Моделі державної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Маріупольський державний університет

Кафедра соціальних комунікацій

Реферат

За фахом: «Теорія та історія соціальних комунікацій»

На тему: «Моделі державної комунікації»

Підготувала: студентка-магістр

Матвєєнко Ю.О.

Перевірив: ас. Бурлаков О.В.

Маріуполь 2015

Зміст

Вступ

1. Комунікації в системі державного управління: сутність, види та основні поняття

2. Комунікації в системі державного управління: мета, завдання та функції

3. Державна комунікація: теоретична модель та обласна практика

Висновки

Література

Вступ

Комунікаційні процеси займають важливе місце в житті людини, громадянина і держави, наявні в роботі всіх громадських інститутів. В період до набуття України незалежності, комунікаційним процесам приділялося небагато місця у науковій і публіцистичній літературі. На даний момент вивчення комунікації, її видів і елементів, представляє великий інтерес для науки про державне управління. Новітня влада зазначає, що нашій державі необхідно налагоджувати діалог (тобто здійснювати комунікацію) і з західними державами, і з східним світом. Безумовно, без потужного випробованого інструментарію по здійсненню комунікації, такі процеси б неминуче зайшли в глухий кут. На прикладі нашої держави видно, що спілкування з діловими партнерами з усього світу має відбуватися з користю для економіки, але не на шкоду суверенітету та добробуту людей.

У світі, де складність геополітичних процесів неймовірно велика, молодій незалежній державі дуже важко протистояти натиску розвинених країн, які прагнуть проникнути в його економіку і нав'язати власну політичну модель. Ведення переговорів на найвищому рівні, між дипломатами та лідерами цілих країн - дуже тонкий момент у комунікативних процесах, і від його професіоналізму залежить, без перебільшення, долі цілих народів. У зв'язку з цим, тема моєї роботи є актуальною і представляє інтерес для вивчення.

Існує думка, що цілою державою можна управляти єдино через грамотну комунікацію. Ця ідея не нова і належить Винеру, який зазначив, що суспільна система не тільки є організованим цілим, подібно індивідууму, але і... «скріплюється в ціле системою зв'язку»..., володіючи «динамікою, в якій кругові процеси зворотного зв'язку відіграють важливу роль» [6].

Крім того, комунікація - це транслятор інформації між людьми і державними інститутами. На рівні держави, так само як і на рівні невеликого державного органу, від спілкування між його складовими залежить робота цілого інституту. Комунікація в системі державного управління може і повинна розвиватися, постійно вдосконалюватися. Допомогти в розвитку комунікації можуть наступні принципи: принцип ясності, принцип цілісності, принцип стратегічного використання інформаційної організації, регулювання інформаційних потоків, управлінські дії, системи зворотного зв'язку, системи збору пропозицій.

У відповідності з принципом ясності, комунікація повинна відбуватися на одній мові спілкування, і передаватися таким чином, щоб бути ясно сприйнятим одержувачем. Цей принцип передбачає не просто одну і ту ж систему символів спілкування, але і певну довіру сторін один до одного. Принцип цілісності має завдання згуртування всіх учасників комунікації заради досягнення спільної мети. Крім того, одним із принципів вдосконалення комунікації в системі державного управління може стати розвиток неформальних груп всередині державних інститутів, за якими інформація часто передається швидше, ніж за формальними джерелами, а рівень згуртованості команди дуже високий. Регулювання інформаційних потоків дозволяє відсіяти непотрібний або навіть шкідливу інформацію, але доводити до суспільства, або до державних інститутів ті потоки, які найбільш актуальні і необхідні на даний момент. У свою чергу, принцип регулювання інформаційних потоків буде лише одним з прикладів управлінських дій щодо вдосконалення комунікації в системі державного управління.

1. Комунікації в системі державного управління: сутність, види та основні поняття

Класифікувати методи, форми та канали державної комунікації можна за різними підставами. Відомий дослідник політико-комунікативних процесів Р.-Ж. Шварценберг виділяє наступні канали:

1) комунікація через неформальні канали;

2) комунікація через організації;

3) комунікація через засоби масової інформації. [14]

Процес державної комунікації складається з елементів, які є типовими для будь-якого комунікативного акту:

- комунікатор (органи державного управління різних гілок і рівнів влади);

- саме повідомлення (офіційна і неофіційна інформація, усна або письмова, вербальна і невербальна);

- одержувач (суспільство в цілому, різні інститути громадянського суспільства, індивідуальний реципієнт);

- канали поширення інформації (міжособистісні, інституційні та масові);

- канали зворотного зв'язку (прохання, звернення громадян, різні форми політичної участі тощо);

- процес кодування-декодування інформації (підготовка інформаційних повідомлень, їх адекватна інтерпретація аудиторією тощо);

- різного роду перешкоди (технічні, семантичні, психологічні).

У цьому процесі можна виділити різні види (залежно від гілки влади: законодавча, судова, виконавча), рівні (обласна, регіональна, місцева), спрямованості (вертикальна, горизонтальна), кожен з яких має не тільки особливу специфіку функціонування, але і набір використовуваних технологій і прийомів взаємодії. [6]

Починаючи розкривати тему, необхідно дати визначення понять і категорій, що використовуються в роботі, а саме «комунікація» і «державне управління». По-перше, це такий феномен, як комунікація. Це - смисловий та ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії. [9] Згідно з визначенням, комунікація володіє рядом властивостей і ознак: двох або більше учасників комунікативного процесу, що володіють єдиним способом передачі інформації, ситуацію, яку учасники намагаються осмислити, набір символів (тексти, слова, жести), за допомогою яких виражається зміст ситуації. Невід'ємними елементами комунікації також є мотиви і цілі, які роблять спілкування спрямованим, раціональним, а також сам процес передачі інформації.

Крім того, в науковій літературі виділяють комунікацію в широкому і вузькому сенсі цього слова. У широкому сенсі комунікація являє собою одну з основ людської життєдіяльності та різноманітні форми рече-мовної діяльності, не обов'язково передбачають наявність змістовно-смислового плану. У вузькому розумінні комунікація являє собою інформаційний обмін в технологічно організованих системах, однією з яких є держава. Існує підхід, згідно з яким особливий вид спілкування - комунікаційна діяльність - це діяльність з передачі інформації від джерела (комунікатора) до одержувача (реципієнту) за допомогою певного каналу. Між комунікатором і реципієнтом може здійснюватися «зворотній зв'язок», тобто процес, за допомогою якого комунікатор отримує інформацію про те, якою мірою і з якою якістю реципієнт отримав інформацію. В літературі зустрічається визначення, згідно з яким комунікація є складним процесом з низкою компонентів, а саме:

- суб'єкти комунікаційного процесу - відправник і одержувач повідомлення (комунікатор і реципієнт);

- засоби комунікації - код, використовуваний для передачі інформації в знаковій формі (слова, картини, графіки, ноти тощо), а також канали, по яких передається повідомлення від комунікатора до реципієнта (лист, телефон, радіо, телеграф тощо);

- предмет комунікації (якесь явище, подію тощо) і відображає його повідомлення (стаття, радіопередача, телевізійний сюжет і т. д.);

- ефекти комунікації - виражені в зміні внутрішнього стану суб'єктів комунікаційного процесу, в їх взаємовідносинах або у їх діях наслідки комунікації.

«Державне управління» - діяльність органів державної влади та їх посадових осіб щодо практичного втілення виробленого на основі відповідних процедур політичного курсу. Діяльність з державного управління традиційно протиставляється, з одного боку політичної діяльності, а з іншого боку - діяльності по формулюванню політичного курсу. Відштовхуючись від правового підходу в теорії держави і права, державне управління - це цілеспрямована діяльність усіх органів державної влади щодо реалізації на практиці всіх норм і цінностей, закріплених у Конституції і законах. Крім того, державне управління - це цілеспрямований вплив на суспільні процеси, що здійснюється за допомогою спеціальних органів і організацій, покликаних удосконалювати цілісність і структуру соціальної системи, її оптимального функціонування і розвиток. Головна задача управління - регулювання поведінки і діяльності людей, відносин між ними. Основними елементами структури управлінського процесу виступають об'єкт, суб'єкт, засоби, результат управління. [11]

Крім виділення певних каналів комуніціювання, важливо класифікувати та способи інформаційної взаємодії, використовувані контрагентами комунікації. Для типології таких прийомів в процесі державної комунікації в найбільшою мірою підходить підхід, запропонований вітчизняним політологом А. В. Соловйовим. Він все різноманіття дій в політико-інформаційному просторі зводить до двох типів: пропагандистським і маркетинговим. Пропагандистський тип являє собою жорсткі способи інформаційного контролю за свідомістю людей. Пропаганда намагається подолати основні свідомі обмеження об'єкта впливу, тим самим перетворюючись у маніпулятивний процес. Історичні приклади свідчать, що держава досить часто користувалося такими маніпулятивними прийомами, як дезінформація (використання неправдивих відомостей, заміна справжніх відомостей неправдивими, використання вигаданої інформації), дифамація, технологія «білого шуму» (перенасичення інформаційного поля), технологія спін-доктора (зміна смислових акцентів інформації) і ін..

Подолати можливі негативні наслідки використання таких жорстких методів інформаційного впливу, покликані маркетингові стратегії побудови комунікативного взаємодії, які формуються у відповідність з законами попиту і пропозиції на інформаційні послуги. Таким чином, комунікація в системі державного управління - це обмін інформацією за допомогою загальної системи символом, соціальне взаємодія, що володіє рядом властивостей і ознак та спрямоване на регулювання поведінки людей, роботи державних інституцій задля досягнення спільної мети.

2. Комунікації в системі державного управління: мета, завдання та функції

Як відомо, багато політологів розглядають владу як систему комунікаційних відносин. На їхню думку, влада - це система комунікацій між різними її суб'єктами. А однією з базових характеристик сучасної влади в соціумі вважається його здатність до комунікації: із суспільством в цілому, елементами громадянського суспільства, світовим співтовариством. Суб'єктом комунікації влада, і організовує комунікацію. Без цього влада не могла б здійснювати свої політико-управлінські функції. Як справедливо вважає Кравченко, «... на сьогоднішній день суспільство не може і не буде саме розвиватися, якщо не буде розвиватися сама політична влада»[1]. А можливість розвиватися їй в першу чергу може дати нова система комунікативних відносин на всіх рівнях, побудована на передових інформаційних технологіях. комунікація державний управління

На думку С. Кащавцева, в основі ідеальної, справді демократичної моделі політичної комунікації, до якого прагне українське суспільство, лежить діалог між «керівниками» і «керованими», що передбачає рівноправний обмін точною, повною та перевіреною інформацією про політичні явища та процеси, пов'язані з фундаментальними правами і свободами людини. Інтелектуальна свобода, наявність компетентної громадської думки, демократична політична культура, свобода засобів масової інформації від владних структур - важливі передумови оптимального розвитку політичної комунікації [2].

Багато в чому ступінь розвитку і функціонування політичної комунікації та ефективність політичної влади в XXI столітті буде залежати від прагнення влади до налагодження і розширення внутрішніх комунікаційних відносин. Розвиток комунікаційних зв'язків і технологій зараз активно ведеться в секторі держуправління на рівні центральної влади. Істотно змінюється становище і на регіональному рівні. Владні політичні еліти все більше число регіонів усвідомлює незворотність залучення України в глобальне інформаційне суспільство і тому прагнуть зайняти конкурентоспроможні позиції. Є комунікативна структура політичного управління держави, побудована на нових інформаційних засобах, починає пронизувати всю горизонталь влади і управління на центральному, регіональному і муніципальному рівнях.

Суб'єкти та органи влади існують для задоволення потреб громадян. Тому при прийнятті стратегічних рішень вони повинні брати до уваги думки, властиві більшості громадян. В силу цього реалізація масштабних державних і локальних муніципальних програм багато в чому залежить від рівня їх підтримки широкою громадськістю, суспільно-політичними організаціями, групами інтересів та ЗМІ. Забезпечення цієї підтримки - перша задача комунікацій органів влади (government relations, GR) як специфічної форми політичної комунікації. Актором GR є орган державної влади або місцевого самоврядування, адресатом GR - населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці (держави, регіону, міста, району) в цілому, а також окремі соціальні суб'єкти і спільності. Соціальні суб'єкти підтримують або засуджують дії влади, зокрема, виходячи зі своїх уявлень про ідеальну влади. Зміст способу чинної влади залежить, в першу чергу, від інструментальної та комунікативної діяльності конкретних суб'єктів і органів влади. Формування позитивного іміджу влади і відповідно позитивної громадської думки про владу - друга задача GR. Комунікації органів влади будуються на основі принципів інформаційної відкритості та персоніфікації.

Мета комунікації органів влади - формувати і регулювати оптимальну політико-психологічну ситуацію на підвідомчій території, для того щоб забезпечити адекватне реагування населення і впливових соціальних суб'єктів на діяльність цього органу влади. На відміну від електоральної комунікації державна комунікація, під якою розуміється комунікативна взаємодія влади і суспільства, спрямована на формування постійного конструктивного діалогу з метою забезпечення легітимності існуючого порядку і додання йому стабільності, поки ще не стала предметом дослідження вітчизняних вчених. Це пояснюється поруч причин, у тому числі тим, що даний вид політичної комунікації поки не отримав широкого розповсюдження в процесі діяльності українських органів державного управління. Державна комунікація визначається як регулюючий і координуючий механізм у відносинах держави і суспільства, забезпечує стабільність і ефективність функціонування суспільного організму в цілому. На думку Т. Громовий, державна комунікація виконує наступні функції:

- консервативну, спрямовану на збереження статус-кво державної системи, сприяє стабільному існуванню соціального організму

- координуючу, покликану забезпечувати координацію владних впливів суб'єкта управління в відповідності з параметрами об'єкта управління, та їх можливих змін

- інтегруючу, пов'язану із здійсненням такої державної політики, яка б враховувала інтереси всіх елементів суспільної системи, сприяла вироблення та прийняття узгоджених управлінських рішень

- соціальну, пов'язану з засвоєнням у процесі інформаційного обміну соціально-політичних норм, цінностей і традицій держави, підвищенням рівня політичної компетентності громадян [3].

Багато дослідників справедливо вказують на те, що в цей час відбувається об'єднання, злиття політичної складової інформаційної взаємодії влади й суспільства інформаційного ресурсу політичної влади, взаємовплив і взаємопроникнення сфер діяльності акторів політичного та інформаційного простору за активної участі засобів масової інформації [4]. Як показує сучасна політична практика, без масових каналів - без засобів масової комунікації, які визначають порядок денний, конструює образи, вибудовують громадську думку та інтереси різних суб'єктів, публічна комунікація в політиці неможлива. Розвинена система політичного інформування громадян сприяє збільшенню капіталу суспільної довіри, необхідної для ефективного функціонування влади. З точки зору формування стійкої зворотного зв'язку, важливо те, що Інтернет надає можливість інтерактивної взаємодії. Не тільки громадяни отримують достатньо повну інформацію про діяльність уряду, але і в уряду з'являється додатковий канал отримання інформації, добровільно наданої громадянами, веде до нарощування форми соціального капіталу. Чим більше люди влади дізнаються про діяльність один одного, тим вище ступінь взаємної довіри.

Суб'єктами діяльності в інформаційному просторі суспільства, що здійснюють державну комунікаційну політику, є:

- органи державної влади і управління

- засоби масової інформації та засоби масової комунікації (ЗМІ та ЗМК)

Як пишуть Ю. Ірхін, Ст. Зотов, Л. Зотов, комунікаційна політика держави включає:

- розроблення та вдосконалення законодавства, що забезпечує не лише свободу інформації, але і захист державної інформації від зловживання інших засобів масової комунікації, як міжнародних, так і національних - незалежної преси, радіо і ТБ, що належать організаціям та приватним власникам

- власну комунікаційну діяльність держави: створення і розвиток всіх видів власних ЗМІ

- широкий розвиток державної інформаційної інфраструктури (прес-центрів, служб «паблік рілейшнз» і т. п.)

- різноманітні форми, методи і способи впливу державних органів на масову комунікацію, включаючи прийоми інфільтрації державної інформації в масову політичну комунікацію [5].

Як відомо, посадові особи розглядають ЗМІ як інструмент впливу на цільові групи, а журналісти ставляться до влади як до об'єкту критики, джерела інформації. Журналісти, природно, поважають владу як важливий соціальний інститут і готові надати їй інформаційну підтримку, але при залишають за собою право викривати зловживання посадових осіб та спростовувати офіційні повідомлення, що суперечать їх змісту. На думку чиновників, ЗМІ повинні контролювати дії місцевих економічних і політичних суб'єктів, займатися політичною освітою і пропагандою «національних ідеалів», а також брати участь у вирішенні соціальних конфліктів. У свою чергу, журналісти не вважають, що влада має право обмежувати свободу інформування, інтерпретацію (свободу слова). Особливо гостро це протистояння виявляється в ситуації, зокрема при надзвичайних подіях, коли комунікативні цілі та інструментальні цілі журналістів діаметрально протилежні.

3. Державна комунікація: теоретична модель та обласна практика

У сучасній вітчизняній соціології і політології прийнято розглядати політико-комунікативні процеси в основному в рамках передвиборчих кампаній, коли відбувається активне комуніцюювання політичних лідерів і електорату. Електоральна комунікація сьогодні є однією з найбільш популярних тем для теоретиків і практиків, що займаються проблемами інформаційного обміну в політичній системі. У теж час інший аспект комунікативної взаємодії влади і суспільства, спрямований на формування постійного конструктивного діалогу з метою забезпечення легітимності існуючого порядку і додання йому стабільності, практично не досліджений. Немає й однозначної дефініції, що визначає дане явище. Так, наприклад, Почепцов Г. Г. використовує термін «урядові комунікації» [10], який є надто вузьким, оскільки не відображає різноманіття рівнів і видів комунікативної взаємодії владних структур із суспільством. Більш адекватним і універсальним видається поняття «державна комунікація», яке поки досить рідко використовується в понятійному апараті вітчизняних вчених.

Така ситуація пов'язана з тим, що даний вид політичної комунікації не надто широко поширений і в практиці діяльності українських політичних суб'єктів (органів державного управління у тому числі), які воліють серію потужних інформаційних «атак» в період виборів планомірного формування громадської думки з використанням механізму зворотного зв'язку. Однак, змінюється соціально-політична та економічна ситуація в нашій країні диктує і інші пріоритети в області комунікативної політики. Всі ці трансформації вимагають осмислення і вивчення, як на теоретичному, так і на практичному рівні.

Проблема взаємовідносин влади і суспільства хвилювала ще давньогрецьких філософів, ідеї яких отримали свій розвиток в працях Н.Макіавеллі, Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж.Локка та інших мислителів. Найактивніша дискусія з цієї теми велася в рамках теорій масового суспільства (Р. Лебон, Р. Тард, X. Ортега-і-Гассет, К. Маннгейм, Р. Блумер та ін). Крім того, взаємовідносини в системі «керуючі - керовані» активно обговорювалася і в ході дискусій про громадянському суспільстві, які в 90-х роках XX століття знову активізувалися на хвилі демократичних перетворень у колишніх соціалістичних країнах. Все це говорить про достатньо високий інтерес до проблеми побудови діалогу між владою і суспільством, а також його інформаційної складової.

Найбільший внесок у розвиток уявлень про механізм і складових елементах політико-комунікативних процесів внесли, на наш погляд, представники таких методологічних підходів, як біхевіористський (Р. Лассуэлл, П. Лазарсфельд), кібернетичний (Н.Вінер, Що Дойч), структурно-функціональний (Р. Алмонд, Дж.Коулман) та власне коммуникативистский (Ю. Хабермас, X. Арендт, М. Фуко). Аналізуючи поступальний процес розвитку поглядів на комунікативний процес в системі державного управління, можна констатувати, що розгляд державної комунікації, як односпрямованого процесу впливу комунікатора на аудиторію за допомогою різних засобів, змінилося акцентуванням уваги на зворотного зв'язку, облік якої надає політичній системі стійкості існування та ефективність розвитку. Комунікація стала розумітися як найважливіша функція будь-якої системи. І в кінцевому підсумку, дослідники прийшли до висновку про те, що будь-яка соціальна система (і політична в тому числі) є продуктом людського взаємодії, заснованого на досягнення взаєморозуміння і згоди, що стає можливим, в першу чергу, в результаті комунікативних взаємодій. Державна комунікація є регулюючим і координуючим механізмом у взаєминах держави і суспільства, забезпечуючи стабільність і ефективність функціонування суспільного організму в цілому.

Спосіб комунікації через неформальні контакти або міжособистісне спілкування є одним з найбільш древніх, що існували ще в примітивних суспільствах. Проте він і зараз, у сучасних політичних системах з розвиненою мережею засобів масової комунікації, відіграє значну роль. У цьому способі можна виділити два основних аспекти. Перший пов'язаний із ситуацією, коли комунікація здійснюється через міжособистісне спілкування в якості основного каналу передачі або отримання інформації. Цей канал відрізняється більшої емоційної зв'язком між комунікатором і адресатом, що робить його часом набагато більш ефективним, ніж, наприклад, засоби масової інформації.

Іншим аспектом комунікації через неформальні канали є те, що міжособистісне спілкування включене в процес трансляції та засвоєння інформації за допомогою масових каналів. Це доводить у своєму дослідженні П. Лазарсфельд, відзначаючи, що певна інформація передається засобами масової комунікації не сприймається масовою аудиторією безпосередньо. Вплив тут проходить через посередників - «лідерів думки». Вони більш підготовлені до сприйняття інформації, більш інформовані, краще оточуючих орієнтуються в потоці повідомлень засобів масової інформації і завжди можуть висловити свою думку з того чи іншого інформаційного приводу. Таким чином, повідомлення ЗМІ спочатку надходять до «лідерів думки», а потім за допомогою міжособистісного спілкування до масової аудиторії.

Характеризуючи канали інформаційного взаємодії владних структур в сучаснійУкраїни, можна відзначити, що основним каналом інформування в системі державного управління стають ЗМІ, які перетворюються, по суті, в потужний інструмент влади, з чиєю допомогою вона «цілеспрямовано конструює політичні порядки» [5]. Причому підвищення ролі ЗМІ як каналу державної комунікації відбувається на тлі фактичної відсутності інформаційного взаємодії за допомогою інших каналів.

Подолати можливі негативні наслідки використання таких жорстких методів інформаційного впливу, покликані маркетингові стратегії побудови комунікативного взаємодії, які формуються у відповідність з законами попиту і пропозиції на інформаційні послуги. З другої половини XX століття політичний маркетинг демонструє стійку тенденцію до експансії своїх підходів, мислення, технологій у сферу державного управління [9]. До політичних маркетинговим технологіям традиційно відносять політичний паблік рілейшнз (або зв'язки з громадськістю) і політичну рекламу.

Основна відмінність методів державного ПР як технології формування комунікаційних зв'язків полягає в тому, що тут використовується непряме, а отже, слабке комунікативного впливу на відміну від прямого і сильного впливу, який представляє пропаганда. Таким чином, визначаючи специфіку застосування технологій ПР у державному управлінні, можна звести громадські зв'язки до управління суспільним інтересом, здійснюване за допомогою такого узгодження інтересів, у ході якого:

а) інтереси громадськості перетворюються в прихильне очікування управлінської ініціативи;

б) управлінська ініціатива приводиться у відповідність з очікуваннями громадськості [8].

Найбільш повно технології ПР і реклами реалізуються у здійснюваних державою маркетингових кампаніях, які є складовою частиною демократичного процесу прийняття державного рішення. Західна практика функціонування органів управління знає чимало прикладів проведення ефективних комунікаційних кампаній. Так, у Франції на початку 70-х рр. XX століття стартувала, нині стала вже історичної, кампанія за безпеку дорожнього руху, яка тривала кілька років і дала позитивні результати. До 1987 році французьким урядом було проведено вже 37 подібних кампаній загальною вартістю 236,7 млн. франків [9]. У нашій країні таке стратегічне і довгострокове планування зв'язків з громадськістю поки не отримало широкого розповсюдження, в силу цілого ряду причин, пов'язаних як з об'єктивними по відношенню до суб'єктів державної комунікації причинами (нестабільність політичної та економічної ситуації не сприяє розвитку таких форм комуніціювання), так і з суб'єктивними, внутрішніми протиріччями розвитку самої системи державного управління, до яких можна віднести відсутність досвіду, знань методик комуніціювання, а також небажання чиновників будувати спілкування з населенням на нових, відкритих, демократичних засадах.

Процес комунікації в український системі державного управління відрізняється визначальною роллю комунікатора-держави. В нашій країні держава традиційно було винятково сильним, домінуючим інститутом. Як зазначає дослідник в області проблем державного управління Ю. Ф. Олещук, така неймовірно потужна влада і традиція особливої значущості влади викликали в її адресу дві зрозумілі і протилежні суспільні емоції: величезна на неї сподівання і величезну ж ненависть до неї [8]. Руйнування звичних «радянських» систем опіки і контролю привело до помітної зміни оцінок і сподівань стосовно держави. На тлі такого явно негативного ставлення населення до органів державного управління, дослідження зафіксували ще одну тенденцію, яка полягає в тому, що самі держслужбовці різко негативно ставляться, як до важливості та корисності участі в управлінні громадян та інститутів громадянського суспільства, так до необхідності контролю за владними структурами з боку громадян. Таким чином, основні контрагенти процесу державної комунікації налаштовані по відношенню один до одного явно негативно, що не сприяє розвитку між ними конструктивного інформаційного обміну.

Ще однією особливістю комуніціювання регіональної влади і населення є переважне використання держструктурами прямих каналів інформування, поряд з практично повним ігноруванням каналів зворотного зв'язку.

Важливою характеристикою інформаційної співпраці державних структур і суспільства є ступінь відкритість влади і можливості доступу представників ЗМІ до інформації яка їх цікавить. В оцінці таких можливостей відповіді самих журналістів і чиновників розділилися. Більше половини працівників обласної адміністрації вважають, що журналісти можуть абсолютно вільно отримати будь-яку інформацію.

Висновок

Таким чином, у роботі розглянуто не тільки комунікацію у системі державного управління вузько теоретичному сенсі, але і практичні моменти, а саме можливість практичного застосування теоретико-методологічних знань. Дані проблеми широко розроблені в зарубіжній літературі. Найкращим чином процес комунікації описаний у Толкота Парсонсу, який виділяє в процесі комунікації взаємодія декількох елементів. Серед них американський соціолог виділив наступне:

- дія автора та/або носія повідомлення;

- відповідна реакція реципієнта;

- зміст комунікативного процесу;

- взаємні ролі, що зв'язують між собою учасників комунікативної взаємодії.

Багато практики і теоретики управління вважають, що форми, в яких здійснюються комунікації, залежать від того, що відомо про одержувача інформації. Фахівці з комунікацій вважають, що найбільш важливим чинником, що порушує «спільність» у комунікаціях між джерелом і одержувачем інформації, є зміни, які відбуваються в її шифруванні і розшифруванні. Найбільш ефективні комунікації встановлюються в тому випадку, коли процеси кодування і розшифровки інформації є одноманітними. У ході роботи з матеріалом було з'ясовано, що комунікація в системі державного управління - це обмін інформацією за допомогою загальної системи символом, соціальне взаємодія, що володіє рядом властивостей і ознак та спрямоване на регулювання поведінки людей, роботи державних інституцій задля досягнення спільної мети.

По-перше, існують різні канали, по яких здійснюється комунікація в системі державного управління, і досить важко визначити, який з них є найбільш важливим і необхідним. Безумовно, офіційні засоби для комунікації в державних структурах несуть більше конкретики і перевірених даних, ніж неофіційні. Однак у сучасному світі фільтрувати інформацію вже не представляється можливим. Тому, на мій погляд, офіційним особам та структурам немає сенсу спотворювати інформацію, адже правда все одно просочиться наверх.

По-друге, комунікація в системі державного управління виконує велику кількість функцій, починаючи від збереження поточного стану держави, чітким виконанням планів для досягнення цілей і закінчуючи розвитком культури, моральних цінностей у жителів держави. Крім того, мною розглянуто практичний аспект комунікації в системі державного управління - правова інформатизація. На сьогоднішній момент в Республіці робиться все необхідне для розвитку інформаційних і комунікативних технологій. Це і створення баз даних у державних установах, автоматизація багатьох рутинних процесів, залучення людей в мультимедійним засобам зв'язку. І хоча в Україні прийнято низку законів, які повинні спростити і вдосконалити комунікацію, зворотний зв'язок, у цьому напрямку державі доведеться виконати досить велику і важку роботу.

Актуальність вивчення комунікації в системі державного управління пояснюється зростанням ролі політико-комунікативних аспектів у діяльності державної влади в епоху постіндустріального суспільства, в якому посилюється потреба людей в інформації і комунікації, які виступають основною цінністю, стратегічними ресурсами і системоутворюючими чинниками соціально-політичної реальності. Комунікація не може існувати у відриві від держави і суспільства, а суспільство не може розвиватися без грамотно налагодженої комунікації. Однак без взаємної довіри, зворотного зв'язку і своєчасно надходить інформації, комунікації державних інститутів і суспільства не буде ефективною і продуктивною. У зв'язку з цим, на мій погляд, керівники держави, так само як і управлінці різного рівня, повинні шукати шляхи, підходи вдосконалення комунікації, встановлення неформальних, більш оперативних каналів передачі інформації, нарощувати власний потенціал через спілкування з підлеглими, іншими керівниками, постійного навчання та особистісного зростання.

Література

1. Бачило И.Л. Глобальная информатизация и право. - М. : 1999. - 257с.

2. Глазунова Н.И. Система государственного управления. - М. : 2002. -

316с.

3. Кашкин В.Б. Введение в теорию коммуникации: учеб. пособие. - Воронеж: Изд-во ВГТУ, 2000. - 175с.

4. Кнорринг В.И. Основы государственного и муниципального управления: учебник / В.И. Кнорринг. - М. : Экзамен, 2004. - 416с.

5. Кнорринг В.И. Основы искусства управления: учеб. пособие для вузов/В.Н. Кнорринг; Акад. нар. хоз-ва при Правительстве Российской Федерации, Ин-т бизнеса и делового администрирования. - М. : Дело, 2003. - 328с.

6. Левада Ю.А. «Человек советский» десять лет спустя: 1989 - 1999 (предварительные итоги сравнительного исследования) // Экономические и социальные перемены: мониторинг общественного мнения. Информационный бюллетень. 1999. №3 (41). - 401с.

7. Мирошниченко А.А. Public relations в общественно-политической сфере. Провинциальная практика. - М. : Экспертное бюро, 1998. - 144с.

8. Морозова Е.Г. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии. - М. : РОССПЭН, 1998. - 247с.

9. Олещук Ю.Ф. Госаппарат в России // Мировая экономика и международные отношения. 1998. №4. - 135с.

10. Почепцов Г.Г. Теория и практика коммуникации. - М. : Центр, 1998. - 352с.

11. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии. - М. : Аспект Пресс, 2000. - 559с.

12. Теория коммуникации & прикладная коммуникация: Сборник научных трудов // Вестник Российской коммуникативной ассоциации. - Вып.1 / под общей редакцией И.Н. Розиной. - Ростов н/Д: ИУБиП, 2002. - 200с.

13. Шварценберг Р. - Ж. Политическая социология. Ч.1. - М. : 1992. - 312с.

Размещено на Allbest.ru