Національне "обличчя" діячів консервативного руху в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Національне «обличчя» діячів консервативного руху в Україні

Горбатюк Володимир Русланович

аспірант кафедри давньої та нової історії України, історичного факультету

Україна

Анотація

Актуальність теми: у період «Визвольних змагань 1917-1921 років Україна переживала важливий етап своєї історії, коли складні події безупинних війн та революційних змін визначали її політичний лад та соціокультурний контекст. Саме в цей час в Україні сформувались основоположники низки політичних рухів, зокрема й консервативного.

Консерватори відіграли важливу роль у становленні «національного обличчя» України модерної доби. Історичні постаті цього періоду перш за все стояли на засадах традиційних цінностей, визнавали необхідність стабільності та намагалися впоратись із викликами складного політичного та соціального середовища. В той же час вони намагались витягнути українські землі з виру війни та впровадити державницькі ініціативи в багатьох сферах життя тогочасного суспільства.

Мета роботи: розглянути національне обличчя діячів консервативного руху в Україні, вивчаючи їхню роль у формуванні політичних течій, а також їх внесок у визначення долі та національної ідентичності себе та цілої нації під час важливих історичних зламів.

Ключові слова: консерватизм, національна ідентичність, нація, політична думка, рід, традиції.

Викладення матеріалу

Низка діячів консервативного руху кінця ХІХ - початку ХХ століття не були етнічними українцями або ж належали до суттєво денаціоналізованих українських родів. Так, зокрема В'ячеслав Липинський був представником полонізованої шляхти з тогочасної Волинської губернії Російської імперії.

Дитинство та навіть юнацькі роки В'ячеслава Липинського проходили стандартно для польської шляхти XIX ст. атмосфері: з домінуванням католицької моралі, традиційного польсько-шляхетського виховання, коли з дитинства прищеплювалась любов до власної землі та хліба. Рід Липинських належав до польської шляхти, що здавна оселилась на українських землях. Однак, навіть усвідомлюючи свою ідентичність, окремі з-поміж таких осіб розвивали культурні зв'язки з населенням територій на якій проживали. Зокрема, в родинному маєтку Липинських лояльно ставились до розмовної української мови та фольклору. Його батьки були знайомі з місцевою культурою та традиціями.

Однак такий підхід родини Липинських до української культури і традиції радше було виключенням, оскільки більшість кресов'яків, які проживали на українських етнічних землях, мали за політичний ідеал відновлення Речі Посполитої в кордонах до 1772 р., а отже заперечували право українців не лише на політичний суверенітет, але й на етнічне самовизначення. Саме ця відмінність згодом стала базою для його остаточного відмежування у зрілому віці від польського політичного руху та прилучення до українського. Його перехвд до українського суспільно-політичного руху був явищем практично одиничним, але знаковим, нагадуючи аналогічний перехід В. Антоновича на межі 1850-х - 1860-х років [1].

В. Липинській постійно боровся за зближення українців та поляків, католиків та православних, задля спільного протистояння російській імперській машині. Так у 1901 р. В'ячеслав Липинський взяв участь у крайовому з'їзді делегатів середньо-шкільних учнівських корпорацій Правобережжя, де він був одним з делегатів від елітної 1 -ї Київської гімназії. Там тодішній учень 7-го класу Вацлав (В'ячеслав) Липинський запропонував створити єдину, об'єднану польсько-українську корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Цю пропозицію не прийняли і після цього В. Липинський зрікся членства в корпорації римо-католиків і перейшов добровільно у православну корпорацію. Саме після цього з'їзду Вацлав Липинський почав ототожнювати себе з українцями за національністю та навіть українізував своє польське ім'я Вацлав на В'ячеслав.

Вже в 1911 р., перебуваючи у Львові на таємній нараді ґуртка українських емігрантів і галицьких діячів В. Липинський одним з перших серед усіх майбутніх діячів Української революції 1917-1921 років виголосив концепцію незалежності України, на противагу ідеям автономності та федералізації, якими була просякнута більшість тогочасної української інтелігенції.

Після початку Лютневої революції 1917 р в Російській імперії брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виданої у жовтні 1917 року.

Після цього періоду, коли Україна визволялася від більшовиків, Липинський та інші консервативні сили, такі як УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників», об'єднали свої зусилля в коаліцію, яка виступала проти Української Центральної Ради. За умов офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил, ця коаліція розпочала підготовку до державного перевороту, який завершився 29 квітня 1918 року повалення Центральної Ради та проголошення Павла Скоропадського гетьманом [2].

Як зазначає модерний український історик І. Гирич: «Сучасники В. Липинського називали його поляком, сьогодні він для нас українець, справжніший за уроджених по крові, а його ідея про політичну українську націю нарешті стала зрозумілою величезній більшості нинішніх українців. Він переконував, що дідич-пан має бути господарем своєї землі, що він гідний іноді більшою мірою репрезентувати українство, ніж простий хлібороб. Сьогодні порядком дня стало народження середнього класу. Ідеї не вмирають, вони рухають суспільством, вони здатні переписати історію, якщо є люди, які у це вірять і все роблять, щоб переконати в цьому інших» [3].

Ще одним послідовником консервативного ідей, етнічним українцем назвати якого досить складно був Дмитро Донцов. Дмитро народжений у Мелітополі в російськомовній родині купця родом з Воронежа. А його мати походила зі змішаної німецько-італійської родини. Родина Донцових була російськомовною. Але при цьому проявляли зацікавленість українською культурою. Вдома читали українські книжки, відвідувались українські театри в Мелітополі.

Таким чином, вже з дитячих років Донцов ідентифікував себе як українця. Але поряд із цим він усвідомлював себе і як європеєць, як представник і виразник європейської цивілізації, де раціональність і порядок є важливими цінностями. Натомість Донцов дистанціюється від «монгольської орди», як власне він сам називав різні політичні уклади в Росії. Він сприймав Російську імперію як деспотичну та анархічну систему, яка, за його переконанням, стояла в розриві з природними цінностями людини.

Тогочасна політична думка суттєво вплинула на діячів української інтелігенції, які в майбутньому стали лібералами та соціалістами і переважно не виходили у своїх мріях за рамки створення автономії для України в рамках російської держави. Такий стан справ можна розглядати як результат тривалого та цілеспрямованого винищення російською владою справжніх борців за політичну незалежність України і водночас прищеплення українському загалу почуття страху та прирівняння боротьби за права України до розряду смертельно небезпечних дій. Тож українські за походженням представники українського суспільно-політичного руху і виробили в своєму середовищі до кінця XIX ст. комплекс так званої «подвійної лояльності» - любов до України у них поєднувала з любов'ю до її поневолювача в особі Росії. Саме цим значною мірою й пояснювався феномен «подвійної лояльності» в середовищі діячів українського суспільно-політичного руху, що обумовив сприйняття соціалізму та панування автономістських ідей.

На щастя Д. Донцов зміг уникнути такого політичного світогляду. Під час свого навчання в Петербурзі він доволі швидко дійшов висновку: «Ліквідувавши Гетьманщину, Росія завжди тримала Україну в залежності, тому майбутнє його народу вирішуватиметься не в злуці з імперією, а в боротьбі проти неї». Саме в Петрограді він остаточно визначив себе як українця, що відрізняло його від братів, які залишалися прихильниками російської ідеї та позиціонували себе як етнічні росіяни. Один із його братів, Володимир, був комуністом і співпрацював із Леніним у Швейцарії, представляючи інше покоління, яке було більш революційним і радикальним.

У 1907 році, після повернення із Санкт-Петербурга до Києва, Дмитро Донцов стикнувся з фінансовими труднощами, які обмежили його можливості для навчання. На цьому етапі йому довелося знову стати активним на політичній арені, навіть приєднавшись до Київського комітету УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії).

Улітку того ж року Дмитра Донцова вдруге арештували, і відправили до Лук'янівської в'язниці. Йому загрожував термін у вигляді чотирьох років каторги, але він був звільнений на поруки після восьми місяців ув'язнення завдяки зусиллям старшого брата Володимира, сестри Олени та члена УСДРП Валентини Яновської-Радзимовської.

Після виходу на волю Донцов визначився, що йому не підходять соціал- демократичні ідеї. То він почав шукати іншу політичну платформу. Відомо, що у 1907-1908 роках він належав до Мелітопольської організації партії есерів (есерівської партії). Але їхня доктрина також суперечила його національним інтересам, що зумовило і розходження з ними, а водночас і засвідчило важливість для нього національного питання.

Вийшовши з в'язниці, Д. Донцов нелегально подорожував до Галичини, що тоді перебувала під владою Австро-Угорської імперії. Там у середині квітня 1908 року він зупинився у Львові. Зіпсоване в'язницею здоров'я вимагало покращення, і тому в період 1908-1909 років молодий юрист вирушив на лікування до Закопане у Татрах. Там він особисто познайомився з політичним діячом, істориком та теоретиком українського консерватизму В'ячеславом Липинським, який також перебував на лікуванні, відмовившись від швейцарського клімату через проблеми з легенями.

Зустріч та особисте знайомство Дмитра Донцова з Євгеном Коновальцем виявилися дуже важливими для націоналістичного руху. Ці двоє мали найбільший вплив на виховання молодого покоління, яке ставало активним у двадцятих і, особливо, тридцятих роках неспокійного XX століття. консервативний політичний національний ідентичність

Таким чином, за тридцять років Дмитро Донцов перетворився на ідейного лідера нового покоління патріотів, які обіймали гасло «Україна або смерть». У кишеньковій філії УСДРП, яка прагнула наслідувати російську РСДРП, для нього вже не залишилося місця: для нього національне питання стало важливим остаточно, тоді як російські соціал-демократи пропагували відмову від цього питання на користь вирішення соціальних проблем і що поділялось і українськими соціалістами. Після нового конфлікту на національному ґрунті у 1913 році Дмитро Донцов залишив ряди Української соціал-демократичної робітничої партії, символічно відмовившись від зв'язків із Росією.

Під час Першої світової війни багато недержавних народів Європи, таких як поляки, чехи, словаки, розпочали будівництво власної державності на вже підготовленому ґрунті, підсиленому військовими ветеранами, які здобули неабиякий досвід у ході великої війни тогочасних імперій.

В Україні ж національно-визвольний рух пішов іншим шляхом. Його лідери всіляко відмовлялись від ідеї цілковитої політичної незалежності України. Остання була проголошена зі значним запізненням в січні 1918 р. і до певної міри було вимушеним кроком для більшості українських політичних діячів, котрі продовжували плекати автономістські погляди.

Саме в цей час Дмитро Донцов, вперше й востаннє, спробував зайнятися практичною політикою. Після того, як уряд УНР, занурений у фінансові труднощі та під загрозою більшовицької окупації, запросив німецькі та австро-угорські війська, в Києві відбувся практично безкровний переворот. 29 квітня 1918 року до влади прийшов консерватор і нащадок давнього козацького роду Павло Скоропадський.

В цей період Дмитро Донцов за поглядами стає консерватором- традиціоналістом, що в подальшому зробить з нього загартованого націоналіста. У гетьмані Скоропадському, який фактично ставав монархом, він вбачав представника того елітного прошарку суспільства, який наведе лад у соціально-політичному хаосі в якому опинилось як українське керівництво, так і народні маси.

Згодившись прийняти пропозицію гетьмана очолити Українську Телеграфічну Агенцію, Д. Донцов старався активно сприяти будівництву саме української держави, навіть у той час, коли в уряді переважали москвофільські та «малоросійські» елементи, яких він називав «п'ятою колоною» [4].

Парадоксально, але як і Донцов, так і Скоропадський були представниками зросійщених сімей, але які змогли відчути в собі дух землі на якій вони проживають та поклик пращурів для створення кращого життя для всіх наступних поколінь українців.

Навіть з урахуванням кровної спорідненості П. Скоропадського з давніми козацькими родами, Павло Петрович не був «досконалим» українцем від народження. В роки дитинства, яке він провів у німецькому місті Віссбадені, Павло не чув української мови, а перші його слова були німецькими за мовою проживання.

Згодом майбутній гетьман переїздить до Російської імперії, у сімейний маєток в Чернігівській губерній селище Тростянець. Там юнак Павло Скоропадський виховувався у суворих аристократичних традиціях з додаванням українських звичаїв та елементів побуту.

Ставши достатньо дорослим Павло переїхав жити у Стародуб, де вступив до місцевої гімназії. Дотримуючись сімейних аристократичних традицій мав надалі отримати військову освіту і згодом вступив у Пажеський корпус в Санкт- Петербурзі.

Загалом варто зазначити, що хоч П. Скоропадський і був прямим родичом одного з останніх гетьманів України та виховувався в українських традиціях, етнічним українцем він так і не став. Але все почалося змінюватись після його блискучої військової кар'єри та з початком Першої світової війни, яка дала змогу йому проявити власні здібності.

З початком революційних дій навесні 1917 р. П. Скоропадський починає українізацію війська. Так, саме 34-й корпус під командуванням Скоропадського став однією з перших українізованих військових частин, що була перетворена 1-й український корпус.

У листопаді 1917 р. П. Скоропадський, отримавши наказ від Генерального секретаріату УНР, розігнав війська більшовицьких заколотників, які рушили з Вінниці до Києва. Вони ставили перед собою ціль незаконно встановити більшовицьку владу в Києві та дезорієнтувати керівництво УНР. Цього їм зробити не вдалося, оскільки більшовицькі війська на практиці виявились абсолютно непідготовленою бойовою одиницею порівнюючи з вишколеними вояками Скоропадського.

П. Скоропадський набирав все більшого авторитету і здобув статус вірного українській справі військового аристократа. Українська Центральна Рада бачила у персоні самовпевненого офіцера небезпеку та конкуренцію по відношенню до себе. Саме тому з подачі генерального секретаря та в подальшому найвиразнішого критика політики П. Скоропадського, В.

Винниченка, УЦР почала гальмувати амбіційність майбутнього гетьмана, що змушує його в подальшому подати у відставку.

Крім того проти гетьмана було організовано негативну інформаційну кампанію через провладні (УНРівські) та промосковські ЗМІ. Так самовидавець у статті «Хто є гетьман Павло Скоропадський» вже на еміграції (1935 р.) писав: «З такого ось роду походить Павло Скоропадський. Що всі ті факти незвісні або малозвісні українському загалови, се не диво. У нас люде взагалі мало знають свою історію, літературу і т. д., бо і де-ж мали їх навчитись? Але що українські редактори не знають тих фактів та на сліпо торочать про «московство» Скоропадських, се не лиш гріх і сором, але се і злочин проти їх читачів» [5].

У 1лютому 918 році у Київ вдираються орди більшовиків і Павло Скоропадський вимушений переховуватись від «червоного терору». Врятувати ситуацію в Києві взялись німецько-австрійські війська, які на початку березня 1918 року ввійшли до міста.

Невдоволені «м'якою політикою» Центральної Ради, німці вдалися до пошуку альтернативи, якою виявилась серед усіх постать П. Скоропадського. 29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту (влаштованого німцями) Павло Скоропадський взяв владу в Україні та прийняв присягу на вірність українському народові.

Саме з цього почалася українізація гетьмана Павла Скоропадського. Отримавши вотум довіри від німців, він одразу вдався до соціальних, економічних та освітніх перетворень. Була запроваджена гривня, як національна валюта Української держави, продовжувалась реформа війська, зокрема створювалась Сердюцька дивізія (за давніми козацькими традиціями). Також відновлено стан українського козацтва. Крім того, створено Генеральний штаб та штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України.

Говорячи про земельну реформу, гетьман скасував закони про конфіскацію великих маєтків, прийняті Центральною Радою, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати).

Але не дивлячись на такий соціальний, військовий і культурницький прорив, П. Скоропадський так і не зміг збудувати міцний українізований кадровий кулак у своєму оточенні.

Цей брак якісних українських державотворців не соціалістичного спрямування змушували Скоропадського запрошувати на адміністративні посади в Українській Державі російських і проросійськи налаштованих чиновників. Тому й виникло засилля російських урядовців-шовіністів в українському державному апараті й таких самих офіцерів в армії гетьмана.

Щодо військових кадрів, гетьман Скоропадський виявився недостатньо обачливим, оскільки бачив у російських офіцерах та військових фахівцях лише досвідчених бійців, які пройшли «пекло» Першої світової війни. При цьому він ігнорував суттєвий антиукраїнський настрій, який вони несли в собі як носії російського великодержавницького менталітету.

Це викликало ворожість до гетьмана серед українських офіцерів-патріотів, які часто потрапляли під шовіністичні насмішки від своїх колег-росіян.

Неприязне ставлення цих україно-ненависників у гетьманському війську обурювало не лише українських вищих офіцерів. Задля задоволення цієї частини офіцерського корпусу 14 листопада 1918 року гетьман видав грамоту про федеративний зв'язок із небільшовицькою Росією, що була сприйнята українськими патріотами як акт національної зради. Залишок проукраїнських офіцерів, побоюючись повернення на декілька кроків назад у поступі революції, перейшли на сторону Директорії, яка встала в опозицію до гетьмана і відчуваючи поразку німців у війні готували удар проти влади гетьмана [6].

Більшість діячів консервативного крила були людьми глибокої християнської віри, та бажали духовно відродити українську церкву, з її традиціями, що органічно поєднувалось із прагненням визволити Україну з-під влади Росії. Таким чином, національний чинник, поряд з релігійним, стали вагомим складовими українського консервативного руху початку XX ст.

На заході України, в Галичині та Буковині, релігія теж була частиною життя тогочасного суспільства та мала неабиякий вплив на жителів регіону. Панівна серед тамтешнього українського загалу Українська Греко-католицька церква стояла на засадах християнської традиції, любові до Бога та своєї землі. її головним проповідником став митрополит Андрей Шептицький, якого можна вважати діячом консервативного християнського руху.

Майбутній митрополит Андрей Шептицький (Роман) народився в полонізованій українській родині, а тому об'єктивно мав вплив польської та римо-католицької традицій. Водночас його пращури по батьківській лінії не забували свого українського коріння та діяльності у рамках УГКЦ як інституції, що виступала обороною українського елемента в Західній Україні. Зокрема, Києво-Галицькі митрополити Варлаам, Атанасій та Лев належали до роду Шептицьких. У 1740 році митрополит Атанасій та його рідні отримали графський титул. Митрополити Лев і Атанасій взяли участь у будівництві Святоюрського собору у Львові, що став головню культовою спорудою УГКЦ.

Вже у 1888 році Андрей Шептицький приєднався до Добромильського монастиря. В цей період його життя, в нього чітко почало визначатися два світи - польський і український. У монастирі майбутній греко-католицький митрополит вивчав східний обряд та українську мову для здійснення своєї душпастирської діяльності.

У перших роках очолювання УГКЦ Андрей Шептицький перебував в середовищі, де переплітались польський та український світи. Проте з часом польське оточення почало зменшуватись. Тож вже у 1903 році митрополит Андрей Шептицький у листі до свого брата Станіслава називав українців «своїм народом». Протягом цього періоду митрополит використовував термін «українець» для позначення політичної фракції, а не національності.

Постать митрополита А. Шептицького представляє собою унікальний феномен, спроможного ефективно поєднувати польську та українську ідентичності, що стало можливим завдяки специфічним обставинам кінця XIX - початку ХХ століть.

Таким чином, Андрей Шептицький виріс із усвідомленням належності до «політичної нації» колись великої Речі Посполитої. Однак, обравши шлях релігійного служіння, це надихнуло його на пошук власного руського (українського) коріння. Його вчинки призвели до того, що він очолив українську громаду, яка поступово вплинула на його проукраїнську поставу. У контексті інтенсивних процесів національної інтеграції в Центрально-Східній Європі, митрополит Андрей Шептицький діяв в рамках тогочасного спектру вибору, враховуючи його особисті переконання та внутрішню свободу.

Отже, його постава була не лише реакцією на зовнішнє оточення, але й віддзеркаленням особистих виборів, зроблених у внутрішньому просторі свободи. Таким чином, митрополит Шептицький став символом гармонії та єднання двох культур, втілюючи в собі дух взаєморозуміння та терпимості у важливий період новітньої історії України [7].

Висновок

Не дивлячись на те, що велика плеяда діячів консервативного руху зазнала іноземного культурного, релігійного та мовного впливу на свій рід, вони змогли зберегти в собі «українське серце», яке стало рушійною силою у їх ідеології та переконаннях.

Всі ці люди були складовою імперій, які контролювали українські землі та змушували думати людей в загальноімперському дусі, позбавлятися своїх національних традицій і цінностей, а також намагалися інтегрувати в загальноімперський контекст та сформувати загальноімперський світогляд.

З огляду на особливості біографій вищезгаданих діячів, ми можемо констатувати, що кінець ХІХ - початок ХХ століття був буремним часом нашої історії. Та попри всі складнощі українці змогли зберегти свою ідентичність та зробили спробу об'єднання всієї нації в одній політично незалежній українській державі. Людей розривали різні ідеологічні бачення та устрої, але саме формувалось відчуття власної гідності, гідності бути українцем та носієм української традиції і культури.

Список використаних джерел

1. [1 ] Антонович В.Б. Моя сповідь: вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ: Либідь, 1993.

2. Гай-Нижник П. П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський рух. Кн. І: 1900-1936 рр. Київ, 2023.

3. Гирич І. Д. Донцов проти В. Липинського.

4. Trevor E. Ukrainian Nationalism in the Age of Extremes. 2021.

5. Самовидавець. Хто є гетьман Павло Скоропадський». Чикаго, 1935.

6. Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико- архівні нариси. Київ, 2003.

7. Новак М. Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865-1914 роках. Львів: Свічадо, 2023.

Размещено на Allbest.ru