Стратегічна культура як детермінант політики національної безпеки: основні характеристики стратегічної культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегічна культура як детермінант політики національної безпеки: основні характеристики стратегічної культури України

Гриценко А. А.,

аспірантка центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень

Формування стратегічної культури повинно бути невід'ємною частиною розвитку зрілої держави, оскільки стратегічна культура тісно пов'язана з такими фундаментальними завданнями держави, як безпека, оборона, збереження та захист суверенітету. Фактично стратегічна культура є складовою частиною національної безпеки та тим підґрунтям, на якому повинні базуватись основні стратегічні документи та плани у сфері національної безпеки. Стратегічна культура дає змогу уникнути безсистемності, непослідовності державної політики.

Вперше цей термін у 1977 р. вжив американський дослідник міжнародних відносин Джек Снайдер у доповіді «Радянська стратегічна культура: наслідки застосування ядерної доктрини», підготовленій для корпорації RAND. Він порівняв радянську та американську ядерні доктрини, вказавши, що радянські еліти мали особливий спосіб мислення та специфічний, відмінний від американського, підхід до розробки ключових складових доктрини. Стратегічна культура за Снайдером може бути визначена як сукупність ідей, емоційних реакцій, а також патернів стандартної поведінки, яких члени національного стратегічного співтовариства, що є носіями національної стратегічної культури, набувають шляхом навчання або наслідування [6].

Ще один американський дослідник Колін Грей розглядав культуру як один з факторів, що визначають політичний вибір і відповідну лінію поведінки. Іншими словами, будь-яка дія знаходиться під впливом певного культурного контексту. Посилаючись на Снайдера, Грей підтримує запропоноване визначення стратегічної культури як сукупності ідей, емоційних реакцій, а також патернів стандартної поведінки. Він погоджується, що американська (та, ab extensio, будь-яка інша) стратегічна культура випливає з геополітичних, історичних, економічних та інших унікальних факторів [5, с. 27].

На основі аналізу наукової літератури можна визначити чинники, які впливають на формування національної стратегічної культури:

1) територіально-географічні: геостратегічне розташування країни (розміри та конфігурація території, фізико-географічні особливості кордонів, розташування щодо основних міжнародних транспортних комунікацій, комплекс природних умов); наявність природних ресурсів та їх доступність;

2) історичні (наявність історичного досвіду участі у війнах (експансіоністських/національно-визвольних) та революціях);

3) політично-інституційні (форма політичного режиму, правління та державного устрою; ступінь ефективності політичної системи; характер партійної системи і наявність політичного плюралізму; місце країни в системі міжнародних відносин);

4) воєнно-стратегічні (рівень боєздатності та боєготовності збройних сил; рівень розвитку військово-промислового комплексу; ефективність системи підготовки військових кадрів);

5) етнічні (рівень гомогенності і національної консолідації країни; наявність і характер внутрішніх міжнаціональних конфліктів; основні типи національного самовизначення в багатонаціональній країні);

6) релігійні/духовні (основні релігії та конфесії, їх місце й роль у політичній системі країни; ступінь ідеологічної єдності нації, наявність «державної ідеї»; національно-психологічні особливості населення країни).

Ці чинники формують національну ідентичність та світогляд, що разом із традиціями, звичками, звичаями становлять набір інтересів та преференцій. Світогляд створює тип мислення, характерний, зокрема, для індивідуума й для народу загалом. Мислення на державному рівні проявляється у стратегічному мисленні, результатом якого є прийняття адекватногостратегічного рішення.Стратегічне мислення відображається на поведінці та впливає на формулювання національних інтересів, процеси прийняття рішень, постановки цілей і реагування на кризові ситуації. Тобто стратегічне мислення є основою системи державного стратегічного планування, завдяки якій держава вибудовує основні напрями політики національної безпеки. Іншими словами, певний тип мислення позначається на певній моделі поведінки, яка і є втіленням стратегічної культури.

Отже, стратегічна культура - це модель поведінки, яка базується на певному типі мислення, світогляді та традиціях, характерних для географічноокресленогоспівтовариства безпеки,притаманна політичному істеблішменту держави, відповідальному за визначення цілей національної безпеки, розробку стратегій їх досягнення та реалізацію цих стратегій.

Таким чином, кожна держава виходить на міжнародну арену зі своїм багажем накопиченого історичного досвіду, переконаннями, культурними впливами географічних і ресурсних обмежень. Це впливає на її поведінку, надаючи, таким чином, підґрунтя для аналізу можливих дій правлячих еліт. Стратегічна культура зрештою стає найважливішим визначником політики національної безпеки.

Українська стратегічна культура формувалась під впливом усіх вищезазначених чинників.

Географічно Україна знаходиться на перехресті цивілізацій.

За класифікацією C. Гантінгтона Україна є розколотою країною, адже територією України проходить історично обумовлений кордон між західнохристиянським / західноєвропейським та східнохристиянським / православно-слов'янським цивілізаційними масивами, займаючи, таким чином унікальну позицію, вона є свого роду містком між західним, православним та мусульманським світом [4, с. 255]. Як справедливо зазначають О. Поплавський та О. Боярська, «український соціум сформував особливу систему цінностей, що виступає синтезом різних цивілізаційних парадигм» [1, с. 310].

Історико-культурні та геополітичні умови формування коду української національної ідентичності знайшли своє відображення в український стратегічній культурі. Історична боротьба проти неволі значно послабила тяжіння української нації до демократизму, але посилила індивідуалізм, характерний українському народові, ядром якого є принцип свободи індивіда, що реалізується в усіх сферах життя. Супротив насильству над нацією та обмеженню можливостей самореалізації призвели до негативізму - негативного ставлення до владних структур, що проявляється у низькому рівні політичної участі. Українська стратегічна культура зберігає риси пасивності та інтровертизму. У сучасних умовах такі риси негативно впливають на розбудову державності та розвиток євроатлантичного вектора зовнішньої політики України.

Оскільки більшу частину своєї історії, фактично починаючи з ХІ ст., з часів феодальної роздробленості, Україна не була єдиною цілісною державою з потужним централізованим управлінням та виваженим зовнішньополітичним курсом, то можна констатувати факт відсутності в Україні суттєвого історичного досвіду у сфері державного управління. Україна до цього часу має серйозну проблему з визначенням стратегічних цілей у галузі національної безпеки. Розташування між потужними центрами сили, які належали до різних цивілізацій, спричиняло перманентне балансування України між різного роду виборами в зовнішній політиці. Природним наслідком було те, що протягом 23 років незалежності українська держава дотримувалась «багатовекторної політики», залишаючись у стані геополітичного дрейфу між двома основними центрами впливу, тобто, між Європою і Росією [3, с. 333].

Революцію Гідності та збройну агресію з боку Російської Федерації можна назвати тими стратегічними «травматичним шоками», які є поштовхами до зміни, у випадку України - спонуканням до формування стратегічної культури. Події 2013-2014 рр. зіграли роль «травматичного стратегічного шоку» для української нації та стали поштовхом до активізації процесу національно-культурного відродження й переосмислення української національної ідентичності, ціннісними метаморфозами із помітним зростанням важливості патріотизму. Як зазначає А. Киридон, «Революція гідності» стала потужним імпульсом змін у новітній історії України, зокрема: а) у внутрішньополітичному відношенні вона внесла істотні корективи в процеси самоідентифікації (переформатування ідентичностей) та творення політичної нації; б) у зовнішньополітичному вимірі - в уявлення про місце України у світі як суб'єкта міжнародних відносин [2, с. 29]. національна стратегічна культура геополітичний

Теоретично носіями стратегічної культури держави одночасно вважають народ та політичну еліту, яка також відіграє роль провідника, що транслює національну стратегічну культуру на світовій політичній арені. Втім, ураховуючи припущення американських теоретиків у галузі культурних та безпекових досліджень про те, що стратегічна культура еволюціонує, а також зважаючи на такі мегатенденції глобального розвитку, як-от: глобалізація, розмивання національних кордонів, ерозія суверенітету тауніверсалізація міграційнихпотоків, можна стверджувати, що основним носієм стратегічної культури є політична еліта країни. Саме еліта дотримується принципів спадкоємності й послідовності у сфері національної безпеки та відіграє роль хранителя національних політичних традицій.

В період Революції Гідності для політичної еліти з'явилась можливість визначити обриси української стратегічної культури на основі трансформованої національної ідеї та оновленої системи цінностей, а також сформулювати стратегію подальшого суспільного розвитку. А це ставить під загрозу належне функціонування системи національної безпеки держави. Відсутність в Україні сформованої цілісної стратегічної культури є посутньою причиною слабкої та незбалансованої політики національної безпеки та її фундаментальної складової частини - зовнішньої політики, що, своєю чергою, створює суттєву загрозу для подальшого розвитку держави. Реалії сьогодення вимагають від української еліти розробки послідовного курсу формування та зміцнення стратегічної культури. На нинішньому етапі розвитку Української держави можна стверджувати, що саме вузький елітарний прошарок, який має можливість формувати стратегію розвитку держави, є основним гальмом для розбудови української стратегічної культури.

Список використаних джерел:

1. Боярська О. А., Поплавський О. О. Цивілізаційна парадигма С. Хантингтона та сучасна «лінія розлому» України. Політологічний вісник. 2015. № 79, С. 301-311.

2. Киридон А. М. Євромайдан / Революція Гідності: причини, характер, основні етапи. Історична пам'ять. 2015. № 3. С. 17-32.

3. Лавриненко В. Г. Явище стратегічної культури в контексті європейських та євроатлантичних прагнень України. Гілея : науковий вісник. 2015. № 94, С. 331-339.

4. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М., 2015. 571 с.

5. Gray C. Strategic Culture as Context: The First Generation of Theory Strikes Back. Review of International Studies. 1999. Vol. 25. No. 1. рр. 49-69.

6. Snyder J. L. The Soviet Strategic Culture: Implications for Nuclear

Options. URL:https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/reports/2005/

R2154.pdf (дата звернення: 19.01.2022).

Размещено на Allbest.ru