Постсекулярне суспільство шлях до "істинної" релігії, "віри" в майбутнє та заповіді "любові"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постсекулярне суспільство шлях до "істинної" релігії, "віри" в майбутнє та заповіді "любові"

Більшість людей ніколи не замислювались над проблемою віри. Неважливо у що чи в кого ти віриш, важливий сам акт цієї дії, як трансцендуючий акт. Акт, який за своєю силою може бути порівняний лише з актом кохання. Але яке коріння цього акту віри? Хіба ми замислюємось над цим? На мій погляд, це є єдине відчуття (саме відчуття, а не почуття) людини, яке супроводжує її протягом всього життя. Саме цей стан віри у щось, допомагає людині у скрутну хвилину, формує в ній нові якості, цінності, а іноді й допомагає розставляти пріоритети.

Але більшість з тих хто вірить не є релігійними людьми. Як же так може бути? Дуже просто, в більшості випадків ми пов'язуємо акт вірування з релігійною основою, і це правильно, але не вірно в сенсі зведення віри до релігії. Не вірне і наше сприйняття самої релігії, її функцій, її призначення. Не вірне воно тому, що як правило розглядається крізь призму розуміння її іншими людьми, крізь політичний, соціальний, культурний, а головне церковний зріз, а «істинної» релігії, чи як зараз правильніше казати «релігійної» релігії, ми не бачимо, а тому відкидаємо її за непотрібністю.

Проте мені б хотілося продемонструвати інший бік релігійної теорії, теорії, яка спрямована не на повчання, а скоріше на допомогу при правильності вибору, при тлумаченні, розумінні і власне формуванні моральних законів як всередині суспільства так і всередині самої людини. Я спробую продемонструвати, що релігія це не завжди погано і її ціллю є не лише сліпе вірування і слідування біблійних заповідей. Власне мова піде про процес секуляризації та десекуляризації релігії в модерному та вже в постмодерному суспільстві.

Почну, мабуть, власне з виникнення проблеми секуляризації як такої. Зазвичай, це поняття пов'язують з ХХ століттям з ім'ям М. Вебера, який вперше ввів цей термін в свої праці «Протестантська етика та дух капіталізму». Й не дивно, що це поняття набуло свого значення і розвитку саме в епоху модерну, тотальної переорієнтації людини, її цінностей та суспільства загалом, яка звичайно ж не могла оминути релігійну проблематику. Радикальна відмовка від всього не обійшла і релігію. Але, вимушена розчарувати тих, хто вважає зменшення ролі релігії винаходом ХХ століття. Це не зовсім так. Власне дана проблема мала свій початок ще в середньовіччі. Процес секуляризації означав вилучення церковних земель на користь світської держави. Сьогодні канонічний підхід до поняття «секуляризація» католицької церкви означає повернення в «світ» члена чернецького ордену та відмовою при цьому від взятих на себе раніше зобов'язань. Тож, зменшення статусу релігії на користь іншим сферам суспільства зародилося ще в середньовіччі і набирало обертів протягом всієї історії людства. Проблема секуляризації розглядається більшою мірою соціологами. І думки, які панують щодо цього, обумовлені все ж більше соціологічною, ніж філософською думкою, та все ж. В філософській і соціологічний думці розуміння поняття секуляризації поділяють на два підходи. Перший пов'язаний з іменами французьких просвітелів-матеріалістів, а згодом О. Конта, К. Маркса, Б. Расела, Ф. Ніцше, Е. Фрома, Ж.-П. Сарта, Т. Лукмана, Ю. Хабермаса та ін. Цей підхід пояснює секуляризацію як природній процес старіння чи вмирання релігії, як наслідок незворотного розвитку людського духу від «міфу до логосу». Секуляризація, як відмітив М. Вебер це «розчаклування світу», його десакралізація. Релігію поступово, а згодом все з більшим успіхом заміщують наука, світська етика(мораль) та світська система освіти. Тут можна побачити, що така інтерпретація секуляризації знаходить своє вираження в різних філософських і політичних світоглядах позитивізмі, матеріалізмі, екзистенціалізмі, лібералізмі, комунітаризмі. Інший підхід пояснення секуляризації пов'язаний з іменами Т. Парсонса та П. Бергера, а також релігійних філософів, які стверджують, що секуляризації призводить не до вмирання релігії, а до видозмінення її соціальних і культурних функцій: релігія полишає світ суспільства, для того, щоб перейти в сферу індивідуального, персонального буття людини, інституціональна релігійність заміщується особистісною. Прибічники такого підходу звертають увагу на те, що в умовах секуляризації зростає роль добровільного особистісного вибору. З іншого боку, вони вважають, що неможливо ігнорувати релігійні витоки західної цивілізації. В такій парадигмі Християнство сприймається як родова, «вроджена ознака» західної цивілізації. Цей підхід розділяє і відомий італійський мислитель сучасності Дж. Ваттімо. Власне, основою його герменевтичної теорії є переінтерпретація Біблії, яка може дати нам абсолютно нове бачення західної цивілізації, та навіть нове прочитання відомих філософів, наприклад, М. Хайдегера та Ф.Ніцше. Прочитати як зникле християнство, як християнський підсумок спочатку М. Хайдегера, а потім і весь цей пласт думки це значить на іншому рівні повернутися до християнства, проінтерпретувати його ще раз, але вже в новому, що відкрився зі смертю Бога, неметафізичному плані. Дж. Ваттімо думає, що сучасна європейська культура має зі своїм релігійним минулим не тільки відношення подолання й звільнення, але й рівною мірою відношення збереження, переживання й застосування. Тож, Дж. Ваттімо намагається розкрити суть секуляризації й підійти до проблеми Християнства не через догмати церкви й не через науковий метод. Він намагається обгрунтувати, що Християнство не просто можливо в наші дні, воно необхідно. Потрібно просто почати правильно трактувати ту християнську історію, що ми маємо. І тоді вона стане історією порятунку. І саме наша епоха, на його погляд здатна інтерпретувати Християнство вірно й відкрити його істину сутність. «Итак, будем понимать идею секуляризации как основное содержание истории спасения. И тогда мы обнаружим, что все что мы здесь знаем, то основное, что нам удается здесь прояснить, будет всегда аргументом против того, чтобы мы отдалялись от учения Христа, отвергая его лишь на том основании, что оно «логически» неприемлемо, соглашаясь с теми по сути метафизическими предрассудками, которые свойственны сциентистскому и историцистскому сознанию. Но точно так же станет очевидно, что не следует отдаляться от Христова учения и из-за предрассудков, сформированных авторитетом церкви, когда смысл откровения оказывается раскрыт раз и навсегда в форме иррациональных мифов, которые мы должны принять во имя трансценденции и Бога абсолютной, метафизической и принуждающе-насильственной» [2,159].

Тобто, тут ми наближаємось ще до однієї цікавої теми, теми «нової» релігії, «релігійної» релігії, яка в постсучасному світі покликана на допомогу людині, вона є не відстороненою, а навпаки залученою до життя людини. Вона дійсно покликана бути індивідуальним вибором і особистою справою кожного.

По своїй суті секуляризація це посунення релігії задля розширення сфери світського (мирського). Тут ми підійшли до дуже важливого питання власне розмежування релігійного і світського. Але перш ніж говорити про світське спочатку треба розібратися, що ми маємо на увазі під релігійним.

Думка про те що основи сучасного розуміння релігії були закладені ще в середньовіччі вже нікого не дивує, більш того, всі впевненні в цьому на сто відсотків. Але я змушена похитнути цю впевненість і разом з відомим соціологом і філософом Д. Узланером хотіла б спростувати цю думку. Отже, насправді, релігії, в її вже сучасному розумінні (як набору переконань, які є особистісним вибором кожної людини і існують окремо від держави) не існувало. Існувало поняття «religio», яке, власне, зустрічалось дуже рідко і використовувалось в якості прикметника, який визначав тих, хто належав до монашеского ордену, на противагу світському, духовенству. В «Сумі теологій» Фоми Аквінського поняття релігії зустрічається лише один раз і означає особливу чесноту, пов'язану з певним, ставленням до Бога. Але, як правильне зазначає Д. Узланер, важливе тут інше: «главное здесь даже не те конкретные смыслы, которые были у понятия «религия» в то время, но сам факт того, что религия была всего лишь небольшим элементом целостной средневековой католической традиции. Католицизм вмещал в себя религию (в вышеуказанном смысле) как свою важную, но не самую значимую часть» [4,146].

По суті, як зазначає Д. Узланер, поняття релігія було створено в рамках мирської політики і політичної теології, задля інтересів політичного суспільства. Власне абсолютно нове, що було привнесено в духовний і християнський світ загалом це було поняття світського. Оскільки це поняття було створено штучно, то і межі його і відповідного релігійного були також штучні. Світське визначалось як те, що стоїть осторонь будь-якого релігійного (та як ми пам'ятаємо чіткого розуміння поняття релігії не було, тож власне це поняття набуває своїх чітких обрисів, лише після формулювання щодо сфери світського). Так власне і з'явилась чисто релігійна релігія, яка мала досить сумнівне відношення до того, що насправді вважалось релігійним. «Мирские теологи сами решили, где кончаются границы непосредственного божественного вмешательства в мир, и обозвали получившееся гетто религией» [4,147].

Говорячи, про світськість, світське або мирське ми повинні мати на увазі, що цей термін чи це поняття може бути використано лише в західній культурі, в західному світосприйнятті. В східній традиції ми й досі не можемо розділити релігійний і світський світи. Релігія охоплює абсолютно всі сфери людського життя та устрою суспільства. Вона ніби розчинена у всьому й іманентно належить до кожного суспільно-політичного акту, до будь-якого культурного процесу. Найяскравіше цей феномен сходу можна продемонструвати на понятті касти, яке є як релігійним так і політичним, соціальним, культурним, економічним та правовим явищем.

В ХХ столітті поняття світське та секуляризація обумовлюють одне одного, бо секуляризація тлумачиться як процес виникнення та становлення цього світського. Найбільш яскравим прикладом слугує визначення поняття секуляризації П. Бергера, який витлумачує його як «процесс, в ходе которого сектора общества и культуры выводятся из-под контроля религиозных институтов и символов» [4,150]. Тож, поняття «світське» можна визначити як світ, який довгий час перебував за завісою релігійності, а зараз прокинувся від сну і омани і почав розквітати і розвиватися. Ми почали бачити його таким, який він є насправді. Але мені все ж здається що це доволі суворе витлумачення поняття секуляризації, адже світ в якому ми живемо зараз так чи інакше, хочемо ми цього чи ні, визнаємо чи ні, але був сформований саме релігією, ми й досі дивимось на світ крізь «релігійні» окуляри. Ми не можемо позбутися історії. Ми позбулись, якщо так можна сказати, лише певного ступеня «затемнення» (релігійного затемнення) світу. Відкинути релігійне бачення світу це, на мою думку, те саме, що відкинути наприклад наукове і сказати, що Земля тримається на трьох слонах. На думку сучасних теологів, поняття розчаклування світу взагалі не має права на існування, бо не було історично сформоване саме поняття світське. Для того щоб ми говорили про відділення мирського світу від релігійного, про, нарешті, його розкриття і зняття кайданів, ми повинні знати, чим було це світське протягом історії, чому воно було приховане релігією, але ми не маємо таких уявлень саме тому, що поняття світське сформувалось вже в ХХ ст. Власне саме це поняття, як вважає Дж.Мілбанк, було сформоване самою ж теологією, але специфічною теологією, він іноді дає їй визначення як єретична, неоязичницька. «Было время, когда никакого светского (секулярного) не существовало. И светское не было чем-то латентным, ждущим своего часа, чтобы в тот момент, когда сакральное ослабило свою хватку, заполнить все больше пространства паром «чисто человеческого» [4,151]. Підсумовуючи вищезазначене про сферу світського можна сказати, що цей термін обумовлюється власне секуляризацією і відділяє церкву і релігійні общини і віддає релігії функцію практичної турботи про душу людини. Тобто це процес відходу релігійності в особистісну сферу життя індивіда.

Думаю, що ми вже багато сказали про походження і розуміння таких двох важливих для нас понять як релігійність і світськість. Але суть такого довгого розмірковування, щодо їх історичного минулого полягає в тому, що насправді, історично, вони не є різними, окремими полюсами людського існування. Більш того, обидва явища, були первісно включені до християнської традиції та культури як рівноправні складові, і аж ніяк як окремі явища. Ми забули про суть самого християнства, християнської традиції. Про це й ведуть мову сучасні філософи і соціологи, досліджуючи стан християнської релігії. Коли мова йде про «релігійну» релігію, думаю мається на увазі саме повернення християнській релігії її істинного значення, яке загубилось в сутінках політичних чвар та занурення держав у владні стосунки. Тож, заклик до істинної, «релігійної» релігії стає зрозумілішим саме крізь погляд на історичні обставини створення Нового Західного (світського та релігійного) світу. І тут мені б хотілося згадати слова одного з тих філософів, хто відстоює право на життя, і навіть більше, на необхідність нового християнства, Дж. Ваттімо: «Итак, что же я вновь обретаю, когда заново открываю христианство. Безусловно, я не нахожу ничего похожего на послание, состоящее из четко определенных доктрин и предписаний, которые разрешили бы все мои сомнения и ясно указали бы, что я должен делать. Как раз таким хочет мне представить христианство доктрина, проповедуемая католической церковью, доктрина, из которой следует, что если мое видение христианства в чем-то отлично, то виной тому мое нежелание обрести веру в ее истине. Но это догматическое и дисциплинарное христианство не имеет ничего общего с тем, что мои современники и я открываем сегодня, и мы видим, что учение Христа способно призвать нас и говорить с нами, но совсем иным образом. Христианство, то самое какое я вновь обретаю и какое мы частично верующие сегодняшнего дня заново открываем для себя, конечно же включает в себя так же и официальную церковь, но только с одной оговоркой, что церковь является частью более сложного события, чьим стержнем выступает непрекращающаяся интерпретация библейского послания.» [2,160].

Цікава думка, чи не так, переінтерпретувати біблійне послання? Але на даний момент нашого дослідження мені б хотілося звернутися до біблійного коріння трошечки з іншого боку. А саме, з боку секуляризації.

Почати я б хотіла з вислови відомого німецького теолога Ф. Гогартена: «секуляризація це закономірний наслідок дії біблійної віри на світову історію». Тобто, мова йде про те, що власне народження самої Біблії і було початком секуляризації. Ще один теолог і соціолог Х. Кокс в свої праці «Мирской град: секуляризация и урбанизация в теологическом аспекте», зазначає, що в біблійній вірі ми можемо знайти принаймні три важливі події, кожна з яких поклала початок секуляризаційному процесу. «С Сотворения мира началось расколдовывание природы, с Исхода - десакрализация политической власти, с Синайского союза (и особенно с запрета поклоняться идолам) - возникновение светской системы ценностей» [3,33].

Слово «секулярний» з самого початку слугувало для позначення чогось земного, воно тлумачилось як «цей світ», мінливий, історичний, на противагу вічному, «релігійному світу». Як зазначає Х. Кокс, на деякий час люди просто забули про що говориться в самій Біблії: все живе під Богом, втягнено в історію, а Всесвіт це арена секулярних подій.

Тож, перше це Створення світу. В давні часи людина жила в зачарованому світі. До появи релігій цей світ був наділений магічними здібностями. Природа сприймалась людиною, як щось величне, чому потрібно коритись і вклонятись. Світом керували сили природи, а не сили людини. Але стародавньо-єврейській міф про Створення світу різко змінив світосприйняття людини, він ніби прочинив для неї завісу реальних можливостей. Якщо в міфологічно-магічний картині світу Бог і природа єдині, то тепер вони існують окремо один від одного, і природа ніби втрачає свою потаємність і фантастичність, вона втрачає свій вплив на людську свідомість, як фактор страху. Більше того, крім відділення Бога від природи, з неї виходить і сама людина, панівна людина. Вона возвеличується над світом природи, над усім земним. Вона стає хазяїном власної долі, історії і природи самої. Людина отримує головне свободу. Безперечно це ще релігійна свобода, зі своїми метафізичними кайданами, але це вже не міфологічна свобода, не міфологічна людина, яка підпорядкована всесвіту, а «самостійний» індивід. Як зазначає Х. Кокс: «такое освобождение природы от религиозной окрашенности Макс Вебер назвал расколдовыванием. Это слово подразумевает не разочарование в природе, а трезвое отношение к ней. Человек становится субъектом, противостоящим природе. При этом он может наслаждаться и восхищаться ею по-прежнему или даже больше, чем раньше: ведь теперь она страшит его гораздо меньше. Но человек - больше, чем простое проявление природы, а природа - не божественная сущность» [3,38]. Подарувавши людині свободу і позбавивши її страху перед нею, релігія зробила перший крок до секулярності відкрила людині природничі науки, а отже і «земний світ», з його урбанізацією, глобалізацією і технологією.

Другий аспект Сходження, як сакралізація політичної влади. Потрібно визнати, що для людини племінної культури ототожнення політичного і релігійного порядку виявляє себе як намагання легітимізувати владу, надавши їй сакрального значення. (чаклун в племені, імператор в Римі). Сходження Ягве це було повстання проти монарха, фараона, який підпорядкував собі усю політичну владу, базуючись лише на віруваннях людей у його спорідненості з Богом Сонця Ра. Ось що про це пише К. Кокс: «Это событие символизировало освобождение человека от сакрально-политического порядка и вступление в мир истории и социальных перемен; освобождение от правителей, чья власть легитимирована религией, и вступление в мир, где политическая власть основана на способности решать конкретные социальные задачи» [3,39]. Безперечно після Сходження євреям вдалося позбавитися єгипетського рабства, але безумовно бажання до сакралізації політичної влади залишилось, але був також присутній страх того, що Ягве знову зійде. Власне це вочевидь, на думку Х. Кокса і зробило свою справу. В середньовіччі це засвідчує боротьба папи та імператора, коли другий весь час намагався оволодіти абсолютним правлінням на д країною, мати політичний і релігійний інструмент влади в одній особі. Те ж саме можна в принципі сказати і про намагання пап мати абсолютний авторитет. Та процес секуляризації вже почався. Власне тоталітаритазм та диктатура не влаштовують вже і простих громадян, вони розцінюють це як намагання позбавити їх подарованої свободи. Отже, «Государство есть социальный порядок, и этот порядок хорош лишь в той мере, в какой это допускает человеческая греховность. «Земной град» не может помочь человеку спастись. Признание некоторых достоинств государства наносит тирании более сильный удар, чем полное отрицание государства, позволяющее Церкви вновь уйти в катакомбы» [3,40].

І нарешті третій, останній момент біблійної віри Синайський союз створення світської системи цінностей. Основна відмінність людини племінної від сучасно, секулярної полягає в тому, що перша дуже добре розуміє обумовленість свого існування і свого світосприйняття. Обумовленість ця в першу чергу культурна, соціальна, історична, отже сформована самою людиною. Та система цінностей, якою керується секулярна людина вироблена невеликою кількістю людей і може бути змінена в будь-який момент. Основний принцип секулярної людини відносність. Племена ж людина сприймає символи, через які їй дається світ, як істинні, невіддільні від природи, від Божественного втручання. Вона не усвідомлює ще себе як творця історії, мови, культури. Не відчуває ще на собі відповідальності більш глобального масштабу. Але така релятивація цінностей та десакралізація веде людину лише до нігілістичного бачення світу. Як зазначає Х. Кокс це не зовсім погано і не зовсім так. Треба просто правильно розуміти біблійне сказання. «.существует огромная разница между готовностью признать относительность наших собственных позиций и точек зрения и полным отрицанием какой бы то ни было реальности, которая служит ориентиром для наших взглядов и системы ценностей. Это совершенно разные вещи. Релятивация ценностей не обязательно кончается личным или групповым солипсизмом. Она может привести к значительно более конструктивному результату - к пониманию того, что раз взгляды любого из нас ограничены и чем-то обусловлены, никто не имеет права навязывать свои ценности другим. А в сфере политического некоторая доля здорового релятивизма создает философскую основу для плюралистического общества. Релятивация всех человеческих ценностей, одно из неотъемлемых направлений секуляризации, отчасти коренится в библейском протесте против идолопоклонства. Начиная с запрета поклоняться кумирам, входившего в Синайский договор» [3,41]. Тобто, основна суть цього зводиться до того, що людині не слід поклонятися тому, що було нею створено. Людина весь час прагне обожнювати саму себе, суспільство, державу, культуру. Синайській договір дозволив людини зрозуміти відносність, минущість культури, цінностей та історії.

Разом з Х. Коксом я спробувала продемонструвати три основні аспекти біблійної віри на основі яких ми можемо говорити про розвиток секулярної теорії. Безумовно з даним підходом до Біблійного сказання можна посперечатись. Як відомо, хто шукає той завжди знайде те, що шукає, але все ж таки ці сучасні соціологічні теорії не єдині в своєму існуванні. Незважаючи на те, що сучасна інтерпретація поняття секуляризації, як правило, ототожнюється з відстороненням, відходом від релігійного знання, та все ж таки, як ми побачили, воно виходиться, як це не парадоксально, з самої релігії як розчаклування світу. І саме в такій інтерпретації відкриває нам світський світ. Тож, як було вже зазначено раніше, світськість і релігійність два поняття, які історично невіддільні одне від одного і виникли одночасно. Ідеї секуляризації як розкриття сутності Біблії, її переінтерпретація та шлях до істинного тлумачення історичної та філософської думки знаходять свій початок ще в середньовічній думці, а свого найбільшого розквіту і усвідомлення набувають після слів відомого філософа IX ст. Ф.Ніцше «Бог помер».

Незважаючи на те, що тепер слово Біблії вже не користується такою владою як раніше, а оточуючий нас світ суттєво змінився і керується іншими законами, ніж написано в Святому письмі, проте повернення до цих трьох моментів людської історії загрожує людству знову впасти в стан «затьмарення» та «зачарування». Прислухання до політичного лідера, як до єдиної інстанції істини в будь-якому її прояві, створення кумирів чи божків це те що знову спускає людину на рівень печерної людини і веде не до прогресу, а зовсім навпаки до регресу, і стану ніцшевської «надлюдини» нам тоді не досягти ще довго, а його слова «Бог помер» будуть набувати все нового і нового значення, а згодом зникнуть назавжди.

Вже сучасна людина не замислюється над втратою цінностей, Бога і релігії, не замислюється в першу чергу тому, що вона народилась вже тоді, коли «традиційний» Бог помер і всі пов'язані з ним канонічні та метафізичні твердження. Секулярність це стан в який, говорячи словами екзистенціалістів, «закинута» сучасна людина. Вона «впала» в цей плюралізм думок та смислів, в час недовіри до будь-якого твердження, тезису, припущення (і це стосується не лише релігії). Власне лише з цього стану, лише с цієї позиції нерозуміння традиційних основ онтологічного Бога і можна вийти на новий рівень тлумачення релігії, коли вона може бути корисною в моралі, політиці, етиці, культурі, комунікації, але корисна, як досвід, пропущений через індивідуальність кожного з нас. Тобто, релігія може зайняти місце в «негласному» кодексі правил для кожної людини, але зайняти таким чином, щоб залишатися справою кожного, яка могла б претендувати на загальнозначущість.

Отже, про проблему секуляризації сказано начебто достатньо, тож вже час поговорити про іншу проблему, більш сучасну для нас проблему постсекулярного світу. Корисність секулярного суспільства навіть для релігії, можливість завдяки цьому по-новому віднестись до тих цінностей, що запропоновані нам в Слові божому, та не сприймати секуляризацію лише як процес позбавлення релігії її статусу, мені начебто вдалося довести. Але, оскільки ми вступили в добу постмодернізму, то відповідно лунають певні розмови, про те, що й ера секуляризації закінчилась. На зміну відсторонення від релігії, приходить нове сприйняття релігійного знання постсекулярна доба.

Постсекуляризація чи десекуляризація два терміни, які все частіше можна почути в філософських, політичних, культурних і релігійних колах. Протягом останніх двох століть (протягом доби модерну), разом з темпами росту модернізації, набирала обертів і проблема секуляризації. Зміна наукової парадигма, відмова від метафізичних понять, а отже відмова і від Бога, як трансцендентного суб'єкту, безумовне зменшення при цьому ролі релігійного знання як авторитету суспільної думки і виділення їй місця «за кулісами» формування держави все це супроводжувало модерн та секуляризацію. Але на початку 1990-х гостро постало питання виправдання такого крайнього положення релігії, і взагалі правомірності говорити про загальносвітову секуляризацію. Бо в більшості випадків складалось враження, що мова йде виключно про християнський світ, про християнську релігію. Якщо ми візьмемо країни Сходу, то навряд чи нам взагалі вдасться виділити такий процес як секуляризація в будь-якому його прояві, бо релігія як така займає інше місце в житті суспільства і має інше значення, невіддільне від загальносуспільних інтересів. Безумовно, оскільки все ж таки цей процес пов'язаний з модернізацією світу, то так чи інакше він вплинув і поступово продовжує впливати на весь світ, але не так активно як це відбувається в Європі. Отже, постсекуляризація німецький філософ Ю. Хабермас виділяє декілька аспектів, які на його думку дозволяють нам не тільки думати, а й говорити про закінчення доби секулярного сприйняття світу.

Перший з них це ті конфлікти які відбуваються у світі на тлі релігійних распрій. Також ми можемо переконатись в тому що секуляризаційний процес не такий страшний і не вже не такий поширений і через соціальні зміни. Через посмодерний плюралізм зросла кількість і релігійних общин, які так чи інакше беруть на себе певну соціальну роль в суспільстві, роль інтерпретатора: «своими публичными высказываниями по социально значимым темам (убедительны ли они по своему содержанию или сомнительны), они могут оказывать существенное влияние на формирование общественного мнения и политической воли» [5, 2]. А оскільки плюралізм постмодерну поширюється на всі сфери життєдіяльності суспільства, то відповідно, такий розкол думок позитивно впливає на свідомість мас, які втратили розуміння і віру в будь-які цінності, які їм пропонують. На думку Ю. Хабермаса, з розвитком і прискоренням процесу модернізації, релігія не втрачає повністю свого значення для людини, навпаки, вона тільки набирає обертів. Але тоді постає інше питання, як людині орієнтуватись в цій новій безлічі релігійних думок, і як нам правильно використати її значення і цінність, як зберегти індивідуальність кожного і при цьому залишитись одним цілим і бути готовими до цивілізованого поводження один до одного? Важке питання, і мені здається, що однозначної відповіді на нього дати неможливо. Але напевно перш за все вона починається з релігійної свободи, та як правильно зазначає Ю. Хабермас, вона буває різна. «В каждом конкретном случае следует провести границу между позитивной религиозной свободой, то есть правом на собственное вероисповедание и отправление культа, и негативной свободой, правом оставаться незатронутым религиозной практикой (иных) конфессий, вопрос всегда спорный. Однако в демократии граждане, которых этот вопрос прямо или косвенно касается, сами участвуют в процессе принятия решения» [5,2]. Вочевидь, мова йде про те, що одні релігійні спільноти не повинні сьогодні просто терпіти інші, повністю відмежовуючись від них, ми повинні в толерантному діалозі спробувати зрозуміти та визнати цінності інших конфесій. І основою цього, на думку Хабермаса повинна бути толерантність, яка дозволяє об'єднатись віруючим і невіруючим і визнати один за одним права на переконання, ритуали, образ життя. Тут Хабермас робить акцент на громадянському суспільстві, яке повинно забезпечити та підтримувати повноцінне, рівноправне втягнення усіх громадян в єдине суспільство, толерантне до кожного. Держава повинна підтримувати такі стосунки, але не повинна в них втручатись. Релігійна сфера повинна належати громадянській думці і не повинна бути тлом ареною політичних рухів і зазіхань на особисту свободу. Держава і релігія в постсекулярному світі повинні існувати разом і визнавати свободу іншого. «Принцип «отделение церкви от государства» требует наличия фильтра между этими двумя сферами, который из вавилонского многоголосья общественных дискуссий пропускает в повестку дня государственных органов и учреждений лишь «переводные», т.е. секулярные суждения» [6,2].

Але існують і інші думки з цього приводу. Деякі дослідники вважають поняття десекуляризації, скоріше поняттям Америки, ісламських країн, майже всього світу, але не Європи. Вважається, що Європа зі своїми устоями, зі своїм вивільненням від церковного панування ще не готова до того, щоб повернутись знову до релігійної сфери, ще не готова подивитись під іншим кутом зору на релігійні цінності і формувати нові європейські традиції, беручи до уваги і релігійне їх значення. Але не можна, безумовно, і відмовлятись від того факту, що ідеї десекуляризації вже панують у світі. Певні події світового масштабу спричинили новий рух людської свідомості. Сьогоднішня особистість прагне захищеності, прагне моралі, цінностей, вона прагне віри. І зовсім не обов'язково, щоб це була релігійна віра. Людина прагне вийти з темряви недовіри, нерозуміння, наляканості і непевності у собі і у завтрашньому дні. Перші, хто пропонує допомогу це релігійні товариства, релігійні спільноти, релігійні діячі. І тут дуже важливо для сучасної людини не впасти в оману і відрізнити «істину» релігію від того, що пропонують, чи віднайти в тому, що пропонують саме релігію для себе.

Проблематика, яка була окреслена вище стосувалась намагань розкрити основні аспекти сучасного постмодерного, постсекулярного суспільства, показати недоліки та корисні моменти процесу секуляризації, а також історію виникнення цього поняття та поділу світу на два: релігійного та світського. Але, існує ще одна проблематика, яка ще не була зазначена, і вона, на мою думку, є провідною і завершальною для даної статті і для формування постсекулярного суспільства. Це тема віри. Віри християнської і віри філософської. В даному випадку вони повинні бути об'єднанні, і їх об'єднання повинно слугувати наріжним каменем між релігією і філософією, між релігією і всім світом.

Сучасний італійський філософ Дж. Ваттімо намагається повернути Християнську віру, але, на його думку це повинна бути не онтологічна віра в єдиного Бога, як творця всесвіту. Ні, це повинна бути вже секуляризована віра в Бога-слова. «Бог откровения это Бог, в котрого ты веришь потому, что тебе об этом было сказано и, следовательно, эта вера связана с некоторой долей неопределенности, поскольку то, во что мы верим, было сообщено нам кем-то кому мы доверяем, но это доверие однако основано на наших чувствах дружеской симпатии, любви, уважении» [1,13]. Ваттімо вважає, що на основі такої віри ми можемо говорити і про інші концепції і парадигми. Це віра-інрепретація, яка заснована не на сліпій вірі, а скоріше на принципі любові, поваги, дружби. Якщо говорити про наукові та філософські істини, то ця віра в комунікативні принципи може розкрити більш широке бачення речей. В одному з інтерв'ю Дж. Ваттімо сказав, що християнська віра повинна бути редукована до своєї квінтесенції любові до ближнього, все інше не має суттєвого значення. Тобто, перш за все людина повинна бути відкрита діалогу, діалогу з текстом, чи діалогу з іншими людьми. Переінтерпретація Святого письма відчиняє двері для нового прочитання історії. Християнська віра відчиняє шлях до людської комунікації, толерантності. Власне, віра, як загальний філософський принцип потрібна сучасній людині, яка замкнена в техногенну вежу. Людину позбавили цінностей, метафізичних і наукових уявлень про світ, віртуалізація спричинила подвоєння реальності, а неможливість прозорого суспільства спричинила насильство та тероризм. Єдине, чого ще не позбавлена людина це віри, віри в майбутнє, віри в себе, віри в оточуючих людей. Нехай це буде віра в можливість досягнення консенсусу, та лише вона одна може привести нас до світового діалогу і відносного духовного спокою людства. Головне щоб це вірування не носило абсолютистського, метафізичного характеру, а була відкрита критиці, діалогу, комунікації, переінтерпретації. Така віра повинна мати в собі і дух раціоналізму. Тільки на таких засадах, на мою думку, вона може допомагати сучасній людині, тільки так вона може стати об'єктивною людською цінністю.

Як висновок можна додати наступне: неможливість повергнення до міфологічної картини світу та неприйняття такого трактування всесвіту призвели до суттєвої реконструкції нашої свідомості, а згодом і релігії. Яким би загадковим не був оточуючий нас світ, але його вже не можна пояснити з чисто релігійної точки зору. І як би сильно Церква не хотіла, але їй доводиться визнавати, що світ змінився, і щоб утримати своїх парафіян і поповнювати їх ряди священики вимушені (як вони вважають) йти на компроміс, чи говорячи простіше, йди в ногу з часом, слідом за прогресом. Світ змінився, як і його картина. Ми вже не захоплюємось політами в космос, роботами, які поступово замінюють всі види людської діяльності, новими чудесами техніки. Ми вважаємо себе завойовниками Землі і сподіваємось в недалекому майбутньому стати завойовниками всесвіту. Але єдине, що нам ще непідвладно це час, а він є основоположним пунктом нашого життя. Людина прагне підкорити, завоювати, заволодіти всім, окрім власного життя. Технічна і глобалізаційна гонка настільки поглинула свідомість людини, що смисл того, що ми прагнемо наздогнати залишається за дужками нашого існування. І це напевно єдине, що в сучасному світі належить релігії спокій і рівновага, можливість зупинитись і замислитись. І не обов'язково про загробне життя, ні, це вже пережиток старої метафізичної релігії Християнства. Замислитись про це, земне, мирське, секулярне життя, про його цінність, адже поки що час нам непідвласний.

суспільство секуляризація релігія любов

Размещено на Allbest.ru