Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі аспекти політологічних поглядів М. Грушевського, В. Винниченка, В. Липинського щодо концепції державотворення в Україні

Demydenko Nadiia Mykhailivna

Candidate of Historical Sciences, Senior Research Officer,

Professor at the Department of Humanities

Sumy Branch of Kharkiv National University of Internal Affairs

Sumy, Ukraine

The article analyzes M. Hrushevskyi's own theory and strategy for achieving state independence, which he substantiated in the publications “Where did Ukraine come from and what does it want”, “What kind of autonomy and federation do we want”, “Who are Ukrainians and what do they want”, “Ukrainian independence and its historical necessity”, and a series of articles entitled “Free Ukraine”. Attention is focused on the fact that, advocating the autonomy of Ukraine as part of federal democratic Russia, he categorically opposed the colonial state as part of totalitarian Bolshevik Russia.

The political legacy of V. Vynnychenko is characterized, who, having analyzed the errors of state formation during the national liberation struggles of 1917-1921, provides specific advice to future “liberation fighters”: mandatory acquisition of one's own statehood; achieving freedom through the support of one's own people, not external allies.

The ideological and theoretical scientific heritage of V. Lypinskyi and his proposals for the project of a sovereign and democratic Ukraine are analyzed. Special attention is paid to his theory of territorial nationalism.

Attention is focused on V. Lypynskyi's characteristics of two types of nationalism: state- building and state-destructive. To the first type, state-building, he attributed territorial nationalism, and to the second one - “extraterritorial and religious” nationalism. It is noted that Ukrainian nationalism (in his opinion, it undermines the unity of a multinational society) and any internationalism was absolutely unacceptable for V. Lypynskyi. It is emphasized that

V. Lypynskyi warned that for the formation of a national state it is necessary to rely not on an ethnic, but on a political nation.

It is concluded that emphasized that the theoretical legacy of M. Hrushevskyi, V. Vynnychenko, and V. Lypynskyi, which can be considered their political testament, should become an instructive experience for successful progress into the future and protection from further mistakes, which, as history shows, are inevitable for those who are the first to implement great things.

Key words: autonomy, federation, conservatism, liberalism, self-government, independence, territorial nationalism.

Вступ

Дослідження поглядів на процес дер- жавотворення видатних українських мислителів є важливою органічною складовою вітчизняної політологічної науки. Серед поважних мислите- лів - інтелектуалів першої третини XX ст. яскраво вирізняються політичні і громадські діячі Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, В'ячеслав Липинський. Науковий інтерес до багатої політико- правової спадщини цих мислителів пов'язаний з вагомим значенням їх праць для сучасної науки і практики державного будівництва, розвитку укра- їнської національної ідеології.

Актуальність обраної теми наукового дослі- дження полягає в необхідності аналізу і перео- смисленні ідейно-теоретичної наукової спадщини Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, В'ячеслава Липинського, оскільки їх пропозиції щодо проекту суверенної та демократичної України набувають сьогодні особливої ваги. У своїх працях мислителі виклали своє обгрунтоване бачення на подальший розвиток української політики, суспільного життя і культурного розвитку майбутньої української державності. Але їх багатогранна полі- тико-правова спадщина залишається все ще недо- статньо дослідженою.

Метою даної статті є спроба розкрити окремі аспекти поглядів М. Грушевського, В. Винни- ченка, В. Липинського на складні державотворчі процеси, що висвітлені у їх політичній, ідеологічній та історіографічній спадщині.

Методи дослідження

Наукова публікація ґрун- тується на загальнонаукових принципах достовір- ності та об'єктивності. У виконаному дослідженні використані теоретичні методи - аналіз та порів- няння, а також порівняльно-історичний і ретро- спективний методи.

Аналіз досліджень та публікацій

Дана тема стала активно вивчатися ще в середині ХХ ст. Важ- ливими для вибудовування об'єктивної харак- теристики діяльності та політологічних поглядів М. Грушевського, В. Винниченка та В. Липинського є публікації дослідників українського зарубіжжя, які активно висвітлювали дану проблему, а саме О. Пріцака, Т. Приймака, А. Проника, Д. Гирського, Ю. Лавріненка.

Серед вітчизняних дослідників необхідно зазна- чити Г. Корольова, В. Колесника, О. Копиленка та ін. Дотепер залишаються неоднозназними оцінки гро- мадсько-політичної діяльності Володимира Винни- ченка у працях В. Солдатенка, С. Кульчицького, О. Салтовського, О. Удода, І. Старовойтенко, І. Гошуляка та інших. Окремі питання ідейно-полі- тичної та громадсько-політичної діяльності дослі- джували такі вітчизняні автори як Д. Веденєєв, М. Горєлов, М. Держалюк, І. Тукаленко, О. Само- йленко, І. Передерій та ін.

Виклад основного матеріалу

Лише за часів незалежності України повернулися з багаторічного небуття не лише імена видатних провідників укра- їнської нації Михайла Грушевського (1866-1934), Володимира Винниченка (1880-1951), В'ячеслава Липинського (1882-1931), а головне - їх наукові праці, які є їх політичним заповітом. Зокрема, М. Грушевський власну теорію та стратегію досяг- нення державної незалежності обгрунтував у публі- каціях «Звідки пішло українство і чого воно хоче»,

«Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Українська самостій- ність й її історична необхідність», циклі статей під назвою «Вільна Україна» [1, c. 21].

У своїх працях М. Грушевський проголошував прихильність до федеративного устрою на «як найбільш «досконалого способу сполучення дер- жавного союзу з інтересами вільного і не затриму- ваного розвитку національного життя» [2, c. 228].

Необхідно зазначити, що виступаючи за авто- номію у складі федеративної держави, М. Гру- шевський підкреслював, що вона може існувати лише за умови, якщо Росія стане демократичною державою. Він категорично виступав проти коло- ніального стану у складі тоталітарної більшовиць- кої Росії: «Ми всі втомлені і знеохочені страш- ним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом» [3, c. 132].

У статті «Якої ми хочемо автономії і федера- ції» М. Грушевський чітко формулює поняття укра- їнської автономії: «Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територі- альну автономію України у складі Федеративної Російської Республіки. Що значать ці слова і який устрій означається ними? Автономія - грецьке слово, по-нашому б сказати само законність, се значить право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю» [4, c. 157].

М. Грушевський пропонує, щоб з українських земель Російської держави була утворена одна національна українська територія. До неї мають увійти українські губернії (в цілому або більшою частиною): Київська, Волинська, Подільська, Хер- сонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтав- ська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Від цих українських губерній необхідно відокремити тери- торії неукраїнські, наприклад, деякі повіти Черні- гівської губернії, Кубані. Натомість М. Грушевський пропонує приєднати до України деякі українські повіти сусідніх губерній: «Хотинський та Акерман- ський Бессарабської, східні частини Холмської, полудневі окрайці губерній Гродненської, Мін- ської, Курської, західні часті Воронежчини, Дон- щини, Чорноморської і Ставропольської губерній» [4, c. 141]. Таким чином, за переконанням М. Гру- шевського, утвориться територія, де українці ста- новлять більшість.

М. Грушевський виступає за широке самовря- дування територіальних громад, яке вирішуватиме всі головні питання на окремих територіях: «еко- номічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багат- ствами, мати свою адміністрацію і суд» [4, c. 142]. У компетенції центральної федеративної влади мають залишатися лише питання, які є спільними для всієї Російської держави: «вона має приймати постанови загального її представительства…» [4, c. 142]. М. Грушевський протягом всієї багато- річної науково-політичної діяльності залишався послідовним прихильником ідей федералізму, за якого українська держава має стати федера- цією земель, сполученими штатами України. Не дивлячись на історичні непорозуміння в окремих регіонах, їх мають об'єднувати спільні завдання і спільні цілі. Після захоплення більшовиками влади у 1917 році М. Грушевський заявляв, що під своїм федералізмом вони приховують найгірший терористичний централізм.

Актуальним на сьогоднішній день є ідея М. Гру- шевського відстоювання широкого надання прав місцевим органам самоврядування, звільнення від втручання центрального керівництва та місце- вих урядників. Він наводить приклади країн, котрі живуть «таким автономним життям», зокрема деякі колонії Англії (Канаду, Австралію, Нову Зеландію). На думку М. Грушевського, автономія може представлена не лише у вигляді регіональ- ного самоуправління так і повної державності. Вче- ний наголошує, що, вивчаючи досвід інших цивілі- зованих країн, необхідно на практиці спиратися у першу чергу на власний історичний досвід, збе- рігати самобутність, традиції : «Не треба підганять нашого життя до котрого-небудь західно-європей- ського взірця, хоч би й німецького…» [3, c. 149].

У праці «Хто такі українці і чого вони хочуть» трактує свою прихильність до територіального наці- оналізму, даючи відповідь на риторичне питання

«хто може вважатися українцем?». На переконання М. Грушевського, окрім тих, хто «зроду українець» до них відноситься той, хто «щиро хоче бути з укра- їнцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно» [4, c. 155].

Важливим є зауваження М. Грушевського про те, що народні маси цікавлять не лише питання національно-культурного характеру, а і економіч- ного. Головне, що має зробити українська влада, це «поставити народ на твердий грунт, забезпе- чити йому силу, розвиток, добробут» [3, c. 160]. Вчений постійно відстоював ідею пріоритету інтер- есів народу, суспільства над інтересами держави.

Вчений дійшов висновку, що основою україн- ської нації є селянство, яке має твердий мораль- ний світогляд, оригінальну культуру. Разом з тим М. Грушевський констатує також і негативні сто- рони народного характеру: брак свідомості, низь- кий рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, осо- бливо у східних українців.

Перебуваючи в еміграції, М. Грушевський кри- тично осмислював також чинники зовнішнього втручання в українські події, адже представників Центральної Ради в народі називали «німецькими запроданцями» [5, c. 198].

Отже, М. Грушевський розглядав можливість культурного і соціального розвитку українського народу у складі вільної демократичної Росії. Дати відповідь на риторичне питання «чи мала Росія хоч найменші перспективи на демократичність?» у 20-х рр. ХХ ст. було вельми складно.

Подібні ідеї широкої автономії у складі демо- кратичної федеративної Росії відстоював і керів- ник першого уряду УНР, один із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політич- них документів Центральної Ради, натхненник усіх селянських, військових та робітничих з'їздів 1917 року людина великого творчого потенціалу, не позбавлена політичної амбітності Володимир Винниченко [6, с. 3].

Політичний і державний діяч є автором нау- ково-публіцистичних творів «Про мораль пану- ючих і гноблених» (1911 р.); «Відродження нації» (1920 р.); «За яку Україну?» (1934 р.); «Заповіт бор- цям за визволення» (1949 р.); «Два спростовання» (1950 р.); «Слово за тобою, Сталіне!» (1950 р.).

Праця «Заповіт борцям за визволення», напи- сана у 1949 році, буде опублікована в Україні лише у 1991 році. Проаналізувавши помилки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., автор дає поради майбутнім «борцям за визво- лення». По-перше - це обов'язкове здобуття влас- ної державності. Так само як і М. Грушевський, В. Винниченко зазначає, що сили для здобуття свободи необхідно шукати у власному народові, а не у зовнішніх союзниках. Теоретик застерігає, що орієнтація на зовнішні сили «била нас всю нашу давню і недавню історію, била і не навчила» [8, с. 17].

На його тверде переконання, щоб мати під- тримку власного народу необхідно дбати про його соціальні інтереси, тобто національне повинне поступатися соціальному. В. Винниченко конкре- тизує, що стало пріоритетним для народу, який

«самої України без «чогось іншого» не схотів і пішов за тими, які те «щось» обіцяли йому дати негайно (що вже потім дали, то було потім…). А що саме було те «щось»? Це було, - ще і ще раз зга- даймо, - задоволення його економічних і соціяль- них інтересів…Тепер ми знову стоїмо перед тим самим питанням, і я так само, як у 1917-1919 рр., попереджаю і застерігаю: наша правда і наша сила на орієнтацію в нашому народові. Йому треба догоджати, йому треба обіцяти (і то щиро, чесно, всією душею !) всебічне задоволення його «свя- того егоїзму». І тоді буде порозуміння, оте злиття з ним, тоді всім своїм єством він буде за Україну…» [8, с. 107]. Головну причину поразки В. Винниченко вбачав у помилковій економічній політиці, яка була «соціально непослідовна, нерішуча, невиразна і несоціальна» [8, с. 15].

У «Заповіті» Винниченко згадує досвід Богдана Хмельницького у розбудові козацької держави:

«Поки Хмельницький … спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич

«Україна без хлопа і пана», доти він мав перемоги над Польшею та над усіма зовнішніми силами. … а коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників, - так колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками» [8, с. 13].

Особливо актуальною залишається політично- філософська теорія В. Винниченка колектокра- тії - системи всесторонньої гармонії між людьми, яка передбачає зміну моралі, психіки, побуту, родинних стосунків і навіть системи харчування. На глибоке переконання Винниченка, лише онов- лена людина зможе змінити світ: «Вірю в тайну найбільшу, - в життя… Не горем, не стражданням, не клопотами буде вимірятись вік людини, а днями її радости…» [7, с. 17].

Особливе місце у плеяді політиків-теоретиків державтоворення посідає політичний діяч, політо- лог, дипломат В'ячеслав Липинський, чиї погляди ще за його життя були предметом різкої полеміки.

Теоретична спадщина В. Липинського охо- плює понад 200 наукових праць. Найбільш зна- ними є «Шляхта на Україні» (1909 р.), «Україна на переломі 1657-1659 рр. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім століттю» (1920 р.), «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму» (1919-1926 рр.), «Релігія і церква в історії України» (1925 р.), «Хам і Яфет» (1928 р.). Безцінним джерелознавчим матеріалом є також листи В. Липин- ського, опубліковані у Києві у 2003 р., які за своїм змістом фактично є політичними трактатами про модель побудови української незалежної дер- жави [3].

В. Липинський не сприймав революційних подій, розпочатих у 1917 р., бо вони створювали хаос і ділили людей на два протилежних табори, що спонукало до кровопролиття. У своєму есе

«Хам і Яфет» політолог писав: «Хам український і не розуміє повік не зрозуміє, що таке закон- ність, загальність, що таке вірність і шляхетність в будові держави…» [11, с. 455] (Яфети у розумінні Липинського - це спадкоємці козацького «племені Яфетового», так у ХVIII ст. називали себе козаки.

«Хами», за твердженням В. Липинського, були гра- біжниками і провокаторами, які дискредитували ідею Української держави.

В. Липинський вважав, що необмежена демо- кратія є хаотичною у своїй організаційній основі і неодмінно підриває основи правопорядку в сус- пільстві. Причому державна влада, на його думку, при демократії фактично концентрується у руках багатіїв, які активно користуються послугами найманих професійних політиків із середовища інтелігенції.

Пояснюючи негативне ставлення до демократії, В. Липинський зазначав: «…не демократ я тому, що народовладний демократичний метод організа- ції громадського життя, опертий на спекуляції най- гіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі» [12, с. 190]. На його думку, якщо верхо- вна влада належить «всім», то політична ситуація, як підтверджує історичний досвід, завжди закінчу- ється «стихійною тягою нашого народу до чужих монархій» [9, с. 417].

Слід зазначити, що критика В. Липинським демократії базувалась не на запереченні демокра- тичних цінностей як таких, а передусім на переко- нанні щодо встановлення в Україні монархічного правління як попереднього та необхідного етапу на шляху консолідації суспільства та вироблення державницької традиції. Липинський посилався на досвід американської демократії де яскраво не проявляються негативні риси демократичного рес- публіканського ладу тому, що правлячі кола опира- ються на стару монархічну консервативну тради- цію [13, с. 44].

Відстоюючи монархічні принципи, В. Липин- ський стверджував, що найвірніший шлях в укра- їнському державотворенні є традиційне Гетьман- ство є. Так, політичним ідеалом для українців могла б стати спадкова монархія на чолі з геть- маном як символом української національної ідеї. Враховуючи досвід українського державотворення козацько-гетьманської доби у ХVII ст. за Богдана Хмельницького, В. Липинський стверджував, що держава не зможе стати міцною без сильної центральної, тобто Гетьманської влади. Аналізуючи історичний досвід спроб українського державот- ворення, переконливо доводить, що українцям потрібна не розперезана республіканська свобода, і не самодержавна диктатура, а монархія. Але саме така монархія, яка не знищує остаточно свободи і в той же час не допускає «завеликої» свободи. Тобто він виступав за конституційну монархію.

Реагуючи на критику інших теоретиків, які стверджували про незмінну любов українців до свободи, Липинський зауважував: «Історія вчить нас, що своєї завеликої республіканської свободи народ наш не хотів і завжди кидав своїх занадто

«свободолюбивих» провідників та йшов за чужими монархіями. Але опинившись під царською чи біль- шовицькою нагайкою, він теж робив повстання, бо ці самодержавні монархії,або, інакше кажучи, диктатури, не те що обмежували, а зовсім нищили свободу...» [9, с. 417].

Важливим є трактування Липинським змісту націоналізму. Він наголошував, що націоналізм є двох типів: державотворчий і державно- руйнів- ний. До першого, державотворчого, він відносив націоналізм територіальний, а до другого - наці- оналізм «екстериторіальний і віросповідний». Для Липинського абсолютно неприйнятним був як український націоналізм (на його думку він підри- ває єдність багатонаціонального суспільства), так і будь-який інтернаціоналізм. Він вважав, що при формуванні національної держави необхідно спи- ратись не на етнічну, а на політичну націю. При- чому для формування нації недостатньо лише одного бажання: «… нема нації, коли це хотіння і ідея єсть, але воно не реалізується в матеріаль- них формах держави» [15, с. 29]. Тобто, головною складовою існування нації Липинський вважав територію, «землю», бо без власної держави не може бути і української нації, є лише народ у його етнічному значенні.

Дискусійними залишаються думки Липинського щодо питання поневолених державних народів (генетично не пов'язаних з чужоземною владою) та недержавних народів. Українців, які не спро- можні розбудити в собі прагнення до створення власної держави, В. Липинський вважав нацією недержавною. Адже саме недержавна нація сама закликає чужу владу на свою територію і не будує свою власну державу аж до послаблення митро- полії. А поневолена державна нація придушується іншою, сильнішою нацією. І якщо для поневоленої нації головним є підтримка зовнішніх союзників, то для нації недержавної, якою є українська, голов- ною умовою існування є внутрішня консолідація [16, с. 103].

Одним із найважливіших пунктів своєї політич- ної програми В. Липинський вважав поняття тери- торіального патріотизму, тобто любові до своєї землі і до всіх без винятку її мешканців. Він засуджував націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми, наприклад, однієї віри, хоча і на чужій території. Подібні судження повністю співпадали з висновками і М. Грушевського про те, що як немає чистокровних американців, так немає і чистокровних українців а справжнім українцем є той, хто хоче, щоб Україна перестала бути коло- нією. Пророчими видались думки В. Липинського, які він виклав у листі до редактора «Українського Голосу» професора Д. Греголінського пр те, що «одна - однісінька соборність у нас можлива - це соборність політична» [9, с. 424].

Найстабільнішою верствою суспільства В. Липинський вважав хліборобів (великих землев- ласників), які міцно пов'язані з певною територією. Саме прив'язаність до своєї рідної землі формує і підтримує національну свідомість. І тому, на думку В. Липинського, провідниками визвольного руху мають бути «організатори хліборобства, інду- стрії, військовики» [14, с. 179]. Саме їх Липинський відносив до національної аристократії.

Вже перебуваючи в еміграції у Відні він став учасником створення «Українського союзу хлі- боробів-державників», в основу якого покладена монархічна ідея в її національній формі - геть- манщині [17, с. 158]. «Ідея Українського Гетьман- ства - це ідея нового монархізму, нового арис- тократизму….Гетьманство - це символ єдності української нації і сили української держави…» - писав В. Липинський [10, с. 2].

Висновки

Не з усіма твердженнями мислите- лів можна погодитись. Вони належали своїй добі, яка є головним мірилом оцінки політичних діячів. Успадкувавши від своїх попередників ліберально- народницького напрямку української політичної думки переконаність у необхідності підтримки кон- цепції автономії української демократичної соці- алістичної державності в складі демократичної Росії., вони прагнули втілити свої ідеї в життя.

Для 20-х років ХХ століття, який характеризу- вався недостатньо високою національною свідо- містю широких народних мас, ця концепція була найбільш оптимальною. Але послідовно дотриму- ючись демократичних принципів у вирішенні полі- тичних і соціальних питань, вони програли більшо- викам в їх підступній політиці, що і унеможливило подальше існування української держави. Але дер- жавотворчі концепції М. Грушевського, В. Винни- ченка, В. Липинського дають змогу набагато краще зрозуміти не лише минулий час, а й сучасну добу, в якій Україна знову перебуває «на переломі».

Критично переосмисливши їх політологічні погляди, необхідно вибрати з них те «цінне і тривке», що стане повчальним досвідом для успішного поступу в майбутнє і убезпечить від подальших помилок, які, як свідчить історія, є неминучими для тих, хто першими втілює в життя великі справи.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Копиленко О. Чи допоможе нам рік 1917-й зрозуміти рік 1991-й. Наука і суспільство. 1991.

№9. С. 20-21.

2. Пріцак О. У століття народин М. Грушевського. Ідеї і люди визвольних змагань 1917-1923 рр. Нью- Йорк, 1968. С. 197-230.

3. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1993. 246 с.

4. Грушевський М. С. Якої ми хочемо автономії і федерації. Твори : у 50-и т. Т.4. Кн.1: Серія «Сус- пільно-політичні твори (доба Української Централь- ної ради березень 1917 - квітень 1918). Львів : Світ, 2007. 432 с.

5. Лобай Д. Непереможна Україна: видання комітету українців Канади. Атака на історика Грушев- ського і його послідовників. Торонто, 1950. 239 с.

6. Жулинський М. Володимир Винниченко (1880-1951). Літературна Україна, 1989, 30 листо- пада. С. 3.

7. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. Едмонтон-Нью-Йорк, 1980. 254 с.

8. Винниченко В. Заповіт борцям за визво- лення. Видавниче товариство «Криниця» книголюбів України. К., 1991. 127 с.

9. Листування В. Липинського / Редактори Я.Пеленський, Р.Залуцький, Х. Пеленська та ін. Т.1. К. : Смолоскип, 2003. 960 с.

10. Босий В. В'ячеслав Липинський - ідеолог української трудової монархії. Торонто, 1951. 160 с.

11. Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів істо- рії, політики, культури. Львів : Львівське відділення ІУАД ім. М. С.Грушевського НААУ, 2007. 808 с.

12. Ситник П. К. Дербак А. П. Проблеми форму- вання національної самосвідомості в Україні. Моно- графія. К. : НІСД, 2004. 226 с.

13. Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського. Український історичний журнал. 1992. №9. С. 37-45.

14. Слабошпицький М. «Я хочу, щоб була Укра- їна…». Київ. 2011, №4-5. С. 176-186.

15. Краснодемська І. «Господь не даремно ство- рив Україну, дав мені віру в Україну і я служитиму їй до скону…». Українознавство. 2012. №12. С. 27-32.

16. Ходань П., Гаврилюк С. Проблема поневоле- них і недержавних народів у В'ячеслава Липинського. Перші та другі читання пам'яті В. Липинського (Луцьк, 21-23 квітня 1994 та 27-28 квітня 1995 рр.) Інсти- тут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України, Львівське відділення. Луцьк-Львів, 1996 . С. 103-105.

17. Дробот І. «Ніхто не збудує нам держави, коли самі її не збудуємо». Пам'ять століть. 2006. №2. С. 155-164.

REFERENCES:

1. Kopylenko, O. (1991) Will the year 1917 help us understand the year 1991. Nauka i suspilstvo, 9, 20-21 [in Ukrainian].

2. Pritsak, O. (1968) In the 100th anniversary of the birth of M. Hrushevskyi. Ideas and people of the liberation struggles of 1917-1923. New York [in Ukrainian].

3. Hrushevskyi, M.S. (1993). Who are Ukrainians and what do they want. Kyiv [in Ukrainian].

4. Hrushevskyi, M.S. (2007). What autonomy and federation do we want. (Vol. 4, Book 1: Series “Social and political works (era of the Ukrainian Central Council, March 1917 - April 1918). Lviv: Svit [in Ukrainian].

5. Lobai, D. (1950). Invincible Ukraine: publication of the Committee of Ukrainians of Canada. An attack on the historian Hrushevskyi and his followers. Toronto [in Ukrainian].

6. Zhulynskyi, M. (1989) Volodymyr Vynnychenko (1880-1951). Literaturna Ukraina, November, 30, 3 [in Ukrainian].

7. Vynnychenko, V. (1980). Diary. 1911-1920.

Edmonton - New York [in Ukrainian].

8. Vynnychenko, V. (1991). A testament to the liberation fighters. Kyiv: Krynytsia [in Ukrainian].

9. Pelenskyi, Ya., Zalutskyi, R., Pelensla, Kh. (Eds.) (2003) Correspondence of V. Lypynskyi (Vol. 1). Kyiv: Smoloskyp [in Ukrainian].

10. Bosyi, V. (1951). Viacheslav Lypynskyi - ideologist of the Ukrainian lavour monarchy. Toronto [in Ukrainian].

11. Dashkevych, Ya. (2007). Figures: Essays on figures of history, politics, and culture. Lviv: Lvivske viddilennia IUAD im. M.S. Hrushevskoho NAAU [in Ukrainian].

12.

13. Sytnyk, P.K., Derbak, A.P. (2004). Problems of formation of national self-awareness in Ukraine. Monograph. Kyiv: NISD [in Ukrainian].

14. Potulnytskyi, V.A. (1992) Political doctrine of

V. Lypynskyi. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 9, 37-45 [in Ukrainian].

15. Slaboshpytskyi, M. (2011). «I want Ukraine to exist …». Kyiv, 4-5, 176-186 [in Ukrainian].

16. Krasnodemska, I. (2012). «The Lord did not create Ukraine in vain, gave me faith in Ukraine and I will serve it until the end…». Ukrainoznavstvo, 12, 27-32 [in Ukrainian].

17. Khodan, P., Havryliuk, S. (1996). The problem of enslaved and stateless peoples in Viacheslav Lypynskyi. Pershi ta druhi chytannia pamiati V.Lypynskoho (Lutsk, 21-23 of April 1994, 27-28 of April 1995 (pp.103-105) - Lutsk-Lviv: nstitute of Ukrainian Archeography and Source Studies named after

M. Hrushevsky of the National Academy of Sciences of Ukraine [ in Ukrainian].

18. Drobot, I. (2006). «No one will build a state for us if we do not build it ourselves». Pamiat stolit, 2, 155-164 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru