Греко-католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМ. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМ В КОНТЕКСТІ ДУХОВНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНЦІВ МІЖ ХРИСТИЯНСЬКИМ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

Спеціальність: Релігієзнавство

Недавня Ольга Володимирівна

КИЇВ, 1999 РІК

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Феномен українського греко-католицизму до цього часу викликає суперечливі оцінки як церковних, так і світських дослідників. В центрі дискусій постає проблема адекватності Берестейського шляху національним церковно-релігійним традиціям українців, а на переферії уваги - міра відповідності цих традицій засадовим рисам української духовності та природним пріоритетам їх культурного спілкування, причини неоднозначної духовної самоідентифікації українців між християнським Сходом і Заходом.

Проте, як на сьогодні, особливої актуальності набуває дослідження українського греко-католицизму в контексті проблеми визначення українцями свого належного місця в їх складному культурно-цивілізаційному оточенні, зокрема, між східно- та західнохристиянськими спільнотами. Дослідження феномену українського греко-католицизму, починаючи від передумов здійсненого в 1596 році вибору, підводить до виявлення потенційних можливостей історично-культурних орієнтацій українців та втрачених шансів у духовному й церковному, національному й державному поступі України в перших її християнських століттях. Це, в свою чергу, спонукає до оцінки різних напрямків еволюції релігійної й духовної самоідентифікації українців у довколишньому світі з огляду на їх відповідність стратегічним націодержавним інтересам українського народу. Отже, аналіз проблем становлення й розвитку українського греко-католицизму стає основою історіософської релігієзнавчої рефлексії над недовершеним духовним вибором українців між Сходом і Заходом.

Вже саме ретроспективне дослідження з означеної теми має самодостатню наукову і практичну цінність. Однак, йдеться про вивчення історичного й сучасного досвіду самовизначення греко-католиків між християнським Сходом і Заходом, що має актуальне значення для всього українського народу в сучасних умовах його повернення в європейську християнську цивілізацію.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняному та зарубіжному релігієзнавстві не бракує досліджень українського греко-католицизму, однак досі вони не ставали основою відвертого й послідовного аналізу проблеми визначення українцями своєї ідентичності між християнським Сходом і Заходом - спільнотами різних духовних традицій, різних ідеологічних, політичних, соціально-економічних систем.

Найближче підходили до подібного аналізу, з одного боку, дослідники Української Греко-Католицької Церкви, що розглядали розвиток цієї Церкви як феноменального витвору процесу зіткнення двох християнських традицій, а з іншого, - історіософи і релігієзнавці, котрі осмислювали місце і роль українського народу між західними і східними культурно-цивілізаційними чинниками, "Іраном" і "Тураном", представленними для українців насамперед сусідніми впливовішими західного та східнохристиянськими силами. Серед першої групи науковців найпліднішими були такі церковні і світські автори, як А. Шептицький, Й. Сліпий, І. Нагаєвський, О. Баран, І. Хома, І. Шевців, С. Сеник, П. Галадза, І. Паславський. Ними було встановлено, що ідейні витоки Берестейських рішень сягають висхідної неоднозначної орієнтації русичів-неофітів між християнським Сходом і Заходом. До другої групи науковців належать М. Костомаров, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, Г. Лужницький, І. Ортинський, Д. Блажейовський, С. Томашівський.

Саме вони, застосовуючи різні аргументи й підходи, довели згубність для церковних та національних інтересів українців їх непевного положення між східно- та західнохристиянськими спільнотами.

Також, значну увагу різним аспектам релігійно-церковного та націокультурного становлення українців приділяли у своїх працях з історії українського християнства ряд відомих істориків і релігієзнавців, зокрема, М. Грушевський, М. Чубатий, А. Великий, Н. Полонська-Василенко, А. Жуковський. Спільним в доробку цих авторів різної конфесійної орієнтації є виявлення генетичного взаємозв'язку церковної й культурної самоідентифікації українців між їх східними та західнохристиянськими сусідами.

Проблеми духовного, суспільного життя українців, пов'язані з їх самовизначенням в християнській родині, й зокрема, з унією української церкви з Римом, були і є предметом зацікавленого вивчення й зарубіжних дослідників. Особливо цікавими для нас є праці польських авторів, як от К. Ходиницького, О. Галецького, В. Серчика, й російських авторів, як от М. Кояловича, митрополита Макарія (Булгакова), А. Карташева, А. Григоренка, оскільки їх критика українського уніацтва “з заходу” та “зі сходу” рельєфно виявляє проблеми й потенції унії як одного із засобів духовної самоідентифікації українців між християнським Сходом і Заходом.

Сьогодні активізувалися незалежні дослідження вітчизняних науковців, котрі замислюються над сакральним санкціонуванням та ідеологічним скріпленням суверенного розвитку України - європейської держави. Такі релігієзнавці, як А. Колодний, П. Яроцький, Л. Филипович, Д. Степовик, С. Здіорук, свідомо працюють над відповідними науковими проектами. Серед вагомих їх здобутків: визнання й обґрунтування нерівноцінності впливу різних українських конфесійних традицій на еволюцію національної ментальності українців, на їх самовизначення в оточуючому світі. Автор прагнув долучити свій труд до праці цієї когорти дослідників, що і обумовило поставлення наступних мети і завдань дисертаційної роботи.

Мета і завдання дослідження.

Головна мета цього дослідження - на основі аналізу передумов і тенденцій розвитку українського греко-католицизму виявити причини виникнення, наслідки тривання та можливості розв'язання проблеми адекватного духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

- здійснити критичний огляд вивчення дослідниками питання самовизначення українців між Сходом і Заходом в його релігійно-церковному контексті і вимірах, зокрема в контексті походження й розвитку українського греко-католицизму;

- виявити ті особливості становлення українського християнства, які детермінували неоднозначну самоідентифікацію українців між східно та західнохристиянськими спільнотами, а тим самим - і майбутню появу феномену греко-католицизму як спроби віднайдення українцями свого місця між християнським Сходом і Заходом;

- з'ясувати причини занепаду української церкви, що унаочнився в ХVІ столітті, та пропоновані шляхи її відродження й самовизначення в християнському світі, й водночас співставно проаналізувати реально з них можливі шляхи (проримський і промосковський), із врахуванням їх значення для подальшої геополітичної, культурної й соціально-економічної орієнтації України;

- серед кола відомих в Україні ХVІ-ХVІІ століть унійних ідей та спроб їх втілення, вичленити і охарактеризувати ідейний напрямок, оформлений в Берестейській унії 1596 року й продовжуваний в діяльності Української Греко-Католицької Церкви, виявити ідейний потенціал Берестейських рішень, корисний для справи віднайдення українцями свого належного статусу і стану в існуючому духовному, ідеологічному й політичному оточенні;

- вивчити й оцінити перебіг, спрямування і перспективи самоідентифікаційних пошуків в греко-католицькому середовищі, відносно аналогічних процесів загальнонаціонального масштабу і з огляду на інтереси розбудови суверенної України - європейської держави.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В дисертаційному дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Дисертант користувався методами аналогій, систематизації й узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об'єктивності та історизму. Дослідник, як неупереджений будь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праці позаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних і культурних традицій, автор розглядав їх насамперед під кутом зору стратегічної відповідності українським фундаментальним націодержавним інтересам.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили літописні тексти, полемічні твори та церковне законодавство часів Київського християнства, документи архівних збірок, листи та відозви різних груп віруючих, церковна документація, публікації церковної преси. Також враховувався, після порівняння й осмислення, характер інтерпретації проблематики духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом в аналітичних дослідженнях українських світських та церковних істориків й релігієзнавців. Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні того, що в українському греко-католицизмі реалізується спроба не пристосування до проміжного положення українців між християнським Сходом і Заходом, а виходу з цього положення. Його зорієнтованість засвідчує актуалізація в українських греко-католиків європейської, західної духовності та культурно-цивілізаційного самовизначення, притаманних сусіднім європейським народам західнохристиянських традицій.

В рамках проведенного дослідження автором здобуті результати і висунуто ряд положень, що складають елементи новизни:

1. У числених історичних дослідженнях процесу становлення самоідентифікації українців між східними і західними сусідами виявлено генетичний зв'язок цієї самоідентифікації з еволюцією релігійного самовизначення українського народу;в ряді досліджень історії українського греко-католицизму цей феномен розглядається в контексті проблеми визначення українцями свого місця між християнським Сходом і Заходом. Логічним продовженням і поглибленням подібних досліджень може бути предметний аналіз духовної орієнтації українців між Сходом і Заходом шляхом вивчення такої орієнтації українських греко-католиків;

2. Такі особливості становлення українського християнства, як, передусім, недовершена спроба самочинної християнізації та неоднозначність самовизначення українців між східним і західним християнством, детермінували створення проблеми ідентичності українців між їх західнохристиянськими сусідами, чия духовна спорідненість і культурна близкість українцям має природну основу, та східнохристиянськими сусідами, чий духовний зв'язок з українцями набутий із засвоєнням одними і другими східнохристиянських церковних традицій;

3. Проблематичність достатньо корисної для українських християн реалізації переваг східнохристиянської церкви, чиї теоретичні, організаційні основи сформовані в принципово відмінному суспільному, духовному середовищі, була засадовою причиною кризових явищ в українській церкві та її слабкої конкурентноздатності поруч католицької та послідовної східнохристиянської (московської) церков. Спроби оптимізації церковного життя, світоглядно-організаційні шукання українських християн, відповідно, мали два реальних напрямки: проримський і промосковський. Враховуючи висхідний духовний і культурний спадок українських християн, а також негнучкість ортодоксального православ'я, його слабку здатність прогресувати відповідно до викликів європейського духовного поступу, релігійна орієнтація українців на Рим закономірно виявилася перспективно пліднішою для їх духовних й національних інтересів, ніж орієнтація на Москву;

4. Ідеологічний потенціал Берестейської унії рельєфніше виявляється у порівнянні з нездійсненими в Україні унійними задумами: він об'єктивно націлений на приведення духовних орієнтирів українців у відповідність з природними для них пріоритетами культурного спілкування. Відтак, український греко-католицизм постав як сакральна санкція повернення українцями свого належного місця в європейській, переважно західнохриянській, спільноті;

5. Триваюче з ХVІІ століття й по сьогодні самовизначення українців греко-католиків характеризується змаганнями "восточників" і "західників", причому діяльність "західників" є наступальніша, в основному успішніша та й загалом плідніша для Української Греко-Католицької Церкви, ніж діяльність "восточників". Такий перебіг самоідентифікаційних шукань греко-католиків між християнськім Сходом і Заходом є авангардним проявом самоідентифікаційніх процесів в межах всієї нації - процесів культурно-цивілізаційного самовизначення українців між духовним, ідеологічним, політичним Сходом і Заходом, представленими для України насамперед сусідніми країнами східних та західнохристиянських традицій.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в ньому розкривається одна з найважливіших передумов вірного розуміння й ефективного захисту українцями своїх стратегічних націодержавних інтересів: адекватне визначення свого місця в навколишньому світі, великою мірою залежне як безпосередньо (в минулому), так і безпосередньо та опосередковано (в сучасності) від релігійної самоідентифікації українського народу.

Унікальний перебіг національно-культурної та релігійної самоідентифікації українців виявляється при аналізі тих ідей, що породили феномен українського греко-католицизму. Оцінка передумов і тенденцій його розвитку, аж до триваючих досі пошуків ідентичності в греко-католицькому середовищі, є ключевою для творення обґрунтованої концепції розв'язання орієнтаційних ідеологічних, культурних проблем сучасної України, духовне повернення якої в європейську спільноту ускладнюються сакральноскріпленим зв'язком з Росією.

Відтак, проведене дослідження може практично прислужитися як релігієзнавцям, особливо працюючим в стратегічнозначущих для України напрямках, так і всім, від кого залежить теоретичне зведення, трансляція та усвідомлене прийняття належних ідеологічних основ розбудови суверенної України-європейської держави.

По-перше, це - аналітики-вчені, працівники владних структур. Адже для вироблення науково вивіреної, національно корисної внутрішньої й зовнішньої ідеологічної та культурної політики необхідно врахувати ідейний, формуючий певні духовні й культурні орієнтації, потенціал впливових українських церков.

По-друге, це - педагоги: від співробітників початкових освітніх закладів до викладачів вузів та просвітян. Адже, даючи суму знань, необхідних для зайняття свого місця серед співвітчизників, треба також донести до слухачів інформацію про те, що визначає сукупне їх місце серед сусідніх спільнот, а це, зокрема, й релігійна, духовна орієнтація громадян. Отже, наша праця може стати пропедевтичним матеріалом для підготування навчальних посібників, лекційних курсів і спецкурсів з релігієзнавства, історії України, історії культури України, історії міжнародних відносин, політології, суспільствознавства, народознавства.

По-третє, це редактори друкованих, радіо- і телевідомостей. Вони могли б залучати матеріали дослідження при підготовці полемічних добірок, присвячених актуальним й взаємопов'язаним проблемам релігійного, духовного, культурного та політичного життя в Україні.

Автор вважає, що ознайомлення з його працею може стимулювати до активнішої, більш свідомої участі в релігійній, громадській, політичній діяльності як його однодумців, так і опонентів, що об'єктивно прискорювало б віднайдення українцями свого природного місця в їх культурно-цивілізаційному оточенні.

Апробація дослідження.

Основні положення та теоретичні висновки дисертаційного дослідження апробовані в публікаціях автора, його повідомленнях на конференціях різних рівнів, зокрема:

- "Релігія і національно-державні інтереси України: концептуальні аспекти питання" - на міжнародній науковій конференції "Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення" (Київ, 1995);

- "Альтернативні шляхи розвитку української церкви в ХVІІ ст., і вибір Петра Могили" - на міжнародній конференції "Петро Могила і сучасність" (Київ, 1996);

- "До питання християнського вибору Русі-України" - на міжнародній науковій конференції "Християнство в контексті історії і культури України" (Київ, 1997);

- "Українська духовність: між Сходом і Заходом" - на всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї "Заповідь нову даю вам: любіть одне одного" (Київ, 1998);

- "Українське християнство: між Сходом і Заходом" - на всеукраїнському християнському форумі "Плід правди сіється творцями миру" (Київ, 1998);

- "Ідентичність українців між християнським Сходом і Заходом як проблема їх націокультурного визначення" - на міжнародній науковій конференції "Християнство і духовність" (Київ, 1998).

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, й списку використаних джерел і літератури. У першому розділі здійснено аналіз наукової літератури з даної проблематики, відзначені її досліджувані й маловивчені аспекти, окреслені напрямки авторського дослідження.

Для виявлення причин і обставин неоднозначної самоідентифікації українців між східними та західнохристиянськими спільнотами необхідно було проаналізувати особливості становлення українського християнства, їх вплив на еволюцію природних духовних і культурних зв'язків українців. Цьому присвячено другий розділ праці.

В третьому розділі автор, вивчаючи проблеми розвитку української церкви між християнським Сходом і Заходом, з'ясовує реально можливі шляхи виходу з кризи української церкви (проримський, реалізований через укладення Берестейської унії, та промосковський) з точки зору їх відповідності стратегічним українським націодержавним інтересам.

Щоб адекватно охарактеризувати конструктивний потенціал Берестейських рішень для розв'язання проблеми культурно-цивілізаційного самовизначення українців, в четвертому розділі дослідник вдається до порівняльного аналізу ідейного кола Берестя та невтілених в Україні ХVІ-ХVІІ століть унійних задумів.

В п'ятому розділі, на основі дослідження перебігу й тенденцій самоідентифікаційних пошуків українців греко-католиків ХVІІ-ХХ століть, дисертант виявляє об'єктивне спрямування цих пошуків, їх співвідношення з аналогічними процесами в рамках всієї нації, та їх значення, з огляду на потреби розбудови суверенної України-європейської держави.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан дослідженності проблеми, визначається мета і основні завдання роботи, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення.

В першому розділі - "Проблема духовного самовизначення українців між Сходом і Заходом як об'єкт наукового дослідження" - автор коротко характеризує відповідний науковий доробок та вказує напрямки власного дослідження. Вітчизняна традиція вивчення проблеми культурно-цивілізаційного визначення українців у навколишньому світі, як проблеми, пов'язаної з їх християнським вибором, започатковується практично вже в найстарших писемних пам'ятках - Повісті врем'яних літ та "Слові про закон і благодать" Іларіона Київського. Саме в них починається осмислення релігійної, духовної, культурної самоідентифікації русичів між християнським Сходом і Заходом.

Неоднозначність, різновекторність самоідентифікаційних процесів оцінюється в ранній полемічній літератури, в літописних коментарях, в епістолярній спадщині руських князів і митрополитів (яскравий приклад - лист митрополита Мисаїла до папи Сикста ІV). Альтернативні думки стосовно реального і бажаного місця руського народу в культурному світі і в християнській родині висловлювали вітчизняні й зарубіжні полемісти ХVІ-ХVІІ століть. Кращі представники православної і уніатської церков, як П. Могила, М. Смотрицький, І. Потій, присвячували свої труди, в тому числі й писемні, пошуку належного статусу і стану українських християн між сусідніми східними та західними християнами. Відтак, їх праці фактично започаткували аналіз передумов виникнення феномену українського греко-католицизма.

По суті, в згаданих донаукових і переднаукових розвідках закладаються концептуальні основи подальших наукових досліджень з розглядуваної тематики. Чимало вітчизняних та іноземних авторів ХVІІІ-ХІХ століть починали вивчення історії українського греко-католицизма з дослідження причин заключення Берестейської унії. Серед них найвизначніші - М. Костомаров, М. Коялович, О. Левицький.

Однак, як виявлено, піонерами послідовного аналізу передумов укладення Берестейської унії та осмислення історії Української Греко-Католицької Церкви в контексті ділеми християнський Схід - християнський Захід були світські й церковні (в першу чергу греко-католицькі) науковці ХХ століття. Такі дослідження в комплексному вивченні всієї української християнської історії проводили А. Шептицький, А. Великий, М. Чубатий, І. Нагаєвський, С. Томашівський, Г. Лужницький. В їх роботах Берестейська унія і її дітище, УГКЦ, постають як явища історично обумовлені й закономірні в ситуації вразливого положення України між християнським Сходом і Заходом.

Питаннями місця і місії українців між народами східних та західних духовних, культурних, ідеологічних, політичних традицій й економічних укладів, зокрема, між найближчими: православними росіянами та європейцями, переважно західними християнами, завдавалися М. Костомаров, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, Д. Блажейовський, І. Ортинський. Їх відповіді містили цілий спектр варіантів: від взірцевого місця і спасенної для всіх слов'ян (або й всіх християн) місії українців, що увібрали (чи вберуть) все краще зі Сходу і Заходу, - до проміжного місця українців між Сходом і Заходом (в тому числі і християнським Сходом і Заходом), та, відповідно, їх об'єднувальної місії. Лише в незалежній Україні В. Левандовський наважився приєднатися до провідних європейських філософів і релігієзнавців в їх переконанні, що українці духовно, культурно, ідеологічно належать до Європи і далекі від Росії, однак докладно не розвинув цієї думки стосовно релігійно-церковної сфери.

Два розглянуті фундаментальні напрямки досліджень почали зливатися в один ініціативою українських релігієзнавців з діаспори, як наприклад, І. Шевціва, І. Мончака, С. Рахманного. До такої праці останніми роками плідно підключилися вітчизняні науковці: П. Яроцький, Д. Степовик, С. Здіорук, І. Паславський, однак вона потребує ще великих, відповідальних і сміливих зусиль багатьох авторів. Досі, через збитки тривалого ідеологічного контролю української думки, є малодослідженим ранній (в Х-ХІІІ століттях) зв'язок культурно-цивілізаційного самовизначення українців з їх релігійною самоідентифікацією. Вивчаючи цю проблему, дисертант не сподівався розв'язати питання, як стався східнохристиянський (юрисдикційний) вибір, але вважав за необхідне проаналізувати, як цей вибір відбився на геополітичному, культурному орієнтуванні України, з'ясувати ранні можливості альтернативних рішень та ідеологічне підґрунтя пізнішого звернення до Риму в 1596 році.

Берестейська унія донині вивчалася переважно як кульмінаційний етап унійного руху, і недостатньо - як етап духовної еволюції українців. Автор бачив можливість наочніше виявити стимулюючий культурно-цивілізаційну самоідентифікацію українців потенціал ідей, поступово втілюваних в діяльності УГКЦ. через їх співставлення з іншими, нереалізованними унійними задумами кінця ХVІ - першої половини ХVІІ століть.

Тій же меті слугував й аналіз протиборства просхідних і прозахідних самоідентифікаційних настроїв в лоні УГКЦ. Такі дослідження дозволили оцінити пошуки ідентичності в греко-католицькому середовищі в контексті триваючого самовизначення українців між духовним, культурним, ідеологічним Сходом і Заходом, та з огляду на українські стратегічні націодержавні інтереси.

Наприкінці першого розділу дисертант коротко роз'яснює, що він розуміє під такими умовними або ще неусталеними в загальнонауковому вжитку термінами, як "українське християнство", "Київське християнство", "московське християнство", "християнський Схід" і "християнський Захід", та деякими іншими. Інтерпретація цих термінів в даній дисертації в основному збігається з пропонованою провідними українськими релігієзнавцями в таких опублікованих дослідженнях, як "Українська церква між Сходом і Заходом", в томах першому і другому "Історії релігій в Україні" та інших виданнях Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Другий розділ - "Самоідентифікація українців в процесі розвитку християнства в Україні (Х-ХVІ століття)" - присвячено аналізу особливостей формування і розвитку українського християнства, як таких, що в означений період справили детермінуючий вплив на становлення культурно-цивілізаційного самовизначення українців в оточуючому світі. Враховуючи той факт, що Київська Русь Х століття відзначалася ідентичним середньоєвропейському суспільним, духовним розвитком, автор аналізує спільні риси християнізації європейських народів к. І - п. ІІ тис. н. е., та специфічні риси Київського християнства періоду його становлення. В ході аналізу виявлено наступне:

- засвоєння християнських ідей і творення власних християнських традицій неофітами завдавалися не стільки впливами "старих" християн, скільки, як свого часу і в останніх, попередніми духовними надбаннями, архетипами суспільного життя, ментальністю народу;

- зміст християнських традицій, які закладалися "новими" християнами, був більш чи менш подібний змістові усталених традицій "старих" християн: східних (населення переважно азіатського, частково еленізованого масиву) чи західних (абсолютної більшості європейських автохтонів);

- відповідна подібність була достатньо обґрунтована, судячи з того, що й ті неофіти, які спершу претендували на самостійну церковну розбудову, швидко влилися в річище східно- або західнохристиянського напрямку. Єдине виключення складають українці, в котрих східнохристиянська орієнтація не встановилася безповоротно;

- специфічними особливостями Київського християнства були, зокрема, ідеологізація самочинного хрещення (в "Слові про закон і благодать" Іларіона Київського), та відсутість послідовного самовизначення щодо східного і західного християнства, взаємне визнання одновірності руських і західних християн, навіть по усталенню Константинопольського підпорядкування перших, і після 1054 року.

Співставлення означених спільних, з іншими неофітами Європи межі І-ІІ тис. н. е., й особливих рис Київського християнства дозволяє зробити висновок, що, по-перше, початкове християнство українців-європейців не було і не мало підстав (передумов) бути наслідуванням візантійського і не протиставлялося західному християнству, і по-друге, церква Київського християнства, маючи певні потенційні можливості самостійного поступу, мала цілком реальні можливості розвиватися в рамках західнохристиянської системи.

Для з'ясування причин упущення цих можливостей проведено дослідження ранньої історії Київської митрополії, її організаційних, владних проблем. За браком джерельних даних, автор відмовився від дискутування питання, чому на чолі Київської церкви опинилися митрополити з Константинополя, і прийняв як даність усталення Константинопольської юрисдикції з 1055 року. Натомість, починаючи з цього періоду, ретельно проаналізовані перипетії розростання й поділу Київської митрополії, спрямування еволюції українського християнства і її наслідки. Доведено, що відповідні події, розглянуті в їх хронологічній послідовності, виявляють і логічну послідовність:

- д.п. ХІ - поч. ХІІ ст.: візантійські ставленики переслідують самобутні традиції Київського християнства і рівноправне спілкування руських християн із західними - та безпосередньо й монопольно керують організацією церковних структур в північно-східних києворуських посілостях;

- д.п. ХІІ - поч. ХІІІ ст.: поступова втрата Києвом значення об'єднувального центру (світського й церковного), та боротьба за його владний, світський і церковний авторитет між південно-західними й північно-східними князівствами, тактика "спустошливого спадкоємництва" князя Андрія Боголюбського, сепарація північно-східних земель й відповідні плани церковного відокремлення;

- 20-50-ті рр., ХІІІ ст.: Київські митрополити (починаючи з Кирила (1224-1233), все більше перебувають не в столиці митрополії, а в північно-східних єпископствах, де з успіхом співпрацюють з тамтешньою світською владою, тоді як південно-західні князі (Данило, Василько) домовляються з Римом, Данило посилає ігумена Петра на Ліонський унійний собор 1245 року.

Цей ряд подій закономірно вінчається розділенням церковних шляхів південно-західної та північно-східної частини Київської митрополії: безповоротним переїздом Київських митрополитів в північно-східні князівства в 1299 році та створення окремої (Галицької) митрополії в 1303 році. Дисертант робить висновок, що не часовий християнський розвиток різних етнічних земель Київської Русі та її посілостей природно відзначався відмінними прикметами (зокрема, Київське християнство толерантністю до західного, а молодше християнство північно-східних земель - формуванням нетерпимості до західних християн), та природно продовжився як різноспрямований.

Показано, що південно-західні князівства намагаються продовжити самостійну церковну політику початкового українського християнства і шляхом прямого договору з папою римським, і шляхом домагання окремої митрополії.

Автор характеризує згортання Данилової угоди з Римом як втрату шансу українських християн повернутися рівноправними членами в європейську спільноту, й доводить ілюзорність шансів на самобутній розвиток Галицької митрополії у відносній відокремленості від " Київської" з центром в Москві. Останнє пояснюється з допомогою аналізу сутнісних особливостей східнохристиянських церков, насамперед висхідних з цезаропапизму. Виявлено, що для східнохристиянської церкви на будь-якому етапі її еволюції характерні такі протирічиві тенденції: прагнення утвердитися окремою церковною одиницею, державною, національною церквою, і потяг до потужнішої східнохристиянської церковної одиниці, опікуваної сильним світським автократором.

Це підтверджується всією історією української церкви - у складі і Константинопольського, і Московського патріархату. Московщина, як сформована населенням подібного візантійському (євразійського) походження, закономірно успадковує політичні й ідеологічні традиції Візантійської імперії, та поступово перебирає лідерство в східнохристиянській церковні системі. На таке лідерство не мала шансів Україна, з її волелюбними суспільними традиціями, відсутністю агресивних великодержавних амбіцій та типовим для європейських країн шануванням служитулів культу, непідпорядкованих світським володарям. Отже, виявлено: православна Україна приречена на вразливе положення поруч з сусідньою православною Росією.

Показано, що вже в ХІV ст., "воз'єднувати" Галицьку митрополію з "Київською" намагалися саме з Московщини, а відокремлення добивалися з української сторони. Однак, московському церковному тяжінню українці не могли протиставити розвинутої самобутної християнської традиції, а можливості вдатися до альтернативної, західно-християнської, після трьох століть розвитку в східнохристиянській церковній системі, були суттєво обмежені.

Зазначено, що, після втрати власної державності в 1340 році, українські християни увійшли в західнохристиянське державне утворення вже як визнавці "грецької віри". Природна культурна орієнтація українців була порушена, підлеглий політичний зв'язок із західними християнами вже ускладнювався релігійною відмінністю, а стратегічно небезпечні для українців російські претензії набули сакральної мотивації.

Таким чином, підсумовує автор, християнський вибір українців, що в силу прорахунків церковної політики Київської Русі зводився до непослідовного поступу в рамках східнохристиянської орієнтації, призвів до становлення проблемної самоідентифікації українців серед оточуючих народів однозначного східно- чи західно-християнського вибору. Україна, колишня впливова європейська держава, опинилася між сусідніми західнохристиянськими європейськими країнами і східнохристиянською Московщиною як між духовним, ідеологічним, культурним, політичним Заходом і Сходом.

В третьому розділі - "Альтернативи орієнтаційного вибору українського християнства в умовах його кризи (ХVІ-ХVІІ століття)" - проводиться дослідження причин занепаду української церкви, прорівняльно оцінюються різноспрямовані спроби оздоровлення церковно-релігійного життя.

Автор, слідом за багатьма вітчизняними науковцями: М. Кояловичем, М. Грушевським, О. Левицьким, І. Паславським, С. Плохієм, О. Крижанівським, аналізує кризу української церкви, як фокус багатьох взаємопов'язаних українських проблем. Виявлені внутрішні, досі послідовно не досліджені, причини кризи, створені або допущені низкою попередніх поколінь українських християн.

Це здійснено посередництвом безстороннього розгляду певних меж можливостей розвитку української церкви як складової східнохристиянської церковної системи, в сусідстві з впливовими членами останньої. Показано, що переваги східнохристиянської церкви не могли бути розкриті вповні корисно для українських теренів, як це було в Московщині. Враховуючи сукупність обставин, які перешкоджали діяльності української православної церкви, особливо - несприятливе геополітичне оточення, визнано, що східнохристиянська організація в Україні не є самодостатньою, потребує для свого успішного функціонування суми важкозабезпечуваних необхідних умов. При тому також визнано, що західнохристиянський тиск ускладнив і заплутав проблеми нетипової митрополії Константинопольського патріархату. Зроблено висновок, що, відтак, українська церква виявилася слабо конкурентноздатною як біля католицької церкви, так і біля послідовної східнохристиянської (московської) церкви.

Аналізуючи реагування українських християн на занепад своєї церкви, автор відзначає, що тогочасні українці мали дуже вузький доступ до історичної інформації про її розвиток, і в роздумах про церковне життя могли послуговуватися переважно своїми особистими спостереженнями власних та сусідських релігійно-церковних проблем. Охарактеризовано епохальні релігійні події означеного періоду, проаналізовані спонуки до реформування української церкви в контексті викликів ХVІ століття, які постали перед всім християнським світом. З'ясовано, що спільним змістом світоглядних трансформацій всіх християнських спільнот був вихід на новий етап самоусвідомлення ними своєї ідентичності, коли зміни стану і статусу в християнській родині сакралізували реально набуту вагу окремих народів чи санкціонували вивільнення їх потенційних можливостей на арені християнського Старого Світу.

Виявлено, що українські християни прийшли до таких змін з особливим історичним спадком. Осмислення виявів перманентних орієнтаційних шукань українських християн, зокрема, дискусій про можливе й доцільне церковне підпорядкування, дозволило зробити наступний висновок: українською специфікою була актуальність перегляду традицій релігійно-церковного життя не стільки як таких, що еволюціонували до логічних якісних вдосконалюючих перетворень, скільки як таких, що потребували прикладання великих корегуючих зусиль через свою організаційно-світоглядну незрілість.

Досліджена, закономірна в такій ситуації різноманітна, аж до опонентної, діяльність українських християн, спрямована на пошук індивідуального і загальнонаціонального виходу із незадовільного церковного становища.

Виділено п'ять основних варіантів вибору подальших християнських шляхів, здійсненого українцями к ХVІ-ХVІІ ст.:

1. прийняття римо-католицизму, входження в римо-католицькі парафії Речі Посполитої;

2. прилучення до протестанських переконань, участь у створенні протестанських громад в українських землях;

3. усвідомлення єдиного спасіння української православної церкви у прийнятті московської опіки, активна підготовка чи сприяння відповідним заходам;

4. спроби оздоровлення української церкви в рамках існуючого Константинопольського підпорядкування та східнохристиянської орієнтації;

5. спроби відродження української церкви у співробітництві з Римом.

Проаналізовано конструктивний потенціал означених варіантів, причини їх життєздатності чи нежиттєздатності. Визначено, що перший і другий варіанти не забезпечували вичерпного вирішення українських релігійно-церковних проблем, і, відтак, закономірно не були реалізовані в загальноукраїнському масштабі. Виявлено, що третій варіант, з огляду на особливості місця і ролі України й Московщини в східнохристиянській спільноті, був логічним для української церкви як складової східнохристиянської системи, але не для української церкви як самобутної східнохристиянської одиниці. Визнано слушність розрахунку на краще збереження української церкви як православної під московською опікою. Виявлено, що можливості реалізації четвертого і п'ятого варіанту були обумовлені мірою адекватності пропонованого напрямку оптимізації українського християнського шляху його висхідним засадам та українським стратегічним націодержавним інтересам. Показано, що четвертий варіант не виводив на додаткові, ще не задіяні сили для реформування церкви, і виявився коротким містком до промосковського варіанту.

Визначено, що в п'ятому варіанті пропонується не заміна іновірної світської влади (як в промосковському варіанті), а зняття релігійної мотивації нерівних стосунків із західними християнами, що зберігає природний для українців геополітичний зв'язок, сакрально санкционуючи його рівноправність. З'ясовано: хоча п'ятий варіант, як і четвертий, ще не вирішує всього спектру проблем українців - національних, соціальних, політичних - але розмикає коло не тільки зовнішніх, а й внутрішніх обставин, в яких розвивалася криза української церкви, і це виявилося перспективно корисним для фундаментальних церковних й національних інтересів українців. Автор підсумовує: єдиними практично можливими альтернативами орієнтаційного вибору українського християнства, розвиток якого зайшов у кризу, були: відкликання до Москви або відкликання до Риму - послідовне визначення між християнським Сходом і Заходом.

У четвертому розділі - "Становлення греко-католицьких ідей в ході унійних пошуків українців" - через осмислення особливостей українських унійних шукань та шляхом порівняльного аналізу різних українських унійних проектів, виділяється й оцінюється напрямок української християнської думки, що оформився в Берестейській унії та поступово реалізувався в діяльності Української Греко-Католицької Церкви.

Насамперед автор з'ясував, що передісторія Берестейської угоди у викладі багатьох дослідників, як от І. Огієнка, В. Кудрика, С. Томашівського, І. Шевціва, представляється низкою окремих різнорідних події. З них лише частину коректно відносити до унійних акцій, тоді як інша частина стосується двосторонніх українсько- римських контактів. Останні старші за будь-яку українську участь в унійному русі. Але українська церква, включена в східнохристиянську орбіту, продовжувала зносини з Римом часто під час і в складі різних унійних акцій. Внаслідок цього, як виявлено, українсько-римські контакти та українська участь в унійних заходах здебільшого послідовно не розрізняються. Однак і на церковних соборах, що розглядали унійні справи, і в листуванні й переговорах українські церковні і світські лідери заявляли про спеціальні українські унійні інтереси.

Щоб визначити сутність ціх інтересів, автор мав насамперед проаналізувати входження українців в християнську родину, їх проблему самовизначення в ній. Визначено, що ця проблема зумовлена протиріччям між природними, як для європейського народу, та санкціонованими східнохристиянським підпорядкуванням пріоритетами культурного спілкування. Виявлено, що не географічне розташування України між християнським Сходом і Заходом саме по собі, а скоріше неоднозначне самовизначення між ними робило українських християн потенційними учасниками унійного руху. Відтак, встановлено: оскільки духовність українців не формувалася засадово як євразійська, оскільки їх дохристиянська релігійність була ідентична середньоєвропейській, остільки українців як членів східнохристиянської спільноти чекали невідворотні утруднення духовної самореалізації. Це й могло створювати особливу для українців мотивацію їх участі в унійному русі: унійний рух міг розглядатися як форма руху в бік європейської духовної й культурної спільноти, повноправними членами котрої були неофіти Київської Русі.

Встановлено, що в проблемній ситуації релігійних зв'язків з східнохристиянською спільнотою та політичних і культурних зв'язків із західнохристиянською спільнотою, активізувалися роздуми українців над власним місцем між християнським Сходом і Заходом.

Виявлено, як у відповідних шуканнях поступово поляризуються не тільки ті чи інші "дозахідні" та їм альтернативні позиції, але й такі позиції, котрі традиційно об'єднуються визначенням "унійні". З'ясовано, що серед учасників унійного руху ті українці, чия ментальність трансформувалася згідно наставлінь Константинопольських вчителів, будували свою участь в унійних справах згідно підходу: "від корисного для українських християн - можливого для українців - православних".

Така позиція нагадувала відношення до унійних ідей грецьких угодовців, вона не загрожувала українцям клопотами орієнтаційних змін та відповідальністю за них. Ті ж українці, які виявились здатними до самостійного, наближеного до європейського мислення в ширших християнських масштабах, демонстрували принципово відмінний підхід: "від корисного для українських християн - природно доцільного для українців - європейців". Ця позиція могла бути узгоджена з давньою римською зацікавленістю у співробітництві з українцями, як узагальненою зацікавленістю західних християн - європейців у природному партнері - Україні, що і сталося в 1595-1996 роках.

Як показує дослідження перипетій боротьби за різні українські унійні проекти, речники двох визначених позицій виступали скоріше опонентами, ніж співробітниками (починаючи з князя К. Острозького й І. Потія).

Виявлено, що переконання у можливості унії лише як загальної православно-католицької домовленості (або принаймні як угоди, санкціонованої Константинопольським патріархом), робило неприйнятною пряму українсько-римську домовленість і спонукало до діяльності фактично анти унійної, об'єктивно наближаючої фатальні для України події 1654 та 1686 років.

Натомість, ідеологи й будівничі Берестейської унії І. Потій, Й. Кунцевич, В. Рутський, розуміючи всю нереальність загальної унії в ситуації XVI-XVII ст., бачили кращу перспективу розвитку своєї церкви в інтеграції з церквою католицькою.

Через об'єднання з цією найбільшою загальноєвропейською організованою силою вони сподівалися повернути визнання західних християн та природне місце українців в європейській спільноті. Відтак, автор доходить висновку про формальність застосування назви "унійні" щодо подібних ідей.

Хоч визначене об'єктивне ідейне спрямування рішень Берестя згодом очевидно розгортається в діяльності УГКЦ, його можна виявити, як доводить дослідник, і шляхом співставлення з ідейним колом інших українських унійних задумів XVI-XVII ст.

Останні докладно аналізуються, з урахуванням історичного тла унійної діяльності провідних світових християнських чинників. Першим, в контексті інтересів великої християнської політики, ще в кінці XVI ст., висувається проект українського патріархату під опікою папи. З'ясовані виявлені в цій справі позиції: зацікавлена - Риму, поміркована - Константинополя, і непослідовна - української сторони. Наголошено, що в той самий час Москва, без довгих міжусобних дискусій, добилася визнання власного незалежного патріархату. Вже цей перший нереалізований унійний план продемонстрував відсутність реальних шансів продуктивного співробітництва відразу всіх названих християнських чинників, і активізував пошук частиною українських християн окремої українсько-римської домовленості. Вона й була досягнена в 1596 році. Однак, Берестейську унію не прийняли всі українці, і пошук унійних шляхів продовжувався в пер. пол. XVI ст., заради примирення "Русі з Руссю".

З'ясовано, що у всіх відповідних спробах 20-40-вих рр., якими активно переймався Рим і які переважно ігнорував Константинополь, уніати намагалися переконати православних прийняти пом'якшений варіант унії (як мінімум, згідно Флорентійського зразку), а православні погоджувалися лише на символічне визнання папи в об'єднаному патріархаті (ієрархічний зв'язок якого з Константинопольським резервувався), і на проголошення вживаного християнського "кредо" ідентичним західнохристиянському. Показано, отже, закономірність невдач корекції Берестейської унії - найбільш послідовної українсько-римської домовленості.

На основі здійсненого аналізу автор сформулював наступний висновок: ідейний потенціал того напрямку української християнської думки, котрий поступово реалізувався через заключення Берестейської унії, був об'єктивно націлений на приведення духовних орієнтирів українців у відповідність з природніми для них пріоритетами культурного спілкування, і, таким чином, на усвідомлення і повернення українцями свого адекватного місця в європейській спільноті.

В п'ятому розділі - "Історичний досвід і сучасні проблеми духовного самовизначення греко-католиків" - досліджуються самоідентифікаційні пошуки греко-католиків як спроби віднайдення українцями своєї духовної ідентичності між Сходом і Заходом. Проаналізовано перетворення, що відбувалися в уніатській церкві. Серед аргументів на користь необхідності та невідворотності змін в ній, автор наголосив на таких:

- по-перше, Берестейська унія, власне, й укладалася для того, щоб змінити стан і статус української церкви;

- по-друге, ефективність взаємодії з керівним центром, як і рівноправність співжиття з іншими членами церковної організації (а ідеологи унії сподівалися на допомогу першого і визнання других) залежить від того, наскільки окремо взятий учасник вписується у дану систему.

Визначено безальтернативність дозахідного напрямку змін в уніатській церкві.

Навіть в українській православній церкві відбувалися аналогічні зміни, стараннями митрополита П. Могили, засвідчуючи негнучкість ортодоксального православ'я, його слабку здатність прогресувати згідно викликів європейського духовного поступу.

Очевидна привабливість звернення до набутків динамічної конкурентної католицької традиції визнається на сьогодні багатьма науковцями, наприклад, П. Галадзою, І. Паславським, С. Сеник.

Натомість, автор вказав на причини, з яких уніатська церква не могла трансформуватися у зразок єдиної досконалої християнської церкви, зокрема:

- по-перше, уніатська церква в період свого становлення сама потребувала допомоги, їй не по силам було виконувати складну роль піонера відновлення християнської єдності й повноти;

- по-друге, уніатська церква мала інтегруватися з пост Тридентською католицькою церквою, реально далекою від екуменічних налаштувань;

- по-третє, східні й західні християни XVI-XVII ст., демонстрували надто різне розуміння бажаної церковної єдності, про що було відомо уніатам, зокрема з полеміки, усної та друкованої.

Простежено хід ідентифікації й самоідентифікації уніатів. Аналіз історичних свідчень Берестейського періоду виявляє, що православні, починаючи з Берестейських соборів вже дивилися на уніатів як на зрадників православ'я, котрі перейшли на католицизм, чим, до певної міри, випереджали й прискорювали відповідну еволюцію самовизначення уніатів. Останні, з одного боку, в Берестейських артикулах наголошували на дотриманні старих звичаїв. Однак, промотор унії І. Потій вважав за можливе вже у 1598 році в листуванні з князем К. Острозьким розмірковувати про перебіг відносин "руського і римського набоженства католиків".

Проблеми цих відносин, як з'ясовано, були обумовлені насамперед тим, що Берестейська унія укладалася українською церквою, котра століттями розвивалася в східнохристиянській системі, і католицькою церквою, відповідно, вже далекою від колишнього (за часів Київського християнства) визнання одновірності українців.

Виявлено, що прозахідні зміни в уніатській церкві тривали і в умовах польської влади, чия здатність адекватно репрезентувати для українських християн західнохристиянський світ була обмежена деструктивним досвідом підкорення українців й релігійного протистояння з ними, і в умовах толерантнішої до українців австрійської влади, для якої самоутвердження за їх рахунок не було справою існування. Разом з тим, наголошено, що уніатська церква, визнана австрійською адміністрацією як греко-католицька (отже, одновірна), перейшла до активної реалізації свого потенціалу, що вона виявилася здатною одухотворити українське відродження в Галичині. Автор робить висновок: відповідна активність церкви мала бути підготована її попереднім розвитком, а значить, й накопиченими перетвореннями (прозахідними).

З'ясовано, що осмислення цих змін призвело, поруч з політичними причинами, до виділення в греко-католицькій церкві наступального крила - "західників" та їм опозиційного - "восточників". Простежено їх протиборство з ХІХ-ХХ ст., виявлено його стимулююче значення для самоідентифікаційних пошуків греко-католиків. Визначено, що домінуюча тенденція еволюції церкви продовжувалася - і продовжувалася корисно для духовних й національних інтересів українців. Аналіз документально зафіксованого розвитку УГКЦ показує, що вона актуалізувала риси, характерні для католицької церкви, й насамперед стала самодостатньою інституцією. Це очевидно означилося в реаліях другого (міжвоєнного) підпольського і підрадянського періоду, та поруч згубної еволюції української православної церкви в складі Московської патріархії.

Відтак, з'ясовано, що синтез в УГКЦ східної та західнохристиянської традицій є скоріше бажаний певними колами, ніж здійснений, і що надбання й перспективи УГКЦ як "містка" між християнським Сходом і Заходом є досить проблематичними.

Проаналізувавши шукання власної ідентичності греко-католиками, в контексті самоідентифікаційних пошуків в межах всієї нації, автор робить висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в межах всієї нації.

ВИСНОВКИ

Феномен українського греко-католицизму є породженням проблеми непослідовного, з огляду на природні духовні зв'язки українців та пріоритети їх культурного спілкування, самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом. католицизм церковний християнський

В українському греко-католицизмі реалізується спроба розв'язання названої проблеми: не пристосуванням до вразливого положення між християнським Сходом і Заходом - спільнотами різних духовних і культурних традицій, різних ідеологічних, політичних, социально-економічних систем, а виходом з такого положення. На об'єктивне спрямування цієї спроби вказує актуалізація в українців греко-католиків типово європейської, західної духовності та культурно-цивілізаційного самовизначення, притаманних сусіднім європейським народам західнохристиянських традицій.