Релігійна громада: сутність та її історичні форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Теремко Василь Іванович

УДК 2-1

Релігійна громада: сутність та її історичні форми

спеціальність 09.00.11. -- релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ -- 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник -- доктор філософських наук, професор Предко Олена Іллівна Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра релігієзнавства.

Офіційні опоненти -- доктор філософських наук, професор Стадник Микола Миколайович Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, кафедра філософії і політології;

кандидат філософських наук, доцент Піддубна Світлана Максимівна Університет економіки і права “КРОК”, директор інституту магістерської підготовки та післядипломної освіти.

Провідна установа -- Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, кафедра філософії та релігієзнавства, м. Київ.

Захист відбудеться 28.03.2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Україна, м. Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 27.02. 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Глибокі та радикальні зміни, які відбуваються на теренах України, актуалізують вироблення нової парадигми в поясненні сутності людини, її місця та ролі в суспільстві, де одним з визначальних чинників є релігійний феномен. В періоди, коли особливо актуалізується проблема пошуку духовних орієнтирів, саме релігія стає важливим культуроформуючим елементом, який дає змогу висвітлити тенденції історичного процесу, виходячи з глибинних потреб внутрішнього світу людини. При цьому на сьогоднішній день будь-яка релігійні традиція, з одного боку, прагне забезпечити своїм адептам належність до своєрідного „єдиного світу", намагається самоідентифікуватися з певним усталеним об'єднанням, а з іншого -- спостерігаються модифікаційні тенденції, коли новітні релігійні рухи прагнуть віднайти „свої"" метасмислові постулати, які водночас використовували б традиційно випробувані релігійні концепти й містили інноваційні елементи. Такі релігійні реалії інтенсифікують світоглядну напругу. Адже розширюються межі релігійної громади, посилюється світоглядна неоднорідність її носіїв, що іноді викликає деструктивні тенденції в об'єднанні й врешті-решт підриває її усталені традиції.

Однак осягнення релігійної громади зазвичай або обмежується побіжним розглядом у контексті іншої проблеми, що, зрештою, призводить до суто декларативного твердження про її сутність, або задовольняється описовістю різних її форм у тій чи іншій релігійній традиції.

Одним із найважливіших завдань сучасного релігієзнавства є саме вияв сутнісних особливостей генези релігійної громади, її функціонування та тенденцій розвитку. З'ясування цієї проблеми, з одного боку, уможливить поглиблене усвідомлення витоків багатьох релігійних традицій, а з іншого, -- дасть змогу вибудувати певну теоретичну модель творення релігійних об'єднань.

Аналіз формування та функціонування релігійних об'єднань багато в чому прояснює особливості формування світоглядної парадигми в межах тієї чи іншої релігійної традиції, що, безперечно, сприятиме адекватному розумінню підґрунтя витокових джерел ментальності.

У дослідницькій літературі цей феномен викликає неоднозначні, а подекуди навіть суперечливі міркування та оцінки. У зв'язку з цим виникає потреба ґрунтовного аналізу розуміння феномену релігійної громади та її основних форм.

Актуальність окресленої проблеми також зумовлюється необхідністю наукового узагальнення сутнісних особливостей різноманітних форм релігійних громад, поглибленого вивчення їх генези та впливу на функціональність релігії. У зв'язку з цим досить показовою є реконструкція виявів різноманітних форм релігійних громад. Компаративне висвітлення їх змістовного наповнення та характеру допомагає виявити певну ідентичність у становленні і розвитку релігійних громад.

В умовах українського сьогодення цей суто теоретичний напрям релігієзнавчих розвідок набуває практичного значення, особливо з огляду на необхідність врахування утворення та поширення новітніх релігійних рухів, які заполонили наш духовний простір.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах тем “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (номер державної реєстрації 06БФ041-01) філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення сутнісних особливостей релігійної громади, з'ясування її витоків, основних форм вияву. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

-- з'ясувати особливості громади як релігійного феномену;

-- розглянути витоки релігійної громади в архаїчному суспільстві;

-- проаналізувати специфіку формування релігійної громади в античному полісі;

-- відзначити особливу роль релігійного чинника у формуванні касти;

-- визначити особливості формування буддистської сангхи;

-- довести наявність спільних тенденцій та специфічних особливостей у розвитку християнської та мусульманської громад.

Об'єктом дисертаційного дослідження є громада як релігійний феномен.

Предметом дослідження є сутнісні особливості релігійної громади в основних формах її прояву.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять роботи сучасних українських філософів-релігієзнавців В. Бондаренка, П. Сауха, М. Стадника, Л. Виговського, Т. Горбаченко, М. Заковича, Л. Кондратика, А. Колодного, Л. Конотоп, В. Лубського, О. Марченка, С. Піддубної, О. Предко, О. Сарапіна, Є. Харьковщенка та інших, науковими розробками яких послуговувався автор при дослідженні релігійної громади. При вирішенні поставлених завдань автор використовував принцип історизму, застосування якого дозволило відстежити виникнення та розвиток основних форм релігійних громад у їх історичній генезі та процесуальності. Використання комплексного підходу та принципу системності дозволило розглянути процес становлення релігійних громад як результат впливу різноманітних і водночас взаємопов'язаних чинників. Під час дослідження також були використані методи компаративістики, аналізу, синтезу та аналогії, що, з одного боку, уможливило зіставлення різноманітних форм вияву громади як релігійного феномена, а з іншого -- виявлення спільного і відмінного в даному процесі.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на принципах об'єктивності світоглядного плюралізму, діалектики, а також специфічно релігієзнавчих принципах толерантності, конфесійної неупередженості.

Наукова новизна одержаних результатів. Здійснено реконструкцію історичних форм релігійної громади як цілісного, системно-структурного утворення. Виявлено наявність універсального алгоритму релігійної громади, який найяскравіше проявляється в причинах її виникнення та механізмах формування. На цій основі обґрунтовано ряд нових теоретичних положень:

-- доведено, що релігійний вимір понять “група -- спільнота -- община громада -- організація” при всьому їх взаємозв'язку має специфічну змістову наповненість. Релігійна група -- це кілька осіб, пов'язаних між собою віросповіданням, зв'язки між якими мають ситуативний характер, а груповий інтерес знаходиться на стадії формування. Релігійна спільнота характеризується спільністю крові (в архаїчному колективі), спорідненості тощо. Релігійна община ґрунтується на спільності як сущому. В релігійній громаді домінують форма спільності як згуртування, такі інтегруючі чинники як почуття солідарності, почуття “ми”. Релігійна організація вирізняється значно ширшою за інші феномени внутрішньою і зовнішньою функціональністю;

-- дано визначення релігійної громади як певної згуртованості віруючих одного релігійного напряму, цілісність якої забезпечується в контексті вертикального зв'язку “людина-Бог" і горизонтальних зв'язків -- „людина-людина", „людина-суспільство";

-- розкрито, що тотем був першою формою ідентифікації людини, а тотемізм -- системою само- і світосприйняття, в якому відображались як родова самосвідомість, так і елементи індивідуалізації свідомості. Саме тотемізм започатковував і тим самим моделював первинну релігійну громаду;

-- виявлено, що процес виникнення касти у змістовому, генетичному і функціональному аспектах поєднував етнічний, професійний, релігійний та інші компоненти. Проте ядром згуртування виступав саме релігійний чинник;

-- з'ясовано, що цілісність античного полісу забезпечувало поєднання політичних та релігійних факторів. Трансформація релігійного фактора спричинила руйнацію полісу;

-- проаналізовано процес становлення ранніх релігійних громад світових релігій. Для них притаманні такі об'єднуючі та цементуючі елементи: віровчення, приписи моралі, формування ієрархічної структури.

Теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що отримані автором результати важливі для глибшого розуміння причин виникнення та функціонування релігійних громад. Результати сприятимуть подальшому поглибленому з'ясуванню сутності різних історичних форм релігійних громад, що уможливить побудову їх проект-моделі, забезпечить коригування поведінки їх адептів. Також результати дослідження можуть бути використані в системі гуманітарної освіти, у розробці навчальних курсів із релігієзнавства, історії релігії, соціології релігії. У практичному плані матеріали дисертаційного дослідження сприятимуть глибшому розумінню сутності релігійної громади, що дасть можливість віднайти нові способи подолання або запобігання їх деструктивних тенденцій. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути враховані при формуванні державної політики щодо новітніх релігійних громад з метою оптимізації системи відносин „держава-релігія".

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та наукові результати дисертаційного дослідження обговорювались на методологічних семінарах та засіданнях кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крім того, результати роботи були оприлюднені на міжнародних наукових конференціях „Днях науки" філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2006, 2007) „Духовність та релігійність особистості" (Луцьк, 2007), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрями та перспективи" ( м. Черкаси, 2007). Апробація результатів наукового дослідження знайшла відображення у підручнику з курсу „Релігієзнавство".

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані в підручнику, шести наукових публікаціях, з них 3 опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертаційної роботи зумовлена поставленою метою і завданням дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

християнський каста мусульманський тотемізм

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, аналізується ступінь її наукової розробленості, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, методи дослідження, окреслюється зв'язок роботи з науковою темою, формулюються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, теоретичне та практичне значення роботи, подається інформація про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі -- “Аналітичний огляд літератури та методологія дослідження проблеми” -- аналізується ступінь розробленості проблеми, названо авторів і праці, спираючись на які сформульовано основні методологічні принципи і визначено джерельну базу дисертації.

В дисертації звертається увага на доволі різнопланове осмислення сутності релігійної громади у науковій літературі. Підкреслюється, що ця проблема розглядається з різних позицій: етнографічної, соціологічної, релігієзнавчої тощо. Передусім з'ясовується семантичний горизонт власне громади, який, на думку дисертанта, охоплює широкий смисловий діапазон. Переважна більшість робіт присвячені тим формам громад, які існували в архаїчних спільнотах та класових суспільствах (Л. Данилова, В. Данилов, І. Следзевський, Н. Кочакова та ін.).

Зазначається, що означені форми громад ототожнюються з господарською організацією. Тому громада розглядається як автономна соціальна структура, об'єднана перманентною спільною діяльністю, яка, залежно від форми діяльності, наділена певною специфікою (виробнича, конфесійна і т. д.).

Проте введення у науковий обіг значного фактологічного матеріалу поставило на порядок денний визначення самого поняття “громада”. Дисертант вказує, що в цьому контексті спостерігається певна різноплановість досліджень. Одні автори (Л. Алаєв) визначають громаду як малу соціальну групу, інші (С. Зак) виокремлюють генетичні ознаки громади, ще інші (Д. Ольдероне) -- пов'язують громади з наявністю територіальної єдності тощо. Принципово важливим, на думку дисертанта, є те, що термінологічний ряд понять “група -- спільнота -- община -- громада -- організація” характеризується двома інтерпретативними зрізами -- соціологічним та релігієзнавчим. Звертається увага на релігійний вимір цих понять; в результаті їх аналізу автор висновує: в релігійній групі віросповіданням пов'язані лише незначна кількість осіб. У релігійній спільноті домінуючим є спільність крові (в архаїчних колективах), спорідненість тощо. Релігійна община ґрунтується на спільності як сущому; релігійний чинник вплетений у інші види діяльності. У релігійній громаді переважає така форма спільності як згуртування, яке підсилюється віросповіданням та віровченням. При цьому релігійна організація може включати в себе декілька релігійних громад; їй притаманна значно ширша релігійно-просторова діяльність як у внутрішній, так і зовнішній функціональності.

Проаналізувавши різноманітні підходи до означення понять, автор доходить висновку, що в більшості досліджень смислове наповнення релігійного виміру понять “група”, “спільнота”, “община”, “громада”, “організація” не завжди розмежовується. На думку дисертанта, розмежування цих понять, з одного боку, уможливить глибше з'ясування сутності релігійної громади, з іншого -- дозволить зрозуміти процес інституалізації в сучасному релігієзнавстві.

В дисертації відзначається, що в сучасній релігієзнавчій літературі існують різні підходи до визначення такого феномена як релігійна громада. М. Бабій визначає релігійну громаду як первинну організаційно-структурну одиницю в системі релігійних організацій, В. Бондаренко звертає увагу на роль релігійної громади в сучасному суспільстві, на її трансформаційний характер в історичній генезі; П. Павленко, розглядаючи релігійну громаду як первинний осередок життя віруючих, виокремлює ієрархічний та демократичний їх типи. Важливою є думка О. Макселона про взаємозв'язок релігійної групи та общини. Автор зазначає, що різноманітність підходів до проблеми релігійної громади спричинена різноплановістю означеного феномена, певними світоглядними установками чи професійними уподобаннями дослідників. Підкреслюється, що в сучасній літературі переважає здебільшого декларативне визначення релігійної громади або, у кращому разі, розкривається організаційні типи релігійних громад.

Дисертант вказує, що релігійна громада, характеризуючись певною спільною синтезацією, системою взаємовідносин, колективною дією, сформованою ідентичністю, є цілісною згуртованістю адептів одного релігійного напряму, яка забезпечується не лише в контексті вертикального зв'язку “людина-Бог”, а й горизонтальних зв'язків “людина--людина”, “людина--суспільство”.

Окресливши основні принципи (світоглядний плюралізм, позаконфесійність, компаративність та ін.), теоретичні положення (релігійна громада як засіб самоутвердження людини в світі, поєднання в ній фундаменталізму -- традиції та модернізму тощо), автор зазначає, що методологічну основу досліджень становлять роботи таких дослідників -- Н. Мікаеляна, Л. Алаєва, Г. Ільїна, Г. Бонгард-Левіна, І. Свенцицької, Г. Грюнбаума, А. Кудрявцева та ін., які аналізували розвиток релігійної громади, її трансформаційні зміни. У дисертаційному дослідженні також використані напрацювання українських філософів-релігієзнавців (В. Бондаренка, Н. Дудар, М. Заковича, В. Єленського, В. Лубського, А. Колодного, Л. Кондратика, О. Предко, П. Сауха, П. Яроцького та ін.), які аналізують окремі сторони діяльності релігійних громад на теренах сучасної України. Автор підкреслює, що лише розглядаючи релігійну громаду в контексті соціології релігії та історії релігії, можна відстежити особливості її історичних форм.

Другий розділ “Релігійні громади стародавнього світу: первісні форми самоідентифікації людини” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. -- “Тотемізм як чинник формування первісної релігійної громади” -- обґрунтовується думка, що тотем був першою формою самоідентифікації первісної людини, яка вже починала усвідомлювати свою приналежність до роду, родинність, а тотемізм -- системою само- і світосприйняття, в якій відображалось структурування та формування первісної релігійної громади.

Дисертант звертається до різноманітних теорій обґрунтування тотему й тотемізму. Наприклад, Е. Дюркгайм вбачав у тотемізмі первинну форму будь-якої релігії, Ф. Гоуз, розмежовуючи рід і громаду, підкреслював їх взаємозв'язок, проте за своєю сутністю, за походженням рід є інститутом не економічним і не виробничим. Найсуттєвішим у тотемізмі є ідея спорідненості групи з певною твариною, явищем природи. Автор зазначає, що у різних народів тотемізм мав різні форми; найпоширенішою був родовий тотемізм, який об'єднував осіб, пов'язаних кровноспорідненими відносинами.

В дисертації підкреслюється, що тотемізм був як релігійною, так і соціальною системою. Як релігійна система, тотемізм охоплює містичний зв'язок первісної людини з її тотемом, як система суспільна він регулює відносини осіб, що належать до одного тотему, а також відносини з представниками інших тотемічних груп. Інтегруюча роль тотемізму посилюється, коли тотемічних тварин заміщають образи тотемічних предків. Дисертант доходить висновку, що уявлення про тотемічних предків є не що інше, як міфологічна персоніфікація почуття єдності групи, спільності її походження і наступність традиції. Тому тотем -- перша спроба самосвідомості архаїчної людини, форма пояснення стосунків у групі, спосіб ідентифікації індивіда, усвідомлення належності до певної групи.

Виокремлюючи ознаки тотемічних культів (спорідненість з тотемом, ритуальне наслідування тотема, наявність священних предметів -- образів тотема тощо), автор розкриває сутність тотемної ініціації, яка є прообразом ритуалів ініціації у релігійній і світській сферах.

Однією із складових тотемізму був міф, який, характеризуючись очевидністю, конкретністю, синкретичністю, інтегрував архаїчну спільноту і тим самим конструював первісну релігійну громаду. У таких спільнотах табу був першим морально-етичним регулятивом. З концептом тотемічної релігії пов'язаний феномен сакрального, який мав амбівалентний характер.

Дисертант звертається до реконструкції модифікацій тотемізму З. Фройдом, який, пов'язуючи виникнення релігії з тотемізмом, виокремлював різні відносини між Богом і тотемом.

Отже, тотемізм як комплекс уявлень, вірувань, міфів і обрядів є основою колективної свідомості общинно-родової спільноти. Тому тотемізм є картиною світу, кодексом поведінки, парадигмою самосвідомості, що містить в собі установки, які становлять основу концепції світобудови. Саме в тотемі як системі світосприйняття закріплюються певні життєві настанови, моделі поведінки, культурні традиції спільноти, в якій започаткувалися витоки первісної релігійної громади.

У підрозділі 2.2. -- “Античний поліс: взаємозв'язок релігійних і соціальних характеристик” -- автор наголошує на тому, що, з одного боку, античний поліс формував релігійну громаду, з іншого -- релігійна громада забезпечувала єдність і згуртованість полісу.

Стародавня релігія, розвиваючись з тотемізму і характеризуючись антропоморфізмом і сенкритизмом, посилювала роль особистісного начала у полісі, сприяла модифікації східних богів, які набували універсальних характеристик, ставали фактором творення грецької цивілізації. Дисертант зазначає, що боги оберігали й підтримували соціальний та природний порядок у полісі, сприяли зародженню нового типу полісної особистості, яка піднімалася до божественного рівня.

Кожний поліс мав свою релігійну функціональну специфікацію, що виражалася у конкретних богах-покровителях, на честь яких створювалися храми, де зберігалась державна скарбниця, що є ще одним доказом злиття державної і релігійної еліти у грецьких полісах. Античний поліс, маючи закріпленого за ним бога-покровителя, породжував потяг до змагання, до напруження і розвитку всіх індивідуальних сил на благо суспільності, і, як правило, в найрізноманітніших формах. Як підкреслюється в дисертації, потрібні були десятиліття, щоб процес напруженої і драматичної боротьби між співгромадянами нарешті увінчався полісним порядком життя, який став класичним взірцем громадянського суспільства і демократії. Отже, поліс ставав величезною громадою, яку згуртовувало поклоніння тим чи іншим богам. Проте розвиток поліса, його релігійна специфіка зумовлювали посилення ролі жрецтва. Цьому сприяли й близькосхідні культи, де інституція жерців мала свої давні традиції. Тим паче, що грецька релігійність все більше тяжіла до інтимізації культу.

Дисертант зазначає, що у світі богів відображалися общинна власність поліса і класові інтереси аристократії. Тому релігія ставала регулятивом суспільної реальності, в ній відображували ставлення громадян поліса до існуючого суспільства. В цьому сенсі античні боги репрезентують релігійне утвердження суб'єктивної активності людини. Тому в релігії античних полісів “надприродне” не абстрактне, безособове, а індивідуалізоване, особистісне. Боги грецьких полісів не лише зміцнювали міста-держави, але й скріплювали зв'язки між полісами. Отже, як висновує автор, громада-поліс набуває певного статусу: вона постає умовою оновлення людини і виступає посередником між людьми. Поступово, в результаті диференціації полісу-громади відбувалася поляризація богів, що знайшло відображення у фігурі плебейсько-селянського Діоніса та аристократичного Аполлона. Якщо Аполлон -- “мрія”, трансцендентна абсолютизація цього стану і втілює семантику, то Діоніс -- порушення міри, діяльність, що уособлює динаміку.

Безперервні війни, боротьба за загальногрецьку гегемонію врешті-решт спричинили занепад античного поліса, руйнацію релігійної системи, подальшу її трансформацію.

У підрозділі 2.3. -- “Соціальні і релігійні особливості касти” -- дисертант звертається до з'ясування сутності касти як певної форми структурування людської спільноти.

Варто зазначити, що серед дослідників немає одностайності в тому, чи є каста за своєю суттю релігійною чи соціальною групою. М. Кудрявцев, виокремлюючи критерії громади (організованість, належність до одного етносу, постійне проживання на певній території тощо), підкреслює, що каста є насамперед соціальною спільнотою, яка конструюється й еволюціонує відповідно до конкретних історичних реалій. Думка про нерозривний зв'язок громади і касти відкриває перспективні можливості для релігієзнавців, істориків, даючи їм важливий інструмент аналізу становлення релігійних відносин в традиційному індійському суспільстві. Д. Хаттон розглядає касту як спільноту, в процесі формування якої релігійний та соціально-економічний фактори стають взаємодоповнюючими. У дисертаційній роботі звертається увага на різноманітні теорії походження каст, критерієм яких є природні здібності, етнічний чинник, поділ праці тощо. Проте осягнути проблему походження і розвитку кастової системи можна лише на основі розуміння того, що поділ суспільства на касти -- одна із форм соціальної диференціації, яка виникає на основі соціальних конфліктів, нерівномірного розподілу природних ресурсів і продуктів праці. Тому дисертант доходить висновку, що виникнення і розвиток кастової системи як певної релігійної спільноти не може бути зрозумілим без вивчення соціальних процесів. Адже кастова система означає, що суспільна і релігійна єдність індійського суспільства існує не всупереч, а завдяки їй. Щодо цього плідною є думка французького індолога Л. Дюпона про те, що релігія, безперечно, створює підґрунтя для існування кастової системи.

Кожний етап життя різноманітних каст був строго регламентований, який відображався в індійській традиції. Приміром, в індуїстській традиції ці етапи-- навчання, сімейне і господарське життя, частковий відхід від світського життя для морального та духовного вдосконалення, розрив із світським життям і соціальними обов'язками -- є передвизначеним фактом належності людини до певної касти. Автор зазначає, що кастова організація суспільства, особлива роль у ній релігійного чинника, є своєрідним випробуванням, в якому взаємопереплітаються традиціоналізм і модерністські тенденції.

Третій розділ “Особливості релігійних громад світових релігій” -- складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. -- “Буддистська громада” -- дисертант звертається до витоків буддистської сангхи, осмислення її сутності, що формує осереддя всього семантичного поля буддизму, відбиває уявлення про дисциплінарні приписи, завдяки яким людина сягає духовного вдосконалення. Перші “скитальці” не засновували громад, не створювали шкіл, не залишали після себе канонізованого тексту. Проте поступово характер діяльногсті маманських учителів змінювався. Автор зазначає, що з моменту свого виникнення буддійська громада-сангха функціонувала як співтовариство монахів. Створена буддистами громада-сангха багато в чому повторювала 4 принципи організації індійської спільноти. На початку свого виникнення сангха була доволі мобільною, оскільки складалася з мандрівних ченців, які були поширювачами вчення Будди.

У дисертації обґрунтовується думка, що у зв'язку з переходом до осілого способу життя сангха ставала незалежною громадою, що сприяло самоідентифікації її адептів, почали викристалізовуватися правила спільного проживання, а це посилювало єдність і цілісність сангхи. Усталених правил для вступу в сангху не існує; принципи, яких повинні дотримуватися її члени, поступово складались у певний дисциплінарний стимул, що закріплювався у зібранні заборон (Практимації). До речі, ці правила були основою Вінаї-пітаки, яка згодом стала морально-правовим регулятивом буддиської громади. Законодавство для громади встановлювалося у силу того, що його приписи та настанови проголосив і тим самим надав сили закону сам Будда. Всі ці приписи були лише певним кроком до реалізації Праведного Восьмиступеневого шляху -- будиської програми особистого вдосконалення. Підкреслювалося, що у сангхи взагалі немає керівника. Буддисти не обожнювали свого релігійного гуру й учителів; вони розглядали їх лише як носіїв “релігійної істини”, які перевершували учнів тільки знаннями і досвідом.

Дисертант підкреслює, що монастир і його мешканці ніколи не були замкнутою системою; у силу відкритого характеру чернечої громади вона швидко реагувала на всі зовнішні зміни, що було одним із чинників її життєздатності й уміння пристосовуватися до нових суспільних реалій.

На відміну від християнства, де праця займає одне із чільних місць, в буддизмі основний акцент робиться на “духовній праці” -- спогляданні. Отже, організація громади, її зв'язок із світом сприяли саме індивідуальному самовдосконаленню особистості на шляху до спасіння.

У підрозділі 3.2. -- “Християнська громада і особливості формування” зазначається, що процес становлення християнської релігійної релігійної громади був доволі суперечливим. Її організація, соціальні функції дають змогу визначити саме той аспект релігійного життя, що виявився найдієвішим для людини, яка опинилася в ситуації соціального вакууму, психологічної кризи, позбавленої будь-яких координат для особистісної ідентифікації.

Перші зовсім нечисленні об'єднання християн появилися у другій половині І ст. н. е. Їх соціальний склад можна визначити лише приблизно: раби, бідняки; але були в них і заможні люди. Та вже наприкінці І ст. християнські громади відрізнялися за етнічним складом. Кількісний склад перших християнських груп був, імовірно, дуже непостійним. Крім основного ядра фанатично відданих новим ідеям людей, до цих груп уходили люди, які тільки співчували християнам; були серед них і ті, що спершу захоплювалися проповіддю християнства, а потім відходили від нього.

Чітко оформленої організації еклесії не мали; більшість із них вважали себе “Єдиним народом Божим”. Однак поступово сформувалася необхідність в авторитетних керівниках громад, які регламентували б стосунки християн між собою та із зовнішнім світом.

Як зазначається в дисертації до початку ІІ ст. у християнських громадах з'являються єпископи і диякони. Перші християнські проповідники обмежувалися у своїй діяльності містом і його околицями. Цим, мабуть, пояснюється той факт, що на перших порах християнских громад у сільській місцевості не було.

На думку дисертанта, внутрішній єдності первісних християн сприяла Єдина віра, обряди та молитви. До речі, така внутрішня духовна єдність впливала і на зовнішнє облаштування християнської громади, що виражалось у взаємодопомозі, самовідданому піклуванні про бідних і немічних.

Безперечно, поширенню християнства сприяли організаційні форми громади. Взаємодопомога також відігравала значну роль в її становленні. Настрої, які панували у ранніх християнських громадах, відповідали їх соціальному складові. На початкових етапах християнства формою організації були громади з демократичним устроєм -- всі віруючі мали однакові права; всі були наділені “Божою благодаттю”. Саме Божа благодать була тією ознакою християн, з якою ідентифікувався “дух Христа”, що, безперечно, свідчить про певну сотеріологічну спрямованість християнських громад. Автор зазначає, що у громадах ранніх християн апостоли та пророки, які мали благодать, харизму, користувалися більшим авторитетом, ніж ті, хто займався господарськими справами буденного життя.

Згодом управління громадою переходить до постійного кліру; обрядова сторона християнства ускладнюється.

На думку дисертанта, в ранньому християнстві, його світосприйнятті проявилась психологія людини, що очікує небесного безсмертя -- царства вічного добра. Вона намагалася спільноту однодумців об'єднати на виключно моральних засадах, не обтяжених попередніми соціальними маркерами -- ні позитивними, ні негативними. Дисертант робить висновок, що головна відмінність цього нового типу релігійної громади полягала в тому, що приналежність до неї не була передвизначена долею, фактом народження, соціальним станом, а була справою вибору кожної окремої людини. Рання християнська громада як ідеал зорієнтована насамперед на виконання моральнісних вимог, що досягаються спільними зусиллями. Саме моральні засади, на яких ґрунтувалися ранні християнські громади і які забезпечували стійку громадську спільність, були основою, завдяки якій христянська церква у подальшій своїй історії виходила із кризи.

У підрозділі 3.3. -- “Мусульманська релігійна громада” -- відзначається, що умма як спільнота всіх мусульман ґрунтується на єдиних віросповідних та віроповчальних принципах.

Важливою є думка про те, що до виникнення ісламу араби, в основному, жили відокремлено, часто вороже налаштованими між собою, що не сприяло розвитку громадської спільноти. Нова релігія -- іслам -- здійснила переворот у національних, релігійних, моральних та політичних відносинах арабського світу. Вона надихнула його представникам ідею національної єдності. Надавши новим відносинам божественний характер, Муххамед тим самим заклав основи для майбутнього розвитку. В роботі зазначається, що легкість, з якою араби прийняли вчення Муххамеда, можна пояснити тим, що іслам має характер чуттєвої простої релігії, яка відповідає чуттєвому, простому тогочасному життю самих арабів; більшість із яких були сільськими мешканцями та кочівниками-бедуїнами. Нова релігія приваблювала арабів тим, що вимагала від її послідовників силою зброї поширювати нове релігійне вчення. Це відповідало їх войовничому духу, надавало змогу реальними діями утверджувати і поширювати іслам. Відповідно до класичного ісламського вчення, згідно з яким світ поділяється на дві частини -- ісламську і неісламську території, мусульманська громада зобов'язана була дбати про ісламську територію.

Основою першої мединської громади-умми були відносини залежності заступництва за повного “заступництва” Аллаха. Варто особливо підкреслити конфесійно-етнічну специфіку Мединської громади -- держави, що об'єднувала арабів-мусульман, християн, язичників та іудеїв. Мединська громада мала свій статут, у якому чітко утверджувалася неподільність віри, суспільства, влади. Іслам визнавався і як релігія, і форма поклоніння Богу, управління суспільством. Уже ранні джерела ісламу -- Коран і Шаріат -- охоплювали всі аспекти життя і діяльності держави, суспільства, кожної людини. Подібної регламентації немає в жодній світовій релігії.

В основу мусульманської громади Муххамед поклав рівність і братерство між усіма правовірними мусульманами. Проте ці приписи відносяться до чоловічої статі. Ставлення до жінки у первісному ісламі було пронизливим і деспотичним.

Послідовники ісламської громади повинні були обов'язково дотримуватися закріплених у Корані життєвих приписів. У ставленні до правил поведінки, які належали до сфери народних звичаїв, правовірним надавався вільний вибір.

Єдність мусульманської громади забезпечується “стовпами ісламу”: дотриманням суворого єдинобожжя, здійсненням щоденної обов'язкової молитви; обов'язковим матеріальним пожертвуванням; дотриманням посту; здійсненням паломництва до Мекки. Розвинена система клятв і прокльонів також слугувала забезпеченню єдності мусульманської громади-умми.

ВИСНОВКИ

Новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше проведено цілісний аналіз процесу формування та становлення феномену релігійної громади, її історичних форм.

У результаті дисертаційного дослідження підведені теоретичні підсумки, розкрито сутнісні характеристики історичних форм релігійної громади, особливості їх становлення та функціонування.

1. Автор, розкриваючи сутність термінологічного ряду понять „група”, „община”, „громада”, “організація” доходить висновку, що цей термінологічний ряд наділений відповідною змістовою наповненістю. Релігійна група - це кілька осіб, пов'язаних між собою певним віросповіданням. У релігійній групі груповий інтерес знаходиться на стадії формування, становлення. У понятті „община” акцентується увага на спільності як сущому, спільній справі, побуті тощо. Отже, релігійний чинник в цьому концепті вплетений в інші види діяльності.

У релігійній громаді домінує така форма спільності, як згуртування, інтегруючим чинником виступає віросповідання, почуття солідарності. В ній всі види діяльності спрямовані немовби всередину і все підпорядковано згуртуванню громади, орієнтації на кожну людину, яка є членом цієї спільноти.

“Релігійна організація” поняття ширше, ніж “релігійна громада”. Її адепти також об'єднуються певним віросповіданням; єдність забезпечується змістом віровчення. Крім суто внутрішньої діяльності - задоволення релігійних потреб, релігійна організація значну увагу приділяє зовнішній діяльності - місіонерській, доброчинній, освітній.

2. В дисертаційній роботі проводиться розмежування між тотемом і тотемізмом. Тотем втілював єдність роду і водночас кровну відмінність від інших родів. Це була перша форма самосвідомості первісної людини, яка вже починала усвідомлювати свою приналежність до певної спільноти-роду. Отже, фактично, тотем був першою самоназвою людини як виду. Він, з одного боку, об'єднував групу людей, а з іншого - протиставляв її іншій групі. Безперечно, первісна людина намагалася співвідносити себе з навколишнім світом. Та оскільки вона ототожнювала себе з родом, опредметненням її родової самосвідомості у знаковій формі був тотемізм. Він став першим кроком до соціального структурування людської спільноти. Тотемізм був певною системою само- і світосприйняття первісної людини. Саме у тотемізмі можна відстежити процес відокремлення „ми” від „вони” за принципом універсальної бінарної опозиції, на основі якої складається, з одного боку, життєвий світ первісної людини, з іншого - закріплюється накопичений досвід відтворення „ідеальної програми” життєдіяльності.

3. Могутнім чинником формування релігійної громади в Стародавній Греції був поліс. Він став основою античної цивілізації, формував демократичні засади давньогрецької спільноти. Формування й функціонування античного полісу сприяло поступовій його структурованості, що відобразилось на формуванні античної релігійної громади з певними приписами. Кожний поліс мав свого бога-покровителя, що зміцнювало, гуртувало, надавало цілісності античній спільноті. Грецькі легенди про богів, наділених людськими рисами, синтезували позитивний людський досвід, в них відображено посилення особистісної значущості людини.

Багато родових і полісних богів у міру усвідомлення людьми їх всезагальної єдності включались у сонм богів із наступною, іноді доволі суттєвою трансформацією.

4. Каста є однією із давніх соціальних спільнот, яка на ранніх етапах свого формування збігалася з процесом становленням релігійних громад. Поділ на касти - одна із форм соціальної диференціації, яка виникла на основі соціальних конфліктів, нерівномірного розподілу природних ресурсів і продуктів праці. Отже, виникнення і розвитку системи каст як певної релігійної спільноти пов'язаний із соціальними реаліями. В процесі формування касти соціальні чинники як домінуючі поступаються місцем релігійним приписам, постановам, що зумовило трансформацію касти як соціальної інституції в касту як релігійної громади, в якій чільне місце зайняли брахмани-жерці.

5. Варто зазначити, що буддистська громада - сангха - від початку свого виникнення (середина І тис. до н.е.) функціонувала як спільнота ченців. Спершу сангха складалася з кількох осіб; та вже у час діяльності Будди вона нараховувала більше тисячі осіб. Згодом сангха виокремилася із загальної величезної громади скитальців і перейшла до осілого життя, що зробило її незалежною громадою, зумовило процес закріплення певних правил спільного проживання. Розвиваючись по шляху зміцнення єдності та організованості, життя сангхи набуло цілісності у зв'язку з появою тексту, який включав у себе перелік правил життя, поведінки чернець і ченців. Єдність сангхи ґрунтувалася на дисциплінарному аскетизмі, що включав ряд приписів і практик, які визнавалися необхідними. Виникнення сангхи призвело до появи дисциплінарних правил, які, в свою чергу, закріплювали релігійним авторитетом і почали регулювати життя цієї спільноти. Відтак сангха зміцнювалася і цілісно функціонувала завдяки уявленням про втілення аскетичного ідеалу в життя релігійної спільноти, практичне його здійснення, закріпленню переліку цих форм в дисциплінарному статуті та їх виконанню.

6. Ранньохристиянська громада - еклесія - об'єднання послідовників первісного християнства. Спершу ці об'єднання були нечисленними і не мали постійного членства (якщо спочатку до них входили представники соціальних низів, то з втратою раннім християнством яскраво вираженого антимайнового характеру вони стали поповнюватися представниками зоможних верств. Вже наприкінці І ст. християнські громади відрізнялися за етнічним складом). Поступово виникла необхідність в авторитетних керівниках громад, тобто відбувся процес їх структурування. Внутрішній єдності еклесії сприяли єдина віра, спільні таїнства. Така внутрішня духовна єдність впливала і на зовнішнє облаштування християнської громади, що виражалося у взаємодопомозі, самовідданому піклуванні про бідних та немічних. Створюючи в кожному місті громаду віруючих, об'єднання єдиновірців, християни тим самим сприяли поширенню свого вчення. Більше того, християнська громада була відкритою для всіх. Настрої, які домінували у ранніх християнських громадах, відповідали їх соціальному складу. Цементувальним чинником згуртування було вчення про рівність людей. Важливо підкреслити, що саме божа благодать була тією ознакою християн, з якою ідентифікувався „дух Христа”, що, безперечно, свідчить про певну сотеріологічну спрямованість християнських громад.

Епіцентром єднання християнської громади стає постать Христа. Суть полягала не в тому, щоб прилучитись до страждального Христа, а головним чином у тому, щоб зберегти живий і безпосередній зв'язок з ним.

Для ранньохристиянських громад були характерними відкритість, демократизм, активна місіонерська діяльність і проповідь обраності. Поступово в них формували керівні ланки, з'явилися старійшини-пресвітери, наглядачі-єпископи, сформувався дисциплінарний механізм. Рання християнська громада була зорієнтована насамперед на виконання моральних вимог спільними зусиллями. Саме моральний чинник слугував ядром цілісної ранньої християнської громади, що згодом, через століття, неодноразово підтверджувалося: як тільки криза охоплювала християнську церкву, вона долала її лише в тому разі, коли поверталась до моральних приписів ранніх християнських громад.

7. Мусульманська громада - умма - спільнота всіх мусульман. Це слово вживається в Корані. Так називають у священній книзі мусульман народи, які є об'єктом божественного одкровення. Умма - громада мусульман, громада Муххамеда. Саме нова релігія - іслам - здійснила переворот у всій системі відносин арабів. Утвердження нової релігії дало змогу арабам відчути себе єдиною консолідованою родиною. До речі, релігійно-національній єдності арабів відповідала єдність громадянська. Адже створений Муххамедом громадянський устрій перебував у тісному зв'язку з релігійним. Особливо велике значення для згуртування умми мала постать Муххамеда. З моменту виникнення ісламу на приписах його віровчення розроблялися правила, що регулюють державне й економічне життя, формувалися система політичних органів і установ, право, що закріплювало юридичні норми, юрисдикцію держави, норми моралі й етики, поведінки віруючих і порядок життя громади.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

Теремко В. І. До питання про релігійну громаду первісності: рід і тотемізм // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Зб. наук. праць Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. -- Вип.. 9. -- К., 2001. -- С. 60--65.

Теремко В. І. Релігійна громада в соціальній структурі суспільства // Духовність українства: Зб. наук. праць. Випуск третій -- Житомир.: Ред. вид. відділ ЖДПУ, 2001. -- С. 132--134.

Теремко В. І. Особливості християнської общини як релігійної спільноти // Наука. Релігія. Суспільство. -- Донецьк: Наука і освіта, 2001. -- № 2. -- С. 50--55.

Теремко В. І. Релігієзнавство: Підручник. -- К.: Академвидав, 2005 (у співавторстві). -- 432 с.

Теремко В. І. Релігія як інтегративний чинник античного полісу // Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах. Київ. нац. Ун-т ім.. Т. Шевченка. -- К., 2006. -- № 10--11. -- С. 266--270.

Теремко В. І. До питання виникнення тотемізму в філософсько-релігієзнавчому дискурсі // Дні науки філософського факультету. -- 2007.: Міжнародна наукова конференція (18--19 квітня 2007 року): матеріали доповідей і виступів. -- К.: ВПШ “Київський університет”, 2007. -- Ч. VII. -- С. 114.

Анотації

Теремко В.І. Релігійна громада: сутність та її історичні форми. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11. -- релігієзнавство. -- Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -- К., 2008.

Дисертацію присвячено з'ясуванню феномену релігійної громади, її сутності та основним історичним формам. У результаті досліджень встановлено наявність універсального алгоритму релігійної громади, який найяскравіше виявляється у причинах виникнення та механізмах її формування.

У роботі здійснено аналіз релігійної громади, її співвідношення з релігійним виміром таких понять, як “група”, “спільнота”, “община”, “Організація”, розкрито їх взаємозв'язок, звернено увагу на їх можливості в процесі релігієтворення.

Здійснено історичну реконструкцію різних форм вияву буття релігійних громад, з'ясована їх сутність з урахуванням притаманних їм особливостей. Зокрема, це простежується на прикладах формування релігійних громад давнього світу їх функціонування у світових релігіях.

Ключові слова: релігійна громада, тотемізм, каста, античний поліс, сангха, еклесія, умма.

Теремко В.И. Религиозная община: сущность и исторические формы. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11. -- религиоведение. -- Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. -- К., 2008. Диссертация посвящена изучению феномена религиозной общины, ее сущности и историческим формам. В результате исследования выявлено универсальный алгоритм религиозной общины, который наиболее четко проявляется в причинах возникновения и механизмах ее формирования.

В работе проведен анализ религиозной общины, ее соотношения с религиозным измерением таких понятий, как “группа”, “организация”, “сообщество”, раскрыта их взаимосвязь, акцентировано внимание на их возможности в формировании религии. Проведена историческая реконструкция различных форм существования религиозных общин, выяснена их сущность и особенности. В частности, это прослеживается на примерах формирования религиозных общин древнего мира, их функционирования в мировых религиях.

Ключевые слова: религиозная община, тотемизм, каста, антический полис, сангха, эклесия, умма.

Teremko V. The religious community: essence and historical forms.

The dissertation for a candidate's degree in philosophic sciences on specialty 09.00.11 - religion science. - Kyiv National University named by Taras Shevchenko. - K., 2008.

The dissertation is devoted to the religious community phenomenon, its essence and main historical forms. The research results have proved the availability of the universal algorithm of religious community that appeared by rise causes and forming mechanisms. The work analyses religious community and its correlation with such religious concepts as “group”, “community”, “organization”. It also exposes their relationship and emphasizes their importance in religion forming processes. The historical reconstruction of religious communities' existence forms has been carried out. Their core and special features have been made clear. They are shown by the example of forming ancient religious communities and their functioning in the world religions.

Key concepts: religious community, totemism, caste, antique polis.

Размещено на Allbest.ur