Кінофотофонодокументи в системі документної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В СИСТЕМІ ДОКУМЕНТНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА: ІСТОРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

1.1 СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, КЛАСИФІКАЦІЯ

1.2 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

2.1 КІНОДОКУМЕНТ: ТИПОЛОГІЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

2.2 ФОТОДОКУМЕНТ ЯК НОСІЙ ДОКУМЕНТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2.3 ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ ФОНОДОКУМЕНТІВ

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА РОЛЬ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТА У СИСТЕМІ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сьогодні не можна уявити свого існування без фотографії, звуко- та відеозапису, кінематографа, телебачення - найпоширеніших та найдоступніших комунікативних засобів спілкування людей у світовому просторі, політична, соціальна й культурна цінність яких безперечна. За даними ЮНЕСКО серед усього потоку інформації, що надходить по всіх існуючих каналах зв'язку, на долю аудіовізуальної, тобто кіно, фото, фоно, відео (у т. ч. комп'ютерної) припадає понад 80%, і за прогнозами обсяг цієї інформації буде зростати.

Кінодокументи, фотодокументи, фонодокументи, відеодокументи дозволяють розкрити в образах і звуках приватне життя людини, діяльність колективів, організацій, події державного, політичного, культурного значення, що робить їх цінними для вивчення історичного процесу в цілому і найрізноманітніших його аспектів.

Значення кінодокументів та фотодокументів окреслюється не тільки тим, що вони містять факти, але дають досліднику відтворювати події з історії відповідного часу. Поява кінофотофонодокумента стала важливим джерелом, що відтворює історію минулого, яка зафіксована в усній формі, повністю чи у значній мірі втратила свою специфіку й цінність, та фіксує події теперішнього для майбутнього покоління.

Кінофотофонодокументам відводиться значне місце в системі документної комунікації. Вони використовуються в найрізноманітніших сферах та галузях науки і техніки, мають значний інформаційний потенціал та вміщують величезний об'єм інформації, яка може нести наукову та історико-культурну цінність. Дуже часто зафіксовану кінофотофонодокументами інформацію не можуть замінити іншими джерелами, що теж визначає їхню унікальність і цінність.

Кінонофотофонодокументи є досить розповсюдженим і доступним, а разом з тим і складним видом джерел інформації в наш час. Тому потребують детального як теоретичного так і практичного аналізу, і в цьому полягає актуальність досліджуваної теми.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є дослідження кінофотофонодокументів, що посідають важливе місце серед документних джерел інформації.

Для досягнення мети були поставленні такі завдання:

· проаналізувати існуючі в науковий літературі погляди щодо сутності кінофотофонодокумента;

· з'ясувати визначення основних понять дослідження;

· дослідити класифікаційний поділ аудіовізуальних документів;

· розкрити історію становлення і розвитку кінофотофонодокументів;

· дослідити особливості фотодокумента як одного із головних видів кінофотофонодокументів;

· визначити основні характеристики кінодокументів як виду аудіовізуальних документів;

· висвітлити особливості та види фонодокументів;

· з'ясувати роль та значення аудіовізуальних документів в системі документної комунікації.

Об'єктом дослідження є кінофотофонодокументи як документні джерела інформації.

Предметом дослідження є особливості створення, збереження та відтворення інформації у кінофотофонодокументах та їх місце в системі документальної інформації.

Стан наукової розробки проблеми. В першій половині ХХ ст. з'явилися праці присвячені поверхневим міркуванням науково-популярного змісту щодо особливостей і значення кінофотофонодокументів Г. М. Болтянського, О. М. Донде, Б. Д. Грекова, С. І. Бернштейна [3]. Кінофотофонодокументи як об'єкт джерелознавства визначені в дослідженнях Л. П. Маркітан, В. М. Магидова [15; 16]. Серед представників архівознавства, які приділяли увагу вивченню кінофотофонодокументів як складових відповідної галузі вагомий внесок належить працям О. А. Купчинського [13]. Питання теоретичних основ кінофотодокументів в системі документної комунікації, розкриті у ґрунтовних Н. М. Кушнаренко, Комова М. В., Бездрабко В. В. інші [14; 12; 3]. У роботі використано ряд законодавчо-правових актів, інтернет-ресурсів тощо.

Основні методи дослідження - метод теоретичного аналізу та синтезу, узагальнення та систематизації наукового матеріалу, порівняльний і структурно-типологічний методи.

Елементи наукової новизни одержаних результатів. Зроблено спробу впорядкувати та розширити знання про кінофотофонодокументи: відобразити рівень та проблематику досліджень, що здійснюються у цій галузі провідними науковцями України, розглянути кінофотофонодокументи у єдності їх інформаційної та матеріальної складових; розглянути важливі аспекти класифікації; на основі вивчення літератури і опублікованих джерел проаналізувати та висвітлити особливості та значення кінофотофонодокументів у системі документної комунікації.

Практичне значення роботи полягає в тому, що положення, які розглянуто в дослідженні, підвищують рівень знань студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» щодо кінофотофонодокументів - документних джерел інформації. Результати роботи та сформульовані висновки можуть використовуватися у науковій діяльності та навчальному процесі.

Структура роботи. Наукова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА: ІСТОРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

1.1 СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, КЛАСИФІКАЦІЯ

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами (КФФД) [20, с. 374].

Сутність КФФД розкривається у його визначеннях. Дефініції цього виду документів, свідчать про складність і багатоаспектність КФФД.

Ще одним важливим нормативним документом є Міжнародний стандарт ISO 5127 «Документація й інформація. Терміни та визначення». У ньому аудіовізуальний документ визначено як: «документ, що містить образотворчу і (або) звукову інформацію, відтворення якої вимагає застосування відповідного обладнання» [17] .

Схоже трактування дає ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять», де аудіовізуальний - це «документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру»

А також визначається, що:

Фотодокумент - це документ, зміст якого зафіксований за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фотозображень.

Фонодокумент - це документ, зміст якого зафіксовано будь-якою системою звукозаписування.

Кінодокумент - документ, зміст якого зафіксовано за допомогою кінематографічних засобів і представлено у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень [6].

Широке різноманіття термінів, що стосуються КФФД, вміщені до словника «Архівістика» [1]. Наприклад: «аудіовізуальний документ», «вид кінодокумента», «справа відео-кінодокумента», «діафільм», «одиниця обліку відео-, кіно- та фотодокументів», «кадр», «кінодокумент», «кінолітопис», «комплект кінодокумента», «монтажний лист кінодокумента», «негатив», «опис відео зйомок», «тонфільм», «фільмовий архівний каталог», «фільмографія» та інші.

Можна вважати, що терміни «аудіовізуальний документ» та «кінофотофонодокумент» є синонімами. І серед фахівців різного профілю використовуються різні терміни.

Так, науковець І. Ю. Палеха у підручнику «Загальне документознавство» визначає такі основні поняття аудіовізуальних документів:

Аудіовізуальний твір - твір, що фіксується на певному матеріальному носії, кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному диску, диску для лазерних систем зчитування тощо) у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього) і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо), на якому рухомі зображення відображаються за допомогою певних технічних засобів.

Аудіовізуальний документ - документ, що містить образотворчу чи/або звукову інформацію, відтворення якої вимагає вживання відповідного обладнання. Аудіовізуальний документ може також містити текстову інформацію.

Аудіовізуальні засоби - це пристрої чи прилади для запису, відтворення, проектування та відображення зорової, звукової чи образно-звукової інформації. Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів.

Однією з основних переваг аудіовізуальних документів є комплексний вплив на різні органи чуття людини, що знижує вірогідність утрати частки інформації [ 20, c. 374].

Вважається, що людина володіє стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів почуттів. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всіх каналах, оскільки найбільше її засвоєння дають усі п'ять органів почуттів: зір - 75%, слух - 13%, дотик - 6%, нюх - 3%, смак - 3%. Важливим особливістю КФФД є те, що вони забезпечують адекватне фіксування і тиражування образної і звукової інформації, яка неповно чи зовсім не фіксована словом, тобто вербально-текстовими документами. Нарешті, КФФД забезпечують емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації [14, с. 363].

Дотепер не існує однозначної класифікації КФФД. Цей вид документу класифікують за різними ознаками інформаційної та матеріальної складової.

Аудіовізуальні документи різняться за двома основними ознаками: каналом сприйняття інформації (способом впливу на органи чуття людини) та способом документування.

За каналом сприйняття інформації аудіовізуальні документи поділяються на три види:

- візуальні: діафільми, діапозитиви, слайди, анімаційні фільми, епіфільми;

- аудіальні: грамплатівки, магнітні фонограми;

- аудіовізуальні: звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми,

магнітофільми.

При цьому за каналом сприйняття аудіовізуальні документи можуть бути віднесені до таких, що:

- «читаються» людиною (фотографія);

- «читаються» машиною (діафільм, діапозитив, кінофільм, грамплатівка, магнітна фонограма), за допомогою аудіовізуальних засобів.

За способом документування розрізняють:

- фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми;

- фотодокументи: діапозитиви (слайди ), фотографії;

- візуальні кінодокументи: діа-, кіно-, відео-документи [20, c. 383]

КФФД різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів КФФД в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів [5]

Г. М. Шевцова-Водка застосовує термін «технотронні документи» і визначає такими, що створюються за допомогою технічного пристрою (машини) шляхом автоматичного відтворення дійсності (наприклад, фотографії чи звукозапсу) або як результат виконання певної програми.

Поняття «технотронні документи» об'єднує документи, яким притаманне «технічне походження»: кінофотофоновідеодокументи, мікрографічні документи, оптичні диски, так звані цифрові або електронні документи.

Різновидами технотронних документів є магнітні, оптичні, магнітооптичні записи звуку, зображення, писемної або звукової мови. Серед оптичних документів можна розрізняти фотографічні, ксерокопійовані, фонодокументи, кінодокументи, відеодокументи [26, с.150].

Таким чином, КФФД є джерелом, що містить звукову і зображальну інформацію. Для визначення різновидів кінофотофонодокументів ми розглянули їх класифікацію.

Особливість цього виду документів, полягає в комплексному впливі на зір і слух людини, що підвищує емоційність сприйняття, знижує ймовірність втрати тієї чи іншої частини інформації.

1.2 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

Кінодокументи були винайдені одночасно в кількох країнах. У США перші «живі картинки» почав демонструвати в 1894 р. Т. А. Едісон. В Англії це були апарати Р. У. Пола. Але брати Люм'єри у Франції вперше з'єднали плівку з проекційним ліхтарем і в 1894 р. організували перший кіносеанс.

Основоположником кіно вважається французький винахідник Луї Жан Люм'єр, який у 1895 р. за участю брата Огюста створив апарат для проектування «рухомих фотографій» [5].

Таким чином, історія кіно починається в XIX столітті. Хоча фотографія як спосіб фіксації нерухомих зображень з'явилася ще в першій половині XIX ст., Для того, щоб став можливим процес зйомки і відтворення руху, було потрібно, щоб фотографування могло відбуватися з короткими витягами. Але і після появи відповідних типів фотоемульсій в 70-х роках в кіно з'явилося не відразу.

Були зроблені десятки спроб створити системи запису і відтворення рухомих зображень, в яких навіть брав участь знаменитий Едісона, але і його система виявилася незручною, розрахованої всього лише на індивідуальний перегляд, що і не дозволило Едісона домогтися успіху. В результаті, визнаними винахідниками кінематографа стали французи, брати Луї та Огюст Люм'єри. Апаратура Люм'єрів виявилася дуже зручною, з її допомогою можна було легко знімати і демонструвати фільми на великому екрані, що і зумовило успіх їх винаходу. «Кінематограф» (або «сінематограф») - саме так називалося пристрій Люм'єрів. Перша публічна демонстрація була дана в Парижі ще в березні 1895 р., але днем народження кіно вважається інша дата, 28 грудня 1895 р., коли відбувся перший комерційний кіносеанс (це сталося в підвалі «Гран Кафе» на бульварі Капуцинів) [10].

В історії українського кіно, сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кіно проекції у 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко, і тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки - зафільмував вершників і метальників списів. У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні - майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі - Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу».

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби [21].

Винахідником фотографії вважається французький митець Л. Ж. М. Дагер, який у 1839 р. продемонстрував своє відкриття в Паризькій Академії наук і одержав на нього патент. У 1841 р. англійський фізик У. Г. Ф. Толбот отримав негативне зображення фотографованого об'єкту, з якого можна було зробити позитив. У комунікаційний процес фотографія була включена на початку 1850 р., коли французький фотограф А. Диздері приклеїв на кусочок картону свою фотографію і став використовувати його як візитну карточку.

Кольорове фотозображення вперше отримав у 1861 р. Дж. Максвел, потім Л. Діжо дю Орон (1868 - 1869, Франція). У 1935 р. фірма «Кодак» розробила вживану дотепер кольорову фотографію на тришарових пластинках. З того часу почався розвиток кольорової фотографії. Незабаром з'явився комбінований документ - фоторепортаж і народилася фотожурналістика, а з 1947 р. почали друкуватися (в Італії) фото романи [14, c. 377].

Ще новіша історія фотографії почалася разом з появою цифрової фотографії. Завдяки тому, що в цифрових фотокамерах замість фотоплівки використовується світлочутлива ПЗС-матриця - аналогова мікросхема, що складається зі світлочутливих фотодіодів, при знімку зображення оцифровується і зберігається в двійковому вигляді. Такий підхід до фотографії дозволяє сильно спростити процес фотографії, оскільки тепер можна автоматизувати всі необхідні для вдалого знімка налаштування. Крім того, цифрова фотографія дозволила зробити камери набагато більш компактними і зручними для фотографа. Незважаючи на те, що ще недавно професійні фотографи ставилися до цифрової фотографії дуже насторожено, на сьогоднішній день можна не сумніватися - ера цифрової фотографії наступила всерйоз і надовго [9].

Перші ж спроби зафіксувати звук були зроблені ще на початку XIX в. Англійський фізик Т. Юнг зафіксував звукові коливання камертона на зачорненому сажею паперу. У 1842 р. німецький фізик В. Вертгейм здійснив подібний запис на диск. У 1857 р. французький коректор Л. Скотт сконструював перший апарат для запису звукових коливань, переданих по повітрю. Істотним недоліком цих апаратів була неможливість відтворення запису. Вона була придатна лише для візуального вивчення відображених звукових коливань.

У 1877 р. американський винахідник Томас Альва Едісон винайшов фонограф, що проводить запис звуку на валик. Відтоді 1877 р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появи грамплатівки як такої мине десять років [14, с. 380-383].

Слова «грамплатівка » і «грамзапис» є скороченнями від «грамофонна платівка » і «грамофонна запис», хоча самі грамофони вже давно широко не використовуються. В кінці XIX і протягом XX століття грамплатівка була (до витіснення її в середині 80-х компакт-диском) найпопулярнішим засобом поширення аудіозаписів, недорогим і доступним [4].

Виникнення КФФД, зумовило появу низки наукових публікацій із найактуальнішої теоретичної та науково-практичної проблематики пов'язаної зі створенням, функціонуванням і зберіганням КФФД.

Справжній прорив у дослідженні КФФД настає в 1960-1980-х рр. Тематика досліджень помітно урізноманітнюється, виокремлюються основні дослідницькі напрями: критичний аналіз, класифікація документа, специфіка як історичного джерела, термінологія. Більшість праць - це максимально узагальнюючі за формою та змістом різноаспектні огляди процесів кінофотофонодокументування, виявлення специфіки КФФД, методики його вивчення та користування як історичним джерелом. Сюди відносимо праці М. М. Тихомиров, Л. П. Маркітан, М. В. Магідов, О. А Купчинський та інші [3].

Магідов зазначав, що дореволюційний період і до 1920-1950 рр. комплекс КФФД з історії науки і техніки був нечисленний за обсягом, порівняно з іншими документами. Однак, тематичні колекції, що були наявні, характеризували те чи інше явище чи подію послідовно і всебічно. За автором, кіно і фотографії відігравали важливу роль як засоби агітації та пропаганди [15, с. 97-102].

Так, починаючи з 60-х рр., з'являються праці, що безпосередньо порушували проблему джерелознавства КФФД. Академік АН СРСР М. М. Тихомиров, розробляючи курс джерелознавства історії СРСР, виділяє їх в окреме самостійне джерело.

Окремі вчені в межах джерелознавчих досліджень загального характеру серед інших джерел згадують і КФФД, відзначаючи їх специфічні зорові якості як носія інформації.

Кінодокументи починають широко друкуватися на сторінках часопису «Архіви України», де публікувалися огляди, підготовлені співробітниками Центрального державного кінофотофоно архіву України ім. Г. С Пшеничного [16, c. 39-40].

Окремо слід відзначити значну роботу у справі вивчення систематизації КФФД зробили працівники ЦДКФФА України.

Накопичення та зберігання кінофотодокументів в Україні розпочалося на початку 1930-х рр., коли було засновано Всеукраїнський центральний фотокіноархів. Нині - Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного. Кінофотодокументи точно і достатньо цілісно відтворюють аудіовізуальний бік події, що відображається у контексті певної події. Разом з тим, вони характеризуються публіцистичністю, мають властивості, притаманні таким видам історичних джерел художньо-зображального типу, як книжкова мініатюра тощо.

Виступаючи в якості самостійного історичного джерела, кінофотодокументи не втрачають свого значення і тоді, коли відомості, що містяться в них, зустрічаються в інших історичних джерелах. В цьому випадку вони можуть розширювати, конкретизувати та уточнити їх [22, c. 332-334].

Отже, історія виникнення та розвитку є початковим, важливим етапом у визначені КФФД, як самостійного історичного джерела та засобу документної комунікації.

З історії дослідження кінофотофонодокументів видно, що аудіовізуальні документи як актуальні джерела документованої інформації привертали увагу науковців у всі періоди розвитку суспільства, у більшості як об'єкти історичного дослідження, зокрема суміжних галузей документоства, архівознавства, джерелознавства й історії. Наукові розробки передових вчених являють собою фундамент КФФД.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

2.1 КІНОДОКУМЕНТ: ТИПОЛОГІЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Кінодокумент (від грец. kineo - рухаю, рухаюся) - документ, зміст якого зафіксовано за допомогою кінематографічних засобів і представлено у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень. Це візуальний або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом [26, с. 100].

Кінодокумент є одним з основних видів КФФД. Це образотворчий або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом.

Кінодокументи за способом відтворення інформації ділять на два різновиди:

- образотворчо-статичні (якщо зображення нерухоме (діафільми, епіфільми)

- образотворчо-динамічні (якщо зображення рухоме, як у кінофільмі).

Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів [14, с. 364-365].

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Діафільм (грец. dia - «через» англ. film - «плівка») Позитивні фотографічні зображення на кіно - чи фотоплівці, розташовані у визначеному порядку й об'єднані загальною тематикою; інформація, що міститься у діафільмі, відтворюється за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, чи за допомогою діапроектора на екрані

Кінофільм (гр. kineo - «рухаю», англ. film - «плівка») Сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або ін. носії), які пов'язані єдиним сюжетом та призначені для відтворення за проекційною апаратурою

Відеофільм (лат- video - «дивлюсь, бачу», film - «плівка») Фільм із записом зображення та/чи звуку на магнітну плівку, диск, оптичний диск чи носій флеш-пам'яті для відтворення на екрані телевізора (монітора) за допомогою відеомагнітофона, mp3-плеєра, стільникового телефону тощо.[20, с. 368]

Центральний державний кінофотофоноархів ім. Г. С. Пшеничного налічує сьогодні в своїх фондах понад 12 тисяч кінодокументів

Найбільш ранній документ - фільм 1896 року про коронацію Миколи ІІ. Безцінним кінолітописом політичного життя України 1920-х - 1930-х є періодика ВУФКУ, студії якого з 1923 року започаткували перший випуск хронікальних періодичних журналів.

Кінолітопис першого повоєнного десятиліття має понад 1200 назв кінодокументів. Це кіножурнали «Радянська Україна», стрічки «Київнаукфільму» та 19 фільмів Київської студії художніх фільмів

Упродовж останнього десятиліття ХХ століття кінодокументальна база архіву поповнилася новими надходженнями, що дозволяють об'єктивніше висвітлювати різні періоди історії України [23, c. 4-5].

Таким чином, кінодокумент є важливим інформаційним та історичним джерелом, що відображає факти, події, предмети, явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини.

Кінофільм

Кінофільм (грец. kineo - рухаю, рухаюся + англ. film - плівка) - сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури [8].

Кінофільми поділяються на види:

- за цільовим призначенням: художній (ігровий), документальний, науково-популярний, навчальний, мультиплікаційний;

- за способом знімання і проекції: німий (з відзнятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний;

- за шириною плівки і формату кадрів в їх екранному зображені: широкоплівковий (35, 70 мм), вузькоплівковий (16 і 8 мм)

- за тривалістю демонстрації: повнометражнй, короткометражний;

- за авторським колективом: професійний ( призначені для кіномережі), непрофесійний (аматорські кінофільми) [12, с. 261]

У наш час кінофільм є засобом масової комунікації та вважається важливою формою мистецтва. Документальне кіно є важливим джерелом дослідження в найрізноманітніших галузях науки і техніки, адже саме кінофільм найточніше відображає дійсність.

Діафільм

Діафільм (грец. dia - через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, поєднані загальною тематикою. Діафільм містить взаємопов'язані зображення (кадри), розташовані за логікою теми. Він посідає проміжне місце між фото- і кінодокументами, часто характеризується як різновид кінодокумента. Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Інформацію, що міститься в діафільмі, відтворюється за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані [26].

Діафільми поділяються:

- за цільовим призначенням (публіцистичні, літературні, науково-популярні, навчальні);

- за жанрово-тематичною ознакою (історичні, науково-технічні)

До діафільмів також належить німий фільм на рулонній кіноплівці, що містить взаємопов'язане зображення (кадри) і текст (пояснення) з певної теми [12, с. 260].

Діафільм може містити одне чи кілька повідомлень, записаних на одній чи декількох кінострічках шириною 35 мм. Стрічка намотується на ролик - обертову деталь у виді котушки чи барабана. Неозвучені діафільми мають пояснювальний текст під кадром. Розрізняють початковий і заключний кадри стрічки. На початку чи наприкінці документа розміщені титри, що уточнюють його зміст і авторів.

Діафільми випускають у спеціальних футлярах (коробках), позначених етикеткою. Діаметр футлярів складає 37 мм, а висота 40 мм. До основних реквізитів діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на етикетці коробки),художник укладач, цільове призначення діафільму (навчальний, науково-популярний і т.д.), фірма, зведення про кількість кадрів, їхні кольори, розміри, кількість роликів, час демонстрації, ціна [14, с. 365-366].

Таким чином, головною перевагою діафільмів є те, що швидкість демонстрації залежить від того,хто показує, а кожен кадр може вивчатися так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в звертанні і збереженні, можуть демонструватися на нескладному устаткуванні і не вимагають для демонстрації спеціальних умов (сильне затемнення приміщення). Одночасно перевагою і недоліком діафільмів є чітко заданий порядок кадрів, що, з одного боку, допомагає користувачу уловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. При необхідності з діафільмів можна зробити слайди.

Відеофільм

Відеофільм (лат. video - дивлюся, бачу + film - плівка) - це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Основний зміст відеофільму складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін. [5].

Відеофільми поділяються на види:

- за жанровим і цільовим призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний;

- за матеріальною конструкцією: плівковий, дисковий;

- за способом запису і зчитування інформації: магнітний, оптичний [12, с. 262].

Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм - магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці [5].

На відеострічку можна фіксувати не тільки телевізійні передачі, але і робити власні записи за допомогою малогабаритної відеокамери і мікрофона. Відеоапаратура забезпечує швидкий перехід від запису до відтворення. Магнітна стрічка менше зношується, чим кіноплівка.

Відеофільм перевершує кінофільм по таких параметрах, як простота виготовлення і показу, вартість виготовлення й устаткування для виготовлення і демонстрації, тривалість створення. Відеофільм знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку йде одночасно. відеофільм може бути показаний у незатемненій кімнаті, що дозволяє глядачам робити замітки. Відеоплівка може зупинятися для дискусії, відповіді на питання і коментарів. Доступність устаткування для показу відеофільмів обумовила практику переписування кінофільму на відеоплівку. Недоліком відеофільму є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість знижується. Крім того, частий показ відеофільму приводить до перекручування зображення.

Кіно-, діа-, відеофільми разом з довідковим апаратом і технічними засобами для їхнього відтворення на екран складають у фондах інформаційних служб і бібліотек фільмо- чи відеотеку [14, c. 369-371].

Цікаво, що вперше стосовно українського телебачення слово «відеофільм» було вжите в газеті «Вечірній Київ» 28 листопада 1977 р. в рецензії Ю. Цюпи. «Кіноенциклопедичний словник» 1986 р. визначив кінофіль як: матеріальне втілення кінотвору - сукупність зображень послідовно зафіксованих ( у прямій, або перетвореній формі) на кіноплівці (або на іншому носії) і з'єднаних у тематичне ціле, передбачене для демонстрації на екрані.

Питання, що таке відеофільм як жанр телемистецтва, розглядає профессор В. Б. Кісіна у статті «Відеофільми. Перші кроки і перспиктиви». Де, на погляд автора, відеофільмом, у повній відповідності своїй назві, можна вважати такий твір телевізійного мистецтва, який створено за допомогою телевізійних засобів. І має значні переваги над кінофільмом [19, с. 101-102].

Отже, можливість широкого вибору інформації й адекватне відображення дійсності роблять відеофільм важливим джерелом інформації в середовищі документної комунікації.

Також відеофільм має значні переваги над кінофільмом у способі запису і зчитування інформації, матеріальній конструкції.

2.2 ФОТОДОКУМЕНТ ЯК НОСІЙ ДОКУМЕНТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Фотодокумент містить одне або кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень.

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на:

- негативи;

- позитиви (діапозитиви).

Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об'єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні - світлими. Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об'єкту зйомки.

За матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви - на папері, плівці або склі (діапозитиви) [5].

Фотодокументи можуть організовуватися у фонотеку - це систематизоване зібрання фотографій, негативів, позитивів (діапозитивів) із метою їх зберігання та користування.

За способом відтворення інформації фотодокументи класифікують:

Фотографія (гр. photos - «світло», grapho - «пишу») Відбиток, отриманий фотографічним способом на світлочутливій плівці чи папері. Здійснюється фотографічний запис за допомогою фотоапарата чи фотокамери

Діапозитив (гр. dia - «через», лат. positivus - «позитивний») Позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці чи склі), призначене для проекції на екран; діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно - білі або кольорові

Відеозапис - цифрове фотографічне зображення нанесене на матеріальний носій магнітним, оптичним чи цифровим способом [20, с. 385] .

Таким чином, фотодокумент характеризується як документ, зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів, у вигляді окремих фотозображень.

Фотографія

Фотографія - знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері за допомогою фотоапарата (фотокамери).

Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір. Фотографія поділяється на види:

- за цільовим призначенням: фотографії загального призначення (документальна, художня, аматорська), спеціального призначення (науково-технічна, аеро-, мікрофотографія, рентгенівська, інфрачервона, репродукована);

- за властивостями світлочутливого матеріалу: галогеносрібна, безсрібна;

- за кольором зображення: чорно-біла, кольорова;

- за матеріальною основою носія: фотографії на гнучкій полімерній (фото-, кіноплівка), жорсткій (скляні, пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір) [12, с. 263]

Фото передусім виконує дескриптивну та пізнавальну функції, тобто стає новим та надзвичайним засобом опису навколишньої дійсності й інформування. Фотографічні образи нині забезпечують людям більшу частину знань про те, яким було минуле, і про багатство теперішньої доби.

Фотознімок виконує роль свідчення, забезпечує вірогідність. Знімок незаперечно доказує, що сталася та або інша подія. Знімки, уже не образи для забави, стали елементом загального середовища - критеріями та підтвердженнями того редокціоністського підходу до дійсності, який ми називаємо реалістичний. Фотографії перебувають на службі у важливих інституціях контролю, особливо родини й поліції, як символічні об'єкти та фрагменти інформації. Фотографію поціновують тому, що вона інформує. Фотознімки засвідчують те, що існує; це власне, своєрідний інвентар, і для шпигунів, метеороголів, експертів-криміналістів, археологів й інших фахівців у сфері інформації їхня вартість неоціненна [18, с. 26].

Отже, фотографії є порівняно давнім, масовим і доступним джерелом для дослідника. Вони зберігаються у колекціях архівів та музеїв, видаються у формі фотоальбомів, в основному тематичного характеру, що дуже важливо для дослідників. Цінними фотографіями заповнені сторінки газет, наукової і мемуарної літератури тощо. Солідним фондом фотодокументів володіють українські музеї та архіви як центральні, так і місцеві, чимало їх зберігається у приватних колекціях.

Водночас вони є складним для дослідження історичним джерелом. Якщо кінофільми мають свої сюжетні тексти, що допомагають дослідникам у роботі з ними, то фотодокументи, окрім найменувань, необхідних текстів здебільшого не мають. Вони потребують розшифрування, тобто додаткової роботи з ними.

Діапозитив

Діапозитив (грец. dia - через + лат. positivus - позитивний) (слайд) - позитивне фотографічне чи мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран. Діапозитив розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів - діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно-білими і кольоровими. Матеріальною основою слайдів і діафільмів є фотоплівка. Залежно від фізико-хімічних характеристик фотоплівки можуть зберігатися до 1000 років [12, с. 264-265].

Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Діапозитив можна зрівняти з фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів - з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку [14, c. 377-379].

Отже, маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки - неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом.

2.3 ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ ФОНОДОКУМЕНТІВ

Фонодокумент (грец. phone - звук + документ) - музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фонодокументи поділяють на:

- стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки);

- дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументів є грамплатівка, фонограма, компакт-диск [5] .

Фонодокумент одержують шляхом перетворення тимчасового фізичного процесу, що відображає записуваний звуковий сигнал, у відповідні просторові зміни фізичного стану або форми носія запису. Для цього звичайно застосовують нерухомі записуючі елементи й рухомі носії запису. Напрям поширення сліду на носії запису, що виникає в результаті відносного переміщення записуючого елементу й носія, є просторовою розгорткою записуваного сигналу. Цей напрям пов'язаний з формою носія і визначається переміщенням запису щодо записуючого елементу [14, c. 379-380]

Звукозапис - процес запису звукової інформації з метою її збереження та відтворення.

У залежності від системи звукозапису розрізняють фотографічні, магнітні, оптичні фонограми та запис на флеш-носіях. Відповідно до форми носія розрізняють:

- магнітні фонограми на стрічці;

- магнітні відеофонограми в касеті;

- оптичні фонограми на диску;

- записи на накопичувачах флеш-пам'яті [20, с. 384].

Таким чином, під фотодокументом розуміється документ, що містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису. До фотодокументів відносять грамплатівки та фонограми. Сфера поширення дуже розгалужена.

Грамплатівка

Грамплатівка - диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска із записом звуку, отриманий шляхом пресування, штампування або лиття [12, с. 266].

За способом запису грамплатівки поділяють на два види:

- монофонічні (одноканальні) ;

- стереофонічні (двоканальні).

За швидкістю обертання диска монографічні грамплатівки бувають 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв.

Монофонічні й стереофонічні грамплатівки трьох форматів: гігант (діаметр диска - 300 мм), гранд (діаметр диска - 250 мм), миньєн (діаметр диска - 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставляються спеціальні позначення: М - моно, С - стерео, Г - гнучка, А - цифрова.

Паспорт платівки - етикетка - маленький паперовий кружок у центрі диска. На етикетці, крім найменування запису й номера ДСТУ, є низка умовних позначень. Монофонічний запис позначається трикутником, стереофонічний - двома колами, що перехрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки позначається цифрою 33 (число обертів за хвилину).

Кожній грамплатівці привласнюється індекс-номер, який закріплюється за нею назавжди, скільки б вона не тиражувалася.

За зовнішнім оформленням грамплатівки бувають: вкладені в звичайні конверти, які не мають інформації; вкладені в яскраво оформлені конверти з інформацією про її зміст; вміщені в коробки, у яких зібраний комплект грамплатівок з супровідною брошурою; платівки-альбоми, що розкриваються як книги, що мають друкарський текст; платівки, вкладені в палітурку книги.

Грамплатівка - старий і поширений вид фотодокумента [14, с 380-382].

Одже, головним перевагами грамплатівки було зручність масового тиражування шляхом гарячої пресування, крім того, грамплатівки не схильні до дії електричних і магнітних полів. Недоліками грамплатівки є схильність температурних змін і вологості, а також властивість пластинок при постійному використанні зношуватися (втрачати свої аудіо характеристики) .

Фонограма

Фонограма (грец. phone - звук і gramma - межа, буква, написання) - документ, матеріальний носій, із записаними на ньому звуковими коливаннями (мова, музика або умовний сигнал).

Залежно від системи звукозапису розрізняють:

- фотографічні; магнітні; оптичні фонограми.

Залежно від форми носія розрізняють магнітні фонограми на стрічці, магнітні відеофонограми у касеті, оптичні фонограми на диску та електронні (на гнучких або жорстких магнітних дисках, касетах для стримерів, оптичних дисках, напівпровідникових флеш-носіях і т. п.) [24].

Фотографічні фонограми використовують у фільмокопіях звукових кінофільмів. Рух кіноплівки при записі й фонограми при відтворенні відбувається із стандартною швидкістю 456 мм/с /35 мм/, 183 мм/с /16 мм/ і 91 мм/с /8 мм/.

Магнітні фонограми широко використовують для передачі звуку на радіо, телебаченні, у побутових магнітофонах. Магнітні фонограми - найбільш поширений вид фонограм.

Магнітна фонограма - стрічка із записом звуку. Вона заснована на здатності феромагнітних матеріалів намагнічуватися в результаті дії на них змінного магнітного поля і зберігати залишкову намагніченість [14, c. 384-385].

Магнітні записи мають великі переваги над грамплатівками, оскільки за них можна самостійно фіксувати звукову інформацію. Якість та надійність збереження запису на магнітній стрічці нижча, ніж на грамплатівці. З винаходом касет, які надійніше захистили магнітофонну плівку від випадкових пошкоджень, надійність і довговічність магнітних записів значно зросла. Час звучання коливається від 60 до 120 хвилин. За допомогою магнітофона можна записати видані місцеві події, радіопрограми [12, с. 267].

Отже, фонограма є одним із видів фотодокумента, матеріальний носій з записом звуку. Слід зазначити, що у фонозаписах відсутня широчінь узагальнень і глибина аналізу фактів і подій, які притаманні письмовим джерелам. Але стенограми та фонозаписи містять важливий фактичний матеріал і є цінним історичним джерелом у системі соціальної комунікації.

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА РОЛЬ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТА У СИСТЕМІ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Технічні досягнення другої половини ХХ ст., особливо успіхи у галузі запису зображення та звуку, зумовлюють необхідність приймання документів з інформацією, зафіксованою аудіовізуальними засобами, які у відносно короткий строк набули рівного писемним документам значення. Хоча кінофотофонодокументи - дуже молоде історичне джерело у порівнянні з писемними документами, і вони рідко висвітлюють адміністративну діяльність установ, утім інформація цих документів має свою цінність, іноді є унікальною, недоступною для відтворення письмовими документами.

Таким чином, фотографія, кінокартина, відеофільм - це цілком самодостатні історичні джерела. Візуальні документи важливі не тільки фіксованим зоровим образом, що вони його зберегли, а й закодованою у них інформацією. Вона може бути відкритою, закритою, прихованою тощо. Комплексне дослідження, вилучення та використання інформації таких джерел дає змогу дослідникові не лише доповнити свої судження про історію, а й поглянути на неї в буквальному розумінні цього слова. Вони розкривають історичні події і факти у вигляді конкретних статичних або динамічних зорових образів [11].

Так, включившись у систему масової комунікації, фотографія, як засіб масової комунікації, сприяє розширенню об'єму і якості інформації. Пришвидшення потоків інформації і більш широкий контакт з дійсністю ставить фотографію на чільне місце серед найефективніших інформативно-документних засобів.

Фоторепортаж - це своєрідний літопис. Фотопубліцистика проникає в найширші маси, яскраво і зрозуміло розповідає про події і факти.

Зі зростанням ролі фотографії продовжують розвиватися і різноманітні фотографічні жанри. Документальна фотохроніка дає можливість мільйонам людей отримувати дані про розвиток науки і техніки, про значущі події; щоденно отримувати інформацію про важливі події у цілому світі.

Під журналістською фотографією ми розуміємо творчо оформлене зображення подій громадського життя, призначене для інформації широкого кола глядачів.

Фотографія в системі масової комунікації виконує три основні функції: вона ілюструє і візуально підтверджує повідомлення; самостійно інформує про події; впливає на емоції читача, створюючи художньо-документальний образ. За допомогою фотоілюстрації можна значно полегшити розуміння тексту. Наприклад, статті, текстові повідомлення, які важко сприйняти без супроводу фотоматеріалів, втрачають свою інформативну цінність через недостатню кількість використаних засобів передачі інформації. В деяких випадках ілюстраціями до тексту є малюнки, рисунки, умовні та схематичні позначення. І в даному випадку головною і вирішальною перевагою фотографії над іншими видами ілюстрацій є її документальність.

Особливе місце відводиться художньо-доументальній, що використовується в системі масової комунікації. Стверджують, що причина впливу таких фотографій на читача полягає не лише в новизні, характері та глибині змісту, але й в образотворчому рішенні. Саме зміст фотографії визначає використання тієї чи іншої зображувальної форми: тільки в тому випадку, коли вона виражена фотографічною мовою і найкращим чином допомагає розкрити зміст, може виникнути завершений художній твір, першоосновою якого була фотоінформація.

Сучасна фотографія є одним із важливих засобів оформлення газет, журналів і книг. В інформатиці це може бути репортаж подій, в якому фотозображення і текст зливаються в єдине ціле.

Проаналізувавши вищесказане можемо відзначити, що безпосередня фіксація історичної інформації у момент дії - це одна з головних властивостей переважної більшості різновидів зображальних джерел. Ці документи (фото-, кіно-, відео-), по-перше, образно відображають конкретику часу і місця; по-друге, самі є артефактами (зліпками, слідами) цієї епохи, отже, її прямими документами (попри запропонований ними зоровий ряд чи панораму); по-третє, закодована в них інформація потребує семантичного (знакового) прочитання і розуміння. Відповідно, вони часто не поступаються за інформативністю джерелам друкованим чи писаним. Завдяки саме «візуальності» їм варто віддавати перевагу [11, с. 260].

Головним спеціалізованим центром зберігання КФФД є Центральний державний кінофотофоноархів України, заснований у Києві в 1932 р. Унікальність цього архіву полягає в тому, що він збирає, обліковує та зберігає документи зображального, а також звукового характеру, що мають форму фотографій, кінофільмів, відеофільмів, грамофонних платівок, магнітних касет тощо [22].

Кінофотодокументи широко представлені і в ряді місцевих архівів Києва, Севастополя, АР Крим, областей. Вони широко використовуються в історичних дослідженнях, науково-популярних виданнях, мемуарній літературі, газетах і журналах тощо [2].

Аудіовізуальні документи посідають окреме місце серед документальних пам'яток за способом фіксації інформації, формою її передання, носієм інформації та організацією зберігання.

Постійне зростання ролі кінофотодокументів як історичного джерела призвело до широкого використання їх у різних сферах: науці, політиці, економіці, культурі. Фото-, кінодокументи в образній формі відтворюють події суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя від середини ХІХ ст. до сьогодення [22, c. 332]

Підсумовуючи сказане, варто ще раз відзначити масштаб поширення кінофотофонодокумента в системі масової комунікації, завдяки чому кожна людина здатна отримувати максимум необхідної об'єктивної зафіксованої інформації в нашому стрімкому, переповненому подіями світі.

ВИСНОВКИ

документ масовий комунікація фото

У результаті проведеного дослідження можемо зробити наступні висновки, що відображають розв'язання поставлених завдань.

Історія виникнення кінофотофонодокументів пов'язана з такими науковцями та вченими як: Т. А. Едісон, брати Люмєри (історія кіно), Й. Тимченко, А. Федецький (історія українського кіно); Л. Ж. М. Дагер, У. Г. Ф. Голбот, А. Диздері, Дж. Максвел, Л. Діжо дю Орон (історія фотографії); Т. Юнг, В. Вертгейн, Л. Скотт, Т.А. Едісон (історія фонодокумента, фіксація звуку). Таким чином, це були перші кроки у формуванні та подальшому розвитку КФФД, як важливих джерел інформації у масовій комунікації.

Значний внесок у розроблення теоретичних та практичної аспектів становлення, розвитку та функціонування аудіовізуальних документів у документно-соціальних комунікаціях зробили документознавці, архівісти, джерелознавці й історики, розроблена ним джерельна база також слугує основою для подальшого перспективного вивчення кінофотофонодокументів як документних джерел інформації.

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами. З метою комплексного вивчення кінофотофонодокументознавсва ми розглянули загальну характеристику різновидів аудіовізуальних документів: кіно-, фото-, фотодокументів. Кінодокумент - образотворчий документ, зміст якого передано фотографічним способом у вигляді комплексу послідовно розташованих на кіноплівці зображень, що відображають предмети, явища, події у русі. Кінодокументи відображають події, факти в динаміці, виникають у момент конкретної події. Матеріалом для кінодокументів слугує кіноплівка, створена на спеціальній основі. Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

...