Особа єпископа Кирила Терлецького, як очільника Луцької кафедри. Його діяльність у напрямку впровадження унії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особа єпископа Кирила Терлецького, як очільника Луцької кафедри. Його діяльність у напрямку впровадження унії

Доуніальний період

Перш ніж приступити до детального розгляду особи єпископа Кирила Терлецького, варто у кількох реченнях описати загальне положення Православ'я на Волині та в Західній Україні в цілому. Початок XVI століття був доволі важким етапом для православної Церкви наших славетних земель, оскільки Волинь, як і значна частина України, перебувала у складі, вороже налаштованого у всіх відношеннях, Королівства Польського. Не секретом для широкого загалу є плачевний стан православно-руського населення, оскільки державна політика примусового "ополячування" та "окатоличування" несла невиправну шкоду для культурних, релігійних та національно-ідентичних надбань попередніх століть. "Католизація" православного населення вносила розлад у всі його шари. Однак, прийняття цього процесу було необхідним критерієм для того, щоб у Короні Польській відчувати себе на рівні з польсько-литовським етносом, який вже давно мав зовсім відмінний напрямок думок та культурно-релігійного розвитку. З іншого боку, "урівнювнювання" своїх прав таким шляхом призводило до втрати національної самосвідомості та "православності", - останній момент, у свою чергу, був єдиним показником відмінності від, вже давно, "нерідних" польського та литовського народів. [3]

Ситуацію з православним єпископатом можна описати наступним чином. Неймовірний тиск на "Грецьку", за своїм конфесійним сприйняттям, Церкву зумовлює потребу духовенства звертатись за політичним притулком, просячи допомоги то у короля, то в удільних князів, то в православної шляхти. Як наслідок, виникло поняття "світського патронату", яке включало в себе відверту симонію, тобто продаж церковних посад. Саме з причин вище згаданого явища, в церковну структуру почали проникати люди, які зовсім не були зацікавлені в охороні Православ'я та інтересів руського народу. Вся сутність останніх - інтриги, заворушення, махінації. Представником саме подібного класу осіб був єпископ Кирило Терлецький. [6] [9]

Кирило Семенович Терлецький народився у родині небагатих православних дворян у Галіції. Варто відзначити, що рід Терлецького мав кілька помість, серед яких було селище, під назвою Терло (сучасна Львівська область, Старосамбірський район). Очевидно, що саме від назви цього села походить і прізвище майбутнього єпископа. Про дитинство Кирила немає жодних достовірних фактів і далі ми зустрічаємо його вже в сані священика при Замковому храмі святого Димитрія в місті Пінськ (сучасна Білорусь). Очевидно, щось змусило родину Терлецького покинути Галичину та переселитись на Полісся. Відомий історії також і факт того, що будучи в сані священика, Терлецький був ледь не за межою бідності, ось що писав про священика Кирила один з його сучасників: "…тільки дяка за собою волочив, якому панахидними хлібами зарплатню давав.".

Хоч ми і можемо казати, що освіта молодого Терлецького була стандартною для того часу, в межах приходської школи, в жодному разі не можна стверджувати, що він був нерозумним, що ми матимемо змогу побачити з подальшої його біографії. Річ у тім, що в силу історичних обставин та неабиякого особистого прагнення до підвищення власного статусу Терлецький активно займається самоосвітою, та у скорому часі опановує польську мову, литовський Статут, юриспруденцію та інші дисципліни, яких, подекуди, навчається, спілкуючись з людьми вищих шарів суспільства. Наслідком прагнення до саморозвитку стає отримана Терлецьким посада протопопа при соборному храмі Пінська та місце у особливому духовному колегіумі (крилосі). [1] [2]

Варто приділити увагу вищезгаданому органу, оскільки крилос, окрім всього іншого, займався фактичним керуванням єпархією за відсутності правлячого архієрея. Не складно здогадатись, що головував у цьому керуючому органі саме протопоп кафедрального собору, ким на той час і був Кирило Терлецький. Саме крилос відіграв велику роль в житті останнього, оскільки завдяки своїй активній у ньому участі, Терлецький був посвячений на посаду єпископа Пінського. Сприяло цьому обранню ще й те, що Пінська кафедра з 1560-х років не мала постійного єпископа і тут потрібно сказати про згаданий нами з самого початку "світський патронат". Справа у тому, що у 1568 році, після обрання Пінського єпископа Іоанна Протасовича митрополитом Київським, кафедра, яку він очолював, за сприяння польського короля, переходить у власність волинського пана Андрія Русина-Берестецького. Цей пан, звісна річ, навіть і не збирався приймати духовного сану і протягом 4-х років керував єпархією у званні "нареченого владики". Саме після смерті Русина-Берестецького, в деякій мірі пересичена "світським патронатом", пінська паства і, очевидно не без інтриг протопопа Терлецького, який на той час був вже вдівцем, піднімається питання про поставлення справжнього єпископа. Не важко здогадатись, що саме Терлецький став єдиним "гідним" кандидатом. "Гідність" його, звичайно, полягала не в тому, що він був особою високої духовності чи моралі, а швидше у вмінні маніпулювати людськими думками на свою користь та у кількості його особистих зв'язків при королівському дворі. Так, вже в 1574 році новий Польський король Стефан Баторій видає Терлецькому грамоту, яка підтверджує його право на єпископське керування Пінською та Туровською єпархією.

На превеликий жаль, єпископи того часу зовсім не дбали про ввірену їм паству, однак активно захищали особисті, а подекуди навіть і династичні, інтереси, які полягали у матеріальному збагаченні та збільшенні власного авторитету. З легкої руки розпродувались церковні землі, храмові та монастирські споруди. Духовенство обкладалось непомірними податками, розорялись храми, з ікон та розіп'ять знімались дорогоцінне каміння, золото та срібло, відбиралась на переплавку дорогоцінна церковна утвар. Процвітала симонія і порушення усіх можливих церковних канонів та тогочасних уставних порядків. І все це відбувалось з єпископського "благословіння". [1] [5]

Треба сказати, що єпископ Кирило Терлецький, який обіймав Пінську кафедру протягом 10-ти років, - не відставав від своїх "колег - стяжателів" і теж активно проводив політику секуляризації підвладних його єпархії земель. Велика кількість церковного майна, зокрема нерухомого, була привласнена Терлецьким і розпродана далеким від Церкви особам для власного збагачення. Однак, керована Терлецьким єпархія рахувалась однією з найбідніших у південно-західній Русі і він довго очікував моменту, щоб проміняти свою кафедру на більш багатшу. І вже в 1585 році така можливість йому була надана. Указом короля Стефана Баторія, який був прихильний до єпископа Кирила Терлецького, останнього переведено з Пінська до Луцька, щоб керувати Луцькою та Острозькою єпархією, яка стала вакантною після смерті Луцького єпископа Іони Борзобогатого-Красенського, що "прославився" своїм войовничим характером та прямою непокорою, звісно ж в питаннях того ж таки церковного майна, королю Стефану Баторію.

На той час Луцька і Острозька єпархія була однією з найбагатших у південно-західній Русі. Їй належало більше 40 населених маєтків, 4 містечка, з котрих деякі мали укріплені фортеці з пушками та іншою вогнепальною зброєю. Приступивши до виконання своїх обов'язків, новий очільник Луцької кафедри почав облаштовувати своє оточення подібно до Римських первосвящеників того часу. Його оточувала велика кількість бояр і слуг, серед яких ми зустрічаємо двох князів фамілії Гедройт - відомий колись у Литві рід. У єпископських сховищах було безліч напоїв, привезених з Європи у бочках, а в Луцькому єпископському замку завжди був напоготові загін гайдуків (найманців), який був підзвітний тільки Терлецькому. Щодо єпископської гвардії, то Кирило використовував її не лише проти татар, які часто нападали на Волинь у той час, але й проти місцевих, які часто-густо були не задоволені адміністративною діяльністю архіпастиря. У кращих традиціях Римських пап та єпископів-шляхтичів, Кирило Терлецький оточив себе родичами, роздавши їм найкращі посади. Так, відомо, що дочка Терлецького Ганна жила при ньому разом зі своїм чоловіком Іваном Велятицьким, буйним і властолюбним шляхтичем; один з родичів владики Іван Терлецький був розпорядником над церковним майном у селі Теремно, інший - Прокоп, керував містечком Фалимичі (тепер село Фалемичі, Володимир-Волинський район). На подібній посаді перебував і двоюрідний брат єпископа, Василь Григорович Терлецький, який був керманичем кількох помість в Перемишльському повіті. Але правою рукою єпископа Кирила був його рідний брат Ярош Терлецький, якого він тримав нерозлучно від себе в Луцькому замку та посвячував його в усі найпотаємніші та найважливіші справи. У цього Яроша була дружина Марина, з якою, згідно слухів, які ходили у той час, Луцький єпископ мав інтимну близькість. [1] [5] [6]

Не варто забувати і про те, що у віданні нового Луцького єпископа було і місто Острог. У той час містом керував могутній православний князь Костянтин Острозький, з яким Терлецькому доводилось часто бачитись, оскільки друга його кафедра була в Богоявленському соборі при Острозькому замку. Князь, захищаючи православ'я на заході, дуже активно діяв у просвітницькому напрямку. Так, під його керівництвом була улаштована відома Острозька академія з типографією для друку богослужбової та духовно-просвітницької літератури. Оскільки Костянтин Острозький був людиною, з якою рахувались усі, не оминула ця участь і Терлецького. Зустрічаючись з князем, єпископ Кирило був вимушений показувати себе ревнителем Православ'я, хоча до питань духовних він не проявляв особливої цікавості. Наслідком його псевдо-зацікавленості стало видання в Острозі книги під назвою "Про хресне знамення". Книга була увінчана наступними текстом: "За выдатком або накладом на то велебного єго милосте епіскопа Луцького и Острозького отця Кирила Терлецкаго". На перших порах князь Костянтин дуже добре ставився до свого єпархіального архієрея, сподіваючись отримувати від нього всебічну підтримку у справах затвердження позицій Православної церкви, однак, Терлецький дуже швидко відкрив свою справжню сутність і розчарував князя: "Уловив його диявол сріблолюбством, перелюбом, нестриманістю, вбивством та іншими подібними вчинками, про які мало не весь світ знав. І донеслось це до слуху благочестивого князя, який довгий час не міг повірити в почуте, поки сам не переконався у правдивості цих слів", - писав один з сучасників князя Костянтина.

Наступним етапом у житті єпископа Кирила Терлецького стало повернення церковного нерухомого майна. Проблема полягала в тому, що прийшовши на Луцьку кафедру, Терлецький отримав її у плачевному стані. Більшість церковних земель були розділені поміж родичами попереднього архієрея, інші здані в оренду на десятки років, треті ж привласнені сторонніми особами. Замість того, щоб досягати поставлених цілей, а саме повернення церковних територій, законним шляхом, Терлецький успішно користувався допомогою своєї особистої гвардії. Під єпископським керівництвом останні відвойовували церковну власність, а в якості компенсації і землі, які були у володінні тих, хто в свій час посягнув на єпархіальні території та наділи. Зрозуміло, що в період таких "реконкіст" траплялись випадки вбивств та невиправданого насильства над мирним населенням. Скарги на це варварство зустрічаються в архівних судових книгах, та, досить часто, доходять навіть до короля Стефана Баторія. Однак король був на стороні Терлецького і наказував знищувати всі скарги на єпископа в актових та судових книгах.

Візит у 1588-89 роках Константинопольського патріарха Ієремії на Русь вносить широкий резонанс та змушує похитнути впевненість єпископської безконтрольності та безкарності. Ця подія не проходить осторонь очільника Луцької кафедри єпископа Кирила Терлецького. Патріарх Ієремія отримав обширну скаргу на Терлецького від головного конкурента останнього Львівського єпископа Гедеона Балабана і вже збирався заборонити Кирила в служінні. Однак, Терлецький був настільки вивертливим та хитрим, що зумів не тільки переконати патріарха у неправдивості свідчень проти нього, а ще й розташувати його по відношенню до себе таким чином, що Ієремія призначив Терлецького своїм екзархом по всій Західній Русі. Зрозуміло, що Луцькому єпископу довелось пережити дуже багато клопоту, щоб заслужити подібне ставлення Константинопольського патріарха, і, напевно, внести чималі фінансові пожертви для підтримання Царгорода, який потерпав від влади турків-мусульман. [9] [5]

Чорна смуга не минає в житті єпископа Кирила. І вже через 2 роки він вимушений покинути свою кафедру у зв'язку з хворобою. Він їде в місто Сандомир (Польща) на лікування, залишивши перед тим частину свого майна в Острозькій фортеці. Протягом певного часу про Терлецького не було жодної звістки і поширився слух, що він помер. Цим скористався староста Острозького замку Ждан Боровицький, який і привласнив собі все майно єпископа. Серед нажитого було безліч скарбів. І цінні вина у великих діжках, і вогнепальна зброя, дорогий одяг, гроші, срібний та золотий посуд і багато чого іншого. Довідавшись про свої втрати, Терлецький поспішив повернутись в Острог, де поскаржився князю Костянтину на ситуацію, що склалась. Він вимагав повернення свого майна та покарання у відношенні до Боровицького. Однак, Острозький староста виявився, на цей раз, хитрішим за Терлецького і випередив його, розповівши князю в деталях про всі злодіяння єпископа. На цей раз Терлецькому не вдалось переконати князя в неправдивості свідчень проти нього і він остаточно залишився без підтримки Острозького. Ця подія, звісна річ, підірвала авторитет єпископа Кирила. [1]

В той самий час погіршилось становище Кирила Терлецького і в самому Луцьку. На своїй кафедрі він терпів поневіряння зі сторони Луцького старости Олександра Семашка, який був представником древнього православно-руського дворянського роду, однак, під натиском польської пропаганди, не стримався і перейшов у католицизм. Ставши католиком, Семашко з усією р'яністю почав боротьбу з православним населенням міста і з єпископом Кирилом зокрема. Оскільки кафедральний храм і резиденція православного єпископа знаходились у самому центрі міста в замку, який був в віданні Луцького старости, Семашко міг чинити різноманітні незручності усьому православному духовенству. Так, відомим є випадок, коли міський староста наказав своїм озброєним найманцям брати по грошу з кожного православного за прохід до храму, а на свято Пасхи Христової 1591 року взагалі заборонив пропускати людей в замок, усіх крім одного єпископа. Внаслідок цього, богослужіння в той день так і не було відслужене, а сам Семашко, потішаючись над єпископом, влаштував у притворі собору танці, а своїм гайдукам наказав для розваги стріляти з луків по куполі та золоченому хресті на храмі. Іншого разу, староста Луцький не допустив повозки з будівельними матеріалами для реставрації соборного храму, а потім відкрив судову справу проти єпископа, як порушника громадського спокою. Окрім всього іншого Семашко регуляро втручався у внутрішньо-церковні справи, блокуючи рішення єпископа Кирила та перешкоджаючи його діяльності. Терлецький протягом кількох років намагався чинити опір Луцькому старості, який не давав йому вільно займатись йому своїми справами. Він подавав скарги у суди, які інколи і вигравав, але покровитель його, король Стефан Баторій, помер ще в 1586 році, а наступником його став Сигізмунд ІІІ, вихованець єзуїтської школи, в якого марно було просити допомоги православному. [1] [8]

Треба сказати, що Терлецький, як і більшість владик того часу, пожинали плоди своєї бездіяльності у справах боротьби з противниками Православ'я та нехтування своїми архіпастирськими обов'язками. Не дарма в народі існує приказка - "Риба гниє з голови". І саме цю народну мудрість можна поставити "во главу угла" того духовного занепаду, який спостерігався поміж простого православного населення в часи єпископства Терлецького і його "колег". Споглядаючи на низький рівень моралі серед православного духовенства, миряни не відставали від своїх духовних окормителів і, в принципі, можна сказати, що саме це лягло в основу небажання руських людей захищати свою віру в роки впровадження унії. Однак, серед православно-шляхетської інтелігенції ще не згасала надія на зміну становища і наслідком цього стало пробудження православних братств. Братства, у свою чергу, досить різко підняли питання церковної реформи. Варто зазначити, що ці православні формації отримали загальну підтримку від Східних патріархів і дарували їм величезні привілеї, права та повноваження серед яких: контроль за морально-духовним станом мирян, духовенства та єпископату, відлучення від Церкви порушників церковних канонів та багато іншого. Братства посилали скарги на своїх архієреїв безпосередньо в Константинополь, а більше того, були заручені підтримкою таких православних родів як Острозькі, Вишневецькі, Скумині та інші. На превеликий жаль, такі нові порядки не пробуджували у владик відчуттів до виправлення, а навпаки, приносили у їхні серця тривогу та роздратування. І в цих їхніх емоціях було своє підґрунтя, оскільки багато хто з них підлягав церковному відлученню, оскільки навіть найменші церковні канони не дотримувались. Серед тогочасного православного єпископату можна було зустріти і одружених і двоєженців, і тих, хто покривав подібних до себе священиків, і тих, хто чинив відкритий тиск на вищезгадані православні братства. [9] [3] [6]

Що ж до єпископа Кирила Терлецького, то ось які слова приписуються йому в його зверненні до співбратів-владик, стосовно тієї ситуації, що склалась на той час: "Тепер східні патріархи, маючи вільний доступ в землю московську, почнуть часто їздити в Москву для зібрання милостині, і їдучи туди і назад, не зможуть обминути нас. Маючи ж королівські грамоти на право судів і керування в нашій церкві, не нехтуватимуть можливістю всякий раз користуватись цим правом і почнуть робити смуту між нами. Адже і Ієремія низложив вже одного з наших митрополитів, і яке безчестя вчинив йому цим! До того ж ще й братства затвердив, які будуть тепер нашими гонителями. Вони ж і наклепи зводитимуть на нас, аби тільки поскаржитись патріарху. А потім, не дай Боже, виженуть нас з наших кафедр, - самі посудіть, яке це буде знеславлення! Король наш дає нам наші привілеї пожиттєво і не забирає в нас їх, хіба тільки в зв'язку з тяжкими злочинами, які караються смертю. А патріарх через беззмістовні наклепи може кожного з нас знеславити, відібравши посаду. Самі посудіть, яка це для нас тяжка неволя!". Щоб звільнитись від цієї "неволі", владики чинили всілякий опір братствам, однак ще більш поглибили недовіру своєї пастви до себе. Скарги владик знаходили відгуки лише в католицькому середовищі, де єзуїти "трубили" про те, що православне духовенство Західної Русі вже підвладне мирянам. Про це Терлецькому постійно нагадував його "сусід" по кафедрі, римо-католицький біскуп Берднард Мацієвський, схиляючи його в унію. [1]

Післяуніальний період

Варто лише задуматись над тим, що лягло в основу уніальних віянь того часу, як одразу перед нами відкривається картина морального занепаду православних єпископів західно-руських земель. Знаходячись під постійним контролем братств, які були органом волевиявлення руського народу, з однієї сторони, владики не могли не розвертати свої погляди у сторону заходу. Перед їхніми очима представали пейзажі розкішного життя римо-католицьких біскупів, які не тримали ні перед ким звітності, чинили те, що їм було завгодно, користувались повагою серед сенату, були захищені Короною та Папським патронатом. Банальна заздрість і безкінечне бажання до збагачення призвели до того, що православний єпископат Західної Русі піддається на єзуїтську пропаганду та баснослівні обіцянки. Втративши віру і заглушивши в собі залишки совісті, архієреї піддаються на пропозицію церковної унії з Римом. єпископ терлецький православ'я

Вже в червні 1591 року на з'їзді західно-руських архієреїв в Бресті, була створена перша грамота про унію, під якою стояли підписи Кирила Терлецького, Гедеона Балабана, Леонтія Пельчицького та Діонісія Збируйського. В цій грамоті названі особи заявляли про свою готовність признати над собою керівництво Папи Римського, за умови збереження "Грецьких" традицій у богослужіннях, таїнствах і обрядах, і виконання їхніх певних бажань, серед яких урівнювання в правах з католицьким духовенством та надання усіх привілей, які мали останні. Ведення цієї справи було доручено саме єпископу Кирилу Терлецькому. Так і було покладено початок введенню Брестської унії. [5]

Хоч Терлецький і був людиною мало освіченою в питаннях канонічних, саме через його активність у впровадженні ввіреної йому справи, ми можемо, на рівні з Іпатієм Потієм, назвати його одним з найпотужніших реалізаторів унії. Звісна річ, що він не керувався якимись твердими переконаннями церковно-канонічного напрямку. Очевидним є те, що на справу унії він погодився лише заради вдоволення власного інстинкту самозбереження. Він думав лише про привілеї, які він отримає внаслідок своєї вірності Папі та про те, як краще вислужитись перед Короною польською, яка була всеціло захоплена ідеєю релігійного підкорення Римському престолу Православної Церкви на керованій нею території.

15 травня 1592 року від короля Сигізмунда ІІІ приходить грамота, в якій він заявив, що з радістю сприйняв "спасительний намір" руських єпископів підкоритись владі Римського престолу. Король завіряв, що жодна заборона східних патріархів, яка буде накладена на цю "добру справу" ніяк не зазначиться на благополуччі владик і не принесе їм шкоди. Крім того, обіцяв також і те, що в жодному разі не відніме у владик їхніх кафедр, але ще й додасть їм більше власності та привілей.

Терлецький, отримавши ствердного листа від короля, відчув велике полегшення. Розуміючи, що більше ніхто не стоїть на його шляху, він з новими силами та надзвичайним натиском взявся за свою стару справу, - розширення власного авторитету та збагачення. Єпископ примирився з Луцьким старостою Семашком і знищив усі свої судові справи проти нього, однак, в судових книгах того часу почали все частіше зустрічатись скарги на самого владику. Перш за все він поспішив відбити свої маєтки, які були у нього відібрані за тих чи інших обставин, для чого його найманці звершили ряд насильницьких набігів та погромів. З особливою жорстокістю було захоплене містечко Фалимичі (нині село Фалемичі, Володимир-Волинського району), яке свого часу було відібране королівським секретарем Броневським. В той день, в Фалимичах знаходився шляхтич Гижовський. В момент нічого штурму він був поранений кулею та втратив кисть правої руки. Коли його взяли в полон і привели до владики Кирила Терлецького, той наказав кинути його у в'язницю і морити там голодом протягом 12-ти тижнів, а інколи наказував, щоб молодого шляхтича били у в'язниці за присутності єпископа. Чергове жахливе звинувачення ми зустрічаємо в лютому 1594 року: єпископа звинуватили в тому, що він, перебуваючи в нетверезому стані, звелів затримати в одному зі своїх помість дівчину Палажку, над якою він вчинив наругу. В місті Володимирі-Волинському за фактом цієї справи було почате судове провадження за особистої присутності звинувачуваного єпископа Кирила, однак, чи зі страху перед його особою, чи через підкуп, Терлецького було виправдано. [2] [1]

Як ми можемо бачити, у Луцького єпископа відкрилось "друге дихання" і нове бачення свого становища в світі. Чималу роль відіграла в цьому активна участь Терлецького в справі впровадження унії. Відчувши повну безкарність, яка фактично була гарантована йому королем Сигізмундом ІІІ, Терлецький вже не вважав за потрібне приховувати свої уніальні вподобання і в травні 1594 року прийшов у Володимир-Волинський міський суд, в якому наказав зробити в актові книги записи про те, що "по волі і промислу Бога в Трійці Славимого, і при старанній допомозі його королівської величності, сановників духовних і світських, відбулось, нарешті, давно бажане примирення і об'єднання між, так довго розділеними, західною і східною церквами з визнанням святішого Папи Римського верховним пастирем і намісником апостольським. А щоб більш грунтовніше утвердити це об'єднання і виказати покірність святішому отцю - Папі, його королівська милість постановила відправити в Рим двох осіб: Іпатія Потія, єпископа Володимирського і мене, єпископа Луцького. На різні ж дорожні потреби король дозволив мені своєю грамотою закласти один з церковних маєтків.". Далі, в цьому приписі говориться про те, що Терлецький дійсно заклав один з таких маєтків на 40 років пану Станіславу Кандибі, взявши в нього за це 2000 польських злотих("Заклав", у сенсі здав в довгострокову оренду разом з усім майном та людьми, закріпленими за цією землею). [2]

Варто відзначити, що про поїздку в Рим для остаточного затвердження унії було ще дуже рано говорити і, в дійсності, в той час Терлецький нікуди не поїхав. Причина затримки полягала в тому, що ще не всі крапки були розставлені над "і". Перш ніж розмовляти про готовність твердо підкоритись папському престолу, необхідною була згода усіх інших владик і самого Київського митрополита. Саме така місія була покладена на Кирила Терлецького прибічниками унії, оскільки і він особисто заявив про себе, як про головного її ініціатора. В тому ж 1594 році складається декрет про унію, написаний від імені усіх західно-руських архієреїв. В той же час, кілька єпископів, за запрошенням Терлецького, приїздять у місто Сокаль (Львівщина), де була складена ними попередня редакція "артикулів" або умов, на яких вони готові були заключити унію. В цій попередній редакції дуже мало було сказано про збереження православних традицій та звичаїв у Церкві під керівництвом Папи. Однак, велику частину документу складали запити про чисельні привілеї та вільності владик, у разі погодження ними на унію. Зокрема вони вимагали пожиттєве право керування своїми кафедрами, місця в сенаті, розширення їхніх прав до рівня тих, які мали католицькі біскупи, серед іншого і обмеження широких прав та повноважень православних братств, які були дані їм Константинопольським патріархом. Донесення цих вимог до короля і папських радників було поручене саме Терлецькому. [1] [5]

Вже зі звичним для Луцького єпископа завзяттям, Терлецький прийнявся продовжити почату справу. І робив він це так, що навіть його соратники, з заздрощів та опаски за свої посади, почали переживати про те, що Терлецький перехопить "пальму першості". Зокрема, Іпатій Потій жалівся на те, що при дворі казали про нього: "той, на кого ми більш за все покладались, тепер гірший за всіх…", а митрополит Рогоза, попереджав князя Острозького остерігатись Луцького єпископа, називаючи його "Райським змієм і хитрою лисицею". Робив він це, очевидно тому, що боявся втратити свою кафедру, спостерігаючи за наростаючим впливом Терлецького на королівський двір.

Як би там не було, всі приготування до виїзду в Рим були завершені і настав час довгоочікуваної поїздки. Як можна було вже здогадатись, Терлецький витратив ті 2000 злотих, які отримав за оренду одного з церковних маєтків, тому він випросив в короля повторну дозвільну грамоту, в якій йому давалось право на здачу в оренду усіх маєтків Луцької єпархії на період в 20-ть років. Крім всього іншого, король наказав призупинити усі судові тяганини проти Потія і Терлецького, які існували в той час. Владики вирушили у шлях з Кракова з великою кількістю свити в вересні 1595 року і вже через 7 тижнів вони прибули в Рим. Треба сказати, що Папа, знаходячись в передчутті успіху задуманої ним справи намагався зробити все максимально від нього залежне, щоб західно-руські православні єпископи зберегли про своє перебування в Римі тільки позитивні враження. Тому, гостей своїх він поселяє у палаці поруч зі своєю резиденцією і взагалі вшановує їх різноманітними почестями, даючи їм все необхідне. 23-го грудня відбулось урочисте засідання в великій залі папського палацу, під час якого руські владики виконали покладені на них обов'язки, присягнувши Римському первосвященику від себе та від імені інших архієреїв, давши клятву вічної єдності західно-руської Церкви з римською. В день святкування Різдва Христового, владики співслужили Папі Римському в соборі святого Петра, де останній, в свою чергу, настільки підніс своїх високоповажних гостей, що поставив їх найближче, за усіх інших біскупів католицьких, до себе. Потім він ще не одноразово запрошував їх до богослужінь, розділення спільних трапез, на конклави, чим немало потішав їх і піднімав їхню самооцінку. Зрозуміло, що Папа в усіх цих ситуаціях керувався лише єзуїтським принципом "бути всім для всіх" і давав руським єпископам те, що вони хотіли побачити. Однак, насправді, ніякої особливої любові та поваги римо - католики не розділяли до своїх ручних "мутантів". Ціллю католиків було остаточне "окатоличування" навіть тих же майбутніх уніатів без права останніх на найменшу згадку про свою приналежність до Православ'я. Католицизм був рішуче налаштований будь-якими шляхами та методами, поширити безспірний вплив Римського престолу над усією Східною Європою. Реалізувавши унію на території Західної Русі, католики подумки вже шефствували в Московії, а в їхніх мріях Московський цар лобизав папський перстень. [9] [1] [2]

Нарешті, на початку лютого 1596 року делегація "новоспечених" уніатів вирушила з Риму. А вже в березні того ж року, Луцький біскуп Берднард Мацієвський у своєму костелі наказав співати "Te Deum Laundamus" в знак повернення своїх вже співбратів у доброму здоров'ї та з гарними новинами.

Кульмінацією всіх цих подій, стало духовне пробудження західно-руського православного населення, яке активізувало в людях інстинкт самозбереження. На генеральному сеймі у Варшаві, який відбувався саме у той час, земські посли від Київського, Мінського, Волинського, Полоцького та інших воєводств подали від імені своїх виборців прохання королю, щоб той заборонив єпископам Потію і Терлецькому очолювати їхні кафедри, оскільки останні, без відома своїх пасомих та Східних патріархів їздили в Рим і там зрадили православну віру, закріпивши над собою головування Папи. Однак, король Сигізмунд ІІІ жодним чином не відреагував на волання православних, знову закріпивши за єпископами права керування їхніми кафедрами своїми особистими грамотами. Більше того, за всі старання король віддав в пожиттєве керування Терлецькому Кобринський монастир (сучасна Брестська область, Білорусь). [7] [1]

На превеликий жаль, православна реакція та духовне пробудження відбулись запізно і вже ніяк не змогли відвернути активного впровадження унії, яка принесла чимало негараздів, розбратів та людських жертв. Оскільки здача церковних інтересів православним єпископатом була заповітною мрією короля-єзуїта Сигізмунда ІІІ, зрозуміло, що всі волання та протидії православних залишались непочутими і дуже часто викликали дратівливу реакцію, наслідком якої було банальне насильство уніатів та католиків над православними. Терлецький же, виконавши свою роль, перестав бути активним діячем в ділі насадження унії, а знову повернувся до власного збагачення. Знаючи, що православні нічого вже не зможуть йому протиставити, оскільки в очах короля він отримав "буллу на вседозволеність", єпископ Кирило накинув оком і на Жидичинський монастир, який тоді належав родичу Львівського єпископа Гедеона Балабана, шляхтичу Григорію Балабану.

Цим подіям потрібно приділити особливу увагу оскільки, нахабні методи, якими Терлецький намагався отримати цей "ласий шматок" - Жидичинський монастир, можна порівняти лише з діями Папи Римського Олександра VI (Борджіа), якого в історії ще називають "отруювачем", у зв'язку з методами останнього в справі усунення своїх ворогів. Справа в тому, що першого разу Терлецький намагався отруїти Григорія Балабана, надіславши йому листа з отруйним порошком у середині, - тоді шляхтич відкараскався лише втратою свідомості та нетривалою недугою. Вдруге Луцькому єпископу вдалось завдати Балабану більшої шкоди, - Терлецький підіслав слугу, який отруїв пана Григорія через рукостискання. Цей "дружній жест" звалив Балабана на довгий період часу і приніс невиправну шкоду його здоров'ю. Григорій Балабан довго видужував і, поправивши власне здоров'я, подав до суду на Терлецького за намагання останнього відібрати у шляхтича Жидичинський монастир. Судова тяганина була тривалою і Терлецький вирішив вийти напряму на короля, просячи в нього відсторонити Балабана від керівництва монастирем, як світську людину. На цей раз Балабан виявився хитрішим і поїхав до Львова, де його дядько, єпископ Львівський Гедеон, рукоположив його і поставив у сан архімандрита. Завдяки цій "праведній афері", Григорій офіційно затвердився на своїй посаді, як намісник монастиря. Лютувавший з цієї причини Луцький єпископ Кирило Терлецький втратив всяке терпіння, та послав загін найманців у складі кількасот чоловік для того, щоб вибити свого ворога з монастиря. Напад на монастир був звершений вночі, і перелякані його насельники, на чолі зі своїм архімандритом, повилазили на дахи монастирських корпусів, не знаючи куди заховатись. Нападники не одразу зрозуміли, де подівся Балабан, однак, коли побачили його на даху, роздався крик: "Он Балабан! Бий, забий!". Послідував ряд пострілів у бік архімандрита, але той встиг заховатись за банею купола церкви разом зі своїми слугами. Після нападу на монастир тривало кількаденне його розорення, під час якого нападники регулярно закликали Балабана і його слуг спуститись з даху церкви, погрожуючи підірвати будівлю, однак той залишався непохитним. І лише через кілька днів, коли в монастир прибули родичі Григорія разом з чиновниками, які наказали нападникам покинути монастир, архімандрит спустився на землю. Знову почались судові тяганини, в період яких Терлецький звернувся до свого покровителя - короля Сигізмунда ІІІ, який присудив віддати монастир у відання Луцького єпископа, через те, що дядько його ворога, єпископ Гедеон, відмовився підписати постанову про унію. З тих пір монастир регулярно переходив з рук в руки, але у висновку так і залишився в руках Григорія Балабана, оскільки він погодився на прийняття унії. [1] [5]

Взагалі, останні роки свого життя Кирило Терлецький провів у постійних судових тяганинах, які щоразу відкривались проти нього. Чого вартує лише резонансна справа, про вбивство православного священика Стефана Добринського, в якому підозрювали саме Луцького єпископа. Також ходила мова і про винуватість Терлецького у вбивстві пана Пилипа Маляра. Ось що пише Терлецькому відомий полеміст того часу, інок Афонської гори Іоанн Вишенський: "Пощупайся только в лысую голову, ксенже-бискупе Луцкий, сколько ты за время свого святительства живих послал к Богу мертвими: одних секанною, других - водотопленною, третьих - огнепальною смертию с жизнью разлучил!". [4]

Як писав псалмоспівець і пророк Давид: "Смерть грішників люта…", і, звісна річ, єпископ Кирило Терлецький, наприкінці свого бурхливого життя, перебуваючи у похилому віці, почав задумуватись над своїми гріхами. Про це свідчить нам текст його заповіту, в якому він, крім розподілу свого майна між ріднею, розмірковував наступним чином: "рахуючи реестры сумнения свого и споминаючи тяжкі грехи мои, которыми Творца и Избавителя моего завжди ображал есмь, прошу Его святой Божеской милости, абы, не памятаючи злостей моих, не входил зо мною в суд и не выконовал надо мною грозного и страшного справедливого декрету своего, але по невымовному милосердю своему, в котором я Надію мою покладаю, был милостив душе моей грешной.". Помер Терлецький в травні 1607 року і похований був, за його заповітом, в кафедральному храмі апостола Іоанна Богослова біля поховань його попередників. [1]

Підсумовуючи все вище сказане, варто зазначити, що єпископ Кирило Терлецький постає перед нами однозначно негативним персонажем і недостойним того високого звання, яке було на нього покладене. Адже не можна навіть сказати, що цей чоловік, був зітканий з протиріч і наряду з усім злом, робив якесь добро. Терлецький, - класичний для того часу персонаж, який в міру своєї духовної бідноти, не був спроможний, а надто і не хотів, відіграти в історії західно-руського Православ'я роль святителя, який би пробудив від "духовної дрімоти" своїх пасомих. Адже, якби у своєму житті він поставив для себе саме таку мету, очевидно, - унія в Луцьку та на Волині не мала б такого широкого розвитку і таких негативних наслідків, які ми спостерігаємо в історії нашого міста та усього нашого краю. Нажаль, Терлецький чинив не за прикладом святителів Іоанна Златоустого, Василя Великого, митрополита Київського Петра і багатьох інших, які дійсно поклали свої життя на вівтар того високого святительського звання, яке вони носили. Для Луцького єпископа Кирила, як для людини меркантильної, властолюбної та хитрої, прикладом послужили саме представники католицького світу, в злодіяннях яких він знаходив для себе натхнення, тому не є дивним і те, що унія прийшла в наш православний світ не без його допомоги. Однак, нехай Бог розсудить вчинки та життя Кирила Терлецького, - для нас Волинян, як і для нашої славетної Волині, ця особа назавжди залишиться, нехай не найкращою, але все ж частиною історії.

Список використаної літератури та джерел

1. Кирилл Терлецкий, епископ Луцкий и Острожский. Орест Левицкий. // Холмская Русь. - СПб., 1885

2. Архив Юго-Западной России. - Т.1, 2, 3, 4 - К., 1859

3. Очерки по истории Русской православной Церкви. - Т. 2. Карташев А. // Библиополис. - СПб., 1997

4. Вишенський І. Твори. - К., 1986

5. Райский змей. Н. Лесков. Собрание сочинений в 12 т. М., Правда, 1989; Том 6, с. 436-449

6. Южнорусские архиереи в XVI - XVII веках О. Левицкий. // Киевская Старина, 1889

7. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. // СПб, 1901

8. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець ХVІ - першої половини ХVІІ ст.). - К., 2008

9. История Русской Православной Церкви. Митрополит Макарий. - Т. 4. //Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря. СПб., 1997

Размещено на Allbest.ru