Христологічна доктрина: філософсько-релігієзнавчий контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АФОНІНА ОЛЕНА ГЕННАДІЇВНА

УДК 232.2 : 291.1

ХРИСТОЛОГІЧНА ДОКТРИНА: ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ КОНТЕКСТ

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

КИЇВ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор ГОРБАЧЕНКО Тетяна Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор МАРЧЕНКО Олексій Васильович, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, завідувач кафедри філософії; кандидат філософських наук КОТЛЯРОВА Тетяна Олександрівна Київський національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, доцент кафедри культурології.

Захист відбудеться “25” жовтня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, вул. Володимирська, 58).

христологічна доктрина християнство

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена зміною наукових парадигм - стрімким процесом серйозних зрушень у сфері світогляду, що почалися в Україні за останні десятиліття. Однією з суттєвих рис даного процесу є чітко виражена тенденція до зближення наукового і релігійного світоглядів. Відродження української наукової думки потребує переосмислення багатьох проблем вітчизняного релігієзнавства, які ще в недалекому минулому замовчувалися. Україна перебуває в стані національного відродження, а важелями прискорення цього процесу можуть стати вирішення питань релігійної стабільності. Серед них і проблема христологічної доктрини.

Християнство, незважаючи на багатоманіття течій, постає як цілісна духовна традиція, яка здійснює свою життєдіяльність у конкретних історичних, політичних та економічних умовах. У наш час актуальною постає проблема внутрішньої єдності християнства, оскільки від її вирішення залежить збереження християнства як релігійної парадигми. Основною ідеєю християнства була і залишається особистість Ісуса Христа. Христологічна доктрина як систематизоване вчення про Ісуса Христа є найважливішим аспектом християнського віровчення, ключем для розуміння інших релігійних питань - догмата про Трійцю, пневматології, еклезіологїї, релігійної антропології та сотеріології. Тому актуальність обраної теми зумовлена поновленням полеміки між різними християнськими конфесіями щодо людської та божественної природи Ісуса Христа. Традиційно принципові дискусійні питання християнська церква розглядала та з'ясовувала на Вселенських соборах, які в наші часи не скликаються, тому так важливо звернутися до цієї спадщини і розглянути її з позицій сьогодення. Актуальність означеної проблеми також зумовлюється необхідністю наукового узагальнення та упорядкування положень щодо природи Ісуса Христа як Боголюдини.

Усередині християнства постають нові синкретичні релігійні рухи, послідовники яких шукають інші позасмислові контексти христології. Це посилює світоглядні суперечності в загальнохристиянській традиції. На сьогоднішній день спостерігається ситуація, коли, з одного боку, руйнуються зовнішні кордони суспільного буття, а з іншого, розставляються на теоретично-релігійному рівні нові: одне і те ж поняття розуміється по-різному.

Нині, коли основні положення христології обговорюються і застосовуються на практиці не лише в межах християнства, але й трансформуються в нехристиянські інваріанти, постає нагальна потреба релігієзнавчого дослідження христологічної доктрини - як основної і першопочаткової для християнства - в її філософсько-релігієзнавчому контексті. Специфікою релігієзнавчого дослідження христологічної доктрини є не витлумачення христології (як це здійснюється в межах богословського підходу), а аналіз її ролі як для загальнохристиянської парадигми, так і для світогляду сучасних послідовників християнства. Дане дослідження докорінно відрізняється від богословського своїм науковим підходом, воно відкриває можливість спрогнозувати і зрозуміти світоглядно-культурні процеси та їх наслідки для людства в цілому.

Час від часу науковці повертаються до питання христологічної доктрини. Подібні звернення здійснюються в різних галузях гуманітарного знання, коли дослідники усвідомлюють зумовленість світогляду і діяльності окремих осіб чи груп людей концептуальними основами християнської культурної традиції. Особливо гостро потреба в такому зверненні постає в моменти світоглядних зрушень.

У дисертації аналіз основних тенденцій у вивченні проблеми формування догматичних положень християнства здійснено на основі праць богословів Н. Барсова, Л. Беркхова, В. Болотова, Н. Виноградова, А. Гарнака, Л. Карсавіна, А. Катанського, арх. Кіпріана (Керна), А. Лебєдєва, В. Лоського, Н. Маліновського, І. Мейєндорфа, О. Меня, В. Нєсмєлова, М. Поснова, К. Скурата, А. Спаського, Г. Флоровського, які зосереджувались переважно на історичному контексті процесу становлення христології. Значну увагу приділено дослідженням теоретичних засад христології в роботах К. Адама, В. Каспера, О. Клемана, В. Мессорі, В. Паненберга, К. Ранера, К. Хаукінса, Т. де Шардена, К. Шенборна, Р. Шнакенбурга, Х. Яннараса. Проте в працях зазначених дослідників христологічна доктрина не посіла чільного місця, хоча саме вона, на наш погляд, являє собою змістовий центр християнського віровчення. До аналізу змістових особливостей христологічної доктрини названі дослідники звертаються лише побіжно, констатуючи їх наявність у контексті розгляду християнства. Дослідження засновано на здобутках сучасних українських релігієзнавців: В. Бондаренка, О. Горкуші, Т. Горбаченко, Є. Дулумана, А. Колодного, Л. Кондратика, І. Кондратьєвої, Л. Конотоп, Т. Котлярової, В. Лубського, О. Марченка, О. Предко, О. Сарапіна, П. Сауха, Л. Филипович, Є. Харьковщенка та ін.

Христологічна доктрина на сьогоднішній день залишається не достатньо представленою у вітчизняному релігієзнавстві. Можна стверджувати, що нині існують дослідження, присвячені христологічній проблематиці, однак усі вони залишаються поодинокими розвідками переважно конфесійного характеру, в них не здійснювалося спроби систематичного аналізу христологічної доктрини. Це свідчить про необхідність комплексного вивчення питання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, науково-дослідницької роботи філософського факультету № 06БФ041-01 “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”, науково-дослідницької тематики кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у здійсненні філософсько-релігієзнавчого аналізу сутності христологічної доктрини від часу її появи до сьогодення.

Досягнення поставленої мети зумовило коло питань, дослідження яких передбачає вирішення наступних основних завдань:

проаналізувати джерела, присвячені христологічним питанням, та виробити методологію дослідження христологічної доктрини;

з'ясувати терміносистему христології;

розглянути зародження христологічної доктрини в контексті новозавітних христологічних поглядів та раннього християнства;

проаналізувати рішення Вселенських соборів в аспекті їх значення в оформленні христологічної доктрини;

простежити трансформацію христологічної доктрини після епохи Вселенських соборів до нашого часу.

Об`єктом дослідження виступає христологічна доктрина як феномен духовної культури людства.

Предметом дослідження є філософсько-релігієзнавче осмислення христологічної доктрини.

Методи дослідження. Пропоноване дослідження проводилося з використанням таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, індукція й дедукція, та методів гуманітарного пізнання - порівняння, абстрагування й узагальнення. Дослідження носить міждисциплінарний характер із релігієзнавчою домінантою і розробляється на стику філософських і богословських наук: філософії, релігієзнавства та історії - з одного боку, церковної історії й догматичного богослов'я - з іншого.

Проведений теоретичний аналіз філософських, релігієзнавчих та богословських досліджень, що розкривають сутність християнської догматики, а також положення про розвиток всезагального зв'язку між явищами і подіями історії християнства дозволяють розкрити закономірності розвитку проблем христології.

Тема дисертації вимагає вивчення не тільки наукових досліджень із христологічної проблематики, але й опрацювання офіційних документів Православної і Католицької церков, постанов Вселенських соборів та численних теологічних праць. Зазначені джерела виступають в якості основних у ході виокремлення філософсько-релігієзнавчого аспекту христологічної доктрини. Формулювання теми саме в такому ключі передбачає аналіз христологічних концептуальних положень із застосуванням критичного та компаративного підходів.

У роботі використовувалися й інші методи, зокрема: системний аналіз (для визначення феномена христологічної доктрини), компаративний аналіз (порівняння тлумачень христологічної доктрини в межах православ'я, католицизму і протестантизму), структурно-функціональний (при з'ясуванні періодизації христологічної доктрини).

Дослідження виконувалось у відповідності до принципів сучасного академічного релігієзнавства - толерантності і конфесійної неупередженості, що дає змогу дослідити христологічну доктрину у філософсько-релігієзнавчому контексті.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що зроблено спробу комплексного філософсько-релігієзнавчого дослідження христологічної доктрини, в якому доводиться, що остання відображає принципові загальнохристиянські світоглядні парадигми, а її філософсько-релігієзнавче осмислення сприяє об'єктивному розумінню низки внутрішньохристиянських конфліктів. Виокремлено етапи історичного розвитку христологічної доктрини, узагальнено дані сучасної науки щодо змісту і методики дослідження христології.

Проведене дослідження дозволило сформулювати теоретичні положення, що вирізняються науковою новизною:

виокремлено періоди формування христологічної доктрини: ранній період (новозавітні погляди і раннє християнство), період оформлення доктрини (епоха Вселенських соборів) і період трансформації христологічної доктрини - до наших днів;

з'ясовано, що терміносистема христології як вчення про Ісуса Христа головними складовими визначає терміни “христологічний догмат”, основними ознаками якого виступають теологічність, богоодкровенність і обов'язковість дотримання всіма церквами, і “христологічна доктрина”, що є світоглядним ядром усього християнського віровчення, оскільки містить систематизовані, остаточно сформульовані концепції, засновані на христологічному догматі;

підтверджено, що першим джерелом, яке пояснює єдність двох природ у Христі іпостасно, виступає Новий Завіт (де розкриваються питання життя Ісуса як здійснення месіанських пророцтв і вчення про Слово як про творчу силу Бога, реалізовану в Ісусі); у ранньому християнстві уже простежуються перші спроби систематизувати христологічні погляди різними філософсько-релігійними течіями, які прагнули переосмислити християнство на свій лад і зблизити його з язичницькою філософією; на захист християнства стають апологети, які при дослідженні христології визначили концептуальні засади христологічної доктрини і вплинули на її подальше формування;

встановлено, що в рішеннях Вселенських соборів отримали підтвердження тези щодо істинності людського єства Ісуса Христа, але не тільки в розумінні неушкодженості гріхом його людської природи, а й у духовно-етичному значенні;

показано, що християнські єресі (аріанство, несторіанство, монофізитство та ін.) у тій чи іншій формі заперечували можливість перетворення тварної істоти на нове творіння, обожнення, а отже, і повноту Боговтілення, часом розуміючи його тільки в спіритуалістичному значенні; рішеннями Вселенських соборів утверджується єдиносущість Сина Отцю, вказується на неподільність його єства, повноту Боговтілення, єдність двох воль у Христі, без чого не можливе обожнення, необхідною умовою якого є вільна інтенція людини;

доведено, що трансформація христологічної доктрини триває з поствселенської епохи до нашого часу: у середньовічній філософії христологічні питання вирішувалися крізь призму Халкідонського оросу, а в період Реформації христологічна доктрина розглядалась переважно в контексті лютеранської церкви; не вирішеним залишилось питання історичного образу Ісуса Христа, представленого в Писанні; у подальших і сучасних підходах до вивчення христологічної доктрини відбулися деякі зміни - з'являються дослідження історичного Ісуса і паралельно обґрунтовується ідея про Ісуса як просту людину; проблема історичності Ісуса Христа стає питанням історії взагалі, і тільки на тлі цього універсального погляду на христологію можна об'єктивно розглядати христологічну доктрину.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Дисертація є комплексним релігієзнавчим дослідженням христологічної доктрини. Отримані автором результати дають можливість простежити її внутрішні складні та суперечливі процеси у філософсько-релігієзнавчому контексті. Робота розширює релігієзнавче знання, створює передумови для глибшого і всебічного вивчення сучасного стану догматичної галузі. Висновки даного дослідження можуть сприяти порушенню нових дослідницьких проблем у галузі історії та філософії релігії й можуть бути використані в інших теоретичних дослідженнях феномена релігії.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати та положення можуть бути використані в процесі розробки навчальних курсів і лекцій, для написання наукових праць з історії християнської церкви. Зібраний та систематизований у дисертації матеріал та зроблені висновки можуть бути використані при підготовці та читанні таких курсів, як “Релігієзнавство”, “Філософія релігії”, “Історія релігії”, “Релігійна філософія”, а також використовуватися для розробки спецкурсів. Дисертація зорієнтована на практичне розв'язання актуальних проблем у контексті пошуку взаєморозуміння та конструктивного діалогу між християнськими конфесіями України, виходу із можливих конфліктних ситуацій чи розробки спільних програм і проектів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані дисертанткою самостійно.

Апробація результатів дослідження. Наукова апробація дисертаційної теми здійснювалась у виступах дослідниці на міжнародних наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “ЛЮДИНА -СВІТ - КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 р., Київ), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2005” (26-27 квітня 2005 р., Київ), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2006” (12-13 квітня 2006 р., Київ), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2007” (18-19 квітня 2007 р., Київ), а також на ІІІ Філософсько-богословських читаннях “Православ'я у світовій культурі” (15-16 листопада 2005 р., Дніпропетровськ). Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Т. Шевченка (2007 р.). Результати дослідження використовувалися дисертанткою при викладанні курсів “Філософія” в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана та “Релігієзнавство” в Київському інституті інвестиційного менеджменту.

Публікації. Основні висновки та результати дослідження сформульовано в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях і тезах виступів на п'яти наукових конференціях.

Структура й обсяг дисертації зумовлені логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку основної використаної літератури.

У першому розділі обґрунтовано методологічні засади релігієзнавчого дослідження христологічної доктрини, проаналізовано основні джерела з христологічної проблематики та розкрито терміносистему христології. Автор розрізняє поняття христології і христологічної доктрини і пропонує власну дефініцію останнього. У розділі окреслюються основні теологічні та релігієзнавчі підходи до вивчення христології.

У другому розділі простежено філософсько-історичний розвиток христологічної доктрини, починаючи з новозавітних уявлень про Ісуса Христа; розглянуто христологію раннього християнства. Даний етап характеризується зародженням і становленням христології, але вести мову про христологічну доктрину ще не доцільно.

У третьому розділі простежено оформлення христологічної доктрини в епоху Вселенських соборів. Всього нараховується сім Вселенських соборів, і на кожному з них тією чи іншою мірою порушувалися питання, що стосувалися христології. Проте найважливішим з них постає IV Вселенський собор (який отримав назву Халкідонського), оскільки саме на ньому почала формуватися христологічна доктрина.

Трансформацію христологічної доктрини висвітлено в останньому, четвертому розділі. У ньому викладено міркування автора з приводу трансформації христологічної доктрини після епохи Вселенських соборів протягом майже десяти століть після останнього. Христологічна доктрина ХІХ - ХХІ ст. представлена найбільш виразно через зростання зацікавленості цією проблемою останнім часом. Відтак, у даному розділі виявлено наявні сьогодні христологічні тлумачення в загальнохристиянській парадигмі та новітніх релігійних течіях.

Зміст роботи викладено на 172 сторінках, список використаних джерел складає 310 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність і ступінь наукової розробленості, формулюється мета і завдання, визначається наукова новизна дослідження, розкриваються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання науково-теоретичної та практичної значимості дослідження. Наведені дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Методологічні засади релігієзнавчого дослідження христологічної доктрини” - аналізується рівень висвітлення теми в науковій та богословській літературі, простежується історія формування христологічної доктрини та її ставлення до христологічного догмата і христології в цілому, обґрунтовується логіка структури дисертації, розкриваються методологічні підстави проведеного дослідження, окреслюється джерельна база роботи, визначається специфіка предмета дослідження.

Основним об'єктом уваги дисертантки у підрозділі 1.1. стала література, яку умовно можна поділити на два блоки:

1. Джерела. До них відносяться Біблія, Діяння Вселенських соборів, праці Отців і вчителів Церкви, конфесійні тексти, роботи теологічного характеру (в яких христологія розглядається в конфесійному ракурсі), праці, присвячені проблемі історичного Ісуса - Е. Ренана, Д. Штрауса, Ф. Фаррара. Серед християнських мислителів, у чиїх творах порушувались питання христологічного характеру, значну увагу приділено Орігену, Тертулліану, Августину, Афанасію Aлександрійському, Василю Великому, Григорію Назіанзіну, Григорію Ниському, Іоану Дамаскіну, Іринею Ліонському, Кирилу Александрійському, Феодоріту Кірському, Максиму Сповіднику, Фомі Аквінському.

2. Науково-методологічні роботи: історико-філософські праці А. Гарнака, В. Каспера, В. Оргіша, С. Трубецького та ін., аналітичні дослідження догматики С. Аверінцева, С. Булгакова, С. Кримського, В. Лоського, М. Поповича та ін., у яких опосередковано розглядаються христологічні питання, та сучасні релігієзнавчі дослідження І. Барбура, С. Головащенко, Т. Горбаченко, Є. Дулумана, Б. Лобовика, В. Лубського, А. Колодного, Л. Конотоп, О. Сагана, О. Сарапіна, Л. Филипович та ін. Теоретико-методологічну основу складають праці авторів, які намагалися осягати христологію з історико-філософських позицій (Ю. Кімелев, Л. Карсавін, В. Каспер), проводили аналіз окремих положень христологічної доктрини у різних галузях філософії та релігієзнавства (С. Кримський, І. Кривельов, Є. Харьковщенко), а також методологічні розробки та сучасні релігієзнавчі роботи, що сприяли виробленню методології даного дослідження (І. Барбур, І. Богачевська, А. Колодний, О. Предко, П. Яроцький та ін.). На сьогоднішній день в Україні склалася певна релігієзнавча та філософська традиція аналізу теоретичної сфери релігії та її світоглядних основ, у межах якої визрівало зацікавлення цією проблемою та актуалізовувалося її предметне оформлення, проте спеціальних досліджень христологічної доктрини не проводилося.

Починати розгляд христологічних поглядів можна ще з часів Старого Завіту, оскільки старозавітна христологія також доводить істинність святоотцівського розуміння старозавітних месіанських пророцтв. Проте першою спробою систематизувати христологічні погляди і перетворити їх на христологічну доктрину можна вважати лише христологію апологетів II ст. Вони вбачали у навколишньому світі фрагменти єдиного Логоса, який втілився в Ісусi Христі. В перші століття утвердження християнства його послідовники перетворили духовний імпульс апостолів на універсальну світоглядну систему. Завдяки цьому християнство не втратило зв'язку з античною спадщиною і увібрало в себе високий інтелектуальний досвід еллінської культури. Однак залишалася потреба в універсальному розумові, який зміг би віднайти філософську форму для християнського вчення і надати йому системного характеру. Першими за такі завдання взялися мислителі доби раннього християнства. У творах кожного з них обов'язково зустрічаємо власний аналіз христології та спроби формування христологічної доктрини.

Протягом історії християнства богослови періодично, на вимогу часу зверталися до розгляду христологічної доктрини; для деяких теологів ця проблема актуальна і сьогодні - І. Алфєєва, О. Давиденкова, Н. Селезньова, В. Каспера, П. Паренте та ін. Подібні розвідки спостерігаються і нині у світлі вирішення міжконфесійних питань та екуменічного руху. При аналізі літератури з теми дослідження дисертанткою було відзначено, що проблемою христологічної доктрини займаються переважно теологи, а це вказує на недостатній науковий рівень висвітлення христологічної доктрини в сучасному релігієзнавстві.

У підрозділі 1.2. з'ясовано терміносистему христології - питання досить проблематичне через відсутність загальної термінології: подібні терміни в інших дисциплінах найчастіше мають такі значення, що не передбачають аналогів. Однак за термінологічною проблемою криється більш істотна, яку можна назвати проблемою невідповідності онтологій: самі терміни відбивають різні базові принципи і передумови, та навіть різні світоглядні установки, характерні для різних теорій. Фіксація таких розбіжностей видається дуже важливою, оскільки допомагає глибше розкрити і чітко сформулювати граничні підстави термінологічних аспектів христологічної доктрини в контексті релігієзнавства як наукової дисципліни.

На основі здійсненого дискурсу дисертантка розмежувала поняття христологічного догмата, христологічної доктрини і христології. В теологічних і філософських дослідженнях ці терміни часто змішують, у такий спосіб заплутуючи подальші розвідки.

Поняття “догмат”, вживане в сучасному богослов`ї, означає точно сформульовану безсумнівну для загальноцерковної свідомості істину віри, що якій притаманні такі характерні ознаки: теологічність, богоодкровенність, обов`язковість для виконання усіма церквами. Тому можна стверджувати, що христологічний догмат, який був сформульований на IV Вселенському соборі в Халкідоні (Халкідонський орос), хоча й мав певні недоліки у формулюванні, але виявився авторитетним для загальнохристиянської свідомості. Словосполучення “христологічна доктрина” вказує на те, що предметом дослідження виступає вчення про Ісуса Христа, яке ґрунтується на авторитеті Халкідонського оросу. У розділі робиться спроба розкрити христологічну доктрину як систематизоване вчення, цілісну концепцію і сукупність принципів. Христололгічна доктрина виявляється світоглядним ядром усього християнського віровчення, оскільки містить систематизовані, остаточно сформульовані концепції, засновані на христологічному догматі: із релігійним розвитком людства виникають нові проблеми і питання щодо христології, які спочатку існують на рівні гіпотез, припущень, думок, лише набуваючи обґрунтованості, всебічного розгляду і включення до офіційного віровчення церкви, вони оформлюються у христологічну доктрину. Цей процес пояснює всю історію християнства, коли періодично виникали і виникають вчення (єресі), відмінні від офіційної доктрини християнської церкви. Розглядаючи їх, кожна церква формує свою христологічну доктрину. Христологія як вчення про Ісуса Христа є найбільш широким поняттям, яке включає в себе дві попередні категорії. Щоб повною мірою розкрити терміносистему христології, необхідно проаналізувати поняття, які зустрічаються в дослідженнях, пов'язаних із христологічною проблематикою, та простежити їх вплив на формування христологічної доктрини. У розділі аналізуються такі христологічні концепти, як іпостась, особа, природа, єство, єдиносущість, подобосущість та ін. У цьому контексті розглядається проблема семантики імен Ісуса Христа.

Дослідження побудоване таким чином, щоб окреслити і філософсько-релігієзнавче значення христологічної доктрини, й історичне. Тому дисертантка докладно зупинилася на розгляді термінологічних особливостей христологічних понять, розкрила питання способу поєднання двох природ в особі Ісуса Христа.

У другому розділі - “Філософсько-історичний розвиток христологічної доктрини” - розглянуто динаміку христологічної доктрини від новозавітних поглядів до І Вселенського собору. Початок християнської історії позначений проясненням христологічної самосвідомості церкви, апостольського сповідання; однак одразу ж намітилися крайнощі, що провокували це сповідання до його перетворення, обтяжували тим або іншим зовнішнім впливом, зовнішньою свідомістю. Ці крайнощі з`явилися вже в перші століття існування християнства, ще з апостольських часів.

У підрозділі 2.1. першим джерелом, яке пояснює іпостасну єдність двох природ у Христі, розглядається Біблія. У ній не тільки говориться, що Ісус Христос був Богом від Бога, проявленим у плоті, але й що він був людиною, народженою дівою Марією від сім'я Давида. Вже в Новому Завіті є свідчення про образ Ісуса Христа. Воно розкриває повноту, пов'язану з досконалістю божественного і людського єства, які не розривають, не розтинають іпостасної єдності, але у своїй довершеності забезпечують іпостасну цілісність. Богословське вчення про Христа - Єдинородного та Єдиносущого Отцю Сина - ґрунтується на Одкровенні. Воно викладено здебільшого в Євангелії від Іоана. У посланнях апостола Павла містяться концептуальні для нашого дослідження думки щодо іпостасної єдності двох природ в особі Ісуса Христа. Апостол Павло назвав Христа другим Адамом, протиставивши його першому Адаму. Богосинівство Ісуса збагнене Павлом не в плані земного месіанства, а у вищому, Боголюдському сенсі. У посланнях Павла відсутня сполука “Син Людський”. На нашу думку, апостол не вважав її досить зрозумілою для язичницько-християнських громад.

Христологія синоптичних Євангелій поклала початок формуванню христологічного вчення, що тривало паралельно з розвитком богослов'я апостола Павла. Євангельський образ Христа з перших рядків постає як одночасне поєднання божественного і людського: всі його дії, слова, будучи словами і діями людини, позначені й печаткою божественності. Святе Письмо виявляється першим джерелом знання про Ісуса Христа. Тут містяться початкові свідчення про боголюдство. В Євангеліях йшлося про Христа як Бога і людину, проте Церква ще мала сформулювати положення про уособлення божественного і людського начал у постаті Христа. Христологічний догмат розвивався, виходячи з первинного вірування в те, що Христос, залишаючись людиною в повному розумінні цього слова, був істинним Богом.

У підрозділі 2.2. доводиться, що на момент утвердження християнства серед усіх філософських систем найбільш близькими до нього за релігійними поглядами були дві - стоїчна і неоплатонічна. Обидві системи були вершиною язичницької філософії, але вони не змогли піднестися до повного пізнання істини і мали багато внутрішніх невідповідностей. Крім того, при зіставленні, виявлялася їхня взаємна суперечливість. Саме з цих філософських систем і народжуються перші єресі христологічного характеру - докетизм та евіонізм, з якими повела боротьбу ортодоксальна церква.

У розділі аналізується христологічна доктрина Іринея Ліонського, Ігнатія Антіохійського, Тертулліана, Орігена, які порушували питання про сумісність і взаємодію двох природ (тварної і нетварної) Христа.

Таким чином, у ранньохристиянську добу відбулося прояснення христологічної свідомості церкви, яка зосереджувалась на проблемі єдності двох природ у Христі іпостасно, питанні життя Ісуса як здійснення месіанських пророцтв. Поступове розкриття і оформлення христологічної доктрини відбувалось у протиборстві церкви із язичницькою філософією.

Третій розділ - “Оформлення христологічної доктрини в епоху Вселенських соборів” - містить аналіз христологічних питань дохалкідонського періоду, розгляд положень IV Вселенського собору та дослідження ролі останнього в подальшому розвитку христологічної доктрини, також оцінюється значення наступних Вселенських соборів у контексті даної теми.

Епоху Вселенських соборів часто називають “золотою добою” християнського богослов'я. У перші три століття історичного буття церкви, коли вона оговтувалась від гонінь, проявилась велич християнського духу, його перевага над духом, яким жило язичництво. Коли церква явила світові свою життєстверджувальну сутність, вона відкрила людству і силу та глибину свого філософського вчення, його перевагу над античною язичницькою філософією. Однак швидке кількісне зростання церкви приховувало в собі небезпеку спотворення богословського вчення у свідомості неофітів, вільного тлумачення ними християнських догматів у дусі язичницьких поглядів. Оформлення аріанського вчення (і подібних до нього) зактуалізувало необхідність догматично зафіксувати положення христологічної доктрини.

Підрозділ 3.1. присвячений аналізу христологічних положень дохалкідонського періоду. Аналізуючи рішення І Собору, виокремлено ідею розрізнення понять народження і творення. Народження позначає походження від істоти, яка народжує, від її власної природи, тому народжений в усьому подібний до Отця; тим часом творіння означає добування чого-небудь із нічого або з матеріалів, далеких від діючої природ; народження являє собою акт, обумовлений природою, що народжує; Бог-Отець народжує Сина не з волі, а з потреби Своєї природи, тоді як творення цілком залежить від волі Творця. Нікейський собор закінчився повною перемогою християнства. Він утвердив віру в Христа як Сина Божого, єдинородного та єдиносущого Отцю. Виклавши в Символі віри вчення церкви про Бога, Нікейський собор виконав завдання, для якого був скликаний: засудивши аріанство, він встановив необхідну формулу, яка з того часу стала недоторканним стягом християнства.

На ІІ Вселенському соборі увага була приділена вирішенню термінологічних питань, зокрема визначенню понять “єдиносущий” і “подобосущий”. Полеміка розгорнулася нібито через зовнішнє, суто формальне оформлення понять. Насправді різниця між ними носила концептуальний характер. Слово “подобосущний” виражало думку про те, що Син не дорівнює Отцю, а лише подібний до нього, що він не однієї сутності з ним і може бути названий Богом не за сутністю, а лише через свою подібність до Бога. Якщо в період Нікейського собору вся христологічна доктрина, як у фокусі, зосередилася на одному слові - “омоусіос”, то за часів
ІІ Собору таким ключовим терміном стала лексема “іпостасіс”. У подальшому, як відомо, слово “іпостасіс” не увійшло до Символу віри, оскільки ускладнювало б його простоту.

Третім Вселенським собором продовжується епоха христологічних дискусій. На Соборі було засуджено вчення Несторія, який вважав, що Діва Марія не була Богородицею, а народила просту людину - Ісуса. Бог же з'єднався з Христом, перебуваючи в ньому, немов у храмі, подібно до того, як у старозавітну епоху перебував у Мойсеєві та інших пророках. Виходячи з цього, Несторій заперечував досконалу Божественну природу Ісуса Христа, визнаючи його Богоносцем. Хоча несторіанська христологія була засуджена, на цьому Соборі в змістовому відношенні не було дано чіткого визначення природі Ісуса Христа. Відтак, несторіанське богослов'я, дещо видозмінившись, продовжило своє існування після Собору.

IV Вселенський собор, якому присвячено підрозділ 3.2., вважається найбільшою церковно-історичною подією, серед інших соборів Халкідонський посідає видатне місце, у його положеннях набуває систематичного розкриття догмат про поєднання двох природ у Боголюдині. Догматична формула про спосіб поєднання двох природ в єдиній особі Ісуса Христа (незлитно, неподільно, нерозлучно, незмінно), утверджена на цьому Соборі, виявилася суто апофатичною, такою, що виходить за межі філософії. Тому христологічний догмат, який був сформульований у цей період, вважається неоднозначним, хоча і до сьогодні, щоправда, залишається авторитетним для всіх християнських конфесій.

У підрозділі 3.3. обґрунтовується значення V-VII Вселенських соборів в оформленні христологічної доктрини. На час V Вселенського собору були вже заявлені і значно роз'яснені найрізноманітніші погляди на суперечливі питання. Головним приводом і майже виключним предметом V Вселенського собору стало питання про “Три глави”.

VI Вселенський собор прикметний тим, що саме на ньому було засуджено єресь монофелізму та моноенергізму, чиїми вихідними положеннями стала теза про спонукальний, рушійний, дієвий характер лише одного з двох начал Христа - божественного. Собор виступив проти антропологічного мінімалізму. Якщо б людська природа в Ісусі не діяла, то Христос не був би живою істотою, а лише тілом. Собор заборонив таємницю особи Ісуса Христа ототожнювати з його волею. На жаль, ця заборона не була врахована пізніше, європейською філософією, і таємницю “Хто” знову й знову намагалися виразити через “Що” (волю, розум, самосвідомість).

Згідно з рішеннями VII Вселенського Собору християнство, утвердивши можливість віддзеркалення Божественних реальностей у матеріальній сфері (реалістичний символізм), святкувало перемогу в боротьбі за іконовшанування, що стало здійсненним завдяки Боговтіленню.

Дослідженням було встановлено, що христологічний догмат має і велике методологічне значення, бо природне стикається з надприродним не тільки в осерді цього поєднання -- Особі Ісуса Христа, але і в таїнствах, церковному житті і, певною мірою, в житті взагалі. У Христі Абсолютне стає особистісним, у всій повноті воно поєднується з відносним, внаслідок чого найглибше онтологічне обґрунтовування етики стає можливим тільки в християнстві.

Четвертий розділ - “Трансформація христологічної доктрини” - містить аналіз христологічної доктрини в поствселенську епоху, окремо розглядається період ХVIII-XX ст. та досліджується сучасний стан христологічної доктрини в загальнохристиянській парадигмі.

Підрозділ 4.1. присвячено трансформації христологічної доктрини в поствселенську епоху, зумовлену тим, що в той час тривали подальші христологічні суперечки, які виникали переважно в середовищі західного християнства. Середньовічне християнське богослов`я вирізняється різким протиставленням Бога світу й людині, що сприяло виведенню христологічних питань у площину суто теоретичну. Так дискусія про універсалії в її християнському розумінні була, по суті, висвітленням онтологічної чи гносеологічної сфер христології. В Іспанії у VIII ст. з'являється новий рух християнської думки - адоптіанство, вчення про те, що Ісус Христос був наділений двома послідовними природами. В основі іспанського адоптіанства простежуються східні уявлення несторіан. Можна сказати, що адоптіанство було останньою христологічною єрессю раннього середньовіччя. Пізніше питання про особистість Ісуса Христа не було головною проблемою, хоча найбільш важливі моменти вчення про Христа періодично актуалізувалися.

У контексті розгляду христологічної доктрини поствселенської доби проаналізовано христологічну доктрину католицької церкви, яка формувалася на ґрунті вчень Ансельма Кентерберійського, П'єра Абеляра, Фоми Аквінського та Іоана Дунса Скотта і характеризується протиставленням Бога і людини.

В епоху Реформації найдокладніше христологія як проблема розглядалася лютеранською церквою. М. Лютер твердо вірив у вчення про дві природи Христа та їх неподільну єдність в особистості Логоса. Але його положення про реальну присутність Ісуса під час Таємної Вечері призвело до необхідності визнати, що після Воскресіння людська природа Христа стала всюдисущою. Так виникло лютеранське вчення про те, що кожна із природ Христа пронизує іншу і що його людська природа має атрибути його Божественності. При розгляді христології М. Лютера й У. Цвінглі в контексті протестантизму акцентувалася увага на появі “Формули згоди”, яка намагалася примирити тогочасні напрями христологічної думки.

Дослідження христологічної доктрини в період ХVIII-XX ст. проводиться у підрозділі 4.2. і набуває численних варіацій. Протягом XVIII ст. у вивченні особистості Христа сталися великі зміни. До цього часу вихідна точка була переважно богословською, і христологічна доктрина, відповідно, була теоцентричною. Богослови, зайняті формуванням учення про Христа, апелювали до Логоса, другої особи Трійці, і прагнули пояснити Втілення так, щоб дотриматись єдності особистості Ісуса, а також цілісності й реальності двох його природ. Але протягом XVIII ст. посилилось переконання, що такий підхід виявився не найкращим методом і що більш задовільні результати можна отримати, починаючи дослідження “ближче до теми”, тобто з вивчення історичного Ісуса.

Почався новий період у христології. Більше ста років увага була сконцентрована на образі Христа, представленого нам у Євангеліях, і багато хто так захопився результатами цього вивчення, що почав говорити про нове відкриття Ісуса. Погляди були антропологічними, а результат - антропоцентричним. Головним чинником у формулюванні вчення про Ісуса стало не те, що Біблія говорить про нього, але власні відкриття в дослідженні його життя й досвід переживання останнього дослідниками. Було допущено небезпечну розбіжність між історичним Ісусом, зображеним авторами Євангелій, і богословським Христом, витвором уяви богословських мислителів від часів апостола Павла, образом, відбитим у віросповіданнях церкви. Ісус Христос був позбавлений усього надприродного - або майже всього, - і вчення про Христа звільнило дорогу вченням про Ісуса. Той, кого церква завжди розглядала як об'єкт Божественного поклоніння, тепер став просто вчителем моральності. Було, звичайно, чимало спроб зберегти щось від релігійного значення постаті Ісуса Христа, але й вони зазнали впливу новітніх тенденцій. На трансформацію христологічної доктрини в загальнохристиянському контексті вплинули представники Німецької класичної філософії - І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шлейєрмахер. Для Канта Христос був насамперед абстрактним ідеалом, ідеалом етичної досконалості. Ця точка зору усуває христологію Нового Завіту, залишає Христа тільки проповідником моралі. Вірування церкви в Ісуса Христа Гегель вважав спробами людей висловити онтологічні ідеї, символи, що виражають метафізичну істину. Гегель намагався довести, що весь Бог є в Ісусі Христі. У христології Ф. Шлейєрмахера Ісус ледве підіймається над людським рівнем, проте він має досконале й безперервне відчуття єднання з Божественним та повністю здійснює призначення людини у своєму характері безгрішної досконалості. Винятковий характер Христа вказує на його незвичайне походження, тому що в ньому немає спадкових впливів, які викликали б гріховні нахили. У цьому твердженні Ф. Шлейєрмахер наближався до христологічних поглядів православ'я - вказуючи на неушкодженість людської природи Ісуса Христа гріхом.

У сучасному протестантському богослов'ї на основі пантеїстичної ідеї іманентності Бога вчення про Особистість Христа представлено в абсолютно натуралістичному плані. Уявлення змінюються, але головна ідея залишається такою ж: за своєю сутністю Бог і людина - єдині. Христос відрізняється від інших людей тільки тим, що він більше за інших усвідомлював присутність Бога в собі, а отже, він є вищим одкровенням Верховної Істоти у своєму Слові. По суті, всі люди Божественні, тому що Бог є присутнім у всіх них, і вони є синами Бога, відмінними від Христа тільки за ступенем божественності. Останній стоїть окремо тільки через свою більшу чутливість до Божественного і вищу Богосвідомість. У такому контексті постає питання про історичність Ісуса Христа. Вихідною точкою сучасної віри в Ісуса Христа є те, що Ісус Христос як історична постать має знаменне, неминуще значення для історії світу: поштовх до відновлення роздумів над Новим Завітом, історичне значення якого важко переоцінити, дала Реформація XVI ст., яка обрала шлях оновлення церкви на основі свідчень джерела, тобто Нового Завіту.

Одним з важливих аспектів розгляду христологічної доктрини є дослідження життя Ісуса, які здійснили В. Байшлаг, Б. Вайс, К. Вайцзекер, К. Гасе, Й. Гердер, Г. Гольцман, Т. Кайм, Г. Лессінг, Г. Паулюс, Г. Раймарус, Е. Ренан, А. Швейцер, Д. Штраус та ін. Більшість із них керувалися апологетичною мотивацією, що зумовило необхідність вдаватися навіть до наукових методів обґрунтування віри в Христа, зокрема до історичного. Найвідомішим критиком християнства вважається Е. Ренан. Відповідно до його переконань, Христос був людиною, що представляла себе Сином Божим і чекала від людей покаяння; головним у його вченні була любов. Через протистояння релігійній владі Ісус із проповідника любові перетворився на когось на зразок революціонера під виглядом Месії. Зрештою він був виданий і страчений. Е. Ренан створив романтичний образ Христа, не зважаючи на реалії Євангельського оповідання.

Подібні концепції зумовили відновлення церковно-догматичної христології в ХХ ст., приблизно між двома світовими війнами та одразу після другої світової війни. Цьому сприяла діяльність представників різних конфесій: К. Адама в католицизмі, І. Мейєндорфа в православ'ї, К. Барта в протестантизмі. II Ватиканський собор сприйняв попередні ідеї і навіть спочатку “санкціонував” надії, які на них покладалися. Але невдовзі все змінилося, коли виявилось, що проблеми, порушені Просвітництвом та новітньою критикою, не були ані розв'язані, ані подолані.

Про особистість Христа виникла велика кількість літератури і поза сферою богослов'я. Ці праці відбивають погляди ідеологічних течій, під впливом яких перебували автори. Крім цього, дається взнаки негативне ставлення останніх до того християнства, що їм відоме. У контексті сучасності актуальним постає питання про місце христології в релігійному віровченні сьогодні. Теологічна дискусія останнього десятиліття -- принаймні в середовищі католиків -- значною мірою була присвячена поставленому II Ватиканським собором завданню оновлення церкви. У центрі уваги перебувало питання про церкву, її сутність, єдність і структуру, а також про відносини між церквою і сучасним суспільством. Тон цій дискусії задавали екуменічна теологія, теологія світу, політична теологія, а також теології секуляризації, розвитку, революції, визволення. Порушені проблеми так і не були вирішені. Власне, їх і не можна було розв'язати виключно в еклезіолоґічній площині. Водночас із процесами оновлення церква повернулась обличчям до проблем сучасного світу і через це зазнала небезпеки втратити власну тотожність; а там, де вона намагалася бути тотожною, існувала загроза розминутися з людиною та людськими проблемами. Прагнучи ідентичності зі світом, церква може позбутися своїх засад; турбуючись лише про засади, вона ризикує втратити власну ідентичність. Окреслена таким чином проблематика повертає нас до ситуації, коли поряд із констатацією розмежованості буття і цінностей христологічна доктрина своєрідним чином бере участь у формуванні духовного покликання нової доби. Аналогічно разом із відчуженням суб'єкта від об'єкта христологічна формула віри та христологічний догмат виступають як щось зовнішнє і чуже, таке, що не підлягає асиміляції.

У Висновках синтезовано результати дослідження філософсько-релігієзнавчого контексту христологічної доктрини. На основі проведеного в дисертації аналізу можна стверджувати:

1. Питання христологічної доктрини порушуються переважно в богословській літературі, де вони, відповідно, постають конфесійно заанґажованими. Теоретичним засадам формування христології присвячені праці переважно західних релігієзнавців і теологів, однак христологічна доктрина не посіла чільного місця в їх дослідженнях. Особливістю східної релігієзнавчої думки в спробах систематизувати христологічні погляди є зосередженість на конкретних особливостях у христологічному вченні.

2. Термінологічні особливості христологічних понять дозволяють розкрити питання способу поєднання двох природ в особі Ісуса Христа, особистість якого покладено в основу концептуальної системи загальнохристиянської парадигми. Дослідження христологічної доктрини в цьому аспекті методологічно забезпечує теоретичний рівень християнського віровчення, оскільки поєднує в собі людське і божественне в їх взаємопроникненні.

У поданому дослідженні обґрунтоване релігієзнавче визначення понять “христологічний догмат”, “христологічна доктрина” і “христологія” та проаналізовано методологічні можливості застосування цього концепту при розгляді сучасного християнства. Христологічний догмат був сформульований на IV Вселенському соборі в Халкідоні і має три характерні ознаки: теологічність, богоодкровенність, обов`язковість дотримання всіма церквами. Христологічна доктрина виявляється світоглядним ядром усього християнського віровчення, оскільки містить систематизовані, остаточно сформульовані концепції, засновані на христологічному догматі. Христологія є найбільш широким поняттям, яке включає в себе дві попередні категорії.

3. Першим джерелом, яке пояснює єдність двох природ у Христі іпостасно, виступає Біблія. Ісус Христос у Євангеліях описаний як реальна особа, якій притаманні всі властивості звичайної людини; всі його дії та слова, будучи діями й словами людини, позначені, однак, печаткою Божественності. Першою спробою систематизувати христологічні погляди можна вважати лише христологію апологетів II ст., які вбачали у світі фрагменти єдиного Логоса, що повною мірою втілився в особі Ісуса Христа. Їхні погляди стали визначальними в дослідженні христології і вплинули на подальше формування христологічної доктрини. У перші століття християнства питання про можливість поєднання в єдине ціле двох різних природ, сутностей було розв'язане за святоотцівською традицією: злиття божественної та людської природи в єдиній іпостасі Бога.

4. У рішеннях Вселенських соборів отримали принципове догматичне підтвердження наступні тези: Христос прийняв істинне людське єство, що має всі онтологічні якості, властиві людині; він мав досконале людське єство не тільки в значенні повноти і неушкодженості сприйнятої ним людської природи, але і в духовно-етичному значенні, тобто він не мав гріховного розладу (першородного гріха) у своєму людському єстві з моменту Втілення; він, цілком сприйнявши людську природу, мав і людську природну волю; два єства з'єдналися незлитно, незмінно, неподільно і нерозлучно в іпостасі Бога-Слова.

5. Всі єресі в тій чи іншій формі заперечували можливість перетворення тварної істоти на нове творіння, обожнення, а отже, і повноту спасіння, часом розуміючи його тільки в спіритуалістичному значенні. В кожну історичну епоху християнство піклувалося про те, щоб показати своїм адептам можливість реального богоспілкування, обожнення, що розумілося не тільки в етичному значенні, але і в онтологічному. Сама можливість обожнення нерозривно пов'язана з Боговтіленням, бо саме в єдиній особі Ісуса Христа поєднуються дві природи - божественна і людська, істинний Бог й істинна людина. Саме боголюдство Ісуса Христа виявилося основою спасіння людини.

Християнський Символ Віри утвердив догмат єдиносущості Сина Божого Богу-Отцю, спростовуючи твердження аріан про єство Ісуса Христа. Пізніше церква засудила вчення несторіан (щоб зруйнувати спроби відділити в постаті Ісуса людину від Бога, розділивши його особу на дві - божественну і людську) та монофізитів (оскільки істинна природа людини у всій її повноті була сприйнята Сином при Втіленні, остільки і людська природа у всій її цілісності й повноті може перетворитися й з'єднатися з Богом, стати причасницею божественного єства, бо поза єдністю двох воль в Ісусі не можливе обожнення, необхідною умовою якого є вільна інтенція людини). Стверджуючи можливість віддзеркалення божественних реальностей у матеріальній сфері, християнство догматизувало іконовшанування.

6. У поствселенську епоху христологічні суперечки виникали переважно в середовищі західного християнства. Середньовічне християнське богослов`я вирізняється різким протиставленням Бога світу й людині, що сприяло виведенню христологічних питань у площину суто теоретичну. Так, дискусія про універсалії в її християнському розумінні була, по суті, висвітленням онтологічної чи гносеологічної сфер христології. Теологи середньовіччя вирішували христологічні питання через уявлення Христа Боголюдиною в досконалій цілісності іпостасей, яка зєднує в ньому без схрещення одночасно людське й Божественне, дві природи, які самоіснують у Слові і під охороною Слова розвивають власну діяльність. У період Реформації христологія як проблема розглядалася в лоні лютеранської церкви. Христологія М. Лютера здійснює переворот у всій метафізично спрямованій теології. М. Лютер прагне послідовно показати Христа не на основі філософського поняття Бога, а навпаки, на основі Христа показати самого Бога. Проте існували проблеми, не розв'язані М. Лютером. Це насамперед труднощі в тлумаченні історичного образу Ісуса Христа, окресленого в Новому Завіті.