Християнсько-православна мораль як духовний регулятор культурного життя суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Християнсько-православна мораль як духовний регулятор культурного життя суспільства

Яковенко А.І.

Доручення Президента України № 1-1/657 від 08.07.2005 року «Щодо подолання морально-духовної кризи суспільства» й наказ міністра освіти і науки України №437 від 26.07.2005р. надає українському суспільству орієнтири щодо подолання морально-духовної кризи суспільства, поєднання зусиль держави, громадського суспільства і Церкви у створенні високодуховного виховного середовища, забезпечення морально-етичного виховання українського народу. Україні, яка переживає час свого становлення і формування, звернення до духовної спадщини є дуже важливим і актуальним. Сучасне життя ставить у центр філософської рефлексії питання духовності, пов'язані з віковічними християнськими засадами, які наголошують на аксіології кожної людської особистості. У руслі вище поставлених проблем, науковий аналіз ідей християнської етики в релігійній філософії є надзвичайно актуальним як у науково-теоретичному, так і в практично-прикладному відношенні.

Значна роль морального чинника в подоланні духовної та економічної кризи України на сучасному етапі. Дуже вагомою є ідеологічна складова в процесі державотворення. Виходячи з цього українському суспільству необхідно звернутися до глибинного розгляду потенціалу християнського вчення. Огляд наукової літератури та аналіз останніх досліджень дає підстави зробити висновок, що в українській науковій бібліографії є все ще мало досліджень, які розглядають гуманізуючий вплив на особу християнсько - духовної моралі.

Серед представників початкового періоду середньовічної філософії, які утверджували фундаментальні принципи християнсько-теологічної концепції, які підготували основу для підкорення теології та релігійної філософії, слід відзначити Василя Великого, Григорія Назіанзіна, Максима Сповідника.У праці Василя Великого «Спростування захисного слова злочестивого Євномія» мислителєм спростовується, з точки зору Церкви, релігійні погляди Євномія, який захоплений славою аріанина Аеція, виклав у своїй книзі «Апологія» вчення про Ісуса Христа на засадах аріанства, називаючи Сина Божого творінням Отця, а Дух Святий творінням Ісуса Христа.

Релігійна домінанта світогляду Григорія Назіанзіна зосереджена на христологічному догматі. Релігійно-теологічне дослідження апологета «Слово тридцяте» яскраво свідчить про полеміку з аріанством з приводу питань єдиносущості Сина Божого Отцю. Григорій Богослов досліджує тексти Біблії, що стосуються Ісуса Христа, де Господь постає як справжній християнський кеносисний Бог.

Аналіз онтологічних засад духовності як форми моральнісної самореалізації особистості здійснюється в наукових розробках сучасних науковців - етиків Л. Когана, В. Малахова, М. Рупніка, В. Горського.

Фундаментальну релігійно-теологічну рефлексію про сутність людини знаходимо у праці словенського теолога і філософа М. Рупніка «Коли говоримо Людина. Особа, пасхальна культура». У своєму творі М. Рупнік намагається показати, що людина як особа постійно прагне до вдосконалення, вона мусить розвивати свої таланти, свою мораль, й досягає власної повноти лише у контакті з суспільством. Тому між особистістю і суспільним виміром людини існує своєрідний автентичний зв'язок.

Методологічні засади осмислення орієнтації особистості на певні смислоутворюючі начала в контексті їх функціонування в сфері суспільної реальності, знаходять своє обґрунтування в праці В. Малахова «Сенс життя і моральне ставлення людини до світу».

Аксіологія індивідуальної орієнтації, креативність суб'єкта в його відношеннях зі світом, віра, любов, спів страждання, суб'єктивний максималізм та об'єктивна заглибленість духовно-моральнісних вимог. Це і створює найбільшу світоглядну проблематику сучасності та кризу традиційних світоглядних форм, що спиралися на абсолютну аксіологію й стверджує життєве значення основних моральних цінностей, незамінності їх спрямовуючої ролі в розвитку культури й особистості.

Мета статті - полягає у здійсненні релігієзнавчого аналізу сутності проблематики взаємозв'язок релігії і євангельсько-православної моралі як етичної основи християнської культури.

Питання про значення моральних цінностей, їх специфіку, про співвідношення релігійного, загальнолюдського й особистісного в ієрархії моральних цінностей, про категорії моральної оцінки поведінки та вчинків особистості, їх мотивація, моральний ідеал людини та суспільства, співвідношення аксіології та істинності, норми та цінності - найважливіші проблеми, які висвітлювалися і зараз висвітлюються в релігієзнавчій та філософській науковій літературі. Найбільш важливим, в що віримо і до чого прагнемо широко повинно знаходити своє відображення в наукових дослідженнях представників практично всіх гуманітарних дисциплін в християнській науковій аксіології, а саме: християнській аретології, християнській деонтології, християнській феліцетології.

Східнослов'янська православно-етична традиція поки що, на нашу думку, не осмислена як специфічне, цілісне явище і представлена достатньо фрагментарно. Традиційно її відлік ведуть від поглядів революційних демократів XIX століття [11,с.189-193]. Разом з тим, необхідно визначити, що вже пам'ятники староруської літератури й писемності включали в себе етичні проблеми. До них належать твори з морально-повчальною спрямованістю, твори публіцистичного характеру, що містять серйозні роздуми про світ і людину: ««Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово» Кирила Туровського. Сюди ж входять ряд апокрифів, азбуковники, тлумачення на Псалтир, Євангелія і Апостол, „твори Йосипа Волоцького, Авакума Петрова та багато інших».

Дослідник історії ортодоксальної церкви А.Карташев вважає, що «... тільки з проникненням православ'я на Русі починається етично-виховний процес» [9,с.218]. Він пише, що користь і грубий розрахунок служать мотивом поклоніння богам староруського язичництва. «Нічого не може бути різкішим тій протилежності, яку внесла до кола етичних ідей язичництва християнська церква. Церква відкрила для нього поняття гріха і вказала його навіть у щонайменших, ні для кого невидимих поруках людського серця, а над усім внутрішнім світом людини і над усіма частковими виявами його зовнішньої поведінки поставила бога як пильного Суддю.

Думка про неминучий божий суд справляла надзвичайно сильне враження на полохливу уяву язичника і витверезним чином впливала на його етичну поведінку».

У суспільній свідомості церква сприймалася як абсолютний етичний авторитет, яка є хранителем справжньої моралі, освяченою євангельською істиною. Староруська законодавча система зробилася в руках представників руської церкви дієвим засобом для проведення початків християнської моральності в тогочасне життя. На думку В.Ключевського «церква зробила у становищі руського холопа рішучий перелом, що його одного було досить, щоб зарахувати її до головних сил, що творило староруське суспільство» [10,с.343]. Протягом багатьох сторіч етична свідомість селянства розвивалася під впливом православ'я, одночасно продовжуючи зберігати народні традиції та звичаї. Те, що селянин вважав своєю вірою, включало його уявлення про сенс життя, про призначення людини, про ставлення людини до іншої людини та до всіх людей.

Православна ідеологія виробляє свою концепцію всесвіту. Головна думка її полягає у твердженні, що в світі і в людині йде непримиренна боротьба двох протилежних начал, що ототожнюються з Богом і дияволом, з душею і плоттю. Людина закликається до моральної відповідальності, вона має роботи свідомий вибір між двома світовими силами - добром і злом.

Величезна роль в етичному стані суспільства та його вихованні належала монастирям. «Перші згадувані в джерелах монастирі були засновані князями або іншими багатими людьми. Монастирів, заснованих подвижниками, було небагато» [16,с.306-307]. Пізніше вони стали утворюватися як добровільні об'єднання людей, охочих мати максимальну можливість будувати життя відповідно до власної совісті, добровільно вибраної і ними самими визначеною духовністю, щоб мати притулок для позбавлення від гріха. За твердженням Церкви, чернечий ідеал завжди служив у православ'ї духовно-етичним орієнтиром для кожного благочестивого християнина. Він задавав певну систему координат і вектор розвитку релігійної свідомості, і, перш за все, те, що «„природа давньоруського народу зізнається як аскетична, така, що відрікається від земних справ і земних благ; вона кличе до свободи від принад земного життя, до аскетичного зречення від світу» [12,с.101-109].

Разом з політичними питаннями засновники перших монастирів на Русі, ченці Києво-Печерської лаври, висунули ідею загальної «монастиризації» староруського суспільства, перетворення мирян, у тому числі і князів, в покірних слуг настоятелів монастирів і їх мешканців, вважаючи, що таким чином можна вирішити проблему утвердження традицій первісного християнства [6,с.305-392].

Так, відомих дослідник києворуської культури П.Мілюков писав про те, що «нова віра із самого початку перейшла на Русь з рисами аскетизму; християнський ідеал висунутий був спеціально чернечий. Втеча від світу уявлялася єдиним засобом зберегти в душі чистоту ідеалу. Природно, що чернецтво стало здаватися необхідною умовою християнської досконалості».

У розповсюдженні подібної ідеології і моралі крім перекладів з Священного Писання і церковно-навчальної літератури широко використовувались досвід житія святих. Відрізняючись цікавістю, вони були написані легкою і доступною мовою, та чинили сильний вплив на новонавернену паству, формуючи її ідеали й переконання. Результатом етико-перетворювального впливу церкви на суспільство стала канонізація перших святих. Життя великих святих Антонія і Феодосія Печерських, Бориса і Гліба, преподобного Сергія Радонежського стала для маси народу конкретним втіленням нових християнських ідеалів [17,с.211-218].

Психологія й етика етнічної спільності суспільства зазнала сильного впливу від нової релігії. М.Бердяєв зазначає, що: «„.душа народу на Русі була сформована православною церквою».

Разом з тим, і релігія, що обслужила цей етнос, увібрала в себе багато чого з стародавніх вірувань, культової практики, традицій місцевого населення. «Елемент природно-язичницький увійшов і в християнство на Русі „відбулася гостра націоналізація церкви», - підкреслював великий релігійний філософ [4,с.8-10].

Проблеми взаємозв'язку^ релігії і моральності знайшли своє рішення в працях В.Соловйова. Його висновки зробили істотний вплив на погляди його учнів і послідовників. Філософія Соловйова виходить з примату етичних засад. Вчення про моральність було викладене ним в головній праці «Виправдання добра». Ця книга починається з констатації хибності погляду, що цілком підпорядковує етичну філософію явним принципам будь-якого порядку, у тому числі й релігійним. В етиці визначає специфічний предмет дослідження, головне в якому складають особливі переживання людини - сором, жаль, набожність. З цих трьох переживань виводить Соловйов все багатство духовного життя людини [18,с.547-580].

Розглянемо тепер точку зору теології з цього питання. Християнське вчення про моральність є предметом вивчення одного з розділів теології - етичної теології. Біля її витоків стоять такі великі діячі церкви, як Климент Олександрійський, Василь Великий, Іоанн Златоуст. В основі етичної теології знаходиться поняття про етичний закон або борг, іншими словами - про норму людського життя, про вільне виконання закону або про чесноту, про вище благо або кінцеву мету буття людини. У теології православної церкви приймається положення про реальність природного етичного закону як принципу, що має безумовний «загальний» характер і лежить в основі всіх правових і етичних норм. Основним джерелом учення Церкви про природний етичний закон є Божественне Одкровення, патологічна література, пам'ятники церковного права. Православна теологія використовувала теорію етичного закону, або теорію Божественної санкції, яка виходить із загальної посилки християнської етики, згідно якої абсолютним законодавцем в області моральності є Бог. Етичні норми, закони і правила встановлені й освячені Богом [14, с.33-40].

Довершена і висока етика міститься в Євангелії, в Нагірний проповіді Ісуса Христа. Головну тезу теології можна виразити таким чином: моральні цінності християнської етики, які витікають від Бога, суть абсолютні. Їх основний принцип - всеосяжна, всепоглинаюча і всюдисуща любов Бога до людини. Абсолютизуючи ці принципи, християнство піднімає людину до високого рівня святості. Неможливе, на переконання православних богословів і філософів, більше прославляння або освячення людини, ніж те, яким його удостоїла етика християнства. Але Євангеліє не є однією із збірок моралістичних розпоряджень. Справді етичною людина може стати лише за сприяння благодаті Христової [2,с.25-27].

Розуміння моралі і православ'ї полягає перш за все в площині того, що православна церква вірить в людину, в її свободу, цінує зусилля людини на шляху до правди Христової. Православ'я не бачить в тілі джерело слабкості, а, навпаки, заявляє про прояснення і перетворення його «єства». Святі Афанасій Великий і Макарій Великий кінцевою метою вважали «обожнення». Шлях до нього православ'я розуміє як безперестанну духовну працю, очищення серця і «здобування Святого Духу» [7,с.229-240].

Ці основоположні ідеї були розвинені в працях християнських теологів: митрополита Філарета (Дроздова), святителів Феофана Затворника, Ігнатія Брянчанінова, релігійних філософів С. Булгакова, Г. Флоровського, М. Бахтіна та ін. [3,с.201-216]. Теоретичне обґрунтування істоти й особливостей православної моральності базується на багатовіковому досвіді формування й розвитку києворуського характеру, на узагальненні всієї соціальної практики, людських можливостей, в яких розкривається правдивий сенс етичних вчинків.

Мораль - єдиний регулятор життя, що носить універсальний характер, що охоплює всі сфери діяльності людини, і без нього різні форми державного контролю і покарань не можуть забезпечити соціальну доцільну, «цивілізовану» поведінку широких мас. Якщо суспільство не регулюється свідомістю самих індивідів, воно неминуче перетворюється на механічний агрегат, позбавлений життєвої само організуючої відтворювальної сили. Точка зору про те, що релігія лише «освятила» виробленні життям етичні норми і оцінки, не відображає дійсного процесу виникнення християнства та розвитку й становлення православ'я на Русі. Все це дозволяє стверджувати, що релігія і моральність можуть і повинні сприйматися як самостійні, хоч і взаємопов'язані галузі духовної діяльності. Це питання у наш час набуло справді драматичного характеру. Дискусії з цієї проблеми формують украй різкі та протилежні точки зору [5,с.33-40].

До певної міри слід погодитися з тим, що протягом всієї своєї тисячолітньої історії православна церква в значній мірі формувала етику, духовну культуру і світогляд великої частини суспільства. Під впливом етичного авторитету церкви суспільство прагнуло втілити в особливому і соціальному житті найважливіші принципи етичного ставлення до всієї навколишньої історичної дійсності, що сформувалася. Ця позиція знайшла віддзеркалення у статті Августина, єпископа Львівського і Дрогобицького. Він сказав про те, що «„упродовж усього історичного існування України саме Православ я було етичною основою, духовним осередком виховання й освіти» [1,с.69].

Думку про те, що фундамент, який історично склався в період християнізації Русі, був зруйнований, бо була зруйнована церква, а народ насильницьким чином був позбавлений віри, висловив один із засновників соціологічної думки, дослідник П.Сорокін. На його переконання, плотське суспільство з його плотською етикою підготувало своє добровільне само- підпорядкування грубому насильству. «Звільняючи» себе від Бога, від усіх абсолютів, від категоричних імперативів, воно стало жертвою відкритого фізичного насильства та обману. Суспільство досягло крайньої точки моральної деградації і наразі трагічно розраховується за свою нерозсудливість. Його хвалений утилітаризм, практицизм і прагматична доцільність обернулися найпрактичнішою і не утилітарною катастрофою.

Моральний ідеал християнської етики виявляє її існування як духовно-моральну діяльність людини з метою духовного удосканалення, становлення в якості духовної особистості у єднанні з Богом. Християнська мораль є важливим чинником утвердження християнської духовності, реалізується в духовній культурі, основою якої є євангельська любов і віра. Це актуалізує значення християнської онтології, в якій особливо важливою є духовно-моральна активність людини, котра організує відповідний спосіб життя. Функціонування християнської моралі в українському суспільстві, її реалізація можлива в українській культурі через поступове залучення членів суспільства до втрачених християнських цінностей, євангельської аксіології, відновлення християнського ставлення до життя.

христіанський теологічний духовність особистість

Список використаних джерел

1. Августин, Єпископ Львівський і Дрогобицький. Життя людини - найбільша таємниця Творця // Православний вісник. - 1997. - №3. - С.69-80.

2. Алипий (Кастальский-Бороздин), Исайя (Белов). Догматическое богословие. Курс лекций. - Троице-Сергиева лавра, 1994. - С. 27.

3. Антоний (Храповицкий) митрополит. Нравственные идеи важнейших христианских православных догматов. - Нью-Йорк, 1963. - 432 с.

4. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. Репринтное воспроизведение издания YMCA-PRESS, 1955. - М.: Наука, 1990. - 224 с.

5. Духовность, художественное творчество, нравственность (материалы «круглого стола») // Вопросы философии. - 1996. - № 2. - С. 33-40.

6. Житие Феодосия Печерского. Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI -начало XII века. - М.: Изд-во Сретенского монастыря, 1978. - 653 с.

7. Зеньковский В. Основные начала христианской морали: Апологетика. - М.: РХПИ, 2002. - 482 с.

8. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви: Сочинения: В 2-х т. - М.: Мысль, 1993. - Т.1. - 684 с.

9. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви: Сочинения: В 2-х т. - М.: Мысль, 1993. - Т.2. - 738 с.

10. Ключевский В.О. Сочинения: В 4-х т. - М.: Наука, 1959. - Т.3. - 592 с.

11. Кропоткин П.А. Этика: Избранные труды. - М.: Политиздат, 1981. - 496

12. Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. - М.: Паломник, 1999. - 599 с.

13. Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры: В 3-х т. - М.: Мысль, 1994. - Т.2, ч. 1. - 684 с.

14. Платон (Игумнов), архимандрит. Православное нравственное богословие. - М.: Изд-во МФТИ, 1999. - 438 с.

15. Поучение Владимира Мономаха; //Памятники литературы Древней Руси. 1984. - № 5. - С.85.

16. Православная богословская энциклопедия: В 7 т. - СПб.: Типография А.П.Лопухина, 1904. - Т.5. - 736 с.

17. Сказание о Борисе и Глебе; Житие Сергия Радонежского //Памятники литературы Древней Руси. - 1978. - № 9. - С.218.

18. Соловьев B.C. Оправдание Добра. Сочинения: В 2 т. - М.: Мысль, 1990. - Т.1. - 962 с.

19. Ю.Сорокин П.А. Социокультурная динамика - М.: Республика, 1994. - 632 с.

Размещено на Allbest.ru