Міжнародна міграційна правосуб'єктність людини: персонологічний вимір

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,

Харків, Україна

Анотація

Статтю присвячено дослідженню правової природи та змісту міжнародної міграційної правосуб'єктності людини із застосуванням новітньої методології міжнародно-правової персонології. Актуальність проблематики дослідження полягає в необхідності застосування персонологічної методології до вивчення персонативної складової міжнародно-правової системи, особливо в умовах російської агресії, що створює небезпеку для життя українських біженців. Метою статті є визначення правової природи та змісту міжнародної міграційної правосуб'єктності людини із застосуванням новітньої методології міжнародно-правової персонології. Методологічну основу дослідження становлять міждисциплінарний і комплексний підходи, які дали змогу сформулювати концептуальні засади міжнародної міграційної право- суб'єктності людини з урахуванням сучасної доктрини та практики міжнародного права. У роботі використано низку загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів: об'єктивності; діалектичний; історико-правовий; формально-логічний; спеціально-юридичний; системно-структурний; порівняльно-правовий; соціологічний; персоноцентристський метод було розроблено автором спеціально для дослідження проблем суб'єкта права взагалі і суб'єкта міжнародного права зокрема. Встановлено, що некоректний офіційний переклад 1948 року традиційної юридичної категорії «правова особистість» (legal personality) як «правосуб'єктність» (legal subjectivity) у статті 6 Загальної декларації прав людини призвів з методологічної точки зору до негативних наслідків у вітчизняних дослідженнях персонативної правової реальності. Наголошено, що предметом вивчення науковців частіше ставали правовий статус, права і обов'язки суб'єкта права, а не сама правова особистість. Дослідження окремих якісних характеристик правової особистості (наприклад, персоноздатності під широкою назвою «правоздатність» або негативної дієздатності у вузьких рамках лише деліктоздатності) мало фрагментарний, несистемний, категоріально розмитий характер. Лише з формуванням правової персонології як наукового напряму відкрилися перспективи застосування адекватної персо- ноцентристської методології вивчення персонативної складової будь-якої правової системи. Персонологічний аналіз традиційної категорії «правоздатність» дав змогу виявити такі три виміри: 1) нормативний - здатність соціального актора бути носієм правового статусу, володіти правами та нести обов'язки (правова нормоздатність); 2) персонативний - здатність соціального актора бути суб'єктом права, правовою особистістю, носієм персонативної правової форми фізичної, юридичної або суверенної особи (правова персоноздатність); 3) комунікативний - здатність соціального актора бути учасником правової комунікації, стороною правовідносин (правова комунікатоздатність). Зазначено, що подальше персонологічне дослідження міжнародного міграційного права виявило у людини наявність всіх ознак міжнародно-правової особистості, яка має відповідну галузеву персоноздатність і дієздатність на універсальному, регіональному та партикулярному рівнях. Водночас значна частина екологічних (кліматичних), техногенних і політичних мігрантів залишається поза увагою міжнародно-правового регулювання на універсальному рівні, де конвенційно закріплено досить вузьке поняття «біженець». На регіональному і, особливо, двосторонньому рівні існує небезпека порушення загальновизнаних прав і основоположних свобод вимушених мігрантів під час прискореної процедури реадмісії, що потребує прискіпливої уваги науковців до цього досить нового інституту міжнародного міграційного права.

Ключові слова: правосуб'єктність; правова особистість; правоздатність; дієздатність; біженець; реадмісія.

Legal Personality in International Migration: the Personological Aspect

Oleh V. Tarasov*

Огляд літератури

Міжнародна правосуб'єктність є традиційним предметом досліджень для вітчизняної (М. В. Буроменський [11], В. Г Буткевич [12-13], О. В. Задорож- ній [14], Д. І. Кулеба [15], М. М. Микієвич [16], В. В. Мицик [17], Т. С. Цимб- рівський [18] та ін.) та іноземної (Ch. F. Amerasinghe [19], J. A Barberis [20],-K. Lindblom [21], J. E. Nijman [22], (A. Orakhelashvili [23], K. Parlett [24], R. Portmann [25], I. Rossi [26], A. A. C. Trindade [27], R. Higgins [28],Cheng [29] та ін.) доктрини міжнародного права. Суб'єкти міжнародного міграційного права були у центрі уваги таких науковців, як G. Goodwin-Gill, J. McAdam, E. Dunlop [30], N. Coleman [31], J. Hathaway [32], М. В. Буроменський [33], О. А. Гончаренко [34], О. І. Котляр [35], С. М. Олійник [36], Н. П. Павлів-Самоїл [37], О. Р. Поєдинок [38], Ю. І. Римаренко [39] та ін. Однак як загальнотеоретичні, так і галузеві наукові розробки міжнародної правосуб'єктності у своїй основі мають нормологічну методологію (з тяжінням до етатизму), що не відповідає персонативній правовій природі предмета дослідження. У зв'язку з цим пропонується розглянути міжнародну міграційну правосуб'єктність людини з точки зору досягнень міжнародно-правової персонології.

Матеріали та методи

Матеріалами для дослідження слугували універсальні, регіональні та двосторонні міжнародні договори, резолюції міжнародних міжурядових організацій, підсумкові документи міжнародних конференцій, практика міжнародних судово-арбітражних органів тощо.

Методологічну основу роботи становлять міждисциплінарний і комплексний підходи, що дали змогу сформулювати концептуальні засади міжнародної міграційної правосуб'єктності людини з урахуванням сучасної доктрини та практики міжнародного права. У роботі використано низку загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів: об'єктивності - для встановлення вірогідності й повноти інформації, що мала застосування у процесі дослідження; діалектичний - для дослідження розвитку концепції суб'єкта міжнародного права та встановлення його зв'язку з іншими правовими, соціальними і політичними явищами; історико-правовий - для дослідження еволюції інституту міжнародної правосуб'єктності та основних методологічних підходів до вивчення проблеми суб'єкта міжнародного права від Стародавніх часів до початку ХХІ ст.; формально-логічний - для визначення персоноло- гічного поняттєво-категоріального ряду та подальшого його використання у більш складних формах мислення - судженнях та умовиводах, а також для розкриття правової природи суб'єкта міжнародного права; спеціально-юридичний - для дослідження положень міжнародно-правових документів щодо міжнародної правосуб'єктності мігранта як суб'єкта міжнародного права; системно-структурний - для визначення системи загальної правової персо- нології, її місця у системі юридичних наук, значення загальної правової картини світу для дослідження міжнародної правосуб'єктності, для виявлення феноменів персонативної правової реальності; порівняльно-правовий - для з'ясування правової природи суб'єкта права взагалі та суб'єкта міжнародного права, суб'єкта міжнародного права та суб'єкта національного права, суб'єкта міжнародного публічного права та суб'єкта міжнародного приватного права, виокремлення нормативної, персонативної та комунікативної правової реальності, розроблення засад нормоцентристської, персоноцентристської й кому- нікатоцентристської методології, дослідження соціальних носіїв міжнародної правосуб'єктності та персонативних правових форм фізичної, юридичної і суверенної особи; соціологічний - для дослідження міжнародно-правової практики функціонування інституту міжнародної правосуб'єктності; персоно- центристський метод було розроблено автором спеціально для дослідження проблем суб'єкта права взагалі й суб'єкта міжнародного права зокрема.

Результати та обговорення

Правова природа правосуб'єктності з точки зору правової персонології Категорія «правосуб'єктність» (англ. legal subjectivity) виникла у вітчизняному науковому обігу в період пізнього сталінізму під час офіційного перекладу тексту ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 р. [40]. Замість загальновживаного та однозначного терміна «правова особистість» (англ. legal personality) або правова особа (англ. legal person) було запропоновано юридичну «новомову», яка досі викликає дискусії у фахівців на пострадянському просторі. У світовій літературі категорія «legal subjectivity» використовується досить рідко як умовний термін (навіть із застосуванням лапок [41]), або як парна філософська категорія «суб'єктивне - об'єктивне» [42]. У другій половині ХХ ст. радянське правознавство мало можливість застосовувати буржуазні категорії «правова держава», «правова особистість», «верховенство права» не інакше, як із метою їх нищівної класової критики та доказування їх наукової неспроможності. Однак свого подальшого розвитку ця радянська «категоріальна творчість» не набула. Однопорядкові логічні категорії «правонормативність» (здатність бути правовою нормою) та «правокомунікативність» (здатність бути правовою комунікацією, право- відношенням) не знайшли своїх прихильників. Проте некоректний переклад категорії «правова особистість» як «правосуб'єктність» досі має певний негативний вплив як на вітчизняну науку, так і практику.

У цьому контексті пропонується розглянути якісні характеристики міжнародної правової особистості (international legal personality) крізь призму тривимірного підходу - нормативного, персонативного та комунікативного. Нормативний підхід розглядає право як систему норм, персонативний - як систему суб'єктів права, правових персон, комунікативний - як систему правових комунікацій, правовідносин. Саме персонативний підхід є основою правової персонології як наукового напряму, що досліджує персонативну правову реальність із використанням персоноцентристського методу [43, с. 89-181].

Так, традиційна категорія «правоздатність» має такі три виміри: 1) нормативний - здатність соціального актора бути носієм правового статусу, володіти правами та нести обов'язки (правова нормоздатність); 2) персо- нативний - здатність соціального актора бути суб'єктом права, правовою особистістю, носієм персонативної правової форми фізичної, юридичної або суверенної особи (правова персоноздатність); 3) комунікативний - здатність соціального актора бути учасником правової комунікації, стороною правовідносин (правова комунікатоздатність). Як бачимо, у разі застосування категорії «правосуб'єктність» відразу виникає методологічне питання - в якому значенні (нормативному, персонативному чи комунікативному) вона використовується дослідником? Наукова добросовісність вимагає однозначності у цьому питанні. У разі невизначеності, певної розмитості правової категорії уявляється логічним поставити питання про можливість відмови від неї у вітчизняній юриспруденції на користь більш чітких та адекватних категорій або надання їй іншого змісту, ніж ототожнення при перекладі із загальновживаною категорією «правова особистість».

У свою чергу, класична категорія «дієздатність» має такі три виміри: 1) нормативний - здатність правової особи своїми діями набувати та самостійно реалізовувати свій правовий статус (дієнормоздатність); 2) персонативний - здатність суб'єкта права своїми діями набувати та самостійно реалізовувати свою правову особистість у персонативній правовій формі фізичної, юридичної або суверенної особи (дієперсоноздатність); 3) комунікативний - здатність правової особи самостійно вступати у правову комунікацію, своїми діями змінювати, припиняти або, за потреби, відновлювати її (дієкомунікатоздатність).

Дієздатність характеризується трьома групами правових компетентностей, що охоплюють усі наявні правові дієздатності в рамках конкретної правової системи.

Перша група правових компетентностей стосується матеріальної дієздатності. Зокрема, позитивна дієздатність охоплює здатність самостійно вчиняти правомірні нормативні, персонативні та комунікативні дії з метою набуття та імплементації своїх прав і обов'язків, реалізації своєї правової особи та особистої участі у правовідносинах (матеріальна позитивна дієздатність). Негативна дієздатність охоплює персональну здатність вчиняти неправомірні дії з метою порушення своїх обов'язків, чужих прав і свобод, посягання на правову особистість постраждалої сторони, а також посягання на нормальне функціонування системи правовідносин (матеріальна негативна дієздатність або деліктоздатність).

Друга група правових компетентностей стосується процесуальної дієздатності. Так, позитивна дієздатність охоплює персональну здатність до самозахисту (контрзаходів) та колективної оборони (санкцій) з метою захисту свого правового статусу, своєї правової особистості та своєї участі у правовідносинах (санкційна позитивна дієздатність), а також особиста здатність звернутися до компетентного юрисдикційного органу як постраждала сторона з метою відновлення порушених прав і свобод, захисту правової особистості, відновлення нормального функціонування системи правових комунікацій та притягнення деліквента до юридичної відповідальності (процесуальна позитивна дієздатність). Негативна дієздатність охоплює персональну здатність підпадати під дію контрзаходів та санкцій за відмову добровільно припинити вчинення правопорушення, небажання відновити порушені права і свободи та понести юридичну відповідальність (санкційна негативна дієздатність), а також особисту здатність постати перед компетентним юрисдикційним органом як деліквент з метою притягнення до юридичної відповідальності за вчинення правопорушення (процесуальна негативна дієздатність, наприклад осудність).

Третя група правових компетентностей стосується репараційної дієздатності. Зокрема, позитивна дієздатність охоплює персональну здатність отримати у повному обсязі репарації від деліквента з метою поновлення правового статусу, відновлення правової особистості та відповідних правовідносин (репараційна позитивна дієздатність). Негативна дієздатність охоплює особисту здатність понести конкретний вид юридичної відповідальності (наприклад, пенітенціарна дієздатність) та персональну здатність надати в повному обсязі репарації постраждалій стороні (репараційна негативна дієздатність)

Безумовно, правову персоноздатність і дієздатність слід відрізняти від правових персономожливості та дієможливості. Якщо перші дві категорії характеризують персонативні характеристики самої правової особистості, то дві останні категорії стосуються правової системи як навколишнього правового середовища, яке може сприяти або, навпаки, перешкоджати правовій особистості у можливості реалізації її персонативних правових (діє)здатностей [44].

Так, у вітчизняній доктрині міжнародного права іноді все ще зберігається етатистський підхід, згідно з яким міжнародно-правова система взагалі не визнає людину як суб'єкта міжнародного права [45]. Уявляється, що формування у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. таких галузей, як міжнародне право прав людини та міжнародне кримінальне право, а ще раніше міжнародного гуманітарного права, включно з практикою різноманітних міжнародних юрисдикційних органів, що передбачають участь у відповідних процесах фізичних осіб, мало б узагалі зняти з обговорення це питання. Без людини будь-яке право існувати не може за визначенням. Прикладом цього є також міжнародне міграційне право.

Мігрант як суб'єкт міжнародного права

Слід зазначити, що міжнародно-правова особистість мігранта конституюється як персональними міжнародно-правовими (діє)здатностями, які ґрунтуються на природних психобіофізичних особливостях кожної людини, так і тими практичними міжнародно-правовими (діє)можливостями, що надаються міжнародно-правовою системою на універсальному, регіональному та партикулярному рівнях.

Універсальний рівень міжнародно-правової особистості мігранта визначається цілою низкою нормативних комплексів, правових режимів та юрисдикцій, що охоплюються міжнародним правом прав людини, міжнародним гуманітарним правом, міжнародним трудовим правом, правом міжнародних організацій тощо [46; 47]. Усе це значно ускладнює усвідомлення єдиної міжнародно-правової особистості мігранта, яка, на перший погляд, виглядає фрагментовано та роздроблено. Однак людина завжди виступає у правовій реальності як цілісна та неподільна правова особистість, яка може бути одночасно носієм різноманітних правових «масок» - фізичних осіб у національному (вітчизняному та іноземному) і в міжнародному праві, а в межах конкретної правової системи - фізичною особою публічного і приватного права, суб'єктом різноманітних галузей права тощо. В однієї і тієї самої правової особистості може існувати безліч фізичних осіб. З нормативної точки зору це виявляється в різноманітності правових статусів, а з комунікативної - у багатоманітності правових комунікацій.

Крім того, важливе значення має самоідентифікація людини як фізичної особи, яка належить до певної категорії мігрантів. Уявляється, що базовим критерієм для класифікації мігрантів виступає добровільність або вимушеність міграції. Зазвичай, добровільна (міжнародна і внутрішня) міграція (трудова, сімейна, освітня, наукова, туристична тощо), що ґрунтується на праві вільного пересування (ст. 13 Загальної декларації прав людини 1948 р. [40, ст. 13], ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. [48, ст. 12] тощо), не викликає особливих проблем, безумовно, якщо не порушуються відповідні норми міжнародного і національного права. Тому наступним критерієм класифікації виступає поділ на легальну і нелегальну міграцію, кожна з яких розмежовується на задокументовану і недокументо- вану міграцію. При цьому йдеться саме про легальну або нелегальну міграцію як певну дію, а не про мігрантів, бо людина не може бути «легальною» або «нелегальною».

Класифікація вимушених мігрантів можлива за фактичними та юридичними підставами. Зокрема, міжнародне право чітко ідентифікує так званих «конвенційних» біженців, які охоплюються Конвенцією про статус біженців 1951 р. [49] і Протоколом щодо статусу біженців 1967 р. [50]), «мандатних» біженців, які підпадають під дію Статуту Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців 1950 р. [51], осіб, які шукають захисту (особи, які очікують на визнання їх з боку компетентного органу держави біженцями) [52] та осіб, які користуються міжнародним захистом (IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. [53]) тощо. Водночас потребують свого визнання на універсальному рівні фактичні вимушені мігранти, які формально не підпадають під визначення «біженець» у ст. 1 Конвенції 1951 р. [49] і Протоколу 1967 р. [50], але були вимушені покинути місця постійного проживання. Наприклад, екологічні, техногенні або політичні переселенці.

У рамках ООН, включно з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародної організації міграції та інших інституцій приймається багато рекомендаційних документів, які звертають увагу на проблеми вимушених мігрантів, зокрема тих, які формально не вважаються конвенційними біженцями (Декларація про територіальний притулок 1967 р. [54], про- єкт статей Комісії міжнародного права ООН «Вислання іноземців» 2014 р. [55], Нью-Йоркська декларація щодо біженців та мігрантів 2016 р. [56], Глобальний договір щодо біженців 2018 р. [57], Глобальний договір щодо безпечної, впорядкованої та систематичної міграції 2018 р. [58], Декларація щодо прогресу Форуму з розгляду проблем міжнародної міграції 2022 р. [59] тощо). Це дає надію, що в майбутньому рекомендаційні норми поступово набудуть юридично обов'язкового характеру.

Крім того, на регіональному рівні прийнято ряд міжнародних договорів, що розширили коло біженців порівняно з універсальним конвенційним рівнем.

Наприклад, Конвенція, що регулює конкретні аспекти проблем біженців в Африці, 1969 р. [60], Каракаська конвенція про дипломатичний притулок 1954 р. [61] тощо.

Однак міжнародно-правова дієздатність вимушеного мігранта на отримання притулку (ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 р. [40, ст. 14]) може стикнутися з відсутністю міжнародно-правової дієможливості отримати такий притулок. Праву пошуку притулку фізичної особи в міжнародному праві не кореспондує міжнародний обов'язок держави надати такий притулок [62, с. 169]. Держава, як суверенна правова особа, в рамках своєї міжнародно-правової міграційної дієздатності самостійно визначає порядок перетину свого державного кордону та надання притулку іноземцям. У разі відмови у наданні притулку вимушений мігрант має міжнародно-правову дієможливість продовжити подальші пошуки держави притулку. Але в цей момент можливе порушення прав вимушеного мігранта, якщо його примусово повернуть у державу, із якої він прибув, наприклад, на підставі міжнародної угоди про реадмісію.

Так, п. 1 ст. 5 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Виконавчою владою Грузії про приймання і передачу осіб (реадмісію), які знаходяться на територіях держав незаконно, від 22.04.2003 р. зазначає: «Кожна із Сторін прийме громадян третіх держав чи осіб без громадянства, якщо буде доведено, що зазначені особи незаконно потрапили безпосередньо з території держави однієї Сторони на територію держави іншої Сторони. Якщо з моменту незаконного в'їзду такої особи на територію держави іншої Сторони пройшло не більш 48 (сорока восьми) годин, то Сторона, яка приймає, прийме зазначену особу без додаткових формальностей» [63, п. 1 ст. 5].

Уявляється, що 48 годин - це явно недостатній строк для розгляду справи про надання притулку та можливості апеляції у разі відмови надати такий притулок. Міжнародно-правова міграційна дієздатність фізичної особи щодо пошуку притулку має бути узгоджена з відповідною міжнародно-правовою дієможливістю в рамках міжнародно-правової системи, що відповідатиме міжнародно-правовим зобов'язанням держав у сфері захисту прав людини. Особливо це стосується повернення незадокументованого мігранта до держави з авторитарним або тоталітарним режимом. Достатньо навести приклад українсько-російської міжурядової угоди про реадмісію 2012 р. [64], дію якої було зупинено лише на дев'ятий рік російсько-української війни [65; 66].