Християнство як світова релігія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це -- друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями -- православ'я, католицизм, протестантизм.

Християнство відіграло величезну роль в історії багатьох народів світу. Під його впливом склалась сучасна цивілізація в Європі. Прихильників християнства в сучасному світі понад 1 млд. осіб, головним чином у Європі та Америці.

Християнство як світова релігія склалась поступово під впливом різних релігійних уяв i вірувань східного Середземномор'я i Передньої Азії, але переважно на ґрунті іудаїзму.

1. Виникнення християнства

Церковна точка зору на походження християнства випливає з самого змісту богослов'я яке ґрунтується на євангеліях. Християнство як вчення засновано боголюдиною Ісусом Христом, яке він проповідував у Палестині в часи римських імператорів Августа i Тиберія, був страчений i воскрес, i передав своє вчення апостолам, які проповідували його i поширили серед людей.

Виникнення нової релігії пояснювали i пояснюють тим, що людство відступившись від бога захопившись ілюзією панування над силами природи за допомогою магії, все ж таки шукало шлях до бога. Цей шлях був довготривалим i складним, але все ж таки духовні пошуки поступово привели духовних провідників до ідеї єдиного бога. Тобто людство, пройшовши тяжкий шлях "дозріло" до визнання єдиного творця -- "Коли прийшла повнота часу, послав Бог сина свого" (апостол Павло).

Представники історичної та соціологічної шкіл та прихильники матеріалістичної філософії (зокрема марксизму) пояснювали причини виникнення християнства через аналіз політичних та соціально-економічних процесів у Римській імперії І ст. Вбачали у ньому своєрідний синтез східних (іудейських) та західних (еліно-римських) релігійно-філософських ідей, що став наслідком певних причин і обставин.

Розвиток складних політичних, економічних, міграційних та культурних процесів в Римській імперії посилили кризові явища і створили умови для зростання кількості людей, що втрачали не тільки економічний, але й духовний "ґрунт під ногами" і потребували упевненості, заспокоєння чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування.

Сподівань на краще "на цьому світі" у мільйонів людей не залишилось. Не почували себе впевнено і представники родової аристократії та римського патриціату в умовах свавілля зростаючої влади імператорів. Все це створювало ґрунт для пошуків нового, замість втраченого, сенсу буття. Ці пошуки спирались на і на ідеї висловлені грецькими філософськими школами: стоїцизм, епікурейство, скептицизм, еклектизм, новопіфагорейство, платонізм, неоплатонізм, і на нові, переважно східні, містичні вчення, що поширювались в імперії - грецькі культи Аполлона і Діоніса, єгипетські культи Ізиди та Серапіса, малоазійські культи Кібели, Адоніса та Аттіса, індоіранський культ Мітри та інші. В свою чергу на сході були відомі з часів еллінізму грецькі філософські ідеї.

Для складного синкретичного релігійно-філософського світогляду населення римської імперії часів її занепаду були характерні наступні уяви, що були пізніше розвинені християнством:

ь ідея умираючого та воскресаючого Бога (культ Діоніса);

ь ідея необхідності спасіння людської душі як умови вічного блаженства;

ь впевненість у здатності кожної людини долучитись до Божества через засвоєння утаємниченої істини та участь у спеціальних обрядах;

ь необхідність посвячення і життя в громаді посвячених як умови спасіння;

ь ідея Бога-посередника між Богом-творцем і людьми;

ь поклоніння богині-матері (як у культі Ізіди), яка своєю самовідданістю рятує Божественне єство;

ь уява про трояку долю душ у потойбічному світі: вічні муки для невиправних, муки для здатних до зцілення і вічне блаженство для праведників.

Отже на зламі епох склались i філософські (Сенека, Фiлон Олександрійській, іудейські секти т. iн.), соціально-економічні i духовні (пошуки сенсу буття в світі, що змінюється) підстави для виникнення нової релігії, яка при певних умовах i якостях могла перетворитись на релігію, що могла задовольнити духовні запити більшості населення Римської імперії часів її занепаду.

Хоч християнство і виникло на ґрунті іудаїзму як альтернативне йому вчення, але не привело до витіснення іудаїзму серед євреїв. Крім того, воно поширилось не тільки в межах Римської імперії, а досить швидко вийшло за її межі.

2. Біблія як священна книга (Святе Письмо) іудеїв та християн

Біблія - це стародавня збірка, різних за формою і змістом релігійних та світських творів, які писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори тисячі років. У тлумачному словнику можна знайти таке визначення слова “Біблія": “Книга що розглядається у якості непорушного, єдиного справедливого джерела".

Для християн Біблія - є непорушне, єдине справедливе відкриття Бога людині, що містить 66 книг, записаних 40 різними авторами на протязі 1500 років. Записували Біблію люди найрізноманітнішого походження і самих різних занять: царі, селяни, філософи, рибалки, поети, державні діячі та учені. Біблія записувалась принаймні на трьох континентах і трьома мовами: старо-єврейською, арамейською і грецькою.

Остромирове Євангеліє 1056-1057 років.

Найулюбленішою старозаповітною книгою був Псалтир. Його читали, співали, з нього навчалися грамоти, на ньому ворожили. Псалтир - це збірка релігійних гімнів, написаних царем Давидом і доповнених згодом творами інших авторів. У наше видання нічого із Псалтиря не входить, бо то не розповідка, а поетична книга.

Повний текст Біблії вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1758 році, а перший переклад повної Біблії власне українською мовою було видано лише в 1905 році.

Переклали її знамениті українські письменники Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та не менше відомий вчений Іван Пулюй; сама книжка вийшла у Відні, бо царський уряд забороняв перекладати Біблію чи окремі її книжки українською мовою.

Біблія - це книга яку читали й брали собі в душу мільйони людей із різних кінців світу, планети нашої, в теперішньому і минулому. Вона впродовж віків справила великий вплив на духовне життя, літературу, культуру, образотворче мистецтво українського народу.

Всі течії християнства своїм Святим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин - Старого та Нового Заповітів. Перша, давня частина Біблії - Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.

Старозаповітна частина Біблії займає 4/5 усього тексту Біблії і відома у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі, написаний давньоєврейською. Він складається з трьох книг:

1) П'ятикнижжя;

2) Пророки;

3) Писання.

Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повторення Закону). Тут йдеться про створення Богом світу і людини, про гріхопадіння Адама та Єви, всесвітній потоп, про заповіт, який заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладена у відомих десяти заповідях. Старий Заповіт, перекладений на грецьку мову (Сегггуагінта), містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестанти визнають 39 книг, православні - 11 книг вважають неканонічними, а католики - визнають їх друго-канонічними.

Загалом історія створення старозаповітної частини Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. до н. е. - по 60-ті роки II ст. до н. е).

У Новий Заповіт, що сформувався протягом І - II ст. н. е., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для усіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій - від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис)) описується життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту відбувалася у складній боротьбі.

3. Хрест -- священний знак християн

Знак хреста був поширений серед різних народів ще з дохристиянських часів. У середині XIX ст. англійські археологи, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапили Християнство на кам'яний стовп із висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Шамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.

Християнство почало визнавати знак хреста як один із символів своєї релігії у III ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа -- небесного спасителя.

У IV ст. язичники поступово почали переходити у нову віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної їм символіки та обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособлював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя.

Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-, восьмиконечні. Однак Т-подібний хрест ніколи не був предметом поклоніння. І в жодній з ранньохристиянських катакомб не було знайдено зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення його було символічним -- у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що несе вівцю на плечах. Пізніше з'явилося зображення Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества). Згодом Христа почали зображувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки опущені, голова прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XII ст. Ісуса почали зображати розіп'ятим на хресті.

Так образ Христа, який страждає на хресті, став головним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах -- всюди були розп'яття або хрест. Образ Христа вважається втіленням страждань усього людства, символом смиренності й терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа -- взірець життєвого шляху християнства. Кожен повинен терпляче нести свій хрест, як Христос, який ішов на місце смерті із знаряддям страти на плечах.

У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому -- суть християнської моралі, значення культу хреста.

Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному християнстві хресту поклоняються не тільки як символу страждань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віруючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що оберігає від зла. В давнину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила.

Усвідомлення магічного значення хреста зумовило звичай встановлювати їх на спорудах храмів. Ще давнішим є «хресне знамення».

Цей жест походить з тих часів, коли людина, поклоняючись своєму божеству і виражаючи готовність принести себе в жертву, вказувала на різні частини свого тіла. Ритуальний жест при сотворенні «хреста» вимагає особливого положення пальців. Теологи пояснюють його вірою в триєдиність Бога, який постає як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий.

4. Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра -- дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги -- тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

5. Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ'я -- одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церковного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення, взаємозалежності між вказаними територіями.

6. Вчення Ісуса Христа, основні заповіді, Символ віри, шість правд віри як основа вчення, Літургія

Вчення Ісуса Христа викладене в Євангелії. Передусім Христос проповідував себе і без віри в Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу немає християнства. Основною заповіддю, що дає Христос, і в якій виражене по-суті все християнське вчення, є заповідь любові: „Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе” (Луки: 10/27 або Івана: 13/34-35). Таким чином славнозвісні 10 заповідей або декалог Мойсея, що був успадкований християнством від іудейства, практично виражений в двох заповідях, даних Ісусом Христом як основні. При чому формулювання дозволеного змінюється з заборонного принципу: не вбий, не говори… і так далі, на диспозитивний: просто люби (людина, яка любить не може чинити зла) і осягнеш життя вічне. Це є моральна точка зору християнства.

Тоді як з догматичної точки зору християнство виражене в Символі Віри. В період становлення християнства як релігії, а особливо утвердження її як державної, коли масово почали хрестити „новонавернених”, на двох соборах (Нікейському (325 р.) і І Константинопольському (381 р.)) було визначене в що вірять християни, а саме затверджений Символ Віри:

„Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Отця неба і землі, всього видимого і невидимого.

І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками, світла від світла, Бога істинного, від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, одноістотного з Отцем, через якого все сталось. Він задля нас людей, задля нашого спасіння, зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії, і стався людиною.

І був розп'ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і помер, і був похований, і воскрес на третій день згідно з Писанням, і вознісся на небо, і сидить праворуч Отця, і прийде зі славою судити живих і мертвих, а царству ж Його не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (і Сина) походить, що з Отцем (і Сином) рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

І в єдину святу, соборну і апостольську Церкву. Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.”

Пізніше було визначено шість правд віри:

1) Є один Бог, що все створив і всім управляє;

2) Бог є справедливий суддя, який за добро відплачує добром, за зло карає.

3) в Бозі є три особи: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий.

4) Друга Особа Божа зійшов на землю, помер і воскрес для нашого спасіння.

5) Людська душа є безсмертна.

6) Для спасіння потрібна Божа благодать.

Літургія -- це діалог між особами в Бозі, тоді як молитва це входження в життя Пресвятої Трійці: входження до Отця, через Сина у Святому Дусі. Основою Літургії є Христос, віруючі тільки беруть участь в Його молитві. Сама молитва є подякою за життя вічне, дароване Богом.

Три основні типи літургійної молитви:

1) Євхаристія.

2) Таїнства.

3) Часослов або молитва церкви (Утреня, Вечірня, Молебні).

Євхаристія (з грецької -- подяка) -- це таїнство, яке здійснюється під час Основної літургійної молитви, коли хліб і вино перетворюється в Тіло і Кров Ісуса Христа, яке споживають віруючі, щоб і духовно (через молитву) і тілесно поєднатися з Христом. Євхаристія встановлена самим Ісусом Христом (Матея: 26/26-28, Марка: 14/22-24, Луки: 22/19-20).

Християнство має сім таїнств (без врахування конфесійних особливостей): хрещення; миропомазання; сповідь; євхаристія; єлеопомазання; подружжя; священство.

Хрещення встановлене, відповідно Нового Заповіту, Ісусом Христом: „хто увірує і охреститься, той буде спасенний” (Марка: 16/16). Метою хрещення є відпущення гріхів і отримання Святого Духа (Діяння: 3/38).

Миропомазання тобто помазання священним миром (хрестовидне змазування тіла особливою речовиною, виготовленою з оливкової олії, виноградного вина та ароматичних речовин, поєднане з молитвою) -- таїнство, яке зміцнює чистоту людини, переродженої через хрещення, з яким вона отримує силу Духа Святого.

Сповідь -- таїнство покаяння. Людина кається у гріхах перед Богом у присутності уповноваженого на це служителя культу, що встановлене Новим Заповітом: „Прийміть Духа Святого. Кому одпустите гріхи, тим одпустяться; на кому зоставите, зостануться” (Івана: 20/22-23).

Єлеопомазання. В Новому Заповіті сказано: „Чи хто нездужає між вами, нехай призове пресвітерів Церкви, і нехай моляться, помазавши його єлеєм в ім'я Господнє” (Якова: 5/14).

Подружжя. Святий Павло називає шлюб чоловіка і жінки „таємницею великою” (Ефесян: 5/32) і прирівнює шлюбний зв'язок до зв'язку між Ісусом Христом і віруючими в Нього.

Священство -- таїнство рукопокладення єпископа (або декількох), завдяки чому людина отримує благодать Святого Духа для виконання обов'язків священика (Діяння: 6/6).

Отже, основною метою життя християнина є отримання життя вічного, тобто поєднання з Богом, що досягається за допомогою виконання заповіді любові і щоденної участі в Божественній Літургії (тобто поєднання з Богом на землі).

7. Сучасний стан християнства

Є також чисельна група людей, які звуть себе християнами лише формально, без будь-якої глибокої віри в християнські догмати чи майбутню есхатологію, не беруть участі у видимому поклонінні Христу, трактуючи християнство скоріш, як традицію, в якій вони народились, і до якої вони формально належать.

Загалом рівень віри та релігійного поклоніння серед тих хто приписує себе до християнської традиції суттєво коливається в залежності від переконань та знань особи, а також впливу суспільного середовища. В останні століття, в часи поширення матеріалістичного світогляду, в західному християнстві поширилась зневіра, щораз більше людей покидають церкву і займають позиції агностицизму або відвертого атеїзму. Це особливо стосується протестантських країн Європи (див. мапу праворуч).

Останні десятиліття позначились також небувалим поширенням єресей та сект в християнстві, головне в лоні протестантизму.

Тим не менше християнство залишається домінуючою світовою релігією, а на пострадянських теренах спостерігається видиме відродження ортодоксального східного християнства після 70-літнього переслідування та скасування заборон його практикування атеїстичним комуністичним режимом.

Сьогодні, загалом 2 106 962 000 в 238 країнах світу або 33 % населення Землі вважають себе християнами.

літургія біблія символ віра

Список літератури

1) Лубський В.І. “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”Київ “Вілбор” 1997 р.

2) Каутский К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА” М.1990 р.

3) Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1989.

4) Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. - Вінніпег, 1970.

5) Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. - К., 1997.

6) Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. - К., 1999.

Размещено на Allbest.ur