Неоплатонічна традиція в східній патристиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неоплатонічна традиція в східній патристиці

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Останні роки нашого століття ніби підводять підсумок складному і багатому на події 2000-літньому періоду розвитку християнства, яке справило надто значний вплив на все громадське й культурне життя людства. Перш за все це стосується європейської цивілізації, котра протягом цих двох тисячоліть формувалася як цивілізація християнська. Завдяки християнству і наші предки мали можливість прилучатися до скарбниці світової культури, здійснювати поступ у напрямку до суспільств, які гарантують достаток і благополуччя. Тому нині, поряд з розвитком національної ідеї як ідеї української державності, своє відродження переживає і релігійна ідея. Потяг наших громадян до гуманізації всіх областей життя, намагання утвердити пріоритет загальнолюдських цінностей спричинюють їх підвищений інтерес до християнства, його витоків та еволюції.

Характерною особливістю духовного розвитку українського народу в минулому був етноконфесійний синкретизм, за умов якого здійснювався синтез християнської і дохристиянської культури. Тому саме аналіз усіх складових цього синтезу та їх взаємодії допомагає більш глибоко усвідомити корені європейської і вітчизняної духовності, їх проблеми і можливі шляхи прискорення культурного прогресу.

Для з'ясування ролі релігії в духовному розвитку суспільства особливої ваги набуває потреба вивчення теоретичної спадщини східних отців церкви (представників патристики), які жили й творили в період раннього християнства. Це зумовлене тим, що, по-перше, перехідні епохи з їх ламкою застарілих стереотипів завжди є складними й болісними в суспільному розвитку, завдяки чому викликають підвищений інтерес дослідників, по-друге, саме східна патристика є важливим етапом у безперервному розвиткові людської думки протягом тривалого періоду (від стародавнього до нового часу), і тому без неї наші уявлення про християнство будуть неймовірно збіднені. Адже саме патристика заклала свій неповторний стиль, свою власну систему цінностей, забезпечивши тим самим вплив на весь подальший розвиток європейської цивілізації.

Саме в творах східних отців церкви були обгрунтовані фундаментальні основи християнського вчення. Велику роль грала патристика і в подальшій історії християнства. Тому звернення до її ключових положень сприятиме розкриттю шляхів адаптації християнства в античному світі, з'ясуванню причин виконання ним своєї місії в духовному, соціальному і політичному житті.

Але східна патристика не тільки заклала основи християнського богослов'я, не просто визначила характер його подальшого розвитку. Вона стала також акумулятором і засобом перенесення ідей багатої спадщини античності в наступні епохи. Позбавлена цієї спадщини, східна патристика виявилася б сухою і закостенілою. Не випадково в її структурі можна простежити всі фази античних уявлень, які побутували в добу середньовіччя. Ось чому її дослідження дає змогу звернутися до культурно-філософського потенціалу греко-римського світу, в надрах якого започаткували себе сучасна наука, юриспруденція, мистецтво, мораль, література тощо.

У цьому зв'язку не можна обійти увагою такого підсумкового здобутку пізньої античності, як знаменитий філософський синтез неоплатонізму, що узагальнив кращі досягнення стародавньої мудрості, але на сьогодні ще мало вивчений. І це при тому, що вже в ранньохристиянському богослов'ї склалася потужна неоплатонічна традиція, під впливом якої перебувала більшість східних отців церкви. Хоча неоплатонізм протиставляв себе християнству, проте його ідеї були широко використані представниками східної патристики, які, виходячи з цієї теоретичної бази, піднесли своє богослов'я на рівень складного й багатогранного інтелектуального вчення.

Подібна неоднозначність щодо здобутків минулого є закономірною для носіїв будь-якого нового світогляду, котрий формується на зламі епох. Вони повинні радикально заперечувати старе, щоб стверджувати нове, і разом з тим зберігати з ним спадкоємний зв'язок. Тому простежуючи стосунки неоплатонізму й філософсько-богословської системи східної патристики, можна чіткіше зрозуміти як змістовний бік християнства, міру засвоєння ним культурних цінностей, так і форму донесення їх до індивідуальної та суспільної свідомості.

Саме завдяки патристиці ми до сьогодні відчуваємо вплив ідей античності і середньовіччя, на яких згодом зводилися чи не всі містичні й раціоналістичні течії, органічно пов'язані з християнством. І такий пошук коренів та зв'язків християнства з попередніми вченнями не применшує його значимості, але показує спадкоємний характер високих одкровень. Адже з'ясування релігійно-філософських підвалин сучасної європейської культури допомагає більш глибоко осягнути і корені нашої духовності.

Аналіз релігійно-філософських витоків сучасної європейської культури допомагає більш глибоко усвідомити корені нашої духовності. Суттєві зміни, які за останні роки відбулися в усіх сферах українського суспільства, зумовили, незважаючи на всю їх суперечливість, кардинально нову ситуацію в духовному житті України. Вони поставили складні питання переосмислення принципів духовності відповідно до завдань майбутнього, осягнення глибинних пластів світової та вітчизняної культури. В суспільстві все виразніше простежується прагнення до включення минулих здобутків релігійно-філософської спадщини в кругообіг «працюючих» цінностей. Певна річ, будь-яка історична культура є сучасною тільки потенційно. Щоб вона стала «сучасною» реально, мають бути наявними відповідні соціальні потреби та відповідний матеріал для успадкування.

Тому актуальність означеної проблеми зумовлюється не лише потребою подальшого простеження ролі християнства в розвитку культури та філософської думки, але й необхідністю наукового узагальнення його багатовікового духовного досвіду, поглибленого вивчення закономірностей функціонування релігії, її місця в процесі забезпечення безперервності філософської традиції. Оскільки духовна спадщина минулого акумулює час і соціальний досвід попередніх поколінь, її освоєння дає змогу глибше пізнати витоки й зміст культурних явищ сьогодення, усвідомити перспективи збагачення культури.

Не випадково на кожному етапі свого розвитку суспільство вибирає з аналів релігії та філософії насамперед те, що так чи інакше близьке до його почуттів і думок, підтверджує і обгрунтовує їх, здатне працювати на майбутнє.

Характер вирішення цього питання значною мірою обумовлюється включеністю релігійних об'єднань у процеси культурних обмінів. Для нас особливо важливим у цьому зв'язку є аналіз дії механізму культурної спадкоємності в практиці православної церкви. Тому існує необхідність поглибленого релігієзнавчого та історико-філософського дослідження специфіки богословського підходу до культурно-філософської (в тому числі неоплатонічної) спадщини. До того ж саме православ'я може зберегтися в Україні лише за умови відродження основних тенденцій розвитку релігії, її рис, характерних для доби Українського православ'я, рис, які значною мірою формувалися під впливом ідей стародавніх неоплатоніків. Ось чому сьогодні актуальним стає завдання координації зусиль усіх людей, незалежно від світоглядних орієнтацій, по освоєнню культурно-філософської спадщини минулого.

Нарешті, зазначена проблема має глибокий гуманістичний смисл. Її розкриття дасть змогу ще раз апелювати до провідних положень православного вчення про людину, тих положень, які сформувалися під впливом пізньоантичної традиції і здатні сприяти утвердженню в суспільстві високої моралі і культури, взаємоповаги і толерантності, діалогу між представниками різних конфесій в рамках екуменічного процесу шляхом подолання тих аномалій, які спричинюють громадське непорозуміння. Бережливе ставлення не тільки до своєї спадщини, але й до загальнолюдських цінностей всесвітньої філософії стимулює процеси взаємовпливу і взаємообміну різних культур, сприяє переборенню національної замкнутості в духовному розвитку суспільства.

Отже, звернення в дисертації до далеких часів в історії релігійно-філософської думки є не просто екскурсом у минуле, але має прямий вихід на сучасність.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалася в системі досліджень, які в останні роки проводить кафедра релігієзнавства Київського університету ім. Т. Шевченка. Зокрема, робота пов'язана з плановою темою «Філософія релігії як філософське релігієзнавство», над якою колектив працює під керівництвом завідуючого кафедрою проф. Лубського В.І. Має вона зв'язок і з тим науковим доробком, який був накопичений в процесі дослідження основних напрямків християнської філософії, започаткованому під керівництвом проф. Калініна Ю.А.

Проте якщо науковці кафедри аналізували питання взаємозв'язку ідеалістичної філософії і богослов'я на різних етапах функціонування релігійного комплексу і, зокрема, в процесі діяльності Української православної церкви, духовні витоки східно-християнського теоретизування все ще залишаються маловивченими. В той же час необхідність всебічного дослідження духовної спадщини раннього християнства, з якої у своїй діяльності виходять сучасні православні церкви, особливо зростає в наші дні, коли постає завдання підведення підсумків розвитку християнської ідеї протягом майже 2000 - літнього періоду її історії. Водночас це спонукає до поглибленого вивчення філософії християнського неоплатонізму, що була своєрідним містком при переході освічених язичників до монотеїстичної релігійності. Все це й зумовило обрання дисертантом теми своєї роботи.

Мета і завдання дисертації. Метою дисертації є здійснення комплексного релігієзнавчого дослідження впливу ключових положень і концепцій неоплатонічного синтезу на богословсько-філософську систему східної патристики як теоретичної основи православного вчення.

Для реалізації поставленої мети необхідно було розв'язати наступні завдання:

- простежити основні етапи і напрямки розробки в давньогрецькій філософії богошукацької проблематики, яка була систематизована в неоплатонізмі й отримала подальший розвиток у ранньохристиянському богослов'ї;

- розкрити основні принципи й методи святоотцівської інтерпретації принципу спадкоємності в філософській культурі на основі оцінки раннім християнством здобутків елліністичної мудрості;

- визначити шляхом порівняльного аналізу характер розуміння діалектики розвитку Універсума в неоплатонізмі й патристиці;

- розглянути зміст святоотцівської онтології через аналіз процесу трансформації ідей неоплатонічної тріадології у тринітарному вченні раннього християнства;

- проаналізувати специфіку патристичного тлумачення проблеми співвідношення трансцендентного начала зі світом і людиною шляхом простеження впливу на богослов'я ідей неоплатонічної космології й антропології;

- з'ясувати механізми і форми вироблення містичного досвіду, започаткованого в пізньоантичній філософії, і на цій основі простежити етапи процесу богопізнання, відображеного у філософії східної патристики.

Теоретико-методологічна основа та джерельна база дослідження. Особливістю дисертаційного дослідження є те, що воно виконане на межі релігієзнавства та історії філософії. І це логічно позначилося на його методологічних засадах. При розв'язанні поставлених завдань дисертант виходив із принципів об'єктивності, світоглядного плюралізму, уникаючи конфесійної заангажованості, що відкривало можливість неупередженого підходу до дослідження складних і суперечливих взаємовідносин пізньоантичної і ранньохристиянської філософії, з'ясування основних форм освоєння неоплатонічної спадщини в концептуальних побудовах східних отців церкви, простеження подальшого впливу християнизованого неоплатонізму на православ'я. Водночас потреба аналізу філософських та богословських текстів спонукала до використання методів аналізу й синтезу, аналогій, систематизації й узагальнення.

Апелюючи до історії давньогрецької філософії, дисертант свідомо обмежувався аналізом її проблем через призму традиції богошукання. При цьому дисертація будувалася на конкретно-історичному матеріалі, що зумовлювало розгляд релігійних явищ у їх розвитку та взаємозв'язку з іншими явищами. Дисертант критично сприймав праці радянських авторів, для яких часом був характерний заідеологізований підхід до релігії та ідеалістичної філософії. Долаючи догматичні установки минулого, дисертант вдався до аналізу релігійної філософії на основі широкого гуманістичного погляду.

Суттєвим концептуальним підгрунтям дисертації слугували теоретичні розробки, які з позицій сучасного релігієзнавства здійснені в працях В. Бондаренка, А. Глушака, Є. Дулумана, А. Колодного, О. Крижанівського, Б. Лобовика, В. Лубського, В. Нічик, М. Рибачука, В. Танчера, П. Яроцького та інших, і в яких обстоюються нові підходи до оцінки релігії як невід'ємного елементу духовності. Для розв'язання поставлених завдань авторові необхідно було також звернутись до праць російських (О. Замалєєва, П. Гуревича, М. Гордієнка, О. Лосєва, М. Лоського) та західних (П. Аммана, Д. Баумстарка, К. Крумбахера, Р. Пайне, Б. Рассела, Ф. Фаррара, К. Штайнера) дослідників, які мають суттєве значення для розуміння закономірностей становлення та розвитку раннього християнства і релігійно-філософських вчень у складну епоху раннього середньовіччя. В роботі автор опирався на висновки та дані історії, мистецтвознавства, етики, естетики.

Дисертаційна робота грунтується передусім на таких джерелах, як філософські та богословські твори, які стали основним об'єктом наукового розгляду, зокрема праці давньогрецьких мислителів (від орфіків до неоплатоніків включно) з онтологічної, антропологічної та гносеологічної проблематики, спадкоємності в розвитку філософії і ставлення до філософської спадщини минулого. Предметом дослідження стали концепції неоплатоників, переосмислені в творах східних отців церкви (Оригена, Григорія Ніського, Василія Великого, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Іоана Дамаскіна, інших).

Важливим джерелом в розробці теми дисертації були також праці українських богословів (Іларіона, Климента Смолятича, ісихастів, полемістів, діячів Києво-Могилянської академії, представників академічної філософії), а також окремі видання та сучасна періодична церковна література («Богословские труды», «Журнал Московской Патриархии», «Православний вісник», інші), в яких відображене ставлення церкви до античної спадщини. Дисертант опирався на твори вітчизняних і зарубіжних мислителів минулого та сучасних авторів, що розкривають роль релігійного фактору в історії суспільства й історії культури, місце православних інтерпретацій філософських проблем в процесі вирішення актуальних завдань цивілізації, підхід до ролі релігії та церкви в духовному житті суспільства.

Наукова новизна дослідження. Неоплатонічна традиція в східній патристиці - це сукупність ідей, принципів, методів та інших виявів елліністичної філософії, представлених в останньому античному синтезі і освоєних та перенесених з нього в раннє християнство представниками богословської думки. Завдяки цьому обгрунтована неоплатоніками - «теологами» концепція монотеїстичної релігійності була адаптована з теоретичного рівня до рівня повсякденної свідомості, в результаті чого елітарне вчення стало доступне широким масам населення. Це означало, з одного боку, певне спрощення і вульгаризацію філософської спекуляції, а з іншого, - надання «нерозмірковуючій» вірі вигляду віри офілософствуваної, інтелектуалізованої. Тому торжество східної патристики над грецьким неоплатонізмом поставало не як розрив культурно-філософської традиції, а як таке заперечення язичницької духовності, котре передбачало переосмислення і вибіркове засвоєння християнством цінностей класичної філософії, які суттєво вплинули на антропологічний і культурологічний аспекти релігії одкровення, зумовили у відомому смислі її плюралізм, перетворили християнство на динамічну конфесію, сприйнятливу для будь-якого культурного середовища.

В процесі дослідження обгрунтовані положення і висновки, які відзначаються науковою новизною:

- зародившись у процесі розв'язання суперечностей між емпіричним знанням і міфологією шляхом заперечення останньої, давньогрецька філософія надалі виступає як теоретичне підгрунтя реформаційних тенденцій, що започаткувалися в надрах язичництва у вигляді містицизму як своєрідного вираження пробудженого релігійно-морального почуття. Тому філософська думка Еллади забезпечувала обгрунтування богошукацької традиції як вияву прагнення давньогрецьких мислителів до очищення міфологічних форм. Закономірним було їхнє сходження від гілозоїзму через пантеїзм і деїзм до теїзму, завдяки чому вони виступають по-суті як предтечі ідеї монотеїстичної релігійності. В результаті історія античної філософії у певному смислі може розглядатися як історія шукання єдиного Бога;

- в перехідну епоху від античності до середньовіччя простежується справжній містичний бум, який активізує процеси диференціації, теокрасії та централізації культів як передумову подальшої трансформації міфологічних уявлень в систему релігійного синкретизму, створює підгрунтя для торжества ідеї монотеїзму. Започаткувавши себе за умов подібних духовних пошуків, велична система неоплатонізму відобразила тенденцію переходу елліністичної думки від богошукання до сакралізації. Це було реалізоване через синтез найвагоміших висновків усіх попередніх ідеалістичних вчень і обгрунтування програми реформування греко-римського політеїзму на засадах ідеалістичної філософії, ключові положення якої згодом були запозичені, переосмислені і використані представниками патристики згідно потреб власної релігії;

- ставлення ранньохристиянських богословів до результатів духовного виробництва античності детермінувалося гострими соціальними колізіями доби формування східної патристики. Тому поряд з проявами культурного «негативізму», обумовленими несприйняттям отцями світоглядних орієнтирів еллінізму, простежується успадкування ними попередніх філософських ідей, хоча часом і в спрощеному вигляді. При цьому отці церкви орієнтувалися на вибіркове використання здобутків античної, насамперед неоплатонічної мудрості, що розглядалася як засіб підготовки християнства в нехристиянському середовищі;

- виникнувши в одній і тій же духовній атмосфері, в одних і тих же культурних центрах Середземномор'я, неоплатонізм і патристика хоча й розрізнялися в соціально-політичних та ідейно-догматичних засадах, проте поставали як неминучі результати багатовікових титанічних пошуків людством шляхів, що ведуть до духовної свободи, до самовдосконалення особистості, послаблення залежності душі від чуттєвого й матеріального. Тому навіть за умов протиборства елліністична філософія і християнське богослов'я ішли назустріч одне одному, виявом чого стали процеси теологізування пізньоантичної філософської спекуляції і офілософствування ранньохристиянської теології. На основі запозичення представниками патристики ідейно-методологічного та логіко-концептуального апарату язичницької філософії формується християнізований неоплатонізм як засіб забезпечення безперервності філософської традиції;

- в неоплатонізмі й патристиці простежуються тотожні варіанти розвитку Універсума, що підтверджується схожістю неоплатонічної тріади (Єдине-Ум-Душа) і християнської Трійці (Отець-Син-Дух), яким підлягають інші духовні істоти (демони в платонізмі і ангели в християнстві). І хоча ця тотожність не є абсолютною, оскільки християнство залишається теїзмом, а неоплатонізм не пориває з пантеїзмом, здійснювана в пізньоантичній філософії деміфологізація та дезантропоморфізація Бога звільняла його від земних властивостей. Надалі, будуючи співзвучні християнським поглядам концепції «перебування» Бога-в-собі, «сходження» духовного до матеріального та «піднесення» душі до Першоєдиного, неоплатоніки відкривали отцям церкви шлях до філософського обгрунтування релігії одкровення. Але, надавши античному політеїзму засоби систематизації та реформування його положень, неоплатонізм поступився християнству, яке хоч і апелювало до його теоретичного потенціалу, проте змогло краще задовільнити релігійні потреби мас;

- виходячи в своїх основоположних концепціях із віри в абсолютну реальність (перебування) Понадсущого як первинної основи буття, блага, любові і краси, неоплатоніки й отці церкви по-суті не розходилися в своїх ціннісних засадах. Тому, незважаючи на відмінності в догматичній частині їх систем (онтології, логології, пневматології), відображена в ранньохристиянській філософії ідея особистісного Логоса (Бога-Сина) давала змогу не тільки легко вивести з Першоєдиного всі види буття, яке за неоплатонічною схемою розгортається від вищого до нижчого, але й переробити субординаціонізм в координаціонізм, а пантеїзм - в теїзм, що закладало основи неоплатонічної традиції в філософії патристики;

- протиставлення небесного й земного, горішнього і долішнього приводило язичницьких філософів і християнських богословів до розуміння світу як результату «сходження» духовного до матеріального і сприйняття останнього як блідої копії ідеального. Опираючись на принципи неоплатонічної космології й антропології, отці церкви надавали смислу посейбічному існуванню як процесу гармонізації всіх видів буття, що передбачало їх кінцеву єдність. І хоча, виходячи з позицій соматології та психології, теоретики обох систем розглядали людину як істоту, в котрій душа через гріхопадіння виявилася ув'язненою в тенетах плоті, все ж вони вбачали земне покликання людини в очищенні безсмертної душі, в невпинному спрямуванні її до спорідненого надприродного начала;

- вважаючи, що обоження як результат «піднесення», зворотного руху душі до своєї первісної єдності, можливе лише завдяки богопізнанню, неоплатоніки заклали основи розвинутого згодом у східній патристиці катафатичного й апофатичного богослов'я. Допускаючи при цьому можливість осягнення лише зовнішніх проявів (енергій) Божества, а не його незбагненної сутності (природи), філософи й богослови надалі апелювали до містичного досвіду, що передбачав тотожні етапи самовдосконалення, просвітлення і злиття душі з Богом, яке відбувається в любові як екстатичному моменті богопізнання. Оскільки цей процес передбачав вихід у безкінечність, відшукання Бога в самому собі, і неоплатоніки, і отці церкви усвідомлювали його як постійний і невпинний потяг душі до повноти буття в трансцендентному.

Проведене дослідження сприяло введенню в науковий обіг вітчизняних та іноземних релігійно-філософських джерел, які досі не були предметом грунтовного релігієзнавчого аналізу і знайомство з якими, на думку автора, активізує зусилля науковців, спрямовані на всебічне вивчення витоків і перспектив розвитку нашої духовності.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що проведене дослідження дає змогу відтворити цілісність органічного культурно-філософського зв'язку античності і середньовіччя на зламі складної і суперечливої перехідної епохи, осмислити значення неоплатонічної спадщини для духовного життя наступних поколінь. Узагальнення і найважливіші положення дослідження розширюють методологічну базу для подальших релігієзнавчих та історико-філософських пошуків у царині взаємозв'язку культур і релігій різних народів, особливо в контексті формування ранньохристиянського богослов'я, основні концептуальні положення якого було розроблено під впливом пізньоантичної філософії в літературі східної патристики.

Висновки дисертаційного дослідження сприятимуть усуненню наявних в наукових працях недалекого минулого перекосів і однобічних поглядів на статус християнства, допоможуть осмислити його як багату духовну реальність. Тому проведений аналіз, з одного боку, дає змогу заповнити той вакуум, який утворився в галузі релігієзнавства щодо малодосліджених питань взаємовпливу неоплатонізму і християнства, а з іншого, виступає основою для подолання ідеологічної заангажованості при відтворенні цілісної історії раннього християнства, його ставлення до античного пласту філософської культури.

Теоретична значимість дослідження полягає і в тому, що її результати будуть сприяти поглибленню наукових уявлень про особливості підходу християнських богословів до культурної спадщини минулого, роблять аналіз православного вчення більш предметним і аргументованим, що дає змогу визначити шляхи більш активного використання цієї спадщини з метою забезпечення духовних потреб нашого народу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення можуть сприяти аналізу процесів, які відбуваються в християнстві, допомогти виявити і усвідомити деякі причини внутрішньої кризи у вітчизняному православ'ї, котра зумовлює необхідність більш активного звернення до тих його духовних джерел, що закладалися при відчутному впливові неоплатонічної традиції. Тому до висновків дисертації можуть вдатися богослови й священнослужителі в своїй діяльності, спрямованій на подолання духовних негараздів у суспільстві. Водночас висновки дисертації можуть сприяти поглибленому розумінню необхідності взаємодії церковних і світських організацій з метою творчого застосування духовного потенціалу християнства за умов культурно-національного відродження в Україні. Їх можна також використати при викладанні вузівських курсів релігієзнавства і культурології, у освітянській роботі.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на 35 наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема: міжнародних наукових конференціях «Духовна діяльність і її специфіка» (Запоріжжя, 1993), «Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу» (Тернопіль, 1995), «Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення» (Київ, 1993), «Культурні парадигми перехідних епох: спадкоємність і новизна» (Одеса, 1996); I-II Всеукраїнських конгресах філософів (Київ, 1991, 1995); всеукраїнських конференціях «Українознавство і гуманізація освіти» (Дніпропетровськ, 1993), «Дух, душа, людина: витоки і пошуки» (Суми, 1993), «Людина: дух, душа, тіло» (Суми, 1996), «Відродження України: проблеми і перспективи» (Кіровоград, 1993), «Діалог культур і духовний розвиток людини» (Київ, 1995), наукових конференціях «Українське православ'я: особливості, історія, сучасність» (Київ, 1992), «Українська національна ідея і церква» (Київ, 1993), «Релігія і церква в духовному і суспільно-політичному відродженні України» (Київ, 1993); теоретичному семінарі «Світогляд і наукове пізнання» (Переяслав-Хмельницький, 1991); людинознавчих філософських читаннях (Дрогобич, 1991, 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997); сковородинівських читаннях (Харків, 1994); круглому столі «Історія релігій в Україні» (Київ, 1995) та інших.

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри релігієзнавства Київського університету імені Тараса Шевченка.

Впровадження результатів дослідження здійснювалося в формі наукових публікацій автора - індивідуальній монографії «Неоплатонізм і християнство» (13,02 др. ар.), в 14 статтях, видрукуваних у журналах і наукових збірках, публікаціях у «Релігієзнавчому словнику» тощо. Матеріали дослідження були використані автором при розробці курсів «Релігієзнавства» та «Української і зарубіжної культури», при підготовці робочої «Програми курсу «Історія світової і вітчизняної культури» (Суми, 1993; 2,5 др. ар.), планів семінарських занять з даного курсу (Суми, 1991; 1 др. ар.). Основні ідеї дисертації знайшли втілення при читанні лекцій для студентів Київського університету імені Т. Шевченка і Сумського педагогічного інституту ім. А.С. Макаренка. Окремі положення дослідження були викладені в засобах масової інформації (публікаціях в газетах, виступах на радіо і телебаченні), на науково-практичних конференціях, що проводилися по лінії громадських організацій.

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Вони зумовили звернення у першому розділі до проблеми відображення в науковій літературі взаємовідносин неоплатонізму і східної патристики. У другому розділі аналізується процес зародження і розвитку ідеї єдиного Бога в давньогрецькій філософській думці перехідної епохи від античності до середньовіччя, насамперед в неоплатонічному синтезі, на який у своїх теоретичних розробках опиралися представники східної патристики. Надалі, в IІІ-V розділах через порівняльний аналіз процесу розвитку Універсума в платонізмі і християнстві розкривається вплив неоплатонізму на ранньохристиянську філософію. Так, у третьому розділі цей вплив простежується стосовно онтології (саморозвиток вищого буття-в-собі), в четвертому - щодо космології і антропології (сходження надчуттєвого в чуттєвий світ), і в останньому, п'ятому, - по відношенню до гносеології (повернення духовного начала до своєї первісної єдності).

Таким чином, дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаних джерел.

Основний зміст дисертації

філософія святоотцівський християнство елліністичний

У вступі дисертації обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюється мета та основні завдання дослідження, вказується на теоретико-методологічну основу роботи, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну значимість дослідження, показано апробацію його основних положень, обґрунтовано структуру праці.

У першому розділі дисертації - «Проблема зв'язку неоплатонізму і східної патристики в контексті її висвітлення в науковій літературі» - розкривається ступінь розробленості даної проблематики в релігієзнавстві й історії філософії. Зазначається, що багатогранність проблеми зумовила і багатоаспектність її аналізу, звернення до нього представників різних галузей науки.

Вже ранньохристиянські богослови (представники Александрійської, Антіохійської, Каппадокійської шкіл, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, інші) відображали в своїх концепціях головні риси неоплатонічної філософії. В той же час у дисертації підкреслюється, що для цього підходу найчастіше були властиві суб'єктивізм і тенденційність. Загострені суперечності епохи, напружена боротьба з єресями та язичницькими віруваннями не дали змоги отцям церкви адекватно оцінити вплив елліністичної думки на розвиток християнської філософії, а водночас, - і визначити значимість власних зусилль, завдяки яким духовні надбання античності стали здобутком наступних епох.

В подальшому значного поширення набувають переклади пам'яток античної і святоотцівської спадщини, спроби коментування наявної в них неоплатонічної традиції. Суттєвий поштовх процесу освоєння неоплатонізму був наданий дискусією номіналістів і реалістів щодо природи загальних понять, приводом для якої стало висловлювання неоплатоніка Порфирія. У Візантії ж до неоплатонічної спадщини апелювали як під час ісихастських суперечок ХІV ст., так і в позацерковних колах (Пселл, Італ, Пліфон).

Набувши закінченого вигляду в Візантії, вчення східних отців перейшло на Русь-Україну невдовзі після її хрещення. У Придніпров'ї починають копіюватись пронизані ідеями неоплатонізму південно-слов'янські переклади ранньохристиянських авторів, створюються збірники-зведення античної і святоотцівської думки. Велику роль у прилученні Української церкви до філософських ідей неоплатонізму відіграли болгарські ісихасти (Кіпріан, Цамблак, інші) та вітчизняні мислителі - богослови Іларіон, Климент, Кирило Турівський. На жаль, давньоруські автори ще не проникалися прагненням вичленити в патристичній спадщині те, що належало античній філософії, з тим, щоб потім реконструювати ідеї стародавніх мислителів.

На основі аналізу джерельної бази в дисертації робиться висновок, що більш грунтовне вивчення і освоєння пізньоантичної спадщини починається з періоду Відродження, коли неоплатонізм став філософською основою ренесансного світогляду. Значною мірою це було зумовлене дослідницькою роботою італійськіх гуманістів-платоніків (М.Фічіно, П. делла Мірандола, К. Ландіно, А. Поліціано, інші) в області античної спадщини, їх намаганнями узгодити світогляд епохи з християнським світорозумінням.

В Україні в добу національного «ренесансу» неоплатонічна спадщина стала суттєвим засобом ідейної боротьби за самозбереження і культурну самобутність народу. До окремих неоплатонічних ідей зверталися православні полемісти (Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, інші), професори Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Кониський), діячі «другого чернечого відродження» (Паїсій Величківський).

У період нового часу бурхливий розвиток світської і богословської науки викликав хвилю нових серйозних досліджень, автори яких висловили немало цікавих думок щодо значимості античної спадщини для вироблення провідних християнських концепцій. На неоплатонічні ідеї опирався в своєму «Фаусті» Й.-В. Гете. Першим істориком філософії, який об'єктивно оцінив учення неоплатоніків, став Г.В.Ф. Гегель, котрий навіть свою систему вибудував під впливом неоплатонічної тріадології. Історико-філософській системі Гегеля наслідував Е. Целер, який дав систематизований, хоча й короткий огляд літератури з античного неоплатонізму. Огляд патристичної літератури подають такі автори, як М. Браш, В.Віндельбанд, Ф. Фаррар. Правда, їх розробки здійснювалися в загальному викладі історії античної філософії чи ранньохристиянських доктрин, тому не могли відзначатися повнотою аналізу.

В Росії в дожовтневі часи вийшла тільки одна монографія, присвячена ранньому неоплатонізму - аргументоване дослідження М. Владиславлєва «Філософія Плотіна, засновника новоплатонівської школи». Видано також єдине систематизоване дослідження з історії патристики - праця Філарета (Гумілевського) «Історичне вчення отців церкви». Між іншим, у ХХ ст. вийшло тільки дві монографії, присвячені фундаторові неоплатонізму - «Філософія Плотіна» П. Блонського і «Діалектика числа у Плотіна» О. Лосєва.

Правда, ряд авторів (Д. Азаревич, Я. Амфіонов, О. Бриліантов, О.Гіляров, В. Дмитрієвський, Г. Дяченко, С.Єпіфанович, М. Муретов, О. Новицький, В. Плотніков, О. Спаський та ін.) зверталися до основних неоплатонічних і патристичних концепцій, намагалися розкрити провідні тенденції в розвитку пізньоантичної філософії. Інші дослідники (П. Верещацький, П. Владимирський, Б. Полісадов, І. Чистович) прагнули визначити ті моменти філософії неоплатонізму, які були близькими до патристичного бачення світу. Але, на жаль, виходячи з факту конфронтації представників пізнього платонізму і раннього християнства, ці автори найчастіше акцентували увагу на розходженнях між двома світоглядними системами, намагалися показати недосконалість язичницької філософії на фоні християнського вчення, яке сприймалося як самодостатнє.

Криза синодальної церкви в Росії сприяла розвитку ліберальних ідей в позацерковних колах, представники яких (В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, П. Флоренський, ін.) підхопили і розвинули ряд ідей неоплатоників, зокрема, про Софію, теургію тощо. Проте неоплатонізм цікавив їх насамперед як інструмент вироблення власної «патристики оновлення».

З початку ХХ ст. на Заході зросла кількість наукових розробок в області неоплатонізму (П. Адо, А. Гарнак, К. Прехтер, Б. Рассел, ін.), чому сприяли нові переклади творів Плотіна на французьку, англійську, німецьку, італійську, іспанську, грецьку та інші мови. Правда, це досягалося за рахунок звуження проблематики дослідженнь. Що ж стосується перекладів «Еннеад» на російську мову, то до сьогодні перекладено лише 60 відсотків спадщини геніального мислителя, тоді як в області перекладів Порфирія, Ямвліха, Юліана, Прокла результати ще скромніші.

У Радянському Союзі вивчення неоплатонізму і патристики здійснювалося найчастіше в загальному руслі історії філософії. Сама ж проблема зв'язку філософії неоплатонізму й християнства не привертала достатньої уваги ні релігієзнавців, ні істориків філософії. Тому розвиток тих ідей неоплатонізму, які отримали продовження в східній патристиці, залишається маловивченим. І хоча вітчизняні медієвісти (В.Нічик, І. Пославський, А. Пашук, ін.) цікавилися проблемами перехідного періоду від античності до середньовіччя, місцем християнізованого неоплатонізму в минулому духовному житті України, проте вплив останнього античного синтезу на східну патристику залишається малоз'ясованим. Найчастіше радянські вчені торкалися розглядуваної проблеми лише в тій мірі, в якій вони вважали за необхідне для розкриття власних тем.

Окрім того, роботи, видрукувані в застійні роки, мали усі вади, притаманні цьому періоду розвитку науки і хибували на догматизмі, тенденційності і суб'єктивізмі. Аналізуючи духовні процеси крізь призму пануючих концепцій «непохитності» марксистсько-ленінського вчення та «реакційної» ролі релігії й ідеалістичної філософії, радянські релігієзнавці й історики філософії часом обходили гострі кути і вдавалися до спрощених висновків. За умов духовної диктатури компартії навіть у середовищі РПЦ простежуються лише епізодичні звернення богословів до теоретичних проблем патристики і ще рідше - неоплатонізму.

Таким чином, у дисертації виділяється п'ять періодів вироблення підходів до вивчення означеної проблеми: а/ патристичний (ІІІ-VІІІ ст.); б/ схоластичний (ІХ - ХІV ст.); в/ гуманістично - просвітницький (ХV - ХVІІІ ст.); г/ період нового часу (ХІХ - поч. ХХ ст.); д/ сучасний (з 20-х рр. ХХ ст).

Віддаючи належне теоретичній і практичній значимості проробленого щодо розглядуваної проблеми, все ж слід зазначити, що ряд важливих її областей вимагає більш глибокого і системного дослідження. Зокрема, в релігієзнавчій літературі мало розглядалися генеза й еволюція неоплатонічних ідей. Через незадовільні темпи перекладу пізньоантичних пам'яток власне не ставилося завдання розробки узагальнюючих праць з неоплатонізму і патристики, не кажучи вже про спроби вичленення й аналізу елліністичної філософської традиції у ранньохристиянському вченні. Оскільки основні напрямки і сфери спадкоємності між неоплатонізмом і східною патристикою не знайшли свого висвітлення в науковій літературі, не став об'єктом належного дослідження і вплив пізньоантичної думки на ранньохристиянську. Все це дає підстави зробити висновок, що проблема зв'язку неоплатонізму і східної патристики сьогодні потребує свого всебічного і об'єктивного вивчення.

У другому розділі - «Основні тенденції релігійно-філософського розвитку в перехідну епоху від античності до середньовіччя» - досліджується суперечливий процес еволюції та зв'язку релігійних вірувань з ідеалістичними течіями зазначеного періоду. Обгрунтовується думка про те, що пізньоантичний політеїзм поступово трансформував у бік монотеїзму, свідченням чого стали явища диференціації, теокрасії та централізації, які поставали на тлі формування імператорського культу, розквіту містицизму, месіанських, есхатологічних, хіліастичних та інших ідей в рамках язичницького синкретизму. Проте дати поглиблене теоретичне осмислення гострих проблем суспільного розвитку могла лише філософія, а не офіційна релігія.

Перший параграф - «Традиції богошукання в давньогрецькій філософії» - простежує специфіку багатовікового процесу обгрунтування ідеї єдинобожжя в філософській думці Еллади від орфіків до неопіфагорейців включно. Відпочкувавшись від міфології, антична філософія ще довго оперувала її ідеями і, реагуючи на вимоги часу, стала головним виразником тенденції богошукання. Особливо помітну роль в «очищенні» релігійних форм відіграв містицизм, конфлікт якого з раціоналізмом був відображенням конфлікту старих і нових богів.

Чи не вперше проблема обгрунтування богословських питань (про природу божественного начала, про долю світу, про відношення духу до Божества тощо) піднімається в езотеричному вченні орфізму, богословська система якого з її орієнтацією на єднання людини з божественним началом набула монотеїстичного характеру. В дисертації зазначається, що на грецькому грунті орфізм став першою релігією спокути і, водночас, - провідною формою передфілософії.

В роботі простежуються три періоди розвитку богошукацької тенденції в історії античної філософії доплотінівської доби: а/ споглядальний (від мілетців до Анаксагора); б/ аналітичний (Сократ, Платон, Арістотель); в/ догматичний (від стоїків до неопіфагорейців). Уже в перший період, зосереджуючись на проблемах космології, філософи цікавилися питаннями основ буття (Абсолютного буття), яким є Бог. Цей інтерес неминуче мав привести їх у контакт з богословським мисленням. Тому грецькі філософи й надалі черпали питання та відповіді на них із сфери релігії. Автор показує безпідставність офіційної в минулому тези про атеїстично-матеріалістичний характер ранньої грецької філософії, яка насправді, з позицій зростаючого містицизму, була стурбована пошуками субстанції всіх речей.

На основі аналізу філософських джерел у роботі з'ясовується внесок представників античної філософії в обгрунтування монотеїстичної тенденції. Акцентується увага на висновках, які стали своєрідним передвідчуттям християнського богослов'я: безсмертя душі й ідея спокути (орфіки, мілетці, Піфагор), теургія (мілетці), єдинобожжя (Ксенофан, Парменід), Логос (Геракліт) тощо. Відображенням пошуків мислителями субстанції всіх речей стали «Боговода» Фалеса, «Вогнелогос» Геракліта, «Речочисло» Піфагора, «Космобог» Ксенофана тощо.

Після сократівського повороту філософія «зводиться» з неба на землю і звертається до людини, її стосунків з Богом. З цього часу в ній домінує філософський монотеїзм, тому її рух у бік монотеїстичної релігійності прискорюється. Особливо значний внесок у розробку цих проблем зробив Платон (вчення про дуалізм ідеального і тілесного, передвідчуття неоплатонівської тріади, гріхопадіння душі і її очищення через Ерос як стан особливого містичного ентузіазму, зречення себе і прагнення до безсмертя). Саме платонівська філософія стала основним підготовчим ступенем до християнства. У цьому плані абстрактний монотеїзм Арістотеля з його холодним і байдужим Богом означав лише причетність людини до безсмертя і став доповненням до «теології» Платона.

В добу еллінізму відбувається переробка і пристосування до нових умов успадкованого запасу знань. Через етику стоїцизму філософія набуває релігійного пафосу, наближається до релігії, сама стає «істинною» релігією. Проте надалі індивідуальна етика поступається релігійному настрою, тому визначальною рисою ідеалістичної філософії пізньої античності стає сакралізація, домінування релігійних інтересів.

Основним знаряддям сакралізації виступає платонізм, ідеї якого проявляються у вченні еллінізованого іудаїзму (Філон) та неопіфагореїзму. На цьому етапі антична думка здійснює обгрунтування понять трансцендентного й іманентного Божества, екстазу й еманації, Першоєдиного й дуалізму Бога та матерії тощо. Філософія тепер постає як відповідь на потреби мас у авторитеті й догмі і все більше впадає в містику. Тому теоретичне обґрунтування ідеї монотеїзму виразниками богошукацької тенденції було відображенням подальших релігійно-філософських пошуків мислячим духом античності.

Найяскравішого вияву ця тенденція набуває в неоплатонічному універсалізмі, аналізу якого присвячений другий параграф - «Неоплатонічний етап сакралізації пізньоантичної філософії». В дисертації показується, що, за умов посилення містицизму, постання знаменитого античного синтезу, який виступив остаточним зведенням грецької мудрості, було закономірним. Не випадково він започаткувався саме в Александрії, де пересікалися вся культурні впливи античності.

Дослідження наголошує, що, синтезуючи попередні умоглядні вчення Еллади й Сходу, неоплатонізм виходив із багатовікової богошукацької традиції в античній філософії. Його джерелами можна вважати вчення орфіків і піфагорейців, філософію Парменіда й Анаксагора, ідеї Платона й Арістотеля, системи стоїків і Філона, східні культи й герметичні тексти тощо. В роботі висвітлюється еволюція феномену неоплатонізму, розглядається внесок його найвидатніших представників, аналізується його антихристиянська полеміка і причини поразки.

Як видно зі змісту дисертації, головний внесок у розробку неоплатонізму вніс його фундатор Плотін із Лікополя. Беручи далеко не всього Платона, він піддає його досить складній теоретичній обробці й реконструкції. Водночас вихідною точкою для Плотіна стала ідея Блага чи Добра (Єдиного), до якої Платон тільки наблизився. Система лікополітанця, в якій блискуче примирені суперечності містико-ідеалістичної і логіко-раціоналістичної побудов, із самого початку постає як сакралізована філософія чи, швидше, теософія. Щоб на рівних боротися з християнством, неоплатонізм сам мав стати релігією. Тому філософія тут найтісніше зливається з теологією і, таким чином, теологізується.

Підкреслюється, що початком всього існуючого Плотін вважав першу «іпостась» - просте Першоначало, Єдине (Ен), воно ж - Бог. Мислитель доводить до крайніх меж думку про його трансцендентність і понадсвітовість. Ця замкнута в собі самодостатня єдність, що недоступна для розуму й пізнання, є позитивне «ніщо», не має назви і, як Бог, випадає з думки. І все ж, намагаючись визначити Єдине, Плотін обгрунтовує катафатичне й апофатичне богослов'я.

Автор «Еннеад» розвиває думку про еманацію («випромінювання») з Єдиного надлишку його досконалої повноти. Наголошується, що безпосереднім творінням Ен постає друга «іпостась» - чистий Ум (Нус) як вічна думка вічного Бога. Граючи роль Логоса (Розуму) філонівської та християнської філософії, Нус лише теоретично є складним. Тому, як досконалий, він еманує третю «іпостась» - Душа (Псюхе), яка споглядає його так само, як він - Єдине. Належачи водночас до божественного й чуттєво-пізнаваного світів, Душа нижчою частиною «виливається» на множинність окремих душ і, таким чином, творить видимий світ за образом і подобою ідей (форм) умоспоглядального світу, тобто «формує» матерію.

Найнижчим шаром буття чи небуттям є невизначена і без'якісна матерія, де світло, послаблюючись, губиться в темряві. До неї Плотін зводить усе зло, грунтуючи на негативних визначеннях матерії свою теодіцею. Зазначається, що на основі попередньої філософської традиції Плотін розробляє містичну теорію світотворення як процесу падіння душ. Він наголошує, що вища Душа до свого «шляху вниз» (еманації) споглядала Нуса й Першоістоту, доки за необхідністю і, водночас, через власну гордість не спустилася в тіло.

Захоплена нижчими силами, душа впала в небуття і перебуває в тілі як у в'язниці, проте справжньою сутністю людини є вища Душа, яка причетна до божественного світу. Тому Плотін вважав за необхідне зруйнувати зв'язок душі з тілом, щоб повернути їй втрачену свободу й чистоту. Цей етико-релігійний «шлях угору» (ідеалізація) проводить душу через усі сфери в порядку, протилежному еманації.

На шляху душі до Бога Плотін виділяє три стадії: катарсис, феорія і екстаз. Відносячи екстаз до області містичного езотеризму, Плотін проводить думку, що задля досягнення істини необхідно відмовитись від мислення. Тому, лише позбувшись пристрастей і зрікшись себе, душа досягає богоуподібнення і обоження, зливається в любові з Першоєдиним. Наголошується, що об'єкта прагнення людини Плотін вбачав не поза нею, а в ній самій, тож кожен міг відшукати його. Це означало, що пізнання Бога вважалося тотожним самопізнанню. Оскільки ж остаточне єднання з Богом можливе лише після смерті, остання розглядається не як зло, а як звільнення від зла, як благо.

В дослідженні відзначається внесок послідовників Плотіна в розробку неоплатонізму: релігійно-етичні настанови, аскетика, загальні поняття, очищена «філософська» релігія (Порфирій), реформа коментаря, ускладнення ієрархії, теорія теургії, поєднання містики з математичними «субстанціями» (Ямвліх), «одухотворення» релігії містикою, солярна теологія, принципи екзегези (Юліан), поєднання містики з логікою, систематизація вчення, тріадична система (Прокл) тощо. Підводиться думка, що модернізувавши віру, неоплатоніки прийшли до усвідомлення численних богів як проявів єдиного вселенського Бога.

На сторінках дисертації відображається драматизм боротьби неоплатоніків проти «першого ворога» античної культури - християнства. В той же час наголошується, що протистояння переросло в «діалог» двох систем, які єднала схожість в догматико-релігійних началах, спільність мети (повернення людини до Божества) і т. п. Завдяки цьому неоплатонізм став містком, через який освічені язичники перейшли в християнство. І хоча античні мудреці не піднялися до християнського розумінні Бога, проте, узагальнивши результати їх духовних пошуків, неоплатонізм виробив систему засобів філософського обгрунтування теології монотеїзму, якою змогло скористатися християнство.

Третій параграф - «Східна патристика як фактор забезпечення культурно-філософської спадкоємності» - має об'єктом дослідження той аспект історії становлення й еволюції вчення східних отців церкви, в якому обгрунтовуються принципи ставлення християнства до філософської спадщини античності.

В дослідженні з'ясовуються зміст і сутність поняття «патристика», обгрунтовується специфіка її функціонування на Сході, виділяються три періоди її розвитку (ранній, класичний, пізній), визначаються відмінності між ними. Підкреслюється, що вже в перший період богословами (апологети, єресіологи, катехізатори) було визначене коло проблем, над якими й надалі працювала святоотцівська думка. Причому, незважаючи на всю свою непослідовність, представники патристики так чи інакше апелювали до античної мудрості, опиралися на її положення при обгрунтуванні богословських концепцій.

Водночас у дисертації виділяється кілька напрямків патристики, що різнилися мірою успадкування філософських ідей. Оскільки ж це зумовлювалося походженням та соціально-політичною орієнтацією отців, прихід у християнство освічених греків (александрійці, каппадокійці, антіохійці) активізував процес офілософствування богослов'я. А найсприйнятнішою для отців філософською течією, як це показано в роботі, виявився неоплатонізм, завдяки ідеям якого поступово вдосконалювалася споруда патристичного вчення. Криза античного раціоналізму сприяла розвитку патристики, яка черпала енергію в містиці.