Історія вивчення міфу: основні ідеї, теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія вивчення міфу: основні ідеї, теорії

У той час, до якого відносяться найдавніші тлумачення міфів, тобто тлумачення грецьких міфів грецькими філософами, міфи вже не вважалися достовірними розповідями. Вони здавалися просто вигадкою, складеною якимось автором з тією чи іншою метою. Таким чином, сутність міфу залишалася незрозумілою протягом всієї античності, а також і в новий час аж до епохи романтизму. Так, грецькі філософи тлумачили міфи як алегорію.

Наприклад, Емпедокл - він жив у V ст. до н. е. - стверджував, що Зевс - це алегорія вогню, Гера - повітря, Гадес - землі, а Нестіс (місцева сицилійська богиня) - вологи.

Міфи трактувалися також як норми моралі. Наприклад, міфи, в яких бог або богиня порушують подружню вірність, тлумачилися як повчання в тому, що порушувати її не слід.

Майже одночасно з алегоричними трактуваннями міфів з'явилися і "евгемеристичні" тлумачення (від імені Евгемера, грецького автора IV-III ст. до н. е.). Евгемер у своєму творі тлумачив богів як стародавніх правителів, які самі себе обожествили або були обожнені своїми сучасниками чи нащадками. Евгемеристична теорія міфів, однак, з'явилася ще до Евгемера: Геродот тлумачив богів як обожнених історичних осіб, а міфи - як відображення історичних подій. Евгемеристичні трактування античних міфів згодом були застосовані, зокрема, і до древнескандинавских міфів, коли потрапили у поле зору християнських авторів.

Сутність романтичного відкриття міфу полягала в тому, що його тлумачення раптом стало очевидним. Міфи були усвідомлені як Правда і як творіння Народу, і в силу цього стали об'єктом захоплення і поклоніння. Але що таке "Правда" в розумінні романтиків ? Оповите романтичним туманом, це поняття (так само як і поняття "Народ" ) було вкрай нечітким. З одного боку, нарешті стало зрозумілим, що міфи - це правда, яку приймали ті, хто їх створював. Таке розуміння було великим прогресом порівняно з до романтичним розумінням. З іншого боку, однак, здавалося, що міфи - це правда в тому сенсі, що вони являються поезією або релігією (а в розумінні багатьох романтиків релігія - це і є Правда, точно так само як природа, - це і є бог). Але таке розуміння міфів було по суті поверненням до доромантичного: якщо міфи - це поетичні образи, то треба шукати, що ці образи зображують або що вони означають, а якщо міфи - це релігія, то треба шукати релігійні істини, приховані в них. Але таким чином ігнорувалося, що для тих, хто створював міфи, їхній зміст був реальністю, а не її поетичним зображенням чи символами якихось істин.

У 17 - 18 ст. високу культурну цінність міфа відзначали Б.Фонтенель, Дж.Віко, І.Гердер. Б.Фонтенель шукав основу міфів у первісній відсталості інтелекту, у філософському невігластві і вважав міф продуктом першої, «дитячої» стадії в розвитку людства.

Дж. Віко висунув думку про циклічність, про «повернення» часів і виділяв по три етапи в кожному циклі. Перший з цих етапів був «божественним» і «поетичним», коли всі люди були поетами (знову ж таки через слабкість інтелекту і необмеженість уяви). У теорії Дж. Віко наявний також інтерес до мови давніх переказів. Він вважав, що на перших стадіях свого розвитку люди розуміли одне одного за допомогою ієрогліфічної та символічної мови, мови жестів, знаків, тобто їхня мова була образною, метафоричною, високоемоційною, інакше кажучи, поетичною. Прозова мова, на його думку, - продукт вищої цивілізації. Дослідник визначав міфи як "фантастичні універсалії", протиставляючи їх більш пізнім раціональним та філософським.

Інший підхід до міфа був у німецьких мислителів - І. Гердера і особливо у членів ієнського гуртка романтиків, очолюваного Ф. Шлегелем. Так, Шлегель вважав, що міфологія покликана упорядкувати хаос зовнішнього світу, нанизуючи його на вістря суб'єктивного сприйняття явищ, роблячи сплав із об'єктивного та суб'єктивного, синтез емоцій та інтелекту, філософії та символіки. Ці дослідники вперше заговорили про надзвичайно важливе значення міфу і для сучасної художньої творчості, і для сучасного світогляду, а також вказували на можливість створення нової міфології. Особливого значення надавали вони мові міфу - символіці (ототожнювали поняття "міфотворчість" і "символотворчість").

Шеллінг, знаменитий попередник Гегеля, розвивав в "Філософії міфології" свою грандіозну, але абсолютно фантастичну концепцію походження всякої міфології з монотеїзму (віровчення про існування єдиного Бога). Він наполягав на необхідності розглядання міфології "зсередини", тобто як самостійного світу, який повинен бути зрозумілий у відповідності з його власними внутрішніми законами.

Для йєнських романтиків міф був певною вищою формою людського духу та мистецтва. Ця романтична ідеалізація міфу вплинула на все культурне життя Німеччини в ХІХ та ХХ ст. Відома робота Я. Грімма "Німецька міфологія" (1875 р.) поклала початок міфологічному методу дослідження фольклору. Прихильники цієї теорії намагалися прослідкувати, як розвивається, виростає той чи інший фольклорний образ із його міфологічного прототипу.

Подальший розвиток німецька романтична концепція одержала в роботах Р. Вагнера і Ф. Ніцше. Р. Вагнер, говорячи про могутні художні та духовні сили міфу, підкреслював глибоку народність міфу. "Релігія і міф є найповнішим відображенням народних поглядів на природу речей і людину. Народ здавна володів незрівнянною здатністю осягати свою власну сутність у родовому розумінні і чітко уявляти її собі в якому-небудь пластичному втіленні, уособленні. Боги і герої його релігії і міфів є чуттєвосприйнятними образами, в яких народна душа уявляє собі своє власне єство. При дивовижній індивідуальності цих образів їх зміст несе в собі все-таки всезагальний, всеохоплюючий характер; саме через це ці образи мають таку виняткову життєздатність, що кожен новий ухил в народному дусі непомітно передається і їм, і тому вони завжди перебувають у стані, що відповідає сучасності".

Ф. Ніцше висунув елітарну концепцію міфу, вважаючи, що міф не може бути правильно зрозумілим ні "натовпом", ні нікчемними "декадентами". Міфологічна стихія, що уособлює справжнє житття і протистоїть інтелекту, науці, моралі, характерна для душі "надлюдини", "білявої бестії" ("Так сказав Заратустра", "Воля до влади", "Сутінки богів"). При всій своїй парадоксальності творчість Ф. Ніцше виявила значний вплив на загальний процес "реміфологізації" в західній культурології кінця ХІХ ст., оскільки передбачила деякі характерні тенденції проблеми "література і міф".

Макс Мюллер (2/2 ХІХ ст.), займаючись порівнянням санскриту та давньогрецької мови, переніс свій метод дослідження на міфологію, в результаті чого виникла інша наука, названа вченим «порівняльною міфологією». Пояснення феномену міфотворчості Мюллер знаходить не в анімізмі, не в магічних ритуальних діях, не в тотемізмі, а в самій структурі первісної мови. Він вважав, що в міфопоетичну епоху мова була позбавлена службових слів, а іменники мали тільки конкретне значення, називали тільки конкретні явища. Важливою була і синонімія та омонімія давньої мови, в якій, як правило, за кожним явищем закріплювалась велика кількість назв, що характеризували його з усіх сторін.

М. Мюллер сформулював і так звану солярну теорію, суть якої полягає в тому, що, оскільки найважливішим об'єктом уваги первісної людини було сонце, то, очевидно, воно і зв'язані з ним явища стали протопипами основних міфологічних образів. Процес тлумачення міфів став полягати у відшукуванні доказів того, що ім'я головного героя завжди походить від слова або від кореня слова, що означає "сонце".

Е. Тейлор бачить основу як міфотворчості, так і "маячних фантазій" у пережитках анімізму. Міфотворчість, вважав учений, не може бути зведена тільки до поетичної фантазії і метафори. Вона заснована на широкій філософії природи, котра має і логіку, і послідовність. Міфопоетична база є могутнім творчим генератором, в пізніші епохи художня продукція уже не стільки створювалась, скільки запозичувалась і комбінувалась. Продовжувачем ідей Е. Тейлора був А. Ланг. Він бачив у міфології найдавнішу філософію природи, котра виросла на основі анімізму. Ланг був схильний шукати генезу міфу в тотемізмі. Тотем він розумів як щось первинне стосовно до міфу. Вчений вважав, що спочатку існував тотем як символ роду, а тільки потім складалися міфи про нього.

Аналогічно трактував у своїх ранніх працях співвідношення ритуалу і міфу Дж. Фрезер. Його багатотомна праця "Золота гілка", перші томи якої з'явилися в 1890 р., стала епохальним твором. Вона є унікальним зібранням сезонних міфів, обрядів та ритуалів. На початку твору автор багато уваги приділяє давній магії, її видам і способам застосування. Серед ритуалів, якими давні люди намагалися досягти магічного ефекту, учений виділяє рослинні, природні чи сезонні ритуали. Ритуал "золотої гілки", котрий дав назву книзі, також є рослинним ритуалом, в основі якого лежить природний цикл, характерний як для рослинності, так і для людини - розквіт і в'янення.

З. Фрейд вважав, що міф, як і будь-який творчий прояв людини, виростає із несвідомого, підсвідомого, енергетичною базою якого є статева психологічна енергія. Типовий прояв цієї енергії відбувається за моделлю знаменитого "едіпового комплексу".

Швейцарський психолог К. Юнг запозичив у З. Фрейда ідею про підсвідоме, але вважав, що одним із головних компонентів підсвідомого в людині є міф, котрий акумулює глибинну, вікову мудрість людства. Через «колективно несвідоме» основні образи, ідеї та структура міфа (архетипи) можуть передаватися з покоління в покоління, обминаючи реальні «свідомі» джерела, і виражатися в сучасних художніх творах і філософських системах. Архетипи у Юнга - це первісні схеми образів, які відтворюються несвідомо і формують активність відображення, а через це проявляються в міфах, віруваннях, снах. Процес міфотворчості є трансформацією архетипу в образи. Таємниця мистецтва полягає в особливій здатності художника відчути архетипічні форми і точно реалізувати їх у своїх творах. "Той, хто говорить архетипами, говорить ніби тисячами голосів…, він піднімає зображуване ним із світу однократного і минущого у сферу вічного; притому і свою особисту долю він возвеличує до вселюдської долі".

Подальшою розробкою міфологічних теорій минулого століття займалися Л. Леві-Брюль та Р. Маррет. Вони розробили теорію протопсихізму, або преанімізму, за якою релігія, міф і магія розвинулися із поклоніння дикунів перед невизначеною, невідомою силою, що містилася в речах. Ця невизначена сила ("мана") інтуїтивно шанувалася людьми задовго до появи таких диференційованих форм анімізму як віра в богів та в душі померлих предків. Л. Леві-Брюль, спираючись на соціологічні теорії О. Конта, Е. Спенсера і Е. Дюркгейма, висунув також ідею «партиципації», чи співпричетності, що є одним з основоположних принципів розумової діяльності людини.

Заслуга Леві-Брюля полягає в тому, що він перший досліджував дані про психологію культурно відсталих народів з точки зору її відмінності від психології сучасної людини, тобто з послідовно історичної точки зору. Він перший відмовився від уявлення, що психологія первісної людини нічим не відрізняється від психології сучасної людини.

Структура міфу та закономірності його розвитку

романтичний міф ніцше елітарний

Основою "міфологічної картини світу" є уявлення про космос і хаос, а також простір і час. Одна з головних властивостей міфологічного простору - його якісна неоднорідність, наявність у ньому сакрального центру і потенційно ворожої периферії. Дана неоднорідність зумовлена, по-перше, можливими або обов'язковими подіями, що відбуваються в різних областях цього простору (поле, ліс, кладовище, млин, хлів, будинок, двір і т.д.), по-друге, властивостями їх постійних мешканців ("господарів") і, по-третє, різними властивими їм умовами - природними, рукотворними чи міфологічними, причому останні безсумнівно переважають.

Подібний простір уривчастий, розділений численними межами, рухливими і залежними, від добового і календарного часу. У сучасній повсякденній свідомості простір також складається з фрагментів, що розрізняються якостями фізичними та містичними, які можуть мати квазінаукові (псевдо) пояснення: наявність / відсутність / різна концентрація позитивної чи негативної "енергетики" та ін. Базовим переживанням залишається, ймовірно, егоцентрична позиція суб'єкта, що пізнає (починаючи з дитячого освоєння світу людиною), простір. На цьому грунтується так званий хорографічний принцип просторових описів, характерний для географічних творів стародавності і середньовіччя: спостерігач уявляє себе в центрі світу.

Звідси ж виникає кардинальний для фольклорного простору поділ на "центр" і "периферію", причому до останньої категорії слід відносити скоріше не "чуже", а "недоосвоєне", проміжне. У часовій віддаленості подій, збережених пам'яттю колективу, можна бачити щонайменше триступеневу градацію.

По-перше, це події "учорашнього дня", достовірність яких, в принципі, може бути прямо засвідчена оповідачем.

По-друге, це "історичне" минуле, повідомлення про яке передається "безпосередньо-комунікаційним" способом.

По-третє, це власне міфологічний "давно минувший", час народження цього світопорядку, живе свідчення про який виключено.

Дана градація відображає не тільки часову дистанцію між оповідачем і самою подією, але і якісну неоднорідність минулого, його різноманітний масштаб, а також розподіл повідомлень про нього за жанрами: міф - творення, космос; "історія" - війна, держава; побутова розповідь - приватне життя, сучасність.

Зазвичай міф у своїй заключній частині фіксує стрибкоподібний перехід з однієї просторово-часової системи в іншу, від одиничності подій міфологічних до повторюваності профанним. Тим самим встановлюється співвіднесеність міфу з повсякденністю; профанний час навіть може бути представлений як проекція міфологічного - у відомому сенсі вони паралельні.

Виникнення з хаосу космосу (ситуація абсолютного міфологічного минулого) прямо відтворюється в обряді (тобто "в сьогоденні"), коли встановлюється відповідність ритуального і міфологічного часу. Отже, відбувається повернення з "справжнього" в "минуле", причому обидві "нульові точки" - початок часу і центр простору - у певних випадках збігаються. Таким чином, завдяки своїй постійній активності і незгасній актуальності міф якби постійно присутній "тут" і "зараз". Можна уявити собі, що для міфологічної свідомості існує якась "інша реальність", яка здатна актуалізуватися в "нашому" просторі і впливати на повсякденне життя людини (або благотворно, або шкідливо - залежно від ситуації).

Для архаїчних традицій не просто характерна віра в реальність міфу - в них немов би безпосередньо присутні втілені образи міфологічних персонажів. У сибірських народів, наприклад, вони "здатні перетворюватися на видимий міраж, в тіні, як би матеріалізуватися, ставати видимими, втручатися в життя людей, допомагаючи у лікуванні, у полюванні", вселяючись в людину або йдучи від нього; В. Я. Пропп пропонував називати цей феномен "другим баченням"

Спостереження за ритмами щорічно засинаючою природи, що відроджується, за періодичною зміною річних сезонів, фаз місячного місяця, дня і ночі, породжують швидше циклічне, ніж лінійне відчуття часу. Хід його осмислюється не як незворотна послідовність, складена з змінюючих один одного неповторних, але взаємообумовлених подій, учасниками яких є єдині у своєму роді персонажі (індивідуальні або колективні), а як навічно встановлений сценарій «першоподій» з їх циклічно відтворюваними наслідками і контекстами; цей сценарій знову і знову програється в обрядах та інших текстах культури.

Основою концепції "лінійного" часу є, ймовірно, розуміння незворотності вікових змін до перебігу людського життя; проекція подібних узагальнених спостережень на соціальному і космічному рівні (які на певному етапі суспільного розвитку слабко розрізняються) призводить до появи ідеї "історичного" часу. Моделі "циклічна" або "лінійна" домінують в тих чи інших традиціях (Індія і країни буддійської культури, з одного боку, християнський світ, з іншого), проте їх поєднання зі змінною перевагою проявляється практично повсюди. Продуктом такого роду синтезу є, наприклад, уявлення про кругообіг реїнкарнуючих душ в чергуванні смертей і нових народжень всіх живих істот.

За основною своєю спрямованістю міф є етіологічним, тому що перш за все він пояснює виникнення світу і людського роду.

Про очікуване майбутньому розповідають есхатологічні міфи, тобто міфи про кінець світу. Сюди відносяться очікування космічної катастрофи, конкретні втілення якої вже залежать від арсеналу знань і образів, що мають певну культурно-історичну обумовленість.

Размещено на Allbest.ru