: https://

uk.wikipedia.org/ wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%88 %D0%B8%D0%B7%D0%BC.

21. Skobov A. Bezrazmerniy Stalin. DOI:

https://graniru.org/Politics/Russia/m.134872.html.

22. Snayder T. Ideologiya putinskoyi Rossiyi - shizofashizm. Svit maye vyznaty tse // Argument, 21.05.2022. argumentua.com.

23. Snayder T. Rosiya - tse fashistska derzhava. Yakscho Ukrayina nt peremozhe, nas ochikuyut desy- atyrichcha temryavy. DOI: https://texty.org.ua/

fragments/106742/rosiya-ce-fashystska-derzhava- yaksho-ukrayina-ne-peremozhe-nas-ochikuye-desyat- ylittya-temryavy-timoti-snajder/.

24. Taran V. O. Suchasne ukrayinske derzhavot- vorennya ta rosiyskiy ideologychniy factor // Vis- nyk Kiyivskogo natsyonalnogo universytetu imeny Tarasa Shevchenka. Filosofiya. Politologiya. №106. K.:.KDU, 2012. S. 50 - 54.

25. Umberto Eko. Ur-fashizm. DOI: https://www. jnsm.com.ua/h/PM6/.

26. Shevtsova L. Putin ischet noviye sposoby udush- eniya Ukrayiny. URL: http://news.liga.net/interview/ politics/3329055.htm.

27. Shehtman P. Protsess fashizatsiyi Rossiyi

idyot bystro. URL: http://gazetavv.com/news/

world/1425285858.htm.

28. Eydman I. Novaya natsionalnaya ideya Putina. М.: Eksmo, Izdatelstvo ALGORYTM OOO. 2014. 240 s.

29. ХХ zyizd KPRS 14-25 lutogo 1956 roku. Steno- grafichniy zvit. Т. 1 - 2. М.: Politvydannya, 1956.

30. XXII zyizd KPRS 17-31 zhovtnya 1961 roku. Stenografichniy zvit. T. 1-3. K., 1962; Istoriya KPRS. K., 1977.

31. XXIV zyizd KPRS 30 bereznya - 9 kvitnya 1971 r. Stenografichniy zvit. U 2-h tomah. Т. 1. М.: Politizdat, 1971. 598 s.

Размещено на Allbest.ru

...