Реалізація методів ордену єзуїтів у східнослов'янському регіоні в останній третині XVI першій половині XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реалізація методів ордену єзуїтів у східнослов'янському регіоні в останній третині XVI першій половині XVII ст.

Проблема методів діяльності ордену єзуїтів у східнослов'янському регіоні в останній третині XVI першій половині XVII ст. є важливим складовим елементом вивчення діяльності католицької церкви в регіоні взагалі та Товариства, зокрема. Релігійна політика ордену в східнослов'янському регіоні здійснювалася в рамках політики римської курії, із дозволу і з доручення папи римського. Однак орден був не тільки складовою частиною політики курії, але і виявляв ініціативу в досягненні цілей. Орден, перш за все, виконував свої внутрішні завдання і застосовував методи, які виходять за рамки методів католицької церкви і релігійної діяльності. Розглянемо реалізацію єзуїтських методів релігійного впливу в регіоні.

Проблему діяльності ордену єзуїтів у східнослов'янському регіоні вивчало багато авторів, однак вивченню методів його роботи приділялося мало уваги. Робота О. Дем'яновича «Єзуїти в Західній Росії в 1565-1772 р.» являє собою найбільш повне з усіх добутків істориків Російської імперії, тому що відбиває в різному ступені практично всі сфери діяльності єзуїтів. Автор критично аналізує діяльність членів ордену, відзначає її вплив на суспільно-релігійне й культурне життя регіону [1]. К. Харлампович, звернувшись до теми освіти, досліджував процес створення й діяльності більшості колегіумів і шкіл, принципи їхньої організації і навчально-виховної роботи [2]. Робота Слівова важлива, насамперед, тим, що автор ґрунтовно досліджував вплив єзуїтів на органи державної влади, аристократію [3]. Iсторик ДЛ. Міхневич викриває політику Ватикану і єзуїтів, негативно оцінює практично всі напрямки діяльності ордену в регіоні від проникнення до середини XX ст. [4].

Найбільш ґрунтовно вивчала діяльність ордену в соціально-економічній галузі Т.Б. Блінова. Авторкою було виявлено багато джерел з господарської діяльності єзуїтів [5]. С.М. Плохій предметно вивчав уніатство й єзуїтство, аналізував єзуїтський фактор у здійсненні унії. На наш погляд, він зробив великий внесок у вивчення діяльності ордену єзуїтів у регіоні. Автор проаналізував праці єзуїтів А. Поссевіно і П. Скарги [6].

Мета даної роботи полягає в тому, щоб виявити та проаналізувати методи діяльності ордену єзуїтів та їх реалізацію в східнослов'янському регіоні, а також комплекс джерел із проблеми.

На початку місії, під час проникненні у певну місцевість, єзуїти використовували місіонерські способи поширення католицтва: добродійність, проповідь, релігійні диспути і ходи, вистави, демонстрацію «чудес», участь у світських заходах, поширення релігійної літератури [7]. Наприклад, як у Луцько-Волинській єпархії, куди єпископ Б. Мациєвський возив їх із собою. Єзуїти залишали єпископа у місті, а самі читали проповіді, причащали, хрестили, вінчали. Потім розмовляли з сільськими священиками, улаштовували переносні вівтарі, залишали свого священика для створення приходу. Члени ордену пропонували свої послуги у будинках шляхти, а коли родина переходила в католицтво, домагалися подарунків для себе. У Луцьку вони залучили у лоно католицької церкви 28 православних віруючих, в Ольці 35, у Бересті 130, у Янові над Бугом 58. Подібне часто траплялося в церковні свята, під час нещасть, татарських нападів, епідемій [8]. Однак даний метод на початку роботи ордену не давав великих результатів, тому що були сильними традиції православ'я й орден не мав достатнього досвіду роботи в регіоні.

Після закріпленні ордену в регіоні місіонерські методи продовжували застосовувати. Насамперед, це проповідь, що відрізнялася особливою якістю й підготовкою, залежала від конкретних умов застосування: аудиторії, церковних свят, політичної ситуації. Наприклад, єзуїт Петро Скарга у своїх проповідях ставився до не католиків як до заблудлих у своїх переконаннях, яких потрібно рятувати [9]. Усі проповіді поєднувало те, що єзуїтам не важливо було навчити догматам, а переконати в підпорядкуванні католицькій церкві.

Єзуїти проводили диспути (на вулицях, площах, у будинках шляхти, костьолах, колегіумах) за будь-яким приводом (свято, відкриття дому, зустріч гостей). Єзуїти майже завжди перемагали в них, а якщо не знаходили супротивників, організовували диспут двох груп членів ордену. На диспутах нерідко були присутні чиновники, єпископи, королі. Приміром, на диспуті 1599 року у Вільно був присутній князь К. Острозький [10]. У даному методі не настільки важливий був факт досягнення істини, скільки факт перемоги католицтва. Не мало значення розуміння присутніми сутності суперечки, важливіше була публічність й ріст авторитету ордену і католицької церкви.

Єзуїти займалися добродійністю. Вони доглядали за хворими під час епідемій, роздавали харчування голодуючим у період стихійних лих [11,429]. Так, коли у 1625 році у Несвіжі почалася епідемія, студенти залишили колегіум, але єзуїти продовжували доглядати за умираючими [2,72].

Члени ордену з успіхом поширювали свої методи підпорядкування волі на різні верстви населення. Єзуїти часто оголошували себе чудотворцями, зціляли хворих, використовували статуетки, речі, мощі святих. Шанувальники єзуїтів вважав їх святими, поклонялися їм [8,133]. На похороні Мелетія Смотрицького нібито трапилося диво рука покійного зжала й відпустила папську буллу. Єзуїт Кортисцій відразу ж поширив це серед народу краю [12,214].

Єзуїти виконували обов'язки католицького духівництва: керували книжковою цензурою, складали Ыдекс заборонених книг [13,960]. Дослідник I. Слівов стверджував, що єзуїти замінили в Речі Посполитій інквізиторів [9,61]. Католицька церква довіряла їм семінарії, друкарні, місця духівників і спостерігачів за поведінкою духівництва. Єзуїти виконували обов'язки єпископів в небезпечних для католицького кліру містах, як у Києві [10,46-48].

Своїх конкурентів (інші католицькі ордени, духівництво) вони намагалися перемогти в релігійних диспутах чи зав'язати з ними співробітництво, чи через них домогтися привілеїв (права проповідувати у вигідних місцях, тощо). Особливу увагу орден приділяв духівникам королів і чиновників. Єзуїти перебирали на себе ці обов'язки, або співпрацювали з духівниками певних осіб, щоб мати вплив на верхівку суспільства. Єзуїти домагалися підтримки черниць, тому що останні допомагали створювати колегіуми [11,439-455].

Кожний вид діяльності, що вимагав присутності духовних осіб (навіть мінімальної) використовувався орденом у своїх цілях. Так, А. Поссевіно способом «просування» католицької релігії у Московське царство вважав посилення торгівлі венеціанських купців, разом із якими туди зможуть приїжджати єзуїти [14,446]. Орден у будь-якій місцевості повинний був мати відданого лікаря, який піклувався би про те, щоб саме єзуїтських священиків запрошувати до багатих хворих чи умираючих [11,446].

За «Таємними наставляннями» єзуїти не були прихильниками насильницьких методів, проте, планували й застосовували їх, але тільки в більшості випадків не особисто [11,428-460]. Проте насильство траплялося у діяльності ордену. Єзуїти воліли не дискредитувати себе й орден у такий спосіб, тому головними виконавцями актів насильства були учні єзуїтських колегіумів [15]. 20 жовтня 1645 року єзуїт ^натій Єлець улаштував грабіж (не в перший раз, виходячи з джерела) у селі Рутвенкі, пригнавши з ватагою близько сорока вершників до 30 волів [16,205]. А. Поссевіно схвалював проект агресії Речі Посполитої проти Московського царства, але застерігав, що проект варто тримати в секреті [14,89-91]. Саме за допомогою насильницьких дій орден здійснював календарну реформу, перериваючи в церквах богослужіння, змушуючи українців силою дотримуватися нового календаря [6,38].

Орден використовував перебільшення для вирішення своїх завдань. Це добре ілюструють скарги членів ордену королю чи місцевим органам влади. Наприклад, 9 вересня 1643 року єзуїт Ян Філіповський скаржився на всіх полоцьких православних за те, що вони насміхаються над святими образами і псують їх [17,205]. Характерно те, що акцент робився саме на православне віросповідання городян і їхню поголовну участь в актах вандалізму.

Якщо з населенням орден працював як місіонер, то проти своїх ідеологічних супротивників застосовував силу державної влади, тому що одним з основних його методів був вплив на органи влади й співробітництво з ними. Ставлення єзуїтів до влади в державі виражає висловлення Петра Скарги: «Вівця йде за пастирем, а не пастир за вівцею» [18,116]. Орден був прибічником монархії. «Таємні наставляння» наказували впливати на королів за допомогою духівників, щоб заохочувати плани королів (у тому числі військові), потурати звичкам і захопленням, навіювати потрібні ідеї, хвалити орден, вчили використовувати владних осіб для придушення виступів і повстань [11,430-436].

Члени ордену мали вплив на королів Речі Посполитої. Особливих успіхів досягли єзуїти у впливі на Сигізмунда III (1587-1632 рр.). Король завжди допомагав ордену в складних ситуаціях [19]. Саме при ньому було прийнято Берестейську унію 1596 року, у підготовці й затвердженні якої орден прийняв активну участь. Деякі дослідники вважають єзуїтським впливом вимогу Сигізмунда московського престолу. Король неодноразово використовував єзуїтів як шпигунів і спостерігачів, наприклад, за діяльністю Петра Сагайдачного й Йова Борецького. Наприклад, єзуїт Я. Оборницький стежив за рухом козаків у 1620 році з Фастівського колегіуму і писав Сигізмундові відтіля щодо перебігу справи [10,44,62]. Єзуїти допомагали Сигізмундові III поширювати польську мову й культуру, тому що полонізація служила засобом поневолення іновірців і введенню католицтва [9,35]. Найбільш яскравий вплив єзуїтів на короля демонструють сучасники. Кардинал і архієпископ Б. Мацейовський писав: «…багато неприємних подій не відбулося б, якби. Сигізмунд в управлінні державою не керувався судженнями єзуїтів» [20,188].

За допомогою впливу на королів єзуїти впливали на діяльність державних діячів і органи влади. Для цього використовували пошану феодалам і чиновникам (урочистий прийом, вітання, посвяти і т. п.), обіцянку привілеїв, вигідних посад і надання цих привілеїв тим, хто виконав для ордену певне доручення [11,430-436]. «От де були джерела оман короля, писав літописець Павло Писецький. Засуджувати слова й дії єзуїтів вважалося святотатством. Хто бажав одержати які-небудь привілеї, повинний був потурати єзуїтам, підлещуватися перед ними» [21,742-743]. За «Таємними наставляннями» єзуїтам не треба було брати на себе клопотань перед королем за своїх помічників, а доручати це друзям ордену, використовувати толерантність багатих людей для вдалого результату судових справ для ордену [11,433-437]. У 1621 році депутат коронного суду Микола Чарторийський захищав єзуїтів від обвинувачень. На подяку єзуїти з нагоди сторіччя ордену прославили його як благодійника [22].

Безвідмовно діяв прийом ордену, розрахований на честолюбство й кар'єризм. Так, після смерті (1597 році) полоцького воєводи Миколи Дорогостайського, кальвініста і відкритого супротивника єзуїтів, його син Христофор, не одержав цю посаду, як було прийнято, в спадщину. Новим воєводою став ставленик єзуїтів Андрій Сапега, що став католиком, завдяки їм. Януш Радзивіл не одержав посад віленського воєводи й канцлера литовського, тому що не був католиком. Турботами єзуїтів зазначені посади дісталися ворогові Януша Янові-Карлові Ходкевичу [3].

Орден використовував у своїх цілях навіть сейм Речі Посполитої, беручи участь у релігійно-політичній боротьбі не безпосередньо, а через короля і державних діячів. Так, у 1606 році на сеймі були представлені артикули, у яких єзуїтів обвинувачували у втручанні у світські справи, впливі на владу, підбурюванні до повстань, пропонували віддалити від двору, єзуїтів-іноземців вигнати з країни, заборонити засновувати доми, змусити продати майно, а перебування й богослужіння обмежити декількома містами. Зокрема, звучало прохання до короля віддалити від двору А. Боболю, як відданого слугу єзуїтів. Сейм 1607 року дозволив читання цих артикулів, але не прийняв їх. Більш того, було вирішено відновити деякі права ордену, надати право вищого ступеня недоторканності для його домів [23,530-531].

Застосовувані орденом прийоми мали особливості в залежності від конфесії, на яку вони були спрямовані. Якщо на початку орден працював проти протестантів, то, надалі, зосередився на роботі з православними, оскільки домігся ослаблення впливу протестантів у регіоні. Орден домагався переходу протестантів у католицтво, у першу чергу, родин великих феодалів, наприклад, родини кальвініста Миколи Радзивіла Чорного [20,725].

Православних орден вважав заблудлими і не винними у своїй помилці, тому що їх повели неправильним шляхом. У методах, застосовуваних до них, були особливості, тому що православ'я мало давню історію і культурні традиції. Насамперед, ця особливість проявилася у виданні полемічної літератури, за допомогою якої єзуїти навіювали освіченим верствам суспільства ідеї, вигідні ордену й папі римському. Наприклад, ідею унії. У книзі П. Скарги «Про єдність церкви божої» обґрунтовується теза про те, що Русь (за автором землі українців і білорусів) тільки через незнання йде за «греками». У православному віровченні автор указує 19 помилок, приділяючи увагу порочності ієрархів [18,225-526].

Орден не дозволяв своїм супротивникам поєднуватися проти себе. 18 травня 1599 року на з'їзді лютеран і православних проти католиків у Вільно було створено конфедерацію, учасники якої зобов'язалися опиратися єзуїтам і польському уряду, коли вони будуть примушувати перейти православних в унію чи протестантів у католицтво. Єзуїти зруйнували цей союз [24,422,424].

Важливим для ордену було залучення до католицтва великих земельних магнатів, тому що саме на їхній фінансовій могутності базувався вплив на населення. Головним у досягнення цієї мети було залучення до католицтва родин Юрія Слуцького й Костянтина Василя Острозького [6,31].

Дружина князя Юрія Слуцького католичка Катерина Тенчинська за сприяння єзуїтів зуміла вплинути на чоловіка убік лояльності до католицької церкви [20,24]. Ми бачимо один із найпоширеніших прийомів ордену вплив на особистість через друзів і родичів. Основний принцип методики єзуїтів, що гарантував вплив на людей з метою залучення до католицтва полягав у тім, щоб зробити це в молодому віці й у католицькому оточенні. У травні 1579 року Скарга докладав папі про згоду княгині Слуцької відправити своїх синів на навчання в єзуїтський колегіум. Відомо що брати Слуцькі навчалися в Європі. З листа Калігарді К. Борромейському від 20 листопада 1580 року ясно, що Ян Слуцький став католиком і залучив до католицтва ще когось. Його брат так само згодом перейшов у католицтво. У 1593 році Ян Семіон оголосив своє бажання за власний рахунок заснувати у Львові єзуїтську академію [25,9]. Старший син К.К. Острозького Януш був залучений єзуїтами до католицтва в Німеччині [26,595]. Брат Януша Костянтин ще в молодості потрапив під вплив єзуїтів і таємно прийняв католицтво [27,9]. Нунцій Болоньєтті описує відступництво князя Костянтина від православ'я, підкреслюючи, що князь сам звернувся до нього для порятунку своєї душі [7,80-85]. Дієвість роботи єзуїтської методики доводиться тим, що результатом її були прихильники ордену та лояльні до католицької церкви представники вищих верств суспільства.

Орден надавав великого значення впливу на жінок. У «Таємних наставляннях» пропонувалося навіювати жінкам любов до ордену. Орден цікавився багатими вдовами. Удовам навівали переконання залишатися у своєму положенні [11,431,439-443]. Єзуїти впливали на Анну Костко (удову Олександра Острозького), яка після смерті чоловіка виганяла православних священиків, саджала у в'язницю не згодних прийняти католицтво [27,1214]. Єзуїт Б. Гербест залучив до католицтва Є. Мелецьку, яка допомогла навернути до католицької церкви свого чоловіка-кальвініста Миколу Мелецького, подільського воєводу. У той час як П. Скаргу, що звернулося до воєводи безпосередньо, ледве не скинули з моста [24,4]. Отже, орден починав роботу щодо залучення до католицтва родини з жіночої половини. Дочка Олександра Острозького й Анни Костко Анна-Алоїза перевершила свою матір і всіх інших жінок у підпорядкуванні єзуїтам. Саме єзуїти знайшли Анні-Алоїзі багатого чоловіка Яна-Карла Ходкевича, який фундував для єзуїтів колегіум у Крозах. Анна-Алоїза рано овдовіла і більше не вийшла заміж. Церкву Святої Трійці в Острозі й шпиталь передала ордену [27]. Про величезний вплив на Анну-Алоїзу говорять розміри фундацій єзуїтам: крім нерухомого майна (палаців, сіл, фільварків і т.д.) 30000 злотих у 1624 році, а в 1630 р. ще кілька сіл [28,10-17].

Орден єзуїтів застосовував свої методи в установах католицької церкви, європейських університетах, при дворах монархів, у будинках феодалів, у купецьких конторах, при дипломатичних місіях, на будівництві храмів і інших споруд, у художніх майстернях, на театральній сцені й усюди, де це було необхідно [29,51-61]. Орден застосовував, як традиційні методи, так і сучасні йому способи впливу на віруючих. Єзуїти застосовували методи своїх конкурентів у боротьбі за вплив на населення. Як і гуманісти вони відкривали школи й академії, обсерваторії, журнали, газети, писали наукові добутки в області природознавства і гуманітарних наук [13,159-160].

Таким чином, методи ордену єзуїтів у залежності від способу впливу можна розділити на кілька груп. Традиційні релігійно-місіонерські методи: проповідь, сповідь, добродійність, релігійні церемонії і свята, демонстрація чудес. Методи з використанням насильства. Як новітні методи психологічного й ідеологічного впливу варто розглядати: богословські диспути за єзуїтським сценарієм, методи «Духовних вправ» I. Лойоли (психологічний тренінг), релігійна літературна полеміка. В особливу групу виділяємо методи виконання роботи єзуїтами не безпосередньо, а їхніми помічниками: прихильниками, представниками органів влади й іншими особами. Методи діяльності ордену єзуїтів відповідали за рівнем розвитку, моральним нормам, за ступенем застосування насильства методам діяльності католицької церкви та сучасних йому урядів європейських держав. Проте до застосування своїх методів орден підходив вибірково, що й забезпечувало успіх Товариству у досягненні його завдань.

Література

орден єзуїт релігійний культурний

1. Демьянович А. Иезуиты в Западной России в 1565-1772 гг. // Журнал Министерства Народного Просвещения. 1871. №8-12. №12. С. 230-231.

2. Харлампович К.В. Западнорусские православные школы ХУІ начала

ХУІІ вв. Отношение их к инославным. Казань, 1898. 524, LVI с.

3. Сливов И. Иезуиты в Литве // Русский вестник. Москва, 1875. Т.118.С. 5-63; Т.119.С. 724-770; Т.120.С. 550-599.

4. Михневич Д.Е. Очерки по истории католической реакции (иезуиты). Москва: АН СССР, 1955. 408 с.

5. Блинова Т.Б. Иезуиты в Белоруссии. Минск: Беларусь, 1990. 108 с.

6. Плохий С.Н. Папство и Украина (Политика римской курии на украинских землях в ХУІ ХУІІ вв.). Киев: Вис, 1989. 224 с.

7. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х поч. XVIIст.: Зб. док-в і мат-в). Київ: Наукова думка, 1988. С. 70-77, 80-85, 91-94.

8. Демьянович А. Вказ. праця. №9. С. 16-18.

9. Сливов И. Вказ. праця. Т.118. С. 47-48.

10. Демьянович А. Вказ. праця. №8. С. 229-230.

11. «Тайные натавления» // Самарин Ю.Ф. Иезуиты и их отношения к России. Письмо к иезуиту Мартынову. Москва, 1870.

12. Григулевич И.Р. Крест и меч. Католическая церковь в испанской Америке, ХУІ XVIII вв. Москва: Наука, 1977.

13. Демьянович А. Вказ. праця. №11.

14. Снесаревский П.В. Миссия Поссевино в Россию // Ученые записки Калининградского государственного педагогического института. Калининград, 1955. Вып.1.

15.1634 г. августа 11 (нов. ст. 21). Жалоба луцких православных шляхтичей и мещан на иезуитов, студентов и служителей луцкого иезуитского коллегиума // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. Москва: АН УССР, 1953. Т.1. С. 138-142.

16. 20 октября 1645 г. Список выписи из гродских книг о грабеже иезуита Игнатия Ельца в деревне Рутвенки // Памятники, издаваемые временною комиссиею для разбора древних актов. Киев: Университета св. Владимира, 1845. Т. 1. №756.

17. 1643 г., сентябрь 9. Жалоба полоцкого иезуита Яна Филиповского на всех полоцких схизматиков // Уния в документах: сб. статей /Сост. В.А. Теплова,

З.И. Зуева. Минск: «Лучи Софии», 1997.

18. Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны середины ХУП в. Социально-экономические предпосылки войны. Москва: АН СССР, 1959.

19. Листи короля Сигізмунда III з Кракова до Магістрату міста Львова від 20 липня 1606 р., 3 грудня 1607 р. та 22 червня 1608 р. // ЦДДА у м. Львові. Ф. 132. Оп. 1. Спр. 35. 3 л., Спр. 36. 3 л., Спр. 37. Арк. 1-39; Запис у львівській гродській книзі декрету київського воєводи С. Жолкевського // Боротьба Південно-Західної

Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X поч. XVII ст.: Зб. док-в і мат-в). Київ: Наукова думка, 1988.С. 192-194.

20. Письмо Б. Мацейовского к венецианскому дожу // Цит. за: Блинова Т.Б. Иезуиты в Белоруссии. Минск: Беларусь, 1990.

21. Цит за: Сливов И. Вказ. праця. Т. 119.

22. Викторовский П.Г. Западнорусские православные фамилии, отпавшие от православия в конце ХУ-ХУП вв. Вып. 1. Киев, 1912.

23. Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией до 1609 г. СПб., 1901.

24. Брянцев П.Д. История литовского государства с древнейших времен. Вильна, 1889.

25. Адріянова-Перетц В.П. З діяльності єзуїтів на Україні і Білорусії кінця ХУ! ст. за новими документами // Украйна, 1927.

26. Карташов А.В. Очерки по истории русской церкви. Т. 1-2. Москва: Наука, 1991.

27. Левицкий О. Єзуїтська преподобиця: історичне оповідання. Вінніпег: Українська видавнича спілка Б.Р.В.

28. Левицкий О. Анна Алоиза, княжна Острожская // Киевская старина, 1883. №11.

29. Бёмер Г. История ордену иезуитов // Орден иезуитов: правда и вымысел. Сб. /Сост. А. Лактионов. М.: ООО «Издательство АСТ», 2004.

Размещено на Allbest.ru