Вплив органів місцевого самоврядування на формування в регіоні релігійної толерантності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив органів місцевого самоврядування на формування в регіоні релігійної толерантності

Ханстантинов В.О.

В умовах гострої економічної кризи, жорсткого політичного протиборства, посилення соціальної напруги в українському суспільстві останніми роками час від часу дають про себе знати конфлікти на релігійному ґрунті. Протистояння всередині українського православ'я, а також між традиційними, територіально укоріненими конфесіями і новітніми, загравання провідних політичних сил з тими чи іншими релігійними організаціями під час виборів - усе це додатково дестабілізує суспільно-політичну ситуацію і вимагає об'єктивного моніторингу як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Різні аспекти, проблемні моменти та суперечності релігійної толерантності були предметом досліджень таких вітчизняних науковців, як А.Колодний, Л. Филипович, В.Єленський, О.Саган, М. Бабій, С.Боруцький, І.Козловський. Стан релігійно-церковних відносин в Миколаївській області як складовій Південного регіону досліджували О.Тригуб, Н.Журмій, Т.Губська, О.Косташенко та інші. Проте, на наш погляд, ще недостатньо висвітлюється співвідношення понять «релігійна терпимість» - «релігійна толерантність», а також питання особливостей та шляхів її формування в умовах регіону.

Мета даної статті - проаналізувати специфіку релігійної толерантності, систематизувати уявлення про логіку і основні аспекти її формування в умовах регіону (на прикладі Миколаївської області). Слід наголосити, що необхідність у толерантності є об'єктивно зумовленим фактом розвитку суспільства, що відбувається у напрямі ускладнення його соціальної структури, диференціації виконуваних різними соціальними суб'єктами функцій, поширення і зміцнення демократичних механізмів регулювання його життєдіяльності, визнання свободи, в тому числі, свободи совісті та інституту прав людини як пріоритетних в побудові його політичної організації.

Більшість авторів визначають толерантність як «терпимість». Короткий оксфордський політичний словник дає таку дефініцію: «готовність не втручатися в погляди, настрої та дії, незважаючи на брак симпатії або неприязнь до них»[1,2]. Досить популярним є розуміння толерантності як готовності прийняти «Інших» такими, як вони є [2,15]. Проте, наведені визначення віддзеркалюють лише пасивний бік взаємодії з Інакшістю і залишають без відповіді, приміром, такі питання: Для чого «терпіти»? Чи є проявом толерантності запобігання контактів з іншим, несхожим, неприємним для нас? Хто або що має спонукати до сприймання з позиції безсторонності? Чи можемо ми толерувати деякі незвичні духовно-релігійні практики з боку нетрадиційних конфесій?

У зв'язку з пошуками відповідей на поставлені питання постає проблема вибору методології. На думку російської дослідниці Світлани Ільїнської, в науковій літературі можна виділити чотири методологічні підходи, які визначають толерантність:

- як цінність - в - собі;

- як моральний ідеал;

- як особливий спосіб співіснування груп в історії;

- як активне визнання опонентами один одного саме у якості законних опонентів і відкритість до діалогу в ім'я вищих цінностей свободи, моралі, суспільства [3].

Разом із авторкою наведеною класифікації будемо виходити із останнього підходу в розумінні толерантності, що робить наголос на активно-зацікавленій взаємодії з інакшістю, за умови визнання за кожним права на духовну аутентичність.

Слід підкреслити, що релігія і уникає публічності, безпосередньої суспільної участі і влади, звертаючись до людської душі та торкаючись світу духовних сутностей, і одночасно за своєю природою вона постійно проповідує своє Слово в соціумі. Оскільки ж, як справедливо пише П.Бурд'є, слова « значною мірою спричиняють появу речей» [4,111-112], то релігійність реалізується не тільки в світоглядному плані, але також у практичному і саме цей, останній аспект, на наш погляд, повинен привертати особливу увагу, коли йдеться про толерантність стосовно релігійно-церковної сфери.

Питання про релігійну толерантність потребує осмислення того, як можлива в сучасному політизованому, секуляризованому, технізованому, поліконфесійному світі така форма соціальності, як можливе в умовах демократичної конкуренції ідей, думок, цінностей її досягнення та подальше відтворення, не зважаючи на конфліктний потенціал, властивий кожній релігії (як суто моноцентричній світоглядно-ціннісній системі) у її ставленні до іншої?

Висловимо з приводу цього деякі думки і пояснення. Релігійна толерантність можлива і необхідна, адже вона є фактично безальтернативним типом відношення в поліконфесійному середовищі. Її антитезою врешті-решт завжди стає ворожнеча, а не індиферентність. Віротерпимість як основа і принцип міжрелігійних відносин була вистраждана Європою і знайшла своє закріплення в нормативно-правових актах минулого і сьогодення.

Загальним фундаментом її в наш час виступають міжнародні акти про права людини, постанови Європарламенту про секти в Європі (1996), про релігію у зв'язку із змінами в Центрі та на Сході континенту (2002). У згаданих документах, так само як і у законодавчих актах пострадянських республік вживаються терміни «терпимість - нетерпимість». І це не лише данина традиції, але й фіксація того факту, що відпочатково релігійна толерантність проявляється саме як терпимість, без і поза якої вона неможлива. Терпимість до іншого вірування, обряду чи моральної вимоги - це необхідний мінімум для забезпечення миру і спокою в суспільстві, це гарантія для кожного на свободу совісті. В юридичному плані реалізація норми віротерпимості цілком задовольняє функцію регулювання взаємин між суб'єктами правовідносин, що охоплює своєю дією і релігійне середовище. Але не слід забувати, що зазначені відносини містять й важливий морально-етичний, психологічний аспекти і мають своїм наслідком певний вплив на соціальне самопочуття, на морально-психологічний клімат, на рівень солідарності в соціумі. Все це й спонукає нас виходити за межі традиційних уявлень про віротерпимість і послуговуватись більш широким за змістом поняттям релігійної толерантності

Підставою для релігійної толерантності виступає правова рівність конфесій, їхня патріотична і благодійна діяльність, позитивний історичний досвід тривалого мирного співіснування та взаємної поваги є засобами міжконфесійного порозуміння, а діалог - ключовою за значенням формою толерантизації міжрелігійних відносин.

Міжконфесійний діалог можна розглядати у вузькому і широкому смислах. У вузькому - розуміють взаємодію релігійних систем на доктринальному рівні, що вимагає свідомої установки, концептуального розроблення і інституційного оформлення; а у широкому - багатоманітні культурно-історичні зв'язки релігійних спільнот у певних просторово-часових рамках [5,176-177]. Як слушно зауважує відомий український релігієзнавець Людмила Филипович, діалог це не дебати, не спори, не заперечення, не переконання у чужій неправоті. «Основне в діалозі - вміння слухати і здатність почути, щоб зрозуміти, але не обов'язково прийняти, позицію іншого» [6,113]. Самий факт вступу до діалогу є свідченням визнання рівноцінності і рівноправності його учасників як суб'єктів суспільного життя, носіїв моральної свідомості та людської гідності. Діалог - це процес взаємного пошуку оптимального шляху розв'язання назрілих проблем, під час якого поступово долаються стереотипи, ксенофобії, колишні образи і здійснюється адаптація до особливостей кожного.

Рівень релігійної толерантності у регіоні зумовлюється особливостями етнічного складу його населення з властивими традиціями, специфікою історичного розвитку, впливом загальнодержавних тенденцій духовно-релігійного життя та діями органів влади - центральних і місцевих, активністю місіонерської діяльності, характером зв'язків з політичними, культурологічними, іншими громадськими структурами, а також з іноземними релігійними центрами. Особливого значення набуває рівень взаємної довіри і поваги між керівниками регіональних релігійних організацій.

Прикметною рисою Південного регіону є поліетнічність. За даними останнього перепису, в Миколаївській області мешкають представники 133 національностей. Переважна більшість - українці - їх 81,9%, росіян - 18,1%, більше ніж тисяча осіб налічують молдовани, вірмени, болгари, корейці, азербайджанці, поляки, татари, євреї, німці, білоруси [7,6]. Неоднорідною карта Миколаївщини також є й у конфесійному плані. В області зареєстровано 490 релігійних організацій 29 конфесійних напрямів і течій. Для порівняння: у 1990 році релігійна мережа охоплювала 79 громад, що належали до 4 конфесій [8,245]. Стрімке зростання кількості релігійних об'єднань за роки незалежності, значна активізація і урізноманітнення їхньої діяльності в умовах реального забезпечення свободи совісті, поступове конституювання їх у якості самостійних суб'єктів громадянського суспільства, динамічні й водночас суперечливі процеси як у духовному житті нашого суспільства загалом, так і всередині релігійно-церковних структур, зокрема, не призвели, однак, до якихось серйозних зіткнень на міжконфесійному ґрунті. Як справедливо підкреслює миколаївський релігієзнавець Олександр Тригуб, упродовж певного часу релігійна ситуація в області залишається стабільною, без гострого міжконфесійного протистояння. Релігійні свята та обряди проводяться без порушень громадського порядку і чинного законодавства [8,247].

На нашу думку, причини цього необхідно шукати не лише у адекватних діях органів влади та управління стосовно регулювання релігійно-церковних відносин на основі чинного законодавства, але й у історичних коренях того типу ментальності і соціокультурного паттерну, що властиві саме південному регіону. З давніх давен Північне Причорномор'я було територією, де життєві хвилі змішували представників різних народів. Ще до нової ери сюди прибули мілетці, заснували Ольвію, а до того - поселення на острові Березань, де знайдені залишки культових споруд, присвячених Афродіті, і комплекс кам'яних споруд - так званий «Некрополь Скадовського» [9,49].

Згідно з «Житія Святих Апостолів» після Вознесіння Сина Божого, його учень Андрій Первозваний проповідував у Скифії, Босфоринові, про що також розповідає Нестор-літописець у «Повести временних лет». У кінці Ш ст. на цих землях утворилась готська держава, а у 323-325 роках - автокефальна Готська єпархія на чолі з єпископом Феофілом. Північ Причорномор'я відвідували Кирило і Мефодій і отримали після цього дозвіл від Римського Папи чинити богослужіння слов'янською мовою. Християнська традиція починає відновлюватися у ХУІІІ ст., коли на території області були побудовані перші козацькі церкви, а з входженням цих земель до складу Російської імперії її освоюють численні переселенці. Варто зазначити, що відповідним Імператорським указом їм було гарантовані свобода віросповідування, право будувати церкви і мати священнослужителів. Окрім православних, тут з'являються римо-католицькі, лютеранські, протестантські, мусульманські, іудейські громади. Перший костьол в Миколаєві був побудований у 1794 році, а згодом - такий же у с. Киселівка. Освячення проводилося двома мовами [10,88]. Сьогодні костьол Святого Йосипа не лише центр релігійного життя католиків Миколаєва, але й місце проведення цікавих культурних заходів. Ініціатором побудови лютеранської кірхи, у приміщенні якої відновлене після тривалої перерви богослужіння, був військовий губернатор Миколаєва, головний командир Чорноморського флоту адмірал О.С.Грейг (1816 -1833) [11,21]. У 1869 році на розі вулиць Котельної та 3-ї Воєнної збудовано мечеть. На початок 1917 року на території сучасної Миколаївщини існувало понад 800 храмів, більше половини з яких було згодом зруйновано. Перлиною серед тих, що залишилися, можна вважати Свято-Михайлівський Пелагеєвський монастир, побудований 110 років тому під керівництвом запрошеного з Німеччини архітектора з вмонтованими у купольні хрести дзеркалами, унікальним вівтарем, незвичними скульптурними зображеннями святих всередині приміщення.

Зміцнюють моральний авторитет гідні справи релігійних достойників минулого і сучасного. Йдеться, зокрема, про діяльність військового духовенства в лавах дореволюційної армії, центрами чого були Адміралтейський собор, Госпітальна і Свято-Нікольська полкова церкви [12], а також про замовчувані колись маловідомі сторінки патріотичного служіння Батьківщині під час Великої Вітчизняної війни [13]. В наш час релігійні організації області проводять значну культурно-просвітницьку та благодійну роботу. Вже декілька років працює майстерня іконопису, яку очолює православний отець Сергій. Роботи художників виставлялися у київському музеї Івана Гончара. Вони, як повідомлять засоби масової інформації, прикрашають оселі В.Ющенка, Ю.Тимошенко, В.Януковича [14,18 ]. За сприяння католицької громади у 2005 році відбулася виставка «Час примирення і надії. Папа Іван Павло П у ювілейному році». Православні громади допомагають у роботі з наркозалежними, позбавленими волі, протестантські «Наріжний камінь», «Віфанія» - піклуються про ветеранів та інвалідів, адвентисти сьомого дня - забезпечують гарячим харчуванням щодня 15-20 найбільш знедолених. Влітку 2006 року у започаткованих релігійними організаціями дитячих таборах відпочило 2000 дітей. Для спільних богослужінь, проповідницької діяльності, гуманітарної допомоги щороку в область приїздять десятки церковнослужителів з США, Ізраїлю, Польщі, Росії, Німеччини, інших країн.

Релігійне життя широко висвітлюється засобами масової інформації. Серію цікавих матеріалів, приміром, було присвячено історії і сьогоденню іудейської громади. З містом пов'язана доля сьомого Любавичського Ребе Менахема-Мендела Шнеєрсона, послідовники якого створили 1400 центрів у 35 країнах світу. Говорячи про ставлення до євреїв, головний раввін Миколаєва і області Шолом Готліб оцінив його як «добре»[ 15,5].

Традиції тривалого співжиття різних національностей і конфесій доповнюються зусиллями щодо збереження міжрелігійного миру з боку влади. При голові обласної державної адміністрації діє консультативно-координаційна рада з питань діяльності релігійних організацій. Ще 2001 році на ній була досягнута домовленість між православними архієреями щодо утримання від заснування та реєстрації релігійної громади у тому населеному пункті (окрім великих міст), де вже діє за зареєстрованим статутом православна громада іншої юрисдикції, що дозволило уникнути конфліктних ситуацій.

І все ж випадки міжрелігійного протистояння, що набувають широкого розголосу, час від часу трапляються. Аналізуючи їх, Наталя Журмій виділяє три рівні міжцерковних суперечностей:

- між традиційними церквами і новітніми релігійними напрямами;

- між традиційними церквами різних віросповідань;

- між церквами того само віросповідання, але різної юрисдикції.

І доходить важливого висновку, що участь церкви у політичному житті провокується спекулятивним використанням міжрелігійних суперечностей політичними партіями у боротьбі за електорат [16,166].

Погоджуючись з цією думкою, ми вимушені заперечувати інше міркування авторки - стосовно «розбіжностей інтересів різних віросповідних течій» як причини конфліктності в релігійному середовищі [16,167]. Ясна річ, коли інтереси не збігаються, це завжди спричиняє протистояння. І не лише в релігійному середовищі. Головна ж причина, на наш погляд, полягає в тому, що тут зіштовхуються різні світоглядно-ціннісні системи, саме існування кожної з яких має сенс і виправдовується лише за умови дотримання канонічної самототожності. Догматично пов'язуючи себе з Абсолютом, кожна конфесія чи течія тим самим заявляє про своє виключне право на Істину. За такою логікою поступитися у питаннях віровчення означає відхилитися свідомо від Істини, що є неприйнятним, і тому це завжди слугуватиме потенційно найнебезпечнішим джерелом конфліктності у міжрелігійних відносинах. Кривавий досвід численних релігійних війн підтверджує цю думку.

Утвердження релігійної толерантності є складним завданням. Пояснюється, по-перше, це тим. що самий феномен релігійності перебуває у найпотаємніших куточках людської душі. Ця прихованість від зовнішнього, ця сплетеність з індивідуально-неповторною суб'єктивністю часто ставить невидимі бар'єри для будь-яких маніпуляцій (наприклад, шляхом переконання), котрі можуть сприйматися віруючим як зазіхання на його власне Я. По-друге, релігійність об'єктивується далеко за межі віри у надприродне і в очах віруючої людина вона постає як невід'ємна складова світу її повсякденності, побуту, звичних способів репрезентації мовно-етнічної та культурної належності, усталених сімейно-родинних традицій. Тому заклики до віротерпимості одночасно є закликами доброзичливо ставитися до всього розмаїття іншокультурного (духовного і матеріального). По-третє, замало продекларувати рівноправ'я конфесій. Як підкреслює В.Єленський, принцип відокремлення церкви від держави означає «неідентифікацію держави з якоюсь релігією і релігійною організацією, її нейтралітет по відношенню до релігійних інститутів» [17,7]. На практиці ж ми маємо на загальнодержавному рівні прояви прихильності влади до однієї церкви, а на місцевому рівні, наприклад, в сюжетах Миколаївського обласного телебачення, присвячених релігійному життю, - журналістську прихильність до іншої церкви. Прикро, але не лише на практиці, а й в теорії дехто вважає тезу про рівновіддаленість держави стосовно різних конфесій «неприйнятною», обґрунтовуючи такий погляд тим, що «державні нації практично повсюдно формують свої церкви» [18,14-15]. На нашу думку, з таким твердженням не можна погодитись, якщо звернутися до практики та досвіду державно-церковних відносин Німеччини, Франції, Швейцарії, інших західноєвропейських країн. По-четверте, формування терпимості до іншої віри та її носіїв проходить крізь механізми свідомості особливого стану, коли, наприклад, саме поняття «терпимість» тлумачиться як специфічно забарвлене, коли воно може викликати неочікувані асоціативні образи, емоційні реакції. Для ефективного спілкування в даному разі необхідно навчатися мові та способам ірраціонального осягнення світу, характерним і співзвучним певній релігійній ментальності [19,29-52].

Отже, підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки. Толерантність постає як умова миру та спокою у просторі етноконфесійного розмаїття, і як принцип оптимізації міжрелігійних відносин, взаємин держави і різних церковних організацій. Толерантність є сигналом, який запрошує суб'єктів суспільного життя до діалогу, без неї не варто очікувати досягнення конструктивних результатів, які мають соціально позитивний смисл. Толерантність значно зменшує ризик виникнення конфліктів на релігійному ґрунті.

Утвердження толерантності передбачає необхідність у антагональному типі міжконфесійних, міжцерковних, етноконфесійних відносин. Під цим розуміють систему взаємозв'язків, контактів, спілкування їх суб'єктів, яка позбавлена відкритої, жорсткої антагоністичної опозиційності і яка характеризується взаємним прагненням до пошуку адаптації один до одного, компромісів, конвенцій, подолання відчуження та ворожості. При цьому вони зберігають свою «інакшість», відмінності, інтереси та суперечності. Цей тип відносин базується на здатності і бажанні цінувати свободу, суверенність, права, мету і форми діяльності, а також традиції один одного [20,216-217].

На наш погляд, найкращі об'єктивні умови для поступового, органічного формування таких відносин є саме на регіонально-місцевому рівні, де в єдиний вузол можна збирати усі можливості та ресурси позитивного політичного впливу на сферу релігійно-церковних відносин, своєчасно і адекватно аналізувати релігійну ситуацію та зміни в ній, адаптувати оптимальним чином загальнодержавну політику до специфічних регіонально-місцевих умов. Доцільним стає застосування тут і низки неформальних, неофіційних заходів, що опираються на принципи міжособистісної довіри, поваги, досвід співпраці.

Література

релігійний толерантність місцевий влада

1. Короткий оксфордський політичний словник/ Пер з англ.; За ред. І.Макліна, А. Макмілана. - К.: Вид-во Саломії Павличко «Основи», 2006. - 789 с.

2. Социология межэтнической толерантности/Отв. ред. Л.М. Дробижева. - М.: Изд-во Института социологии РАН, 2003. - 278 с.

3. Ильинская С.Г. Теория толерантности: проблема выбора методологии// Политическая теория, язык и идеология/ Редкол.: Н.А. Романович(отв. ред.) и др. - М.: Российская ассоциация политической науки (РАПН); Российская политическая энциклопедия (РОСПЭН), 2008. - 487 с.

4. Бурдье П. Практический смысл. - СПб: Алетейя, 2001. - 562 с.

5. Толерантность/ Общ. ред. М.П. Мчедлова. - М.: Республика, 2004. - 416с.

6. Толерантність: сфера міжконфесійних відносин. Релігієзнавчий аналіз/ Упор., автор передм. Л.О. Филипович. - К.: ЦеРІС, 2004. - Вип. 2. - 189 с.

7. Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. - Миколаїв: Атол, 2005. - 330 с.

8. Тригуб О.П. Релігії та конфесії Миколаївщини// Миколаївщина в новітній історії. - Миколаїв: Вид-во ПП Шамрай, 2007. - 280 с.

9. Смирнов О., Козленко Р. Культові споруди мешканців давньогрецького поселення на о. Березань//Краєзнавчий альманах №1. - Миколаїв: ОІППО, 2007. - 90 с.

10. Багмет М. О., Губська Т.М., Андреев В.І. З історії миколаївських костьолів// Поляки на півдні України/Наук. ред. Т.Цисельський, В.Кушнір. - Одеса - Ополє - Ольштин, 2006. - 255 с.

11. Никитин В.И. НА КРУГИ СВОЯ. История прихода евангелическо-лютеранской церкви Христа Спасителя. Николаева. - Николаев: Изд-во Ирины Гудым, 2006. - 320 с.

12. Губская Т.М. Военное духовенство и священники Николаева. - Николаев: Изд-во Ирины Гудым, 2006. - 325 с.

13. Тригуб А. Они вносили свою лепту в дело Победы: Патриотическая деятельность православной церкви Николаевщины в 1941 - 1945 гг.// Вечерний Николаев, 2005. - 7 мая.

14. Третьякова О. Работы николаевских иконописцев украшают дома Ющенко, Тимошенко и Януковича// Николаев за неделю, 2008. - 18 января.

15. Козлов С. Раввин Шолом Готлиб: «Ваш город произвел на меня впечатление»// Вечерний Николаев, 2006. - 14 декабря.

16. Журмій Н.М. Релігійне життя Миколаївщини як категорія соціальної безпеки громадян та напрямки державної політики щодо релігії та церкви//УІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція. - Миколаїв: Можливості Кіммерії, 2006. - 334 с.

17. Еленский В. Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы и посткоммунистических обществ// Модели церковно-государственных отношений Западной Европы и США/ Под общ. ред. А. Колодного. - К., 1996. - 151 с.

18. Резнік Ф.В. Політика і релігія. Релігійна ситуація в Україні. - Одеса: ОНУ ім. І.Мечнікова, 2005. - 25 с.

19. Тайнов Э.А. Трансцендентальное. Основы православной метафизики. - М.: Изд. Дом «Парад», 2007. - 282 с.

20. Бабій М.Ю. Міжконфесійні конфлікти у контексті взаємовідносин етноконфесійних ідентичностей// Релігія і нація в суспільному житті України й світу/ За ред. Л.О. Филипович. - К.: Наук. думка, 2006. - 287 с.

Размещено на Allbest.ru