Пророки у віровченнях українських рідновірських об'єднань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пророки у віровченнях українських рідновірських об'єднань

дохристиянський рідновірський об'єднання

Одним з релігійно-культурних феноменів останніх десятиліть ХХ ст. стала поява в Україні спочатку поодиноких послідовників, а з часом й цілого руху рідновір'я, як називають його послідовники дохристиянських вірувань наших пращурів, або, як більше прийнято в науковій літературі неоязичництва, сучасного язичництва, етнічної релігійності.

Не зважаючи на актуальність, тема дослідження рідновірського руху в Україні залишається маловивченою, особливо що стосується практичної діяльності рідновірських організацій, їхніх взаємостосунків, інтеграції в суспільне та релігійне життя України тощо.

Теоретична основа рідновір'я (сучасного язичництва) розроблятися почала представниками української діаспори, починаючи ще з 1930-х рр. Але рідновірські організації діаспори, зважаючи на їхню малочисельність та розпорошеність, відірваність від історичної батьківщини, процеси асиміляції та ін., не змогли набути значної ваги в країнах проживання. Однак їх діяльність і теоретичні розробки знайшли благодатний грунт в Україні наприкінці ХХ ст. Крім організаційних проблем, перед послідовниками та симпатиками рідновір'я в Україні першопочатково стояли також питання теології, календарно-обрядової практики, забезпечення релігійною літературою, атрибутикою, облаштування місць для священнодійств тощо. Відзначимо, що за роки свого існування рідновірськими общинами та центрами, окремими послідовниками була проведена колосальна робота в області дослідження історичних, фольклорних, етнографічних, релігієзнавчих, археологічних даних про дохристиянське минуле нашого народу. Багато праць сучасних рідновірів мають під собою серйозну наукову базу, проливаючи світло на «білі плями» вітчизняної історії, однак немало й робіт, які скоріше можна назвати художньою літературою, а не науковими, які ще більші заплутують й без того складний клубок язичницьких світоглядних основ.

Важливе місце в теоретичних розробках та практичній діяльності рідновірських організацій та общин належить пророкам. Згідно визначенню, даному в «Словнику-довіднику з релігієзнавства», «пророки віщуни, які оголошували волю богів, провіщали долю окремих людей і народів. Наявність пророків характерна для всіх релігій, у тому числі новітніх»;

також «віщун спільна назва пророків, волхвів, жерців, ворожок і ворожбитів, астрологів, тлумачів снів, ясновидців і т.ін., які володіють здатністю одержувати знання про майбутнє через осяяння, одкровення» [13,с.289,85]. Інтелектуальна еліта рідновірських організацій України поняттю «пророк» надає свого змісту. Наприклад, в Соборі Рідної Української Віри (СРУВ) пророки «Духи видатних українців», які, перебуваючи у «Вирії (Духовній Україні)», допомагають українцям, що живуть в земному світі. Пророками України в духовному вченні СРУВ визнані Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стус. Єдність з духами видатних українців адепти СРУВ підтримують вшануванням їхніх днів народження, днів смерті і днів перепоховання на рідній землі. Згідно переконанням представників СРУВ, пророки України «за життя сповідували арійські цінності і зреклися чужовір'я» [9,с.65;6].

Духовними предтечами руху за відродження національної релігійної культури представники Рідної Віри вважають Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, громадсько-культурологічне об'єднання «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький) [5,с.341-355]. Творчість цих видатних діячів не тільки української, а й світової культури, розглядається рідновірами під незвичним, нестандартним кутом зору. Наприклад, Богдан Фік в статті «Шевченко і релігія» стверджує, що Тарас Шевченко передбачив сучасні світові тенденції звернення народів до своїх етнічних релігій, випередив Фридріха Ніцше в трактуванні й переоцінці християнських цінностей [10,с.40-44]. На підтвердження своїх слів автор статті наводить рядки з вірша «Світе ясний! Світе тихий!», який Тарас Шевченко написав незадовго до своєї смерті:

 «...Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати»

(27 червня 1860 г., Санкт-Петербург) [14,с.878].

Галина Лозко (Волхвиня Зореслава) вказує, що вірш Кобзара «Чи не покинуть нам, небого...» [14,с.902-905], написаний 14-15 лютого 1861 р., свідчить про духовні орієнтири Тараса Григоровича: образи греко-римської міфології (Лета, Харон, Парка, Стікс) перегукуються зі слов'янськими уявленнями про потойбічний світ [5,с.341-355].

В творчості вищезгаданих діячів дійсно багато язичницьких образів та символів (згадаймо «Захара Беркута» Івана Франка, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Кайдашеву сім'ю» Івана Нечуя-Левицького, поезію Маркіяна Шашкевича та ін.). Та не можна забувати, в які часи вони жили й творили. Це був період національного пробудження, пошуку своїх власних витоків, романтизації життя пращурів. І все це на тлі імперських заборон на рідну мову, рідну пісню, рідну літературу, рідну духовність взагалі. Діячі української культури тих часів були людьми високоосвіченими, інтелектуалами, справжніми патріотами свого народу й батьківщини.

Учений, поет, письменник, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч Іван Франко за своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. Він закликав українську інтелігенцію всіляко сприяти формуванню й розвитку української нації як громадського організму, здатного до самостійного життя. Особливого значення він надавав українській мові. Іван Якович один з небагатьох авторів в світі, хто вільно писав трьома мовами (українською, польською, німецькою) та робив переклади з 14 мов! Іван Франко автор біля 4000 тисяч літературних, публіцистичних та наукових робіт. В середовищі рідновірської еліти особливою популярністю користується його маловідома праця «Біблійне оповідання про Сотвореннє Сьвіта в сьвітлї науки». Пізньої осені 1904 р. Іван Франко мав можливість познайомитися з новими на той час роботами німецьких учених, що стосувалися археологічних відкриттів «у Вавилоні, Сірії, Палестині та Єгипті». Дані роботи справили на мислителя велике враження. Він задався ідеєю «написати популярну роботу про початки і джерела біблійної розповіді про сотворення світу, надрукувати її в тисячних екземплярах і пустити в народ, щоб велику Правду про найбільшу містерію світу пізнали мільйони нашого змученого простолюддя, а пізнавши її, щоб звільнилися від тяжкого ярма вікових забобонів і темноти». Та мрії Івана Яковича не судилося здійснитися. «Крамольну» роботу, в якій автор, посилаючись на багаточисельні історичні й археологічні праці та джерела, розкритикував християнське трактування походження життя на Землі, еволюцію людини, достовірність написання деяких «священних текстів» (зокрема, «Мойсеєвих Книг»), ніхто не наважився видати значним тиражем. Книга все-таки вийшла друком, але лише кілька сотень екземплярів [зробив це загадковий «Н.Г.Г.» О.С.]. Робота Івана Франка «Біблійне оповідання.», не зважаючи на обмежену кількість примірників, справила враження «бомби»: «Серед попів закипіло, як в гнізді шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за потрібне про «страшну» книжку зберігати мовчанку і за будь-яку ціну не пустити її до рук гімназійної молоді». Священослужителі християнської церкви «потихеньку викупили увесь невеличкий тираж надрукованих екземплярів і спалили їх» [11,с.15-16]. Але рукопис, вірогідно, зберігся, бо книга все-таки вийшла друком вже в Канаді у 1918 р., в 2003 р. її було перевидано в Києві.

Стосовно Лесі Українки, то її творчість, її вплив на культурний розвиток України ще далеко не повною мірою оцінені нащадками. Цікавим, з нашої точки зору, є дослідження нашої сучасниці Оксани Забужко «Notre dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», в якому дослідниця спробувала розкрити «код Лесі Українки», котра була «аристократка й єретичка, спадкоємиця давнього благородного роду і продовжувачка традиції гностицизму» [2,с.639].

Для послідовників Рідної Української Національної Віри (РУНВіри) головний пророк засновник та ідеолог РУНВіри Лев Силенко. Також до пророків адепти РУНВіри відносять Тараса Шевченка, Ивана Франка, Лесю Українку, твори яких для рунвірівців священні. Сам Лев Силенко в своїй «Мага Вірі» багаторазово звертається до Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки саме як до духовних провідників української нації. В «Мага Вірі» свій виклад історії, філософії, культури різних народів і держав (насамперед українців і України) Лев Силенко підкріплює цитатами з праць вищеназваних діячів. Наприклад, зачіпаючи проблему хрещення Русі, цитує Лесю Українку: «.Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм: вороги найсвятіше спалили! На твоїм вівтарі неправдивим богам чужинці вогонь запалили!». Розглядаючи язичницький та християнський світогляди, Лев Силенко посилається на слова Івана Франка: «Християнська етика була явною противністю поганській. Коли поганство головними доблестями вважало гордість, сміливість, непоступливість, християнство бачило свій ідеал в покірливості, поступливості й незлобивості. Поганин (культурний чоловік) любив красивий одяг, пахощі, чистоту, тілесну красу, християнин все це вважав бісовською спокусою, гріхом і злочином. Світ і природа, котрі <...> були джерелом всього живого, всієї краси, всієї радості, в очах християнина тлінне, ілюзії, бісовська мана, джерело зла, гріха і бісовської спокуси. Більшу протилежність собі важко й уявити. Не дивно, що вже давні поганські письменники, які мали можливість спілкуватися з християнами, були вражені такою протилежністю і вважали їх або зовсім безумними, як Лукрецій, або безкінечно-забобонними, як Тацит, або затятими ворогами всього людського суспільства». До Тараса Шевченка засновник РУНВіри на сторінках «Мага Віри» звертається ще частіше, аніж до Івана Франка й Лесі Українки, неодноразово називаючи Кобзара «пророком», «великодушним». Свою духовну спорідненість з рідними пророками Лев Силенко підкреслив словами: «Я чую в моїй душі хвилюється море народних пристрастей, в моїй душі чутно стогін мільйонів синів і дочок, замордованих в катакомбах Московитії, Польщі, Німеччини, в моїй душі чутно шляхетний плач Шевченка, в ній капають гіркі сльози Франка, в ній горить вогонь Лесиної душі». Варто також відзначити, що такий видатний мислитель, як Григорій Сковорода, в «Мага Вірі» згадується лише один раз, і то досить прохолодно. Відповідаючи на запитання про розуміння Григорієм Сковородою Бога, Лев Силенко вказує: «Невиразне, і тому його [Г.С. Сковороду О.С.]називають пантеїстом, деїстом, моністом, спіритуалістом, євангелістом. Він був знайомий з різними розуміннями Бога, але не усвідомив, що українці можуть мати Рідну Українську Національну Віру українське розуміння Бога» [8,с.131,248,419,452-454,943,1327,1366]. На відміну від Лева Силенка, ідеолог Рідної Віри Володимир Шаян вважав Григорія Сковороду «будителем будителів». За переконаннями Володимира Шаяна, «погляди Сковороди не тільки випередили на добрих два століття розвиток української духовності, але й достойно представляють глибокі етичні цінності українського світовідчуття і світогляду. Саме Сковорода був духовним батьком і творцем українського національного відродження.

Насправді Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Костомаров, Куліш, Шевченко були учнями Сковороди». Володимир Шаян відкинув традиційне сприйняття філософії Григорія Сковороди як «втечу від життя», аскетизм. На думку засновника Рідної Віри, філософія Григорія Савича Сковороди наповнена «героїчним активізмом», а сам мислитель «героїчний борець за нову правду, духовне пробудження народу». Як приклад на підтвердження своїх слів, Володимир Шаян цитує слова, в яких втілилися погляди видатного представника епохи бароко Григорія Сковороди на обов'язки воїна: «Хто народжений воїном, будь бадьорим, озброюйся, із природою швидко навчишся бути воїном. Захищай землеробів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. В цьому твоє щастя й твоя радість. Бережи звання як зіницю ока. Що миліше народженому воїном за воїнську справу?» [12,с.16-17].

Послідовники «Великого Вогню» визнають Тараса Шевченка пророком всього українського народу. Для вогнищан пророками також є Євген Сварожич (Смірнов), автор поезій «Золотий Павук Вод» і Євген Павленко, історик, лінгвіст, котрого Геннадій Боценюк (Князь Огін), засновник та головний ідеолог «Великого Вогню», вважає своїм духовним вчителем [3]. Геннадій Боценюк назвав «Золотого Павука Вод» книгою, котра стала «справжнім духовним поштовхом» для людини, що «вибирає віру своїх пращурів» [4]. Робота над цією книгою тривала з 1968 по 2001 рр., структура книги «повністю відтворює структуру Сварги й Кола Сварги». Дана робота, за переконаннями автора, «завершує п'ятитисячний етап арійського віршотворення і починає новий його період» [7,с.9-10,14].

В Родовому Вогнищі Рідної Православної Віри до пророків також відносять діячів «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Лесю Українку, які, «не зважаючи на жахливі масштаби чужовір'я і жорстокі переслідування, першими почали доносити приховані знання, піднявши Рідну духовність у віршах й прозі». Також до числа «будителів рідної духовності» відносяться Володимир Шаян та Лев Силенко. Володимир Шаян «підняв стяг Рідної Віри, щоб той вже не падав довгі тисячоліття». Його робота «Віра Предків Наших», на думку представників даного рідновірського об'єднання, «одна з найкращих праць в осмисленні Русинами Віри-Віди». Лев Силенко, створивши РУНВіру, закликав українців через однобожжя прийти до «усвідомлення сутності Предвічного Звичаю Єдиного й Багатопроявного Рода Всевишнього».

Але, на їхню думку, помилка Лева Силенка була в тому, що він, вихований в тоталітарній системі, «створив богознавчу систему на відомих йому суспільних зразках (стереотипах) мислення». Тому він ще за життя «став свідком того, як створене їм об'єднання [Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри (ОСІДУ РУНВіри) О.С.]» руйнується як картяний будиночок, виникають все нові й нові «об'єднання» РУНВіри». Тим не менше, Лев Силенко «сповна виконав своє призначення» [1].

Таким чином, ідеологічна складова рідновірських теологічних конструкцій підкріплюється обгрунтуванням неперервності традиції шляхом «залучення» до рідновір'я відомих національних героїв й незаперечних авторитетів, культурних й громадсько-політичних діячів. Такий підхід є дуже вдалим, з нашої точки зору, так як поєднання релігійних й національних почуттів сприяє зміцненню руху і його ідеологічної основи. Лідерами й активістами руху також розроблені й впроваджені в практику правила проведення богослужби, ритуали, обряди, ідеологічна й теологічна основа того чи іншого рідновірського напряму.

Список використаних джерел

1.Волхв Богумир. Природна Віра та її відгалудження (08.04.2009). URL: http://alatyr.org.ua/nevs/143/ (дата звернення: 29.05.2009).

2.Забужко О. Notre dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. К.: Файл, 2007. 647 с.

3.Інтерв'ю з Геннадієм Боценюком. Київ, 12 травня 2009 р. / Польові дослідження автора.

4.Князь Огін. Навський Великдень. URL: http://www.ogin.in.ua (дата звернення: 14.05.2009).

5.Лозко Г.С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. Харків: Див, 2006. 464 с.

6.Пророки України. URL: http://www.ukrvira.org.ua (дата звернення: 05.06.2008).

7.Сварожич Є. (Смірнов Є.). Золотий Павук Вод. К.: SUN-NOT, Віпол, 2001. 448 с.

8.Силенко Л. Мага Віра. Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра). Велике Світло Волі. Співвідношення віри, науки, філософії, історії. Видання ОСІДУ, 1979. 1428 с.

9.Собор Рідної Української Віри // Релігійна панорама. 2002. № 4. С. 5967.

10.Фік Б. Шевченко і релігія // Сварог. К., 1997. № 6. С. 40-44.

11.Франко І.Я. Біблійне оповідання про Сотвореннє Сьвіта в сьвітлї науки. Доповнив, додав пояснення, образки і мапу проф. Ол. Сушко. Вінніпег: Коштом Івана Ковалюка, 1918. 118 с.

12.Шаян В. Етичні, соціологічні і педагогічні погляди Григорія Сковороди. З нагоди 250-ліття із дня народження великого мислителя України. Інститут В. Шаяна. Вид. ч. 1. Лондон-Торонто, 1972.42 с.

13.Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства. К.: Наукова думка, 2004. 558 с.

Размещено на Allbest.ru