Феномен екуменізму у сучасному християнстві: філософсько-релігієзнавчий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 261.8

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ФЕНОМЕН ЕКУМЕНІЗМУ В СУЧАСНОМУ ХРИСТИЯНСТВІ: ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

КИСЕЛЬОВ ОЛЕГ СЕРГІЙОВИЧ

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Середа Галина Володимирівна, кандидата філософських наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра релігієзнавства.

Офіційні опоненти:

Бондаренко Віктор Дмитрович, доктор філософських наук, професор, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова МОН України, завідувач кафедри культурології;

Токмак Володимир Валерійович, кандидат філософських наук, Національний інститут стратегічних досліджень, головний консультант, відділу гуманітарної політики.

Провідна установа - Національний університет "Києво-Могилянська академія", кафедра філософії та релігієзнавства, м. Київ.

Захист відбудеться "28" лютого 2007 року о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Україна, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "25" січня 2007 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На початку ХХІ ст. більше 80 % населення світу ідентифікує себе із однією з релігій. Сучасні політологи, соціологи, історики, аналізуючи соціокультурні та геополітичні процеси, розвиток та взаємодію цивілізацій, обов'язково беруть до уваги релігійний чинник.

Характерними рисами християнства у ХХ ст. були консолідація навколо соціальних проблем та проведення міжхристиянських богословських і місіонерських конференцій. Ці складові християнської історії минулого століття пов'язані з екуменізмом. Екуменізм, у свою чергу, вплинув на започаткування діалогу християнства з іншими релігіями, в першу чергу, іудаїзмом та ісламом. Таким чином, різнобічне вивчення екуменізму дає змогу не тільки краще зрозуміти сучасне християнство та спробувати спрогнозувати подальші шляхи його розвитку, але й на його основі збагнути міжрелігійний діалог, від якого багато в чому залежить майбутнє світової спільноти.

Екуменізм попри свою вікову історію все ще залишається актуальним для сьогодення. У Рекомендації ПАРЄ "Релігія і демократія" (1999) зазначається про необхідність сприяти розвитку екуменізму та діалогу між релігіями задля подолання упередженості та пересудів, котрі існують між віруючими, що зазвичай стають причиною релігійних конфліктів.

Для релігієзнавства дослідження екуменізму є актуальним не лише тому, що екуменізм є релігійним рухом, але й тому, що богословські діалоги, котрі ведуться у межах екуменічного руху, можуть змінити деякі досить сталі положення, котрі існують у християнському богослов'ї. Таким чином, різнобічне дослідження та аналіз як екуменічних діалогів, так і екуменізму в цілому є нагальною потребою релігієзнавчих розвідок.

Екуменізм є однією з характерних рис християнства ХХ ст., оскільки вплинув на розвиток християнської теології, християнських інституцій, а головне - на формування якісно нового типу міжконфесійних, міжцерковних відносин - екуменічних відносин.

Актуальність даної теми для України зумовлена швидким розвитком релігійної мережі за роки незалежності, яка супроводжується становленням міжконфесійних та міжцерковних відносин. Генезис екуменічного руху та відносин між християнськими церквами та деномінаціями у світі є моделлю розвитку міжконфесійних відносин в Україні: від поступового спадання гострих міжцерковних конфліктів та конкурентного співіснування до формування толерантних відносин, співпраці та діалогу.

Існують серйозні, фундаментальні дослідження українських релігієзнавців, об'єктом яких виступає християнство. Особливості формування та становлення, модернізації та функціонування християнства розкриваються у дослідженнях В. Бондаренка, В. Єленського, С. Здіорука, А. Колодного, В. Лубського, О. Сагана та ін. Розвиток сучасного католицизму, політику аджорнаменто, соціальну концепцію та інші питання аналізували у своїх дослідженнях І. Богачевська, Н. Кочан, М. Маринович, А. Юраш, П. Яроцький та ін. Становлення сучасних протестантських церков та деномінацій, їхнє функціонування та особливості богослов'я у сучасному світі досліджуються Н. Жалюком, В. Любащенко, Ю. Решетніковим, О. Спис та ін. Проблему функціонування християнства у суспільстві, зокрема українському, розробляли Л. Волова, Т. Горбаченко, М. Кирюшко, В. Козленко, В. Лубський, М. Рибачук, О. Уткін та ін.

Екуменізм аналізувався радянськими вченими Н. Барановою, В. Гараджою, Я. Гіорбєлідзе, М. Гордієнко, Ю. Крянєвим, П. Курочкіним, В. Острубовою, Б. Раммом, А. Чанишєвим, Г. Янченко та ін. Їхні дослідження заслуговують на увагу, хоча й потребують критичного перегляду, оскільки велися з позицій наукового атеїзму. Дослідження екуменізму вітчизняними науковцями відбувалося переважно у контексті аналізу особливостей конфесійного сприйняття християнської єдності, проблем місіонерства та прозелітизму, особливостей міжконфесійних відносин в Україні. Окремі статті українських дослідників були присвячені богословським діалогам та розвитку екуменічного руху. Слід відзначити досить ґрунтовні дослідження сучасної релігійної ситуації в Україні. В українському релігієзнавстві проблема екуменізму досліджувалась М. Бабієм, І. Богачевською, В. Бондаренко, Л. Воловою, В. Єленським, А. Колодним, Н. Кочан, М. Мариновичем, Е. Мартинюком, Ю. Решетніковим, М. Рибачуком, О. Саганом, А. Юрашом, П. Яроцьким та ін.

Вагомою джерельною базою дисертаційного дослідження є офіційні документи християнських церков та промови, заяви, звернення голів церков. Серед православних документів були використані: "Основні принципи відношення Руської Православної Церкви до інославія"; "Енцикліка Священого Синоду єпископів Православної Церкви в Америці про християнську єдність та екуменізм"; Послання Вселенського патріархату "До Церков Христа повсюдно"; документи міжправославних нарад, зустрічей та передсоборних конференцій, заяви православних учасників на асамблеях та конференціях Всесвітньої ради церков та ін. У дослідженні було використано документи ІІ Ватиканського Собору "Декрет про екуменізм" та "Декрет про Східні Католицькі Церкви", енцикліки папи Римського "Ecclesiam Suam", "Slavorum apostoli", "Ut unum sint" та ін. Також серед католицьких документів були проаналізовані "Декларація про єдність і спасительну універсальність Ісуса Христа і Церкви "Dominus Iesus", "Загальні принципи і практичні норми координації діяльності та екуменічні зобов'язання Католицької Церкви в Росії та інших країнах СНД", "Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької Церкви" тощо. У дослідженні були використані документи протестантських церков: "Вестмінстерське сповідання віри", "Звернення до усіх християн" Ламбертської конференції та канон Б 43 "Про відносини із іншими церквами" англіканської церкви, Заява "Єдність, якої ми шукаємо" Всесвітньої лютеранської конференції та ін. Крім того, матеріалами для аналізу стали документи міжхристиянських конференцій та асамблей Всесвітньої ради церков, документи богословських комісій, міжхристиянські угоди тощо.

Автор також спирався на доробок закордонних релігієзнавців, соціологів та богословів, котрі досліджували екуменізм та сучасні релігійні процеси: П. Бергера, А. Бєлопопського, А. Блека, P. Ботика, Ж.-П. Віллема, Б. Вілсона, Н. Давнджака, K.Клементса, Р. Кур'є, Р. Лі, П. Лодберга, Дж. Лоя, Х. Маєра Р. Meхла, П. Моджзеса, Д. Плоу, К. Райзера, В. Раша, Р. Тоулера, Р. Саарінена та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах теми "Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання" (НДР № 06БФ 041-01), що проводиться на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності та ступеню наукової розробки теми, основною метою дослідження є здійснення філософсько-релігієзнавчого аналізу феномену екуменізму у сучасному християнстві.

Для поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

- показати співвідношення змісту понять "екуменізм" та "екуменічний рух";

- з'ясувати витоки та причини виникнення екуменізму;

- розкрити особливості екуменічних відносин та їх форми;

- проаналізувати екуменічні позиції християнських церков і деномінацій та типологізувати їх;

- прослідити основні тенденції розвитку екуменічного руху;

- розкрити регіональні особливості екуменічних відносин, в тому числі й в Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжконфесійні відносини у християнстві.

Предметом дослідження є історичні, конфесійні та регіональні особливості екуменізму у сучасному християнстві.

Методи дослідження. Особливості об'єкту та предмету дисертаційного дослідження передбачають застосування методів теоретичного пізнання. Дисертант застосовував такі гносеологічні методи як сходження думки від абстрактного до конкретного, співпадіння історичного та логічного, порівняльний аналіз. У дослідженні автор дає визначення екуменізму. Дефініція поняття базується на аналізі вже існуючих визначень - виділення у них спільного та відмінного і, відповідно, виявлення найбільш адекватного і точного окреслення змісту, який це поняття несе. Зокрема методи логічного аналізу, індукції та дедукції були використані при з'ясуванні денотату понять "екуменізм" та "екуменічні відносини". Оскільки денотатом є конкретне явище, то автор аналізує, коли воно з'явилося, які соціальні і релігійні явища та процеси йому передували, і чому це явище виникло. Дисертант використовує метод історичного аналізу.

Автор вважає недоцільним використовувати нормативний підхід у вивченні екуменізму. Натомість екуменізм був розглянутий з позицій дискриптивно-історичного підходу, тобто опису його виникнення, розвитку та виявів. Компаративний метод був використаний при аналізі конфесійних особливостей розуміння християнської єдності.

При написанні дисертації автор дотримувався загальнонаукових методологічних принципів: об'єктивності, історицизму, світоглядного плюралізму, гуманізму, системності, діалектики, а також специфічно релігієзнавчих принципів: толерантності та позаконфесійності.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у результаті аналізу витоків та причин виникнення екуменізму, його конфесійних та регіональних особливостей, розроблено концепцію, яка розкриває феномен екуменізму у сучасному християнстві як нову парадигму, що детермінує розвиток теології, релігійних організацій та міжконфесійних відносин.

У дисертації обґрунтовується наукова новизна таких положень:

- спираючись на власний аналіз використання та визначення понять "екуменізм" та "екуменічний рух" у науково-дослідній та богословській літературі, автор виробив власне розуміння екуменізму, яке полягає у тому, що "екуменізм" та "екуменічний рух" не є синонімами чи поняттями одного порядку, але "екуменізм" є родовим поняттям щодо понять "екуменічний рух" та "екуменічне богослов'я";

- встановлено, що витоки екуменізму сягають інтеграційних процесів ХІХ ст. у межах інституційного християнства, а виникнення екуменізму як релігійного феномену було спричинено закономірностями розвитку релігії (закони єдності духу, асиміляції, рівноваги та принцип безперервності) та соціально-культурними умовами (секуляризація, урбанізація, розвиток технологій тощо);

- розкрито екуменічні відносини як особливий вид міжконфесійних відносин; проаналізовано форми екуменічних відносин: співпрацю та діалог, зокрема, визначено, що співпраця вказує на відсутність розбіжностей у соціальному вченні церков, а метою екуменічного діалогу є досягнення християнської єдності шляхом обговорення догматичних відмінностей;

- доведено, що фундаментом конфесійних підходів до проблеми християнської єдності є екклезіологія; це дало підстави виділити три підходи до зазначеної проблеми: перший заснований на тезі про існування християнської єдності, яку необхідно виявити; другий підхід вимагає зняття деяких відмінностей у догматиці та визнання між церквами кліру та таїнств; і, третій підхід заснований на тезі, що єдність можлива лише в лоні єдиної, святої, соборної та апостольської церкви, яку православні та католики вбачають у своїй церкві;

- спираючись на аналіз розвитку екуменізму, встановлено, що інтеграція та дезінтеграція християн на сучасному етапі відбувається на основі не догматичних, а етико-аксіологічних питань;

- встановлено кореляцію між інтенсивністю екуменічних відносин та конфесійною конфігурацією країни: екуменічні відносини більш розвинуті у протестантських країнах, ніж у католицьких, в той час як у православних вони знаходяться в процесі становлення. Обґрунтовано, що екуменічні відносини в Україні знаходяться у стані формування, що виявляється у здатності церков до вироблення спільних оцінок щодо духовно-моральної чи політичної ситуації у суспільстві, при відсутності плідного та тривалого співробітництва й ведення богословських діалогів.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони є внеском у дослідження сучасної релігійної та соціально-культурної ситуації. Результати дослідження можуть бути використані у подальших релігієзнавчих розвідках з новітньої історії християнства загалом та екуменізму зокрема.

Практична цінність дисертації полягає у можливості використання її здобутків на лекційних та семінарських заняттях з релігієзнавства, філософії релігії, соціології релігії та історії релігії. Критичні зауваження дисертанта можуть стати у нагоді при удосконалені методології соціологічних досліджень в Україні на релігійну тематику. Дослідження екуменічних відносин, зроблене у дисертації, може стати основою для подальшого аналізу релігійної ситуації в Україні, детермінант її розвитку, особливо у сфері міжконфесійних, міжцерковних відносин. Розкриття суті екуменічного діалогу у дисертаційному дослідженні може позитивно сприяти для впровадження його у практику міжцерковних відносин.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та наукові результати дослідження обговорювалися на методологічних семінарах та засіданнях кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крім того, окремі положення дисертації були оприлюднені на: Міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2002" (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2003" (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Людина - Світ - Культура" (Київ, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених "Шевченківська весна - 2005" (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2005" (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції "Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві" (Чернівці, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції "Релігійний компонент у світській освіті та вихованні" (Київ, 2005); Перших Міжнародних наукових читаннях пам'яті протоієрея Олександра Мєня (Дрогобич, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні" (Київ, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених "Шевченківська весна - 2006" (Київ, 2006); Міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2006" (Київ, 2006); Міжнародній науковій конференції "Релігія і суспільство: нові преференції" (Чернівці, 2006); Науково-практичній конференції "Міжправославні відносини в Україні: характер, проблеми, тенденції розвитку" (Київ, 2006).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані у чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на 12 наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі списку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури. Обсяг дисертації - 182 сторінок, у тому числі список використаних джерел (у кількості 238 найменувань) поданий на 20 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У списку умовних скорочень наводяться використані у роботі скорочення та абревіатури назв християнських організацій та церков. Список складається із тринадцяти скорочень та їх розшифрувань.

У вступі міститься обґрунтування актуальності теми дисертаційного дослідження, показано зв'язок роботи з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, форми апробації дослідження та його структуру.

Перший розділ "Аналітичний огляд літератури з проблеми екуменізму" присвячено огляду загального стану теоретичної розробки проблеми екуменізму.

Оскільки українське релігієзнавство тісно пов'язане із радянською традицією осмислення релігії - науковим атеїзмом, то автор вважає доцільним розпочати аналітичний огляд вітчизняної традиції дослідження екуменізму із досліджень радянських часів.

Серед радянських дослідників екуменізму автор відзначає статті Н. Баранової, П. Курочкіна, Б. Рамма, Ю. Шрєйдєра, в яких розкриваються православне та католицьке розуміння екуменізму, досліджується історія розвитку екуменічного руху. Проблема протестантської участі в екуменічному русі підіймалася у монографічних дослідженнях В. Гараджи, М. Гордієнко, Ю. Крянєва, А. Чанишева. Деякі аспекти екуменізму в контексті сучасного християнства розглянуто у монографіях Я. Вейша, Ю. Комарова та О. Чернишової. На дисертаційному рівні проблема екуменізму у радянські часи підіймалася Я. Гіорбєлідзе, який досліджував ставлення Грузинської православної церкви до екуменізму; В. Острубовою, яка аналізувала взаємовідносини католицької церкви та екуменічного руху; та Г. Янченко, який розглядав соціальну думку екуменістів.

Серед сучасних російських досліджень необхідно відзначити дисертацію О. Лєпіліна, в якій досліджується взаємодія Російської православної церкви з екуменічним рухом у період 1917-1961 р.

Серед українських дослідників, котрі підіймали тему екуменізму, слід, по-перше, зазначити роботи представників української діаспори І. Нагаєвського та М. Яремко, котрі досліджували, відповідно, розвиток католицького та православного екуменізму.

Серед українських дослідників, котрі безпосередньо аналізували екуменізм: М. Бабій, І. Богачевська, В. Бондаренко, Л. Волова, В. Єленський, А. Колодний, Н. Кочан, М. Маринович, Е. Мартинюк, Ю. Решетніков, М. Рибачук, О. Саган, А. Юраш, П. Яроцький та ін.

На дисертаційному рівні проблема екуменізму філософськи осмислювалась Л. Воловою у контексті міжконфесійних відносин та Є. Юнусовою через призму міжрелігійної комунікації.

Дослідження соціальних факторів появи екуменізму було побудовано на працях: австралійського соціолога релігії А. Блека, котрий подає ретроспективний огляд соціологічних теорій екуменізму; американських соціологів П. Бергера та Р.Meхла, які розглядають соціальні причини виникнення екуменізму; французького соціолога релігії Ж. -П. Віллема, котрий досліджує сучасний європейський екуменізм.

Важливими джерелами також слугують дослідження екуменізму американського релігієзнавця В. Раша та фінського богослова Р. Саарінена. У контексті історії християнства екуменічний рух був розглянутий у працях К. Блея, Е. Кернса, Г. Кюнга, Т. Лейна.

Регіональні особливості екуменізму були розкриті на базі досліджень А. Бєлопопського, P. Ботіка, Н. Давнджака, K. Клементса, П. Лодберга, Дж. Лоя, Х. Маєра, П. Моджзеса, Д. Плоу та ін.

У якості першоджерел при розкритті екуменічних позицій християнських церков слугували офіційні документи церков, матеріали богословських діалогів, спільні заяви церков тощо. Також при розкритті православного екуменізму було використано богословський доробок В. Борового, прот. С. Булгакова, єп. Іларіона (Алфеєва), дияк. А. Кураєва, митр. Нікодіма (Ротова), О. Осипова, патр. Пімєна (Ізвєкова), арх. Рафаіла (Карєліна), С. Роуза, Х. Хуттена та ін. При розкритті екуменічної позиції католицької церкви автор спирався на роботи А. Гея, М. Етеровича, В. Каспера, Й. Ратцінгера, Е. Суттнера, Б. Фаррела та А. Шептицького. Особливості протестантського екуменізму були розкриті, спираючись на праці С. Гібсона, Дж. Мотта, К. Райзера, У. Темпла та Б. Шеллі.

У роботі взято до уваги доробок класиків релігієзнавчої думки М. Еліаде, Е. Ренана та К. Тіле. Крім того, було використано окремі положення видатних мислителів ХХ ст. М. Бубера, С. Гантігтона та П. Рікера.

Другий розділ "Екуменізм: поняття, релігійний феномен, форми вияву", який складається з трьох підрозділів, присвячено аналізу змісту поняття, витоків та причин виникнення екуменізму як релігійного феномену, а також розкрито форми його виявлення.

У підрозділі 2.1 "Поняття "екуменізм", "екуменічний рух", "український екуменізм"" проводиться аналіз визначень понять. Етимологічно поняття "екуменізм" та "екуменічний рух" походять від грецького "oikumеnз" та латинського "њcumenus", що відповідно означають "населена земля" та "вселенський".

У радянських, російських та українських довідникових виданнях та дослідженнях досить поширеним є: 1) синонімічне використання понять "екуменізм" та "екуменічний рух"; 2) ігнорування поняття "екуменізм". Ці тези автор підтверджує, звертаючись до філософських та релігієзнавчих словників, праць Я. Вейша, В. Гараджи, М. Гордієнко, Ю. Крянєва та А. Чанишева. Ототожнення понять "екуменізм" та "екуменічний рух" виходить із досліджень цих авторів, які дають різні визначення екуменічного руху. Аналізуючи визначення цих дослідників і долучаючи визначення з європейських словників та конкретні приклади із історії екуменізму, автор дає кілька власних визначень екуменізму як екуменічному руху, які за своїм змістом є тотожними. Отже, екуменізм - це: 1) рух за зближення та єдність християн; 2) рух християн, який виступає за їх зближення та єдність; 3) рух за християнське зближення та єдність [християн].

Автор розглядає й менш поширене розуміння екуменізму як напряму богословської думки. Спираючись на визначення, яке дає Н. Кочан і підтверджуючи його правомірність на основі досліджень з історії християнського богослов'я Г. Кюнга та Т. Лейна, автор доходить до висновку, що екуменізм необхідно розглядати не лише як рух за зближення та єдність християн, але й як напрям богослов'я ("екуменічне богослов'я"), котрий розглядає проблему християнської єдності.

Аналізуючи розуміння екуменізму, які наводить православний публіцист А. Кураєв, автор робить висновок, що усі вони є формами вияву екуменізму або як екуменічного руху, або як екуменічного богослов'я. Єдине розуміння, котре наводить А. Кураєв, не входить у дану класифікацію, оскільки належить до т.зв. "широкого екуменізму", тобто до руху за діалог та зближення християн та послідовників інших релігій, який не є предметом аналізу дисертаційного дослідження.

Виходячи з цих положень, автором проаналізовано змістове навантаження поняття "український екуменізм", яке правомірно критикує Н. Кочан, оскільки воно є ідеологемою, а не богословським чи науковим поняттям. Виходячи з цього, використання цього поняття є небажаним, а тому, ми будемо говорити про "екуменізм в Україні", а не "український екуменізм".

У підрозділі 2.2 "Екуменізм як релігійний феномен: витоки та причини виникнення" показано, що екуменізм як релігійний феномен є логічним продовженням релігійних та суспільних процесів ХІХ-ХХ ст.

Зародження екуменізму пов'язане із позаконфесійним та міжцерковним співробітництвом християн у рамках місіонерства, що з'явилося на початку ХІХ ст. Активна місіонерська діяльність ХІХ ст. дала поштовх до усвідомлення неприродного розділення християнства та до переборювання міжконфесійної ворожнечі. Важливим витоком екуменічного руху є Оксфордський рух у англіканській церкві, в якому розглядалося питання об'єднання із католицькою та православною церквами. У ХІХ ст. з'являються міжконфесійні місіонерські та біблійні товариства, та низка міжнародних християнських товариств, котрі не були пов'язані із тією або іншою церквою чи деномінацією. З середини XIX ст. у протестантському середовищі з'являється тенденція інтеграції у межах віросповідання. Оцінки подібних організацій серед дослідників суттєво відрізняються. Одні вважають, що вони посилювали конфесіоналізм і, відповідно, не сприяли ідеї єдності всіх християн. Інші дослідники вважають, що утворення внутрішньо конфесійних об'єднань на наднаціональному рівні є одним із проявів тенденції до об'єднання християнських церков ХІХ-ХХ ст. Причини інтеграції та консолідації християн на межі ХІХ-ХХ ст. автор дослідження виводить із закономірностей розвитку релігії та тогочасних суспільних процесів.

На основі концепції розвитку релігії К. Тіле автор пропонує розглядати екуменізм як кінцеву спробу злиття різних віросповідань, що є необхідною умовою розвитку будь-якої релігії. З іншого боку екуменізм розглядається і як новий "духовний рух", котрий розвиває певний елемент релігії або її вчення. Автор аналізує екуменізм через призму законів та принципів, виділених К. Тіле, і приходить до висновку, що його поява є цілком логічною формою розвитку сучасного християнства.

Соціологи пояснюють виникнення екуменізму соціально-культурними особливостями ХІХ-ХХ ст. Екуменізм розглядається як побічний продукт зростаючої соціальної гомогенності та культурного об'єднання усередині суспільства (Р. Лі); як результат бюрократизації релігійних установ, причиною якої стала секуляризація (П. Бергер); як спробу вийти з релігійної кризи та повернути втрачений вплив на секуляризоване суспільство (Ж. -П. Віллем, Б. Вілсон, Р. Кур'є); як наслідок розвитку сучасних технологій, котрі зламали соціальну та культурну ізоляцію (Р. Мехл, Р. Тоулер). Автор дослідження стверджує, що екуменізм виник як реакція на кризу у християнських церквах, і надав християнству "нового дихання", започаткував новий етап розвитку цієї релігії.

Підрозділ 2.3 "Форми екуменічних відносин: співпраця та богословський діалог" присвячено аналізу двох основних форм вияву екуменізму на практиці: співпраці християн у соціальних, економічних та політичних питаннях та богословському діалозі між представниками різних християнських конфесій.

Екуменічними відносинами автор називає міжхристиянські або міжконфесійні відносини, котрі спрямовані на взаємне зближення, а у кінцевому випадку, й на християнську єдність. З релігієзнавчої точки зору екуменічні відносини не завжди є релігійними відносинами, оскільки відбуваються не лише у релігійній, але й у нерелігійній сфері. В основі цих відносин лежить релігійна толерантність - повага та сприйняття інших релігійних напрямів. Співпраця у межах екуменічного руху відбувається переважно у нерелігійній сфері і слугує не лише зближенню церков та окремих християн, але й поглиблює їхнє взаєморозуміння та прихильність один до одного. Богословський або екуменічний діалог, який є засобом досягнення єдності, автор відносить до релігійної сфери. Особливістю богословських діалогів є те, що їхні учасники обов'язково знаходяться на своїх специфічних конфесійних позиціях. Метою екуменічних діалогів є християнська єдність, але їхні цілі можуть бути різними, хоча усі вони, в кінцевому випадку, спрямовані на досягнення єдності. Цілями діалогу може виступати: знайомство із іншими традиціями; пошук спільних та відмінних моментів у віровченні; подолання розходжень у віровченні. Оскільки кожен учасник діалогу вважає себе носієм істинного віровчення, то будь-які уступки або компроміси розглядаються християнськими лідерами як неприпустимі, навіть, гріховні акти.

Третій розділ "Конфесійний плюралізм у розумінні екуменізму" присвячено аналізу богословського розуміння християнської єдності та екуменічним позиціям католицької, православної та протестантських церков. На особливості розуміння християнської єдності дуже сильно впливає саморозуміння, самоідентифікація християнських церков, яка виражена у екклезіології. Виходячи з того, яку та чи інша церква (деномінація) сповідує екклезіологію, під церковною єдністю розуміється або рівноправне об'єднання церков, або приєднання чи поглинання однієї церкви (деномінації) іншою.

У підрозділі 3.1 "Екуменічна концепція католицької церкви" на основі аналізу документів ІІ Ватиканського собору, енциклік римських понтифіків, документів Конгрегації з віровчення, праць католицьких богословів розкрито особливості католицької екклезіології, ставлення до інших християнських церков та деномінацій, розуміння християнської єдності.

Автор розпочинає із короткого історичного екскурсу у розвиток екуменічної концепції католицької церкви, котра почала формуватись на ІІ Ватиканському соборі. Розуміючи себе як єдину, святу, соборну та апостольську, а отже єдиноістинну християнську церкву, в інших церквах католики повністю не заперечують можливості спасіння, оскільки в них присутні елементи істини. Для католицької церкви не є актуальними розмови про об'єднання церков, оскільки християнська єдність мислиться лише у лоні цієї церкви. Католицький екуменізм православними та протестантами, зазвичай, розуміється як підпорядкування Папі Римському. Важливим для розуміння католицького екуменізму є вчення про те, що ті, хто прийняв хрещення, вже є християнами, і це, у свою чергу, пов'язує їх із католицькою церквою. У католицькому сприйнятті інших християн можна чітко прослідити розмежування їх на три групи - в залежності від близькості католицькому типу церкви. До першої групи належать східні некатолицькі церкви, тобто православні та дохалкідонські церкви. Друга група представляє собою західні церкви, які мають інститут священства та визнають усі сім таїнств: англіканська та старокатолицька церква. Третя група складається з різноманітних протестантських церков і деномінацій. Особливу роль у справі віднайдення єдності із православними покладено ІІ Ватиканським собором на східних католиків, тобто католиків, котрі мають східний обряд. Яскравим представником церков цього типу є Українська греко-католицька церква, яка у "Концепції екуменічної позиції Української греко-католицької Церкви" задекларувала відкритість до взаємовідносин як зі світовими центрами християнства, так і у примиренні та співпраці з церквами "київської традиції".

Католицька церква веде богословські діалоги різного рівня та характеру із православними, англіканами, лютеранами, реформаторами, пресвітеріанами, баптистами, адвентистами та іншими церквами та деномінаціями.

У підрозділі 3.2 "Особливості православного екуменізму" автор розкриває православне ставлення до екуменізму. При розкритті екуменічної позиції православної церкви автор аналізує ті точки зору, які поділяють та відстоюють учасники та прихильники участі в екуменічному русі.

Православна екклезіологія побудована на положенні, що єдиною, святою, соборною і апостольською церквою є лише православна церква. Інші християнські церкви, деномінації та секти не є церквами. Фактично усе "інославіє" розглядається або як єресь, або як розкол. Відповідно спасіння можливе лише у лоні православ'я. Інші християни, завдяки своєму хрещенню, певним чином належать до церкви Христової, хоча й позбавлені тієї повноти благодаті, яка є в православній церкві. Виходячи з усього вищезазначеного для православних немає жодного сенсу об'єднуватися будь з ким, адже православна церква, з їхньої точки зору, є цілком самодостатньою.

Православні богослови заявляють, що основна проблема екуменізму - проблема розколу, а тому відновлення християнської єдності можливе лише через повернення в лоно православної церкви. Концептуальною основою православного бачення християнської єдності слід визнати тезу, згідно з якою "екуменізм у просторі", тобто сьогоденні пошуки єдності, має бути невід'ємним від "екуменізму у часі", тобто єдності із апостольським та святоотцівським вченням. Православна участь в екуменічному русі розглядається, в першу чергу, як свідчення православної віри неправославному християнському світу. Православний екуменізм формувався через критичне ставлення до екуменічного руху в цілому та ВРЦ зокрема.

У підрозділі 3.3 "Екуменічна позиція протестантських церков" проаналізовано протестантську позицію з проблеми християнської єдності. Виклад протестантської позиції відбувається через розкриття позиції окремих церков.

Лютеранська екклезіологія пов'язана із вченням про виправдання вірою. З точки зору лютеранства, лише лютеранська церква є істинною видимою церквою, хоча істинно віруючі інших видимих церков є членами невидимої церкви Христа. В інших неортодоксальних церквах також можуть бути істинно віруючі, які належать до вселенської церкви. Неортодоксальні церкви є церквами лише настільки, наскільки їхнє віровчення відповідає "християнській істині". Лютеранська церква вважає себе істинною ортодоксальною церквою, хоча не ідентифікує себе із єдиною, святою церквою, поза якої немає спасіння. Лютеранська церква, на відміну від католицької чи православної, вважає себе лише частиною, а не усією єдиною церквою. Така позиція дає можливість лютеранам визнавати інші християнські церкви та деномінації екклезіологічно рівними собі, тобто такими самими частинами єдиної церкви. Вчення про видиму та невидиму церкву сповідують адвентисти, баптисти, п'ятидесятники та харизмати. В лоні англіканства зародилася екклезіологічна "теорія гілок", згідно з якою усі християнські церкви та деномінації є ніби гілками одного дерева, яке уособлює собою християнство. Виходячи з цієї екклезіологічної настанови розділення християнства вбачається закономірним процесом і не несе ущербності, оскільки є проявом повноти та різноманіття християнського життя. Однак, ця позиція розділяється не усіма протестантами. Узгоджена концепція християнської єдності була вироблена у рамках ВРЦ. Для спільної протестантської позиції характерним є наголос на трьох необхідних принципах, котрі мають бути покладені в основу єдності: 1) однакове розуміння апостольської віри і спільне її проповідування, 2) взаємне визнання хрещення, причастя та священства, 3) згода щодо прийняття колективних рішень та демонстрації спільної відповідальності та активної участі в облаштуванні світу.

Четвертий розділ "Екуменізм у часовому та просторовому континуумі" присвячено загальній характеристиці розвитку екуменічного руху, його регіональним особливостям та аналізу екуменічної ситуації в Україні.

У підрозділі 4.1 "Тенденції розвитку екуменічного руху у сучасному світі" прослідковується розвиток екуменічного руху у зв'язку із зовнішніми (секуляризація та політичні процеси) та внутрішніми (розвиток християнських організацій та еволюція відносин між ними) факторами.

На стадії становлення екуменічного руху християни намагалися боротися проти секулярної культури, раціоналізму та матеріалізму. Проте економічне зростання та науково-технічна революція сприяли активному залученню екуменістів до облаштування нового секулярного світового порядку. Екуменічні організації сприяли виробленню та прийняттю ООН Загальної декларації прав людини у 1948 році. Проте існує припущення, що з часом екуменісти будуть змушені відмовитися від світських концепцій держави та прав людини під впливом міжрелігійних зустрічей та діалогів, оскільки цінності Західної цивілізації представники інших цивілізацій не вважають універсальними. Започаткування діалогу з іншими релігіями також характеризує розвиток екуменічного руху, оскільки вплинуло на місіологію. Місіонерство стало точкою спотикання у відносинах між християнами у зв'язку із таким явищем як прозелітизм. Це, в першу чергу, стосується діяльності євангелічних, п'ятидесятницьких та харизматичних церков, котрі досить слабо представлені в екуменічному русі. Тому з початку 90-х років ХХ ст. відбувається налагодження зв'язків екуменічного руху із пізньопротестанськими церквами.

Відносини між християнськими церквами і усередині них будуються навколо соціальних, а не догматичних питань. Відбувається протистояння між церквами, котрі дотримуються ліберальних та консервативних цінностей. Криза екуменічного руху розпочалася у 50-60-х рр. через те, що одні учасники руху вважали ВРЦ соціально-політичним органом, а інші - форумом, виключно для богословських дискусій.

У підрозділі 4.2 "Регіональні особливості розвитку екуменізму" автор показує, що екуменічна ситуація у різних регіонах світу залежить від соціального, економічного та політичного середовища, а екуменічні відносини найбільше розвинуті у протестантських країнах.

Слід відзначити таку важливу деталь, що при своєму виникненні екуменічний рух складався із церков та деномінацій Західної та Північної Європи і Північної Америки. Лише починаючи з 60-х рр. ХХ ст., церкви Південної Америки, Африки, Азії та Центрально-Східної Європи почали масово вступати у ВРЦ. Згідно із даними, розміщеними на сайті цієї екуменічної інституції, до неї входять 427 релігійних організацій. Серед них 327 церков-членів, 35 церков-асоційованих членів та 65 національних екуменічних організацій. Регіонально це виглядає так: Африканські християнські організації (тобто і церкви, і ради церков) займають 26 %, азіатські - 20 %, карибські - 2 %, європейські - 28 %, латиноамериканські - 8 %, близькосхідні - 3 %, північноамериканські - 8 %, тихоокеанські - 5 %.

Розглядаючи екуменізм у різних регіонах світу автор зосереджує особливу увагу на Центральній та Східній Європі, що дає можливість краще зрозуміти екуменічну ситуацію в Україні. Більшість церков Центрально-Східної Європи залучалися до екуменічного руху фактично із вказівки влади комуністичних урядів. Хорватський релігієзнавець Пол Моджзес відзначає, що левова частина східноєвропейського екуменізму була "екуменізмом протоколу", "екуменізмом за формою, але не за суттю". Традиційні церкви посткомуністичних країн бажають максимального повернення впливу у суспільстві та державі, відродження та розширення релігійної мережі, ніж співпраці з іншими церквами. Крім того, для церков участь в екуменічних заходах Західної Європи є проблемною з фінансових причин.

У підрозділі 4.3 "Екуменічна ситуація в Україні" автор на основі аналізу стану міжконфесійних відносин та даних соціологічних досліджень доводить, що екуменічні відносини в Україні знаходяться на стадії формування.

В Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. спостерігалися протилежні до екуменізму процеси: дезінтеграція у православному середовищі та конфлікти між католиками та православними. Перед церквами та деномінаціями того часу не стояло питання про співпрацю, а йшлося про розвиток структури, кількісне збільшення пастви та утвердження у суспільстві. Фактично церкви були конкурентами на ринку релігійних потреб. Україна переживала те, що прийнято називати "релігійне відродження". За термінологією соціології релігії це називається сакралізацією, яка за своїм змістом є діалектично протилежним процесом до секуляризації, а тому не є сприятливим фактором для появи екуменічних відносин. Найвпливовіші українські церкви (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) не є окремими суб'єктами екуменічного руху, хоча УГКЦ є екуменічно орієнтованою. Низький рівень релігійної активності віруючих сприяв усвідомленню церквами високого рівня секулярності українського суспільства, що й стало значним фактором для консолідації християн.

Аналіз соціологічних досліджень, що проводилися в Україні, дає підстави стверджувати, що більшість громадян України не переймається проблемою церковного єднання і не цікавиться віроповчально-догматичними питаннями. Прихильники ж об'єднання українських церков апелюють переважно не релігійними, а соціально-політичним аргументами.

За останні кілька років українська громадськість мала змогу два рази спостерігати консолідацію християн. Перший раз - на президентських виборах 2004 року, коли на Майдані християни проявляли солідарність за "чесні вибори". Другий раз - у зв'язку із постановкою питання про введення у державних школах України предмету "Етика віри".

ВИСНОВКИ

У даному дисертаційному дослідженні відповідно до мети та поставлених завдань досліджено історичні, конфесійні та регіональні особливості екуменізму. На захист виносяться наступні положення:

1. Поняття "екуменізм" та "екуменічний рух" не є тотожними. Поняття "екуменізм" є ширшим за обсягом, тобто включає у себе обсяг поняття "екуменічний рух". Таким чином, екуменізмом є, по-перше, рух християн, який виступає за їх зближення та єдність, а по-друге, екуменізм є напрямом богослов'я, який розглядає проблему християнської єдності.

2. Виникнення екуменізму, як загально-християнської тенденції до об'єднання, необхідно пов'язувати із об'єктивними внутрішніми та зовнішніми факторами. Екуменізм є логічним етапом розвитку християнства, який або призведе до злиття різних конфесійних напрямів християнства, що зробить цю релігію цілісною, або розвине лише елементи християнського віровчення. В обох випадках екуменізм є детермінантою розвитку християнства. Зовнішніми факторами виникнення екуменізму є соціально-культурні та релігійні процеси ХІХ-ХХ ст., науково-технічний прогрес, особливо розвиток технологій, що призвели до уніфікації стилю життя та життєвого світу, культурної конвергенції та зростання соціальної гомогенності. Екуменізм також постає необхідною інтегруючою силою усередині християнства, яка протистоїть процесу секуляризації, а відтак відношення секуляризація-екуменізм визначені як взаємовплив.

3. На підставі того, що екуменізм є видом міжконфесійних та міжцерковних відносин, варто використовувати нове поняття - "екуменічні відносини". Поняття "екуменічні відносини" є вужчим за обсягом, ніж поняття "міжконфесійні відносини" та "міжцерковні відносини" і визначає спрямованість на зближення та єдність християн. Формами екуменічних відносин є співпраця та екуменічний діалог, в основі яких закладена толерантність. Оскільки, екуменічні відносини відбуваються не лише у релігійній, але й у світській сфері, то, з релігієзнавчої точки зору, вони не завжди є відносинами релігійними. Екуменічний діалог ведеться з чітких конфесійних позицій. Метою екуменічного діалогу як форми екуменічних відносин є досягнення християнської єдності. Цілями екуменічного діалогу можуть виступати: 1) знайомство із іншими церквами або конфесіями; 2) пошук спільних та відмінних елементів у віровченні; 3) подолання віроповчальних відмінностей.

4. Конфесійні позиції щодо проблеми християнської єдності базуються на богословському вченні про церкву - екклезіології. Усього існує три підходи до проблеми: фундаментом для двох є протестантська екклезіологія, а ще один базується на католицько-православному вченні про Церкву. Виходячи з протестантського вчення про видиму та невидиму церкви, сучасні протестантські богослови роблять висновок, що єдність між християнськими церквами та деномінаціями вже існує, а тому метою екуменізму є лише виявлення та гармонізація цієї єдності. Другий підхід є характерним в цілому для протестантської більшості й представлений у спільних документах Всесвітньої ради церков. Його суть - для християнської єдності необхідна згода у фундаментальних питаннях віровчення та здійснення таїнств. Для єдності не є обов'язковим об'єднання церков, але ті мають перебувати у спілкуванні та взаємно визнавати таїнства хрещення та причастя, мирян та священнослужителів. Третій підхід заснований на екклезіологічному положенні, котре поділяють і католики, і православні: християнська єдність можлива лише в лоні єдиної святої соборної апостольської церкви. Єдність у Церкві Христовій можлива лише у разі сповідання єдиного віровчення та здійснення усіх семи таїнств. Важливим також є наявність єпископату та його наступність із ранньою Церквою, перебування у спілкуванні з єпископатом інших церков. Принциповими для православних є визнання вчення семи Вселенських Соборів, для католиків - двадцяти одного Вселенського Собору і верховенства Папи Римського.

5. Розвиток екуменізму призвів до того, що відносини між християнськими церквами та деномінаціями будуються навколо не догматичних, а етико-аксіологічних питань, диференціації цінностей на релігійні та світські, консервативні та ліберальні.

6. Екуменізм залежить від соціального, економічного та політичного середовища тієї чи іншої країни, того чи іншого регіону. Зміна політичних режимів, соціально-економічної ситуації має негативний вплив на інтенсивність екуменічних відносин. Екуменічні відносини розвинуті у протестантських країнах більш ніж у католицьких, в той час як у православних країнах вони знаходиться на етапі становлення. Екуменічні відносини в Україні перебувають у стані формування, що виявляється у появі міжконфесійних об'єднань із екуменічним потенціалом та консолідації християн у суспільних питаннях, у протистоянні секулярній, арелігійній культурі. Формування екуменічних відносин у нашій країні пов'язано із стабілізацію релігійних процесів, завершенням чисельного зростання конфесій та розбудовою релігійної мережі, усвідомленням церквами високого рівня секулярності українського суспільства.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кисельов О.С. Східні католицькі церкви та екуменічний діалог // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Філософія. Політологія. - Вип. № 56. - К., 2003. - С. 10-13.

2. Кисельов О.С. Екуменічна позиція католицької церкви // Вісник СевДТУ. - Вип. 56: Філософія: Зб. наук. пр. - Севастополь, 2004. - С. 157-166.

3. Кисельов О.С. Взаємовплив секуляризації та екуменізму // Філософська думка. - 2005. - №6. - С. 88-98.

4. Кисельов О.С. Особливості православного екуменізму // Українське релігієзнавство. - 2006. - №38. - С. 38-46.

5. Кисельов О.С. Екуменізм як шлях духовного єднання християн // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Філософія. Політологія. - Вип. № 42-45. - К., 2002. - С. 288.

6. Кисельов О.С. Екуменічні ідеї митрополита Андрея Шептицького // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Філософія. Політологія. - Вип. № 54-55. - К., 2003. - С. 47-48.

7. Кисельов О.С. Місіонерська діяльність як причина екуменізму та його камінь спотикання // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. Матеріали Міжнародної наукової конференції "ЛЮДИНА - СВІТ - КУЛЬТУРА" (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К., 2004. - С. 618-619.

8. Кисельов О.С. Інтегративний потенціал релігій у сучасному світі // Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві. Матеріали міжнародної наукової конференції (м. Чернівці, 18-19 квітня 2005 р.). - Чернівці: Рута, 2005. - С. 43-46.

9. Кисельов О.С. Інституційне об'єднання християнських церков // Шевченківська Весна: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 60-річчю Великої Перемоги. - Вип. ІІІ: У 2-х част. - Ч.І. Гуманітарні науки. - К.: Логос, 2005. - С. 312-313.

10. Кисельов О.С. Моделі християнської єдності // Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету - 2005" (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. - Ч. ІV. - С. 88-90.

11. Кисельов О.С. Християнська співпраця та екуменізм // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХVІ Міжнародної науково-практичної конференції. - Донецьк: ІПШІ "Наука і освіта", 2005. - С. 49-50.

12. Кисельов О.С. Про релігійний предмет "Етика віри" у державних школах та консолідацію християнських церков в Україні // Українське релігієзнавство. - №4/2005 (36): Тематичний випуск "Мораль. Релігія. Освіта". - С. 88-91.

13. Кисельов О.С. Толерантність як основа екуменічних відносин // Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні: Збірник наукових матеріалів. - К., 2005. - С. 72-75.

14. Кисельов О.С. Соціологія екуменізму: небогословські фактори християнської єдності // Дні науки філософського факультету-2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей і виступів. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. - Ч. ІІІ. - С. 77-79.

15. Кисельов О.С. На шляху до екуменізму: фактори формування екуменічних відносин в Україні // Релігія і суспільство: нові преференції. Матеріали міжнародної наукової конференції (м. Чернівці, 27-28 квітня 2006 р.). - Чернівці: Рута, 2006. - C. 120-123.

16. Кисельов О.С. Екуменічна позиція англіканської церкви // Шевченківська Весна: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України. - Вип. ІV: У 3-х част. - Ч. 1 /За заг. ред. проф. О.К. Закусила. - К.: Логос, 2006. - С. 359-361.

АНОТАЦІЇ

Кисельов О.С. Феномен екуменізму у сучасному християнстві: філософсько-релігієзнавчий аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11. - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню феномену екуменізму у сучасному християнстві. Автор розглядає поняття "екуменізм" і доводить, що воно не є тотожним до поняття "екуменічний рух", а виступає по відношенню до нього родовим поняттям. екуменізм релігієзнавче конфесійний християнин

...