Актуалізація української етнорелігії в європейському контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЛОЗКО Галина Сергіївна

УДК 2-1:[257.2:39(=161.2)(043.3)

АКТУАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОРЕЛІГІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Спеціальність 09. 00. 12 - українознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ - 2007г.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ЛУБСЬКИЙ Володимир Іонович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри релігієзнавства.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ДУЛУМАН Євграф Каленикович, Східноукраїнський національний університет імені В. Даля, кафедра релігієзнавства;

доктор філософських наук, професор МОЗГОВИЙ Іван Павлович, перший проректор Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка.

доктор філософських наук, професор ОГОРОДНИК Іван Васильович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра української філософії та культури.

Провідна установа: Національний університет харчових технологій Міністерства освіти і науки України, кафедра українознавства.

Захист відбудеться “ 26 ” квітня 2007 р. о 10. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “20” березня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г. Ю. Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кінець ХХ - початок ХХІ ст. позначився прискоренням глобальних процесів, які радикально змінюють людину і суспільство. У цьому контексті потребує вирішення проблема збереження етнічної самобутності народів, коли релігійні цінності набувають особливого значення як головний духовний стрижень їхньої самості. Нині стає очевидно, що пошуки істини, сенсу людського життя та шляхів осягнення духовних ідеалів можливі не лише через науку, а й через релігію. За останні десятиліття з`явилась така нова духовно-культурна проблема, як актуалізація давніх автохтонних релігій - спроби відродження язичництва предків на новому етапі життя етносів. Актуалізація етнорелігії (рідної віри, язичництва) відбувається шляхом синтезу науки і релігії, що дає змогу реконструкції богослов`я та впровадження автохтонних культів у практику діючих громад. Сучасний стан відродження етнорелігії в українській науці ще не знайшов належного висвітлення.

Постає необхідність у новому осмисленні ролі самобутніх язичницьких релігій не тільки як давноминулого, але й як сучасного етнорелігійного феномена з власною системою народно-духовних цінностей, що і нині впливають на формування державотворчих якостей особистості: етнічної ідентифікації, національної самосвідомості, патріотизму, своєрідного імунітету проти глобалізації. З огляду на те, що донедавна побутувала стереотипна думка про „примітивність”, застарілість язичницької духовної культури, тим важливішою є її сучасна переоцінка.

Вивчення етнокультурних духовних традицій рідного народу, його походження та історичної долі, що пов'язується в єдиний причинно-наслідковий ланцюг, сприятиме відродженню української духовності, збереженню етнічної ідентифікації, глибшому розумінню цінностей, сформованих самим народом впродовж тривалого життя на рідній землі.

На тлі глобальної боротьби за природні ресурси феномен етнічного дедалі більше привертає увагу фахівців. Стає очевидним, що без збереження етнічного розмаїття світу виживання людства буде поставлене під загрозу. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з українознавства, що мають спиратися на нові парадигми історії та теорії етносу і відповідати на глобальні виклики часу. Постає також завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію теоретико-етнологічного пізнання.

Недостатня науково-теоретична розробленість проблем відтворення етнорелігійних цінностей як системи, і впровадження їх у практику релігійних громад, часом стає причиною міжконфесійних непорозумінь. Отже, відсутність системного наукового вивчення феномену етнорелігії та української рідної віри в контексті сучасного європейського етнорелігійного руху певною мірою обмежує пізнання духовної культури народу, її витоків, тенденцій і перспектив.

Вивчення процесу відродження язичництва, яке нині спостерігається в багатьох країнах Європи, допоможе зрозуміти сутність та спільні тенденції актуалізації природних релігій і визначити місце України в контексті європейського етнорелігійного руху; дасть можливість осмислити прагнення частини українців повернути до життя автохтонну віру своїх предків на новому етапі життя, надавши давнім віровченням (старому змісту) нового філософського вигляду (сучасної форми).

Актуальність даної теми зумовлюється ще й екологічною кризою ХХІ ст., коли релігії природи приходять на порятунок Землі як планети. Зв'язок людини з Батьківщиною (рідною землею та її природою) має містичний, ірраціональний характер. Таким чином, ідеали збереження природи співвідносяться з ідеалами священного ставлення до Землі і Всесвіту. Ця проблема й досі не стала предметом спеціального дослідження. Отже, нині очевидна об`єктивна потреба в науковому осмисленні такого духовно-культурного феномена як актуалізація етнічних релігій - сучасних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах науково-дослідницької роботи кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, теми “Філософія та політологія в структурі сучасного соціо-гуманітарного знання” (номер державної реєстрації - 06БФ041- 01).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження й аналіз духовно-культурного феномена української етнорелігії, її витоків, ідейно-філософських основ її відродження в Україні та з`ясування закономірностей її актуалізації в контексті європейського етнорелігійного ренесансу, встановлення категоріально-понятійного апарату і методології теоретико-філософського підходу до вивчення цього явища. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв`язання таких завдань:

визначити понятійні детермінанти етнічної релігії як духовно-культурного феномена та етнорелігійного ренесансу як актуалізації автохтонних релігійних систем;

виявити етнічну та надетнічну специфіку духовного як сутнісного критерію класифікації релігійних явищ;

дослідити зв`язки етнорелігії з етнічною самоідентифікацією та засобами самозбереження етнічних спільнот;

проаналізувати еволюцію та динаміку релігійних вірувань на території України, вияснити роль власних етнічних та іноземних духовно-культурних факторів в історії українського народу;

відшукати духовні корені української етнорелігії та встановити принципи реконструкції світоглядних, морально-етичних, святково-календарних та обрядових основ етнічної релігії на сучасному етапі;

з`ясувати зміст і сутність переоцінки духовних вартостей українськими мислителями ХІХ-ХХст.;

показати сутність етнорелігійного ідеалу в науковій спадщині Володимира Шаяна і подальшу ентропію ідеї рідної віри в середовищі української діаспори;

простежити практичні спроби актуалізації рідної віри в Україні та виокремити духовні засади і головні концептуальні положення щодо відтворення етнорелігійних цінностей як компонента етнічної культури;

розглянути філософію консерватизму, традиціоналізму та археофутуризму як ідейну основу етнорелігійного ренесансу в країнах Європи;

дослідити практику актуалізації язичницьких релігій в різних європейських країнах та окреслити загальні закономірності цього процесу;

осмислити місце українського етнорелігійного руху в європейському контексті;

спрогнозувати шляхи розвитку української рідної віри та її вплив на державотворчі процеси.

Об'єктом дослідження є етнічна релігія (рідна віра, язичництво) як духовно-культурний феномен.

Предмет дослідження - актуалізація української етнічної релігії в європейському контексті.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є праці провідних українських філософів-релігієзнавців, які обгрунтували загально-теоретичні принципи філософського, історико-культурного, світоглядного, порівняльного та психологічного аналізу релігійних явищ: Т. Аболіної, В. Андрущенка, М. Бандрівського, І. Бойко, І. Бойченка, В. Бондаренка, В. Воловича, А. Глушака, Т. Горбаченко, В. Горського, М. Гримич, Л. Губерського, В. Давидюка, І. Добронравової, Є. Дулумана, В. Євтуха, М. Заковича, В. Касьяна, А. Колодного, Л. Кондратика, Л. Конотоп, П. Кралюка, С. Кримського, В. Лубського, І. Манохи, О. Марченка, М. Михальченка, І. Мозгового, А. Моці, І. Надольного, Б. Новікова, І. Огородника, Ю. Павленка, В. Пазенка, М. Поповича, О. Предко, В. Рички, М. Рожка, В. Роменця, О. Сагана, О. Сарапіна, П. Сауха, Л. Сидоренко, Л. Филипович, Є. Харьковщенка, М. Чмихова, В. Чуйка, Л. Шашкової, Л. Шкляра, П. Яроцького, В. Ярошовця, Т. Ящук та ін.

Вперше завдання актуалізації етнічної віри на новому етапі життя етносу поставив професор Львівського університету В. Шаян, який надав етнорелігійній ідеї наукової мотивації: відродження нації не може бути завершене „без відродження її власної віри, як виразу її відчування Бога...”. Він створив і перший науковий прецедент національно-екзистенціальної методології осмислення явища „Панарійського ренесансу”, яке заявило про себе в європейських країнах на початку ХХ ст. В. Шаян, одначе, засудив спроби привласнити „арійську” ідею виключно германській нації, вказавши на її знецінення нацистами.

Друга світова війна та радянська методологія наукового атеїзму на тривалий час перервала етнорелігійні дослідження. З новою силою феномен етнічної релігії проявився в роки незалежності України. Нині цілком очевидно, що в Україні має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, що дає змогу виявити те „непізнаване”, ірраціональне в колективному етнічному „ми”, внаслідок чого кожен народ залишається конкретною неповторною етнічною спільнотою.

Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, автор використовувала традиційні для українознавства принципи: науковості, діалектичного підходу, об'єктивності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності, системності та ін. Об'єктивності дослідження автор дотримувалась при вивченні релігійності всіх етнічних груп у процесі їхньої релігійної діяльності, а висновки та узагальнення робилися тільки за наявності достатньої кількості фактичних відомостей про громади, особливості їхніх віровчень та етнопсихологічних рис досліджуваної релігійної групи. При вивченні зв'язків українських язичницьких громад з подібними чи близькими релігійними громадами в контексті міжнародного духовно-культурного спілкування застосовувався компаративний метод. Для досягнення поставленої наукової мети автор зверталася також до аналітичного, фактологічного та описового методів.

Історичний принцип застосовано при з`ясуванні процесу втрати і відродження рідної віри слов`ян, що становить цілісний діахронічний процес у динаміці конкретних історичних подій, постатей, процесів руйнування і занепаду старих та виникнення й впровадження в життя нових ідей, що відбуваються за принципом циклічності. Історичний та діалектичний аналіз розвитку етнічних, глобальних та тоталітарних релігій дозволив автору отримати нові результати дослідження. Застосування історико-генетичного аналізу релігійно-світоглядних особливостей етнічних груп, встановлення причинно-наслідкових зв`язків зміни релігії та її впливу на долю народу дало можливість отримати відповідь на запитання: коли, як і чому виникли, розвивались, видозмінювались вірування тих чи інших етнічних спільнот, їх світогляд, обряди та звичаї; що стало причиною їх втрати, або поштовхом до консервації чи відродження.

Метод функціонального підходу застосовувався при вивченні способів втілення міфологічних, світоглядних та магічних вірувань у ритуальних практиках, що дозволило виявити спільні особливості таких, на перший погляд, несхожих етнорелігій, як французький друїдизм і слов'янське язичництво та ін. За принципом системності розглядалося українське язичництво з детальним аналізом його структурних компонентів, їх функціонування, інтеграції, структурної цілісності, внутрішньої комунікації. Процеси виникнення, становлення і розвитку тих чи інших етнорелігій розглядалися у діахронії, наприклад: поява предтеч, що здійснили переоцінку духовних вартостей - засвоєння цих ідей - виникнення практикуючих громад; водночас приділялася належна увага синхронності різних релігійних явищ, що виникали одночасно в багатьох європейських країнах.

Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, автор не уникала і критичного методу щодо існуючих глобальних та тоталітарних релігій, адже руйнування старого стереотипу завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час непомітно.

Всі ці форми системного аналізу інформації створили можливість для висновків, типізації та узагальнень.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному погляді на етнічну релігію (язичництво) як на потужний етноінтегративний феномен. У роботі формулюються окремі положення, осмислення яких набуває чинності новизни і виноситься на захист, а саме:

- вмотивовано, що етнічна релігія - це природна автентична система вірувань, обрядів і звичаїв, створених етносом впродовж тривалого проживання на власній території засобами рідної мови та автохтонної традиції; а її актуалізація в рамках „етнорелігійного ренесансу” стала певною альтернативою глобалізації, стихійним прагненням етнічних спільнот до порятунку власних етносів та протидії асимілятивним процесам;

- введено новий класифікаційний критерій релігій за етнічними домінантами, що дало змогу компаративного аналізу етнічного і світового як бінарних опозицій та переосмислення стереотипу: „монотеїзм - вища форма релігії”; вперше монотеїзм розглядається не як „вершина розвитку”, а як форма спрощення багатоманітної духовної системи шляхом її уніфікації; запропоновано новий погляд на світові релігії як на ідеологічний компонент глобальних суспільних процесів, спричинених прагненням до світового панування, що насаджуються (крім інших форм) і через релігійну уніфікацію, „вершиною” якої є ідея єдиної всесвітньої релігії;

- встановлено, що рідна віра завжди залишається способом самозбереження етносів та їхньої духовно-культурної самобутності, тому діяльність останнього язичницького князя Святослава розглянута як спроба створити заслін від чужої віри; у зв`язку з цим переглянуто існуючу дефініцію про християнізацію Русі як винятково „прогресивне” явище в розвитку національної української культури; вперше показано цілий ряд негативних наслідків заміни власної духовної системи чужою: втрата народної мови, знищення язичницької писемності та пам`яток культури, дезорієнтація моральних принципів народного життя, зміна менталітету та історичної долі народу та ін.;

- вмотивовано на прикладах автохтонних культів Сонця, Землі та численних артефактах, що сучасні духовні цінності рідної віри беруть свої витоки з місцевих вірувань мешканців давньої України, які мають генетичний та етнокультурний зв'язок з українським етносом, починаючи з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів, до слов'янських, давньоруських та українських;

- встановлено, що поступовість впровадження християнства в українських землях та постійне паралельне з ним існування язичництва на периферіях людських поселень надовго затримало архаїчні релігійні реалії, навіть здійснення язичницьких культів професійними священнослужителями, що за археологічними даними відносно Карпат, Медоборів, Полісся та Поділля датується включно до XVII ст. - цей факт дає змогу не тільки визнати за можливе, але й практично реконструювати деякі з них;

- виявлено перші спроби переоцінки духовних вартостей у творах українських мислителів та діячів ХІХ - ХХ ст., а саме, критичне ставлення до світових релігій, мотивацію шкідливості прийняття чужих цінностей та пошуки істини у спадщині власних предків; з цієї точки зору до духовних предтеч відродження рідної віри в Україні автор відносить: „Руську Трійцю”, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українку, М. Коцюбинського, В. Пачовського, військовий загін УПА „Групу імені Перуна” та окремих вояків, які відреклись від християнства і звернулися до „віри в Перуна і Дажбога”, видання Львівської газети „Дажбог” (1932-1935 р.) та ін.;

- досліджено спадщину професора В. Шаяна та „Ордену Лицарів Бога Сонця”, введено до наукового обігу невідомі досі документи з Канадського державного архіву, де вперше показана необхідність відновлення рідної віри як конфесії, що має спиратися на автентичні традиції язичницького політеїзму та генотеїзму, які можуть бути пояснені згідно сучасної філософської методології; встановлено, що діяльність громад рідної віри української діаспори Канади, США, Англії та Австралії, які запропонували монотеїстичне громадянське віровчення, вже позначена ентропією витокової ідеї (РУНВіра), що не може вважатися автохтонною;

- сформульовано нові концептуальні положення про те, що етнічна релігія на будь-якому етапі розвитку своєї нації може виступати чільною домінантою національної духовної культури, а сучасні спроби реконструкції язичницького богослов'я та обрядова практика громад рідної віри мають спиратися на достовірні історичні та етнографічні факти і науково-методологічні принципи;

- показано генетичний зв`язок сучасних язичницьких рухів з ідеологією „консервативної революції”, „традиціоналізму”, рухами „нових правих”, „археофутуризму”, головними рисами яких є прагнення до етнічної автохтонності, природності, етнічної суспільної ієрархії, дотримання принципу циклічності, політеїзму, єдності різноманітного на противагу глобальному безнаціоналізму, штучності, декларованій рівності, лінійності, монотеїзму, уніфікації;

- констатовано виразну світову тенденцію до етнорелігійного ренесансу, що підтверджується введеним до наукового обігу значним фактологічним матеріалом про сучасні язичницькі рухи та громади у кількох десятках досліджених автором європейських країн (серед яких чільне місце посідають Англія, Греція, Італія, Литва, Німеччина, Польща, Росія, Франція, Україна та ін.), які відроджують автентичні духовні практики;

- обгрунтовано науковий висновок про закономірність сучасного процесу відродження етнічних релігій (за схемою циклічної повторюваності ідей, явищ, тенденцій), що проявляється в процесі конфесійної інституалізації і співвідноситься з теорією „Вічного Повернення” та науковим прогнозом В. Шаяна щодо „Панарійського ренесансу” в Європі (явище, яке з`явилося в культурі одного народу, має здатність поширюватися й в інших країнах);

- доведено, що українська етнічна релігія (язичництво, рідна віра) є невід`ємною складовою національної культури і займає гідне місце в європейському етнорелігійному процесі; спрогнозовано подальший розвиток богословських та обрядових основ рідної віри і формування етнічної релігії як елітної духовної культури (поширення в середовищі представників духовно-культурних професій - письменників, художників, музикантів, інтелігенції), яка, закономірно, згодом почне впливати і на інші сфери життя нації.

Теоретичне та практичне значення роботи визначається новизною пізнавального підходу та отриманих результатів і є певним внеском у галузі філософії, етнології та українознавства. Систематизована праця про етнічну релігію поповнить проблематику галузі конфесійного релігієзнавства.

Отримані результати дадуть можливість виявити сутність та особливості язичницького світогляду як симбіозу (взаємовигідного співіснування) людини з природою, що стане внеском до нової на сьогодні галузі етнічної екології; а також збагатить загальні уявлення про еволюцію релігійних вірувань автохтонного населення в умовах накладання (надбудови) чужої для нього релігії (християнства) на етнічний світогляд (язичницький базис), і накреслять шляхи відновлення автохтонної етнорелігійної системи як „живої й творчої релігії” (В. Шаян).

Практична значимість роботи полягає в тому, що сформульовані в ній положення, ідеї та узагальнення можуть стати необхідним пропедевтичним мінімумом для наступних науково-теоретичних, філософських, релігієзнавчих та українознавчих досліджень в галузі етнології релігії, етнодержавознавства, історії та культурології, а також можуть бути використані при викладанні академічних курсів, що сприятиме глибшій теоретичній розробці відповідних розділів підручників і посібників з історії української та світової культури, створенню нових методик для керівників освітніх установ різного рівня, викладачів, студентів і учнів.

Особистий внесок здобувача полягає в розробці концептуальних світоглядно-методологічних засад, науково-аналітичних і прогностичних моделей впровадження в життя етнічної духовної домінанти, а також у збагаченні бази даних про стан актуалізації етнорелігії в Україні та Європі. Здійснена наукова реконструкція язичницького календаря, що засвідчене Авторським Свідоцтвом № 9592 Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту інтелектуальної власності.

Дисертаційна праця є результатом самостійної дослідницької роботи автора і належить до нової на сьогодні галузі філософії україністики. Висновки і положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, результати та висновки дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися на 20 наукових конференціях і з`їздах, з яких 15 міжнародних: Світовий Конгрес Етнічних релігій (Литва, Вільнюс, 1998); колоквіум „Етнос і релігія” (Київ, 1998); ІІ Міжнародна конференція циклу „Християнство: історія і сучасність” (Київ, 1998); ІХ Міжнародна конференція „Історія релігій в Україні” (Львів, 1999); Міжнародна науково-практична конференція „Релігійна свобода в постсоціалістичних країнах: правові й державні гарантії” (Київ, 1999); Всеукраїнський колоквіум „Релігійні меншини та релігії національних меншин” (Київ, 2000); Міжнародна конференція „Життєстверджуюча культура слов'ян” (Білорусь, Мінськ, 2002); Волинська обласна науково-етнографічна конференція (Луцьк, 2003 р.); наукова конференція, присвячена 110-річчю відкриття Трипільської культури (Київ, 2003); Міжнародна конференція „Слов'янський світ в умовах глобалізації” (Білорусь, Мінськ, 2004); Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 1040-річчю перемоги Русі над Хозарським каганатом (Росія, Москва, 2004); конференція „Велесова Книга - пам'ятка української культури” (Міністерство Освіти і Науки України, Київський Міжнародний університет, 2005 р.); Міжнародна конференція „Слов'янський світ в умовах глобалізації” (Білорусь, Мінськ, 2005); ІХ Всеслов`янський з`їзд (доповідь: „Етнорелігія як природна альтернатива глобалізації та асиміляції слов`ян”, Білорусь, Мінськ, 2005); Четвертий міжнародний конгрес світової та національних культур „Культура XXI століття” (Ялта, 2005); Міжнародна конференція „Будущее Белого мира” (Росія, Москва, 2006); Міжнародне Слов`янське Віче (Польща, Щецин, 2006); Четверта Всесвітня наукова конференція „Діалог цивілізацій” (Київ, 2006); ІІІ Міжнародна наукова конференція „Вікно в європейську науку” (Чернівці, 2006); Міжнародна науково-практична конференція „Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та світове старообрядництво: історія, культура, туризм” (Чернівці, 2006).

Положення та результати роботи апробовані автором також під час читання лекційних курсів у 7-ми навчальних закладах України і 3-х закладах Білорусі: українознавство (Київський політехнічний інститут, Інститут сухопутних військ, Державна академія керівних кадрів освіти); історія української культури (Університет українознавства при Центрі культури і відпочинку Збройних сил України); дохристиянські вірування українців (Національний університет Києво-Могилянська академія); етнологія України (Київський національний університет культури і мистецтв, Кам'янець-Подільський педагогічний університет); етнокультурологія, етнорелігієзнавство, етноконфесійні відносини в Україні, релігійні традиції на теренах України (Київський національний університет культури і мистецтв); окремі лекції про європейський етнорелігійний ренесанс (Брестський педагогічний університет ім. О. Пушкіна, Кобринський палац культури, Мінський національний університет, кафедра міфології - Білорусь).

Автор була науковим консультантом документальних та телевізійних фільмів: „Українські роси” (Київнаукфільм, 2001); „Острів забутих Богів” (Київ, 2003); „Логос” (Товариство „Просвіта”).

Публікації. Результати дисертації опубліковані в індивідуальній авторській монографії „Європейський етнорелігійний ренесанс: витоки, сутність, перспективи (на матеріалі відродження етнорелігій у європейських країнах)” (21, 0 др. а.); а також у 23 публікаціях, затверджених ВАК України, з яких: 7 одноосібних монографій і 16 наукових статей у фахових виданнях українознавчого та філософського характеру (загальним обсягом 151, 23 др.а.); та 21 публікація в інших збірниках і матеріалах конференцій без співавторства (загальним обсягом 20, 27 др.а.).

Кандидатська дисертація на тему „Українське язичництво як джерело побутового релігійного синкретизму” була захищена в 1996 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 603 найменування. Обсяг основного тексту дисертації - 372 сторінки та 36 сторінок списку використаних джерел. Загальний обсяг тексту - 408 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету й основні дослідницькі завдання, показано зв'язок роботи з науковими планами, з'ясовано об'єкт і предмет дослідження, визначено методологічну базу та концептуальні положення, які характеризуються науковою новизною, встановлено теоретичне й практичне значення роботи, описано форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі: „Стан і теоретико-методологічні засади дослідження” закладено концептуальні основи роботи.

У підрозділі І.1. - „Специфіка філософського осмислення українознавчих аспектів релігієзнавства” визначаються основні методологічні та теоретичні засади дослідження, його емпірична база, розглядається етнічна релігія як складова частина духовної культури.

Дисертант констатує, що вже з давніх часів етнічний фактор завжди був рушійною силою суспільного прогресу, тому з отриманням Україною незалежності інтерес суспільства до українознавчих, етнологічних та релігієзнавчих проблем зростає. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з українознавства, що мають спиратися на нові парадигми філософії, історії та теорії етносу і відповідати на глобальні виклики часу. Перед науковцями постає завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію філософського та теоретико-етнологічного пізнання.

Показано, що расово-етнічні спільноти, утворюючись на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, зв'язані спільністю історичноюї долі, стають стійким елементом соціальної структури суспільства. Тому дослідження в галузях філософії, культурології, мовознавства, історії релігій, етнології завжди спираються на наукові дані про етногез та культурогенез народів.

Зазначено, що в західній філософсько-теоретичній думці домінує тенденція визначати ознаки етносу і нації констатацією зовнішніх рис економічної і державної спільності, що не відповідає українській вітчизняній традиції, якою оперує автор, і згідно якої етнос визначається, насамперед, як кровноспоріднена спільнота зі сталими ознаками своєї ідентичності (єдність території, мови, традиції та звичаєвості). Звідси в деяких західних визначеннях - і неадекватне розуміння етнічної релігії, що може бути пояснено глобальною тенденційністю.

У підрозділі І.2. - „Стан наукової дослідженості проблеми та джерельна база” констатується, що у славістиці ХІХ -ХХ ст. накопичений значний фактичний матеріал на тему давньослов'янського, руського та українського язичництва: праці Є. Анічкова, В. Антоновича, А. Афанасьєва, Л. Білецького, А. Богдановича, Й. Бодянського, Хв. Вовка, В. Гнатюка, Я. Головацького, З. Доленги-Ходаківського, О. Кольберга, М. Костомарова, П. Куліша, Г. Ловмянського, М. Максимовича, М. Маркевича, І. Нечуя-Левицького, О. Новицького, О. Потебні, І. Сахарова, І. Срезневського, М. Сумцова, Лесі Українки, І. Франка, П. Чубинського, В. Шухевича та ін.

Хоча різні аспекти давнього язичництва досліджувалися у працях сучасних релігієзнавців А. Глушака, В. Давидюка, Н. Фатюшиної, Г. Кулагіної, а реформована неорелігія РУНВіра - в роботах А. Колодного та Т. Хміль, однак сутність язичницького феномену в контексті сучасного процесу актуалізації рідної віри в Україні та в Європі ще не була предметом наукового дослідження. Не знайшла наукового осмислення і філософсько-теоретична спадщина В. Шаяна.

Джерельною основою дисертаційної роботи стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних філософів, істориків, релігієзнавців, етнологів, українознавців, теологів про давнє язичництво, які знадобились для реконструкції сучасного язичницького календаря, при цьому автор узгодила досягнення астрономічної науки з фольклорними джерелами.

Використані експедиційні дослідження автора, матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, фото, фоно- і відеозаписи сучасних народних релігійних обрядів. Практика української етнорелігії вивчалася автором у кількох десятках язичницьких громад України. Чільне місце в роботі займають зібрані автором писемні відомості про відродження рідної віри в інших країнах Європи та безпосередні спостереження автора за релігійною практикою язичницьких громад у Білорусі, Болгарії, Канаді, Литві, Польщі, Росії.

Залучаються до аналізу такі писемні джерела: архів професора В.Шаяна (Канадський державний архів, м. Оттава), матеріали Всесвітнього Конгресу Етнічних Релігій (WCER), періодичні видання сучасних етнорелігійних конфесій різних європейських країн, їхні віровчення, приватний архів Об`єднання Рідновірів України (ОРУ), епістолярні матеріали; новітні засоби інформації, такі як інтернет-сайти релігійних громад, що сприяло модернізації джерелознавчого пошуку. Частина вивчених автором праць носила упереджено критичний, конфесійно заангажований чи атеїстичний характер, де язичництво розглядалося як пережиткове явище. Щоб подолати тенденційність своїх попередників, автор використовувала лише фактичні свідчення, а не їхню критику.

Всі зібрані матеріали склали базу даних, що дозволило ввести в загальний виклад дисертаційної праці яскраві подробиці відродження етнічних релігій з конкретних країн і регіонів Європи та України, щоб підготувати грунт для узагальнень. Події, особистості, факти і форми становлення та діяльності окремих громад, вивчення джерельної бази дозволили знайти параметри для компаративного аналізу певних явищ і встановлення загальних тенденцій у європейському етнорелігійному ренесансі та визначити місце України в цих процесах.

У другому розділі: „Етнічна релігія як наукове поняття і духовно-культурний феномен” вирішено те завданя дисертаційного дослідження, яке передбачало з'ясування понять „етнічна релігія”, „рідна віра”, „язичництво” (що є синонімами) та їх феноменальних особливостей, включаючи природність, політеїзм, етногонію, етнічний макро- і мікрокосм.

У підрозділі ІІ.1. - „Понятійно-термінологічні засади вивчення етнічної релігії як духовно-культурного феномена” автор розглянула вітчизняні і зарубіжні тенденції щодо понятійного апарату та виявила ряд суперечностей. Спираючись на вітчизняну наукову традицію та користуючись логікою порівняльного аналізу і синтезу інформації, автор дійшла висновку, що етнічною релігією може вважатися природна автохтонна релігійно-світоглядна та обрядово-звичаєва система, створена самим етносом засобами його рідної мови на рідній землі, узгоджена з його власними світоглядними особливостями та менталітетом. До етнічних релігій належать переважно політеїстичні язичницькі вірування, за рідкісним винятком - монотеїстичні (напр., юдаїзм, який еволюціонував від етнічного політеїзму до етнічного монотеїзму). Інші релігії такого еволюційного шляху не пройшли. Їхній розвиток був перерваний авторитарним (силовим) впровадженням офіційних монотеїстичних релігій іншоетнічного походження, які згодом перетворилися на універсальні світові системи. Зазначається, що уявлення про Бога як про „надприродну” чи „трансцендентну” субстанцію не є універсальним, оскільки стосовно етнічних релігій (пантеїзму) таке визначення є фактичною помилкою, бо в них Бог (або Боги) розлиті в самій природі та її явищах - тобто іманентні.

Доведено, що духовно-культурний феномен - виняткове явище, яке свідомо чи підсвідомо виявляє саме себе, осягається безпосереднім досвідом, чи сприймається органами чуттів, що ніби „говорить саме за себе”. Етнічна духовна домінанта найбільше проявляє себе у сфері сакрального. Вимивання, вихолощення етнічного духу із побуту сучасного суспільного життя викликало відповідний інстинкт самозбереження - прагнення певної частини громадян до своєрідної компенсації за примусову деетнізацію. Це закономірно вилилося у стихійні спроби відродити свої власні етнічні релігії.

З`ясовано поняття „етнорелігійний ренесанс”, яким позначаються явища відродження автохтонних язичницьких релігій у країнах світу.

У підрозділі ІІ. 2. - „Сутнісні характеристики та критерії класифікації релігійних явищ” стверджується, що поділ на традиційні й нетрадиційні релігії мусить спиратися на чітко визначені критерії: він може застосовуватися лише відносно тієї чи іншої території та нації, але не може мати чітко окреслених часових меж (тобто не залежить від того, як довго народ сповідує дану релігію). Зазначається, що далеко не всі дослідники пов'язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але й логічно. Хоча християнство впродовж тисячоліття в Україні вже стало вважатися „традиційним”, але воно не є „рідним”. Етнічні релігії мають розглядатися як традиційні, незалежно від того, чи функціонують вони в сучасному суспільстві, чи ні. Автор пропонує в якості класифікаційного критерію враховувати такі сутнісні характеристики релігії як природність (створення самим етносом) і штучність (створення реформатором). У такій системі матимемо основні типи релігій - етнічні та світові, які виявляються опозиційними (запропонована таблиця ознак). Ігнорування цим фактором вочевидь приховує від дослідників причини релігійних протиріч.

У підрозділі ІІ.3. „Феноменальна роль етногонії, макро- і мікрокосму в системі етнічних релігій” розглянута система етногонії - світоглядне відображення самого моменту виникнення (появи) даного народу, що виявляється в спільних родових міфах про походження етносу і є суто етнорелігійним явищем. Багато народів мали власні етногонічні уявлення, до яких можемо віднести і найдавніші форми тотемізму, і новіші вірування про походження народу від Богів. Зв'язок етногонії з етнорелігією можна простежити на прикладі скіфо-сарматських та східнослов'янських вірувань. В основі родовідного міфу - найархаїчніша космогонічна пара: Вода (земноводна мати) і Вогонь (небесний отець). Сучасними рідновірами родовідний міф осмислюється в двох площинах: сакрально-теогонічній та науково-фольклористичній з їх інтерпретацією в обрядовій практиці (культ вогню і води, колядки про Сотворення Світу тощо).

Вчення про Божественне народження - одна з головних засад рідної віри українців, що бере свій початок з давньоруського язичництва і ґрунтується на міфах про кровну спорідненість слов'янських племен з Богами, на що вказував М. Грушевський: „Український народ - Дажбожий внук”. На думку В. Шаяна, божественне походження народу - „це його духовна метрика”, завдяки якій формується менталітет етнічної самоповаги.

Етнічний макрокосм становить цілісну систему уявлень про будову і закони космосу, а також про людське походження, місце і роль людини в світобудові. Уявлення про будову Всесвіту і його закони (Рита, Права та ін.) завжди мають своє етнічне світоглядне і ритуальне вираження в етнорелігії, яке часто не узгоджується зі світовими інтернаціональними релігіями. Відповідно до свого макрокосмічного зразка, здійснювана людиною мікроскопічна дія (сакральний обряд) відтворює світ з кожним новим жертвопринесенням, творячи ніби з початку часів, не тільки всіх живих істот, небесні тіла, але й самих Богів. Це відобразилося в уявленнях українців, та й усіх слов`ян загалом, про макрокосм як Світове Дерево (Дерево Життя) - універсальний знаковий комплекс, що становить космологічну модель світу.

У підрозділі ІІ.4. „Етнорелігія як засіб самозбереження етносу (на прикладі слов`янських народів)” зазначається, що історичний досвід і практика життя етносів має достатньо прикладів асиміляції племен і народів, зміни їхньої ментальності шляхом накинення завойованим етносам чужорідних систем цінностей, що стається як наслідок втрати етнічного імунітету. Тому автор досліджує історичні наслідки християнізації слов'ян з точки зору слов'янського національно-екзистенціального імперативу. Очевидно, що християнство здійснювало зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, що було, насамперед, засобом політичної експансії. Зроблено висновок про прямий зв'язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (напр., у народній свідомості татаро-монгольське нашестя на Русь розглядалося як покарання за зраду рідних Богів).

Показано, що етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних предків і становить основу історичної й генетичної пам'яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Примусова християнізація слов`ян, на думку автора, має ознаки етноциду, що посилив деградацію слов'ян в етнокультурному і морально-звичаєвому планах, і тому світова релігія має розцінюватися (зі слов`янської точки зору) як велика історична трагедія, а не як „окультурення диких варварів” (з іноземної точки зору).

У підрозділі ІІ.5. - „Феномен предківської віри у житті та військовій діяльності Великого князя Святослава” автор з`ясовує, чому досі дослідники християнізації Русі недостатньо уваги приділяли вивченню язичницької позиції князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням займатися державними справами, і зовсім не зверталися до феноменальних особливостей його релігійності. З`ясування релігійних мотивів його політики, цілком узгоджених з його образом мужнього князя-воїна, якого М. Грушевський назвав „запорожцем на престолі”, необхідне для розуміння саме релігійних аспектів його „священної війни” з Візантією. Вихований у дусі рідної віри, Святослав ясно усвідомлював загрозу християнізації як засобу поневолення духу слов'ян. Він намагався побудувати заслін від християнського нашестя в Болгарії на Дунаї, об'єднавши слов'янські племена в єдину імперію. Після трагічної загибелі Святослава роз'єднані слов'яни вже не змогли протистояти германським племенам, які під виглядом пропаганди християнської „просвіти” і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов'янських земель. В даному контексті Святослав є знаковою постаттю як останній руський князь-язичник, так само, як у болгар - Володимир Расате, поляків - князь Ніклот, литовців - князь Гедимінас, греків - директорка Александрійської бібліотеки Іпатія, розтерзана християнами та ін.

Зроблено висновок, що потреба в національній релігії є зрозумілою з огляду на її феноменальні властивості консервації і відтворення в екстремальних умовах природних етноідентифікаційних механізмів для самозбереження і повнокровного життя своїх націй.

У третьому розділі: - „Українська етнорелігія: сутність, етапи розвитку та основи реконструкції” з`ясовано термінологію, періодизацію етнорелігійних процесів та основи відродження рідної віри на теренах України.

У підрозділі ІІІ.1. “Поняття „українська етнорелігія” та її періодизація на теренах України” розкривається поняття „українське язичництво”, яким автор позначає природну українську етнічну релігію, сформовану на території України, засобами давньоруської (староукраїнської) мови та народних звичаїв, що шліфувалися в середовищі духовної верстви, перетворюючись на сакральну традицію і передаючись із покоління в покоління предками українського народу. Автор зазначає, що термін „українське язичництво” є умовним (оскільки етноси, що проживали на терені України в давні часи ще не називалися українцями).

Українське язичництво має своє таксономічне значення як видовий сегмент родового поняття слов'янського язичництва. Таким чином, за територіальним значенням до української етнорелігії автор відносить увесь масив автохтонних вірувань у діахронії: 1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії; 3) язичницьку народно-побутову релігійність українців, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво.

Автор розвиває думку В. Моторина про те, що релігійність східних слов'ян доречніше було б називати терміном „православне язичництво”, бо майже вся категоріально-понятійна система язичництва була перенесена до християнства зі старої віри, оскільки і філософія, і богослов'я, і культове мистецтво все ще залишались язичницькими.

Дисертант припускає, що назва ортодоксального християнства „православ`я” може бути реліктом автохтонного язичницького світогляду. Саме в цьому розумінні ця назва використовується рідновірами України, Росії та Білорусі, що грунтується на понятті Прави як універсального закону руху Всесвіту. Він відомий і іншим індоєвропейським народам: індійська Рита, іранська Аса, вірменська Арт, давньогрецька Діка. Цим поняттям позначали космічну закономірність, за якою невпорядкований стан (хаос) перетворюється в упорядковану гармонію (космос, лад). У слов'ян залишки уявлень про Праву знаходимо в зводі законів „Правда Руська”, у казці про Правду і Кривду, в народному календарі (Права середа), у сербському фольклорі (Светог Праве), в хронографі Гельмольда (Бог Прове) та ін.

Розвиваючи думки про циклічність розвитку людства, про золотий, срібний, мідний та залізний віки (Рігведа, Гесіод, Овідій), згідно досліджень вітчизняного археолога М. Чмихова, спрогнозовано період етнорелігійного відродження космічного світогляду - єдності різноманітного і нових взаємин людини з Богами природи.

У підрозділі ІІІ.2. - „Еволюція та динаміка релігійних вірувань автохтонного населення давньої України” приділена увага розгляду релігійно-світоглядної системи трипільців, як основи хліборобської культури на теренах України, що впродовж тривалого часу формувала менталітет автохтонних мешканців нашої землі. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп. Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов'янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності - занепаду і відродження. Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-бика (Тура) - чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір'ям Тільця. У вигляді Бого-бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій - “дощовик”), а давні слов'яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика).

Наступний етап розвитку автохтонних релігій на теренах України пов`язують з так званими „аріями”. Автор спирається на ведійсько-слов'янські паралелі, які залучали майже всі дослідники старовинних релігій. Розглянуті джерела релігійних вірувань на території України вказують на генетичний зв'язок різних уявлень, починаючи ще з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів до слов'янських, давньоруських та українських. Успадкований запас релігійних уявлень, як правило, не зникає безслідно, а переосмислюється і використовується для нових потреб, які відображають нові інтереси і запити суспільства.

У підрозділі ІІІ.3. - „Відновлення світоглядних засад та обрядовості рідної віри (на прикладі культу Матері Землі)” здійснена реконструкція світоглядних та богознавчих основ, розглянуто обрядову практику українських рідновірів, що спирається на багату народну та наукову спадщину. Так, відновлено культ Матері Землі, який поєднує глибинно народне і сучасне філософське осмислення, що надає йому священного значення: Земля як рідна мати - символ місця, де народжується людина, Земля заселена (село) - місце появи Роду людей, Земля родюча - ґрунт для вирощування врожаю, Земля священна - хранилище предків - місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне етнічній релігії з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні і ментальні зміни. Втрата зв'язку з рідними Богами, на думку рідновірів, неминуче призводить до занепаду індивідуальної і народної душі. В рідній традиції священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері-Сирої-Землі набуває сакрального осмислення. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу.

У підрозділі ІІІ.4. - „Відновлення морально-етичних та екологічних основ рідної віри (на прикладі культу Сонцебога)” зазначено, що морально-етичні та екологічні засади рідної віри досі не систематизовані належним чином, хоча й вивчалися фрагментарно в різних галузях народознавства (етнографії та фольклору), рідше - в юридичних галузях (Звичаєве право).

Автор робить спробу реконструкції цих засад на прикладі сонячного культу. Стверджується, що уже в ранніх формах арійської релігії центр уваги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога, Сварога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. В рідній вірі ідея Сонця-Людини тісно переплетена з ідеєю Людини-Сонця.

У підрозділі ІІІ.5. - „Язичницька концепція часу та принципи реконструкції календаря рідної віри” приділена увага аналізу вчення про Вічне Повернення, що підтверджує думку про циклічність та відрізняє язичницьку концепцію часу від християнської (початок і кінець світу). Язичницькі релігії розрізняють священний і буденний час, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов'язаний між собою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з предками - таким чином відновлюється цілісність етносу. В обрядах Кола Сварожого, за уявленням язичників, можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу).

За Л. Гумільовим, зміна календаря може призвести до змін в етнопсихології. Релігійний календар внаслідок численних реформ зазнав значних змін. Тому в рідновірів виникла потреба у реконструкції язичницького календаря. Громади рідновірів відзначають свої свята за астрономічним календарем, що відповідає григоріанському стилю. Автор на основі вивчення астрономічного календаря та фольклорно-етнографічних джерел встановлює датування головних язичницьких свят „Кола Сварожого”.

У четвертому розділі: „Діячі українського етнорелігійного відродження в пошуках духовного ідеалу” здіснено аналіз переоцінки духовних вартостей українськими мислителями ХІХ - ХХ ст.

У підрозділі ІV. 1. - „Переоцінка духовних вартостей українськими мислителями ХІХ - ХХ ст.” зазначено, що складовою частиною дослідження є не тільки вивчення духовно-культурного феномена етнорелігії, а й процес її реалізації через діяльність окремих людей, релігійних громад і центрів, організацій, наукових і періодичних видань і рідновірських видавництв. Український етнорелігійний ренесанс розглянуто в його видатних постатях (персоналіях) через поставлені ними проблеми.

Серед предтеч цього духовного переосмислення вагоме місце посідають праці Г. Сковороди, де Біблія прирівнюється до „потопу зміїного”, діячів „Руської Трійці”, які жалкують за втраченим язичництвом („Русалка Дністрова”), Т. Шевченка з його викриттям „візантійського Саваофа”, І.Франка з язичницькою молитвою до Перуна і критикою „святого письма” християн („Біблійне оповідання про Сотворення Світу”), М. Коцюбинського як „великого сонцепоклонника”, Л. Українки, що дала нищівну критику „мертводухого християнства” („Руфін і Прісцила”), поетів О. Ольжича, В.Пачовського та ін., які в своїх творах сформували позитивний погляд на духовну культуру власного народу.

Залучено до наукового аналізу праці В. Шаяна „Григорій Сковорода - лицар святої борні”, „Біблія як ідеологія” та факти про військовий загін УПА „Група імені Перуна”, Львівську газету „Дажбог” (1932-1935 р.) та еволюцію поглядів особистостей, які відреклись від християнства і звернулися до „віри в Перуна і Дажбога” (спогади Войновського). Ці маловідомі факти по новому розкривать картину переосмислення духовних цінностей у ХІХ - ХХ ст.