Проблема свідомості у контексті взаємодоповняльності релігійного та наукового дискурсів

Теоретичне значення виконаного дослідження полягає у з'ясуванні потенції взаємодоповнення релігії та науки у сфері розкриття ними природи свідомості. Водночас проаналізоване значення її для розуміння, сприйняття наукового та релігійного знання, а отже розвитку науки та релігії. Матеріали дослідження дозволяють віднайти нові сфери міждисциплінарної взаємодії та діалогу, зменшити антагонізм розуміння взаємної відповідності науки та релігії.

Результати даного дослідження можуть сприяти наступним теоретичним дослідження у галузі співвідношення матеріального та духовного, реального та ірреального, суб'єктивного та об'єктивного і загалом усього того, що може бути спільною сферою інтересів для науки та релігії.

У “Вступі” міститься обґрунтування доцільності і актуальності теми, висвітлюється ступінь її наукової розробки, формулюються мете і завдання, визначається об'єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначено форми апробації і структури роботи.

У першому розділі - “Проблема свідомості в контексті взаємодії наукового та релігійного світоглядів: історіософія і методологія дослідження” - висвітлюється специфіка дослідження проблеми свідомості у її історико-філософському, релігійному та науковому генезисі, подається огляд джерел, де аналізується її сучасна інтерпретація.

Перший підрозділ - “Релігієзнавчо-філософське осмислення проблеми свідомості в історичній ретроспективі” - присвячений аналізу інтерпретацій проблеми свідомості у науковій, філософській та релігійній думці від доби Модерну до постнекласичної епохи. У цьому контексті з'ясовано, що інтерпретація тематики свідомості сягає ще часів античності. Серед філософів цієї доби переважає думка про “невловимість” сфери ментального, яка вважається цариною релігійного, лише пізнавальні, раціональні засади свідомості привертають увагу мислителів. Вони стали основою класичного розуміння свідомості. У парадигмі модерну, у процесі історичної зміни уявлень про душу віднаходимо ідеї щодо сфери, яка знаходиться “поза межами знання і непідвладна знанню” (християнська середньовічна філософія). Тематика свідомості поступово попадає під інтерпретацію з точки зору фізіології та медицини, які трактують її як особливу функцію мозку”. Дана теза набуває ознак парадигми у діалектико-матеріалістичній традиції аналізу свідомості.

Органічний взаємозв'язок між “індивідуальною та надіндивідуальною формами свідомості” був виявлений у німецькій трансцендентальній критичній філософії, завдяки чому релігійне знання знаходить своє місце у структурі людського знання завдяки власній аксіології.

Установлюється, що російська релігійно-філософська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. зосереджується на двох основних підходах до проблематики свідомості: перша застосування методів та знань західної філософії та науки у православному світогляді, друга парадигма Всеєдності. Дані підходи знаходять точку взаємодії через “здійснення Боголюдини” (В.Соловйов), “взаємне доповнення ментального і фізичного” (С.Франк).

Зв'язок людини і буття, у якому проявляє себе свідомість-душа через осягнення дійсності, постає у творчості неотомістів, які акцентують увагу на антропософській сфері як особливому вимірі реальності.

Друга половина ХХ століття характеризується початком виникнення принципів постнекласичної методології, вона розширила межі застосування знань про свідомість (зокрема у галузі фізики і релігії). Окреслення аналогій у методології науки і релігії, відсутність антагонізму між уявленням релігії про Бога та відкриттями у галузі теоретичної фізики, сприяло розвитку інтерпретацій свідомості на основі “квантової аналогії”, “духовної енергії”, “образу і подоби Бога”, що окреслилося у працях В.Войно-Ясенецького, О.Меня, Н.Вінер, Н.Бор, В.Гейзенберг. Розвинуті погляди на інтеграцію релігійного і наукового знання, у світлі проблеми свідомості, висвітлені у працях науковців постнекласичної доби. Аспекти інформаційних процесів у свідомості розкрили постмодерна наука, яка вміщує у собі синтез знань із галузі теоретичної фізики та теорії інформації, що дозволило обґрунтувати “польову теорію свідомості” (Г.Шипов, А.Акімов), “полівихрову свідомість” (О.Бугаєв), “інформаційну теорію душі” (Єршова, Черносвітов). Це дозволяє припустити, що спростовується суто секулярне визначення проблеми свідомості у науці постмодерної доби.

У другому підрозділі - “Методологія відношення релігія-наука: від єдиного знання до доповняльності” - висвітлюється специфіка дослідження взаємовідношення релігії та науки у залежності від історичної парадигми, яку у загальному можна розділити на три стани (у відповідності із відношенням між релігією та наукою): єдине знання - релігія і наука перебувають у недиференційованому зв'язку (Премодерн), дезінтеграція знання на релігійне і наукове та антагонізування однієї з іншою (Модерн), становлення процесу комплементарності релігії та науки, віднаходження спільних позицій (Постмодерн). У дослідницькій літературі доби модерну вплив на методологічну установку можна назвати процес секуляризації, іноді наукова методологія набувала прямо антирелігійного характеру. У цьому аспекті класична методологія ставила наголос на раціоналізації, а отже релігія розглядалася як ірраціональне донаукове знання.

Постнекласична методологія виразила багатовекторне розуміння релігійно-наукового відношення. У західній постмодерній богословській та релігієзнавчій літературі досліджується “філологічна абсолютність релігійної мови”, “відсутність антагонізування до науки”, “значимість релігійного світогляду” (Р.Нібур, Д.Лінденбек, І.Барбур, Н. Мерфі, Дж. Еліс, А. Пікок).

У сучасній російській релігійній думці привертає увагу аналіз відношення релігії та науки здійснений Л.А. Марковою, яка використовуючи методологію порівняння та аналогії, порівнює зближення “об'єкта і суб'єкта у науковому пізнанні, до процесів зближення Бога із світом і людиною у релігійному одкровенні”. Православ'я репрезентоване поглядами на взаємовідносини релігії та науки у світлі постнекласичної парадигми. Основну увагу у православ'ї приділено комплементарній методології, як майбутньому диспозитиву відношення наукового (теоретична фізика, інформатика, кібернетика) та релігійного знання (В.Ікін, Т.Алфьоров, К.Копейкін).

Заслуговують на увагу праці вітчизняних дослідників у галузі відношення релігії та науки. В українській науковій думці закладена основа для дослідження процесу зближення науки та релігії на засадах кібернетики, інформатики, через порівняння їх знання із релігійним досвідом про керування процесами (В.Обухов, О.Лазарєв). у сучасному українському релігієзнавстві досліджується історико-порівняльна взаємодія релігії та науки, на підставі чого можна вести мову про необхідність врахування знання про надприродне, зважаючи на здобутки постсекулярної доби. Як наслідок уможливлюється конструктивне, плідне світоглядне партнерство релігії та науки (А.М.Колодний, Т.А.Борозенець).

У третьому підрозділі - “Постмодерний дискурс опанування проблеми свідомості” - висвітлюється взаємозв'язок свідомості з релігійним та науковим знанням, специфіку значення можливості взаємодоповнення сакрального та саєнтичного в умовах дискурс-аналізу. У цьому контексті з'ясовується проблематика свідомості, її значення як філософської та релігійної традицій.

На відміну від історико-філософської традиції, яка розуміла “дискурс” як певного типу раціонально-логічну процедуру “скромного читання”, тобто декодування за мірою можливостей іманентного світу смислу, постмодернізм інтерпретує дискурсивні практики принципово альтернативно:“…те, що “має бути зроблене”, не повинен зумовлювати хтось зверху, чи то пророки, чи то законодавці, воно має вироблятися у ході тривалих наступів і відступів, обмінів, випробувань, різноманітних аналізів” (Фуко). Дискурс постмодерну символізує можливість “долання дисциплін”. Дискурс слугує для спілкування й обміну думками між різнопрофесійними, міжконфесійними та взагалі різноідейними формаціями стосовно єдиної проблематики.

Відсутність загальноприйнятої визначеності та полярна відмінність у поглядах на осмислення феномену свідомості у релігійному, філософському та науковому досвідах чітко розмежовує її дослідження за типами методології. Амбівалентність та суперечливість, а інколи й пряме протиставлення обумовили відсутність цілісної інтерпретації свідомості, а тому засвідчили необхідність постнекласичного аналізу її сфери.

У другому розділі - “Свідомість в релігійному дискурсі” - аналізується історичне визначення “релігійного дискурсу” і його сучасна постнекласична інтерпретація. Простежується вплив “абсолютного” релігійно-міжконфесійного світогляду на формування свідомості та зворотній вплив її на інтерпретацію релігійного знання. Визначаються основні властивості свідомості, значимі для релігійного досвіду, а також їх відношення до наукового знання.

Перший підрозділ - “Особливість поняття релігійного дискурсу у зв'язку із свідомістю” - розкриває специфіку релігійного дискурсу через визначення “екзегетичності” його як спільної для міжконфесійних християнських дискурсів. Сучасний католицький дискурс репрезентується як такий, що вміщує різночитання і суперечності Біблії. Самі католицькі мислителі пояснюють це різнобічністю підходів, якими користувалися пророки і апостоли для викладу однієї, абсолютної і божественної істини. У цьому сенсі протестантський дискурс має подібну екзегетичну характеристику. Це зумовило потребу універсального дослідження ідей протестантизму та католицизму не розмежовуючи їх протиставленням.

Сучасний православний дискурс вміщує “екзегетичність” як поєднання буквального розуміння із символічним інтерпретуванням релігійної істини викладеної у Святому Письмі. Біблія визнається як двоїсте творіння, “боголюдської” свідомості і її догмати утверджуються через позачасові властивості.

Релігійний дискурс, у кінці ХХ на початку ХХІ століть, легалізується завдяки постмодерному принципу неможливості конституювання ортодоксальної версії інтерпретації Бога і світу та інтенціонально спрямовується на рівноправ'я у конфесійному середовищі.

Сучасний релігійний дискурс репрезентується як синтез пропозицій, які проголошені віруючими ( а не лише теологами або священнослужителями ) якого-небудь релігійного співтовариства про певну проблему. Однією з таких проблем є свідомість. Дискурс релігійного типу прирікає до рівноправного пояснення її, всіма тими хто взаємодіє всередині цієї проблеми на даному тематичному полі, тобто свідомості-душі, яка є важливим елементом світогляду та вчення кожної з релігій. На основі взаємодії мовного релігійного співтовариства розкривається не лише суто канонічне розуміння свідомості, але й ті нові властивості, які розкриваються на суб'єктивному особистісному рівні пізнання людиною власного єства, душі. Установкою, яка визначає “релігійний дискурс” щодо свідомості-душі є такою - свідомість (душа) надана тілу Богом, натхнена Ним, в цьому людина приєднується до ідеального Божественного світу. Тому релігійний дискурс проблеми свідомості не може розглядати антропологічний вимір у контексті віри, можливості спілкування з Вічним, означенням того яка є природа Божого в душі і т.д.

Науковий дискурс, у період свого становлення, відрізняється від релігійного концентрацією уваги на класичній раціональності, що зумовило подальший поступ до створення граднаративу, який закликає до принципу відкритості знання розуму та формуванні на його основі поняття про раціональний “природне світло” інтелекту. Суб'єкт у дискурсі модерну обмежений раціональністю, яка змушує абсолютизувати можливості розуму, він стоїть виокремлено, поза об'єктом, а отже може діяти так як йому підказує власний інтелект.

Постнекласичному розумінню дискурсу властивий інший підхід до науки: врахування співвіднесення знання про об'єкт не тільки із засобами, але й з ціннісно-цільовими структурами діяльності, передбачаючи експлікацію внутрішньонаукових цінностей і їх співвідношення із цінностями іншого типу (релігійними, суспільними і т. д.).

Другий підрозділ - “Свідомість-душа як основа релігійного вчення про людину” - у результаті аналізу поглядів авторитетних авторів релігійної традиції і сучасності (на прикладі християнських мислителів) дисертант визначає особливості надприродної сфери свідомості та її властивостей. Ця сфера людської душі актуалізується як сутнісна для природи людини, саме на них акцентує увагу релігія. Прояв надприродного, ієрофанного, тобто релігійного виміру, можливий лише у тій мірі наскільки воно дається свідомості (М.Еліаде). Тим самим стверджується реальність духовного начала свідомості, що виражає християнський принцип “іскорки Божої” у людині, її зв'язок з Богом. Містично-ірраціональне християнство вбачає у цьому одночасну трансцендентність та іманентність людини до Бога. Це вияв релігійного виміру дихотомії природи людини, який має значення лише у відношенні до реальностей, в яких вони легалізуються. Для тілесної оболонки (трансцендентна до Бога) таким виміром є “об'єктивна реальність”, яка є об'єктом для раціонально-прагматичної науки, а для душі (іманентна до Бога) - духовний вимір.

Онтологічне пояснення інтегрованого існування свідомості та тіла, у релігійній інтерпретації, може мати обґрунтування на основі моральної аксіології (В.Соловйов), пізнавальної функції (Е.Жільсон, Ж.Марітен). на відміну від наук, які намагаються, опираючись лише на дані досвіду (психологія, неврологія), описати з об'єктивної точки зору свідомість, у релігійній інтерпретації є більш суб'єктивне (у позитивному розумінні цього слова), інтимне, можна твердити феноменологічне розуміння душі, внутрішнього Я. Акцентування уваги християнських мислителів на духовному не означає відмови від тілесного. Відношення духовного та природного відображається у ієрархічному взаємозв'язку, що означає ступеневий перехід від першого до другого. У релігійній інтерпретації це означає, що надприродні властивості свідомості мають характеристику розумності та пізнаваності, а не антагонізування із раціонально-практичною гносеологією науки. Духовне пізнання, яке розпочинається із самопізнання, визначає, що душа та духовна дійсність єдине ціле, а людина як духовно-тілесна істота здатна актуалізуватись як єдність духовного і фізичного виміру. Тому зрозуміло, що, у релігійно-християнській інтерпретації, науковий традиційно-логічний принцип опису душі поступається щодо релігійного віровчення.

У третьому підрозділі - “Свідомість та методи релігійного осягнення реальності” - розглядаються концепції феномену позараціональних, містичних станів свідомості у сучасній релігійно-християнській думці та водночас визначається їх відношення із класичною гносеологією. Встановлюється, що сучасна християнська теологія витлумачує релігійну методику пізнання як статус надчуттєвого осягнення реальності, яке не піддається інтерпретації засобами модерної методології науки. У теолого-християнському контексті, пізнання класичного типу на основі традиційної логіки, не заперечується, а лише доповнюється гносеологією духовного виміру. Відповідно до цього тлумачиться культове служіння, яке виконує функцію методики відмежування від суб'єктивно-об'єктивної прагматичної матеріальної дійсності (хоча б під час перебування у храмі, через приєднання до таїнств). Ірраціональна методика природна для релігійного пізнання, але для наукового методу, спрямованого до об'єктивації знання, необхідною є “точка зору на об'єкт пізнання з боку, з відстані” (П.Тілліх), що веде до протиставлення суб'єкта і об'єкта інтенціонального акту.

У сучасному богослов'ї і релігійній філософії дається докладна методологічна та інтерпретаційна база щодо ірраціонального та трансцендентного станів душі, які можна вважати релігійним способом осягнення буття. Зокрема, для досягнення містичного стану необхідною умовою є відмежування від будь-якого сприйняття матеріальної дійсності. При цьому усі християнські теологи визнають, що віра це фундамент ірраціонально-містичної гносеології. Віра синтезує у собі два начала раціональне та ірраціональне, суб'єктивне та об'єктивне. Віра як досвід, у релігійно-християнському контексті, характеризується через надчуттєвість (С.Л.Франк). До досвіду належить й інтуїція, яка визначається як духовне пізнання зумовлене “живим переживанням присутності у бутті деякого вищого Начала” (О.Мень).

Християнські богослови намагаються інтерпретувати містично-ірраціональний стан свідомості на основі понять якими оперує класична наука. Так, вони визнають, що надчуттєвий стан властивий людям мозок яких перебуває у незвично напружених умовах (гіпноз, сомнамбулізм, лихоманка), які визначаються як екстраординарні. Відрізняє містично-релігійне пізнання від класично-наукового, відсутність у першого “контролюючо-примусового апарату” щодо об'єкту (І.Рупнік). Можна констатувати, що існуючі відмінності між методологіями модерної науки та релігії (християнства) не мають антагоністичної характеристики, водночас постмодерна методологія дозволяє припустити зближення науки з релігії.

У третьому розділі - “Сучасний науковий дискурс свідомості” - простежується проблематика інтерпретації постнекласичною наукою феномену свідомості та порівняння її із ідеями філософської традиції, водночас аналізується взаємодоповнення постмодерної наукової парадигми та релігійного світогляду.

Перший підрозділ - “Взаємозв'язок проблематики свідомості та сучасного наукового дискурсу” - присвячений дослідженню відношення сучасної науки і проблеми свідомості, зважаючи на формування постнекласичної парадигми. Класична філософія і наука визначають свідомість як здатність людини до відображення дійсності. Такий підхід монополярно витлумачує ментальну сферу людини, оскільки не враховується її функція “опрацьовувати” отриману ззовні інформацію. Визначення відображувальної функції свідомості як її основної характеристики, обмежує класичну методологію рамками суб'єктивно-об'єктивного відношення. У процесі зміни постнекласичною парадигмою класичної змінюються акценти інтерпретації проблеми свідомості. Відкриття у галузі природничих наук, особливо у фізиці, дозволили застосувати плюралістичного-різнопланову методологію опису свідомості, яка має аналогії з релігійно-містичними моделями душі.