Історичне підґрунтя та суспільно-політичні передумови створення партії Альтернатива для Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Історичне підґрунтя та суспільно-політичні передумови створення партії альтернатива для Німеччини

Михайло Панасюк, магістр історії,

Олександр Іванов,

канд. іст. наук, доц.

Київ, Україна



Анотація

На основі аналізу джерел - програмно-засадничих і передвиборчих документів партії Альтернатива для Німеччини (АдН), матеріалів громадсько-політичних ініціатив і утворень, що передували її створенню, опрацювання низки інформаційно- публіцистичних та статистичних матеріалів, враховуючи праці німецьких, британських, швейцарських та американських науковців, автори ставлять за мету висвітлити історичні передумови та безпосередні суспільно-політичні та соціально-економічні причини виникнення, етапи становлення та перші електоральні успіхи АдН на німецькій політичній арені.

Встановлено, що на території Німеччини після Другої світової війни поряд з ліберально-консервативними та соціал-реформістськими з'являється й низка право- популістських чи право-радикальних партій, розвиток яких відбувався трьома хвилями й був позначений законодавчими обмеженнями з боку держави, стигматизацією з боку суспільства, слабкістю внутрішньої організаційної структури та конкуренцією з боку правлячих партій, що призвело лише до тимчасових електоральних успіхів на локальному рівні.

Утворення нової право-популістської партії АдН було зумовлено передусім впливом європейської боргової кризи 2010 року та політикою порятунку Єврозони урядом Ангели Меркель. У статті детально розглядаються основні етапи зародження та становлення партії: утворення «Пленуму економістів» у 2010 році, «Союзу громадянської ініціативи» у році, політичного об'єднання «Виборча Альтернатива 2013» та власне самої партії у році. Аналізуються основні засадничі та програмні документи, в яких червоною ниткою проходить ідея виходу Німеччини з Єврозони та повернення до національної валюти.

Важливим чинником досягнення успіху АдН на початковому етапі її історії стала здатність партії об'єднати ту частину німецького суспільства, яка була скептично налаштована до інтеграційної європейської політики правлячих партій. Безумовно, криза біженців, яка охопила країни ЄС, а в найбільшій мірі Німеччину в середині 2015 року, надала потужний імпульс подальшому розвитку партії. Радикалізувавши свої програмні вимоги, АдН протягом кількох років змогла досягти сталих електоральних успіхів не лише на земельному, але й на федеральному рівнях.

Ключові слова: Альтернатива для Німеччини, Бернд Луке, міграційна криза, праві партії, євроскептицизм, Європейський Союз.



Abstract

Mykhailo Panasiuk,

Master (History),

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

Oleksandr Ivanov,

Ph.D. (History), Associate Professor,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

THE HISTORICAL BACKGROUND AND SOCIO-POLITICAL PRECONDITIONS FOR THE FORMATION OF THE ALTERNATIVE FOR GERMANY PARTY

Based on the analysis of sources, such as programmatic and pre-election documents of the Alternative for Germany (Alternative fur Deutschland -AfD) party, materials of civicpolitical initiatives and formations that preceded its establishment, processing a range of informational, feature and statistical materials, taking into account the works of German, British, Swiss, and American researchers, authors aim to illuminate the historical preconditions and direct socio-political and socio-economic reasons of the emergence, stages of formation, and achievements of the AfD's first electoral successes on the German political arena.

It is established that in Germany, after the Second World War, alongside liberal-conservative and social-reformist parties, several right-wing populist or right-radical parties emerged. Their development occurred in three waves and was marked by legislative restrictions from the state, stigmatization from society, weakness of internal organizational structure, and competition from ruling parties, leading only to temporary electoral successes at the local level.

The formation of the new right-wing populist party AfD was primarily influenced by the European debt crisis of 2010 and the Eurozone rescue policy of Chancellor Angela Merkel's government. The article extensively examines the main stages of the party's genesis and development: the formation of the "Plenum der Okonomen" in 2010, the "Bundnis Burgerwille" in the political alliance "Wahlalternative 2013" and the actual establishment of the party in

The main foundational and programmatic documents are analyzed, highlighting the idea of Germany's exit from the Eurozone and return to a national currency as a recurring theme.

Another important factor in the success of AfD in the early stages of its history was the party's ability to unite those segments of German society that were skeptical of the integrationist European policies of the ruling parties. Undoubtedly, the refugee crisis that engulfed EU countries and Germany in particular in mid-2015 provided a powerful impetus for the party's further development. By radicalizing its programmatic demands, AfD achieved sustained electoral success not only at the regional but also at the federal levels over several years.

Key words: Alternative for Germany, Bernd Lucke, migration crisis, right-wing parties, Euroscepticism, European Union.



Постановка проблеми

У період з 1950-х до 2017 рр. жодна політична партія крайнього правого спектру не могла продемонструвати себе більш менш впливовою політичною силою в Німеччині. Утворення у 2013 році партії Альтернатива для Німеччини та досягнення нею успіху на федеральних виборах 2017 року змінили не лише політичний ландшафт країни, а й продемонстрували критичне ставлення частини німців до політики правлячих партій ХДС/ХСС та СДПН у питаннях Європейського Союзу та проблеми біженців. Відносно велика електоральна підтримка партії та її подальша радикалізація стали предметом дискусії не лише серед політиків, але й серед науковців, які намагаються з'ясувати спільні та відмінні риси процесу утворення партії, зростання її політичної активності у порівнянні з досвідом інших німецьких правих партій. електоральний партія політичний валюта

Метою дослідження є аналіз історичних передумов та безпосередніх причин утворення партії Альтернатива для Німеччини, етапів її становлення та досягнення електоральних успіхів у контексті повоєнної історії німецьких правих партій. Саме тому автори дослідження опираються на історико- хронологічний, історико-генетичний, історико-порівняльний та історико- системний методи дослідження.

Джерельна база дослідження репрезентована документальними, статистичними та публіцистичними матеріалами. До першої групи відносяться програмно-засадничі документи АдН, Статут 2013 року та Виборча програма 2013 року. До цієї групи джерел належить також низка установчих документів її попередніх політичних та громадських об'єднань: «Установчий заклик до всіх німецьких університетських професорів економіки» Пленуму економістів, «Заклик до всіх відданих громадян!» Союзу громадянської ініціативи, «Заклик до заснування “Виборчої Альтернативи 2013”», а також міжнародний документ «Договір про функціонування Європейського Союзу» в редакції 1 грудня 2009 року. Групу статистичних джерел представляють оприлюднені результати земельних та федеральних виборів, розміщені на інтернет-ресурсах «Tagesschau» та «Der Bundeswahlleiter». Публіцистичні джерела включають аналітичні, інформаційно-публіцистичні статті та інтерв'ю у різних німецьких друкованих та електронних медійних виданнях.

Аналіз досліджень та публікацій

Історіографія проблеми представлена науковими працями німецьких (Ф. Декер, М. Левандовський, А. Хойслер, Ф. Біскамп, А. Альтгофф, О. Нідермайєр, Н. Бербуір, К. Прістер, Р. Гебхардт), швейцарських (С. Борншир), британських (Ч. Ліс), нідерландських (К. Мудде) та американських (Д. Паттон) дослідників, які намагались з'ясувати основні причини та передумови створення нової політичної партії, проаналізувати ранній етап її історії. Зокрема, німецький політолог Александр Хойслер одним із перших висвітлив процес становлення політичної партії у період з 2010 по 2013 рр., дослідивши її внутрішню структуру та програмно -ідейну платформу. Він зазначав, що напочатку АдН позиціонувала себе як партія неоліберального та націонал-консервативного спрямування з тенденціями до право- популістської орієнтації [26]. Інший німецький дослідник Оскар Нідермайєр відзначив, що успіх партії на початковому етапі пояснюється організаційною консолідацією та критичним ставленням до Єврозони, що стало важливим чинником у передвиборчій гонці [38]. Американський вчений Девід Паттон досліджує тенденцію до радикалізації АдН методом порівняльного аналізу з ідейною еволюцією інших німецьких правих партій [39]. Британський дослідник Чарльз Ліс аналізує основні етапи становлення партії і робить висновок, що її успіх на німецькій політичній арені 2017 року обумовлений вдалою виборчою стратегією у використанні питання Європейської боргової кризи та проблеми біженців [34].

В українській історичній науці дослідження цієї теми лише бере свій початок. Серед українських науковців, які досліджували тему розвитку німецьких правих партій можна згадати праці Олександра Іванова [2;3], Михайла Панасюка [4], Андрія Мартинова [5], Марти Гримської [1] та Ганни Харлан [6].

Виклад основного матеріалу

Серед політичних партій, які почали відроджуватися чи виникати вперше після завершення Другої світової війни в Німеччині, одразу ж з'явилися й політичні партії вкрай правого спрямування. З них найбільш помітними були Німецька консервативна партія - Німецька права партія (утворилася в 1946 р. в Британській окупаційній зоні, в 1950 р. перейменована в Німецьку імперську партію) та Соціалістична імперська партія (утворена в 1949 р.). Найбільш радикальною серед них виявилася Соціалістична імперська партія, яка визнавала себе правонаступницею НСДАП. Вона проголошувала єдиним легітимним керівником наступника Адольфа Гітлера Карла Деніца, а тогочасний німецький уряд вважала «неконституційним». Саме через ці погляди у 1952 році ця партія була заборонена Конституційним судом, що в свою чергу опосередковано стримало розвиток активності всіх інших правих партій, оскільки вони були загрозою для німецької демократії [1, c. 77]. До того ж, законодавче запровадження в 1953 році п'ятивідсоткового бар'єру для проходження партій до Бундестагу мало своїм наслідком те, що до його другого складу не пройшла жодна право-радикальна чи ліво-радикальна (як, наприклад, комуністи) партія.

За цих умов найбільшого розвитку отримав утворений у 1950 р. Загальнонімецький блок / Союз вигнаних і безправних (ЗБ/СВБ), який представляв інтереси багатьох мільйонів виборців з колишніх довоєнних східних німецьких територій, що були змушені після війни добровільно чи примусово покидати свої місця проживання та переміщуватися в нові кордони Німеччини. Це була найбільш соціально вразлива й радикально налаштована частина німецького населення. Саме за їх підтримки цей блок зміг у 1953 році потрапити до складу Бундестагу з 5,9% голосів й навіть увійшов до складу правлячої коаліції на чолі з ХДС. Проте активна й досить успішна соціальна політика правлячого Християнсько-демократичного союзу, спрямована на вирішення соціально-економічних проблем цієї великої групи населення, яка в деяких землях складала понад третину виборців, привела до ослаблення протестного потенціалу цього політичного утворення й до поглинання його потужним право-консервативним блоком ХДС/ХСС. Це почалося ще у 1955 році, коли два міністри від ЗБ/СВБ увійшли до складу Християнсько- демократичного союзу [3, c. 69]. На наступних федеральних виборах 1957 року цей блок не подолав п'ятивідсотковий бар'єр, а в 1961 році припинив своє існування, злившись з Німецькою партією (НП) у Загальнонімецьку партію (ЗНП). Протягом наступних років помітною на правому політичному фланзі ФРН залишалася лише Німецька імперська партія, підтримка якої ледве сягала 1% [1, c. 77]. На території НДР партії цього політичного спрямування взагалі з самого початку були заборонені.

Друга хвиля розвитку правих партій у Німеччині бере свій початок у 1964 році й досягає свого піку протягом другої половини 1960 -х років, коли шляхом об'єднання Німецької імперської партії, Загальної німецької партії, Німецької національної народної партії, Німецької партії було засновано Націонал - демократичну партію Німеччини (НДПН). Вже на федеральних виборах 1965 року ця партія отримала 2% голосів, що було вище за попередній результат 1961 року Німецької імперської партії (0,8%), але недостатньо для проходження в Бундестаг [3, с. 69-71]. У 1966 році економіка ФРН зазнала рецесії й за цих умов НДПН змогла досягти успіху в 7 землях Німеччини як «партія протесту», подолавши п'ятивідсотковий бар'єр протягом 1966-1968 рр. та потрапивши до складу земельних ландтагів. Утворення «великої коаліції» ХДС/ХСС разом з СДПН у 1966 році та центристське позиціювання Вільної демократичної партії (ВДП) дало можливість Націонал-демократичній партії заповнити порожню нішу на правому фланзі, представляючи себе як «альтернативу існуючим партіям». У 1969 році на федеральних виборах партія ледь не пройшла у Бундестаг, отримавши 4,3% голосів. Проте у подальшому відбулося послаблення політичної активності НДПН, обумовлене насамперед посиленням фракційної боротьби між екстремістським та поміркованим крилами. Важливу роль у зменшенні популярності партії відіграло й те, що у 1969 році консервативний блок ХДС/ХСС перейшов в опозицію до тогочасної коаліції СДПН - ВДП на чолі з канцлером Віллі Брандтом та його «східної політики» і таким чином зміг поглинути енергію протесту потенційного електорату НДПН [39, с. 168].

Третя хвиля розвитку право-радикальних партій на території Німеччини розпочалась з 1980-х років. Основним гравцем на цей час стала партія Республіканців, яка була заснована в листопаді 1983 року двома членами Християнсько-соціального союзу Францем Хандлосом та Еккехардом Фойгтом. Вирішальним поштовхом для появи партії Республіканців стало те, що лідер баварського ХСС Франц Йозеф Штраус організував виділення кредиту на мільярди німецьких марок для НДР. Основна риторика цієї партії базувалася на прагненні німців досягнути прогресу в справі возз'єднання Німеччини та протидії міграції [20, с. 436-437]. У 1989 році партія набрала 7,5% голосів і пройшла до Берлінської палати представників, а також з 7,1% голосів - до Європейського парламенту. У 1992 році на земельних виборах у Баден - Вюртемберзі партія отримала 10,9 % голосів [36, с. 33-35]. Проте авторитарний стиль керівництва її очільника Франца Шонхубера призвів до посилення внутрішньопартійного конфлікту через курс на зближення з іншою право - радикальною партією - Німецьким народним союзом, утвореним у 1987 році. У свою чергу швидке возз'єднання Німеччини під керівництвом Гельмута Коля і послаблення гостроти проблеми нелегальної міграції, завдяки прийняттю в 1993 році нового, більш жорсткого міграційного закону, зняло з порядку денного основні гострі теми для партії, що спричинило до подальшого зниження її електоральної підтримки [13, с. 138].

Крім партії Республіканців у 1990-х - початку 2000-х років ще деякі новоутворені праві партії намагались підкорити німецький політичний простір. У результаті протесту проти недостатньої внутрішньопартійної демократії в структурі ХДС у Гамбурзі і закликів до проведення внутрішніх партнійних реформ частина членів цієї партії на чолі з Маркусом Вагнером відокремились у 1993 році від ХДС і заснували нову партію під назвою «Замість партії - Незалежні» (нім.: Statt Partei - Die Unabhangigen). Не досягши успіхів на виборах у Гамбурзі в 1997 році, ця партія трансформувалась наприкінці 1990 -х років у право-популістську і навіть право-радикальну організацію. Зазнаючи все більше невдач на локальних виборах, навіть кооперуючись з іншими малими регіональними партіями, вона втратила повністю підтримку виборців й протягом 2000-х років зійшла з політичної сцени [20, c. 438].

У 1994 році в землі Гессен вихідцем з Вільної демократичної партії Манфредом Бруннером, який два роки до того за критику Маастритського договору був виключений з рядів ВДП, було засновано «Союз вільних громадян» (нім.: Bund Freier Burger). Ця нова партія, позиціонуючи себе «ліберально-консервативною» чи «націонал-ліберальною», а насправді будучи право-популістською, артикулювала ідеї євроскептицизму і виступала проти введення єдиної європейської валюти. Вона неприкрито орієнтувалася на досить впливову в Австрії право-популістську Партію свободи на чолі з Йоргом Хайдером. Не досягши ніяких помітних електоральних успіхів, ця партія саморозпустилася в 2000 році [20, c. 439].

У тому ж 2000 році колишнім суддею Рональдом Шиллєм була заснована в Гамбурзі «Партія наступу верховенства права» (нім.: Die Partei Rechtsstaatlicher Offensive). Вона закликала до усунення з Конституції положення про надання притулку іноземцям та застосування більш жорстких санкцій до мігрантів. На локальних виборах у Гамбурзі 2001 року вона отримала 19,4% голосів виборців, що дозволило їй увійти до правлячої коаліції міста [35, с. 399]. Спроба розширити свій вплив на інші землі не мала успіху. На федеральних виборах до Бундестагу 2002 року партія, балотуючись за партійними списками в 15 із 16 суб'єктів федерації, отримала лише 0,8% голосів та й навіть у Гамбурзі - всього 4,2% [11, с. 158]. В 2007 році партія саморозпустилася.

Спільним для усіх цих право-популістських і право-радикальних партій третьої хвилі було те, що жодна з них не могла піднятися вище рівня місцевих та регіональних виборів. Нездатність цих партій досягти успіху на федеральному рівні пояснюється тим, що вони фокусувалися в основному на локальних, вузькогалузевих та/або ефемерних проблемах, які на той час не мали широкого відгуку на національному рівні [19, c. 130].

Разом з тим у багатьох країнах Західної Європи існували досить впливові право-популістські партії, які тривалий час займали помітне місце в політичних системах (наприклад, Австрійська партія свободи, Французький національний фронт, Фламандський блок, італійська Ліга Півночі, Данська Народна партія, Норвезька партія прогресу) [19, с. 112]. Натомість у Німеччині праві партії до 2017 року досягали лише епізодичних електоральних успіхів на місцевому рівні. Феномен такого стану правого популізму у ФРН німецькі політологи пояснюють наступними основними чинниками. По-перше, це конституційно- інституціональна основа діяльності партій, яка передбачає законодавче обмеження у вигляді 5% бар'єру голосів для проходження у парламент. Також, аби мати можливість пройти у Бундестаг, партія повинна мати виборчі списки в усіх федеральних землях [35, c. 401]. По-друге, будь-яка права партія у Німеччині стикається зі стигматизацією у політичному та медійному дискурсах через підозри чи звинувачення у можливій спадкоємності з ідеологією націонал-соціалізму. До того ж, будь-яка права партія одразу ставала привабливою для різних правоекстремістських та неонацистських елементів, що радикалізувало її політичну ідеологію, привертало увагу з боку Федеральної служби з захисту Конституції та супроводжувалось падінням репутації серед її потенційних виборців [19, c.125]. По-третє, це організаційна слабкість партій на етапі їх становлення, оскільки згідно законодавства вони зобов'язані дотримуватись певних вимог для участі у виборах, таких як мінімальна кількість членів або певний кворум підписів [35, с. 402-403]. Крім того, партійно-політична фрагментація правих популістів у Німеччині мала своїм наслідком те, що партії діяли паралельно і конкурували між собою, розпорошуючи тим самим голоси своїх потенційних виборців [20, c. 443]. Врешті-решт, ці партії внаслідок невдач у ході виборчих перегонів переживали загострення внутрішніх суперечностей та конфліктів, що супроводжувалось посиленням фракційності, а в подальшому завершувалось внутрішньопартійним розколом та падінням електоральної підтримки. Ще одна причина слабкості правих сил в Німеччині полягає у стратегічному потенціалі провідних політичних партій Німеччини. Німецькі праві могли досягати певного успіху за рахунок короткочасних невирішених питань національного рівня (в основному питань нелегальної міграції і прийняття відповідних законопроектів), проте подальша активізація ХДС/ХСС могла нейтралізувати ці партії і мобілізувати на свою користь основний електоральний потенціал правого спектру [19, с. 126-127].

Зважаючи на ці особливості розвитку правих партій Німеччини, серед дослідників не було одностайної думки щодо перспектив консолідації правих у національну політичну силу в найближчі роки. Так, Френк Декер зазначав, що у Німеччині цілком можливо мобілізувати суспільну думку за типово право - популістською риторикою: від питань імміграційної політики і правопорядку до критики Європейського Союзу. Проте у минулому провідним парламентським партіям вдавалось погасити гостроту цих питань і включити їх у свої програмні позиції, а праві партії в свою чергу, маючи організаційні проблеми, могли б їх вирішити за наявності «харизматичного лідера» [19, с. 133-134]. Інший політолог Марсель Левандовскі на початку 2010-х рр. вважав малоймовірним швидке створення загальнонаціональної право -популістської партії й прогнозував натомість, що побічні ефекти «економічної модернізації» швидше за все будуть набирати сили всередині існуючих провідних партій [35, с. 409].

Можемо констатувати те, що в Німеччині протягом другої половини ХХ - початку ХХІ століть існував прихований попит на право -радикальні політичні сили. Підтвердженням цьому можуть слугувати т.зв. «дебати Сарраціна» влітку 2010 року, коли член СДПН Тіло Саррацін випустив свою книгу «Німеччина самоліквідовується», в якій він у стилі етнорасизму зазначав, що основною загрозою для Німеччини стають мігранти з мусульманських країн, а саме через «генетичні обмеження», що не дозволяють їм інтегруватися у німецьке суспільство [11, с. 158-159]. Попри обвинувачення автора в «інтелектуальному расизмі», подібна риторика отримала схвалення серед частини німецького суспільства. За даними соціологічного дослідження Торстена Фааса близько 26% респондентів проголосували би за гіпотетичну «партію Сарраціна», при тому, що 25% опитаних, які голосували за Ліву партію у 2009 році, також би голосували за цю «партію» [22]. Це дослідження демонструвало зростання протестних настроїв серед німецького населення на початку 2010-х років, що уможливлювало утворення право-популістської партії у недалекому майбутньому.

Історичні витоки створення політичної партії Альтернатива для Німеччини пов'язані з процесом утворення Європейського Союзу у 1992 році, коли було укладено Маастрихтський договір [18]. Процес європейської інтеграції зумовив одночасно виникнення такого явища як «євроскептицизм», що ставив під сумнів доцільність створення Європейського Союзу, запровадження спільної валютної політики та приділяв особливу увагу посиленню ролі національних урядів, зміцненню національної ідентичності, захисту свого політичного й економічного суверенітету [4, с. 43].

Світова економічна криза 2008 року стала серйозним викликом для Європейської спільноти, оскільки падіння національних економік супроводжувалось посиленням ідей євроскептицизму, ставлячи під сумнів доцільність існування наднаціональних органів. Хоча у 2009 році німецька економіка скоротилась на 5,6%, але негативний вплив фінансової кризи на економіку Німеччини був недовгим і досить швидко вона змогла відновитись: у 2010 і 2011 рр. її зростання складало 3,9% і 3,7% відповідно [34, с. 299]. Проте у 2010 році спалахнула європейська боргова криза. Найбільше у Єврозоні постраждали південно-європейські країни, такі як Греція, Іспанія та Португалія, які опинилися на межі банкрутства.

У цій ситуації основна увага європейської політики канцлерки Ангели Меркель була спрямована на порятунок нестабільних економік цих країн шляхом асигнування коштів Європейської спільноти. Ангела Меркель та інші керівники держав-членів ЄС вирішили врятувати ситуацію шляхом виділення кредитів, а також використання «допоміжних механізмів» для врегулювання ситуації в Єврозоні, а саме так званих «рятувальних парасольок» (нім.: Rettungsschirme) [23, c. 89], що передбачало викуп державних позик країн, які знаходилися на межі банкрутства. Проте, на думку критиків, це порушувало принципи Договору про функціонування Європейського Союзу: згідно статті 125 жодна країна в зоні євро не має нести відповідальності за борги інших країн [44].

Початком процесу створення партії Альтернатива для Німеччини стало 25 березня 2010 року, коли канцлерка ФРН Ангела Меркель ще зранку підтверджувала, що не буде підтримувати пряму фінансову допомогу Греції, яка у той час перебувала у сильній єврокризі. Але вже ввечері того ж дня Меркель на саміті ЄС погодила перший пакет заходів порятунку країни, прийнявши на себе основну частку витрат [37, c. 233]. У той час у німецькому політикумі та бізнесових колах точились запеклі дискусії з приводу того, чи повинна Німеччина підтримувати євро. Більшість мала думку, що Німеччина повинна стабілізувати євро і надати навіть ще більшу підтримку, ніж це передбачувалось раніше. Однак, інша частина, яку представляли переважно професори економіки з неофіційними ліберальними поглядами, вважала фатальною помилкою збереження єдиної валюти з боку німецького уряду [26, с. 26-27]. До цієї групи належав професор економіки Гамбурзького університету та член ХДС Бернд Луке.

Виступаючи проти надання прямої допомоги Греції, Бернд Луке у жовтні 2010 року очолив платформу «Пленум економістів», у якій рішуче засуджувався прийнятий федеральним урядом пакет антикризових заходів [24]. У лютому 2011 року Пленум економістів досяг значного успіху, виступивши з критикою намірів європейських міністрів фінансів розширити європейський пакет допомоги та створити фонд «Європейський стабілізаційний механізм». Проти цього виступили 189 викладачів економіки, застерігаючи, що боргова криза може погіршитись у недалекій перспективі [41].

Розуміючи недостатній вплив економістів на політику та беручи до уваги затвердження Бундестагом фонду «Європейський стабілізаційний механізм», Бернд Луке організував у 2012 році групу Союз громадянської ініціативи (нім.: Bundnis Burgerwille) [9, c. 342], що представляла собою позапартійний рух, який активно критикував Християнсько-демократичний союз та його політику «порятунку євро». До його складу входила низка політиків Вільної демократичної партії, колишній президент Спілки німецької промисловості Ганс-Олаф Хенкель та ініціаторка християнської Інтернет-платформи «Громадянська коаліція» Беатрікс фон Шторх. У своєму програмно- засадничому документі «Заклик до всіх відданих громадян!» ця група розкритикувала дії німецького федерального уряду щодо відновлення кредитоспроможності країн-боржників ЄС в рамках політики «порятунку», вважаючи, що Німеччина «стає залежною від економічного добробуту держав, охоплених кризою». Вона наполягала на можливість кожної країни ЄС вийти з Єврозони за власним бажанням, вимагала «прямої згоди громадян» у вирішенні базових соціальних питань, зокрема монетарних, і відмови від передачі суверенних прав на користь Європейському Союзу. У той же час ініціатори групи «Союз громадянської ініціативи» наголошували на своїй позапартійності, підкреслюючи те, що вони не є «партією або попереднім етапом створення партії». Вони також намагались відмежуватися від екстремістських груп, наголошуючи, що «участь у Союзі громадянської ініціативи несумісна з членством у правій, ліво-радикальній або ксенофобській партії» [10].

Наступним кроком на шляху до створення АдН стало заснування у вересні 2012 року Берндом Луке разом з членами ХДС Гердом Робанусом та Александром Гауландом і журналістом Конрадом Адамом політичної групи «Виборча альтернативна 2013» (нім.: Wahlalternative 2013), яка співпрацювала з партією «Вільні виборці». «Виборча альтернатива 2013» позиціонувала себе фундаментальною опозицією тогочасній європейській політиці федерального уряду. У своєму «Заклику до заснування» ця політична група негативно оцінювала курс європейської фінансової політики, вважаючи її деструктивною. «Виборча альтернатива 2013» наголошувала, що «ми не хочемо приречено йти тим курсом» і сформувала три основні свої цілі: 1) відповідно до Маастрихтського договору Німеччина більше не буде відстоювати борги іноземних країн; 2) єдина Єврозона перебуває у занедбаному стані, тому усі держави можуть вийти з зони євро, об'єднавшись у більш прийняті валютні союзи (північний та південний) або запровадити паралельні валюти; 3) передача основних суверенних прав ФРН потребує попереднього референдуму [25]. Проте на місцевих виборах у Нижній Саксонії 20 січня 2013 року загальний список кандидатів «Виборчої Альтернативи 2013» та партії «Вільні виборці» отримав лише 1,1% голосів [30], що не дало їм змоги потрапити до ландтагу. Після цього шляхи цих двох організацій розійшлися, а Бернд Луке, Александр Гауланд та Конрад Адам взяли курс на підготовку до федеральних виборів і почали розробляти проект власної партії - Альтернатива для Німеччини.

6 лютого 2013 року, всього за 7 місяців до федеральних виборів, відбулися установчі збори партії Альтернатива для Німеччини. Лідерами новоствореної партії стали всі (крім члена ХДС Герда Робануса) очільники «Виборчої альтернативи 2013», а саме: Бернд Луке, Александр Гауланд та Конрад Адам. А 11 березня 2013 року в Оберурзелі (Таунус) ще за місяць до початку партійного з'їзду було проголошено основний принцип діяльності новоствореної партії - євроскептицизм. Там було заявлено: «Європейська боргова та валютна криза переконала багатьох людей у тому, що старі партії не в змозі або не бажають проводити стійку, прозору, орієнтовану на громадян демократичну політику. Ми формулюємо альтернативу ймовірно безальтернативны політиці» [17].

Установчий з'їзд партії відбувся 14 квітня 2013 року в Берліні, де було обрано раду директорів, затверджено виборчу програму і Статут партії. Речниками партії було обрано Бернда Луке (96%), Фрауке Петрі (81%) та Конрада Адама (80%) [26, c. 39], їхніми заступниками було обрано Александра Гауланда, Патрісію Казале та Роланда Клауса [38, с.183]. Серед найбільш відомих учасників з'їзду був також професор економіки Тюбінгенського університету Йоахім Штарбатті, який був давнім противником євро та прославився своїм колективним позовом до Конституційного суду ФРН проти утворення у Єврозоні стабілізаційних фондів. Крім Статуту та виборчої програми ніяких інших програмно-засадничих документів прийнято не було. Основна риторика новоствореної партії базувалась на критиці європейської фінансової політики федерального уряду ФРН та обговоренні питання про роль євро в німецькій економіці. Хоча щодо останнього існували певні роздуми: як повідомляла німецька преса, АдН ще не розробила чіткої політики щодо євро. Суть основного питання на порядку денному полягала в тому, чи варто повертатися до німецької марки чи потрібно створювати новий валютний союз з обмеженою кількістю учасників [43]. Сам очільник партії Бернд Луке в одному з інтерв'ю наголошував, що «не Німеччина має вийти з Єврозони, а країни Південної Європи». Це, на його думку, дало би можливість девальвувати їхні власні валюти та стати більш конкурентоспроможними у Європейській спільноті [7].

На з'їзді Бернд Луке заявив, що новостворена партія не дотримується ані лівих ані правих поглядів, а лише «здорового глузду». Також було зазначено, що партія не фокусується лише на одному питанні: порушувалось також обговорення проблем в податковій сфері, цін на комунальні послуги та імміграційної політики [43]. На етапі створення партії головним питанням все ж була Єврозона в контексті економічної політики Німеччини. І в якому світлі не виставляв би свою партію Бернд Луке, але у німецькому політикумі та ЗМІ її характеризували як партію «одного питання», партію «анти-євро», що сповідує «м'який» євроскептицизм.

Згідно Статуту 2013 року АдН позиціонувала себе як альтернативу стійким старим партіям, що «стали єдиним цілим», та протиставляла їм «формування альтернативи начебто безальтернативны політиці» [14], тим самим апелюючи до промови Ангели Меркель після надання пакетної допомоги Греції у березні 2010 року. Ця позиція майже повністю співпадала з «Закликом до заснування Виборчої альтернативи 2013». У своїй передвиборчій програмі, яка на відміну від інших партій вирізнялася лаконічністю, АдН наполягала на впорядкованому розпаді Єврозони, відновленні національних валют, реформі Європейського Союзу і поверненні законодавчих повноважень національним парламентам. Варто звернути увагу на позицію щодо міграції: у програмі 2013 року Альтернатива для Німеччини виступала за «кваліфіковану імміграцію» та відкидала невпорядковану імміграцію в німецькі соціальні системи [45].

Задля участі у федеральних виборах вересня 2013 року АдН ще до травня 2013 року створила партійні осередки в усіх 16 землях Німеччини. На момент першого партійного з'їзду у квітні 2013 року кількість її членів сягала 7500 осіб [40], а через 2 тижні - вже 10476 осіб [8]. З цих 10476 осіб понад чверть (2795 осіб) були перебіжчиками з інших партій: ХДС (1008), ВДП (587), СДПН (558), ХСС (220), Партії піратів (142) та «Зелених» (106). Проте з першої спроби АдН не вдалося подолати 5% бар'єр у Бундестаг та ландтаг землі Гессен: вона отримала лише 4,7% [15] та 4,1% [28] відповідно.

Подальша стабілізація європейської боргової кризи змусила АдН відійти від принципу «партії одного питання», що супроводжувалось радикалізацією її програмних вимог. Хоча антимігрантська риторика спостерігалася й у передвиборчій програмі до виборів у Європарламент 2014 року (де партія отримала 7,1 % голосів [21]), але саме криза біженців 2015 року та політика «відкритих дверей» Ангели Меркель щодо надання притулку мігрантам дали новий поштовх для розвитку партії [4, с. 46-52]. Протягом 2014-2017 рр. Альтернатива для Німеччини досягла значних електоральних успіхів на місцевому рівні, отримавши найбільшу підтримку виборців у східнонімецьких землях, а у вересні 2017 року з результатом 12,6% голосів [16] вона змогла потрапити до Бундестагу та стати третьою політичною силою країни.

Основний успіх АдН на даному етапі пояснюється тим, що вона, по -перше, змогла заповнити певну «вільну нішу» на правому фланзі в німецькій політичній системі та монополізувати незадоволений попит значної частини радикально й націоналістично налаштованих виборців. Цьому сприяло те, що блок ХДС/ХСС під керівництвом Ангели Меркель, перебуваючи протягом 2005-2009 рр. і 2013-2017 рр. у «великій коаліції» з СДПН, відійшов від своїх традиційних консервативних позицій та значно зсунувся вліво в бік соціал- демократів у питаннях скасування обов'язкової військової служби, відмови від ядерної енергетики, визнання одностатевих шлюбів, запровадження гендерних квот, «соціальних експериментів» у сфері освіти та політики щодо Єврозони і міграції [42, с. 447].

По-друге, внаслідок стрімкого об'єднання країни у 1990 році східнонімецьке суспільство зазнало швидких і глибоких соціально-економічних трансформацій, які супроводжувалися у значної частини населення певними втратами колишньої соціальної стабільності, чим успішно скористалась Альтернатива для Німеччини. Східні німці протягом майже півстоліття жили в умовах тоталітарної політичної системи під жорстоким поліцейським контролем, піддавалися інтенсивній ідеологічній індоктринізації, виховувались в традиціях нетерпимості до інших поглядів та цінностей. Хоча у 2013 році чіткого електорального поділу між сходом і заходом країни ще не було помітно, саме концентрація АдН на «культурних питаннях» (сім'ї, гендеру та міграції) обумовила зростання її підтримки у східнонімецьких землях. Так, у 2014 році на виборах до ландтагів Саксонії, Бранденбурга та Тюрингії партія отримала 9,7% [31], 12,2% [27] та 10,6% [33], а вже на виборах 2016 року у ландтаги Саксонії-Ангальт та Мекленбургу-Передньої Померанії АдН отримала 24,3% [32] та 20,8% [29] відповідно. За нашими підрахунками, на федеральних виборах у 2017 року розрив у підтримці між східно- та західнонімецькими землями (без урахування Берліну) у голосуванні за АдН складав приблизно 2 рази: 21,62 % та 10,23% [16].

По-третє, відбулось зменшення аж до повного зникнення серед націоналістично налаштованої частини виборців будь -якої толерантності до націонал-соціалізму, що раніше завжди слугувало певним індикатором та навіть чинником мобілізації німецького правого спектру. Оскільки раніше значна частина електорату німецьких право-радикальних партій мала ностальгічне відношення до гітлерівської епохи, то у зв'язку зі зміною поколінь частка таких людей невпинно знижується [12, с. 18-19]. Хоча АдН з самого початку долучала до своїх лав різні групи правих, її основне ядро складалось з економічних лібералів, включаючи професорів, юристів, лікарів, колишніх правоцентристських політиків, що дозволило партії стати певним авторитетом у суспільстві та уникнути процесу стигматизації [12, с. 20-21].



Висновки

У Німеччині після Другої світової війни праві партії пройшли три хвилі свого розвитку. Під час першої хвилі, яка тривала до середини 1960 -х років, на німецькій політичній арені найбільшого розвитку отримав Загальнонімецький блок / Союз вигнаних і безправних, який у 1953 році зміг потрапити до Бундестагу. Під час другої хвилі у 1964 році була організована Націонал-демократична партія Німеччини, яка жодного разу не змогла подолати 5% бар'єр на загальнонімецькому рівні. Третя хвиля, яка розпочинається у 1980-х рр., ознаменувала собою появу низки нових правих партій: Республіканці, Німецький народний союз, Союз вільних громадян та інші. На відміну від інших країн Західної Європи праві сили у ФРН з 1957 по 2017 рік не були представлені на федеральному рівні через законодавчі обмеження у вигляді 5% бар'єру та їхню організаційну слабкість, через процеси стигматизації і звинувачення їх у можливій підтримці ідеології націонал - соціалізму, через їхню орієнтацію на ситуативні локальні проблеми та акумуляцію протестних настроїв правого спектру з боку консерватиного блоку ХДС/ХСС. Поява Альтернативи для Німеччини змінила основні правила гри у німецькому політикумі.

З початку 2010 року на території Німеччини склалися відповідні умови для створення впливової право-популістської партії. Європейська боргова криза 2010 року стала головним подразником, який спричинив стрімке посилення євроскептичних настроїв серед населення Німеччини. Найбільше ця проблема непокоїла представників бізнесових кіл. Німецькі політики вважали за потрібне підтримувати економіку Європейського Союзу, з чим кардинально не погодилась частина професорів економіки, які мали ліберальні погляди.

Одним із найбільш відомих представників економічних кіл став Бернд Луке, який очолив неформальну опозицію федеральному уряду Німеччини. З цього часу починається період зародження та становлення партії Альтернатива для Німеччини. Спочатку це були громадські об'єднання - «Пленум економістів» та «Союз громадянської ініціативи», які мали недостатній вплив на політику німецького уряду. Політичне оформлення відбулось зі створенням «Виборчої альтернативи 2013», невдача якої на місцевих виборах підштовхнула до утворення політичної партії Альтернатива для Німеччини. Таким чином, партія Альтернатива для Німеччини не виникла як персоналістський проект на німецькій політичній сцені, а мала певну передісторію та конкретні суспільні передумови свого утворення. Становлення АдН відбувалось шляхом її участі у місцевих, земельних, федеральних та європейських виборах, а також шляхом зростання кількості її членів, які часто були перебіжчиками з інших партій.

На відміну від інших правих партій успіх Альтернативи для Німеччини на місцевому та федеральному рівнях пояснюється наступними чинниками. По - перше, масованою критикою євроінтеграційного курсу правлячої коаліції та використанням настроїв і політичних амбіцій тих німецьких правих кіл, які розчарувалися полівінням політики Ангели Меркель та очолюваного нею блоку ХДС/ХСС. По-друге, зменшенням впливу та значущості націонал-соціалізму в ідеологічній спадщині правих сил. По-третє, опорою на ту частину населення Східної Німеччини, яка найбільш постраждала внаслідок системно-структурних змін після возз'єднання країни та стала основним електоратом АдН. По - четверте, здатністю в умовах кризи біженців переорієнтувати свою програму протягом 2015-2017 років на антимігрантський профіль.



Список використаних джерел та літератури

1. Гримська М. Основні етапи історії крайніх правих політичних партій у післявоєнній Німеччині (на прикладі Націонал-демократичної партії Німеччини) [Електронний ресурс] / Марта Гримська // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право. - 2015. - Вип. 1/2 (25/26). - С. 76-82.

2. Іванов О. Альтернатива для Німеччини - партія євроскептиків у найпотужнішій країні ЄС [Електронний ресурс] / Олександр Іванов, Олександр Андрієвський // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2015. - Вип. 1. - С. 9-11.

3. Іванов О. Утворення націонал-демократичної партії Німеччини та спроби її утвердження в політичній системі ФРН (1964-1971 рр.) [Електронний ресурс] / Олександр Іванов, Артем Йовенко // Схід. - 2009. - № 5 (96). - С. 68-73.

4. Іванов О. Альтернатива для Німеччини: еволюція нової політичної партії ФРН (2013-2022 рр.) [Електронний ресурс] / Олександр Іванов, Михайло Панасюк // Європейські історичні студії. - 2022. - № 21. - С.41-68.

5. Мартинов А. Партія Альтернатива для Німеччини: передісторія і місце у спектрі правих популістських сил ФРН [Електронний ресурс] / Андрій Мартинов // Україна - Європа - Світ. - 2016. - №18-20. - С. 139-145.

6. Харлан Г. Європейська інтеграція в передвиборчих програмах політичних партій ФРН 2017 р. [Електронний ресурс] / Ганна Харлан // Європейські історичні студії. - 2019. - №14. - С. 43-57

7. AfD will nicht zuruck zur D-Mark [Elektronische Ressource] // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2013. - 18.Mai.

8. AfD zahlt 2800 Uberlaufer [Elektronische Ressource] // ntv.de. - 2013. - 05.Mai.

9. Althoff A. Right-wing populism and religion in Germany: Conservative Christians and the Alternative for Germany (AfD) [Electronic resource] / Andrea Althoff // Zeitschrift fur Religion, Gesellschaft und Politik. - 2018. - Vol. 2, No. 2. - P.335-363.

10. Aufruf an alle engagierten Burgerinnen und Burger! [Elektronische Ressource] // Bundnis Burgerwille. - 2012.

11. Berbuir N. The AfD and its Sympathisers: Finally a Right-Wing Populist Movement in Germany? [Electronic resource] / Nicole Berbuir, Marcel Lewandowsky, Jasmin Siri // German Politics. - 2014. - Vol. 24, No. 2. - P. 154-178.

12. Biskamp F. A societal shift to the right or the political mobilisation of a shrinking minority: Explaining rise and radicalisation of the AfD in Germany [Electronic resource] / Floris Biskamp // International Journal of Public Policy. - 2023. - Vol. 1, No. 1.

13. Bornschier S. Why a right-wing populist party emerged in France but not in Germany: cleavages and actors in the formation of a new cultural divide [Electronic resource] / Simon Bornschier // European Political Science Review. - 2011. - Vol. 4, No. 1. - P. 121-145.

14. Bundessatzung der Alternative fur Deutschland. Parteitag Beschluss vom 14.04.2013 [Elektronische Ressource] // Die Alternative fur Deutschland. - 2013.

15. Bundestagswahl 2013 [Elektronische Ressource] // Der Bundeswahlleiter. - 2013.

16. Bundestagswahl 2017 [Elektronische Ressource] // Der Bundeswahlleiter. - 2017.

17. Cora S. Alternative fur Deutschland hat gute Argumente [Elektronische Ressource] /Stephan Cora// Die Welt Online. - 2013. - 14. Marz.

18. Decker F. Etappen der Parteigeschichte der AfD [Elektronische Ressource] / Frank Decker // Bundeszentrale fur politische Bildung. - 2020. - 26. Oktober.

19. Decker F. Germany: Right-wing Populist Failures and Left-wing Successes [Electronic resource] / Frank Decker // Twenty-First Century Populism. - London, 2008. - P. 119-134.

20. Decker F. Populism on Difficult Terrain: The Right- and Left-Wing Challenger Parties in the Federal Republic of Germany [Electronic resource] / Frank Decker, Florian Hartleb // German Politics. - 2007. - Vol. 16, No. 4. - P. 434-454.

21. Europawahl 2014 [Elektronische Ressource] // Der Bundeswahlleiter. - 2014.

22. Faas T. Noch einmal: Uber das (erhebliche) Protest-Potenzial einer (moglichen) Sarrazin-Partei [Elektronische Ressource] / Thorsten Faas // Zeit Online. - 2010. - 26. September.

23. Gebhardt R. Eine „Partei neuen Typs“? Die Alternative fur Deutschland [Elektronische Ressource] / Richard Gebhardt // Forschungsjournal Soziale Bewegungen. - 2013. - Bd. 26, Nr. 3. - P. 86-91.

24. Grundungsaufruf an alle deutschen Hochschullehrer fur Volkswirtschaftslehre [Elektronische Ressource] // Plenum der Okonomen. - 2010.

25. Grundungsaufruf Wahlalternative 2013. Aufruf [Elektronische Ressource] // Wahlalternative 2013. - 2013.

26. Hausler A. Die «Alternative fur Deutschland» - eine neue rechtspopulistische Partei?

27. Materialien und Deutungen zur vertiefenden Auseinandersetzung [Elektronische Ressource] / Alexander Hausler // Studie der Heinrich-Boll-Stiftung. Dusseldorf. - 2013. - 94 s.

28. Landtagswahl Brandenburg 2014 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2014.

29. Landtagswahl Hessen 2013 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2013.

30. Landtagswahl Mecklenburg-Vorpommern 2016 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2016.

31. Landtagswahl Niedersachsen 2013 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2013.

32. Landtagswahl Sachsen 2014 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2014.

33. Landtagswahl Sachsen-Anhalt 2016 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2016.

34. Landtagswahl Thuringen 2014 [Elektronische Ressource] // Tagesschau. - 2014.

35. Lees C. The `Alternative for Germany': The rise of right-wing populism at the heart of Europe [Electronic resource] / Charles Lees // Politics. - 2018. - Vol. 38, No. 3. - P. 295-310.

36. Lewandowsky M. Rechtspopulismus als Herausforderung fur die Demokratie in der Bundesrepublik Deutschland [Elektronische Ressource] / Marcel Lewandowsky // Demokratie in Deutschland. - Wiesbaden, 2012. - S. 389-411.

37. Mudde C. Die Republikaner [Electronic resource] / Cas Mudde // The ideology of the extreme right. - 2018. - P. 31-59.

38. Niedermayer O. Der Aufstieg der Alternative fur Deutschland [Elektronische Ressource] / Oskar Niedermayer // Revue d'Allemagne et des pays de langue allemande. - 2014. - Bd. 46, Nr. - S. 231-241.

39. Niedermayer O. Eine neue Konkurrentin im Parteiensystem? Die Alternative fur Deutschland [Elektronische Ressource] / Oskar Niedermayer // Die Parteien nach derBu ndestagswahl 2013. - Wiesbaden, 2014. - S. 175-207.

40. Patton D.F. The Alternative for Germany's radicalization in historical-comparative perspective [Electronic resource] / David F. Patton // Journal of Contemporary Central and Eastern Europe. - 2017. - Vol. 25, No. 2. - P. 163-180.

41. Plickert P. Anti-Euro-Partei wachst rasant [Elektronische Ressource] / Philip Plickert // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2013. - ll.April.

42. Plickert P. Okonomen gegen groberen Euro-Rettungsschirm [Elektronische Ressource] / Philip Plickert// Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2011. - 24. Februar.

43. Priester K. Die Alternative fur Deutschland [Elektronische Ressource] / Karin Priester // Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte. - 2019. - Bd. 67, Nr. 3. - S. 443-453.

44. Scholz K.-A. Alternative fur Deutschland? [Elektronische Ressource] / Kay-Alexander Scholz // Deutschewelle. - 2013. - 14.April.

45. Vertrag uber die Arbeitsweise der Europaischen Union [Elektronische Ressource] : vom 01.12.2009.

46. Wahlprogramm. [Elektronische Ressource] // Die Alternative fur Deutschland. -2013. - 14. April.



References

1. Hryms'ka, M. (2015). Osnovni etapy istoriyi krajnix pravyx politychnyx partij u pislyavoyennij Nimechchyni (na prykladi nacional-demokratychnoyi partiyi Nimechchyny). Visnyk Nacional'noho texnichnoho universytetu Ukrayiny «Kyyivs'kyj politexnichnyj instytut». Politolohiya. Sociolohiya. Pravo, 1/2(25/26), 76-82.

2. Ivanov, O., & Andriyevs'kyy, O. (2015). Al'ternatyva dlya Nimechchyny - partiya yevroskeptykiv u naypotuzhnishiy krayini EU. Visnyk Kyyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka, 1, 9-11.

3. Ivanov O., & Jovenko A. (2009) Utvorennya nacional-demokratychnoyi partiyi Nimechchyny ta sproby yiyi utverdzhennya v politychnij systemi FRN (1964-1971 rr.). Sxid, 5(96), 68-73.

4. Ivanov, O., & Panasiuk, M. (2022). Al'ternatyva dlya Nimechchyny: evolyuciya novoyi politychnoyi partiyi FRN (2013-2022 rr.). Yevropeys'ki istorychni studiyi, 21, 41-68.

5. Martynov, A. (2016). Partiya Al'ternatyva dlya Nimechchyny: peredistoriya i mistse u spektri pravykh populists'kykh syl FRN. Ukrayina-Yevropa-Svit. (pp.139-145).

6. Kharlan, H. (2019). Yevropeys'ka intehratsiya v peredvyborchykh prohramakh politychnykh partiy FRN 2017 r. Yevropeys'ki istorychni studiyi, 14, 43-57.

7. AfD will nicht zuruck zur D-Mark. (2013, 18 May). Frankfurter Allgemeine Zeitung.

8. AfD zahlt 2800 Uberlaufer. (2013, 5 May). ntv.de.

9. Althoff, A. (2018). Right-wing populism and religion in Germany: Conservative Christians and the Alternative for Germany (AfD). Zeitschrift fur Religion, Gesellschaft undPolitik, 2(2), 335-363.

10. Aufruf an alle engagierten Burgerinnen und Burger! (2012). Bundnis Burgerwille.

11. Berbuir, N., Lewandowsky, M., & Siri, J. (2014). The AfD and its Sympathisers: Finally a Right-Wing Populist Movement in Germany? German Politics, 24(2), 154-178.

12. Biskamp, F. (2023). A societal shift to the right or the political mobilisation of a shrinking minority: Explaining rise and radicalisation of the AfD in Germany. International Journal of Public Policy, 1(1).

13. Bornschier, S. (2011). Why a right-wing populist party emerged in France but not in Germany: cleavages and actors in the formation of a new cultural divide. European Political Science Review, 4(1), 121-145.

14. Bundessatzung der Alternative fur Deutschland. Parteitag Beschluss vom 14.04.2013. (2013, 14 April). Die Alternative fur Deutschland.

15. Bundestagswahl 2013. (2013). Der Bundeswahlleiter.

...