Тварини в повір'ях та обрядах слов'янських народів

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра документознавства та інформаційної діяльності

Реферат

на тему:

«Тварини в повір'ях та обрядах слов'янських народів»

Виконала: студентка

1-го курсу групи Р-11

Федонюк І.М.

Перевірила: доцент

Ворон О.П.

Рівне-2013

Зміст

тварина міф фольклорний слов'янський казка

Втуп

1. Тварини земного простору

2. Тварини у повір'ях слов'ян

3. Тварини «нижнього» світу

4. Слов'янські міфи про тварин у казках

Висновок

Використана література

Вступ

У слов'янських казках багато чарівних персонажів - то жахливих і грізних, то таємничих і незрозумілих, то добрих і готових допомогти. Сучасним людям вони здаються вигадкою, але за старих часів на Русі свято вірили, що в гущавині лісу стоїть хата Баби Яги, в суворих кам'яних горах живе Змій, що викрадає красунь; вважали, що дівчина може вийти заміж за ведмедя, а кінь вміє говорити людським голосом , - інакше кажучи, що весь навколишній світ пронизаний чарами. Слов'яни-язичники поклонялися стихіям, вірили в спорідненість людей з різними тваринами, приносили жертви божествам, що населяють все навколо.

Уявлення про тварин-тотем і в у давніх слов'ян сформувало багату й різноманітну фольклорну спадщину. Найкраще тваринний світ представлений у народних казках, причому в найархаїчніших з них тварини виступають не персоніфікацією людей чи їхніх якісних характеристик, як це стало пізніше, а самими собою.

1. Тварини земного простору

У далеку епоху, коли основним заняттям слов'ян було полювання, а не землеробство, вони вірили, що дикі тварини - їхні прабатьки. Слов'яни вважали їх могутніми божествами, яких слід поклонятися. У кожного племені був свій тотем, тобто священна тварина, якому плем'я поклонялось. Кілька племен своїм предком вважали Вовка і шанували його як божество. Ім'я цього звіра було священним, його заборонялося вимовляти вголос, тому замість "вовк" говорили "лютий", а себе називали "лютічі". Під час зимового сонцестояння чоловіки цих племен надягали вовчі шкури, що символізувало перетворення на вовків. Так вони спілкувалися зі звірячими предками, у яких просили сили і мудрості. Вовк вважався могутнім захисником племені, пожирачем злих духів. Язичницький жрець, що здійснював охоронні обряди, також одягався в звірячу шкуру. З прийняттям християнства ставлення до язичницьких жерців змінилося, і тому словом "волкодлак" (тобто одягнений в длаку - вовчу шкуру) стали називати злого перевертня; пізніше "волкодлак" перетворилося в "вовкулак".

Господарем язичницького лісу був Ведмідь - самий сильний звір. Він вважався захисником від усякого зла і покровителем родючості - саме з весняним пробудженням ведмедя древні слов'яни пов'язували прихід весни. Аж до XX ст. Багато селян зберігали вдома ведмежу лапу як талісман-оберіг, який повинен був захищати свого власника від хвороби, чаклунства і всіляких бід. Слов'яни вважали, що ведмідь наділений великою мудрістю, майже всевіданням: ім'ям звіра клялися, а порушив клятву мисливець був приречений на загибель у лісі.

Міф про Ведмедя - господаря лісу і могутнього божество - зберігся й у російських казках, де героїня потрапляє до нього в будинок у густій хащі лісу, стає його дружиною, а їх син Ведмеже Вушко перетворюється на могутнього богатиря, переможця чудовиськ.

Істинне назва цього звіра-божества було настільки священним, що не вимовлялося вголос і тому не дійшла до нас. Ведмідь - це прізвисько звіра, що означає "медоїд"; в слові "барліг" зберігся і більш давній корінь - "бер", тобто "Бурий" (барліг - лігво бера). Досить довго ведмедя шанували як священного звіра, і навіть набагато пізніше мисливці все ще не вирішувалися вимовляти слово "ведмідь" і називали його то Михайло Потапич, то Топтигін, то просто Мишко.

Ведмідь і людина в повір'ях слов'ян вважатися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.

З травоїдних тварин у мисливську епоху найбільш шанували Олениха (Лосиця) - найдавніша слов'янська богиня родючості, неба і сонячного світла. Роги оленихи були символом сонячних променів. Тому оленячі роги вважалися потужним оберегом від усякої нічний погані і прикріплювалися або над входом у хату, або всередині житла. За назвою рогів - "соха" - оленів і лосів часто називали сохатих. Відлунням міфів про небесні Лосиця служать народні назви сузір'їв Великої і Малої Ведмедиці - Лось і лосеня.

Небесні богині - Оленихи посилали на землю новонароджених оленят, сипалися, подібно дощу, з хмар. Літописець XII ст. Писав: "Буває ... хмара, і спадають оленици малі в ній, і зростають, і розходяться по землі".

Золоторогий олень слов'янських казок - втілення сонячного світла -- поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):

В чистім полі все полин-трава,

В тім полину ходить білий олень.

Білий олень -- золоті роги...

Серед домашніх тварин слов'яни інших шанували коня, адже колись предки більшості народів Євразії вели кочовий спосіб життя, і в образі золотого коня, що біжить по небу, їм уявлялося сонце. Образ Сонця-коня зберігся в оздобленні російської хати, увінчаною коником - зображенням однієї або двох кінських голів на стику двох скатів покрівлі в поєднанні зі знаком сонця. Амулет з зображенням кінської голови чи просто підкова, подібно до інших сонячним символам, вважалися могутнім оберегом.

Кінь служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, -- типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів -- Дажбога, Хорса, Світовнда. Перуна. Він -- символ руху взагалі: як земного, так і небесного.

У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти.

Корова, Бик (свійські тварини); Туриця, Тур (дикі тварини) -- зоряний Тілець, символ плодючості. Чоловіча могутність знайшла своє втілення в образі Буй-Тура. Мабуть, немає жодного індоєвропейського народу, в міфології якого не було б образу священного Бога-Бика. У давніх трипільців існував храм, присвячений цьому Богові, прикрашений бичачими рогами (відома модель такого трипільського храму знайдена на березі р. Рось). Цей трипільський культ тотожний з подібним культом, що був поширений серед народів Балканського півострова в V--III тис. до н. ч.

Маємо також і писемне повідомлення Прокопія (автора VI ст. н. ч.) про те, що у слов'ян Бик був символом Бога-Громовержця. Відомо також з пізніших джерел, що Перунові приносили в жертву биків. Бог-Бик зображувався на щитах та інших військових обладунках воїнів-дружпнннків.

Отже, у всіх відомих міфологіях Бог-Бик втілює космічне чоловіче начало. Часто при храмах, що належали цьому Божеству, утримувався священний бик як втілення самого Бога.

2. Тварини у повір'ях слов'ян

Повір'я - пласт народної творчості, в якому відобразились народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні демонологічні уявлення та погляди, табу. Визначальною ознакою повір'їв є те, що вони не існують в композиційно довершеній епічній формі, а побутують як система уявлень та поглядів без сталого словесного оформлення. У сучасній системі усної народної творчості повір'я значно чисельніші, ніж міфи. їх велика кількість дійшла до нашого часу в первісному вигляді або з незначними змінами. За тематикою повір'я можна поділити на такі ж групи, як і міфи. В них також чітко виражені елементи анімізму, тотемізму та фетишизму, хоча, на відміну від міфів, простежується тісніший зв'язок з життєдіяльністю людей.

Анімістично-тотемістйчні вірування позначились на повір'ях про змій чи вужів, що стережуть закопані скарби чи тварин-охоронців. Останні вважалися залежними тваринами (як правило, це були коні), яких або приносили в жертву і хоронили разом з їхніми умерлими власниками, або закопували живцем разом із багатством, і з того часу вони були зв'язані з цією могилою чи місцем поховання.

За народними уявленнями коні-охоронці можуть з'являтись у тих місцях, де заховані скарби, і взагалі здатні до надзвичайних дій, долання будь-яких перешкод. Подекуди існують повір'я, що ці коні стають крилатими, або, виринаючи з-під землі, виносять свого володаря, і тоді люди можуть бачити вночі вершника на коні, який виходить з могили. Є цілий ряд повір'їв про тварин, які лякають людей, - зокрема, про вовків, що виють і клацають зубами; ведмедів, що ревуть; квочку, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; зрідка - левів, що лежать на скринях; змій.

Риси анімізму та тотемізму спостерігаємо у повір'ях про те, що білий цап (символ Перуна) є ворогом домовиків, які заплутують гриви коням; про русалок, які можуть залоскотати людину, але бояться запаху полину; про чугайстерів, які, зустрічаючи в лісі людину, змушують її танцювати; про людей-вовкулаків, що вночі обертаються на вовків; про перелесника, який вночі прилітає до жінок і кохається з ними, тому його імені не можна згадувати проти ночі та ін. Ці та інші міфологічні сюжети та повір'я здавна цікавили дослідників усної народної творчості. Вже у 19 ст. їх вивчали Манжура, Сумцов, Драгоманов та інші.

3. Тварини «нижнього» світу

Господарі лісу - Ведмідь і Вовк - одночасно представлялися і господарями іншого світу. Але самим грізним з господарів вважався владика підземного і підводного світу - Змій.

Змій - могутнє вороже чудовисько - є в міфології практично будь-якого народу. Давні уявлення слов'ян про Змію збереглися в казках. У них герой б'ється з багатоголовим чудовиськом, як правило, біля річки (Змій пов'язаний з підземними водами), перемігши його, звільняє царівну, а билинний герой Добриня - численних бранців.

Звільнення полонених - відгомін прадавнього міфу, в якому герой - чаклун, вирушаючи в інший світ, опинявся проковтнутим Змієм і виявляв, що царство смерті знаходиться в череві чудовиська. Там він зустрічав померлих предків, навчався у них мудрості, збирав сили, а потім вибирався назад. З часом уявлення про Змію змінювалися, він сприймався все більш вороже, і якщо в древніх варіантах міфу потрапити до нього в черево вважалося великою удачею, то пізніше такий подія стала сприйматися як біда.

У слов'янській міфології існує кілька типів чи образів змія і змії. Найпоширенішим є уявлення про змію як жіночу силу родючості, покровительку домашнього вогнища -- саме такою знаємо змію (вужа) Трипільської культури. Змій відомий також як чоловіче запліднююче начало (фалічний символ), охоронець кордонів, збирач данини, спокусник і викрадач жінок.

Північні слов'яни (новгородці і ін) поклонялися Змію - владиці підземних вод - і називали його Ящір. Святилища Ящера розташовувалися на болотах, берегах озер і річок; найбільш відоме з них знаходилося в Перині, недалеко від Новгорода, в тому місці, де з озера Ільмень витікає річка Волхов. Назва "Перинь" давнє святилище отримало, коли за наказом ще молодого Володимира Святославича ідол Ящера був повалений і замінений Перуном. Берегові святилища Ящера мали ідеально круглу форму - коло як символ досконалості, порядку протиставлявся силу цього бога. В якості жертв Ящеру кидали в болото чорних курей, а також молодих дівчат, що відбилося в багатьох повір'ях (ніби-то водяні забирають до себе під воду жінок або одружуються на утопленницах). Відгомін тих же міфів зберігся і в дитячій грі в "Яшу", тобто в Ящера, що чекає свою наречену - жертву.

Усі слов'янські племена, які вклонялися Ящеру, вважали його поглиначем сонця: щодня вечірнє світило опускається за межі світу та підземною рікою пливе на схід. Річка ця тече всередині двоголового Ящера, проковтує сонце своєї західної пащею і вивергає зі східної. Про давність міфу говорить те, що Ящір не ворожий сонцю: він повертає світило добровільно.

Найбільш докладні міфи про Ящір збереглися в Новгородській області. Новгородці називали його "князем Волхова"; літописець повідомляв, що Ящір "перекривав в тій річці Волхов водний шлях. І не вклоняється йому інших пожирав, інших ... топляться. Тому люди, тоді необізнані, сущим богом окаянного того називали ". Коли ж бог був убитий, його тіло пішло вгору по Волхову, було викинуто на берег у Перині і там поховано з великими почестями, як повідомляють пізні літописи. Відгомони жертвопринесень Ящеру в Перині дожили до ХХ ст. Рибалки, пропливаючи повз святилища, за стародавньою традицією здійснювали жертвоприношення - кидали у воду монети.

Одним з найбільш докладних викладів міфу про Ящір є билина про Садко - гусляра, захопившись своєю грою підводного владику (названого в билині Морським царем). Садко отримав від нього дари і казково розбагатів. У другій частині билини розповідається про те, що Садко відправився на дно морське як жертва Ящеру-царю, але за допомогою його дочки вибрався назад.

Звичай приносити в жертву підводному богу людини дуже довго існував на півночі в перетвореному вигляді: так, на Онезі ще на початку ХХ ст. старики робили опудало і в дірявому човні відправляли в озеро, де воно і тонуло. Іншою жертвою, принесеної Ящеру, був кінь, якого спочатку вигодовували всім селом, а потім топили.

Жаба -- жіночий символ підземного світу. Побутує уявлення про жабу як зачаровану царівну: побачивши її вперше навесні, вітаються з нею як з "панною". За аналогією до образу царівни-жаби, справжню жабу подекуди вважають перетвореною відьмою. Погляду жаби уникають, бо думають, що вона може зурочити ("зглазити"). Чарівні властивості жаби близькі до зміїних. їх має її шкіра, лапка, певні кісточки або порошок із засушеної жаби, які використовували відаючі жінки, чаклунки, знахарки. Через те, що жаба є незвичайною твариною, існувало багато табу щодо неї. Жабу не можна брати в руки, бо вона може наслати бородавки, не можна показувати на неї пальцем -- заболить спина, не можна вбивати -- буде сильна злива (мати вмре). Прикмети, пов'язані з жабою, мають негативну символіку: якщо жаба перелізе дорогу -- на шкоду, невдачу, якщо вскочить у хату -- в родині буде велика втрата, навіть смерть. Водночас з допомогою гадюки і жаби можна було роздобути чарівну паличку. Для цього слід підгледіти, коли вони б'ються і розборонити їх палицею. З цього часу палиця набуває магічної сили: розганяє хмари, приносить багатство, відганяє ворога.

З переходом до землеробства багато міфів і релігійні уявлення мисливської епохи видозмінювалися або забувалися, жорстокість стародавніх обрядів зм'якшувалася: жертвоприношення людини змінювалося жертвопринесенням коня, а пізніше - опудала. Слов'янські боги землеробської пори більш світлі й добрі до людини.

4. Слов'янські міфи про тварин у казках

У східних слов'ян існувало чимало різних повір'їв про цих тварин. Забобони проникали і в народні казки, до певної міри формуючи їх образну систему й тематику. Образ вовка широко фігурував і в українській казці про тварин. Але найповнішу художню розробку в наших казках дістала тема «Голодний вовк». Характерно, що при цьому вовк майже завжди зображується як нерозумний, зажерливий хижак-невдаха. Отже, ставлення людини до колишнього об'єкта обожнювання та пошани мінялося в міру того, як тотемістичні уявлення поступалися місцем новим формам релігії, а визначальними в процесі розвитку образної основи казок про тварин ставали конкретні умови матеріального життя народу, реальні, повсякденні практичні запити людини. Різноманітні повір'я, міфи, оповідання первісної доби в подальшому набували докорінного переосмислення. Усе це своєрідно сполучалося з новим трактуванням образів, увіходячи потім до загальної казкової символіки як її органічна складова частина. Отже, якраз відтоді, з моменту складання характерної художньої алегорії, що є істотною жанровою ознакою казки взагалі, й розпочинається історія казок про тварин як певного жанрового різновиду.

Українські народні казки цієї групи, що відомі нам нині, витвори вже більш пізнього часу, їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення.

Алегоричного змісту сповнений і образ вовка. В наших казках він є втіленням зажерливості, свавілля, уособленням грубої сили, хижого, справді звіриного начала. Та хоч би яким сильним, свавільним та жорстоким не зображувався в казках цей хижак, однак його часто-густо перемагає багато інших, значно слабіших від нього істот. Так у своєрідній формі втілювалась мрія народу про торжество справедливості над злом.

Ведмідь в українській народній творчості часто зображується як найстарший серед тварин, цар звірів. Як такий, він звичайно розв'язує суперечки, що виникають між звірами, може покарати й помилувати. Часом образ ведмедя при цьому заступає аналогічний йому образ лева, що, безперечно, є пізнішим запозиченням з казкового епосу інших народів.

Чи існував у східних слов'ян культ ведмедя -- не встановлено, хоч для багатьох інших стародавніх народів та племен (зокрема, народів Півночі, Сибіру) він досить характерний.

Здебільшого ж ведмідь, як і вовк, в деяких казках змальовується в приземленому плані, фігурує як об'єкт глузування, носій негативного, він є уособленням тупості, нетямущості, вайлуватості. Між іншим, у різних варіантах однієї й тієї ж казки образи ведмедя та вовка часто ніби замінюють один одного. Це наслідок певної смислової спорідненості тих життєвих начал, алегоричним втіленням яких є дані образи.

Як «цар звірів» ведмідь нерідко виявляється не на висоті свого становища. Його досить легко перемагають силою розуму, ошукують і лисиця, і заєць, і різні свійські тварини. Ведмедя, який необачно, нахабно хизується своєю силою, не раз належно провчають і бджоли, й комарі.

Така еволюція образу ведмедя в народних уявленнях -- від схиляння перед цим звіром у часи тотемістичних вірувань до алегоричного уособлення в ньому негативних життєвих начал, що з'явилось у пізнішу добу під дією різноманітних факторів життя, -- умотивована усім ходом історичного розвитку казок даного циклу.

Широко представлені в українському «звіриному епосі» й інші дикі тварини -- лисиця, заєць, дикий кабан, їжак, птахи (орел, сова, горобець, ворона), комахи, земноводні (жаба, черепаха), водяні мешканці (щука, в'юн, рак) тощо. Чимало цих образів виникають у часи стародавніх вірувань людей. Проте в казках -- як творах словесного мистецтва -- вони уособлюють певну рису характеру, вдачі людини (лисиця -- хитрість, підступність, улесливість, заєць -- боягузтво, орел -- силу, пихатість, щука -- хижацтво, зажерливість, черепаха, рак -- повільність, незграбність).

Необхідно відзначити складність шляхів, якими розвивалась казкова образність -- від простого споглядання людиною навколишнього оточення до художнього узагальнення. Зв'язок казки з життям людини ніколи не був прямолінійним, а опосередковувався багатьма факторами (психологічними, естетичними та ін.). До того ж і самі народні повір'я, впливу яких, імовірно, зазнавали художні образи казок, були сповнені найрізноманітніших домислів та вигадок про звірів. Усе це й спричинилось до значних, часом доконечних переосмислень образів, що виявилось, зокрема, і в українських казках про тварин.

Відомо, наприклад, що лисиця насправді не такий уже й кмітливий звір, як може видатись на основі поверхових спостережень за її зовнішньою поведінкою. Тим часом у казках багатьох народів цей образ фігурує як втілення «хитрощів», чому, мабуть, значною мірою сприяли різні забобонні уявлення про лиса (як «розумної» тварини). Це ж можна сказати і щодо образу зайця (як художнього уособлення «боягузтва»).

Фігурують в українських казках також представники фауни інших географічних районів світу (лев, мавпа, слон, верблюд). Це, безперечно, наслідок пізніших культурних запозичень з казкового епосу інших народів.

Значне місце в українському фольклорі посідають казки про свійських тварин. З історичного погляду ці твори -- явище більш пізнього часу. Особливо активно вони виникали в добу інтенсивного розвитку скотарства, а декотрі, може, й раніше -- ще в часи приручення людиною, «одомашнення» тварин.

Із свійськими тваринами у східних слов'ян також було пов'язано чимало різноманітних вірувань та забобонів. Це позначилося і на звичаях та обрядах стародавньої Русі (святкових, весільних та ін.), окремі з яких поширювалися й пізніше. Іноді звичаї супроводжувалися спеціальними ритуальними відправами і часто мали своє призначення: забезпечити родючість ниви, плодючість стада тощо. Деяких тварин люди наділяли надприродною, магічною силою, здатністю впливати на добробут господаря.

З появою образів свійських тварин казка поповнилася новою, своєрідною тематикою, тут досить виразно відбивались суто практичні інтереси людини: одомашненим тваринам перед дикими надавалась явна перевага. Собака, півень та селезень дружно воюють проти вовка, ведмедя, дикого кабана (казка «Як звірі зимували в лісі»). Цих диких тварин примушує тікати й кіт (казка «Пан Коцький»). А цап та баран (в однойменній казці) своєю хитрістю та кмітливістю перемагають аж дванадцятьох вовків.

Висновок

Отож, у слов'янських народів тварини займали вагоме місце. Слов'яни вважали їх могутніми божествами, яким слід поклонятися, тому кожне плем'я мало свій тотем. З тварин священними були віл і кінь, а з комах -- бджола і сонечко(залежало від місцевості). Дослідники зауважують, що стародавні слов'яни, прагнули бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вони на кожному кроці переконувались у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища -- перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів. Адже, тварин вони вважали своїми предками, свідченням цього є також обряди, повір'я та забобони, які збереглись до сьогодні у побуті та фольклорі.?

Використана література

1. Білик Б.І. Історія української культури: Зб. Матеріалів і документів/Б.І. Білик, Ю.А. Горбань [та ін.].- К.: Вища школа, 2000.- 607 с.

2. Тварини і птахи [Електронний ресурс]: сайт «Підручники онлайн». - Текст. дані.- Режим доступу: http://pidruchniki.ws/kulturologiya/tvarini_ptahi (дата звернення 20.10.2013).- Назва з екрану.

3. Баркова А.Л. Вірування давніх слов'ян [Електронний ресурс]: сайт «Українські реферати».- Текст. дані.- Режим доступу: http://refs.co.ua/68233-Verovaniya_drevnih_slavyan.html (дата звернення 23.10.2013).- Назва з екрану.

4. Закович М.М. Культорологія: українська та зарубіжна культура [Електронний ресурс]: сайт «Электронная библиотека Князева».- К. Знання, 2007.- Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/part3/304.htm (дата звернення 24.10.2013).- Назва з екрану.

5. Давні слов'яни [Електронний ресурс]: сайт «Библиофонд» ».- Текст. дані.- Режим доступу: http://bibliofond.ru/view.aspx?id=453329 (дата звернення 24.10.2013).- Назва з екрану.

6. Культура східних слов'ян дохристиянської доби [Електронний ресурс]: сайт «Наукова бібліотека».- Режим доступу: http://buklib.net/books/24413/ (дата звернення 24.10.2013).- Назва з екрану.

Размещено на Allbest.ru