Низові ланки профспілок у стратегії політичних завдань "Відлиги"

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Низові ланки профспілок у стратегії політичних завдань "Відлиги"

В.М. Докашенко

Анотація

Заявлена тема знаходиться у площині організаційної роботи низових ланок професійних спілок. Вона розглядається як складова їх організаційної роботи, спрямованої на пристосування цієї громадської організації до нових вимог постсталінського етапу розвитку. діяльність профспілкових груп, що створювалися в бригадах, надавала можливість партії осучаснити теорію «привідних пасів».Метою дослідження постає визначення місця низових профспілкових ланок у політичній стратегії держави та партії, з 'ясування причин їх бурхливого зростання в означених хронологічних межах та простеження впливу профспілкових груп на реалізацію її політичних завдань. Стаття вибудувана на засадах пошуку аргументів, що підтверджують гіпотезу зацікавленості партійних та державних структур у зростанні чисельності низових ланок профспілок. Визначено, що основні чинники, що забезпечували збільшення їх числа, знаходилися у виробничій, контролюючій та політичній сферах. Зазначене розцінюється дослідником як спроба радянської тоталітарної системи пристосуватись до нових умов повоєнного світу, тим самим довівши йому свою життєздатність.

Проблеми організаційної будови професійних спілок сучасною історіографією не розглядалися. До новизни дослідження віднесено: визначення причин симбіозу між виробничими бригадами та профспілковими групами, трактування бурхливого збільшення їх кількості як завершення розбудови системи громадського контролю над виробництвом і, водночас, як установлення повного партійного контролю над профспілками. Зроблено наступні висновки. Перший. Основною причиною швидкого зростання кількості профспілкових груп є зміна підходів до управління промисловістю та будівництвом. Другий. Процес швидкого оформлення низових структур профспілок завершив формування двох видів контролю: державного - за виробничими бригадами через профспілкові групи, і партійного - через них же, але вже за самими профспілками. Третій. Масове формування низових ланок професійних спілок виступало формою політичної підтримки нової влади. Подальшу перспективу розробки проблеми вбачаємо у її дослідженні, що має проходити на грані політичної історії, політології та економіки.

Ключові слова: «відлига», виробнича бригада, громадський контроль, партійне керівництво, профспілкова група, профспілкова статистика, партійне керівництво, рух за комуністичне ставлення до праці.

Одержано редакцією 31.05.2017 Прийнято до публікації 5.10.2017

Abstract

Dokashenko V. Primary trade union organizations in the strategy of the political objectives of the Thaw. Introduction. The stated theme lies in the plane of organizational work of trade unions 'grass-roots organizations. It is regarded as a component of their organizational work aimed at the adaptation of the public organization to the new demands of the post-Stalin stage of development. Therefore, the object of the study is the organizational work of trade unions, and its subject is their primary organizations. It was the activity of trade-union groups, which were organized in brigades, made it possible for the party to modernize the theory of «transmission belts», bringing closer the party leadership to the level of the immediate producer of wealth. The last fully corresponded to the methodology of the Thaw, which used a deliberately ostentatious condemnation of Stalinism in its classic version as the basis of the approaches to the further development of society. Objectively, it contributed to the rise of significance of an individual worker and grassroots production units, which united them, and thus increased the role of trade-union groups organized in them.

Purpose. The purpose of the research is to determine the place of the primary trade union organizations in the political strategy of the state and the party, to determine the reasons of their explosive growth in the designated chronological framework and to trace the influence of trade union groups on the implementation of the Thaw's political tasks. Since the mentioned above is within the theory of «transmission belts», the realization of this goal will allow not only to place accents more precisely in the essence of the theory itself, but also to determine the ability of the political system, which functioned within it, in evolutionary changing dictated by the internal and external circumstances of the postwar world. The ability to change, finally, defined the viability of the political system. Given the above, and the fact that trade unions were an integral part of the then political system and were in a direct dependence, including a political one, from the only party at the time, this study is performed within the bounds of the methods and approaches characteristic of political history.

Results. The article is built on the basis of the evidence and arguments proving the hypothesis of the party and government structures ' direct interest in the growth of the primary trade union organizations. It is determined that the main factors, which made their increase possible, were the industrial, regulatory and political functions of these structural units. The proof of the mentioned above is the correlation of the number ofproduction brigades and the number of trade union groups. The need for such a symbiosis arose because the first lacked the opportunities of an effective non-economic impact on the process of work. The grass-roots structural subdivisions of trade unions had a complete set of these tools. That is why the party in power, building relationship with them on the principles of the theory of «transmission belts», strongly contributed to the growth in the number of trade union groups. Under these circumstances, party committees had the opportunity to have a direct impact on internal production processes at the level of an individual producer as well. The specified fact acquired a special importance in the context of the party Congress decisions on the transition to the building of the Communist formation. The attempts to implement them at all the levels of trade union structures, including their primary organizations, symbolized the support of the party plans by the general population. All of the above is considered by the researcher as an attempt of the Soviet totalitarian system to adapt to the new conditions of the postwar world, thereby proving its viability. A loud crash of the party projects to build communism announced an inevitable death of the Soviet political system, although the most massive public organization with its primary organizations was involved for the system's salvation. However, the question of its collapse was only a matter of time.

Originality. Problems of the development of trade unions' organizational structures in modern Ukrainian historiography were not considered. If not to take into account the Soviet apologetics of that time, the author's evaluation of the range of issues is the first attempt of its study. Under the conditions of absence of a modern historiographical base, for the author the Soviet historiography has not just a historiographic but source value. The novelty of the research includes: determining the cause of the interdependence between production brigades and trade union groups, the interpretation of the rapid increase in their number as the completion of the system ofpublic control over production and at the same time as the establishment of a full party control over trade unions. In addition, the novelty of the approaches is observed in the evaluation of a trade union group as a means ofpolitical and ideological influence and identified dependence of the number ofparticipants in the movement for Communist attitude to labor and the number of primary trade union organizations.

Conclusion. In the article the following conclusions are made. The first conclusion. The main reason for the rapid growth of trade union groups number was the changing of approaches in management of industry and construction. At the base there was the transfer of the center of management from central to local level that contributed to the growth of brigades 'role. However, the latter did not have sufficient non-economic factors to impact on workers that easily could be compensated by trade union groups. The second conclusion. The rapid creation of grass-roots trade union structures completed the formation of two types of control: the state control over production brigades through trade union groups and the party one was conducted using the same groups, but over trade unions themselves. The third conclusion. The mass formation of grass-roots trade union structures was the tool which helped to carry the political support of the ruling party's conclusions on the construction of a new stage ofsocial relations, manifested in the development of their movementfor Communist attitude to labor.

Key words: the Thaw, a production brigade, social control, party leadership, a trade union group, trade union statistics, the movement for Communist attitude to labor.

Постановка проблеми. Політика лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР, запровадженої в часи «відлиги», об'єктивно вимагала надійного союзника для її реалізації. Панівна політична система небезпідставно вбачала його в професійних спілках, що були адаптовані до цього попередніми етапами історичного розвою, хоча їхня тогочасна функціональна діяльність і вимагала певних коректив відповідно до вимог нового політичного поступу. Саме тому Резолюція ХХ з'їзду КПРС на Звітну доповідь ЦК з метою підвищення їх ролі в господарському та культурному будівництві, задоволення повсякденних потреб і запитів трудівників і, навіть, з метою підсилення комуністичного виховання останніх вимагала активізації ролі спілок [1, 426]. Вже у грудні наступного року ЦК КПРС, попри сталінські «завали» невирішених проблем в усіх сферах суспільного життя, виніс роботу професійних спілок на розгляд партійного Пленуму. ЦК вимагав від профспілкових структур домогтися практично неможливого. Досягти того, щоб широкі маси побачили в профспілках близькі, рідні організації, що здатні правильно виражати інтереси трудящих [2, 225].

Щоб подолати шлях від одержавлених і заляканих режимом сталінських спілок до спілок «близьких і рідних», їм треба було подолати довжелезний шлях внутрішніх організаційних перетворень, і, передусім, на рівні низових ланок. Останні, якщо виходити з більшовицької теорії профспілок як «привідних пасів», доводили партійну ідею до безпосереднього виробника, що мало неабияке значення для влади, а тому цей процес не може не викликати наукового інтересу. Він значно підсилюється нинішнім станом професійних спілок, які за час незалежності України внаслідок своєї організаційної слабкості скоротились до критичного мінімуму, що, у свою чергу, викликало і пропорційне скорочення рівня соціального захисту населення. З цієї точки зору вивчення діяльності низових профспілкових ланок на одному з попередніх етапів історичного розвою не є звичайною схоластичною цікавістю дослідника, а постає важливим чинником формування сучасного бачення перспектив розвитку профспілкового руху в Україні.

Аналіз останніх досліджень. Актуальність дослідження, на жаль, аж ніяк не позначилася ані на глибині наукової розробки проблеми наймасовішої організації трудящих, ані на самому періоді радянського тоталітаризму середини 50-х - середини 60-х рр. Хоча серед узагальнюючих праць не можна обійти увагою праці В. Цвиха [3] та О. Тупиці [4]. Перша важлива для нас методологією дослідження профспілок, а монографія О. Тупиці - висвітленням політичної складової їх функціонування. У плані розуміння юридичних аспектів діяльності цієї громадської організації вирізняється дослідження В. Цесарського, який вивчає захисну функцію масової організації [5], та дисертаційне дослідження Н. Циганчук, у якому профспілки розглядаються як суб'єкт трудового права [6].

Безпосередньо проблемам організаційної будови професійних спілок присвячено лише декілька статей автора цих рядків. В одній із них профспілкове членство розглядається у політичному вимірі [7]. В іншій - простежуються причинно-наслідкові зв'язки між політичним устроєм держави та розбудовою структур цієї громадської організації за галузевим та територіальними принципами [8]. Окремо досліджуються причини значного розширення її компетенцій у період «відлиги» [9]. Звичайно ж, перелічені статті не вичерпують усієї глибини проблем оргроботи спілок досліджуваного періоду, але вони з достатньою виразністю окреслюють коло проблем, що потребують сучасного аналізу. В його площині знаходиться й поставлена нами проблема.

Метою дослідження виступає визначення місця низових профспілкових ланок у політичній стратегії держави та партії, з'ясування причини їх бурхливого зростання в період «відлиги» та аналіз впливу профспілкових груп на реалізацію політичних завдань «відлиги». Позаяк зазначене знаходиться в межах теорії «привідних пасів», то реалізація поставленої мети дозволить не лише точніше розставити акценти в сутності самої теорії, а й визначити здатність політичної системи, що функціонувала в її межах, до еволюційних змін, продиктованих внутрішніми та зовнішніми обставинами повоєнного світу та характерними для середини ХХ століття. Здатність до змін, врешті, характеризуватиме життєздатність самої політичної системи. Враховуючи зазначене, а також ту обставину що профспілки виступали складовою частиною тогочасної політичної системи та перебували у прямій, у тому числі й політичній залежності від єдиної на той час партії, дане дослідження виконується в межах методів та підходів, характерних для політичної історії. профспілковий політичний партія відлига

Виклад основного матеріалу. Звернутися до дослідження природи найнижчих ланок профспілкової структури нас спонукав не теоретичний, а кількісний бік питання. Очевидно, знаходячись під впливом партійних та профспілкових засадничих документів різних редакцій, ми намагалися детально вивчити роль та місце первинних профспілкових організацій, які, згідно зі статутами, незмінно виступали основою професійної спілки. Останнє призвело до зменшення нашої уваги до тих профспілкових підрозділів, що знаходилися на найнижчому рівні профспілкової ієрархії. До них, по-перше, згідно зі статутами, відносилися профспілкові первинні організації, що налічували менше 25 осіб, на чолі з профспілковим організатором (ст.41 статутів 1954 р. та 1959 р.). Статут 1963 р. зменшував кількісний поріг з 25 осіб до 15 членів профспілки. Водночас, ст. 41 Статуту 1954 р., ст.46 Статуту 1959 р. та ст.50 Статуту в редакції 1963 р. передбачали для кращого обслуговування членів профспілки, які працюють в одній бригаді, на одному стані, агрегаті, дільниці, створення профспілкових груп, які очолював профгрупорг [10].

Отже, до низових ланок профспілок укладачі статутів відносили як профспілкову організацію, яка налічувала менше 25 осіб, очолювану профспілковим організатором, так і профспілкову групу на чолі з профгрупоргом. Чи могла ділитися така профспілкова організація на профгрупи? Прямої відповіді на це запитання статути на дають. Однак, за логікою, очевидно, могла. Скажімо, на підставі статей, що давали право на утворення профгруп. Однак, зі зменшення кількості осіб до 15, що давало право на утворення окремої профорганізації, вірогідність такого розподілу зменшується. Логічніше було б таку профорганізацію перетворити на профгрупу і приєднати її до якоїсь іншої, могутнішої профспілкової структури.

За великим рахунком, цю організаційну казуїстику профспілок середини минулого століття можна було спокійно оминути і, навіть, не згадувати про неї, якби вона не створювала труднощів у роботі з профспілковою статистикою, яка виступає часом чи не головним інструментом аналізу діяльності спілок. Справа в тім, що в деяких статистичних даних ці різні низові структури у кількісному вимірі об'єднувалися, а в деяких, навпаки, подавались окремо. Тому досліднику і важко визначити, яку саме категорію низових профспілкових ланок мали на увазі упорядники того чи іншого статистичного матеріалу.

Це, певною мірою, стосується статистичних даних, що спонукали нас до розробки цієї проблеми. У 1956 р. профспілковою статистикою було зафіксовано 30502 профспілкових організаторів (профгрупоргів) і, відповідно, така ж кількість профгруп, у 1960 р. - 160 тис., а ще через чотири роки, у 1964 р., їх кількість сягнула вже 260 тис. [11]. Стрімке збільшення числа профгруп за такий короткий термін не може не порушувати питання причин цього явища. Виникли вони і в нас, що, власне, й обумовило жвавий інтерес до розробки цієї проблеми. Але він, вочевидь, був наслідком зацікавленості в низових ланках профспілок з боку ФЗМК та їх цехових підрозділів, від яких і залежало формування профгруп. Однак вони, у свою чергу, повинні були почути відповідні посили, які б їх до цього спонукали. Їх, на нашу думку, могла надати держава, як фактичний власник засобів виробництва, або адміністрація підприємств, що представляла її інтереси.

Однак спершу зупинимося на статутних повноваженнях профгруп і профгрупоргів, використавши для цього статути радянських профспілок у редакціях 1954, 1959 та 1963 років. Відзначимо, що в останньому до цього питання вноситься суттєва коректива. Зменшення виборчого порогу, необхідного для утворення профспілкового комітету, з 25 до 15 осіб у профспілковому статуті зразка 1963 р. у площині нашого дослідження має принципове значення, оскільки воно вело до зростання кількості профспілкових груп і профспілкового активу, тому, певною мірою, пояснює їх стрімке зростання за період «відлиги». Хоча основна причина, як на нашу думку, приховувалася в змінах, внесених до організації виробництва, та питаннях політичного характеру, про що йтиметься нижче. Зараз же лише наголосимо на тому, що вага профгрупорга, як керівника низової ланки профспілок, зросла за рахунок збільшення керівного складу профгрупи. Якщо у двох попередніх статутах на допомогу профгрупоргу обиралися страховий делегат, культорганізатор та громадський інспектор з охорони праці, то в Статуті зразка 1963 р. до зазначеного активу додалися організатор з виробничо-масової роботи та фізкультурний організатор, що загалом суттєво збільшувало чисельність профспілкового активу

Аналіз повноважень профгрупоргів за статутами різних редакцій дозволяє зробити висновок, що за досліджуваний період вони суттєво не змінювалися. Наприклад, в основоположному документі радянських профспілок, прийнятому у 1959 р., з компетенцій профгрупорга вилучена лише організація виробничих нарад, яка, як відомо, була передана спеціальному органу. Від нього також, за цим статутом, вже не вимагалося надавати допомогу новаторам виробництва. За Статутом 1963 р. до його турбот було додано розгортання змагання за комуністичну працю, що, загалом, теж зрозуміло, адже до прийняття у 1961 р. Нової програми КПРС цей вид змагальності було виведено на новий рівень. Однак від статуту до статуту до повноважень профгрупорга входило залучення робітників і службовців до профспілки та збір профспілкових внесків. Як показує аналіз документів первинних профспілкових організацій, це було далеко не простою справою. Хоч «боротьба» за внески й вимагає окремого дослідження, тут зазначимо, що виконання плану їх збору не сходило з порядку денного засідань профспілкових комітетів різних рівнів упродовж усього досліджуваного періоду. Останнє свідчить про досить індиферентне ставлення спілчан до виконання членських обов'язків. Воно також певною мірою дезавуює ідею добровільної масовості радянських спілок і свідчить про штучну «роздутість» їх членства, що здійснювалося якраз низовими профспілковими ланками.

У статутах 1954 р. та 1959 р. залучення нових спілчан та збір членських внесків взагалі стояло першим пунктом у переліку повноважень профспілкового лідера групи. Лише в останньому Статуті «відлиги» його було переміщено на останню позицію. На перший план вийшли питання виробничого характеру: активна підтримка передових виробничих починів, розвиток творчої ініціативи робітників і службовців, сприяння поширенню передових методів праці, організація (спільно з майстрами) соціалістичного змагання за виконання і перевиконання виробничих завдань, поліпшення якості продукції, економію матеріалів. Крім того, профгрупорг повинен був проводити роботу серед працівників із виховання свідомого ставлення до праці і громадської власності. Звичайно ж, він був зобов'язаний допомагати ФЗМК у проведенні заходів з охорони праці і культурно-побутовому обслуговуванні трудящих. Причина, що спонукала укладачів Статуту зразка 1963 р. перенести питання прийому нових членів профспілки на кінець досить довгого списку обов'язків профгрупорга, достеменно не відома. Однак дозволимо припуститись думки, що вони є результатом впливів ХХІІ з'їзду та Нової програми КПРС, які висунули завдання побудови комуністичного суспільства. З огляду на цю обставину були скореговані й завдання профгрупоргів. Ті, що безпосередньо торкалися розбудови матеріально-технічної бази, задекларованої партійною програмою, в переліку компетенцій профгрупорга були поставлені попереду, а внутрішньо організаційні питання, підпорядковані їм, - віднесено в їх кінець.

Ці зміни, зовсім неважливі на перший погляд, насправді ж демонстрували надзвичайно концентрований згусток господарських і політичних перетворень, що намагалися втілити в життя ініціатори «відлиги». Їх витоки, на нашу думку, слід шукати у рішеннях ХХ з'їзду КПРС. До речі, на помилки у формуванні профспілкових груп ще у жовтні 1956 р. чи не вперше звернула увагу президія ВЦРПС у своїй постанові «Про роботу з профгрупами у профспілці працівників будівництва». З українських підприємств у ній називалися будівельні трести № 303 та № 407, що в Миколаївській області, будівельні і заводські трести «Криворіжбуду» та № 328, що в Кримській області. В деяких із них профспілкові групи об'єднували понад 150 осіб, що Постановою було рішуче засуджено. Серйозним організаційним недоліком було визнано також переведення профгрупоргів на інші ділянки роботи до завершення їхніх повноважень, що залишало профгрупу без обраного в ній очільника [12, 4-5].

І все ж, основний поштовх до зростання кількості профспілкових груп та до конкретизації ідей партійного з'їзду було надано на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС, який визнав необхідність вдосконалення організаційних форм управління промисловістю та будівництвом. З організаційної точки зору, на ньому було поставлено надзвичайно принципове завдання: перенести центр тяжіння оперативного управління всіма галузями виробництва безпосередньо на місця [13, 171], що має принципове значення для аналізу поставленої проблеми. Невдовзі заговорили й про переміщення центру тяжіння у профспілках. Так, на VI пленумі ВЦРПС (червень 1957 р.) було прийнято відповідну постанову, в якій визначалися завдання профспілкових організацій у цій царині. Учасники пленуму вимагали від підлеглих профспілкових структур залучати «багаточисельний актив із робітників, службовців та інженерно-технічних працівників» до виконання поставлених партією завдань [14, 166]. Вже сама постановка питання про «багаточисельний актив» вимагала зростання ролі, а значить і чисельності, низових ланок профспілок. Загальна тенденція наближення управління до товаровиробника, що була закладена в основу реформи управління промисловістю та будівництвом, спрямовувалася на наближення профспілкового керівництва до їх низових ланок. Відповідно, до нової стратегічної парадигми трансформувалася і організаційна складова спілок. Це, зокрема, виявилося у затвердженні Президією ВЦРПС, відповідно до постанови Пленуму, «Положення про республіканські, крайові та обласні ради профспілок» [15], що, безперечно, сприяло зростанню значущості територіальних профспілкових комітетів.

Після його прийняття зміщення акцентів у бік профгруп було наперед запрограмоване, що й конкретизувалося в зростанні числа профгруп. Станом на 1960 р., у порівнянні з 1956 р., їх кількість сягнула 160 тис., тобто збільшилася більше як на 80%. Саме це зростання обумовило, на нашу думку, розробку та прийняття ВЦРПС Положення про профгрупорга, яке, у порівнянні зі Статутом, значно деталізувало його роботу [16]. За нашими підрахунками, в ньому сконцентровано понад 30 суто виробничих компетенцій профспілкових групових організаторів. Однак при цьому ми далекі від думки, що всі вони були їм під силу Наприклад, ми не певні, що хоча б декотрим із них вистачило знань та вмінь для того, щоб спрямувати те ж таки соціалістичне змагання не лише на виконання і перевиконання виробничих завдань, а й на «впровадження нової техніки та передових технологій, модернізацію і автоматизацію виробничих процесів, економію матеріалів, палива та електроенергії», - як того вимагало Положення. І зовсім вже нереальним виглядають їх повноваження, спрямовані на допомогу новаторам, раціоналізаторам та винахідникам, а також залучення їх до науково-технічних товариств. Для того, щоб реалізувати хоча б частину з цих завдань, профгрупорг повинен був мати, як мінімум, ґрунтовні інженерні знання, чого насправді в більшості випадків не могло бути.

В архівних документах ми марно намагалися знайти зразкову постать профгрупорга, який здатний був би виконати поставлені завдання. Однак серед численних звітів про узагальнення досвіду їх роботи нам не вдалося виокремити жодного. У своїй переважній більшості це були люди з неповною середньою освітою, які не володіли достатнім рівнем знань і яким було просто не під силу впоратися з новітньою технікою та технологіями, як того вимагали їх обов'язки. Наприклад, профгрупорг із Львівського автобусного заводу, слюсар Н. (з етичних міркувань прізвище не називається), досвід роботи якого на 8 сторінках убористого тексту узагальнив і рекомендував до розповсюдження організаційний відділ Львівської промислової ради профспілок, закінчив ФЗУ, працював у паровозному депо, потім служив у Радянській Армії, врешті, влаштувався на автобусний завод, де двічі й обирався профгрупоргом [17]. Вчитуючись у рядки біографії та характеристики нашого героя, ми марно намагалися, за всієї поваги до людини праці, відшукати в нього хоча б одну чесноту, яка б надавала йому можливість виконувати бодай одне з техніко-технологічних завдань, визначених в Положенні про профгрупорга. Це, звичайно, якщо не брати до уваги «солдатську кмітливість», на якій так настійливо наполягали автори інформації.

Якщо визнати наші судження справедливими, то таким же справедливим буде питання про причини зрощення такими високими темпами нової когорти активістів груп. Тим більше, що справа ця виявилася не такою дешевою, як може здатися на перший погляд. Особливо якщо врахувати, що перевибори цієї категорії активу здійснювалися, згідно зі Статутом, щорічно. Як свідчить статистика тогочасних спілок, половина профгрупоргів обиралася в УРСР вперше, а це значить, що вони потребували знань хоча б азів профспілкової справи, що неминуче передбачало значні витрати з бюджету ФЗМК на їх навчання. Щоб осягнути масштаби витратної сторони питання, для ілюстрації наведемо статистику по Донецькій обласній промисловій раді профспілок, яка була найчисельнішою на теренах Української РСР і об'єднувала понад 1,6 млн. членів профспілки. В 1963 р. тут було обрано 1,3 млн. активістів (!?), серед яких профгрупорги складали 10,9%, що у чисельному вимірі дорівнювало 43784 особам, з яких уперше було обрано 22 940 (52%) [18]. Можна собі лише уявити масштабність витрат профспілкових комітетів за цією статтею загалом по Українській РСР.

Значні витати на навчання новообраних активістів були не єдиним клопотом, який виник унаслідок збільшення кількості груп. Для популяризації цієї первинної профспілкової посади та піднесення її ваги серед спілчан профспілкові комітети на територіальному й виробничому рівнях змушені були проводити значну кількість організаційних заходів. Так, згідно з рішенням Миколаївської промислової ради профспілок, у червні 1964 р. було проведено день профгрупорга. Після лекції в будинку культури і знайомства з новою профспілковою літературою 350 профгрупоргів області різних галузей виробництва піднялися на борт дизель-теплохода «Ленін» і відправилися в подорож за маршрутом Миколаїв-Каховка [19]. Про вартість цієї подорожі в інформації, спрямованій до Укрпрофради, сором'язливо не повідомляється. Але вже той факт, що облпрофрада інформувала вищий орган українських спілок без будь-якої перестороги свідчить про те, що організатори круїзу зовсім не остерігалися подавати його як позитивний досвід роботи з профгрупоргами.

Отже, якщо припустити, що обов'язки останніх належали до розряду, які через об'єктивні причини виконати було неможливо, а їх навчання потребувало великих матеріальних витрат і значних організаційних зусиль, то виникає закономірне питання про доцільність кампанії форсування чисельності первинних ланок спілок загалом. З великою долею ймовірності припускаємо, що відповідь на ці питання криється в наявності латентного значення обов'язків керівників профспілкових груп. Переконані, що організовуючи кампанію кількісного зростання профгруп, ані самі профспілки, ані партійно-державні структури, які фактично його запрограмували, не вбачали в цій частині свого активу важливої організаційної сили виробництва. З нашої точки зору, для власника засобів виробництва, тобто держави, значно важливішим було забезпечення контролю за виробництвом у його найнижчій ланці. Тому всі компетенції профгрупоргів, які вони отримали за профспілковими статутами того часу і які деталізовані у згаданому Положенні, автоматично трансформувалися в об'єкти контролю.

Тим більше, що значення останнього в період «розгорнутого будівництва комунізму», судячи з доповіді М.С. Хрущова на ХХІІ з'їзді КПРС, мало зростати. «В наш час, - підкреслював він у звітній доповіді ЦК, - першочергового значення набуває питання про партійний, державний і громадський контроль зверху донизу і знизу доверху» [20, 117]. Тому максимальне розширення числа профспілкових груп є всі підстави трактувати як завершення оформлення тотального контролю з боку держави над всіма сегментами виробництва при посередництві найчисельнішої громадської організації. Хоча він і був оформлений як контроль громадської організації, від цього його всеохоплюючий, тоталітарний характер не змінювався. Він служив тій же системі і продукувався тією ж системою. Замість драконівських сталінських законів, що регламентували цей процес, було запроваджено ліберальний контроль радянських тред-юніонів, який, фактично, виконував аналогічну функцію. Зрозуміло, що в цих умовах профспілкові активісти не вишукували факти «шкідництва», як це було в період класичного сталінізму, але через свою політичну та організаційну залежність від правлячої партії вони самі мимоволі змушені були виконувати неприглядну роль інформаторів як партії, так і влади. Масова розбудова профгруп та вертикальна будова всієї структури професійних спілок дозволяли державі, як власнику засобів виробництва, використовуючи всі профспілкові ланки, контролювати його процес на рівні бригади, дільниці, цеху і підприємства загалом. Крім того, з розширенням числа своїх низових ланок первинні профспілкові організації завершили розбудову своїх структур у повній відповідності до партійної, чим, власне, і закінчили формування системи повного партійного контролю над профспілками.

Остання обставина мимоволі акцентує увагу дослідника на політичному аспекті питання, механізм якого було активовано спочатку ХХІ з'їздом партії влади з його викладками щодо підтвердження, часом «передбачення класиків марксизму-ленінізму про дві фази комунізму», а потім і ХХІІ партз'їздом, котрий прийняв Програму його будівництва. І хоч з матеріалів першого до кінця так і не зрозуміло, на якій саме стадії знаходилося радянське суспільство, для теми нашого дослідження це не суттєво. Для нас важливим є сам факт постановки питання. Адже те, що «радянський народ вступив в новий період історичного розвитку, коли соціалізм переростає в комунізм» [21, 93], повинно було викликати суттєві зміни в організації суспільства, а значить і в роботі професійних спілок, які діяли в межах концепції «школи комунізму». За нашим переконанням, це був абсолютно політичний висновок, який згодом буде поширено на всі сфери суспільного життя. Немає, очевидно, необхідності зараз говорити про ступінь його обґрунтованості, аргументованості, коректності, виваженості та співвідносності з іншими науковими теоріями суспільного розвитку, врешті, з практикою повсякденного життя, які вкрай необхідні для здійснення таких системних висновків. Тут ми лише констатуємо його наявність, а також наголошуємо на тій обставині, що політичний потенціал профгруп не міг не викликати зацікавленості партійних органів різних рівнів та й самих профспілок як з точки зору росту числа профспілкових груп, так і з точки зору збільшення чисельності профспілкового активу.

Зростання їх кількості об'єктивно випливало з поставленого партійними документами завдання. За логікою, перехід до іншої, вищої фази розвитку вимагав змін і в ставленні громадян до праці. «У центр виховної роботи партія ставить трудове виховання, розвиток свідомого, комуністичного відношення до праці», - ця сентенція, виголошена на ХХІ з'їзді КПРС, належить Першому секретареві ЦК [22, 58]. Два роки поспіль, на ХХІІ з'їзді він її уточнює. Виявляється, що «Партія підтримувала і підтримуватиме устремління радянських людей вчитися, працювати і жити по комуністичному». І далі: «Ми надаємо серйозного значення руху колективів і ударників комуністичної праці» [23, 94]. Останнє, власне, й визначало таку пильну увагу партійних та профспілкових організацій до профгруп. Справа в тому, що напередодні ХХІ з'їзду КПРС працівники станції Москва-сортувальна виступили з ініціативою розгорнути різновид соціалістичного змагання, на цей раз, за комуністичне ставлення до праці, яке планувалося перетворити не більше і не менше, як у всенародний рух.

Вважаємо, що «ініціатива» залізничників з'явилася не випадково, а була результатом запропонованих ХХІ з'їздом прожектів щодо вступу СРСР «в нову полосу історичного розвитку». Зрозуміло, що вони повинні були «знайти підтримку» серед широкої верстви радянської спільноти. Новий вид змагальності був покликаний підтвердити цей висновок партії. Отже, практика, як критерій істини, повинна була підтвердити правильність висновків партійного форуму і, водночас, підтримати її «накреслення». З цієї точки зору «рух мільйонів», як його назвуть пізніше, без щонайменших сумнівів мав глибокий політичний характер. Звичайно, його походження, природа, як і визначення своєчасності, так званого зародження, потребують досконального, неупередженого, позбавленого будь-якого політичного впливу дослідження. Зараз же він нас цікавить виключно як важіль впливу на кількісне зростання профспілкових груп, яке забезпечувало, відповідно, й кількість учасників руху за комуністичне ставлення до праці, що, власне, й загострювало політичний бік питання.

Структура «боротьби» була вибудувана за схемою: ударник комуністичної праці, бригада комуністичної праці, цех (дільниця) комуністичної праці, підприємство комуністичної праці. Бригада не могла отримати цього звання до тих пір, поки переважна більшість її членів не отримає звання ударника. У свою чергу, структурний підрозділ чи все підприємство могло його отримати за умови, якщо його отримає більшість бригад чи підрозділів. Таким чином, бригада була тією виробничою одиницею, що здатна була впливати і на індивідуальних, і на колективних змагальників. Тобто тих, хто претендував на звання колективу (цеху, дільниці) або підприємства комуністичної праці. З цієї точки зору збільшення кількості профспілкових груп первісно забезпечувало розвиток нещодавно народженого явища, названого партією рухом за комуністичне ставлення до праці. Тому не без участі їх первинних партор- ганізацій кількість профспілкових груп невпинно зростала, а разом з ними зростала і кількість бригад, що змагалися за звання бригад комуністичної праці. Якщо на початку 1959 р. в Українській РСР налічувалося 5026 бригад, котрі обстоювали це звання, то на серпень того ж року їх було вже понад 40 тис. Тобто, за півроку їх кількість зросла на 12,5%, що явно виказує зацікавленість влади у його розвитку. Крім того, біля 60 тис. осіб, за їх статистикою, змагалися за звання ударника комуністичної праці [24].

Судячи з регулярної інформації, що надходила з областей до Укрпрофради, значне зростання кількості бригад, що були охоплені цим видом змагання, відбулося після прийняття Програми будівників комунізму, що зайвий раз підкреслює його політичне значення. В 1964 р., порівняно з 1961 р., їх кількість збільшилася настільки, що якби ми дійсно вірили в магію цих цифр, то мали б всі підстави засумніватися в їх достовірності. У Львівській області - на 79,3%, в Одеській - на 77,0%, у Волинській - на 76,7%, у Чернігівській - на 67,8%. Загалом по УРСР чисельність бригад, охоплених цим видом «боротьби», на січень 1964 р. сягнула 280 тис., в яких працювало 3,8 млн. осіб, тоді як станом на 1961 р. їх налічувалося трохи більше 116 тис. [25]. У зв'язку із зазначеним нагадаємо кількість профгруп, що були утворені до цього часу У 1960 р. їх було 160 тис., а в 1964 р. - 260 тис. Як бачимо, цифри зростання кількості профспілкових груп є абсолютно зіставними з ростом виробничих бригад, що оголосили про підтримку руху за комуністичну працю.

Отже, збільшення числа профгрупоргів слугувало основою для розвитку руху, ініційованого партією влади. Сама бригада, як низова виробнича одиниця, без об'єднання з низовою ланкою громадської організації, якою була профгрупа, мала всі підстави діяти лише в межах визначених норм та тарифів. Якісь позавиробничі важелі для понаднормової праці, у своїй більшості безоплатні, в бригаді були відсутні. Натомість повний набір таких важелів мала профспілкова група. Одним із них були підвищені соціалістичні зобов'язання. Об'єднані колективним рішенням, нав'язаним вищими партійними та профспілковими інстанціями, всі члени колективу бригади змушені були його виконувати. Хоча, на нашу думку, вістря цього змагання було спрямоване на досягнення не стільки економічного, скільки політичного результату, що вимагає з'ясування, як профспілкові функціонери середньої ланки розуміли сутність нового виду змагальності.

Важливим це видається передусім тому, що саме ця категорія працівників профспілок безпосередньо втілювала в життя настанови партії з питань змагальності. Свій вибір ми зупинили на промові секретаря Сталінського обкому профспілки працівників металургійної промисловості Фомічова (ініціали в документі відсутні) на регіональній нараді трудівників бригад, що виборювали «почесне звання» бригади комуністичної праці. Так ось, секретар обкому зазначав: «Відмінною особливістю нового виду змагання є те, що всі бригади, беручи на себе завдання перевищити державний план, ставлять своїм завданням підвищення загальноосвітнього рівня, пожвавлення участі в раціоналізаторстві та винахідництві, підвищення культури як побуту, так і виробництва». До цього досить такого напруженого переліку чеснот членів бригади нижче додавалося їх безумовне устремління до пошуку нових форм боротьби за вищу продуктивність праці. І далі, що видається нам квінтесенцією всього виступу: «Характерним є те, що передовики виробництва йдуть на допомогу в бригади, що відстають і, що цікаво, матеріальне ураження їх не зупиняє» [26].

Отже, в основі індивідуальної змагальності, як і «боротьби» за звання бригади ком праці, лежала вимога жертовності з боку їх учасників. Однак останньою тезою до досить довгого переліку рис, яких треба було неодмінно набути учасникам нового змагання і в яких вимога жертовності з боку громадян вимагалася опосередковано, автор промови додав і пряму вимогу Ним, по суті, схвалювався перехід на гірші умови праці на безоплатній основі, що загалом відповідало з'їздівським ідеологемам. Із загальної маси рядових членів бригади виокремлювалася особа з «новим, вищим рівнем свідомості». Вона приносила своє матеріальне благополуччя в ім'я розбудови комунізму, що підтверджувало висновок партії про входження в його нову фазу. В загальносоюзному масштабі за взірець нового ставлення до праці видавався почин комсомолки Валентини Гаганової з Вишневолоцької ткацької фабрики, що в Калінінській області, яка здійснила такий перехід першою. Щоправда невдовзі виявилося, що на його першість всі підстави мав претендувати також Микола Бичков, сталевар мартенівської печі № 5 із заводу ім. Сталіна, що в Сталінській області. Він відважився на подібний крок раніше, ще на початку 1958 р., перейшовши на обслуговування мартенівської печі № 7, яка вже рік не виконувала план і, звичайно, відмовившись від матеріальної винагороди.

Ідея жертовності в ім'я побудови комунізму майже силоміць нав'язувалася суспільству, що розцінюється нами як спроба хоча б штучного підтвердження своєчасності партійного висновку про входження в чергову фазу його розбудови. У своїх намаганнях «наблизити комунізм» і, тим самим, догодити своєму партійному патрону, профспілкові комітети іноді заходили так далеко, що інколи доходило до абсурду Шахткомом шахти «Центральна № 1» тресту «Красноармійськвугілля» (Донецька область) була, наприклад, підтримана ідея видачі заробітної плати без касира. Можна лише собі уявити весь відчай бухгалтерських працівників, що передали ці кошти бригадам, але продовжували нести за них всю відповідальність. У вагонному депо станції Чернівці та на Львівському фармацевтичному заводі, мабуть, щоб засвідчити реальність «переростання», пішли ще далі. Тут почали практикувати самостійне нарахування заробітної плати членами бригади [27]. Однак ці та подібні дії, як і увесь рух за комуністичне ставлення до праці до реального комунізму, звичайно, наблизити радянське суспільство не міг.

Зрозуміло, що в кожної здравомислячої людини, крім скепсису, ніяких інших емоцій подібне викликати не могло. Тому, наводячи «вражаючі» дані профспілкової статистики стосовно масштабів розмаху так званого руху за комуністичне ставлення до праці, ми далекі від думки, щоб сприймати їх як достовірні. Втім, це не означає, що ми принципово їх заперечуємо як історичне джерело. За великим рахунком, вони нічим суттєвим не відрізнялися від усієї іншої радянської статистики. Загальновідомо, що вся вона підганялася під заздалегідь задані параметри, але це ж не заперечує використання сучасними дослідниками фундаментальних статистичних щорічних збірників радянської пори, як наприклад, «Народное хозяйство СССР» чи «Народне господарство Української РСР». Тому ми сприймаємо наведені статистичні дані такими, які вони є. Тим більше, що для нас не суть важливим є реальне число учасників сумнозвісного руху. Для нас набагато важливішим є визначення тенденції, ставлення правлячої партії та профспілок до цього виду змагальності, врешті, розуміння такої наполегливої впертості з боку останніх у його реалізації. Для цього непотрібно до десятих уточнювати кількісний склад учасників змагання. Наведені цифри засвідчують лише те, що насправді хотіло б побачити партійне керівництво. Для нас цього цілком достатньо. Для того ж, щоб побачити реальний стан справ, достатньо інших видів джерел. Однак усім їм теж притаманна політична упередженість, пересмикування фактів, спроби видати бажане за дійсність. Усі ці риси, характерні для документів професійних спілок того часу, віддзеркалюють реальний стан справ із зародженням та розвитком «руху мільйонів».

Висновки

Зважаючи на специфіку джерельної бази дослідження та виходячи з проведеного аналізу проблеми, видається можливим зробити декілька прикінцевих висновків. По-перше, дрейфуючи в межах ленінської концепції «привідного паса», радянські профспілки активізували зростання чисельності своїх низових структурних ланок. Основною причиною таких суттєвих організаційних зрушень стали зміни системи управління виробництвом, в основі якої лежало перенесення центру тяжіння оперативного управління безпосередньо на місця. Ця обставина об'єктивно підвищила виробничу значущість первісної виробничої ланки - бригад, управління якими значно полегшувалося утворенням у них профспілкових груп. По-друге, організаційне розширення низових ланок професійних спілок завершило формування тотального контролю за ходом виробництва з боку наймасовішої громадської організації. Він замінив тоталітарний контроль сталінської доби, який спирався на жорстку законодавчу базу та на засилля силових структур, на значно ліберальніший, що більше відповідав вимогам повоєнного світу. Однак навіть цей оновлений нагляд не змінив своєї первісної сутності, оскільки незмінною залишалася сутність політичної системи. По-третє, аналіз статутних повноважень профспілкового організатора (профгрупорга), деталізованих відповідним Положенням, дозволив зробити висновок про домінантний характер в їх роботі політичної складової. З урахуванням висновків партії влади про розбудову нового етапу комуністичного розвиткуостання для неї була не менш важливою, ніж увесь економічний спектр профспілкової роботи в групах. Повною мірою це виявилося в штучно збільшених темпах розвитку змагання за комуністичну працю і привнесених ним до царини профспілкової діяльності безпосередньо на виробництві партійних постулатів. Саме тому значне розширення чисельності профспілкових груп розглядається нами як обов'язкова умова не лише економічних, а й політичних перетурбацій доби «відлиги».

Дане дослідження розглядається дослідником як перша спроба сучасного аналізу вкрай суперечливого і штучно ініційованого єдиною політичною силою руху «за комуністичне ставлення до праці». Ґрунтуючись на природному потягу людей до рівності, в інтерпретованому комуністичною ідеологією на свій лад вигляді, він набув безглуздих і, навіть, потворних форм. Однак його економічна природа, перипетії становлення, розвитку та краху потребують окремого неупередженого дослідження, яке повинно пройти на межі наукових інтересів політичної історії, політології та економіки.

Список використаної літератури

1. Резолюция ХХ съезда Коммунистической партии Советского Союза по Отчетному докладу ЦК КПСС (принята 24 февраля 1956 года) // ХХ съезд Коммунистической партии Советского союза. Стенографический отчет. - Т 1. - М. : Госполитиздат, 1957. - С. 410-426.