Міфи про Геракла та Прометея

-- Ахелою, мені краще служать руки, ніж язик! Будь переможцем на словах, а я буду переможцем на ділі.

Твердим кроком підійшов Геракл до Ахелоя і обхопив його могутніми руками. Твердо стояв величезний Ахелой; не міг звалити його великий Геракл; даремні були всі його зусилля. Так стояв Ахелой, як стоїть непорушна скеля, і не хитають її морські хвилі, б'ючись об неї з громовим шумом. Наполягаючи грудьми один на одного, борються Геракл і Ахелой, немов ті бики, що зчепилися своїми кривими рогами. Три рази нападав Геракл на Ахелоя, на четвертий раз, вирвавшись з рук Ахелоя, обхопив його ззаду герой. Немов важка гора, придавив він річкового бога до самої землі. Ахелой ледве міг, зібравши свої сили, звільнити руки, вкриті потом; та хоч як напружував він всі свої сили, все дужче й дужче тиснув його до землі Геракл. Із стогоном схилився Ахелой, коліна його зігнулись, а головою торкнувся він самої землі. Щоб не бути переможеним, Ахелой вдався до хитрощів, він обернувся на змію. Тільки обернувся Ахелой на змію і вислизнув з рук Геракла, як, сміючись, вигукнув Геракл:

-- Ще в колисці навчився я боротися зі зміями! Правда, ти дужчий від інших змій, Ахелою, але не зрівнятися тобі з лернейською гідрою. Хоч і виростали в неї замість відтятої голови дві нові, все ж я переміг її.

Схопив Геракл руками шию змії і здавив її, немов залізними кліщами. Силкувався вирватися з рук героя Ахелой, але не міг. Тоді обернувся він на бика і знову напав на Геракла. Геракл схопив бика Ахелоя за роги і повалив на землю. З такою страшною силою повалив Геракл його, що зламав йому один ріг. Переміг Геракл Ахелоя, і віддав Ойней Деяніру за дружину Гераклові.

Після весілля Геракл залишився в палаці Ойнея, але недовго пробув він у нього. Одного разу під час бенкету Геракл ударив сина Архітела Евнома за те, що хлопчик злив йому на руки воду, приготовлену для обмивання ніг. Удар був такий сильний, що хлопчик упав мертвий. Засмутився Геракл, і хоч простив йому Архітел мимовільне вбивство сина, все ж покинув герой Калідон і подався з дружиною своєю Деянірою в Тірінф.

Під час подорожі Геракл прийшов з дружиною до ріки Евену (Ріка в Еталії -- області на заході середньої Греції). Через цю бурхливу ріку перевозив за плату подорожніх на своїй широкій спині кентавр Несс. Несс запропонував перенести Деяніру на той берег, і Геракл посадив її на спину кентавра. А сам герой перекинув палицю і лук на той бік і переплив бурхливу ріку. Тільки вийшов на берег Геракл, як раптом почув він голосний крик Деяніри. Вона кликала на допомогу свого чоловіка. Кентавр, полонений її красою, хотів її викрасти. Грізно крикнув син Зевса Нессові:

-- Куди ти біжиш? Чи може думаєш ти, що врятують тебе твої ноги? Ні, не врятуєшся ти! Хоч як би швидко мчав ти, моя стріла все-таки наздожене тебе!

Напнув свій лук Геракл, і злетіла з тугої тятиви стріла. Смертоносна стріла наздогнала Несса, вп'ялася йому в спину, а вістря її пройшло крізь груди кентавра. Упав на коліна смертельно поранений Несс. Струмом ллється з його рани кров, що змішалася з отрутою лернейської гідри. Не хотів умирати, не помстившись, Несс, він зібрав свою кров і дав її Деянірі, сказавши:

-- О, дочко Ойнея, тебе останню переніс я через бурхливі води Евену! Візьми ж мою кров і бережи її! Якщо розлюбить тебе Геракл, ця кров поверне тобі його любов, і ні одна жінка не буде йому дорожча від тебе, натри тільки нею одяг Геракла.

Взяла кров Несса Деяніра і сховала її. Помер Несс. А Геракл з Деянірою прибули в Тірінф і жили там до того часу, поки не примусило їх покинути славне місто мимовільне вбивство Гераклом друга Іфіта. (геракл геркулес).

Геракл в Омфали

За вбивство Іфіта продано було Геракла в рабство цариці Лідії Омфалі. Ніколи ще не зазнавав Геракл таких знегод, як на службі в гордої лідійської цариці. Найбільший з героїв терпів від неї повсякчас приниження. Здавалося, що Омфала знаходить насолоду в знущанні над сином Зевса. Прибравши Геракла в жіночий одяг, вона примушувала його прясти і ткати із своїми служницями. Герой, який забив на смерть своєю важкою палицею лернейську гідру, герой, який привів з царства Аїда жахливого Кербера, який задушив руками немейського лева і тримав на плечах своїх тягар небозводу, герой, при згадці імені якого тремтіли його вороги, повинен був сидіти, зігнувшись за ткацьким верстатом, або прясти вовну руками, що звикли володіти гострим мечем, напинати тятиву тугого лука й разити ворогів важкою палицею. А Омфала, одягнувши на себе левову шкуру Геракла, що вкривала її всю і волочилася за нею по землі, в його золотому панцирі, оперезавшись його мечем і насилу зваливши собі на плече важку палицю героя, ставала перед сином Зевса і знущалася з нього -- своїм рабом. Омфала ніби поставила собі мету згасити у Гераклові всю його непоборну силу. Мусив усе терпіти Геракл, адже він був у повному рабстві в Омфали, і це мало тривати цілих три довгих роки. (геракл геркулес).

Тільки зрідка відпускала героя із свого палацу Омфала. Одного разу, покинувши палац Омфали, Геракл заснув у затінку гаю в околицях Ефеса (Місто на західному березі Малої Азії). Під час сну підкралися до нього карлики керкопи і хотіли викрасти в нього його зброю, але прокинувся Геракл саме в той час, коли керкопи схопили його лук і стріли. Переловив їх герой і зв'язав їм руки й ноги. Геракл нанизав керкопів за зв'язані ноги на велику жердину і поніс їх до Ефеса. Але керкопи так розсмішили Геракла своїм кривлянням, що великий герой відпустив їх. (геракл геркулес).

Під час рабства в Омфали прийшов Геракл в Авліду (Місто в Бестії), до царя Сілея, який примушував усіх чужоземців, що приходили до нього, працювати, неначе рабів, у вино- градниках. Примусив він працювати й Геракла. Розгніваний герой повиривав усі лози в Сілея і вбив самого царя, який не шанував священного звичаю гостинності. Під час рабства в Омфали взяв Геракл участь у поході аргонавтів. Але, нарешті, скінчився строк кари, і знову вільний був великий син Зевса.

Геракл здобуває Трою

Як тільки звільнився Геракл від рабства в Омфали, зараз же зібрав він велике військо героїв і вирушив на вісімнадцяти кораблях до Трої, щоб помститися цареві Лаомедонту, який обдурив його. Прибувши до Трої, він доручив охорону кораблів Оїклові з невеликим загоном, а сам з усім військом вирушив до мурів Трої. Тільки відійшов з військом від кораблів Геракл, як напав на Оїкла Лаомедонт, убив Оїкла і перебив майже весь його загін. Почувши шум битви біля кораблів, Геракл повернувся, змусив Лаомедонта до втечі і загнав його в Трою. Недовго тривала облога Трої. Вдерлися, вилізши на високі мури, в місто герої. Першим увійшов у місто герой Теламон. Геракл, найбільший з героїв, не міг стерпіти, щоб хтось перевершив його. Вихопивши свій меч, він кинувся на Теламона, який його випередив. Побачивши, що неминуча загибель загрожує йому, швидко нагнувся Теламон і почав збирати каміння. Здивувався Геракл і запитав:

-- Що ти робиш, Теламоне?

-- О, найвеличніший сину Зевса, я споруджую жертовник Гераклові-переможцеві! -- відповів хитрий Теламон і своєю відповіддю смирив гнів Зевсового сина.

Під час здобуття міста Геракл убив своїми стрілами Лаомедонта і всіх його синів; тільки наймолодшого з них, Подарка, пощадив герой. Прекрасну дочку Лаомедонта Гесіону Геракл віддав за дружину Теламону, який відзначився своєю хоробрістю, і дозволив їй вибрати одного з полонених і відпустити його на волю. Гесіона вибрала свого брата Подарка.

-- Він раніш від усіх полонених мусить стати рабом! -- вигукнув Геракл,-- тільки якщо ти даси за нього викуп, буде він відпущений на волю.

Гесіона зняла з голови покривало і віддала його як викуп за брата. З того часу почали звати Подарка -- Пріамом (тобто купленим). Віддав йому Геракл владу над Троєю, а сам вирушив із своїм військом на нові подвиги.

Коли Геракл плив по морю із своїм військом, повертаючись з-під Трої, богиня Гера, бажаючи згубити ненависного сина Зевса, наслала велику бурю. А щоб не бачив Зевс, яка небезпека загрожує його синові, упросила Гера бога сну Гіпноса приспати егідодержавного Зевса. Буря занесла Геракла на острів Кос (Один із Спорадських островів біля берегів Малої Азії).

Жителі Косу прийняли корабель Геракла за розбійницький і, кидаючи в нього каміння, не давали йому пристати до берега. Вночі висадився Геракл на острів, переміг жителів Косу, вбив їх царя, сина Посейдона, Евріпіла і спустошив увесь острів.

Зевс страшенно розгнівався, коли, прокинувшись, дізнався, яка небезпека загрожувала його синові Гераклу. В гніві закував він Геру в золоті незламні кайдани і повісив її між землею і небом, прив'язавши до її ніг два важких ковадла. Кожного з олімпійців, які хотіли допомогти Гері, скидав з високого Олімпу грізний у гніві Зевс. Довго шукав він і Гіпноса, скинув би і його з Олімпу повелитель богів і смертних, якби не заховала його, бога сну, богиня Ніч. (геракл геркулес).

Геракл б'ється з богами проти гігантів

На острів Кос послав до Геракла батько його Зевс свою улюблену дочку Афіну Палладу покликати великого героя на допомогу в їх боротьбі з гігантами. Гігантів породила богиня Гея з крапель крові скиненого Кроном Урана. Це були дивовижні велетні із зміями замість ніг, з кошлатим довгим волоссям на голові й бороді.

Гіганти мали страшенну силу, вони пишалися своєю могутністю і хотіли відняти у світлих богів-олімпійців владу над світом. Вони стали до бою з богами на Флегрейських полях, що лежали на Халкідському півострові Паллені. Боги Олімпу були їм не страшні. Мати гігантів Гея дала їм цілюще зілля, яке робило їх невразливими для зброї богів. Лише смертний міг убити гігантів; від зброї смертних не захистила їх Гея. По всьому світу шукала Гея цілющого зілля, яке мало захистити гігантів і від зброї смертних, але Зевс заборонив світити богині зорі Еос і богині місяця Селені та світлосяйному богові сонця Геліосу і сам зрізав цілюще зілля.

Не боячись смерті від руки богів, гіганти кинулись у бій. Довго тривав бій. Гіганти кидали в богів величезні скелі і палаючі стовбури вікових дерев. По всьому світу розлігся грім битви.

Нарешті, з'явився Геракл з Афіною Палладою. За- дзвеніла тятива грізного лука Зевсового сина, блиснула стріла, напоєна отрутою лернейської гідри, і вп'ялася в груди наймогутнішого з гігантів Алкіонея. Упав на землю гігант. Не могла спіткати його смерть на Паллені, тут він був безсмертний,-- упавши на землю, вставав він через деякий час ще могутнішим, ніж раніш, Геракл швидко скинув його на свої плечі і поніс із Паллени; за межами її помер гігант. Після загибелі Алкіонея на Геракла й Геру напав гігант Порфіріон, зірвав він з Гери її покривало і хотів уже схопити її, але звалив його Зевс на землю своєю блискавкою, а Геракл позбавив його життя своєю стрілою. Аполлон проколов своєю золотою стрілою ліве око гігантові Ефіальту, а Геракл убив його, влучивши йому стрілою в праве око. Гіганта Евріта вразив своїм тирсом Діоніс, гіганта Клітія -- Гефест, кинувши на нього цілу брилу розпеченого заліза. Афіна Паллада навалила на гіганта Енкелада, що тікав, весь острів Сицилію.

А гігант Полібот, рятуючись морем від переслідування грізного землетрясця Посейдона, втік на острів Кос. Відколов своїм тризубцем частину Косу Посейдон і навалив і на Полібота. Так утворився острів Нісірос. Гермес вразив гіганта Іпполіта, Артеміда -- Гратіона, великі мойри -- гігантів Агрія і Фоона, які билися мідними палицями. Всіх інших гігантів убив своєю вогненною блискавкою громовержець Зевс, але смерть прислав їм усім великий Геракл своїми стрілами, що б'ють без промаху. (геракл геркулес).

Смерть Геракла і прийняття його до сонму олімпійських богів

Викладено за трагедією Софокла «Трахінянки»

Коли Геракл за вбивство Іфіта був проданий у рабство Омфалі, Деянірі з дітьми довелося покинути Тірінф. Дружині Геракла дав притулок цар фессалійського міста Трахіни Кеїк. Минуло вже три роки і три місяці, як покинув Геракл Деяніру. Дружина Геракла турбувалася про долю свого чоловіка. Не було звістки від Геракла. Деяніра навіть не знала, чи живий ще чоловік. Тяжкі передчуття мучили Деяніру. Покликала вона свого сина Гілла і сказала йому:

-- О, улюблений сину мій! Ганьба, що ти не шукаєш свого батька. Ось уже п'ятнадцять місяців, як він не дає про себе звістки.

-- Якщо тільки можна вірити чуткам,-- відповів матері Гілл,-- то кажуть, що після того, як три роки пробув батько рабом в Омфали, він, коли скінчився строк його рабства, відправився з військом за Евбею до міста Ойхалії, щоб помститися цареві Евріту за образу.

-- Сину мій! -- перебила Гілла мати,-- твій батько Геракл ніколи не покидав мене раніш, йдучи на великі подвиги, в такій тривозі, як останнього разу. Він залишив мені навіть при прощанні табличку з записаним на ній старим провіщенням, даним йому в Додоні (Місто в Епірі -- на заході північної Греції із знаменитим у старовину оракулом Зевса). Сказано там, що коли три роки і три місяці пробуде Геракл на чужині, то або спіткала його смерть, або ж, повернувшись додому, житиме він радісним і спокійним життям. Покидаючи мене, залишив мені Геракл і розпорядження, що із земель його батьків, на випадок його смерті, мали дістати у спадщину його діти. Тривожить мене доля чоловіка. Адже говорив він мені про облогу Ойхалії, що він або загине під містом, або ж, здобувши його, житиме щасливо. Ні, сину мій, іди, благаю тебе, розшукай свого батька.

Гілл, покірний волі матері, вирушив у далеку путь на Евбею, в Ойхалію, шукати батька.

Через деякий час після того, як Гілл покинув Трахіну, прибігає до Деяніри вісник. Він повідомляє їй, що зараз прийде від Геракла посол Ліхас. Радісну звістку принесе Ліхас. Геракл живий. Він переміг Евріта, здобув і зруйнував місто Ойхалію і незабаром повернеться до Трахіни в славі перемоги. Слідом за вісником приходить до Деяніри і Ліхас. Він веде полонених і серед них Іолу, дочку Евріта. Радісно зустрічає Деяніра Ліхаса. Посол Геракла розповідає їй, що Геракл, як і раніш, могутній і здоровий. Він збирається справляти свою перемогу й готується принести бататі жертви, перш ніж покине Евбею. Деяніра дивиться на полонених; помітивши серед них прекрасну жінку, запитує Ліхаса:

-- Скажи мені, Ліхасе, хто ця жінка? Хто її батько й мати? Найдужче горює вона. Чи не дочка це самого Евріта?

Але Ліхас відповідає дружині Геракла:

-- Не знаю я, царице, хто вона. Напевне, до знатного евбейського роду належить ця жінка. Ні слова не сказала вона в дорозі. Весь час ллє вона сльози скорботи, відколи покинула рідне місто.

-- Нещасна! -- вигукнула Деяніра, -- до цього горя не додам я тобі нових страждань! Веди ж, Ліхасе, в палац полонених, я зараз прийду слідом за вами!

Ліхас пішов з полоненими в палац. Тільки-но пішов він, як наблизився до Деяніри слуга і сказав їй:

-- Почекай, царице, вислухай мене. Не всю правду сказав тобі Ліхас. Він знає, хто ця жінка, це дочка Евріта Іола. З любові до неї змагався колись Геракл з Еврітом у стрільбі з лука. Гордий цар не віддав йому, переможцеві, дочки за дружину, як обіцяв, -- образивши, він прогнав великого героя з міста. Заради Іоли здобув тепер Ойхалію Геракл і вбив царя Евріта. Не як рабу прислав сюди Іолу син Зевса -- він хоче взяти її за дружину.

Засмутилася Деяніра. Вона докоряє Ліхасові за те, що він заховав від неї правду. Зізнається Ліхас, що справді Геракл, полонений красою Іоли, хоче одружитися з нею. Горює Деяніра. Забув її Геракл під час довгої розлуки. Тепер кохає він іншу. Що має діяти вона, нещасна? Вона любить великого сина Зевса і не може віддати його іншій. Згадує горем убита Деяніра про кров, яку дав їй колись кентавр Несс, і те, що він сказав їй перед смертю. Деяніра зважується використати кров кентавра. Адже він сказав їй: «Натри моєю кров'ю одяг Геракла, і вічно кохатиме він тебе, жодна жінка не буде йому дорожча від тебе». Боїться вдатися Деяніра до чарівного способу, але любов до Геракла і страх втратити його перемагають, нарешті, її побоювання. Дістає вона кров Несса, яку так довго зберігала в посудині, щоб не впав на неї промінь сонця, щоб не зігріло її полум'я вогнища. Деяніра натирає нею розкішний плащ, який виткала вона в подарунок Гераклові кладе його в скриню, що щільно закривається, кличе Ліхаса і говорить йому:

-- Поспішай, Ліхасе, на Евбею і віднеси Гераклові цю скриню. В ній лежить плащ. Нехай одягне цей плащ Геракл, коли буде приносити жертву Зевсові. Скажи йому, щоб жоден смертний не одягав цього плаща, крім нього, щоб навіть промінь світлого Геліоса не діткнувся плаща, перш ніж він одягне його. Поспішай же, Ліхасе!

Пішов Ліхас з плащем. Коли він зник, Деяніру опанував неспокій. Пішла вона до палацу і, охоплена жахом, бачить, що та вовна, якою натирала, вона плащ кров'ю Несса, зотліла. Деяніра кинула цю вовна на підлогу. Промінь сонця упав на вовну, а на підлозі, де лежала вовна, з'явилася отруйна піна. Вжахнулася Деяніра; вона боїться, що загине Геракл, одягнувши отруєний плащ. Дедалі дужче мучить дружину Геракла передчуття непоправної біди.

Небагато пройшло часу, відколи пішов на Евбею з отруєним плащем Ліхас. До палацу входить Гілл, який повернувся в Трахіну. Він блідий, очі його повні сліз. Глянувши на матір, вигукує він:

-- О, як хотів би я бачити одне з трьох: або щоб не було тебе серед живих, або щоб інший звав тебе матір'ю, а не я, або ж щоб кращий розум мала ти, ніж тепер! Знай, ти згубила власного чоловіка, мого батька!

-- О, горе! -- з жахом вигукнула Деяніра.-- Що говориш ти, сину мій? Хто з людей сказав тобі це? Як можеш ти звинувачувати мене в такому злочині!

-- Я сам бачив батькові страждання, не від людей дізнався я про це!

Розповідає Гілл матері, що трапилося на горі Канейоні, поблизу міста Ойхалії: Геракл, спорудивши жертовники, готувався вже принести жертви богам і насамперед батькові своєму Зевсу, як прийшов Ліхас з плащем. Син Зевса одягнув плащ -- подарунок дружини -- і приступив до відправи жертв. Спочатку приніс він дванадцять добірних биків у жертву Зевсові, а всього герой заколов сто жертв богам-олімпійцям. Яскраво спалахнуло полум'я на вівтарях. Геракл стояв, побожно знявши свої руки до неба, і закликав богів. Вогонь, що палахкотів на жертовниках, зігрів тіло Геракла, і виступив на тілі піт. Раптом прилип до тіла героя отруєний плащ. Корчі пробігли по тілу Геракла. Відчув він страшенний біль. Жахливо страждаючи, покликав герой Ліхаса і запитав його, навіщо приніс він цей плащ. Що міг відповісти йому невинний Ліхас? Він міг тільки сказати, що з плащем прислала його Деяніра. Геракл, не тямлячи нічого від страшного болю, схопив Ліхаса за ногу і вдарив його об скелю, навколо якої шуміли морські хвилі. На смерть розбився Ліхас. А Геракл упав на землю. Він бився в невимовних муках. Крик його розлягався далеко по Евбеї. Геракл проклинав свій шлюб з Деянірою. Великий герой покликав сина і з тяжким стогоном сказав йому:

-- О, сину мій, не покидай мене в нещасті,-- якщо навіть загрожуватиме тобі смерть, не покидай мене! Підніми мене! Віднеси мене звідси! Віднеси туди, де не бачив би мене жоден смертний. О, якщо почуваєш ти до мене жаль, не дай мені померти тут!

Підняли Геракла, поклали на ноші, віднесли на корабель, щоб перевезти його в Трахіну. Ось що розповів Гілл матері і закінчив розповідь такими словами:

-- Зараз ви всі побачите тут великого Зевсового сина, може, ще живим, а може, вже мертвим. О, нехай скарають тебе, мати, суворі Ерінії і месниця Діке (Богиня справедливості)! Ти згубила найкращого з людей, яких будь-коли носила земля. Ніколи не побачиш ти такого героя!

Мовчки пішла до палацу Деяніра, не сказавши жодного слова. Там, у палаці, схопила вона двогострий меч. Побачила Деяніру стара няня. Вона кличе скоріше Гілла. Поспішає Гілл до матері, але простромила вже вона мечем свої груди. Ридаючи, кинувся до матері нещасний син, він обіймає її і вкриває поцілунками її похолоділе тіло.

У цей час приносять до палацу вмираючого Геракла. Він забувся в сні під час дороги, але коли опустили ноші на землю біля входу в палац, Геракл прокинувся. Від лютого болю нічого не тямив великий герой.

-- О, великий Зевсе! -- вигукує він,-- в якій країні я? О, де ви, мужі Греції? Допоможіть мені! Заради вас я очистив землю і море від потвор і зла, а тепер ніхто з вас не хоче визволити мене вогнем або гострим мечем від тяжких страждань! О, Зевсів брате, великий Аїде, приспи, приспи мене, нещасного, приспи бистролітною смертю!

-- Батьку, вислухай мене, благаю тебе,-- просить слізно Гілл,-- мимоволі зробила цей злочин мати. Навіщо прагнеш ти помсти? Дізнавшись, що сама вона -- причина твоєї загибелі, проколола вона серце вістрям меча!

-- О боги, померла вона, і я не міг помститися їй! Не від моєї руки загинула підступна Деяніра!

-- Батьку, не винна вона! -- говорить Гілл.-- Побачивши в домі своїм Іолу, дочку Евріта, мати моя хотіла чарами вернути твою любов. Вона натерла плащ кров'ю убитого твоєю стрілою кентавра Несса, не знавши, що отруєна ця кров отрутою лернейської гідри.

-- О горе, горе! -- вигукує Геракл.-- Так. ось як справдилося провіщення батька мого Зевса! Він сказав мені, що не помру я від руки живого, що судилося мені загинути від підступів того, хто зійшов у похмуре царство Аїда. Ось як згубив мене вбитий мною Несс. Так ось який обіцяв мені спокій оракул у Додоні -- спокій смерті! Так, правда,-- мертві не мають тривог! Виконай же мою останню волю, Гілле! Віднеси з моїми вірними друзями мене на високу гору, на її вершині склади погребне вогнище, поклади мене на вогнище і підпали його. Зроби це швидше, припини мої страждання!

-- Зглянься, батьку, невже ти примусиш мене бути твоїм убивцею! -- благає Гілл батька.

-- Ні, не вбивцею будеш ти, а цілителем моїх страждань! Є ще в мене бажання, виконай і його! -- благає сина Геракл.-- Візьми собі за дружину дочку Евріта Іолу.

Але відмовляється Гілл виконати просьбу батька і говорить:

-- Ні, батьку, не можу я взяти за дружину ту, яка була причиною загибелі моєї матері!

-- О, покорися моїй волі, Гілле! Не викликай у мене знов затихлих страждань! Дай мені вмерти спокійно! -- наполегливо благає сина Геракл.

Смирився Гілл і покірно відповідає батькові:

-- Добре, батьку. Я буду покірний твоїй передсмерт-ній волі.

Квапить Геракл сина, благає швидше виконати його останнє прохання.

-- Поспішай же, сину мій! Поспішай покласти мене на вогнище, перше ніж знову почнуться ці нестерпні муки. Несіть мене! Прощай, Гілле!

Друзі Геракла і Гілл підняли ноші і віднесли Геракла на високу Оету. Там зложили вони величезне вогнище і поклали на нього найбільшого з героїв. Страждання Геракла дедалі дужчають, все глибше проходить в його тіло отрута лернейської гідри. Рве з себе Геракл отруєний плащ, щільно прилип він до тіла; разом з плащем Геракл вириває шматки шкіри, і ще нестерпніші стають страшні муки. Один тільки рятунок від цих нелюдських мук -- це смерть. Легше загинути в полум'ї вогнища, ніж терпіти їх, але ніхто з друзів героя не наважується підпалити його. Нарешті, прийшов на Оету Філоктет, його умовив Геракл підпалити вогнище і в нагороду за це подарував йому свій лук і стріли, отруєні отрутою гідри. Підпалив багаття Філоктет, яскраво спалахнуло полум'я вогнища, але ще яскравіше заблищали блискавки Зевса. Прогриміли по небу громи. На золотій колісниці примчали до вогнища Афіна Паллада (За деякими варіантами міфа на колісниці була не Афіна, а богиня перемоги -- Ніке) із Гермесом, і підняли вони на світлий Олімп найбільшого з героїв Геракла. Там зустріли його великі боги. Став безсмертним богом Геракл. Сама Гера, забувши свою ненависть, віддала Гераклові за дружину дочку свою, вічно юну богиню Гебу. Живе з того часу на світлому Олімпі в сонмі великих безсмертних богів Геракл. Це була нагорода йому за всі його великі подвиги на землі, за всі його великі страждання. (геракл геркулес).

Міф про те, як Прометей був прикований з веління Зевсадо скелі

геракл прометей подвиг міф

викладено за трагедією Есхіла «Прикований Прометей»

Есхіл розповідає про те, як Зевс, що править усім світом як жорстокий тиран, карає повсталого проти нього титана Прометея. Могутній титан всупереч волі Зевса вкрав з Олімпу вогонь і дав його людям; він дав їм знання, навчив землеробства, ремесел, кораблебудування, читання й письма; цим Прометей зробив життя людей щасливішим і підірвав владу Зевса і його помічників -- олімпійських богів. Але головна провина Прометея в тому, що він не хоче відкрити Зевсову тайну, від кого народиться у Зевса син, який буде могутніший від нього і скине його з престолу.

Безплідна, дика місцевість на самому краю землі в країні скіфів. Суворі скелі заходять за хмари своїми гострими вершинами. Навколо -- ніякої рослинності, не видно ні билинки, все голе й похмуре. Всюди височать темні купи каміння, що відірвалося від скель. Море шумить і гуркоче, б'ючись своїми валами об підніжжя скель, і високо злітають солоні бризки. Морським шумовинням укрите прибережне каміння. Далеко за скелями видніються снігові вершини Кавказьких гір, повиті легким маревом. Поволі застилають далечінь грізні хмари, ховаючи гірські вершини. Все вище й вище здіймаються хмари і закривають сонце. Ще похмуріше стає навколо. Безрадісна, сувора місцевість. Ніколи ще не ступала тут нога людини. Сюди, на край землі, привели слуги Зевса скованого титана Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до вершини скелі. Непереможні слуги громовержця Сила й Влада ведуть Прометея. Величезні тіла їх ніби витесані з граніту. Не знають серця їхні жалю, в їхніх очах ніколи не світиться співчуття, їхні обличчя суворі, як скелі, що стоять навколо. Сумний, низько схиливши голову, іде за ними бог Гефест зі своїм важким молотом. Жахливу справу має виконати він. Він повинен своїми руками прикувати друга свого Прометея. Глибока скорбота за долю друга гнітить Гефеста, але не сміє він не послухатись батька свого, громовержця Зевса. Він знає, як невблаганно карає Зевс за непокірність.

Сила і Влада звели Прометея на вершину скелі і підганяють Гефеста братися за роботу, їх жорстокі слова примушують Гефеста ще більше страждати за друга. Неохоче береться він за свій величезний молот, тільки необхідність змушує його коритися. Але квапить його Сила; (Міф про Прометея).

-- Швидше, швидше бери окови! Прикуй могутніми ударами молота до скелі Прометея. Даремний твій жаль до нього, адже ти вболіваєш за ворогом Зевса.

Сила пригрожує гнівом Зевса Гефестові, якщо він не прикує Прометея так, щоб ніщо не могло звільнити його. Гефест приковує до скелі незламними ланцюгами руки і ноги Прометея. Як ненавидить він тепер своє вміння -- через нього він мусить прикувати друга на довгі муки. Невблаганні служителі Зевса весь час пильнують за його роботою.

-- Дужче бий молотом! Міцніше стягуй окови! Не смій їх послабляти! Хитрий Прометей, уміє вправно він знаходити вихід і з непереборних перешкод,-- говорить Сила,-- міцніш прикуй його, нехай тут узнає він, як обманювати Зевса.

-- О, як підходять жорстокі слова до всього твого суворого вигляду! -- вигукує Гефест, беручись до роботи.

Скеля здригається від важких ударів молота, і з краю в край на землі лунає гуркіт могутніх ударів. Прикований, нарешті, Прометей. Та це ще не все, треба ще прибити його до скелі, проколовши йому груди сталевим, незламним вістрям. Зволікає Гефест.

-- О, Прометею! -- вигукує він,-- як тужу я, бачачи твої муки!

-- Знову ти зволікаєш! -- гнівно говорить Гефестові Сила, -- ти все ще вболіваєш за ворогом Зевса! Дивись, як би не довелося тобі вболівати за самим собою!

Нарешті, все скінчено. Все зроблено так, як звелів Зевс. Прикований титан, а груди його проколото стальним вістрям. Знущаючись над Прометеєм, говорить йому Сила:

-- Ну от, тут ти зможеш бути скільки хочеш гордим: пишайся, як і раніш! Давай тепер смертним дари богів, викрадені тобою! Подивимося, чи спроможні будуть допомогти тобі твої смертні. Доведеться тобі самому подумати про те, як звільнитися з кайданів. (Міф про Прометея).

Але Прометей гордо мовчить. За весь час, поки приковував його Гефест до скелі, він не сказав ні єдиного слова, навіть тихий стогін не вирвався у нього,-- нічим не виявив він своїх страждань.

Пішли слуги Зевса Сила і Влада, а з ними пішов і сумний Гефест. Один лишився Прометей; чути його могли тепер лише море та темні хмари. Тільки тепер тяжкий стогін вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тільки тепер почав він нарікати на свою лиху долю. Голосно крикнув Прометей. Невимовним стражданням і скорботою звучали його нарікання: (Міф про Прометея).

-- О, божественний ефіре, і ви, бистровійні вітри, о джерела рік і невгамовний рокоте морських хвиль, о земле, прамати всього, о всевидюще сонце, що оббігаєш все коло землі,-- всіх вас кличу я за свідків! Дивіться, що терплю я! Ви бачите, якої ганьби маю зазнавати я незчисленні роки! О, горе, горе! Стогнатиму від мук я тепер і багато-багато віків! Як знайти мені кінець моїм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде. Муки ці не спіткали мене несподівано. Я знав, що неминучі є веління грізної долі. Я мушу терпіти ці муки! За віщо ж? За те, що я дав великі дари смертним, за це я мушу страждати так нестерпно, і не минути мені цих мук. О, горе, горе!

Та ось почувся тихий шум, нібито від помахів крил, немов літ легких тіл сколихнув повітря. З далеких берегів сивого Океану, з прохолодного грота, з легким повівом вітерця примчали на колісниці до скелі океаніди. Вони чули удари Гефестового молота, донісся до них і стогін Прометея. Сльози заволокли, немов пеленою, прекрасні очі океанід, коли вони побачили прикутого до скелі могутнього титана. Рідним був він океанідам. Батько його, Япет, був братом батька їхнього, Океана, а дружина Прометея, Гесіона, була їхньою сестрою. Оточили скелю океаніди. Глибока їх скорбота за Прометеєм. Але слова його, якими кляне він Зевса і всіх богів-олімпійців, лякають їх. Вони бояться, щоб Зевс не зробив ще тяжчими страждання титана. За що спіткала його така кара -- цього не знають океаніди. Сповнені співчуття, просять вони Прометея розповісти їм, за що покарав його Зевс, чим прогнівив його титан.

Прометей розповідає їм, як допоміг він Зевсові в боротьбі з титанами, як переконав він матір свою Феміду і велику богиню землі Гею стати на бік Зевса. Зевс переміг титанів і скинув їх, за порадою Прометея, в надра жахливого Тартару. Здобув владу Зевс над світом і поділив її з новими богами-олімпійцями, а тим титанам, які допомогли йому, не дав громовержець влади в світі. Зевс ненавидить титанів, боїться їх грізної сили. Не довіряв Зевс і Прометею і ненавидів його. Ще дужче розгорілася ненависть Зевса, коли Прометей почав захищати нещасних смертних людей, які жили ще в той час, коли правив Крон, і яких Зевс хотів погубити. Але Прометей пожалів людей, що не мали ще розуму; він не хотів, щоб зійшли вони нещасними в похмуре царство Аїда. Він вдихнув їм надію, якої не знали люди, і викрав для них божественний вогонь, хоч і знав, яка кара чекає його за це. Страх жахливої кари не спинив гордого, могутнього титана від бажання допомогти людям. Не спинили його і перестороги його віщої матері, великої Феміди.

З трепетом слухали океаніди розповідь Прометея. Та ось на бистрокрилій колісниці принісся до скелі сам віщий старець Океан. Океан намагається умовити Прометея підкоритися владі Зевса: адже повинен він знати, що марно боротися з переможцем жахливого Тіфона. Океанові шкода Прометея, він сам страждає, бачачи ті муки, яких зазнає Прометей. Віщий старець готовий поспішати на світлий Олімп, щоб благати Зевса помилувати титана, хоча навіть благанням за нього він накликав би на себе самого гнів громовержця. Він вірить, що мудре слово захисту часто пом'якшує гнів. Але даремні всі благання Океана, гордо відповідає йому Прометей:

-- Ні, дбай про те, щоб урятувати самого себе. Боюсь я, щоб співчуття до мене не пошкодило тобі. До дна вичерпаю я все зло, яке послала мені доля. Ти ж, Океане, бійся накликати гнів Зевса благанням за мене.

-- О, бачу я,-- сумно відповідає Океан Прометеєві,-- що цими словами змушуєш ти мене повернутися назад, не досягши нічого. Вір же мені, о Прометею, що привела мене сюди лише турбота про твою долю і любов до тебе!

-- Ні! Йди! Швидше, швидше поспішай звідси! Залиш мене! -- вигукує Прометей.

З болем у серці залишив Океан Прометея. Він помчав на своїй крилатій колісниці, а Прометей далі розповідає океанідам про те, що зробив він для людей, як він облагодіяв їх, порушивши волю Зевса. В горі Мосхе, на Лемносі, з горна свого друга Гефеста викрав Прометей вогонь для людей. Він навчив людей мистецтв, дав їм знання, навчив їх лічби, читання й письма. Він ознайомив їх з металами, навчив, як у надрах землі видобувати їх і обробляти. Прометей приборкав для смертних дикого бика і наклав на нього ярмо, щоб могли користуватися люди силою биків, обробляючи свої поля. Прометей впріг коня в колісницю і зробив його слухняним людині. Мудрий титан збудував перший корабель, оснастив його і розгорнув над ним льняний парус, щоб швидко ніс людину корабель по безкрайому морю. Раніше люди не знали ліків, не вміли лікувати хвороб, безпорадні були проти них люди, але Прометей відкрив їм силу ліків, і ними приборкали вони хвороби. Він навчив їх всього того, що полегшує горе і робить життя щасливішим і радіснішим. Цим і прогнівив він Зевса, за це й покарав його громовержець. (Міф про Прометея).

Але не вічно страждатиме Прометей. Він знає, що лиха доля спіткає і могутнього громовержця. Не мине він своєї долі! Прометей знає, що царство Зевса не вічне: буде він скинутий з високого царственного Олімпу. Знає віщий титан і велику тайну, як уникнути Зевсові цієї злої долі, але не відкриє він цієї таємниці Зевсу. Ніяка сила, ніякі погрози, ніякі муки не вирвуть її з уст гордого Прометея.

Скінчив Прометей свою розповідь. З подивом слухали його океаніди. Дивувалися вони великій мудрості й незламній силі духу могутнього титана, який насмілився повстати проти громовержця Зевса. Знову охопив їх жах, коли почули вони, якою долею погрожує Зевсові Прометей. Вони знали, що коли ці погрози дійдуть до Олімпу, то ні перед чим не спиниться громовержець, аби тільки дізнатися про фатальну таємницю. Повними сліз очима дивляться на Прометея океаніди, вражені думкою про неминучість велінь суворої долі. Глибока мовчанка запанувала на скелі, її порушував лише невгамовний шум моря.

Раптом вдалині почувся тихий, ледве вловимий стогін скорботи й болю. Ось знову донісся він до скелі. Все ближчає, все голоснішає цей стогін. Гнана величезним оводом, посланим Герою, вся в крові, вкрита піною, мчить у нестямному, шаленому бігу обернена на корову нещасна Іо, дочка річкового бога Інаха, першого царя Арголіди. Стомлена, знесилена блуканням, замучена жалом овода, спинилася Іо перед прикованим Прометеєм. Голосно стогнучи, розповідає вона, чого довелося зазнати їй, і благає віщого титана:

-- О Прометею! Тут, на цій межі моїх блукань, відкрий мені, благаю тебе, коли ж скінчаться мої муки, коли ж, нарешті, знайду я спокій?

-- О, вір мені, Іо! -- відповів Прометей,-- краще не знати тобі цього, ніж знати. Багато ще країн перейдеш ти, багато зустрінеш страхіть на своєму шляху. Твій тяжкий шлях лежить через країну скіфів, через високий сніжний Кавказ, через країну амазонок до протоки Босфору, так назвуть її на твою честь, коли ти перепливеш її. Довго будеш ти потім блукати по Азії. Ти пройдеш повз країну, де живуть Горгони, що несуть смерть; на їхніх головах звиваються, сичачи, змії замість волосся. Остерігайся їх! Остерігайся грифів (Грифи -- потвори з орлиними крилами і головою та з левовим тілом, що стерегли на крайній півночі Азії золоті розсипи) і однооких аримаспів (Аримаспи -- міфічний народ, який жив по сусідстві з грифами і вів з ними боротьбу, що не припинялася) -- і їх зустрінеш на своєму шляху. Нарешті досягнеш ти Біблійських гір, з них скидає свої благодатні води Ніл. Ось там-то, в країні, яку зрошує Ніл, біля його гирла знайдеш ти нарешті спокій. Там поверне тобі Зевс твій попередній прекрасний образ, і народиться в тебе син Епаф. Він пануватиме над усім Єгиптом і буде родоначальником славного покоління героїв. З цього роду вийде і той смертний, який визволить і мене з кайданів. Ось що, Іо, розповіла мені про долю твою мати моя, віща Феміда. Голосно вигукнула Іо:

-- О горе, горе! О, скільки страждань має послати мені ще зла доля! Серце тремтить у грудях моїх із жаху! Знову опановує мною безумство, знову впивається вогненне жало в моє змучене тіло, знову позбавляюсь я дару мови! О горе, горе!

Нестямно водячи очима, в шаленому бігу помчала геть від скелі Іо. Немов підхоплена вихором, мчала вона в далечінь. З голосним дзижчанням нісся за нею овід, і, як вогнем, пекло його жало нещасну Іо. Сховалася вона в хмарах куряви з очей Прометея і океанід. Все тихше, тихше доносилися до скелі крики Іо, і завмерли вони нарешті вдалині, немов тихий стогін скорботи.

Мовчали Прометей і океаніди, вболіваючи за нещасною Іо, та ось вигукнув гнівно Прометей:

-- Хоч як муч ти мене, громовержцю Зевсе, але все ж настане день, коли й тебе повергнуть у ніщо. Позбудешся ти царства і скинутий будеш у морок. Здійсняться тоді прокляття батька твого Крона! Ніхто з богів не знає, як відвернути від тебе цю злу долю! Тільки я знаю це! Ось сидиш ти тепер, могутній, на світлому Олімпі і мечеш громи і блискавки, але вони тобі не допоможуть, вони безсилі проти неминучої долі. О, повалений у прах, знатимеш ти, яка різниця між владою і рабством!

Страх затуманив очі океанід, і блідий жах зігнав рум'янець з їх прекрасних ланіт. Нарешті, простягаючи до Прометея свої руки, білі, як морська піна, вигукнули вони:

-- Безумний! Як не боїшся ти погрожувати так цареві богів і людей Зевсові? О Прометею, ще тяжчі муки пошле він тобі! Подумай про долю свою, пожалій себе!

-- На все готовий я!

-- Але ж схиляється мудрий перед невблаганним фатумом!

-- О, благайте, просіть ви пощади! Повзіть на колінах до грізного владики! А мені -- що мені громовержець-Зевс? Чого боятися мені його? Не судилося мені померти! Нехай робить, що хоче, Зевс. Недовго йому панувати над богами!

Ледве промовив ці слова Прометей, як у повітрі швидко, неначе падаюча зірка, пронісся посланець богів Гермес і грізний став перед Прометеєм. Його послав Зевс зажадати, щоб титан відкрив таємницю: хто скине Зевса і як уникнути веління долі? Гермес погрожує жахливою карою Прометеєві за непокору. Але могутній титан непохитний; глузуючи, відповідає він Гермесові:

-- Хлопчиськом був би ти, і дитячим був би розум твій, коли б ти сподівався дізнатися хоч що-небудь. Знай, що я не проміняю своїх скорбот на рабське служіння Зевсові. Мені краще бути тут прикованим до цієї скелі, ніж стати вірним слугою тирана Зевса. Нема такої кари, таких мук, якими міг би Зевс налякати мене і вирвати з уст моїх хоч єдине слово. Ні, не дізнається він, як урятуватися йому від долі, ніколи не дізнається тиран Зевс, хто відніме в нього владу!

-- Так слухай же, Прометею, що буде з тобою, коли ти відмовишся виконати волю Зевса,-- відповідає титанові Гермес.-- Ударом своєї блискавки він кине цю скелю з тобою разом у темну безодню. Там, у кам'яній темниці, багато-багато віків, позбавлений сонячного світла, будеш мучитись ти в глибокій пітьмі. Минуть віки, і знову підійме тебе Зевс на світ з безодні, але не на радість підійме він тебе. Кожного дня прилітатиме орел, якого пошле Зевс, і гострими пазурами і дзьобом буде рвати він твою печінку; знов і знов буде відростати вона, і дедалі жахливішими будуть твої страждання. Так висітимеш ти на скелі до того часу, поки інший погодиться добровільно зійти замість тебе в похмуре царство Аїда. Подумай, Прометею, чи не краще скоритися Зевсові! Адже ж ти знаєш, що Зевс ніколи не погрожує марно!

Непохитним лишився гордий титан. Хіба могло що-небудь настрашити його серце? Раптом задрижала земля, все навколо здригнулось; загримів оглушливий грім, і блиснула нестерпним світлом блискавка. Забушував шалено чорний вихор. Немов громаддя гір, знялися на морі пінисті вали. Захиталася скеля. Серед реву бурі, серед грому й гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея:

-- О, який удар спрямував проти мене Зевс, щоб викликати жах у моєму серці! О, високошановна мати Фемідо, о ефіре, що струмуєш усім світло! Дивіться, як несправедливо карає мене Зевс!

Завалилась із страшенним гуркотом скеля з прикованим до неї Прометеєм у незмірну безодню, у віковічну темряву (Цим закінчується трагедія Есхіла «Прикований Прометей»).

Минули віки, і знову підняв Зевс на світ з пітьми Прометея. Але страждання його не скінчилися; ще тяжчі стали вони. Знов лежить він, розпростертий на високій скелі, прикований до неї, опутаний кайданами. Пече його тіло палюче проміння сонця, проносяться над ним бурі, його знесилене тіло періщать дощі і град, а взимку лапатий сніг падає на Прометея, і крижаний холод сковує його тіло. І цих мук мало! Щодня величезний орел прилітає, шугаючи могутніми крилами, до скелі. Він сідає на груди Прометея і роздирає їх гострими, як сталь, пазурами. Орел рве своїм дзьобом печінку титанові. Потоками ллється кров і червонить скелю; червоними згустками застигає кров біля підніжжя скелі; вона розкладається на сонці й нестерпним смородом заражає навкруги повітря. Кожного ранку прилітає орел і береться до своєї кривавої трапези. За ніч загоюються рани, і знов відростає печінка, щоб удень дати нову поживу орлу. Роками, віками тривають ці муки. Стомився могутній титан Прометей, але не зломили його гордий дух страждання.

Титани давно примирилися з Зевсом і підкорилися йому. Вони визнали його владу, і Зевс звільнив їх з похмурого Тартару. Тепер вони, величезні, могутні, прийшли на край землі до скелі, де був прикований Прометей. Вони оточили скелю і переконують Прометея підкоритися Зевсові. Прийшла і мати Прометея Феміда і благає сина упокорити свій гордий дух і не противитися Зевсові. Вона благає сина зглянутися на неї -- адже так нестерпно страждає вона, бачачи муки сина. Сам Зевс забув уже свій колишній гнів. Тепер держава його сильна, ніщо не може похитнути її, ніщо не страшне йому. Та й править він уже не як тиран, він охороняє держави, додержується законів. Він захищає людей і правду серед них. Тільки одне ще турбує громовержця -- це та таємниця, яку знає один Прометей. Зевс готовий, якщо Прометей відкриє йому фатальну таємницю, помилувати могутнього титана. Близький уже час, коли скінчаться муки Прометея. Вже народився і змужнів великий герой, якому доля судила визволити з кайданів титана. Непохитний Прометей, як і раніше, ховає таємницю, знемагаючи від мук, але і його починають покидати сили.

Нарешті, великий герой, якому судилося визволити Прометея, під час своїх мандрів приходить сюди, на край землі. Герой цей -- Геракл, найдужчий з людей, могутній, як бог. З жахом дивиться він на муки Прометея, і жаль охоплює його. Титан розповідає Гераклові про злу долю свою і пророкує йому, які ще великі подвиги має він зробити. Повний уваги, слухає титана Геракл. Але ще не весь жах страждання Прометея бачив Геракл. Здалека чується шум могутніх крил -- це летить орел на свій кривавий бенкет. Він кружляє високо в небі над Прометеєм, готовий спуститися до нього на груди. Геракл не дав йому терзати Прометея. Він схопив свій лук, вийняв із сагайдака смертоносну стрілу, прикликав стріловержця Аполлона, щоб певніше спрямував він літ стріли, і пустив її. Голосно задзвеніла тятива лука, злетіла стріла, і пронизаний орел упав у бурхливе море біля самого підніжжя скелі. Мить визволення настала. Прилинув з високого Олімпу бистрий Гермес. З ласкавими словами звернувся він до могутнього Прометея і обіцяв йому негайне звільнення, якщо відкриє він таємницю, як уникнути Зевсові лихої долі. Погодився нарешті могутній Прометей відкрити Зевсові таємницю і сказав:

-- Нехай не одружується громовержець із морською богинею Фетідою, бо богині долі, віщі мойри, вийняли такий жереб Фетіді: хто б не був її чоловіком, від нього народиться у неї син, який буде могутніший від батька. Нехай боги віддадуть Фетіду за героя Пелея, і буде син Фетіди і Пелея найвидатнішим зі смертних героїв Греції.

Прометей відкрив велику таємницю. Геракл розбив своєю важкою палицею його кайдани і вирвав з грудей його незламне сталеве вістря, яким прибитий був титан до скелі. Скінчилися його муки. Так здійснилося його провіщення, що смертний визволить його. Гучними, радісними покликами вітали титани визволення Прометея.

З того часу носить Прометей на руці залізний перстень, в який вправлений камінь від тієї скелі, де терпів він стільки віків невимовні муки. (Міф про Прометея).

А замість Прометея в підземне царство душ померлих погодився зійти мудрий кентавр Хірон. Цим врятувався він від страждань, які спричинила йому невигойна рана, що її завдав йому ненавмисно Геракл.

Размещено на Allbest.ru