Релігійно-культурологічна концепція К.Г. Юнга

юнг релігія культура богослов'я

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт, предмет, мета і задачі дисертаційного дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна роботи, з'ясовується її теоретична й практична значущість, відзначається апробація результатів дослідження.

У першому розділі "Аналітичний огляд джерел та досліджень теоретичної спадщини К.Г. Юнга" дисертант аналізує основні праці К.Г. Юнга та дослідницьку літературу, присвячену юнгівському вченню, доводить необхідність концептуального розгляду його релігійно-культурологічних поглядів.

Теоретична спадщина швейцарського мислителя складає більше 20 томів і має значний вплив на розвиток гуманітарної думки кінця ХХ століття, давши значний поштовх становленню різних сфер знань. Аналіз концептуальних праць К.Г. Юнга: "Символи трансформації", "Психологічні типи", " Mysterium coniunctionis", "Психологія та алхімія", "Синтетичний чи критичний метод", "Особисте та надособисте, чи колективне несвідоме", "Поняття колективного несвідомого" свідчить, що методологічні та базові положення "аналітичної психології" слугують основою його поглядів на релігію та культуру.

Релігієзнавчі та культурологічні праці К. Юнга: "Психологія і релігія", "Про психологію східних релігій та філософій", "Феноменологія духу в казці", "Відповідь Іову", "Спроба психологічного тлумачення догмату про Трійцю", "Йога та Захід", "Сучасність та майбутнє", "Про становлення особи" містять основні положення його релігійно-культурологічної концепції і дозволяють відтворити концептуальний характер його релігійно-культурологічних поглядів.

В розділі підкреслюється, що вчення К.Г. Юнга, незважаючи на те, що воно з'явилось порівняно недавно, викликає значну увагу дослідників. Аналізу поглядів швейцарського мислителя присвячена значна кількість праць, в яких розглядаються як окремі їх аспекти, так і даються оцінки вченню в цілому. Вагомий внесок у вивчення юнгівської спадщини внесли як зарубіжні дослідники (Г. Еллінберг, П. Хоманс, Ф. Шаре, Д. Керр, Дж. Браун, Г. Вер, Е. Гловер, Д. Даурлі, Р. Нолл, Е. Самуєлс, Д. Шарп) так і вітчизняні (С. Аверінцев, П. Гуревич, О. Донченко, В. Зеленський, О. Косарєв, Л. Левчук, В. Одайник, О. Руткевич, П. Бевзенко, О. Сарапін, І. Яблоков та інші).

Сучасні дослідники творчості К.Г. Юнга здійснюють це в кількох напрямах, зумовлених інтерпретацією сутності поглядів швейцарського мислителя. Аналізу вчення про "архетип колективного несвідомого" присвячені праці Л. Бевзенко, В. Даниленко, В. Лейбіна, О. Руткевича, С. Маленко. Юнгівські погляди на природу людини аналізують Ю. Козелецький, В. Татенко, В. Єрмолаєва, Х. Хорні. Міфологічний аспект творчості мислителя розробляють А. Лобко, Е. Мелетинський, В. Менжулін, К. Хюбнер. Релігієзнавчий напрямок дослідження вивчається М. Поповою, П. Гуревичем, Б. Куценком, І. Тимощуком.

Разом з тим релігійно-культурологічні погляди К.Г. Юнга залишаються недостатньо дослідженими. Розробляються лише окремі аспекти його вчення, проте основні базові положення майже не висвітліюються. Це значною мірою заважає проникнути в сутність юнгівського розуміння релігії та культури. Дисертант відзначає необхідність проведення концептуального аналізу релігійно-культурологічних поглядів К.Г. Юнга, що дозволить усвідомити всеохоплюючу систему положень у їх взаємозв'язку і взаємозалежності, обгрунтувати наукові висновки та оцінки його вчення.

Другий розділ "Ідейно-теоретичні підвалини "аналітичної психології" К.Г. Юнга" присвячений з'ясуванню методологічних, світоглядних, а також концептуальних поглядів швейцарського мислителя, аналізу його вчення про "архетип колективного несвідомого" та телеологічного вчення про людину.

У підрозділі 2.1 "Синтетичний" метод - висхідна парадигма "аналітичної психології" досліджуються основні джерела становлення поглядів швейцарського мислителя, світоглядні уподобання, особливості методологічних підходів та методик. Зазначається, що погляди К.Г. Юнга більш схильні до платонівської, ніж до арістотелівської традиції. Мислитель посилається на вчення Платона, Августина, І. Канта, Т. де Шардена, його цікавлять твори гностиків, середньовічних алхіміків, європейських та східних містиків. В той же час раціональна традиція, яка завоювала Захід, сприймається К.Г. Юнгом як втрата почуття божественного, збіднення духовного сприйняття рухів душі. Панлогізм філософії Г. Гегеля сприймається ним як "важкий удар по грунтовній причинності".

Особливістю юнгівської методології є переорієнтація з причинного, детерміністського підходу на цільовий та редукціоністського на синтетичний, який розглядає частини через призму цілого, вивчає несвідомі феномени із наступним їх аналізом свідомістю і розширенням їх змістів. Точкою відліку в його методології стає людина, її внутрішній світ: метафізична проблематика замінюється на психологічну та трансцендентну (межову), мислитель постійно шукає за окостенілою формою живий імпульс людської душі. Онтологічні погляди К.Г. Юнга характеризуються визнанням психічної реальності як найбільш важливої. Гносеологічні підходи випливають з онтологічних і визначаються як сенсуалістські. Основою його методологічних принципів дослідження явищ стає концепція енантіодромії, яка передбачає перетворення будь-якої крайності в свою протилежність.

Використання духовно-наукових методів характеризує специфіку методологічного підходу К.Г. Юнга до релігійно-культурологічної проблематики. Поєднання наукових та духовних методів у вченні мислителя засвідчує схильність до герменевтичного підходу у вирішенні соціокультурної проблематики. К.Г. Юнг підкреслює, що оскільки релігія має суттєве психологічне начало, до неї слід підходити з наукової, а не філософської точки зору, хоча рефлексія завжди присутня. На його думку, існують межі раціонального підходу, а для розуміння сутності релігії і культури найвищим є духовний підхід, який передбачає з'ясування суті людської душі.

У підрозділі 2.2 "Архетип колективного несвідомого як категорія уяви" розкривається природа та сутність однієї із основних категорій вчення К.Г. Юнга "архетип", тлумачення свідомого, несвідомого, колективного несвідомого, методологічне значення міфологеми в науковому пізнанні.

Психіка людини розглядається К.Г. Юнгом як динамічна взаємодія свідомого та несвідомого і потребує певного балансу, порушення якого веде до руйнування цілісності людини, різного роду катаклізмів в суспільстві. Аналізуючи юнгівське розуміння свідомості, автор доходить висновку, що вона не тотожна психіці. Особливістю свідомості є однобічність, виключення побіжних смислів, концентрація на відносно невеликих змістах. Її функція другорядна і полягає у підтримці зв'язку між психічним та ego (центром свідомості). Завдання свідомості вбачаються у відтворенні порядку в хаосі світового цілого.

К.Г. Юнг тлумачить несвідоме як першооснову, визначальний компонент психіки, що відіграє в житті людини вирішальну роль та поділяється на особисте і колективне. Особисте несвідоме - поняття, яке, охоплюючи всі набуття особистого існування, складається з витіснених свідомих споминів. Юнгівське розуміння колективного несвідомого, робить висновок автор, криється в тому, що образи колективного несвідомого на відміну від особистого несвідомого з його чисто особистим змістом, мають чітко виражений міфологічний характер. За формою, змістом образи колективного несвідомого співпадають з первісними уявленнями, які лежать в основі міфів. Вони вже мають не особисту, а надособисту природу і абсолютно всезагальні, притаманні всім людям. Структурними елементами колективного несвідомого виступають архетипи - пояснювальний опис платонівського ейдосу, споконвіку існуючі, всезагальні зразки, джерело всіх сучасних ідей, які мають неваріабельне число значень.

Дисертант вважає, що синтез К.Г. Юнгом наукового та міфологічного дискурсу - висхідна парадигма його вчення, яка дозволяє замислитись над можливою зміною стратегії наукового пізнання, коли редукція вищих форм до нижчих має поступитися місцем елевації (підвищенню), вимагає зробити релігієзнавчу науку адекватною, не тільки логічною, але й міфо-логічною.

Підрозділ 2.3 "Телеологічне тлумачення природи людини" присвячений дослідженню поглядів К.Г. Юнга на сутність людини, які виступають основою всього його вчення і є фундаментальними для осягнення релігійно-культурологічного вчення.

Юнгівська методологія в поглядах на людину висвітлює її специфіку, що визначається переорієнтацією із соціальних питань людського буття на смисложиттєву, концентрацією уваги на межових аспектах життя особи. Основою його концепції людини стають тези: людська психіка сакральна; вирішальним для людини є питання: "чи пов'язана вона з чимось безкінечним?". Вивчення юнгівського розуміння структури людської психіки показує, що вона поділена ним на два структурні компоненти: ego та Самість. Якщо ego виступає центром свідомості (центром суб'єктивної ідентичності), то Самість - впорядковуючим та об'єднуючим принципом всезагального психічного начала (центром об'єктивної ідентичності). Самість - вищий психічний авторитет, якому ego підкоряється. Тобто вісь ego-Самість дозволяє усвідомити свої витоки. Окрім поняття людини К.Г. Юнг вводить поняття індивідуальність та особа. Індивід - психічна людина, що має несвідоме, апріорне існування а сутність особи полягає у максимальному розгортанні цілісної індивідуальності. Особистість не слід плутати з індивідуалізмом, який не є результатом природного розвитку.

В роботі висвітлюється одне з найважливіших понять юнгівської концепції людини "індивідуація" - процес досягнення свідомої індивідуальності. Згідно вчення К.Г. Юнга, індивідуація є природно-необхідною, оскільки її затримка шляхом переважного нормування за колективними масштабами наносить шкоду життєдіяльності людини. Індивідуація веде не до роз'єднання, а до більшої колективної зв'язаності. Метою розвитку людини, згідно з К.Г. Юнгом, виступає не досконалість, а цілісність, яка розуміється як примирення багатьох ворогуючих компонентів особистості. Дисертант доходить висновку, що саме через принцип телелогічності, приписування мети природі, перенесення на неї здатності до цілепокладання, швейцарський мислитель прагне розкрити не тільки походження людини, а й визначити напрям її майбутнього розвитку.

У третьому розділі "Природне богослов'я" К.Г. Юнга - пошук оживотворення людського духу" досліджується тлумачення релігії у вченні швейцарського мислителя.

У підрозділі 3.1 "Релігія як природний продукт несвідомого" розглядаються погляди К.Г. Юнга на природу релігії, релігійного досвіду, віросповідування та догми.

В інтерпретації швейцарським мислителем релігії міститься певна амбівалентність: безсумнівне визнання духовних можливостей релігії визначається таким же гострим усвідомленням недоліків ортодоксальних її форм. К.Г. Юнг розрізняє релігію зовнішню і внутрішню. Зовнішня релігія розуміється як віросповідування, релігійні ідеї, вияв колективних переконань, "мирська справа". Її сутності властиві кодифіковані та догматизовані форми первісного релігійного досвіду. Внутрішня, "природна", "жива" релігія тлумачиться в найширшому сенсі як природний продукт несвідомого, первісний релігійний досвід, "індивідуальна справа". Сутність "природної, живої релігії" характеризується ним як "живе ставлення, безпосередня зустріч з позамирським". Специфіка юнгівських поглядів на релігію полягає в тому, що джерела та причини релігійності мислитель вбачає передусім у психології самої людини, бо її мотиви глибоко вкорінені в людській суті. Релігія є виявом найглибших начал психічного. Основна функція "природної релігії" компенсаційна (практична). К.Г. Юнг наділяє релігію і духовною функцією - констатацією душевного в людині.

Дисертант відзначає оригінальність юнгівського тлумачення основних релігійних понять: віри та догми. К.Г. Юнг протиставляє традиційне, неусвідомлене розуміння віри і віру як особисте самовизначення людини по відношенню до існуючого знання, прийняття своєї Самості. Мислитель надає вірі натхненного характеру, стверджуючи, що вона "харизма, дар благодаті, а не метод". К.Г. Юнгу властиве амбівалентне ставлення і до релігійної догми: сучасна традиційна догма втратила значення живого символу, а саме слово стало одіозним. Проте визначальне значення догми, як вияв живого процесу несвідомого у формі драми покаяння та спокути, вважає мислитель висловлює найважливішу сутність внутрішнього переживання.

Особливість поглядів К. Юнга на релігію полягає у виокремленні релігії зовнішньої (віровчення) і внутрішньої (релігійний досвід) та наданню релігійному досвіду сутнісного значення. Для сучасного релігієзнавства юнгівське тлумачення релігії має важливе методологічне значення, оскільки дозволяє зрозуміти глибину її компенсаційної ролі не як ілюзорної за своєю суттю, а як необхідного практично-духовного елементу діяльності людини.

У підрозділ 3.2 "Радикальна ідея іманентності Бога" реконструюється юнгівське розуміння природи Бога, можливості його пізнання та доказу існування.

Проблема природи Бога постійно була в центрі релігієзнавчих поглядів К.Г. Юнга. Найбільш рельєфно вона актуалізувалась в його праці "Відповідь Іову". В інших працях проблема Бога розкривається не в прямій постановці, а в опосередкованих формах, що детермінувалося конкретними ситуативними обставинами. Погляди К.Г. Юнга на сутність Бога носять амбівалентний характер: важко розрізнити, коли він має на увазі Бога, а коли "ідею Бога". В дисертаційній роботі показано, що К.Г. Юнг вважає Бога в християнстві занадто зовнішнім, а тому ворожим повноті життя та розвитку духу людини. Замість християнського догматизованого, "мертвого" Бога К.Г. Юнг вводить поняття "живого" Бога, походження якого він вбачає в несвідомому людини.

Проголошуючи через несвідоме, божественне начало має своїм завданням формувати цілісність людини. Заслуговує на увагу те, що заперечуючи у Бога онтологічний, трансцендентний, потойбічний статус, К.Г. Юнг замінює його іманентним, властивим самій людині і тлумачить його суть на інтрапсихічній основі. Радикальна інтерпретація Бога доповнюється ще двома положеннями: Божество представляє собою дещо таке, що присутнє людині, Бог має світлий і темний бік. На відміну від теологічних роздумів про особливості доказів буття Бога та його істинність, мислитель вважає, що в доказах буття Бога немає жодної потреби, як немає потреби доводити красу сонячного сходу.

Розглядаючи символ християнського божества Трійцю, К.Г. Юнг доходить висновку, що три іпостасі: Батько, Син і Дух несуть в собі значне смислове навантаження, висловлюють необхідність та напрям духовного розвитку і що саме третя іпостась Дух, який втілює елемент натхнення, виступає сучасним розумінням природи божества. В дисертаційній роботі показано, що К.Г. Юнг вважав християнську Трійцю незавершеною; цілісність передбачає кватерність, четверицю, яка несла б у собі і жіночий елемент. Поряд з поняттям "Бог" К.Г. Юнг використовує поняття "нумінозне" та "дух". Якщо нумінозне Р. Отто вживає у специфічно лютерівському розумінні як "страх господній", як "зовсім інше", трансцендентне, то у К.Г. Юнга розвивається скептичне ставлення до трансцендентного Бога, йому більш близьке шпенглерівське та ніцшеніанське розуміння трансцендентного як долі, діонісійського начала. Своє розуміння духу мислитель протиставляє християнському та гегелівському тлумаченню, стверджуючи, що свідома ідея духу розколота на безліч значень. Первісне значення духу це демонія, яка виступає проти людини. Його інтерпретація Бога суттєво відрізняється від християнсько-ортодоксального розуміння. К. Юнг прагне через ідею Бога показати, як люди від кристалізації особистого, тобто глибоко індивідуального та унікального, переходять до узагальненої ідеї.

У підрозділі 3.3 "Одкровення К.Г. Юнга" розкриваються основні положення "природного богослов'я" або концепції Одкровення швейцарського мислителя, аналізуються його погляди на природу та призначення релігії майбутнього.

К.Г. Юнг вважав християнство лише одним, хоча й значним, виявом несвідомого поряд з багатьма іншими і, маючи певні обмеження, не може задовольнити потреби сучасної людини. Соціальна ситуація в суспільстві, згідно К.Г. Юнгу, потребує нової компенсації, яка сама могла б нести в собі силу Одкровення (могутнього голосу несвідомого). Метою Одкровення К.Г. Юнга було: вказати на значення та важливість несвідомого, ірраціонального в житті людини, "зробити Бога свідомим", оживотворити людський дух, віднайти більш змістовні форми духовності, пов'язати релігійний досвід в його традиційному тлумаченні із сучасними науковими досягненнями.

Дисертант аналізує основні положення "природного богослов'я" швейцарського мислителя: 1) вимога доповнити догматичні настанови ортодоксального християнства ідеями маргінальних релігійних течій, що свого часу були проголошені єретичними: гностиків, середньовічних алхіміків та містиків, неоплатоників, які звертали увагу передусім на внутрішній світ людини; 2) вчення про "мандалічну свідомість", в основі якої лежить ідея творчого зосередження душі; 3) вчення про третю іпостась Трійці - Дух, як вищу інстанцію, що долає рефлексійність, раціональність та конфліктність другої іпостасі Трійці Сина і є символічним висловом натхнення, щасливої долі та визнанням важливості несвідомого. К.Г. Юнг наполягає на реабілітації положень, що Бог - щось таке, властиве і людині (Самість), а людство принципово релігійне.

В дисертаційній роботі показано, що призначення релігії майбутнього ("природного богослов'я", вчення про колективне несвідоме), згідно К.Г. Юнгу, полягає в з'ясуванні взаємовідносин між індивідом (свідомим) та Богом (несвідомим). Завдання нової релігії вбачаються мислителем у необхідності зробити життя людини цілісним, набути сенс власного життя, інтернаціоналізувати релігійні ідеї, досягнути духовних глибин.

У четвертому розділі "Есхатологічне вчення К.Г. Юнга про культуру" висвітлюється юнгівське розуміння символу, міфу та культури.

У підрозділі 4.1 "Міф як трансформатор культури" досліджується тлумачення міфу у вченні К.Г. Юнга.

Він розглядав всю історію культури як трансформацію міфів, піднесення їх на вищий ступінь. Згідно його вчення, новий міф стає самостійною семантичною реальністю і задає новий напрям в еволюції культури. Амбівалентність підходу швейцарського мислителя до міфу полягає в тому, що, розуміючи його як психічне явище, він разом з тим вбачає в ньому сакральну суть. Однак тут суперечності немає, оскільки К.Г. Юнг називає людську душу сакральною. В своїй сутності юнгівський міф є первісною мовою, яка глибше, вище будь-яких інтелектуальних утворень. Міф служить архетиповою канвою культури.

Дисертант відзначає, що структурно юнгівський міф містить два аспекти: по-перше, для всіх міфів та ритуалів характерний їх "місцевий" характер, вони функціонують як складова частина соціального організму. По-друге, міфам та ритуалам властиво виходити "за межі". Індивід відривається від місцевих, історичних, конкретних умов і поринає в деяке невимовне переживання. Міф є своєрідним містком, що поєднує наш світ і світ інший. В дисертації показано, що у вченні К.Г. Юнга міститься аналіз спільного та відмінного між міфом та релігією. Ця різниця полягає у ступені їх життєвості. Якщо релігія ще наділена божественністю, розкриває живий зв'язок з душевними процесами, то міф це значною мірою втрачає. Проте для примітивного роду він продовжує бути одкровенням несвідомої душі, має вітальне значення. Одним із наслідків юнгівського розуміння міфу є те, що йому властива здатність до цілісного сприйняття світу, подолання антиномічності науки, виступаючи необхідним елементом творчого пізнання.

У підрозділі 4.2 "Символічна природа культури" розглядається юнгівське розуміння символу як засобу осягнення смислу.

К.Г. Юнг детально розробляє проблематику символу, особливість символічного пізнання в працях "Символізм трансформації в мессі", "Символічне життя", "Символи трансформації" та інших. Він розуміє символ як живу органічну сутність, яка виконує роль трансформатора психічної енергії і розглядає його як щось живе. В дисертаційному дослідженні аналізується юнгівський символ, який здатен призводити людину до відсутньої частини цілісної особи, ліквідує людську роздвоєність, надлами свідомого сприйняття, відчуження від життя. Людство впродовж всієї історії зводило захисну стіну символів "проти жахливої життєвості, що таїться в глибинах душі". К.Г. Юнг розрізняє символ і знак. Якщо знак передає абстрактно-об'єктивне значення, то символ передає суб'єктивне, живе значення. Символ має суб'єктивний динамізм, здатний залучати до себе увагу індивіда та захоплюватися ним.

Наголошується, що розглядаючи символ як мову людської культури, особливістю юнгівського розуміння символу виступає осягнення його як інструменту, засобу висвітлення смислу. Символ відсилає до контініуму явищ, синтезує матеріал, взятий в контексті життєвого світу. При цьому відбувається збагачення семантичного поля: суб'єкт поєднує в одне, здавалося б несумісні ланцюги. Основне завдання і головний сенс юнгівського символу полягає в поєднанні людини з несвідомим досвідом нумінозного (божественного). Символи відкривають людині священне і одночасно охороняють його від безпосередньої зустрічі з колосальною психічною енергією архетипів. В церкві символи набувають догматичного характеру, надають форму внутрішньому досвіду. Значення юнгівського вчення про символ важливе в контексті усвідомлення символічної природи культури.

У підрозділі 4.3 "Культура як відчуття сенсу та цілеспрямованості буття" аналізуються розуміння К.Г. Юнгом природи культури, його методологічні підходи до культурологічної проблематики: енантіодромії та імпліцитної есхатології.

Зазначається, що сутністю енантіодромії як методологічного підходу виступає розуміння регулюючої функції протилежностей ("все колись переходить в свою протилежність"), а імпліцитна есхатологія передбачає внутрішню зв'язаність мети розвитку суспільства та особи. Розвиток людської культури, її мета, на думку К.Г. Юнга, це рух в сторону колективної свідомості, яка б увібрала свою несвідому основу. Осягнення цієї мети, або відчуття сенсу та цілеспрямованості буття виступає суттю юнгівського розуміння природи культури. В низці праць культура сприймається як традиція, тобто те, що має історичний характер і розвиток, на відміну від революцій та війн, які розглядаються як явища некультурні, психічні епідемії. Основою культури, її творцем, носієм сенсу виступає індивід, але лише той індивід, який усвідомив своє несвідоме, а точніше з індивідуації, тобто з індивідуального.

В дисертації розвиваються основні положення К.Г. Юнга про роль особи та великої історичної особистості в історії. Швейцарський мислитель вважає найбільш бажаною метою кожної людини - розгорнути цілісність своєї індивідуальної сутності: "особою стає той, хто приймає внутрішнє призначення". К.Г. Юнг розрізняє поняття особа і індивідуалізм, бо індивідуалізм є протиприродною узурпацією. Великі історичні особи ніколи не були в стані повної безумовної конвенції. Велика історична особа - той, хто відкриває новий шлях до більшої безпеки. Дисертант показує, що сучасний стан культури оцінюється мислителем як кризовий, дуже схожий на часи Просвіти. Він вважає, що безмірна раціоналізація сучасного життя девальвувала все ірраціональне і тому функція ірраціонального занурилась в несвідоме. Мислитель вказує на дві сторони культури: зовнішню і внутрішню, вбачаючи завдання сучасної культури в необхідності врахування здобутків минулого, поєднання нашого психічного Я з не-Я, існування живої, повноцінної релігії. Технологічний прогрес та розвиток сприймаються К.Г. Юнгом як ідеали, які не слід заперечувати, проте вони втрачають смисл, якщо не буде враховане значення несвідомого. Мислитель висуває і формулює свій культурний імператив - вирішувати будь-які суперечності, що виникають - в житті та душі окремої людини, а не на полі битви.

У Висновках наведені теоретичні підсумки дослідження релігійно-культурологічної концепції К.Г. Юнга, окреслюються перспективи подальшої роботи над цією темою. Дисертант приходить до таких висновків:

1. К.Г. Юнг розробляє власне оригінальне розуміння релігії та культури в органічному зв'язку з вченням "аналітичної психології", основним завдання якої було з'ясування стосунків між свідомим та несвідомим в людині.

2. Синтетичний метод, запропонований швейцарським мислителем, - евристичний, творчий підхід, який дозволяє розкрити природу цілісної людини, а не тільки її раціональні аспекти. Він створює можливість включення в науковий дискурс ірраціональних моментів, що в свою чергу сприяє відтворенню цілісного підходу до проблем, які розглядаються, дозволяє уникнути обмеженості редукціоністських методів, обгрунтувати використання науково-духовної або герменевтичної методології.

3. Для сучасного релігієзнавства юнгівське тлумачення релігії має принципове методологічне значення, оскільки розкриває глибину компенсаційної ролі релігії не як ілюзорної за своєю суттю, а необхідного духовно-практичного елементу людської особистості та суспільства. Аналіз психологічних детермінант релігії, здійснений К.Г. Юнгом, виявляється одним із найвагоміших і глибоких у сучасному релігієзнавстві. Вони не зводяться до афективних станів, окремих почуттів (страх, невпевненість тощо), а характеризуються як визначальний чинник існування релігійних поглядів (поряд із соціальними та гносеологічними), усвідомлення яких виявляється нагальною потребою становлення особи. Певною крайністю релігієзнавчих поглядів К.Г. Юнга виступає наявність в них елементів містики та окультизму.

5. Цінність юнгівського вчення про культуру полягає в констатації необхідності безумовного поєднання культури зовнішньої (прогресу технологічного) і внутрішньої (усвідомлення своїх коренів), осягненні її символічної природи. Одним з методологічних наслідків юнгівського розуміння міфу є те, що він має здатність до цілісного сприйняття світу, виступає необхідним елементом творчого пізнання.

6. У сучасному релігієзнавстві юнгівський герменевтичний підхід до аналізу релігійно-культурологічних проблем виявився одним з найбільш плідних. Він дозволяє позбутися редукціоністської настанови, розглядати духовні явища в широкому контексті людського буття і активно сприяє подальшому розвитку сучасною вітчизняною наукою питань релігії та культури.

Основні теоретичні положення і висновки дисертації представлені в публікаціях автора