Модель відносин "Симфонії" імператорської влади та Російської Православної Церкви в 1721-1917 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модель відносин «Симфонії» імператорської влади та Російської Православної Церкви в 1721-1917 роках

Лучанін С.М.

Термін «Симфонія влад» сформульований багато століть назад, являє собою такий стан відносин держави і церкви, що націлює нинішнє покоління на стабільність і впорядкованість як на підставу консолідації суспільства. Heвипадково вихід українського суспільства до нових цілей і цінностей свого існування, як рядовими громадянами, так і елітою пов'язується з поняттям «соборність». Поряд із цим, соборність у суспільній свідомості завжди виражена в общинному, дорадчому характері відносин між самими віруючими, між громадянами і державою в цілому. Досягнення соборності навряд чи є можливим без опори на вироблені багаторічною традицією релігійні і культурні зразки, яким і є, зокрема, «симфонія влад».

На сучасному етапі життя Російської Православної Церкви в російському церковному середовищі дуже відчутними стали тенденції деякої «ностальгії» за часами імператорської Росії. Яскравим виявом прийнятності цих поривань Російською Церквою можуть бути різні церковно-політичні акти, які трактуються представниками РПЦ як «повернення російському народу його достоїнства» [ 1 ,с. 6]. Часто в таких актах акцентуєгься увага на ролі російських імператорів в житті Церкви синодальної доби[2,с.194]. В сучасних працях зроблено джерелознавчий аналіз відносин двох інституцій в досліджуваний період.

Тому, цікаво дослідити, яким насправді було становище Російської Церкви в синодальний або імперський період та яке зверхнє було відношення російських імператорів до РПЦ в той час.

Предметом дослідження автором статті є вплив російських монархів стосовно Російської Церкви, щоб визначити, наскільки їх становище в синодальний період відповідало канонічним нормам і які причини зумовили відповідне положення.

Як відомо, символом і формою древньовізантійської теократичної симфонії двох влад було очолення єдиного церковно-державного організму християнської нації двома найбільш високоповажними особами патріархом і царем. Але в новому періоді існування зародкової Російської імперії таке роздвоєння не мало місця під тиском нового ідеалу секуляризованої держави, абсолютного її верховенства у всіх сферах життя суспільства.

Відносно рівноправне існування Церкви і держави в Росії було знищене Петром І й оформилося в так звану синодальну систему. Реформування Петром І вищого управління Російської Церкви та встановлення ним державної церковності принципово змінили взаємовідносини між державою і Церквою. церков влада імператор синодальний

Дійсно, церковна реформа, що зачепила в сутності тільки вищу ланку церковного управління, була необхідна, проте не в тій формі, в якій вона була здійснена. Церковне життя потребувало значно більш глибоких вдосконалень і його недоліки ніяк не можна було віднести на рахунок патріаршого устрою. Але Петра хвилювали не стільки недоліки, які мали місце в церковному житті, скільки небезпека двовладдя, яке, за його думкою, таїло в собі патріаршество. Петро гадав, що можливо запобігти цій небезпеці шляхом створення Духовної колегії. Як зазначає І.К. Смоліч: «Якби «Духовний регламент» не був документом суто державного законодавства, до виникнення державної церковності справа би не дійшла. З того моменту, як «Регламент» став законодавчою основою вищого управління РПЦ, остання перетворилась в частину Російської держави, а Святійший Синод став державною, а не власне церковною установою» [3 ,с. 111 ].

П.В. Верховський так характеризує відносини між Церквою і державою в Московській Русі: «В московську епоху, при самобутності традиційної влади патріарха, при тотожності цілей Церкви і держави, існувало двовладдя царя і патріарха, яке простягалося в однаковій мірі на всю державу»[4,с.501].

На початку реформа церковного устрою провадилася під невинним виглядом заміни одноособової влади колегіальною. Як зауважує проф. О. Лотоцький: « Згодом, з оформленням законодавчого акту церковної реформи та з тими доповненнями до того акту, що наступили пізніше, виявилися характерні риси тієї системи державної церковності, що прийняла в Московській Церкві виразну форму цезарепапізму. Це й було властивим завданням реформи новизна її полягала власне в тому, що церковна організація стала установою державною та обернулася в частину самодержавного урядового апарату»[5,с.424].

За Петра І Церква з самого початку опинилася перед лицем державної влади, яка не тільки усвідомлювала себе необмеженою, але і цілком обдумано, із залізною послідовністю, навіть в дрібних деталях, реалізовувала цю необмеженість у своїй політичній діяльності. Після «Духовного регламенту» його автор архиепископ Феофан (Прокопович) був змушений написати ще два окремих твори, в яких він обгрунтовував нове вчення про владу монарха над Церквою. Першим з них був «Розшук історичний», опублікований 17 червня 1721 року. В ньому архиепіскоп Феофан намагається довести, що «християнські государі» володіють також духовною владою і можуть вживати її по відношенню до Церкви: «Можуть государі єпископами народу, собі підданого, називатися. Бо ім'я єпископ означає наглядач... Государ, влада найвища, є наглядач цілковитий, крайній, верховний і вседійсний, тобто такий, який має силу і повеління крайнього суду, і покарання над усіма собі підданими чинами і владами, як світськими, так і духовними»[6,с.13].

В іншій, більш відомій своїй праці «Правда волі монаршої», яка вийшла в 1722 році, написаної головним чином з метою оправдати закон від 5 лютого 1721року про право государя призначати престолонаслідника, архиепископ Феофан (Прокопович) розвиває положення, яке висловив в «Розшуку історичному». Обгрунтування такого роду великої монаршої влади він бачить в тому, що «народ підкоривши свою волю перед ним і всю владу над собою віддав йому, і сюди належать всілякі обряди громадянські і церковні, переміна звичаїв... та інше» (ПСЗ-1. Т. VI, № 4870)[7,с.602].

Цю особливість термінології архиепіскопа Феофана не можна пояснити тим, що він знаходився під впливом тих західних теорій природного права, в яких Божественне походження монаршої влади догматизується незалежно від того чи іншого віросповідання. Бо відомо, що Святійший Синод за Петра І, тобто в 1721-1725 роках, завідував не тільки справами Православної Церкви, але й інших християнських сповідань і навіть нехристиянських громад. Святійший Синод був задуманий як колегія, яка управляє релігійними справами всіх підданих в однаковій мірі. Це відповідало поглядам і Петра І, і архиепископа Феофана, який розмірковував скоріше як державний діяч, ніж як православний єпископ[3,с.113]. З психологічної точки зору тут була допущена помилка. Вже під час читання «Духовного регламенту» складалося враження, що Петро оголосив себе «головуючим Святійшого Синоду» або просто «главою Церкви»[4,с.608].

До самої смерті Петра 128 січня 1725 року так і не послідувало жодного офіційного роз'яснення зі сторони державної влади, ні нового твору архиепископа Феофана (Прокоповича), в яких би йшла мова про відношення російського монарха до Церкви. Отже, залишалося в силі положення, що імператор всеросійський править як «християнський монарх». Його особиста приналежність до православної віри і зв'язок його влади з ідеєю «православного царя», що існував в Московському царстві, в офіційних документах ніде не відмічено[3,с.114].

Класична церковна канонічна традиція покладає в основу теократії концепцію «симфонії» (consonatia) влади. Згідно з нормами церковного права, вона передбачає взаємодію і співіснування «найвеличніших дарів Божих священства та царства. Перше з них служить справам Божим, а друге опікується справами людськими. Обидва ж походять з одного джерела й прикрашають життя людське» [8,с. 15].

Реалізація ідеї «симфонії» у практичній політиці вимагає принципового визнання рівнозначності й рівно звучності державної та церковної влади. Однак разом з тим порядок ідей церковних мусить визнаватися політичною елітою дещо вищим стосовно ідей державних. В управлінні Церквою Петро І застосував протестантський принцип главенства світського володаря над всіма релігійними громадами підвладних йому територій так званий принцип територіалізму [9,с. 143].

В своєму піклувальному запалі «поліційна держава» неминуче обертається проти Церкви. Держава не тільки її опікує, держава бере від Церкви, відбирає на себе, бере на себе її власні завдання. Бере на себе нероздільну турботу про релігійне і духовне благополуччя народу. А Церкві було інституально відведено певне місце в державній структурі лише у межах політико-технічних завдань: у міру користі й потреби для держави. Тобто, як установі, в якій організовується релігійне життя народу, тому що держава сама визначає об'єм і межі обов'язкового і допустимого навіть у віровченні[10,с.83-84].

Цей оригінальний синтез наведених вище типів християнської держави в російську політичну систему російський історик А.В. Карташов умовно назвав «суб'єктивною теократією»[11,с.351].

Концепція верховної влади в Російській імперії синодального періоду, що зафіксована у тому ж «Зводі законів», не залишала сумнівів щодо підлеглості Церкви державній владі. Таке фактичне і юридичне главенство імператора в Церкві вносило істотні корективи в церковне право і змушувало знаходити собі обґрунтування. Серед російських фахівців з церковного права ХІХ-го століття була поширена думка, що держава в своїй законодавчій практиці спиралася на звичаї і передання Церкви[12,с.31].

Стосунки Церкви і держави в Російській імперії в синодальний період були залежними від принципів візантійської симфонії. Жодна сторона життя Російської Православної Церкви не залишалася без стороннього втручання. Держава не лише визначала характер своїх стосунків з Церквою, але також і стосунків Церкви із суспільством, регулювала державні права духовенства, їх сімей, права ченців, статус монастирів і храмів, порядок використання Церквою матеріальних засобів і навіть канонізацію святих[20,с.31].

Святійший Синод був лише органом, через який верховна самодержавна влада звершувала церковне управління. Намагаючись обґрунтувати такий стан речей, професор церковного права Московського університету М.С. Суворов писав: «Принципове положення цієї центральної церковної установи (Синоду прим, авт.) відносно царської влади відповідає положенню Сенату в області державного управління; як Сенат, будучи центральною для всієї імперії установою, не являє собою влади, незалежної від імператора, а є органом, через який діє в державі верховна влада, так і Святійший Синод є органом, через який ведеться управління Російською Православною Церквою» [13,с.68]. Цезарепапізм, який інославні полемісти безпідставно приписують всьому Православ'ю, М.С. Суворов рахує нормою взаємовідносин між державною владою і Церквою[9,с.27].

У відповідності до статусу імператора, як глави держави і Церкви, апологетами синодального управління будувалася і система церковного законодавства. Наприклад, професор І.С. Бердніков, серед джерел церковного права, окрім Священного Писання, апостольських правил, постанов Вселенських Помісних Соборів, правил святих отців Церкви, «Духовного регламенту», подає і видані після «Регламенту» імператорські укази, визначення Синоду і діючі громадянські закони[14,с.10]. Інший представник синодальної доби, вже згаданий вище, каноніст М.С. Суворов, в системі церковного законодавства розрізняв «імператорське церковне законодавство» і «державне законодавство щодо Церкви». Роблячи таке розділення М.С. Суворов виходив з тих міркувань, що імператор є «верховним правителем в державі і в Церкві», який як глава Церкви діє через Синод, а як глава держави через Сенат, Державну Раду чи Кабінет Міністрів[9,с. 144].

Один із сучасних російських дослідників РПЦ С.В. Римський, спираючись на праці попередників, виділяє декілька сфер діяльності Церкви протягом свого історичного існування: літургійну, культурно-ідеологічну, публічноправову, політичну, адміністративну і соціально-економічну. В XIX столітті Російська Церква, під впливом держави, була вимушена, окрім своєї основної сфери діяльності літургійної, все більше і більше активізуватися в тих напрямках, які були тісно пов'язані з охороною самодержавства, особливо в культурно-ідеологічному [ 12,с. З 9].

Така, спрямована на охорону самодержавства, активізація культурно-ідеологічної сторони діяльності Церкви була обумовлена тим, що протягом всього XIX століття російські монархи інтенсивно розвивали і утверджували започатковані Петром І принципи главенства світської влади над Церквою. Тим самим вони змушували її ідеологічно обгрунтовувати вже існуючу практику стосунків Церкви і держави в імперії. Найбільш активно, серед російських імператорів, своє главенство в Церкві утверджував імператор Миколай І (1825-1855).

При ньому була проведена не просто кодифікація законів Російської імперії («Звід законів» 1832 року), а фактичне переоформлення багатьох законів, що регулювали церковно-державні стосунки та визначали державні, суспільні і особисті права та обов'язки духовенства. При цьому ж імператорові повністю сформулювалася державно-бюрократична система управління Церквою, що проіснувала з незначними змінами до 1917 року[14,с.328].

Слід сказати, що XIX століття внесло істотні зміни у свідомість російських монархів щодо ставлення до Православ'я та усвідомлення власної ролі в Церкві. На це вплинули, окрім вищезгаданих причин, ще й сформовані в минулому суспільні стереотипи. Адже, як відомо, у другій половині XVII-гo століття в Московському царстві, після великих соціально-політичних змін, з особливим ореолом величі зросла царська влада. За часів царювання перших Романових влада царя набула блиску і пишноти, притаманних візантійським імператорам. Вже при царі Михаїлі Федоровичу (1613-1645) виробилося вчення про божественне походження царської влади. Вся династія Романових прийняла це твердження, не зважаючи на те, що перший її представник був обраний[15,с.5].

Після смерті Петра І в 1725 році відбулося деяке ослаблення державної влади, викликане гострою боротьбою різних придворних угрупувань, а також зростанням ролі в політичному житті родової аристократії, яка негативно відносилася до деяких петровських реформ, ожививши надії багатьох діячів Церкви на ліквідацію ненависної їм реформи і повернення до старих порядків. Наступ на петровські церковні реформи проходив під знаменом боротьби з протестантизмом. Приємницею Петра І на престолі стала його дружина Катерина І (1725-1727), обрана «урядуючими персонами» і гвардією. Відбулися зміни в органах управління Св. Синоду. Ці зміни, викликані адміністративною необхідністю, були в той же час наслідком змін у відносинах між носієм вищої духовної влади і Синодом, але преш за все вони відбувалися за ініціативою обер-прокурорів, які набирали все більшого впливу [3,с. 131].

За коротке царювання імператора Павла І (1796-1801) суттєвих змін у відносинах між Церквою і державою не відбулося. На початку свого царювання імператор Павло І ввів деякі пільги для духовенства. Пройнятий переконанням в релігійній сутності імператорської влади, Павло І вважав цілком природним своє особисте втручання в справи церковного управління. Існують достовірні відомості про те, що під час церемонії коронування Павло І не захотів приймати Святе Причастя з рук митрополита, а, підійшовши до престолу, причастився сам як священик, який бере участь в богослужінні[3,с.117].

Імператор Миколай І (1825-1855) був третім сином Павла І. Він отримав трон завдяки тому, що відмовився царювати його старший брат Констянтин. На виховання і освіту Миколая зверталося мало уваги, поверхневим було і релігійне виховання. В кінці життя імператор Миколай І признавався: «У відношенні релігії моїм дітям краще було, ніж нам (т.б. Миколаю і його брату Михаїлу прим. авт.), яких вчили тільки хреститись у визначений час та говорити напам'ять молитви, не турбуючись про те, що робиться в нашій душі»[3,с.217].

Миколай І, на відміну від Олександра І, не захоплювався містикою, яка була йому взагалі чужа, не вдавався в тонкощі богослів'я і в справах Російської Православної Церкви був прагматичний. Його конфесійна політика виражалась в устремлінні утвердити національну і релігійну монолітність країни і возвеличити роль Йравославної Церкви в суспільному житті. Ця політика поєднувала надання Православній Церкві деяких привілеїв і матеріальної підтримки духовенства з жорсткими мірами наведення «належного порядку і дисципліни» в справах її управління, що в кінцевому підсумку виражалося в ще більшому її підпорядкуванні світській владі[16,с.188].

Піддалось також зміні управління Церквою. Чітко виявилась тенденція падіння ролі колегії Св. Синоду вона фактично перетворилася в безсловесний орган при обер-прокурорі, влада якого завдяки цьому істотно зросла. Сам Синод вже офіційно був уведений в систему міністерств і подібно міністерствам був розділений на департаменти. В 1835 році обер-прокурор Синоду був уведений в Комітет міністрів[35,с. 190].

З часів імператора Миколая І російське самодержавство, під впливом руху слов'янофільства, поступово почало повертатися до ідей минулого. До кінця століття офіційна державна ідеологія Російської імперії стверджувала, що самодержавство є найкращою формою державного правління для російського народу, тому в монархові повинні об'єднатися усі вищі влади. Російський народ є богообразним народом-месією, навколо якого мають об'єднатися всі слов'янські народи. Особлива місія в цій ідеології належала російському імператору. Він повинен був стати постійним опікуном і захисником Православної Церкви і всіх православних християн. Окрім того, російський монарх був зобов'язаний розширити кордони православної імперії, збираючи під свою руку всі пригнічені православні народи в іновірних державах. В останньому, якраз проглядається чергова репрезентація теорії старця Псковського Єлеазарового монастиря Філофея: «Москва третій Рим»[17,с.24].

Початок царювання імператора Олександра II (1855-1881) відкрило період надзвичайного оживлення суспільного життя. Програна Кримська війна заставила нарешті уряд звернути увагу на ті недоліки державного механізму миколаївської епохи, які вже давно були очевидні для багатьох в російському суспільстві і зрозуміти необхідність реформ, які і були проведені, хоча далеко не в необхідному обсязі.

З часів імператора Олександра II розпочинається відкрита критика синодальної системи відомими ієрархами, які не могли миритися з повним подавлениям голосу Церкви світською імператорською владою. До противників цієї системи належав, наприклад. Київський митрополит Арсеній (Москвін) (1860-1876), який в 60-х роках багато зробив для парафіяльних шкіл, а в 1866 році був головою Комісії по реформі духовних училищ. Критично відносився до синодальної системи також людина зовсім іншого духовного складу прихильник необмеженої єпископської влади над парафіяльним духовенством Волинський архиепископ Агафангел (Соловйов). Він був автором записки «Полон Російської Церкви», яку намагався передати особисто імператору в 1876 році[3,с.229].

Імператор Олександр II провів деякі реформи в церковній сфері, які дещо оживили діяльність Російської Православної Церкви і пом'якшили стискаючі її бюрократичні кайдани. Проте вони були неглибокі, так як не порушували принципових питань управління Церквою і взаємовідносини її зі світською владою, до того ж вони були непослідовні і незавершені. В 1881 році І.С. Аксаков (видавець газети «Русь») і прот. Олександр Іванцов-Платонов (видавець «Современных известий») поставили питання про подальше проведення церковних реформ. В першу чергу вони наполягали на відновлення принципу «соборності» в Російській Православній Церкві передачі влади в Церкві на всіх рівнях «соборним», тобто виборним представницьким органам за участю в них мирян, введення виборності священиків і навіть архиєреїв. Ці пропозиції підтримували й інші представники світської і церковної преси. Проте ці заяви залишились благими побажаннями[16,с.219].

Ще при Олександрі II на церковне законодавство почав впливати ще один фактор державної влади, а саме Державна Рада. До залежності церковної політики від волі імператора і його представника обер-прокурора тепер додалася ще пряма залежність від однієї з державних установ. Особливо ревниво в цей період охороняється принцип самодержавства. Цей курс був наслідком не лише консерватизму імператора Олександра III, але і вмінням Победоносцева відстоювати свої переконання і перед імператором, і в Кабінеті міністрів.

Результати далися взнаки в царювання останнього імператора Російської імперії Миколая II (1894-1917). Самодержавство як принцип народної свідомості переживало кризу. Миколай II вступив на престол переконаним самодержцем. Він був далекий від релігійної байдужості Олександра II так само, як і від «примітивно-самозадоволеного Православ'я» Миколая І і Олександра III. З релігійністю Олександра І його зближу вала схильність до містицизму, яка, проте, розвивалася не під впливом модних віянь, але органічно, на грунті його сердечної віри, яку він зберіг з дитячих років до самої смерті. Такий душевний склад імператора Миколая II міг би стати запорукою нормалізації державно-церковних відносин, як би він міг знаходити собі відповідних помічників. Але в нього не було такого дару. He вміючи розпізнавати людей, він часто не довіряв достойним і покладався на тих, хто цього явно не заслуго вував[3,с.230,235].

За час правління імператора Миколая II відбулися такі визначні події, як революція 1905 року, маніфест від 17 квітня 1905 року про віротерпимість, який узаконив свобідний перехід з Православ'я в інші конфесії, що завдало великого удару по позиціям РПЦ, якій тоді імператор Миколай II не дозволив скликати очікуваний Помісний Собор для реформи церковного управління. Православна Церква в Російській імперії перебувала в гострій кризі, поки після Лютневої революції 1917 року імператор Миколай II не відрікся від престолу, що було рівносильне втраті релігійно-містичної сутності царської влади.

Визнаючи себе «помазаниками Божими» російські монархи, наче підтверджуючи велику містичну сутність царської влади, зі вступом на престол проходили обряд «священної коронації за уставом Православної Кафоличної Церкви». Участь Церкви в церемонії сходження государя на престол надавала імператорській владі сакраментального значення і мала показати, перед лицем всього народу, що імператор є помазаником Божим і що влада його є божественного походження, а сама його особа священна і недоторкана. Коронація, таким чином, представляє собою обряд, в якому релігійні елементи змішуються з політичними[18,с.124].

Найбільшого апогею, в плані урочистості та політичного значення, досягла коронація імператора Миколи II. Урочиста церемонія відбулася за традицією в Успенському соборі Кремля 14 травня 1896 року[19,с.331]. На священному обряді були присутні представники майже всіх європейських держав, а також посол Кореї та принц Японії. Слід зауважити, що метою такої урочистості і такого широкого представництва держав Європи було показати могутність Російської імперії і підкреслити особливе значення православного російського самодержця.

Розглянувши деякі аспекти становлення та розвиток в синодальний період відносин Церкви та російської самодержавної влади, законодавчої сторони, особистого відношення імператорів до Церкви, можна чітко побачити, що після знищення патріаршества російський імператор фактично ставав главою Церкви, а сама Православна Церква в Російській імперії перетворилась на одне з міністерств держави. Такий стан церковно-державних відносин юридично було закріплено у «Зводі законів Російської імперії» 1832 року. Разом з тим. Російській Православній Церкві було надано привілейоване становище в державі, що мало на меті, з політичної точки зору, зберегти релігійні основи взаємовідносин між Церквою і державою, які існували ще в Московському царстві. Таку ж мету мала закріплена в законі обов'язкова причетність монарха до Православної віри і зовнішнє демонстрування такого зв'язку з церемонією коронації.

З появою маніфесту імператора Миколая II від 17 жовтня 1905 року відношення імператора щодо Російської Православної Церкви цілковито перемінились, бо в ньому оголошувалось, що віднині ні один закон не може вступати в силу без санкції Державної Ради. Це означало обмеження самодержавства. «Основні закони» 1906 року, в яких були реалізовані обіцянки маніфесту від 17 жовтня 1905 року, не містили ніяких змін у визначеннях відносин між імператорською владою і Церквою. Але ті статті «Основних законів» 1906 року, де мова йшла про взаємовідносини між царською владою і народним представництвом, тобто Державною Радою і Державною Думою і про майбутнє законодавство були сформульовані настільки не чітко, що не лише не вносили ніякої ясності у питання про права імператора в церковному управлінні, але і створювали ще більшу невизначеність [3 ,с. 126].

Список використаних джерел

1. Шаргунов А., прот. О значении канонизации царственных мучеников. М.: Нова книга.

2. Канонизация царской семьи: за и против // Церковь и время. 1999. № 4 (7).

3. Смолич И.К. История Русской Церкви 1700-1917: В 2-х ч. М.: Изд. CnacoПреображенского Валаамского монастыря, 1997. Ч. 1.

4. Верховской П.В. Учреждение духовной коллегии и Духовный регламент: К вопросу об отношении Церкви и государства в России: В 2-х т. Ростов-на-Дону: Тип. В.Ф. Киршбаума, 1916. Т. 2.

5. Лотоцький О., проф. Автокефалія: У 2-х т. Варшава: Праці Українського Наукового Інституту, 1935-1938. Т. 2: Нарис історії автокефальних Церков. 1938.

6. Верховской П.В. К вопросу о «фальсификации» Духовного регламента. Пг.: Сенатская типография, 1914.

7. Полное собрание законов Российской империи. Собрание I: В 45-ти т. СПб.: Тип. II Отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. Т. VII (1723-1727).

8. НиколинА., свящ. Церковь и государство (история правовых отношений). М.: Изд-во Сретенского монастыря, 1997.

9. Цыпин В., прот. Курс церковного права. Клин: Христианская жизнь, 2004.

10. Флоровский Г., прот. Пути русского богословия. 3-є изд. Париж: YMCA PRESS, 1983.

11. Карташев А.В. Очерки из истории Русской Церкви: В 2-х т. СПб.: Изд-во Библиополис; О. Абышко, 2004. Т. 2.

12. Римский С.В. Российская Церковь в эпоху великих реформ (Церковные реформы в России 1860-1870-х годов). М.: Крутицкое Патриаршее подворье; Клуб любителей церковной истории, 1999.

13. Суворов Н. Курс церковного права: В 2-х т. Ярославль: Типолитография Г. Фальк, 1890. Т. 2.

14. Бердников И.С., проф. Краткий курс церковного права Православной Греко-Российской Церкви с указанием главнейших особенностей католического и протестантского церковного права. Казань: Тип. Императорского Университета, 1888.

15. Русское православие: вехи истории. М.: ИПЛ, 1989.

16. Федоров В.А. Русская Православная Церковь и государство. Синодальный период. 1700 1917 гг. М.: Русская панорама, 2003.

17. Василенко-Полонська H., проф. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XX століть. Мюнхен: Друкарня Апостольської Візитатури, 1951.

18. Романович-Славатинский А.В. Система государственного права в его историко-догматическом развитии: В 2-х т. К.: Университетская типография, 1886. -Т. 1.

19. Бутромеев В. Всемирная история в лицах: история России от Рюрика до 1917г.-М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002.

Размещено на Allbest.ru