Сакральна метафора в релігійній комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сакральна метафора в релігійній комунікації

Кобилкін Д.С.

Актуальність дослідження полягає в тому, що естетичний аспект в просторі релігійної комунікації здійснюється за допомогою сакральної метафори, яка практично не досліджувалася в контексті даної проблеми. Метою ж дослідження виступає виявлення та передача концептуального змісту релігійної комунікації.

Комунікативне пізнання за допомогою мови освоює всі сфери життя і культурні досягнення, що знаходяться у відносинах взаємовпливу, причому та ж сама мова, що підпадає під вплив позамовних умов, сам вже формує людину, що освоює ці інші сфери життя[6,с.120].

Слід помітити, що функція мови не зводиться до однієї комунікативної, бо мова - це перш за все основне знаряддя мислення і самовираження[9,с.9].

Мовні знаки як символічні інструменти пізнання формуються на основі базової якості людського духу - його здібності до репрезентації, тобто яку роль воно безпосередньо відіграє. Л.Вайсгербер зовсім однозначно говорить, що задача знаку полягає не у віддзеркаленні даної нам дійсності, а навпаки, кожний акт спорудження знаків містить у собі певний самостійний характер наділення сенсом; всяка знакова система має при цьому особливе призначення[6,с.172]. Знакова система представляє світ образів, принцип і джерело яких слід шукати в автономному творінні духу, причому «тільки за допомогою їх і в них ми володіємо тим, що ми називаємо «дійсністю», оскільки вища об'єктивна істина, що відкривається духу, зрештою є форма його власної діяльності» [6,с. 172].

Розглядаючи мовний простір, як один із засобів виразу метафори, ми досліджуємо вербальну сторону метафоричного простору. Це дослідження не з культурологічної сторони, а дослідження метафори на стику релігійного і естетичного простору.

Спілкування має багатоманітні функції, що дозволяє розширювати уявлення про простір комунікації. Одні з цих функцій мають домінуюче значення, такі як: комунікативна і когнітивна функції, де засобом є слово і мова, за допомогою яких ми осмислюємо або освоюємо простір релігійної комунікації. Проте, слід зазначити, що нас не цікавлять слова, але значення, які ми передаємо, використовуючи слово і мову як необхідний засіб.

В естетичній функції реалізується створення текстів художньої літератури, як поетичного, так і прозаїчного стилю спілкування. Людина обмінюється своїми відчуттями, оскільки релігійне відношення припускає не тільки життя розуму, але і життя серця. Людина повинна відчуття перетворити на слово, щоб виразити своє відчуття, причому виразити не абияк, а художньо - в цьому і виявляється естетичне відчуття. Метафора якраз допомагає бути тим адекватно словесним рядом, сприяючим виразу естетичного відчуття.

В основі естетичного лежить метафора. У людини є дар - це мова, яка допомагає назвати відчуття. Всяка назва є естетичний акт, особлива назва нового. Ми в цьому значенні повторюємо Адама, представленого в біблійній традиції. Навіть в науці, у фізиці відкриває який-небудь ефект і він починає думати, як його назвати. Це і є творчий акт, акт естетичний. Таких понять безліч у фізиці: маса, енергія, атом <...> все це метафори, як спосіб приручити, назвати незрозуміле. На думку С.Лангер, щонайвищою формою символу є мова. Вона розглядає символи життя як коріння «священного» [ 10,с.269].

Весь цей процес можна назвати естетичним, оскільки через метафору відбувається приручення плотського до творчості. Тому, в основі естетики лежить метафора, яка веде до піднесеного або до низинного стану.

Серед досліджень простору комунікації нас цікавить дослідження релігійної комунікації, натяки на вивчення якої ми знаходимо в роботах Л.Мітрохіна, О.Лосева, Н.Мечковської, І.Бугайової, проте, яка практично залишалася недослідженою.

Релігійна комунікація припускає комунікацію єдиновірців в Церкві і комунікацію Церкви зі світом. Нас цікавить остання, бо Христос не відділяє Церкву від світу, кажучи: «Я світло світу>>(Від Іоанна, Гл.8,12).

За характером свого змісту мова і релігія займають серед інших форм суспільної свідомості крайні точки: це полярні протилежності. Мова містить в собі найпростішу, елементарну картину світу; релігія - найскладнішу, при цьому в зміст релігії входять компоненти різної психічної природи (плотсько-наочної, логічної, емоційної, інтуїтивної, трансцендентної). Мова виступає як передумова і універсальна форма, оболонка всіх інших форм суспільної свідомості; релігія - як універсальний зміст, історично перше джерело, з якого розвинувся весь подальший зміст суспільної свідомості. Можна сказати, що мова - цей універсальний засіб, техніка спілкування; релігія - це універсальні значення, трансльовані в спілкуванні, заповітні значення, найважливіші для людини і суспільства.

Поле комунікації Церкви зі світом досліджується в різних сферах знання, на теоретичному, публіцистичному, журналістському, інформаційному рівнях, проте, відповідно до даної теми, актуальність здобуває питання релігійної комунікації Церкви зі світом, як комунікація в культурі. В культурі комунікація завжди має естетичний аспект і цей аспект дуже часто стає найістотнішим, таким, що забезпечує життєдіяльність людини. Це уміння віднестися до слова як до безцінного скарбу, побачити блиск образу і глибину, які ховаються за словом знань.

В естетиці ж стрижнем виступає інтенція у вічність, а вічність пов'язана з релігійним. Найбільш яскраво естетичне виявляється не в мистецтві загалом, а в мистецтві, яке розглядається як релігійна комунікація. Тому дослідження релігійної комунікації є актуальним для естетики і з естетичної точки зору.

Досліджуючи естетичний засіб за допомогою теоцентричного підходу ми прагнемо розкрити єство теоцетричної парадигми, яка визначає як Боже творіння людину та її мову(Кн. Буття, Гл.1,26). Дане дослідження спрямоване на пізнання того шляху, за допомогою якого людина може наблизитися до істини і краси Божої.

Естетичне має свій стрижень в релігійній комунікації, і таким стрижнем є метафора, тому що вона сполучає трансцендентне з іманентним. Оксана Тимофеева в своїй статті «Хто сказав сакральне?» пише: «Релігійний досвід, стрясаючи людську істоту жахом кінця самої себе і нескінченністю трансцендентного Іншого, має своєю перетвореною формою ікону>>[8]. Що таке перетворена форма? Це метафора, будучи предметом культу, не долає, а тільки затверджує псевдосвященне, що, до речі, не позбавляє ікони її естетичного інтересу, а навпаки, сприяє його зростанню.

В релігійній практиці значущими є два основні напрями комунікації: від Бога - через пророка (наставника, священика) - до людей і від людей - через пророка (наставника, священика) - до Бога. Для нашого дослідження головним є шлях спілкування людини з Богом, яке здійснюється завдяки образному мисленню, тобто метафоричному.

Метафора в релігійній комунікації дає можливість пояснити наступним і нинішнім поколінням сакральний світ, при нагоді залишаючись навіть паралельно в іншій субкультурі - рокером або альпіністом, але залишаючись на шляху піднесення душі до Божественного. Єдиним методом пізнання трансцендентного світу є відчуття священного. А щоб це переконливіше було, то необхідно плотське перенести в раціональне. А перевести можна тільки за допомогою метафори.

Вивчаючи та описуючи релігійну комунікацію необхідно використовувати, з нашого погляду, багатоаспектний підхід, оскільки предмет дослідження вирізняється особливою складністю, багатоплановістю і неоднозначністю інтерпретації в сучасному теолого-естетичному просторі. Багатоаспектний підхід важливий і тому, що припускає інтегроване представлення досліджуваного матеріалу і залучення відомостей з різних областей знання, таких як богослов'я, історія Церкви, релігієзнавство, філософія, культурологія, психологія, коґнітологія, соціолінгвістика.

Говорячи про релігійну комунікацію, слід спробувати розглянути процеси, які відбуваються всередині. Будь-який зв'язок людини з Богом є перетворенням Божественної енергії. При цьому є потреба внутрішньої зміни самої людини. Адже за ступенем зміни її душі можна судити про енергію, яку людина одержує від Бога.

З цього міркування постає можливість вивести поняття Божественне. Божественне - це абсолютне. Якщо абсолютне реалізувати на плотському рівні, то це абсолютна краса, яку нам не дано описати, можна більше або менше передати її в мистецтві, в образах, більш менш відповідаючи цій красі. Ці витвори мистецтва стають віхами на цьому шляху священного. Таким чином, можна сказати, що священне є процес, а не щось статичне. Ми звикли розглядати священне, як статичне. Ось це, чаша дієприкметника, конкретне священне, але це чаша є священною тому, що вона є засіб дієприкметника, ведуча до Божественного. Засіб руху моєї душі.

Метафорою тут може бути «дзиґа» - доки вона крутиться, відповідаючи своїй суті. Коли ж припиняє крутиться - її існування стає неадекватним значенню цієї речі. Поки є енергія, яка його крутить - є дзиґа, поки є Божественна енергія в нас - ми є людьми. Якщо немає в людині Божественної енергії, ми залишаємося за формою людьми, але, по суті своїй, не адекватні своєму призначенню. Одним з шляхів цього закручування, придбання енергії - є сакральна метафора. Вона дуже насичена у Старому Заповіті, в творах святих батьків, особливо у Авви Дорофія. Від ступеня перетворення людини можна судити про ту енергію, яку він одержав від Бога. Без Бога, в цьому значенні, людина не може «крутитися». Для дзиґи людина є Богом. Сакральна метафора тут виступає в образі думок, в ладі думок, направлені в певній інтенції.

Метафора допомагає пізнати сакральне значення релігійної комунікації. Сакральний текст багатошаровий і через особливий вид метафор розкривається потрібне значення. Дану думку підтверджує думка Блаженного Августина - всякий текст, який може зрозуміти інакше, ніж то припускає його буквальне значення, що дозволяє говорити про можливості метафори, яка знаходить і розкриває приховані значення[3,с.167].

Метафоризація як сакралізація і сакралізація як метафоризація - це естетичний прийом розуміння сакральних значень. Він полягає в тому, що коли не вдається зрозуміти сакральне значення, а це повністю ніколи не вдається зробити, тому, що сакральний текст, на відміну від наукового, багатошаровий. Науковий текст прагне однозначності: «е = мс2», де не важко визначити що таке «е», що таке «м» і що таке «с». Сакральний текст відкривається через дві обставини: через здатність читаючого і через гіперсуб'єкта. Бог відкриває людині стільки, скільки їй необхідно. Тому цей текст завжди багатошаровий, але бажання людини зустрічі з трансцендентним постійно вабить її. Суб'єкт може стикнутися з Божественним значенням через естетичну насолоду. Це відбувається, коли ми текст сприймаємо як метафору.

Метафоризацію можливо розглядати як засіб людини для поглиблення в значення, розкриття значення, а сакралізацію як діяльність Творця.

Значення сакральної метафори досить велике: вона і розкриває значення сакрального, і наближає людину до трансцендентного. Але є і інша сторона сакральної метафори, яка залежить від її інтерпретації. Якщо людина не розуміє Божественне значення, це не так страшно, а якщо людина спотворює Божественне значення, то це гріх, і розглядається як шкода людини, оскільки випадкового нічого немає в Божественній архітектоніці. Кожне значення священного, скажемо з Біблії, розраховано на певне полягання душі. «Задача інтерпретатора зводиться тільки до того, щоб вірно його інтерпретувати»[2].

Через метафору людина може виразити Божественні знаки, як, наприклад, виражає святий Симеон Новий Богослов в своїх віршах називає його «вогнем невидимим», хоча і затверджує його видимість: «Є воістину вогонь Божественний, нестворений і невидимий, Безвладний і нематеріальний»[4,с.171].

З естетичної точки зору реальність може по-різному впливати на людину, і від сприйняття реальності в житті людини багато що залежить. Людина, втрачаючи естетичне відчуття радості і задоволення, занурюється в світ печалі, смутку, а навіть гірше цього, в світ агресії. Знаходячись в «сирій темниці», вона починає придумувати собі життя, яке б заповнювало цю сірість і одноманітність. Людина втрачає гармонію цінностей людського буття. За таких обставин їй потрібен механізм заповнення. В просторі релігійної комунікації, людина знаходить це заповнення, як сказано в Євангелії: «Я є шлях і істина і життя»(Від Іоанна, Гл. 14,6). Людина живе і радіє життю тоді, коли відчуває повноту і гармонію життя, у тому числі й естетичну. Цей процес можна інтерпретувати як еманацію енергії, що відбувається в релігійній комунікації. Це відчувається, коли є еманація Бога через сприйняття світу як втілену еманацію Бога. І тоді світ для нас стає красивим і гармонійним.

Говорячи про еманацію, необхідно говорити про її вираз. Коли людина хоче пояснити, що відбувається еманація енергії з трансцендентного світу, то це якось необхідно передати. А чи може людина найвищий процес еманації Божества і Божественного значення передати неадекватним словесним рядом? Тоді виникне питання: «А хто зрозуміє його?». Отже, необхідно збудувати досконалий і дуже пристойний літературний ряд, щоб процес еманації міг бути комусь зрозумілий. Іншими словами, людина може цю ідею оформити в естетично оформленому словесному ряду. Цим адекватно оформленим словесним рядом є метафора.

В іншому випадку людина не може виразити процес еманації. Божественний лик трансцендентний і осягаємо його тільки на естетичному рівні.

Наявність енергії знаходиться людиною в просторі релігійної комунікації свідчить відмінністю шляху священного від псевдосвященної, в якому не тільки немає цієї енергії, але і ця енергія не накопичується, а вилучається через спокуси людини. Тому в основі сакральної метафори завжди лежить естетичне явище, у зв'язку з чим вона спирається або на гармонію і красу, що ведуть до Божественного, або на псевдогармонію і псевдокрасу, що ведуть до псевдобожественного, диявольського.

Йдучи шляхом псевдосвященного, людина витрачає свою енергію на панування над іншими, керуючись любов'ю не альтруїстською (священною), а егоїстичною. Одночасно людина є вирішальною ланкою в творінні, оскільки має відповідальність.

Інший шлях у людини, що стала на шлях священного і бажає пізнавати істину трансцендентного і наближатися до неї. Тоді у людини з'являється мета, інтерес, радість, захоплення. М.М.Пришвін в своєму творі «Зачарований мандрівник» помічає: «У мене зараз була мета писати про коханого, з цього разу я почув в собі невичерпний запас сили уваги до людей, яка не залишає мене і зараз і, мені віриться, ніколи не покине»[5,с.471].

Ми усвідомлено говоримо «пізнавати» істину трансцендентного, а не «пізнати», оскільки знаємо, що в Біблії сказано: «як незбагненні долі Його та несповідимі дороги Його!»(Рим., Гл. 11,33), тому істину трансцендентного повністю пізнати неможливо, людина пізнає стільки, скільки прочиняється їй в знанні.

Б.В.Раушенбах писав із цього приводу: «Існують два шляхи пізнання реальності: шлях логічного мислення і шлях споглядання. У логічного мислення є недолік: воно йде від однієї частковості до іншої шляхом строгих висновків, але при цьому завжди залишається в полоні даних частковостей. Споглядання позбавлено цього недоліку, воно дає картину хоча і позбавлену дрібниць, але насичену повнотою. Споглядання має безумовну перевагу перед логічним мисленням <...> Адже в красі речей, які споглядають, просвічує вища краса Творця; їх треба бачити не тільки такими, якими вони є в повсякденному житті, але і метафорами вищого буття»[7,с.271].

На думку Плотіна, споглядання є не тільки вищим способом збагнення єства «непідвладного міркуванню» життя і глибин нашого чистого «я», але і онтологічний принцип самого життя у всьому різноманітті його форм: «Бо саме життя, на всіх його рівнях, є споглядання <...> Через споглядання можна дійти того, до чого люди дістаються обхідним шляхом - до сприйняття Краси» [ 1,с.42].

Споглядаючи істину трансцендентного, людина повністю, як і ціле, пізнати не може: швидше немає ні інструментів для пізнання, ні самої можливості, оскільки іманентний світ не може вміщати повністю зміст потойбічного світу. Тому істина, як ціле, повністю не пізнавана, але прочиняється через частину.

Пізнання істини Божої слід розглядати як процес еманації, при якому не силою розуму людини здійснюється цей процес, а шляхом відкриття знань Богом людині: «Хто любить Бога, тому дано знання від Нього»(1Кор„ Гл.8,3).

Метафора не тільки як передача з невидимого у видиме, скільки приєднання частини до цілого. Унаслідок того, що ціле не пізнаване, тоді людина звертається до частини, як до частини цілого, структури; він вилучає її для наповнення якимсь змістом, потім структурує і міркує над роллю цієї частини по відношенню до того цілого.

Роль сакральної метафори безпосередньо сприяє виразу процесу еманації Божественного, що розширює свідомість людини для пізнання трансцендентної реальності. Метафоричність, стосовно даного дослідження, є основою духовного і естетичного мислення.

релігійний комунікація сакральний метафора

Список використаних джерел

1. Адо П. Плотин, или Простота взгляда / П. Адо. - М.: Греко-лат. Кааб. Ю.А. Шичалина, 1991. - 140с.

2. Барицкий Д., диакон. Роль и место тропа в герменевтическом процессе / Д. Барицкий. Научный богословский портал: Богослов.ру. 27.08.2009. - [Электронный ресурс] - Режим доступа к журналу: http://www.bogoslov.ru/ text/453547, html.

3. Блаженный Августин. Христианская наука или основания священной герменевтики и церковного красноречия / Августин Блаженный. - СПб.: Библиополис, 2006. - 511с.

4. Иларион (Алфеев) епископ. Преподобный Симеон Новый Богослов и Православное Предание / И.Алфеев. - М.: Алетейя, 1998. - 676с. (Серия Византийская литература).

5. Прившин М.М. Собр. соч. в 8-ми т. - М.: Художественная литература, 1982. - Т.2. Автобиография, 1982. - 679с.

6. Радченко О. Язык как миросозидание: Лингвофилософская концепция неогумбольдтианства/ О.Радченко. - [изд. 3-є, стереот.]. - М.: КомКнига, 2006. - 312с. (История лингвофилософской мысли).

7. Раушенбах Б.В. Геометрия картины и зрительное восприятие / Б. Раушенбах. - СПб.: Азбука-классика, 2002. - 320с.

8. Тимофеева О. Кто сказал «сакральное»? Художественный журнал. Март 2009. 71/72. - [Электронный ресурс] - Режим доступа к журналу: http://xz.gif.m/numbers/71-72/who-said/.

9. Хомский Н. Картезианская лингвистика. Глава из истории рационалистической мысли: Пер. с англ. / Предисл. Б.П.Наумова / Н.Хомский. - М.: КомКнига, 2005. - 232с. (История лингвофилософской мысли).

10. Шестаков В. Эстетическая философия Сьюзен Лангер // Лангер С. Философия в новом ключе: исследование символики, разума, ритуала и искусства. - М.: Республика, 2000. - 287с. (Серия мыслители XX века).

Размещено на Allbest.ru