Філософські та релігійні аспекти проблеми діалогу: компаративний аналіз творчості Мартіна Бубера та Михайла Бахтіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

09.00.11 - релігієзнавство

ФІЛОСОФСЬКІ ТА РЕЛІГІЙНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ТВОРЧОСТІ МАРТІНА БУБЕРА ТА МИХАЙЛА БАХТІНА

ВЛАДИЧЕНКО Лариса Дмитрівна

Київ - 2007

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Характерною рисою гуманітарного знання на межі XX-XXI століть є звернення до феномену спілкування, на якому ґрунтується аналіз проблеми людини. Однією з форм спілкування є діалог. І саме завдяки розумінню діалогу як особливого простору співіснування різних, але рівноправних особистостей одночасно відбувається розуміння себе як цілісності. За таких умов особливий інтерес викликає дослідження поняття “діалогу” в різноманітних його трансформаціях в минулому та сучасності. В наш час проблема діалогу, діалогічності є однією з актуальніших у галузі гуманітарних студій. Від реалізації можливостей діалогічного спілкування залежить зв'язок багатьох нагальних питань, що постають у найрізноманітніших галузях діяльності сучасної людини, на всіх рівнях існування суспільства. Актуальність вбачається у двох аспектах: для філософського знання в цілому (зовнішній аспект) і для досліджень в галузі розвитку методологічних аспектів релігієзнавства (внутрішній аспект). Українське суспільство сьогодні характеризується все більш зростаючим інтересом до релігії як вагомої складової духовного життя. При цьому слід зазначити, що в релігієзнавстві відбувається певна антропологічна переорієнтація. У межах цієї переорієнтації зростає інтерес до індивідуально-чуттєвого, до самоідентифікації особистості в повсякденному житті. В цьому контексті важливою постає проблема діалогу, адже в діалогічності розкриваються стосунки людини з самою собою, з іншими людьми, із світом. Розкриття багатовекторності особистості дозволяє з'ясувати філософські та релігійні аспекти проблеми діалогу. Важливим є також виховання в людині культури внутрішньої діалогічності. Якщо в минулому діалог розглядався як епізодичне явище, засіб досягнення істини, то сьогодні цей феномен постає одним із ґрунтовних елементів духовного та практичного життя. Діалогічне спілкування є природним мирним співіснуванням особистостей, груп, спільнот, суспільств, релігій, культур і цивілізацій. Від розуміння та втілення принципів діалогу до життя, за певних обставин, залежить мирне співіснування і процвітання держав, культур тощо. В останні десятиліття спостерігається загострення релігійних конфліктів результатом яких є загроза майбутнього мирного існування людства, формування його як цілісності. Майбутнє держави, особливо в період демократизації суспільства, залежить від вміння вчасно організувати продуктивний діалог в різноманітних сферах людської діяльності. Представникам різних релігій, держав, політичних сил тощо, необхідно навчитися вести спільний діалог, тому що від цього залежить мир на землі. На жаль, сучасність характеризується недостатнім рівнем діалогу - не тільки в повсякденному житті, але й з поміж конфесій, політичних партій, гілок державної влади.

В більшості випадків, відбувається некоректне використання терміну “діалог”, тобто підміна сутності діалогу іншими поняттями. З огляду на це, для того, щоб проводити діалог на належному рівні, втілювати його до життя, необхідно ознайомитися з його сутністю, що в першу чергу вимагає звернення до теоретичного осмислення проблеми, аналізу творчості класиків теорії діалогу. Ключовими моментами роботи є співставлення філософських та релігійних аспектів діалогічності шляхом порівняльного аналізу творчості фундаторів цієї проблематики - М. Бубера та М. Бахтіна. Такий аспект дослідження надає можливість прояснити особливості функціонування діалогу на релігійному та філософському рівнях. Окрім того, висвітлення філософських та релігійних аспектів проблеми діалогу є необхідним для розуміння релігійних, моральних, соціальних та інших процесів в сучасній Україні та в світі, в цілому.

Звернення до творчості М. Бубера і М. Бахтіна зумовлено тим, що саме завдяки працям цих мислителів відбулося переосмислення поняття “діалог”, яке традиційно розумілося виключно як форма спілкування. З огляду на представлені ґрунтовні діалогічні концепції, звернення до творчості цих мислителів має слугувати теоретичною базою сучасної культури діалогу.

Авторка у дисертаційному дослідженні спирається на філософські та релігієзнавчі дослідження, зокрема на праці з онтологічної, антропологічної та гносеологічної проблематики. В процесі аналізу відповідної літератури і вирішення поставлених завдань виникла потреба звернутися до праць українських та російських філософів: С. Аверінцева, М. Бабія, Л. Баткіна, С. Гатальської, І.Голубович, П. Гуревича, В. Даренського, М. Кагана, М. Кирюшко, Л. Конотоп, В. Лубського, В. Малахова, І. Матковської, О. Предко, М. Рибачука, Л.Ситниченко, В. Табачковского, З. Швед та ін.

Вагомою джерельною базою дисертаційного дослідження є праці науковців, які досліджують проблему діалогу як феномен духовної культури в різні періоди розвитку людства: Г. Арсентьєвої, З. Мікеладзе, Л. Баткіна, Т. Міллера, Л.Чухіної, Л.Ольшкі, В. Кулікова, Ф. Кессіді, А. Лосєва, В. Нерсесянца, а також узагальнюючі історико-філософські дослідження В. Асмуса, А. Чанишева, С.Неретіної та ін. Аналіз релігійних аспектів діалогу в творчій спадщині М.Бубера в своїх дослідженнях здійснювали: Г. Баканурський, К.Гарднер, М.Гіршман, Г. Завершинський, Т. Ліфінцева, Г. Померанц, В.Ринкевич, Л.Ситниченко, Й. Телушкін, Л. Шестов та ін. Вагоме підґрунтя при з'ясуванні філософських аспектів діалогу в творчості М. Бахтіна створюють праці: Б.Жилко, В. Біблера, Н. Бонецької, С. Бочарова, М. Гаспарова, А.Глякалова, В.Гущіної, К.Ісупова, В. Кожинова, В. Махліна, Т. Щітцової та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах теми “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (номер державної реєстрації - 06БФ041-01) філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є співставлення філософських та релігійних аспектів діалогічності на підставі порівняльного аналізу творчості М. Бубера і М. Бахтіна.

Досягнення визначеної мети дисертаційного дослідження передбачає необхідність вирішення наступних завдань:

проаналізувати різноманітні підходи щодо з'ясування сутності діалогу;

дослідити еволюцію проблеми “Іншого Я” в динаміці руху історико-філософських ідей;

розкрити методологію дослідження концепцій М. Бубера та М. Бахтіна щодо обґрунтування діалогу;

виокремити особливості релігійних та філософських аспектів діалогічності;

розкрити сутнісну структуру діалогу;

з'ясувати можливості використання ідеї діалогу в сфері міжрелігійних відносин.

Об'єктом дослідження є діалог як феномен духовної культури в його специфічних проявах в філософії та релігії.

Предметом дослідження є сутнісний зміст, визначальні характеристики та особливості діалогу в концепціях М. Бахтіна та М. Бубера.

Методи дослідження. При вирішенні поставлених завдань дисертантка виходить із загальних методологічних принципів наукового дослідження. Це, зокрема, принцип історизму, застосування якого зумовлено необхідністю встановлення та прояснення часу виникнення та етапів розвитку ідейних джерел діалогічності в їх хронологічній послідовності та процесуальності.

Відповідно до поставлених у дослідженні завдань було використано компаративний та дескриптивний методи. Відтак, компаративний підхід передбачає, з одного боку, співставлення діалогічних концепцій М. Бубера та М.Бахтіна, а з іншого - виявлення спільного та відмінного в “релігійній” та “філософській” моделі діалогу. Завдяки структурно-функціональному методу визначено сутнісну структуру діалогу.

Використання зазначених методів ґрунтується на загальнонаукових принципах історизму, об'єктивності, світоглядного плюралізму, гуманізму, системності, а також специфічно релігієзнавчих принципах: позаконфесійності та толерантності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що у дослідженні здійснено осмислення феномену діалогу в теоретичній спадщині представників принципово різної філософської та релігійної спрямованості - М.Бубера та М. Бахтіна.

Відповідно до поставленої мети та завдань, проведене дослідження надало можливість обґрунтувати певні положення, які відзначаються науковою новизною, а саме:

доведено, що використання терміну “діалог” та розуміння його сутності в науковій літературі, є неоднозначним. В більшості досліджень змістовне наповнення поняття “діалог”, “дискусія”, “суперечка”, “бесіда” тощо, не розмежовується;

обґрунтовано, що проблема “Іншого Я” містить у собі, окрім філософських, - “релігійні” аспекти діалогічності, а також провадиться диференціація самих релігійних моментів. Релігійні аспекти передбачають наявність у діалозі Третьої онтологічної координати - Бога, як обов'язкової константи діалогу;

проведений компаративний аналіз творчості М. Бубера і М. Бахтіна дозволяє стверджувати, що ці мислителі вперше обґрунтували діалогічність як основу самоідентифікації “Я”. Цей процес полягає в тому, що людина приходить до повного “розуміння власного “Я” завдяки діалогу з “Іншим”: в ньому становлення “Я” та становлення “Іншого” відбуваються одночасно;

з'ясовано, що особливість релігійних та філософських аспектів діалогічності полягає в тому, що в “релігійному діалозі” “Інший” приймає форму “Ближнього”. Характерною особливістю “релігійного діалогу” є його вертикальний зріз. У “філософському діалозі” адекватне розуміння “Іншого” потребує визнання цієї “Іншості” і одночасно відмінності “Іншого” від його форм, що обумовлено характером простору зустрічі “Я” та “Іншого”;

виявлено, що сутнісною характеристикою діалогу є наявність мінімум двох учасників діалогу, між якими існують рівноправні, симетричні, паритетні відносини суб'єктів діалогу, які одночасно є партнерами. Партнери виявляють себе як повністю незалежні, унікальні, самостійні. Саме ця сутність діалогу є методологічною висхідною діалогу, без наявності якої не можливо говорити про існування діалогу;

доведено, що стосунки, які відбуваються між релігіями, можна лише обмежено назвати стосунками, які набувають “діалогічної форми спілкування”. Це пов'язано з тим, що ідея діалогу в сфері міжрелігійних відносин існує на формальному рівні, а не на сутнісному. З'ясовано, що в дослідницькій літературі використання поняття “міжрелігійного” діалогу є некоректним, відбувається підміна понять “діалогу” та “дискусії”, “дебатів”, “суперечки” тощо.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що вона дає можливість проаналізувати роль та значення діалогу в історії різних культур, прояснити його місце в процесі самототожності особистості, виявити застосування визначених аспектів діалогу до аналізу діалогу в контексті історичних етапів розвитку філософської та релігійної думки. Результати дисертаційної роботи можуть мати своє застосування для подальших наукових досліджень в царині діалогічності. Матеріали дисертаційної роботи можуть використовуватися у процесі читання курсів з релігієзнавства, філософії релігії, практичної філософії, в окремих спецкурсах, а також для підготовки відповідних підручників та посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися на методологічних семінарах та засіданнях кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження висвітлювалися в повідомленнях на вітчизняних та міжнародних конференціях, зокрема на Міжнародній конференції “Дні науки філософського факультету - 2003” (Київ, 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Людина-світ-культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних, релігієзнавчих досліджень” (Київ, 2004 р.); Міжнародній науковій конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005 р.); Міжнародній науковій конференції “Сучасні проблеми вивчення теоретичної спадщини М.М. Бахтіна” (Одеса, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні” (Київ, 2005 р.); XVI міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2005 р.); IV міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2006р.); Міжнародній науковій конференції “Дні філософського факультету - 2006” (Київ, 2006 р.).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковано в трьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на восьми наукових конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети та завдань дослідження дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що містить 213 найменувань на 20 сторінках. Дисертація містить 169 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та показано, що проблема діалогу є однією з найбільш актуальних у галузі сучасних гуманітарних студій. Проаналізовано стан наукової розробки теми, визначено предмет та об'єкт, сформульовано мету та завдання роботи, розкрито методи та наукову новизну дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Аналітичний огляд дослідницької літератури з проблеми діалогічності” проаналізовано різноманітні підходи щодо з'ясування сутності діалогу. Зазначається, що розуміння сутності феномену “діалогу” в науковій літературі є багатоплановим. У більшості випадків термін “діалог” застосовується в широкому значенні. В більшості досліджень змістовно-смислове наповнення понять “діалог”, “дискусія”, “суперечка”, “бесіда” тощо, не розмежовується. Авторка підкреслює, що виокремлення зазначених понять дає можливість визначити сутнісну основу феномену “діалогу”.

З метою визначення місця “діалогу” в процесі “спілкування” та “комунікації” дисертантка звертається до праць таких дослідників як М. Каган, В.Курбатова, І. Мальковська, М. Орлова, Б. Радіонова, С. Ячина. В цих дослідженнях показано, що поняття “спілкування” є більш об'ємним, ніж поняття “комунікація”. Принципова відмінність полягає в тому, що “спілкування” має суб'єкт-суб'єктний характер в індивідуально-особистісному прояві, а “комунікація” - соціально-інституційний характер і може набувати як суб'єкт-суб'єктної, так і суб'єкт-об'єктної форми. Якщо для процесу “спілкування” є важливим особистісний аспект, то для процесу “комунікації” - передача інформації. Тому комунікація є тільки актом спілкування.

Авторка вважає некоректним зведення “діалогу” до “спілкування”, тобто “діалог” і “спілкування” не є тотожними, основою цієї позиції слугували праці: С.Абрамовича, Г. Буша, Г. Кучинського, А. Лурії, М. Чікарькової. Основна ідея праць зазначених мислителів висвітлює тезу про те, що “спілкування” містить у собі “діалог” як форму “спілкування”, і одночасно “діалог” є найвищою формою міжсуб'єктних стосунків.

Виявленню місця “діалогу” посеред інших форм “спілкування” - “бесіди”, “дискусії”, “суперечки”, “дебатів” тощо, які приймають “діалогову форму”, - слугували праці: В. Беркова, Г. Буша, Я. Яскевича. В працях цих дослідників обґрунтовується, що “діалог” та “діалогові форми спілкування” є взаємоперехідними поняттями. Діалог є найвищою формою спілкування, оскільки для того, щоб він виник, потрібно дійти до певного рівня спілкування.

Як і будь-яке суспільне явище, діалог історично розвивався, набуваючи найрізноманітніших форм. Дослідженням проблеми спілкування, діалогу в добу Античності, Середньовіччя та Відродження приділяли увагу такі дослідники, як В. Асмус, Л. Баткін, Ф. Кессіді, О. Лосєв, З. Мікеладзе, Т.Міллер, В. Нерсесянц, Л. Ольшкі, А. Чанишев та ін.

Діалог виступає у власному значенні цього слова, якщо відповідає сутнісному рівню діалогу, що визначає “справжній діалог”. У “справжньому діалозі” важливим є партнер по діалогу - “Інший”, який є рівноправним “Я”. Доведено, що таке обґрунтування “діалогу” вперше, в філософській думці, було запропоновано в працях “діалогістів”, а свій найвищий прояв набуло в працях М.Бубера і М. Бахтіна. Досліджуючи літературу, що висвітлює лінію Бубер-Бахтін у розумінні діалогічного принципу, дисертантка розподіляє її на наступні групи:

-- безпосереднє дослідження творчості “діалогічного принципу” М. Бубера та М.Бахтіна. До цієї групи належать праці західних дослідників: К.Гарднера, Н.Перліної, Ц. Тодорова; російських: А. Гагаріна, А. Гільдіної, П.Гуревича, В.Кожинова, Є. Курносикова, В. Круткіна, Н. Савченкової; українських: С.Гатальської, М. Гіршмана, І.Голубович, В. Малахова, І.Матковської та ін.;

-- згадування паралелей М. Бубер-М. Бахтін при аналізі ідеї діалогу: С.Аверінцев, Н. Бонецька, М. Гаспаров, Л. Гоготішвілі, В.Даренський, І.Дворкін, Т. Ліфінцева та ін.;

-- дослідження діалогічних концепцій М. Бубера та М. Бахтіна без паралелей та відокремлення одна від іншої: Г. Буш, М. Каган, В. Куліков, В. Махлін та ін.;

-- посилання на праці, ідеї М. Бубера та М. Бахтіна при аналізі діалогічної проблематики: В. Берков, І. Лепп, І. Мальковська, В. Махлін, Н. Мечковська, Т.Щітцова, Я. Яскевич та ін.

У другому розділі “Історико-філософський аспект проблеми діалогу” аналізується поняття “діалог” у процесі його становлення в різні історичні епохи, досліджуються головні етапи розвитку філософської думки щодо проблеми виникнення і становлення діалогу та проблеми становлення “Я” та “Іншого”.

У підрозділі 2.1. “Виникнення проблеми діалогу в давньогрецькій традиції” з'ясовано, що джерела філософського діалогу знаходяться в філософії доби Античності. В класичній Греції IV ст. до н. е. філософський діалог вперше постає самостійним жанром з особливо належним йому недогматичним способом пояснення філософської думки. Яскравими представниками цього жанру є Сократ, Платон, Аристотель. Для сократівського діалогу органічним постає метод питання-відповіді (маєвтика), який веде до істини. Платон вперше зафіксував діалог письмово. Саме Платон наголошує на внутрішньому діалозі, в якому істина досягається у суперечці з самим собою. Діалог для Платона - це розмова, що складається з питань та відповідей про предмет філософський або державний. Аристотель досліджує діалог шляхом описування й аналізу платонівських діалогів. Визначено, що “діалог” в античній філософії розуміють як метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного пошуку відповідей на них.

У підрозділі 2.2. “Ідея “спілкування” людини з Богом в культурі Середньовіччя” зазначено, що в Середньовіччі вперше в історії філософської думки об'єктом вивчення постає внутрішній світ людини як складно організована система, яка поступається тільки Богові. Складною виявляється не тільки людина як дихотомічне зчленування душі й тіла, але й душа людини витлумачується як складне утворення. Показано, що в Середньовіччі “філософський” діалог продовжує розвиватися як літературний жанр. Яскравими представниками діалогічного жанру цієї доби є: Аврелій Августин, Юстин Філософ, Мефодій Олімпійський, Григорій Ниський, папа Григорій I, Алкуін Флак Альбін.

Особливу увагу приділено розгляду ідей Аврелія Августина, показано, що в його творчості відбувається обґрунтування “внутрішнього” різновиду діалогу. Августин акцентує увагу на тому, що в людині існують дві протилежності - це “зовнішня” і “внутрішня” людина. Для того, щоб людині відкрився Бог, потрібно принести в жертву “зовнішню” людину на користь “внутрішній”, заглибитися до цієї “внутрішньої” людини, тим самим повернутися до її першопочаткових джерел, тому що саме цією “внутрішньою” людиною пізнається Бог. Знайти Бога в собі - означає вийти на діалог з Ним через душу. І вже потім, через діалогічність душі з Богом, людина приходить й до самої себе. Відбувається реалізація єдності “людина-Бог-людина”. Зазначено, що у творчості Августина відбувається також порушення проблеми бачення “іншого Я”: не заперечуючи можливості пізнання людиною “інших Я”, наголошується на тому, що це відбувається виключно за участю та посередництвом Бога та ґрунтується на “законі любові”.

У підрозділі 2.3. “Концептуалізація сутності діалогу в добу Відродження” показано, що в зазначений період вперше починає вивчатися сутність феномену спілкування людини з людиною. Розширено уявлення про характерні ознаки спілкування. Його називають “відношенням-єднанням”, “справжньою людською цілісністю”. Філософи не тільки самі спостерігають спілкування, але й надають можливість спостерігати це читачеві, а також приходять до висновку, що спілкування гармонізує людину, воно є засобом розкриття потаємних глибин людського “Я”. Ренесанс відродив жанр діалогу. Зазначається, що діалогічність розуміється як особливість ренесансного стилю мислення. Підкреслюється, що з розквітом гуманізму, в діалозі доби Відродження зникає форма середньовічного діалогу (який розуміється як розмова між душею та тілом, що було уособленням, відповідно - Божественного та людського світів). Головним є те, що в середньовічному діалозі, на відміну від ренесансного, була відсутня діалогічність як принцип мислення. Думка Сократа теж була внутрішньодіалогічною, але це - суперечка з самим собою. В діалогах Відродження розмова ведеться між рівними особистостями і більше того, стає можливим синтез думок. Зазначається, що доба Відродження посідає особливе місце в історії західноєвропейської думки. Саме в цю добу здійснено перший впевнений крок у напрямі новоєвропейського розуміння особистості. Відродження теоретично конституювало індивідуальність і проголосило пошуки цієї індивідуальності гідною справою. В такий спосіб відбувається актуалізація проблеми самореалізації особистості.

У підрозділі 2.4. “Діалогічна форма: від Нового часу до XX століття” підкреслюється, що філософія Нового часу надає новий серйозний поштовх до свідомої постановки проблеми пізнання чужого “Я” (Р. Декарт). Аналізуються погляди І.-Г. Фіхте, А.Шопенгауера, І. Канта, Л. Фоєрбаха та ін. щодо проблеми пізнання чужого “Я”. Підкреслюється, що положення вищезазначених мислителів в подальшому мали вирішальний вплив на розвиток діалогічного напрямку. Зазначається, що новоєвропейській класичній філософії XVIII-XIX століть в цілому була притаманна “монологічність”, яка витікала з “метафізичних основ” усієї класичної новоєвропейської філософії. Головною характеристикою цих основ був сформульований “суб'єктивний принцип” новоєвропейської філософії. Центральним поняттям в філософії постає поняття “суб'єкту” як “ідеальної моделі” пізнавальної діяльності, що здійснюється тотожними один одному суб'єктами з позиції “абсолютного спостерігача”. В цей період відбулася розробка категоріального апарату, перш за все, категорій “суб'єкт”, “об'єкт”, їх стосунків, а також категорій “Я”, “не-Я”, “Я і Ти”.

З'ясовано, що в кінці XIX - на початку XX століття діалог втрачає своє попереднє значення і набуває нового сучасного значення - універсальної форми відношення “Я-Ти” як способу дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. І така зміна в розумінні, насамперед, пов'язана з відкриттям нового розуміння “Іншого” та усвідомленням “Я”. Діалог тепер виступає як одиниця аналізу свідомості і одночасно як умова самоідентифікації “Я”. Ці погляди відстоюють Ф. Ебнер, Ф. Розенцвейг, О. Розеншток-Хюсі та ін.

У підрозділі 2.5. “Діалог як проблема в російській релігійній філософській традиції” проаналізовано погляди на проблему діалогу представників російської релігійної філософії кінця XIX - початку XX століття, а саме: Ф.М.Достоєвського, О.І. Введенського, В.В. Розанова, П.О. Флоренського, Л.П.Карсавіна, С.Л. Франка. Показано, що ідея діалогу в російській релігійно- філософській традиції, окрім впливу західних мислителів, має свої власні джерела, зокрема ідея “горнього діалогу” присутня у творчості Ніла Сорського - релігійного мислителя XV століття. Визначено спільні та відмінні моменти у поглядах деяких представників російської філософської традиції. Спільним у них є те, що вирішується проблема “Іншого”, іншої свідомості. Ставиться загальне питання прийняття “Іншого” як чужого, або ж такого, що продовжує “Я”. Мислителі шукають універсальну структуру поєднання “Іншого” та “Я”. Відмінним є те, що при вирішенні цих питань спостерігаються розбіжності, які відрізняють кожного з мислителів, і надають їхнім поглядам індивідуального характеру. Аналіз еволюції ідеї діалогу показує, що ця ідея в російській філософії набула завершеної форми саме в творчості Михайла Бахтіна.

У третьому розділі “Теоретичні та практичні засади дослідження діалогу” зазначається, що серед великої кількості діалогічних мислителів довершеної концептуальності набувають погляди М. Бубера - єврейського теолога, філософа та М. Бахтіна - російського філософа та літературознавця. Діалогічні концепції мислителі починають розробляти на початку 20-х років XX століття. Виділено спільні та відмінні аспекти розуміння діалогу кожного з них. Окрім розгляду безпосередньо діалогічних концепцій зазначених мислителів, було проведено дослідження відносно можливості взаємовпливу діалогічних ідей М.Бубера та М. Бахтіна. З'ясовано обставини виникнення діалогічних концепцій кожного з мислителів, проаналізовано певні факти й припущення відносно зазначеного питання.

У підрозділі 3.1. “М. Бубер-М. Бахтін: проблеми філософського впливу” розглядається факт обізнаності як М. Бахтіна, так і М. Бубера щодо діалогічних поглядів одне одного як на ґрунті їх власних свідчень, так і за свідченнями дослідників: С. Аверінцева, В. Біблера, М. Гаспарова, К. Кларк, Т. Ліфінцевої, Н. Перліної, Г.Померанца, Ц. Тодорова, М. Холквіста та ін. Розглядаються різноманітні версії відносно того, коли відбулося це знайомство. Підкреслюється, що у вирішенні зазначеного питання постають труднощі в дослідницькій літературі. Зазначається, що особистісних, безпосередніх контактів між мислителями не було, як і не існує прямих посилань. Завдяки цим фактам можна робити тільки припущення. Дисертантка не ставила перед собою мету довести безпосередній вплив ідей М.Бубера на М. Бахтіна і навпаки, але відштовхувалася від того факту, що діалогічні ідеї мислителів мають певні точки перетину. Показано більш широкий культурний контекст, в якому діалогічні моменти творчості мислителів взаємодоповнюють концепції. Зроблено припущення, що М.Бахтін міг бути безпосередньо знайомий із працями М. Бубера, саме з виданнями 60-х років XX століття, а про більш ранні видання міг знати від своїх однодумців.

У підрозділі 3.2. “Релігійний” діалог як сфера взаємовідносин між Богом і людиною” розглянуто розуміння діалогічного принципу в творчості М.Бубера, і на цьому ґрунті визначено модель “релігійного” діалогу. Проаналізовано джерела діалогічної парадигми М. Бубера, особлива увага приділялася саме релігійним основам. Показано, що одну з вирішальних ролей у становленні діалогічних ідей М. Бубера відіграла іудаїстична традиція, а саме - ідеї хасидизму. Наведені паралелі між буберівськими поняттями “Я-Ти” та “Я-Воно” з кабалістичними поняттями “цим-цум” (стиснення), ха-келім (ломка сосудів), “тіккун” (виправлення), “тшува” (повернення). На основі аналізу творчості М.Бубера виявлено, що у “релігійному” діалозі стосунки “Я” до “Божественного Ти” є ґрунтом відношення людини до світу, до інших людей, природи, тварин. Саме через те, що за М. Бубером людина є, безсумнівно, творінням Божим, діє зв'язок людини і Бога, де Бог сприймається у другій особі - “Я-Божественне Ти”. З цього випливає, що діалог - це справа сотвореного, творіння. Через діалог “Я і Божественного Ти” відбувається подальший зв'язок із іншими, але “Божественне Ти” залишається як незримий учасник діалогу.

У підрозділі 3.3. “Філософський” діалог як зустріч “суб'єктивностей” розглянуто діалогічну концепцію М. Бахтіна і показано, що вона є ґрунтом “філософського” діалогу. В процесі аналізу текстів М.Бахтіна доведено, що поняття “діалог” мислитель розкриває за допомогою дотичних понять - “вчинок”, “подія”, “позазнаходженність”, “відповідальність” тощо. Зазначається, що поняття “Іншого” є ключовим у діалогічній концепції М.Бахтіна, оскільки особа пізнає себе як таку тільки у співвіднесеності з “Іншим”. Визначено головні характеристики діалогу за М.Бахтіним: в діалозі людина виступає суб'єктом звернення; самосвідомість людини є повністю діалогічною, в кожному своєму прояві вона спрямована назовні, напружено звертається до себе, до іншого, до третього; не можна осягнути людину шляхом нейтрального аналізу, також не можна осягнути людину шляхом злиття з нею, вчування в неї; людина розкривається тільки шляхом діалогічного спілкування; зобразити “внутрішню” людину можливо у відображенні звернення її до “Іншого”; діалог - не засіб, а самоціль, дія; бути - означає спілкуватися діалогічно; два голоси - мінімум життя, мінімум буття; все сходиться до діалогу, до діалогічного протистояння як до свого центру.

У підрозділі 3.4. “Спільне та відмінне в інтерпретаціях М. Бубером та М. Бахтіним діалогічного принципу” проаналізовано точки співпадіння та розбіжності діалогічних концепцій М. Бубера і М. Бахтіна, виокремлено релігійні та філософські аспекти проблеми діалогу. На ґрунті отриманих результатів побудовано сутнісну модель діалогу, окреслено її сутнісну характеристику, структуру, умови та цілі діалогу, а також виділено особливості, характерні для релігійної та філософської сфер. Зазначається, що мислителі досліджують феномен “діалогу” не на формальному, а на сутнісному рівні. Виявлено, що в творчості як М. Бубера, так і М. Бахтіна, ідея діалогу є центральною. Спільною і однією з головних рис діалогічної парадигми обох мислителів є спрямованість до “Іншого”. “Інший” розкривається та пізнається тільки в діалозі. Показано співпадіння смислового навантаження понятійного апарату мислителів, незважаючи на вживання різних понять і категорій. М. Бубер використовує парні словосполучення: “Я-Ти” та “Я-Воно”, натомість М. Бахтін - поняття “Я” та “Інший”. У М. Бубера “Інший” може виступати в якості “Ти” та в якості “Воно”. У М. Бахтіна “Інший” виступає в якості “інший-для-мене” та “я-для-іншого”. Цей “Інший” може набувати форми як суб'єкту, так і об'єкту. Спостерігається відмінність у тому, що розуміється під суб'єктом. М. Бубер не обмежується тільки міжлюдською сферою діалогічних стосунків, вибудовуючи ієрархію діалогу у вертикальному плані. У М. Бахтіна, в якості суб'єктів діалогу можуть виступати тільки інші люди. Тобто, діалог відбувається у горизонтальній площині.

У підрозділі 3.5. “Сучасний соціокультурний простір: можливості реалізації “міжрелігійного діалогу” застосовується ідея діалогу для аналізу сучасного соціокультурного простору, а саме - розгляду сутності “міжрелігійного” діалогу. Перевірено можливість використання сутнісних принципів діалогу, вироблених М. Бубером та М. Бахтіним у моделі “міжрелігійного” діалогу. Визначено “міжрелігійний діалог” як такий, що відбувається на міжінституціональному рівні. Показано, що міжінституціональний рівень включає в себе діалог, що відбувається в комунікативному режимі. Відповідно, комунікація характеризує соціально-інституційну сферу як “суб'єкт-суб'єктні” стосунки, так і “суб'єкт-об'єктні”. За термінологією М. Бубера, соціально-інституційна сфера відповідає світові “Воно”, але може перейти у “Я-Ти” стосунки. За М. Бахтіним, “міжрелігійний” діалог - це діалог “міжкультурний”, з огляду на те, що релігія є репрезентантом культури. Сутність діалогу культур полягає у рівноправному партнерстві “Я” та “Іншого”, де “Інший” спочатку є “Чужим” для “Я”, а потім трансформується в рівноцінну до “Я” особистість. Показано, що хоча учасників “міжрелігійного” діалогу об'єднує спільний ґрунт - Бог, але розуміння та шляхи до Бога в кожній релігії свої власні, чим і відрізняється одна релігія від іншої. В “міжрелігійному” діалозі не відбувається визнання “Іншого”, партнера по діалогу як “Ближнього” до “Я”. І рівність “Іншої” релігії є формальною, тому що “чуже” іншої релігії ніколи не стане “своїм” для адепта конкретної релігії. Зазначається, що стосунки, які відбуваються між релігіями, зважаючи на те, що сутністю “міжрелігійного” діалогу виступає “суперечка”, а саме в таких її формах як “дискусія” та “демагогія”, можна лише обмежено назвати стосунками, які набувають діалогічної форми спілкування.

ВИСНОВКИ

бубер бахтін філософський діалог

Відповідно до поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки:

1. Проаналізовано різні підходи до з'ясування сутності поняття “діалогу”. Виявлено, що в науковій літературі використання терміну “діалог” та розуміння його сутності є неоднозначним. Визначено місце “діалогу” в процесі “спілкування” та “комунікації”. Поняття “спілкування” є більш об'ємним, ніж поняття “комунікація”. “Діалог” є однією з форм спілкування, але його не слід зводити до “спілкування”, тобто “діалог” і “спілкування” не є тотожними. І одночасно “діалог” є найвищою формою міжсуб'єктних стосунків; для того, щоб виник “діалог”, потрібно дійти до вищого рівня “спілкування”.

2. Висвітлено розгортання проблеми діалогу в процесі руху філософських ідей. З'ясовано, що Античність є джерелом філософського діалогу в західноєвропейській традиції. Діалог в Античності слугував методом знаходження істини за допомогою певним чином сформульованих питань і послідовного пошуку відповідей на них, започатковується “внутрішній” вид діалогу. За внутрішньою структурою традиція діалогу в Середньовіччі відрізнялася від античної тим, що діалогові не були притаманні пошуки істини за допомогою діалектики, а викладання істини подавалося в авторитарній формі, або в умовній формі запитань та відповідей авторитарно-дидактичного викладу християнської доктрини. Християнство зробило принципово важливий крок в напрямку затвердження права особистості на самостійний і відповідальний вибір поведінки, і вперше представило спілкування як діалог “Я” і “Ти”.

3. В культурі Нового часу закладено підґрунтя до осмислення проблеми “Іншого”. Можна стверджувати, що новоєвропейській класичній філософії XVIII-XIX століть була притаманна “монологічність”, що витікала з її “метафізичних основ”. Головним принципом цих основ постав, сформульований в новоєвропейській філософії “суб'єктивний принцип”. Розроблено поняття “суб'єкту” як “ідеальної моделі” пізнавальної діяльності, що здійснюється тотожними один до одного суб'єктами з позиції “абсолютного спостерігача”. В цей період відбулася розробка категоріального апарату дослідження діалогу, передусім таких категорій як “суб'єкт”, “об'єкт”, їх стосунки, а також категорій “Я”, “не-Я”, “Я і Ти”.

4. З'ясовано, що в кінці XIX - на початку XX століття розуміння “діалогу” втрачає своє попереднє значення і набуває нового - універсальної форми відношення “Я-Ти”, як способу дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Таке обґрунтування діалогу було вперше запропоновано в працях діалогістів, свого найвищого прояву набуло в творчості М. Бубера та М. Бахтіна. Мислителі стверджують, що людина розкривається повністю в спілкуванні з іншою людиною. Вершиною спілкування обидва мислителі виділяють діалог. Діалог, за М. Бубером, виникає за умови присутності “абсолютного Ти”, тобто Бога; через цю присутність можливий подальший діалог між людьми. Діалог здійснюється у вертикальному зрізі. Діалог можливий тільки під знаком нескінченної істоти. Ціннісний центр діалогізму М. Бахтіна - “Інший”. Діалог, за М. Бахтіним, відбувається у лінійній площині між суб'єктами. І коли діалог відбувся, з'являється нова “Іншість”, за допомогою якої відбувається єднання промовляючих.

5. З'ясовано сутність та механізм “філософського” та “релігійного” діалогу. За допомогою “філософського” діалогу відбувається самоідентифікація особи (суб'єкту) мовлення у світі. Саме тут відбувається зустріч суб'єктів мовлення і досягається єднання та порозуміння між ними. Отже, “філософський” діалог - це акцентуація на суб'єкт-суб'єктних відносинах між “Я” та “Іншим”, у процесі яких виникає нова “Іншість” і відбувається самоідентифікація особистості. В “релігійному” діалозі процес самоідентифікації особистості проходить декілька етапів. Перш за все, це піднесення на вищі рівні буття завдяки діалогічності “Я” до “Бога”, і подальший діалог “Я” до “Я”; “Я” до “Інших”; суб'єкт мовлення пропускається крізь призму діалогу “Я” до “Бога”. Отже, “релігійний” діалог - це зосередження уваги на відносинах між Богом та людиною, при цьому система цих відносин проектується на всі сфери життя людини та суспільства.

6. З'ясовано, що сутнісною характеристикою діалогу є рівноправні, симетричні, паритетні відносини суб'єктів діалогу, котрі одночасно є партнерами. Саме ця сутність діалогу є методологічною висхідною діалогу, без наявності якої не йдеться навіть про можливість діалогу. Отже, основою діалогу виступає єдність суб'єктів діалогу, яка виражається в близькості структур духовного світу, типовості проблемних ситуацій, котрі виникають перед суб'єктами, їх позиціями і точками зору. Вихідними принципами діалогу є визнання рівноправності інших людей; відкритість людини для діалогу; народження нового сенсу в позиціях суб'єктів діалогу. Метою діалогу є досягнення взаєморозуміння шляхом обміну сутнісними поняттями його учасників. Функції діалогу: комунікативна, інформаційна, самоідентифікація особи.

7. Проаналізовано значення “діалогу” для досягнення порозуміння у міжрелігійній сфері. Обґрунтовано, що вживання в науковій літературі терміну “міжрелігійний діалог” є некоректним з точки зору сутності поняття “діалогу”. Доведено, що “міжрелігійний” діалог відбувається на формальному рівні. Іншими словами, стосунки, які відбуваються між релігіями, можна назвати стосунками, які приймають “діалогічну форму спілкування”. Частіше за все, відбувається підміна понять. Тому що дослідники вкладають у розуміння “міжрелігійного” діалогу сутність “суперечки”, а саме таких її форм як “дискусія” і “демагогія”.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Владиченко Л.Д. Діалогічність як основа самоідентифікації “Я”: філософський та релігійний аспект // Вісник СевДТУ. Вип. 56: Філософія: Зб. наук пр. / Редкол.: М.С. Колесов (відп. ред.) та ін.; Севастоп. нац. тех. ун-т. - Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2004. - С. 175-184.

Владиченко Л.Д. Проблема “філософського” діалогу в творчості М.М.Бахтіна // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових праць. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - № 2 (15). - С. 46-56.

Владиченко Л.Д. Проблема обґрунтування “релігійного” діалогу в творчості Мартіна Бубера // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 76-79. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2006. - С. 16-19.

Владиченко Л.Д. Проблема “релігійного” та “морального” діалогу: компаративний аналіз // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 45. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. - С. 275-276.

Владиченко Л.Д. Філософсько-релігійні аспекти проблеми діалогу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 53. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - С. 96-97.

Владиченко Л.Д. Міжсуб'єктний діалог як ґрунт моделі сучасного глобального діалогу // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “ЛЮДИНА - СВІТ - КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С.544-545.

Владиченко Л. Ідея міжрелігійного діалогу в епоху глобалізації // Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві. Матеріали міжнародної наукової конференції (м.Чернівці, 18-19 квітня 2005 р.). - Чернівці: Рута, 2005. - С.147-149.

Владиченко Л.Д. Початок XX століття: формування діалогічної думки // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету -2005” (26-27 квітня 2005 року): матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Ч. III. - С. 22-23.

Владиченко Л.Д. Розгортання ідеї діалогу в середньовічній філософській думці // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали XVI Міжнародної науково-практичної конференції. - Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”. - 2005. - С. 24-25.

Владиченко Л.Д. Іудаїзм як джерело діалогічної проблематики в творчості М. Бубера // Дні науки філософського факультету-2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. Ч. III. - С. 139-142.

Владиченко Л.Д. Теоретико-методологічне підґрунтя “релігійної” моделі діалогу // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України. - Вип. IV: У 3-х ч. - Ч.1 / За заг. ред. проф. О.К. Закусила. - К.: Логос, 2006. - С. 344-346.

Размещено на Allbest.ru