Греко-католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським сходом і заходом

Хоч визначене об'єктивне ідейне спрямування рішень Берестя згодом очевидно розгортається в діяльності УГКЦ, його можна виявити, як доводить дослідник, і шляхом співставлення з ідейним колом інших українських унійних задумів к.XVI-п.п.XVII ст.

Останні докладно аналізуються, з урахуванням історичного тла унійної діяльності провідних світових християнських чинників. Першим, в контексті інтересів великої християнської політики, ще в кінці XVI ст. висувається проект українського патріархату під опікою папи. З'ясовані виявлені в цій справі позиції: зацікавлена - Риму, поміркована - Константинополя, і непослідовна - української сторони. Наголошено, що в той самий час Москва, без довгих міжусобних дискусій, добилася визнання власного незалежного патріархату. Вже цей перший нереалізований унійний план продемонстрував відсутність реальних шансів продуктивного співробітництва відразу всіх названих християнських чинників, і активізував пошук частиною українських християн окремої українсько-римської домовленості. Вона й була досягнена в 1596 році. Однак, Берестейську унію не прийняли всі українці, і пошук унійних шляхів продовжувався в пер.пол. XVI ст., заради примирення "Русі з Руссю".

З'ясовано, що у всіх відповідних спробах 20-40-вих рр., якими активно переймався Рим і які переважно ігнорував Константинополь, уніати намагалися переконати православних прийняти пом'якшений варіант унії (як мінімум, згідно Флорентійського зразку), а православні погоджувалися лише на символічне визнання папи в об'єднаному патріархаті (ієрархічний зв'язок якого з Константинопольським резервувався), і на проголошення вживаного християнського "кредо" ідентичним західнохристиянському. Показано, отже, закономірність невдач корекції Берестейської унії - найбільш послідовної українсько-римської домовленості.

На основі здійсненого аналізу автор сформулював наступний висновок: ідейний потенціал того напрямку української християнської думки, котрий поступово реалізувався через заключення Берестейської унії, був об'єктивно націлений на приведення духовних орієнтирів українців у відповідність з природніми для них пріоритетами культурного спілкування, і, таким чином, на усвідомлення і повернення українцями свого адекватного місця в європейській спільноті.

В п'ятому розділі - "Історичний досвід і сучасні проблеми духовного самовизначення українців греко-католиків" - досліджуються самоідентифікаційні пошуки греко-католиків як спроби віднайдення українцями своєї духовної ідентичності між Сходом і Заходом.

Проаналізовано перетворення, що відбувалися в уніатській церкві. Серед аргументів на користь необхідності та невідворотності змін в ній, автор наголосив на таких: по-перше, Берестейська унія, власне, й укладалася для того, щоб змінити стан і статус української церкви; і по-друге, ефективність взаємодії з керівним центром, як і рівноправність співжиття з іншими членами церковної організації (а ідеологи унії сподівалися на допомогу першого і визнання других) залежить від того, наскільки окремо взятий учасник вписується у дану систему.

Визначено безальтернативність дозахідного напрямку змін в уніатській церкві. Навіть в українській православній церкві відбувалися аналогічні зміни, стараннями митрополита П.Могили, засвідчуючи негнучкість ортодоксального православ`я, його слабку здатність прогресувати згідно викликів європейського духовного поступу. Очевидна привабливість звернення до набутків динамічної конкурентноздатної католицької традиції визнається на сьогодні багатьма науковцями, наприклад, П.Галадзою, І. Паславським, С. Сеник. Натомість, автор вказав на причини, з яких уніатська церква не могла трансформуватися у зразок єдиної досконалої християнської церкви, зокрема: по-перше, уніатська церква в період свого становлення сама потребувала допомоги, їй не по силам було виконувати складну роль піонера відновлення християнської єдності й повноти; по-друге, уніатська церква мала інтегруватися з пост-Тридентською католицькою церквою, реально далекою від екуменічних налаштувань; і нарешті, по-третє, східні й західні християни XVI-XVII ст. демонстрували надто різне розуміння бажаної церковної єдності, про що було відомо уніатам, зокрема з полеміки, усної та друкованої.

Простежено хід ідентифікації й самоідентифікації уніатів. Аналіз історичних свідчень Берестейського періоду виявляє, що православні, починаючи з Берестейських соборів вже дивилися на уніатів як на зрадників православ'я, котрі перейшли на католицизм, чим, до певної міри, випереджали й прискорювали відповідну еволюцію самовизначення уніатів. Останні, з одного боку, в Берестейських артикулах наголошували на дотриманні старих звичаїв. Однак, промотор унії І. Потій вважав за можливе вже у 1598 році в листуванні з князем К.Острозьким розмірковувати про перебіг відносин "руського і римського набоженства католиків".

Проблеми цих відносин, як з`ясовано, були обумовлені насамперед тим, що Берестейська унія укладалася українською церквою, котра століттями розвивалася в східнохристиянській системі, і католицькою церквою, відповідно, вже далекою від колишнього (за часів Київського християнства) визнання одновірності українців.

Виявлено, що прозахідні зміни в уніатській церкві тривали і в умовах польської влади, чия здатність адекватно репрезентувати для українських християн західнохристиянський світ була обмежена деструктивним досвідом підкорення українців й релігійного протистояння з ними, і в умовах толерантнішої до українців австрійської влади, для якої самоутвердження за їх рахунок не було справою існування. Разом з тим, наголошено, що уніатська церква, визнана австрійською адміністрацією як греко-католицька (отже, одновірна), перейшла до активної реалізації свого потенціалу, що вона виявилася здатною одухотворити українське відродження в Галичині. Автор робить висновок: відповідна активність церкви мала бути підготована її попереднім розвитком, а значить, й накопиченими перетвореннями (прозахідними).

З`ясовано, що осмислення цих змін призвело, поруч з політичними причинами, до виділення в греко-католицькій церкві наступального крила - "західників" та їм опозиційного - "восточників". Простежено їх протиборство з к.ХІХ -в ХХ ст., виявлено його стимулююче значення для самоідентифікаційних пошуків греко-католиків. Визначено, що домінуюча тенденція еволюції церкви продовжувалася - і продовжувалася корисно для духовних й національних інтересів українців. Аналіз документально зафіксованого розвитку УГКЦ показує, що вона актуалізувала риси, характерні для католицької церкви, й насамперед стала самодостатньою інституцією. Це очевидно означилося в реаліях другого (міжвоєнного) підпольського і підрадянського періоду, та поруч згубної еволюції української православної церкви в складі Московської патріархії.

Відтак, з`ясовано, що синтез в УГКЦ східно- та західнохристиянської традицій є скоріше бажаний певними колами, ніж здійснений, і що надбання й перспективи УГКЦ як "містка" між християнським Сходом і Заходом є досить проблематичними.

Проаналізувавши шукання власної ідентичності греко-католиками, в контексті самоідентифікаційних пошуків в межах всієї нації, автор робить висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в межах всієї нації.

Завершують працю коротко сформульовані ВИСНОВКИ.

Феномен українського греко-католицизму є породженням проблеми непослідовного, з огляду на природні духовні зв`язки українців та пріоритети їх культурного спілкування, самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом.

В українському греко-католицизмі реалізується спроба розв`язання названої проблеми: не пристосуванням до вразливого положення між християнським Сходом і Заходом - спільнотами різних духовних і культурних традицій, різних ідеологічних, політичних, социально-економічних систем, а виходом з такого положення. На об`єктивне спрямування цієї спроби вказує актуалізація в українців греко-католиків типово європейської, західної духовності та культурно-цивілізаційного самовизначення, притаманних сусіднім європейським народам західнохристиянських традицій.

Така еволюція української духовної самоідентифікації, як це видно на прикладі християнської активності й дієвої патріотичної позиції греко-католиків, є корисною для українських стратегічних націодержавних інтересів: вона може забезпечити світоглядне скріплення суверенного розвитку України-європейської держави.

релігійний католицький церква

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Недавня О.В. Феномен Українського християнства: між Сходом і Заходом // Українське релігієзнавство. - 1997. - N 5. - С. 4О-44.

2. Недавня О.В. Уроки кризи української церкви ХVІ століття // Українське релігієзнавство. - 1999. - N 9. - С. 9-14.

3. Недавня О.В. Церква як чинник самовизначення нації в культурно-цивілізаційному оточенні // Українське релігієзнавство. - 1999. - N 10. - C. 43-52.

4. Недавня О.В. Україна між Сходом і Заходом: причини, наслідки, перспективи // Історія релігій в Україні. - 1998. - С. 163-164.

5. Недавня О.В. До питання "патріархальної" проблеми УГКЦ // Етнос і релігія (теорія і контекст сьогодення). - К., 1998. - С. 16-17.

Размещено на Allbest.ru