Проблема ідеологізації релігії в контексті створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема ідеологізації релігії в контексті створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні

Захарків М.Р.

Роки, що пройшли від дня проголошення незалежності України, все більше підтверджують, що свобода совісті стає характерною рисою повсякденного життя віруючих, релігійних організацій, органів законодавчої та виконавчої влади. У суспільній свідомості стверджується нове ставлення до релігії, йде процес подальшого переосмислення значення релігійно-церковної культури у формуванні духовних початків. Релігія у сучасному українському суспільстві як елемент духовності все частіше виступає частиною державної ідеології.

Виходячи з вищеозначеного, а також із впливу православ'я на розвиток українського суспільства, його питомої ваги в релігійному житті, його історичного значення, чітко зрозуміло, що робота має бути спрямована на пошуки та реалізацію реальних шляхів до розв'язання довготривалих православних протиріч і створення єдиної Української Православної Церкви. Це завдання залишається одним із пріоритетних напрямків державно-церковної політики України на сучасному етапі.

На рішення проблеми створення Помісної Православної Церкви неодноразово наголошували колишні Президенти України JI.M.Кравчук, Л.Д.Кучма, В.А.Ющенко. Досить активно діє громадянське об'єднання - Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Про необхідність об'єднання православних та утворення єдиної Помісної Автокефальної Православної Церкви неодноразово підкреслюють у своїх виступах предстоятелі усіх православних церков, однак бачення кожного з них на рішення цієї проблеми досить відмінне. T обто, ідея існування в У країні Автокефальної Православної церкви у постановчому плані розглядається і у владі і серед народу. Різнопланові рішення пропонують і окремі науковці [1;2;3;4;5;6;7].

Враховуючи досвід попередників, дослідження соціологів, правознавців та фахівців в галузі релігієзнавства, автор, не претендуючи на остаточне висвітлення проблеми, пропонує до уваги висвітлення певнихускладнень на шляху створення єдиної Помісної Православної Церкви в У країні, які полягають у процесі ідеологізації релігії.

Цілком зрозуміло, що держава об'єктивно вельми зацікавлена в об'єднанні православних, але вона не може втручатися у внутрішньо- церковні справи. І скільки не йшлося б про те, що мир поміж десятками мільйонів українських громадян не може бути суто внутрішньоцерковною справою, державні органи просто неправомочні нав'язати якийсь шлях вирішення проблеми [8,с. 104].

Органи державної влади здійснюють певні заходи, у тому числі в законотворчій сфері, які спрямовані на реальне відокремлення релігії від політики - принаймні щодо жорсткого припинення найбрутальніших виявів політизації та ідеологізації релігійного життя, які подекуди набрали просто-таки нестерпних і ганебних форм.

У контексті цього твердження найважливішим є те, що ідеологізація релігії в Україні несе на собі виразний відбиток національної ідеї. Ідеологи нації чи не найактивніше проявляють себе в релігійній площині. Тут варто нагадати, що у свідомості широкого загалу в Україні, в тому числі теперішніх віруючих, значно розмите, якщо не втрачене сутнісне розуміння природи Церкви - не лише як соціальної інституції, але й як містичної, в їхній неподільності, в пріоритетності для Церкви як Божої установи на землі, її трансцендентного виміру. Це розуміння підмінене національними, культурними, політичними чи будь-якими іншими позацерковними цінностями, що перетворилися на об'єкт віри. Новопосталі квазірелігії мають усі відповідні атрибути: плекається культ нації, держави, культури, мови тощо, активно запроваджується нова обрядовість (мітинги, святочні академії, конгреси, річниці, ювілеї і т.п.) - і це все не без участі духовенства як канонічних, так і неканонічних християнських церков в У країні [9,с. 114]. T аким чином, в релігійному житті У країни постають нові утворення, які успішно діють у впровадженні державних та соціальних інтересів, але не маючи статусу канонічності та благодатності не можуть бути консолідуючою силою на тривалий час.

Треба зауважити, що інтерпретація національної ідеї аж надто позначена «комплексом жертви» з притаманними йому заниженим ступенем самокритичності, неспроможністю до самоосмислення, але підвищеною агресивністю щодо інших і пошуку зовнішніх ворогів (росіян, поляків, навіть татаро-монголів), на яких перекладається відповідальність за те, що історія України склалася не так, як би хотілося нашим сьогоднішнім ідеологам національної держави та національної церкви. Ясна річ, що з таких вихідних положень неможливо побачити, що в реальній історії саме різні частини українського народу робили різні, часом діаметрально протилежні вибори, що власне і приводило до трагічних наслідків, і що історія України не переобтяжена прикладами консолідації нації задля досягнення цілей загальноукраїнського значення.

Протягом XX - початку XXI ст. підсиленню «комплексу жертви» сприяли і впливи на культурне й церковне життя в Україні з боку представників української діаспори на Заході, яка виявилася неспроможною принести в Україну відкритий дух західних суспільств, а лише посприяла зацикленості суспільства національною проблематикою.

He випадково нині в Україні великої популярності набула постать і погляди Івана Огієнка, професора церковнослов'янської філології, міністра освіти і віросповідань (1918 - 1921) в уряді УНР, а у еміграції - митрополита Української Греко-Православної церкви в Канаді. Це постать, у якій в концентрованому вигляді відбилися всі зазначені вище особливості національної ідеї в її українському варіанті. В досить широких, ідеологічно зорієнтованих на національну ідею колах як молитва повторюються слова І.Огієнка: «Служити Богові - служити Україні» і за інверсією: «Служити Україні - служити Богові», в яких культ нації поставлено вище за культ Христа [8,с. 107].

Популярність поглядів І.Огієнка в сьогоднішній У країні засвідчує глибину деформації, що її зазнала тут наука Христа під тиском національних почуттів. Сучасному аналітику релігії (а таких фахівців в Україні майже немає) багато про що могло б сказати просте зіставлення самого факту популярності І.Огієнка з непопулярністю іншого речника національної ідеї і церкви того ж історичного часу - В'ячеслава Липинського, поміркованого консерватора, який розглядав націю в контексті її розвитку до нації політичної за західноєвропейським зразком, чітко відрізняв національне від релігійного й, будучи неменшим патріотом, віддав безумовний пріоритет християнським цінностям.

Найвідомішими проявами ідеологізації релігії, що циркулюють у сучасному українському суспільстві, є ідея створення єдиної національної церкви, ідея створення «громадянської релігії» та ідея українського екуменізму.

По-перше, сутність ідеї створення єдиної національної церкви ґрунтується на засадах державницьких інтересів. Міцна національна держава мислиться через об'єднання суспільства довкола спільної для всіх його членів національної ідеї, провідником якої має бути єдина національна церква. Нагадаємо лише деякі, найпоказовіші для української держави приклади, на шляху творення такої національної церкви: створення в 1992 р. Української Православної Церкви Київського Патріархату як національної церкви (законність створення якої ставиться під сумнів до тепер); рішення верховного законодавчого органу держави - Верховної Ради про невизнання чинності Архієрейського Собору (травень 1992 p.), на якому предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Володимира (Сабодана) (порушення демократичного принципу невтручання держави у церковні справи); низка візитів високопосадовців України до Вселенського патріарха з проханнями надати УПЦ КП канонічного статусу як національній церкві, перемовини Президента В.Ющенка з Патріархом Варфоломієм про надання українській церкві статусу автокефальної тощо.

Логіка процесу національного державотворення актуалізувала конечність об'єднання всіх православних віруючих в Україні довкола однієї національної церкви. Популярним стало гасло: в незалежній державі повинна бути незалежна церква. Але йдеться не про реалізацію демократичного принципу відокремлення церкви і держави, автономне співіснування церкви і держави на засадах партнерства в окремих сферах суспільного життя, а про перепідпорядкування залежності церкви від «іноземних центрів» до «національної держави».

Попри всю бажаність подолання розколу й ворожого протистояння у православному середовищі в Україні, що усвідомлюється всіма церквами, цілком очевидно, що політичні методи розв'язання даної проблеми, а їх було вжито чимало, не дали бажаних наслідків. Навпаки, у випадках, коли зухвало відкидалися норми закону, саме ці методи погіршували ситуацію. Проблема не в тому, що політично не можна врегулювати кризу у православному середовищі, а в командному антидемократичному характері застосованих методів. Церковна сфера виявилася чи не поодинокою, де звична методологія тоталітарної держави не спрацювала: хоча й було організовано розкол у православ'ї, але забракло потенціалу довести розпочате до логічного кінця - створити державну церкву [8,с. 105].

По-друге, політична боротьба в Україні після проголошення державної незалежності актуалізувала ідею «українського екуменізму», що по суті є типовою соціальною утопією. За критерій «екуменічної єдності» в ній покладено відповідність існуючих в Україні церков національній ідеї у формі політичного українства, вірність церков ідеалам національного державотворення, а також міру їхнього сприяння державі в розв'язанні політичних, соціально-економічних, культурних проблем тощо. «Український екуменізм» пояснюється його сучасними ідеологами як «співпраця всіх церков у суспільно-політичній сфері: проблеми державотворення, просвітництва, благодійна і милосердна діяльність, відновлення та збереження культурної спадщини» [ 10,с.71]. Досвід показує, що ідея «українського екуменізму» серед переважної більшості віруючого населення України непопулярна. Однак її і сьогодні можна почути серед деяких релігієзнавців та національно-церковних радикалів.

По-третє, так звана, ідея «громадянської релігії». Автори цієї ідеї вважають, що вихід із нинішньої кризи церковно-релігійного життя можна віднайти у формуванні в Україні національної громадянської релігії як особливого надцерковного ідеологічного утворення, яке, ставлячи на перше місце національний інтерес, покликане орієнтувати всіх громадян країни на сприйняття авторитету своєї держави як святині. Світоглядним ядром громадянської релігії могли б бути віра у Найвищу Силу - Абсолют і в особливу місію України [ 11,с.32]. Автори відкрито називають політичні цілі, які має переслідувати пропонована ними «громадянська релігія». «Релігія громадянська не відміняє і не конкурує з віровченням і культовою практикою сакральних релігійних течій, а певною мірою надбудовується над ними. Вона знімає з них насамперед вшанування Вищої Істоти, Абсолюту. Релігія громадянська, окрім інших функцій, здійснює релігійне узаконення (легітимізацію) вищих політичних авторитетів, національної держави. Світоглядним ядром їх є віра в особливу місію свого народу як носія свободи, справедливості і глибокої релігійності. Релігія громадянська повністю корегується з основами того громадянського суспільства, яке утверджується в громадянській Україні. Утвердження її сприяло б здоланню нинішньої кризи в церковно-релігійному житті. Важливо виробити основні ритуали цієї релігії громадянської» [ 11,с.ЗЗ].

Зазначенні процеси, на нашу думку, містять ознаки квазірелігії, яка не може бути духовною основою консолідації суспільства. Наведені вище приклади ідеологізації релігії характерні в тому сенсі, що дають змогу побачити якісний вимір суспільно-політичних процесів у сучасній

Україні: за умов відсутності у країні реформ одна форма тоталітаризму еволюціонує в іншу, менш жорстоку, авторитарну. Але ідеологія як інструмент нормалізації взаємовідносин між православними церквами, має обмежені можливості в Україні, де історично у свідомості населення присутні паростки демократії та плюралізму. До того ж велика кількість населення України ще від комуністичних часів набула доброго досвіду досить стійкого імунітету загалом до ідеології, тому, до ідеологічної моделі об'єднання трьох гілок українського православ'я в єдину Помісну Автокефальну Православну Церкву ставиться досить стримано.

З точки зору інтересів держави й суспільства об'єднання православних України мало б позитивне значення. Проте церковні розколи, як свідчить історичний досвід, довготривалі. Отож мова йдеться про нейтралізацію їх екстремістського, руйнівного впливу на суспільні процеси, протидію зовнішнім чинникам, які інспірують або гальванізують ці розколи, знаходження спільної платформи співробітництва православних у рамках Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, здобуття підтримки з боку національних помісних церков процесу становлення й канонічного оформлення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки. По відношенню до церкви держава, уряд, депутати, світські організації повинні зайняти лише одну принципову позицію - сприяти, а не заважати тому, щоб віруючі самі могли розібратися внутрішньоцерковних проблемах. Щоб спочатку миряни, клір, єпископат знайшли шляхи для порозуміння, а потім стане можливим ставити питання про автокефалію, утвердити в Україні незалежну Помісну Православну Церкву й домогтися її визнання світом.

ідеологізація релігія православна церква

Список використаних джерел

1. Друзенко Г. Інститут свободи совісті: міжнародні стандарти та законодавство України. - K.: Український центр правничих студій, 2000. - 186 с.

2. Васін М. Аналіз стану державно-конфесійних відносин в Україні на центральному і регіональному рівнях // http://old.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/ analysis /article;32591/.

3. Єленський В. Глобальні тенденції релігійного розвитку у XXI столітті // http://orthodoxy.org.ua/uk/2009/12/01/28334.html.

4. Колодний А.М. Релігійне сьогодення України. Наукова збірка. - K., 2009.

5. Косуха П. Український екуменізм - шлях до порозуміння та співпраці церков // Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. Відділення релігієзнавства Інституту філософії HAH України - K., 1998.

6. Чорноморець Ю. Проблема розділення українського православ'я сьогодні та майбутнє християнства // http://old.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/ article;32010/.

7. http://www.risu.org.ua/ua/index/resourses/sociology.

8. Забуга M. Православ'я, нація і націоналізм // Православний вісник., Видання УПЦ, № 3, 1998.

9. Кочан Н. Релігія як ідеологія в сучасному українському суспільстві // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. Матеріали міжнародної конференції- K., 1998.

10. Косуха П. Всеукраїнський межрелігійний форум // Релігієзнавчий словник. За ред. проф. Колодного А. і Лобовика Б. - K., 1996.

11. Колодний А., Филипович JI. Релігія в контексті духовного відродження України // Українське релігієзнавство. - 1996, № 2.

Размещено на Allbest.ru