Концепт "Росія" у політичній публіцистиці Віталія Портнікова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький державний педагогічний університету імені Михайла Коцюбинського

КОНЦЕПТ «РОСІЯ» У ПОЛІТИЧНІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ ВІТАЛІЯ ПОРТНИКОВА

Павлушенко О.А., Прокопчук Л.В.

Вступ

Політична журналістика в демократичному суспільстві виконує інформаційну, комунікативну, критичну та культурно-освітню функції й модерує політичний дискурс. У сучасній Україні сформувалася група журналістів, що здійснюють аналітику політичної дійсности, висвітлюють діяльність усіх політичних суб'єктів, є медіаторами ідей і меседжів між політикумом і суспільством.

Від початку повномасштабної війни, розпочатої 24 лютого 2022 року Росією проти України, розмаїте політичне життя в країні стало на паузу, усі проукраїнські партії відклали дискусійні теми, на ґрунті яких виступали опонентами, й об'єдналися навколо Президента й командування Збройних Сил України в боротьбі з агресором. Епіцентр уваги політичної журналістики перемістився в площину міжнародних політичних подій, пов'язаних з війною в Україні, сьогодні політичні оглядачі й аналітики пильно відстежують рефлексії з боку лідерів й урядів різних держав на виклики нових реалій.

Виклад основного матеріалу

Війна в центрі Європи, розв'язана Російською Федерацією проти суверенної країни з метою її знищення, значно змінила концептуальну картину світу у свідомості не тільки українців, а й народів інших європейських країн, зокрема, кардинальних деформацій зазнав концепт Росія, зміст якого став позбуватися ілюзорних позитивних смислів, натомість набув компонентів, безпосередньо пов'язаних з об'єктивною дійсністю, у якій РФ вже відкрито, із застосуванням військової сили реалізує свої давні амбіції неоімперської гегемонії в регіоні.

Сьогодні суспільна увага українців зосереджена на аналітиці політичних подій та позицій лідерів політичного істеблішменту провідних країн світу, які формують ставлення міжнародної спільноти до України й визначають алгоритм активностей урядів і законодавчих органів західних демократій в умовах безпрецедентних загроз світовому правопорядку. На цьому тлі значущість політичної журналістики в соціумі зростає, тому в поле зору політичної лінгвістики потрапляють не тільки виступи політиків, а й тексти політичної публіцистики, які містять аналітику перебігу важливих для суспільства подій та ініціацій розв'язання чутливих для нього проблем.

Наразі маємо більшість студій політичної публіцистики, що стосуються журналістської проблематики, і меншою мірою представлений погляд дослідника через призму політичної лінгвістики.

Методологічним засадам розвитку політичної журналістики присвячені статті Н.А. Громадської «Політичний аналіз як невід'ємна складова політичної журналістики» [1] та «Методологічні аспекти політичної журналістики» [2], у яких розглянуто методологічний інструментарій та методологічну грамотність політичного журналіста, проаналізовано різні підходи до класифікації методів, які використовують у журналістській діяльності. Дослідниця також обмірковує професійні вимоги до політичного журналіста: об'єктивність, чесність та неупередженість, уміння аналізувати та прогнозувати, пропонує заходи протидії інформаційним навіюванням. І. Коваленко обговорює функційні аспекти розвитку незалежної журналістики як засобу контролю громадським суспільством за здійсненням політичної влади [3].

Особливості етики професійної діяльности політичного журналіста також обмірковує М.Ю. Воронова [4]. Цікавий матеріал дослідження політичної публіцистики Олени Пчілки представлений у праці С.В. Семенко «Актуальність політичної публіцистики Олени Пчілки у вирішенні сучасних проблем суспільно-політичного життя українства». Автор, зокрема, зауважує, що «у політичній публіцистиці Олени Пчілки провідною є думка про те, що сила кожного народу в його монолітності, в одностайному відчутті своєї національної гідності та відстоюванні національних прав. Виголошення такої програми в період політичної реакції було, безумовно, сміливим кроком української журналістки і сприяло виробленню загальноукраїнської національної платформи в умовах бездержавності» [5, с. 92]. У статті також відзначено «неабиякі аналітичні здібності журналістки... уміння прозирати на десятиліття вперед, передбачивши в майбутньому наслідки сучасних їй політичних, економічних та культурних проблем» [Там само, с. 95]. Ця публікація є не одиноким ретроспективним поглядом на минулий досвід української політичної публіцистики. Дослідженню концептів «українська нація» і «Росія» в політичній публіцистиці Дмитра Донцова присвячені праці Павлушенко О., Ватаги О. «Концепт “українська нація” в політичній публіцистиці Дмитра Донцова» [6] та Olha Pavlushenko, Liudmyla Prokopchuk, Nataliia Pavlykivska, Nina Kukhar, Olena Zarichna, Volodymyr Valentyna Frytsiuk, Alina Oliinyk «Conceptual opposition Ukrainian nation - Russia in Dmitry Dontsov's political journalism in the early XX century» [7].

Очевидно, що детального аналізу потребують концепти, які є актуальними для сучасного українського політичного дискурсу й створюють політичну картину світу, своєрідний український погляд на світ в умовах російсько-української війни. Матеріалом для таких досліджень можуть слугувати виступи в публічному просторі та опубліковані статті вітчизняних політичних публіцистів.

Віталій Портников - знаковий український журналіст з великим досвідом у царині політичної аналітики. Його думка є авторитетною для тисяч читачів та слухачів, зокрема й політиків, бо автор завжди виважений у своїх твердженнях, які ґрунтуються на глибокому осмисленні масиву фактів як історичної, так і політичної дійсности в їхніх взаємозв'язках та взаємовпливах.

Мета пропонованої студії - виявити концептуальні смисли, які формують образ Росії через призму політичної аналітики В. Портникова, проаналізувавши їхню вербальну експлікацію в текстах журналіста.

Дослідження проведено з використанням методу контент-аналізу в його якісному вимірі на матеріалі виступів і публікацій В. Портникова від грудня 2021 р. до липня 2022 р.

Для позначення виокремленого концепту журналіст використовує офіційні назви Росія, Російська Федерація, РФ, а також вдається до метонімії, послуговуючись номінативами Кремль, Москва, Путін.

Помітним змістовим компонентом концептуалізації сучасної Росії у світорозумінні В. Портникова є тяглість суспільно-політичних традицій, що пов'язують сучасну РФ із колишньою радянською імперією, про що свідчить метонімія в номінативній парі «Радянський Союз - Росія», що подекуди трапляється в текстах журналіста.

Політичний публіцист завжди чесний зі своїми читачами та слухачами.

Його висловлювання чітко сформульовані, містять семантично виразні лексичні одиниці, які експлікують концептуальні ознаки Росії як джерела нищівної загрози для української нації й державности: Якщо Росія спробує окупувати Харків, це гори трупів, сотні тисяч біженців, гуманітарна катастрофа (21 січня, 2022). Росія буде кошмарити всю українську територію а не тільки схід чи південь (22 січня, 2022). Путін хоче не капітуляції, а зникнення України (31 січня, 2022).

Віталій Портников не часто вдається до мовної образности. У його текстах метафори з'являються зрідка і не для того, щоб завуалювати зміст, а насамперед як інструмент творення нових концептуальних смислів. Тезу про те, що кремлівська верхівка - людожери, апетити яких поширюються на народи й суверенні держави, журналіст утілив у метафоричній конструкції, яка характеризує міжнародну політику РФ як варварську, дикунську, абсолютну чужу цивілізованим нормам міжнародного права ХХІ століття: конструктивізм людожерів, наше законне право пожирати дітей на сніданок, обід та вечерю, у нас є розбіжності щодо того, яким соусом заправляти людське м'ясо (27 січня, 2022). образ росія політичний портников

Вигадку кремлівських пропагандистів про унікальність якихось духовних скреп російського народу В. Портников розвінчує саркастичним виправданням від імені самих росіян:...ми маємо повне право хоча б снідати дітьми у Криму та на Донбасі - це наші скрєпи, без них Росія не Росія (27 січня, 2022).

Традиційно вживану для характеристики Росії метафору тюрма народів журналіст поглиблює, додаючи концептуальний смисл мінного поля, означуючи РФ як простір суцільної смертельної небезпеки для народів, утримуваних її силовим апаратом й антисоціальною внутрішньою політикою владної верхівки в кордонах цієї держави:... ця класична «тюрма народів», залишається справжнім мінним полем для своїх мешканців (4 липня, 2022). Семантема в'язниці народів отримує розвиток у саркастичному зауваженні Якщо держава замислювалася як в'язниця, не треба думати, що її мешканці почуватимуться як на курорті (Там само). Дієслово «замислювалася» експлікує тут глибокий концептуальний смисл: Росія як державне утворення є продуктом не суспільних державотворчих зусиль, а одноосібного замислу. На це вказують семи вжитого дієслова, що є синонімом до «замишляти», - `виношувати таємні, підступні плани, сплановані проти кого-, чого-небудь; верховодити кимось, розпоряджатися чим-небудь' [8, с. 311].

На концептуалізацію образу сучасної Росії має безпосередній вплив імперіалістична експансивна політика президента Росії та його найближчого оточення, які, за характеристикою В. Портникова, постають як зграя кровожерливих хижаків, не обмежених усвідомленням масштабів смертельної небезпеки, яку вони несуть людській цивілізації: Це - Третя Світова війна. Володимир Путін та його зграя готові до такого повороту подій (21 червня, 2022). Злочинні замисли проти людяності, продуковані, за визначенням публіциста, вурдалаками російської псевдополітичної сцени (26 січня, 2022), виявляють їхню сатанинську сутність. Лексикографічний опис семантики іменника вурдалак (`міфічна істота українського народного епосу, мрець, що повстав із могили. Як і упир чи вампір висмоктує кров у живих людей та може перетворювати вкушених на собі подібних, як і вовкулака, має здатність обертатися на звіра' [9]) пояснює доречність уживання публіцистом цієї номінації для позначення сьогоднішньої російської політичної верхівки, яка ментально живе у світі Радянського Союзу - країни, що давно зникла з мапи світу, шовіністичною пропагандою отруює суспільну свідомість своїх співвітчизників і виявляє звірячу жорстокість у розв'язаних нею війнах.

Для аналітика В. Портникова, який уважно стежить за всіма подіями в політичному житті РФ, очевидним є смисловий ланцюг Росія - Кремль - Путін. Метонімія в межах цієї номінативної тріади втілює концептуальний смисл - сучасна Росія є державою Володимира Путіна, особи, чиїм замислам підпорядкований рух РФ на сучасному відтинку її історичного шляху. Замість офіційної назви посади Володимира Путіна, журналіст неодноразово вживає номен правитель, що однозначно визначає цю особу як російського диктатора ХХІ ст.

У своїх аналітичних висновках й оцінках В. Портников є виваженим і послуговується верифікованими даними з офіційних джерел. На підставі багаторічних спостережень журналіст приходить до висновку, що від початку ХХІ століття при владі в Москві «шовіністичний режим» (28 червня, 2022). Лідер сьогоднішньої Росії, за визначенням політичного публіциста, «шовініст за переконаннями». Проваджену Путіним політику стосовно неслов'янських народів Росії аналітик укладає в парадигму: «робить все можливе», щоб «зникли», «розчинилися серед росіян», «не пам'ятали своїх коренів, своєї спадщини, своєї культури» (Там само).

У змістовому наповненні концепту «Росія» тема шовінізму органічно поєднується з темою імперської ідеології, якою одержимий президент РФ. Сусідні суверенні народи є об'єктом загарбницьких зазіхань кремлівського очільника, їх він «ненавидить», і «хоче окупувати і приєднати» (28 червня, 2022). Головним своїм завданням Путін визначає «відновлення “історичної Росії” у межах СРСР» (30 березня, 2022), «тому що для російського президента на пострадянському просторі є лише одна держава - Російська Федерація» (8 лютого, 2022). Для експлікації путінського бачення сучасного геополітичного ландшафту В. Портников послуговується словом «території», а не держави, щоб підкреслити середньовічний світогляд російського керманича, якому чуже розуміння норм міжнародного права ХХІ ст. (Там само).

Україну як історичний центр східного слов'янства Путін не уявляє поза межами реконструйованої ним російської імперії, тому не може змиритися з її державним суверенітетом. Мета російського президента - ліквідація Української держави....без ліквідації України він не зможе наблизитись до свого головного завдання (Там само). В. Портников наполягає на гостроті проблеми агресивності дій новоявленого імператора, якого характеризує як людину, «яка вступила на шлях людиноненависництва, знищення всього, що нам дороге, що є важливим цивілізованому світу» (24 лютого, 2022).

На формуванні концептуального змісту сучасної російської держави, поза всяким сумнівом, позначається образ її лідера. В. Портников неодноразово повертається до особистісних якостей президента РФ і виокремлює серед них гіперболізовану егоцентричність, зверхність у його ставленні до окремих політичних візаві, що характеризує цю особу як випадкову в сучасному міжнародному дипломатичному середовищі, яка дозволяє собі, наприклад, «хамське прислів'я», яке Путін ужив, коли мова зайшла про Мінські угоди. Визнання кремлівським босом тільки авторитету сили обґрунтовує його власне сортування держав та їхніх очільників і визначення з огляду на це етичних меж у комунікації з ними. Путін ніколи не дозволяє собі так нахабно відгукуватися про президентів США чи президентів Франції. А про президентів України чи Грузії - будь ласка! (8 лютого, 2022).

Важливою концептуальною ознакою нинішньої кремлівської влади аналітик уважає особливе світобачення її лідера, на формування якого вирішальний вплив мала його багаторічна служба в КДБ Росії. На цьому тлі у відношення контекстуальної антонімії вступають семантеми «політик - чекіст». Президент Путін - не політик, а кадровий чекіст (1 червня, 2022). Саме світоглядні орієнтири Володимира Путіна повністю деформують його міжнародну діяльність на посаді президента: він одержимий манією підкорення інших народів, зокрема українців, своїй волі, у його систему координат геть не вкладається вибудовування продуктивної співпраці з ними. А якщо впливати мирними засобами не вдається - готовий нищити суверенні держави. Успіх України для Путіна - не привід для досягнення миру, а причина для продовження війни (Там само). У реалізації своїх імперських амбіцій хазяїн Кремля цілеспрямований, рішучий і підступний. Якщо у Кремлі раптом погодяться на реальні переговори, це означатиме, що на столі Путіна вже лежить план дестабілізації України без війни і він готовий втілювати його в життя (1 червня, 2022).

В. Портников формує концептуальні смисли, аналізуючи ланцюги подій і фактів у їхніх логічних зв'язках. Політичний журналіст справедливо зауважує, що в нищенні української держави й українства Путін не є новатором. Його дії - це продовження політики Сталіна, а методи та засоби, які він використовує, уже були апробовані із цілковитим доведенням їхньої ефективності в тридцятих роках минулого століття. Коли Сталін у 30-х роках минулого століття намагався знищити саму ідею української державності та національного відродження, він прийшов до думки про Голодомор. Наразі Путін уже не може змусити українців голодувати. Але він може утримувати українське зерно на елеваторах та у портах, не дозволяти його вивозити - і тим самим влаштувати голод у країнах Азії та Африки. Це теж боротьба з українською державністю та національним відродженням (27 травня, 2022).

Відстань у часовому просторі між двома правителями Росії становить майже сто років, а експансивна сутність залишається незмінною. Журналіст, спираючись на історичний досвід, застерігає політичні еліти західних демократій від помилки, якої їхні попередники допустилися у 30-их роках минулого століття. Формою аргументації публіцист обирає не довгу тираду, а лаконічну антитезу: переконували світ - світ не вірив: У 30-і роки минулого сторіччя мої колеги переконували світ, що Сталіну йдеться про винищення українського народу - світ не вірив... (3 квітня, 2022). А далі теж надзвичайно коротко й пронизливо про наслідки легковажної безвідповідальности західних політиків першої половини ХХ ст.: Масштаби звірства стали зрозумілими тільки за десятиріччя (Там само).

Паралель між Путіним і Сталіним утілює відразу кілька ключових концептуальних смислів: по-перше, на владній верхівці Росії незмінно опиняються злочинці, по-друге, будьяка влада в Кремлі традиційно основною метою свого буття бачить нищення української держави, по-третє, Росія була й залишається джерелом загроз для миру й стабільности в усьому світі. Путін прагне страхом і шантажем підкорити своїй волі весь цивілізований світ і подолати західні демократії: Путін хоче, щоб західні політики були налякані наслідками цього нового Голодомору згода із цим шантажем стане першим актом капітуляції перед Путіним. (Там само).

Концептуальний смисл `Росія - це згусток небезпек для всіх країн' знаходить підтвердження в далеко не релігійній діяльності Російської православної церкви, яка послідовно реалізує експансію «русского мира», допомагаючи Путіну тримати в орбіті своїх впливів народи й держави. Відверта особиста участь патріарха Кирила в ідеологізації загарбницької війни Росії в Україні дозволила В. Портникову назвати високого церковного сановника патріархом війни (25 травня, 2022). Його присутність 9 травня «на параді вбивць разом із дияволом і його підручними» (Там само) красномовне підтвердження того, що московський патріарх і московський верховний головнокомандувач обіруч чинять кривавий злочин.

У своїх людиноневисницьких діях кремлівські посадовці від влади, очолювані президентом РФ, настільки віддаляються від кордонів, окреслених мораллю, що позбуваються людської ідентичности, і це дає підстави журналістові використати дейктичну номінацію «у тих, хто у Кремлі», абсолютну аморальність яких він підкреслює словосполукою із значенням категоричного заперечення «немає жодного поняття Батьківщини, співвітчизників» (14 червня, 2022). Просторічне слово «наплювати» в публіцистичному тексті набуває емоційно-експресивної конотації вираження не тільки презирливого ставлення російської влади до «мирних росіян» (Там само), а й характеристики інтелектуального рівня представників російського владного середовища, позбавлених відповідальності за долю очолюваної ними держави.

Пам'ятаючи про бандитський досвід владної верхівки нинішньої Росії, набутий нею на теренах своєї держави, В. Портников звертається до читача з риторичним питанням: Тож чому вони не можуть обстрілювати Донецьк, якщо потрібен пропагандистський ефект? (Там само).

Аналіз масиву історичного матеріалу дозволяє політичному публіцистові стверджувати, що багатовікова клептоманія російських правлячих еліт призвела до того, що «вся російська історія - це історія, вкрадена в інших народів» (13 червня, 2022). В. Портников виводить формулу цинізму й крадійства сьогоднішнього господаря Кремля - «якщо щось вдалося захопити, це захоплене можна оголосити своїм». Усі недолугі пояснення Путіним підстав для реалізації його загарбницьких намірів називає просторічним словом «фігня», підкреслюючи всю їхню юридичну нікчемність і змістову пустоту. Усі ці розмови про денацифікацію, демілітаризацію, уся ця фігня завжди використовувалася виключно для того, щоб замаскувати справжні наміри Володимира Путіна (Там само).

В. Портников контекстуалізує проблему крадійства, брехливості, цинізму, визнання зверхности сили над правом усіх диктаторських режимів світу. Іранці крадуть нафту з грецьких танкерів та утримують грецьких моряків. Росіяни крадуть у захоплених українських містах все, що можуть забрати та депортують наших громадян до Росії. Це і є той світ, про який мріють диктатори - світ крадіжки, світ перемоги зухвалої сили та брехні (6 червня, 2022). Усю глибину злодіянь диктаторів проти людства журналіст вимірює ступенем ігнорування ними не тільки людських законів, а й Божих заповідей, і доречно покликається на Святе Письмо мусульман та православних, зауважуючи, що «і Біблія, і Коран категорично забороняють і красти, і брехати, і звинувачувати тих, хто не є винним» (Там само). При цьому політичний аналітик цілком справедливо не відокремлює диктаторів від їхніх співвітчизників, які «вдають, що так і має бути, що брехати і красти - правильно» (Там само). Дієсловом «вдають» автор акцентує на зумисній, цілком усвідомленій підтримці громадянами злочинної політики своїх лідерів, що, поза всяким сумнівом, робить їх співучасниками злодіянь.

Майстер вербалізації концептуальних смислів, В. Портников, використав назву популярної мережі закладів швидкого харчування «Макдоналдс», яка вийшла з Росії, як і сотні інших фірм та брендів, у відповідь на розпочату РФ війну в Україні. Саме відомий широкому загалу ергонім журналіст обрав як «символ того цивілізаційного кола, яке зробила Росія від прощання з комунізмом до путінської диктатури» (9 березня, 20022). Цей шлях автор уявляє рухом по колу «з пекла до пекла» (Там само). Пункт, на якому замикається коло, красномовно характеризує суспільну атмосферу в російській державі, оскільки «весь сенс її існування - загарбницька війна, смерть, кров, руйнування, вбивства, божевілля злочинної влади при байдужості більшої частини осатанілого суспільства». Формування концептуального смислу `цивілізація ХХІ ст. не повинна ігнорувати небезпеку, яку несе Росія', публіцист завершує метафоричною конструкцією «Людожерів не можна годувати гамбургерами» (Там само).

Політична аналітика В. Портникова завжди ґрунтована на обширі фактичного матеріалу історичного змісту, тому у своїх публіцистичних текстах автор часто вживає історизми, як наприклад, Інгермандія - історична назва території, захопленої Петром І для будівництва Санкт-Петербурга, Віїпурі - автентична назва фінського міста, окупованого радянськими військами в ході радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. і переіменованого Сталіним у Виборг, яке наразі належить до Ленінградської області РФ, КарелоФінська РСР - назва адміністративно-територіального утворення, яке існувало у складі Радянського Союзу в першій половині ХХ століття й було красномовним свідченням анексії більшовицькою владою частини території Фінляндії (пізніше цю назву радянські окупанти замінили, щоб приховати справжнє походження позначуваної нею території). Усі ці історичні назви виступають мітками чорного шляху російської орди, який вона упродовж століть прокладала землями, що належали сусіднім народам.

До арсеналу аргументів В. Портников залучає історичний паралелізм, який він бачить між діями Путіна й Гітлера, Путіна й радянських очільників. Адольф Гітлер виправдовував свої дії практично тими самими міркуваннями, якими зараз виправдовує свої злочини Володимир Путін. А про виправдання, якими займалися протягом десятиліть радянські лідери, я вже й не згадую. Будь-яке вторгнення, будь-яка агресія завжди пояснювалися інтересами національної безпеки та миролюбністю радянських людей (24 лютого, 2022). У цій тезі простежується спадковість нацистської ідеології світового панування путінською Росією. Психологічна реакція Путіна та тих його співвітчизників, «хто продовжує залишатися у минулому та намагається нав'язати це минуле всім іншим» (Там само) на небажання українців деградувати журналіст красномовно позначає словом «бісить», що є синонімом до «лютувати». В. Портников реконструює всю систему засобів і заходів, яку східні сусіди застосували, щоб перетворити Україну «на придаток своєї деградованої недоімперії» (Там само): Україну намагалися знищити за допомогою політичного тиску, енергетичного диктату, завербованої агентури у владі, безпардонної брехливої пропаганди (Там само).

В. Портников у політичній публіцистиці від часу до часу повертається до чутливої для українських русофілів теми російського лібералізму, щоб укотре розвінчати міф про хороших росіян, з якими можна співпрацювати. Зокрема, в одній із своїх статей пов'язує в контексті з відвертим ненависником України Володимиром Путіним ім'я колишнього очільника адміністрації президента Росії, першого віцепрем'єра російського уряду, високопосадовця путінських часів Анатолія Чубайса, якого називає «прихильником ліберальної імперії», і тут же розвінчує миролюбність представників цієї групи російських імперіалістів. Лексика, використана для цього журналістом, - «захоплює... території шляхом політичного шантажу, економічного, підкупу еліти» - свідчить, що ментальність російських лібералів по своїй суті залишається шовіністичною, а цілі загарбницькими. Дискусію між м'якими й жорсткими завойовниками припинив очільник Кремля, вирішивши, що «єдина реальна можливість повернення так званих земель історичної Росії - це війна» (13 червня, 2022), бо «у його розумінні політика - це і є відбирання земель» (10 червня, 2022).

Журналіст слушно зауважує, що маніакальне прагнення росіян знищити Україну як державу - «це питання вже не російської величі, це вже питання російського здорового глузду» (30 грудня, 2021). Таке очевидне безглуздя східного сусіда публіцист пояснює тим, що «його (Путіна) картина світу абсолютно зрозуміла - Україна це штучне утворення Леніним і відтворена американцями для розчленування великої Росії» (Там само).

«Російсько-імперський ідіотизм» як компонент змістового наповнення концепту «Росія» неодноразово виникає в публікаціях В. Портникова в різних варіаціях вербального втілення. Одна з його інтерпретацій - це створений Путіним у його уяві особливий світ, у якому «він виглядає абсолютно адекватним і таким професійним політиком» (23 грудня, 2021). Підтримку російським народом експансіоністської міжнародної політики своєї влади журналіст розглядає через призму ремінісценції з п'єсою Альберта Камю «Калігула», у якій весь штат психіатричної лікарні відтворює для одного із своїх пацієнтів стародавній світ, аби він міг почуватися комфортно в прибраній ним ролі Калігули. При цьому В. Портников наголошує: Проблема тільки в тому, що він керує реальною державою і що він має реальні інструменти, на відміну від цього пацієнта психіатричної клініки, для того, щоб стерти цей світ у зубний порошок (Там само). Небезпека також полягає в тому, що кремлівський фантазер «весь час реальний світ хоче натягнути на свій вигаданий, от як на глобус» і впевнений, «що заради цього можна навіть якусь війну організувати».

Інструментарій переконання журналіста В. Портникова не містить пропагандистських засобів у формі аксіом і безапеляційних тверджень, натомість автор пропонує читачам низку фактів і залучає їх до активного мислення в оцінці отриманої інформації, часто для цього використовує питання: А що далі? Спробуймо зрозуміти, якими є політичні плани Путіна; Ми ж розуміємо, що буде після створення цього федерального округу?; Що можна цьому протиставити?; Демократичний світ відзначає День Перемоги 8 травня. Світ авторитаризму - 9 травня. Де є Україна? Хто наші союзники зараз?

Почасти публіцист надає питальної форми аргументним твердженням. Це спосіб показати очевидне. Відповідь на поставлене питання остаточно підтверджує сформульовану тезу: Путіну не потрібні українці навіть у якості підкореної нації, бо він їх боїться й ненавидить. Йому потрібні сотні кілометрів спустошеної землі, щоб поставити ракети - і все. Навіщо? А навіщо Сталіну було потрібне спустошене українське село в умовах вічної нестачі хлібу? А навіщо Гітлеру були потрібні мільйони єврейських трупів? Щоби що? Навіщо Путіну ця спустошена земля, коли сама провінційна Росія у ХХІ сторіччі все ще виглядає як звалище й згарище? (3 квітня, 2022). Далі автор питальним реченням констатує контрпродуктивність пошуку відповідей за умови, що сам об'єкт дослідження є абсурдним. Навіщо намагатися розгадати логіку параноїка? Навіщо витрачати години для пошуку розуміння цілей цілої держави, яка стала на шлях злочинів проти людяності й перетворилася на терористичну організацію? (Там само).

Проте як відповідальний політичний аналітик В. Портников почасти обирає категоричні твердження, аби не залишати читачам місця для сумнівів, різнотлумачень, які можуть спотворити сприйняття й розуміння ними об'єктивної реальності. Для таких чітких формулювань автор послуговується різними формами:

а) безапеляційне заперечення протилежної позиції: Ніякого політичного шляху подолання цієї проблеми не існує, мусимо це запам'ятати назавжди.... усі сподівання на те, що Путін... зрозуміє наслідки своїх дій є марними (13 червня, 2022). Й порятунок, на превеликий жаль, - це не якийсь там нейтралітет України або наша «відмова від ядерної зброї» - ніби вона в нас була. Ні, порятунок - демілітарізація, денуклеарізація й денацифікація терористичного співтовариства під гучною вивіскою «Російська Федерація» (3 квітня, 2022);

б) категоричне ствердження: Чи є вихід із цієї ситуації, яка може здатися багатьом тупиковою? Так. Є (Там само);

в) повтор однієї тези у варіативному вербальному оформленні, що містить висхідну градацію посилення думки: Якщо Україна погодиться з нейтралітетом, то це може бути лише озброєний нейтралітет. Тільки найсильніша армія континенту. Тільки найбільші витрати на оборону (Там само).

Ще одним способом переконання читачів, який використовує публіцист, є моделювання подій, що можуть стати або могли б бути реальністю за певних умов. Це своєрідна візуалізація прогнозованої перспективи. До такого прийому політичний аналітик вдається тоді, коли ця перспектива має загрозливі варіанти здійснення, але небезпека не для всіх є очевидною, зрозумілою. Змодельовану реальність В. Портников конструює на підґрунті подій, які вже відбулися, і це є запорукою правдоподібності того, що може чекати в майбутньому: Так, існування путінського режиму - пряма загроза людству й людяності. Абсолютна загроза. Людство або розуміє це, або зникає швидше, ніж ми можемо це собі уявити. Й тоді майбутні гості цієї понівеченої планети можуть навіть вирішити, що її справжнім ім'ям було планета Буча (Там само). Політичний публіцист застерігає, що світ, «якщо Путін переможе», стане таким, у якому «право сили, агресія, право на вбивство та знищення стануть правилом» (24 лютого, 2022).

Песимістичні сценарії В. Портников використовує задля мобілізації «людей доброї волі», «тих, хто думає про розвиток цивілізації, а не її зникнення з нашої планети» до участі у битві, яка «зараз йде на українській землі» на стороні цивілізації (24 лютого, 2022).

Висновок

Зміст концепту Росія в політичній публіцистиці В. Портникова визначається в чотирьох вимірах: політичному, ідеологічному, історичному, духовному. РФ - це історичне продовження Радянського Союзу, державне утворення тоталітарного типу, яке прагне до нової геополітичної гегемонії в східноєвропейському регіоні. Влада в нинішньому Кремлі зосереджена в руках однієї особи, яка виступає протагоністом неофеодальних відносин із сусідніми народами у системі сюзерен - васал. В. Портников - автор феноменологічних сенсів, що є новими не тільки для великої частини українського суспільства, а й для багатьох європейських політиків. Журналіст послідовно доводить, що своєю агресивною міжнародною політикою, заснованою на шовіністичній ідеології, Росія становить довготермінову загрозу для миру на Європейському континенті, а Україна для неї є тільки етапом у масштабній цивілізаційній війні проти демократичного світу. Неоімперська парадигма, у якій живе як російський політичний істеблішмент, так і весь народ, несумісна зі світобаченням українства, зорієнтованим на розвиток в євроатлантичній системі координат. Саме цей світоглядний антагонізм став поживою для російської пропаганди, яка наполегливо формує україноненависницькі настрої в російському суспільстві, послідовно насаджує колективній свідомості росіян нацистські ідеологеми вигаданої їхньої духовної винятковості. В. Портников вербально експлікує справжні «скрепи» сьогоднішньої російської державности: авторитаризм влади Путіна, прагнення повернутися в радянське минуле, тотальна клептоманія, яка поширюється не тільки на землі суверенного українського народу, а й на його історію, церкву, культуру й винятковий цинізм та жорстокість у досягненні своєї мети людожера.

Список використаних джерел

1. Громадська Н. А. Політичний аналіз як невід'ємна складова політичної журналістики // Наукові праці. Політологія. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2016. Вип. 261. Т. 273. С. 34-38.

2. Громадська Н. А. Методологічні аспекти політичної журналістики // Наукові праці. Політологія. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2021. Вип. 285. Т. 297. С. 14-18.

3. Коваленко І. Незалежна журналістика як засіб контролю громадянського суспільства за здійсненням політичної влади (функціональний аспект). Вип. 41. С. 241 - 246. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/hak_2013_41_32 (Дата звернення - 15.08.2022)

4. Воронова М. Ю. Політична журналістика як особливий різновид професійної діяльності // Наукові записки Інституту журналістики. 2013. Т. 50. С. 197-201. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzizh_2013_50_40 (Дата звернення - 14.08 2022).

5. Семенко С.В. Актуальність політичної публіцистики Олени Пчілки у вирішенні сучасних проблем суспільнополітичного життя українства» // Суспільство і особистість у сучасному комунікаційному дискурсі: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 9-10 квітня 2018 р. Дніпро: ЛІРА, 2018. С. 91-96

6. Павлушенко О., Ватага О. Концепт “українська нація” в політичній публіцистиці Дмитра Донцова // “Наукові записки” Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вінниця: ТОВ «фірма Планер», 2021. Вип. 33. С 106114. URL: http://www.magnanimitas.cz/ ADALTA/120127/papers/A_04.pdf (Дата звернення - 16.08.2022).

7. Olha Pavlushenko, Liudmyla Prokopchuk, Nataliia Pavlykivska, Nina Kukhar, Olena Zarichna, Volodymyr Valentyna Frytsiuk, Alina Oliinyk. Conceptual opposition Ukrainian nation - Russia in Dmitry Dontsov's political journalism in the early XX century // AD ALTA: Journal of Interdisciplinary Research. Hradec Kralove, The Czech Republic. Volume 12, Issue 1, Special Issue XXVII, 2022. Р. 2225. URL: http://www.magnanimitas.cz/ADALTA/120127/papers/A_ 04.pdf (Дата звернення - 17.08.2022).

8. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. 1440 с.

9. Вурдалак. Вікіпедія Вурдалак - Вікіпедія (wikipedia.org) (Дата звернення - 20.08.2022).

Размещено на Allbest.ru