Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII – XVIII ст.: еволюція взаємовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі

в XVII - XVIII ст.: еволюція взаємовідносин

Кузьмук Олексій Сергійович

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої та нової історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Ульяновський Василь Іринархович,

професор кафедри давньої та нової історії України Київського

національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Гуржій Олександр Іванович,

провідний науковий співробітник відділ історії України середніх віків

Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук

Яременко Максим Васильович,

завідувач Науково-дослідного центру “Спадщина Києво-Могилянської

академії” Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Провідна установа Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 19 грудня 2005 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, восьми додатків. Обсяг основного тексту роботи - 185 сторінок, списку використаних джерел та літератури - 20 сторінок (166 позицій), додатки - 11 сторінок.

Актуальність дослідження. Київ з його численними святинями - церквами та монастирями займає особливе місце у соціосакральному просторі України. З часів давньоруської держави Рюриковичів місто було не лише світською, але й духовною столицею України-Руси. Після втрати цієї функції за монгольської влади і литовсько-польської доби, Київ повернув її вже на початку XVIIст., коли знову став престольним містом Київської митрополії. Саме тоді київське духовенство почало витворювати концепт про оборону православ'я як головну ідею та гасло козацьких рухів. Гасло оборони “істинної православної віри” почало використовуватись на початку XVIIст. й самим козацтвом в його боротьбі за свої станові права.

Завданням цієї роботи є дослідження реальної ситуації в ділянці стосунків низового козацтва з церковними структурами. Попри численні студії козаччини, це питання, а також більш глобальна проблема реконструкції релігійної свідомості козацтва, залишається не з'ясованою. Для висвітлення означеної проблеми на конкретному рівні найбільш репрезентативним може бути зріз стосунків Війська Запорозького Низового (далі - ВЗН) із київськими чоловічими монастирями. Протягом XVII - XVIІIст. саме в цій сфері сформувалася своєрідна система зв'язків духовного, соціального та економічного характеру. Прикордонний статус Запорожжя зумовив ряд специфічних рис у стосунках ВЗН та київських монастирів. Межигірський та Св.-Софійський монастирі відігравали основну роль у формуванні церковного укладу ВЗН.

В українському сьогоденні однією з актуальних проблем є питання задоволення релігійних потреб у військових формуваннях, функціонування інституту військових капеланів, загалом релігійне виховання майбутніх вояків зі шкільної лави. Досвід минулих поколінь, й зокрема досліджуваної в нашій праці доби, сприятиме найбільш органічному й багатоаспектному вирішенню посутніх завдань сучасності та забезпечить тяглість існуючої традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми "Історія формування і розвитку Української держави" (державний реєстраційний номер 01 БФ 046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є встановлення принципів та тенденцій зв'язків між київськими чоловічими монастирями і ВЗН, з одного боку як вияв зовнішньої (поза монастирем) діяльності чернецтва, а з іншого - як прояв внутрішньої політики і духовного життя Коша.

Предметом дослідження є Військо Запорозьке Низове і чернецтво київських чоловічих монастирів. Найбільше уваги приділено ставропігійному Спасо-Преображенському Межигірському монастирю. Запорожці обрали його своїм парафіяльним монастирем, з Межигір'я на Січ регулярно надсилалося духовенство, цей монастир отримав найбільше переваг у використанні економічних потужностей низового Самарського монастиря. Кафедральний Софійський монастир - місце перебування Київських митрополитів, які були єпархіальними архієреями Запорозької Січі і з 60-х рр. XVIІIст. почали активно втручатися у церковні справи Запорожжя. Менше приділено уваги іншим київським обителям - Києво-Печерському Успенському, Пустинно-Миколаївському, Михайлівським (Золотоверхому та Видубицькому), Богоявленському Братському, Кирилівському, Петро-Павлівському монастирям, які не брали участі в управлінні Церквою на території ВЗН, що зумовило однобічність їх стосунків з Запорожжям (збір милостині, прийом паломників тощо). Автор не торкається проблеми стосунків українських гетьманів та городового війська з православною Церквою, оскільки ця проблема виходить за рамки об'єкту дослідження.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні зародження та розвитку зв'язків київських чоловічих монастирів і ВЗН в контексті церковного укладу Запорожжя та релігійного життя козацтва.

У відповідності з поставленою метою автор планує вирішити наступні завдання: монастир релігійність козак січ

встановити рівень опрацювання теми в історіографії та визначити головне коло й особливості джерел, на базі яких можливе розкриття теми;

з'ясувати як ставропігійний статус Києво-Межигірського монастиря впливав на перебіг стосунків з ВЗН; окреслити причини набуття обителю “парафіяльного” статусу по відношенню до січовиків;

визначити та розкрити основні сфери діяльності межигірців на Запорожжі; реконструювати особливості організації управління Церквою в землях ВЗН;

вказати місце Києво-Софійського кафедрального монастиря та його представників в управлінні Церквою на Запорожжі;

дослідити побут і діяльність київських ченців на Січі і запорожців-прочан у Києві.

Хронологічні межі дослідження. Стан джерельної бази не дозволяє докладно розглянути специфіку зв'язків низового козацтва і київських монастирів за увесь заявлений період в повній мірі. Основна увага дисертації сконцентрована на періоді Нової Січі (1734 - 1775рр.). Проте, тяглість зв'язків ВЗН з Києво-Межигірським монастирем є першорядною для визначення хронології дослідження. З'ясування причин та початкового етапу парафіяльного статусу Межигірського монастиря у середовищі запорозьких козаків, вимагає обрати нижньою хронологічною межею переломний 1620р. Саме в цей час в середовищі київського духовенства була сформована одна з найголовніших ідеологем козацтва - вони оголошують себе оборонцями “православного народу руського і грецької віри” від “бусурман” та “відступників” (іноконфесійних християн). Проте, відомості про стосунки інших київських чоловічих монастирів з ВЗН у період XVII - першої третини XVIIIcт. майже відсутні. Лакуни в джерельній базі зумовлюють наявність тривалого “темного” періоду у зв'язках січовиків та київських святинь. Тим не менше, роль Межигір'я з початку XVIIст. була превалюючою у формуванні церковних традицій запорожців, і, не зважаючи на лакуни в джерельній базі, ми змушені взяти за нижню хронологічну межу 1620р.

Обмеження верхньої хронологічної межі зумовлене знищенням Запорозької Січі (1775 р.). Ця політична акція ліквідувала об'єкт дослідження дисертації, але до кінця XVIII ст. джерела (особливо монастирські) містять інформацію щодо означеної теми.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію міста Києва, його околиць та землі ВЗН. Кордони Запорозьких Вольностей протягом XVII - XVIIІ ст. зазнавали змін, однак зменшення території ВЗН не вплинуло на характер зв'язків Коша з київськими чоловічими монастирями.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму та об'єктивності. Дисертант використав проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-антропологічний та статистичний методи.

Наукова новизна роботи. На основі значного джерельного матеріалу, переважно раніше не запровадженого до наукового обігу, дисертант охарактеризував багатоманітність зв'язків київського чорного духовенства і ВЗН. Встановлено персональний склад начальників січових церков, настоятелів Самарського монастиря, виявлено невідомі раніше факти церковно-релігійного життя на Запорожжі. Дисертант спростував ряд усталених міфів щодо релігійності запорозького козацтва в публічно-офіційному та практично-побутовому ракурсах.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання матеріалу дисертації в навчальному процесі при підготовці спецкурсів та відповідних розділів навчальних посібників з історії України, української Церкви та чернецтва. Окремі наведені факти та висновки є матеріалом для вивчення побутової релігійності запорожців і можуть використовуватися в узагальнюючих працях з історії козацтва, зокрема ВНЗ. Певною мірою, історичний досвід стосунків Церкви і професійного війська також є актуальний для сьогодення.

Наукова апробація роботи. Результати дослідження доповідалися на просемінаріях кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка та науково-практичних конференціях: “Питання відродження національних святинь в незалежній Україні” (Київ, червень 2001 р.), “Нові дослідження пам'яток козацької доби” (Київ, березень 2002 р.), “Музейна справа в Україні на зламі тисячоліть” (Київ, грудень 2002 р.). Основні положення дисертації викладено у чотирьох наукових публікаціях у фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми, охарактеризовано мету і завдання дослідження, окреслено об'єкт, предмет та хронологічні межі роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблеми і склад джерельної бази.

Церковна (православна) історіографія. Першими дослідниками історії Церкви на Запорожжі були Катеринославські єпископи Гавриїл (Розанов) та Феодосій (Макаревський). Владика Гавриїл збирав і публікував матеріали до історії Південної України, зокрема записав і видав оповідання Микити Коржа. Йому належить перша системна історія Самарського монастиря. Єпископ Феодосій збирав матеріали про церкви Катеринославської єпархії, в річищі глобального синодального проекту історико-статистичного опису єпархії, та здійснив нову описову реконструкцію історії Самарського монастиря. Обидва єпископи апріорно відзначали ревність козаків до православ'я, хоч опиралися при цьому на обмежений краєзнавчий матеріал.

Водночас у Києві упродовж ХІХст. з'являються перші партикулярні історії Софійського, Межигірського та інших монастирів. В 1830р. вийшла книжечка “Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межигорском монастыре” священика Симеона Лободовського. В цій історичний записці він вмістив легенду про заснування монастиря в часи князя Володимира, виокремив основні віхи в історії обителі.

Після польського повстання 1863р. імперський уряд стимулював дослідження спрямовані проти “польскості” Південно-Західного краю. У цьому річищі дослідники Церкви особливу увагу приділили історії Межигірського “козацького” монастиря та участі козацтва у відновленні православної ієрархії. Із 60-хрр. ХІХст. з'являються нові спеціалізовані періодичні видання, зокрема “Киевские епархиальные ведомости” (з березня 1861р.); “Труды Киевской Духовной Академии” (з 1860р.). Ці видання містили різноманітні дослідження й джерела з історії Церкви і монастирів. Авторами цих досліджень були студенти й випускники Київської Духовної Академії, кандидатські роботи яких друкувалися в офіційному органі Академії.

Лише на початку ХХ ст. тему почали розробляти фахові вчені-історики Духовних Академій. Особливу увагу церковним подіям першої чверті XVIIст. приділяв професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії П.М.Жукович. Учений докладно змалював картину боротьби православних з уніатами, а також участь і місце в цих подіях запорозьких козаків. Магістрант КДА В.О.Біднов, досліджуючи історію Запорожжя, опублікував велику кількість документів до історії Церкви на Півдні України. На еміграції В.О.Біднов - професор УВУ в Празі та православного богословського факультету Варшавського університету - опублікував дослідження про начальника січових церков архімандрита Володимира Сокальського. Автор порівняв народні пісні та задокументовані факти із життя отця Володимира.

Загалом для усієї православної церковної історіографії характерне постулування однозначної православності запорожців, наголошенні на їхній боротьбі проти католиків та уніатів, а також іновірних турків і татар.

Світська історіографія. Історики та краєзнавці Києва звертали увагу на Межигірський монастир як на козацький вже з початку ХІХст. Вивчення Межигірського монастиря було започатковане Максимом Берлінським - першим дослідником історії Києва та його околиць.

“Хвиля” зацікавлення місцевою старовиною та актуалізації минулого як складової історичної свідомості суспільства знайшла особливий вияв у 40-60-тірр. ХІХст. Знаковими працями в цьому плані були публікації М.О.Максимовича з різних проблем історії України, і зокрема про історичну топографію Києва. Він присвятив окремі нариси Видубицькому і Межигірському монастирям, заснуванню Богоявленського братства, участі гетьмана Сагайдачного у відновленні православної ієрархії.

Дослідник Києва М.Закревський намагався виділити певні етапи в історії Межигірського монастиря, хоча його періодизація не була вдалою. І все ж саме Закревський виділив проблему Межигір'я -- Запорозька Січ в окремий параграф, а також склав найповніший список ігуменів та архімандритів обителі.

Істориків другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які вивчали козацтво, перш за все, цікавили адміністративний устрій та військові справи запорожців. Окремі розділи, присвячені церковному устрою, знаходимо у працях А.Скальковського та Д.Яворницького. Зокрема, Скальковський писав, що Нова Січ перш за все наполягала на незалежності власної церкви і духовенства від загальної російської ієрархії, поряд з цим для козаків була характерна особлива шаноба до київських обителей, переважно до Києво-Межигірського Свято-Преображенського монастиря. Д.Яворницький у розділі про церковний устрій Запорожжя пише про “нравственную зависимость” Коша від Межигір'я. Перед дослідниками стояло завдання висвітлення усієї історії Запорожжя, тому проблема стосунків київських монастирів із Запорозьким Кошем була розглянута ними поверхово.

Окремо слід відзначити значимість для історіографічного поступу історико-етнографічного методу, застосованого Д.І.Яворницьким. Подібний метод був характерний і для інших козакознавців, наприклад, О.Андрієвського, Я.Новицького, які публікували документи та етнографічні матеріали з історії Запорозької Січі.

І все ж, з усіх названих дослідників, лише Орест Левицький написав узагальнюючу статтю про стосунки Кошу з Київськими митрополитами у питаннях вирішення справ Церкви на Запорожжі і опублікував листування софійських ченців щодо становища духовенства на Січі.

У 20 - 80-ті рр. ХХст. козацька тематика набула певного поширення, однак її акценти перемістилися в річище класової боротьби та протистояння зовнішньому ворогу. Основна увага зверталася на військову історію, антифеодальні рухи, боротьбу з турками і татарами. І хоча при цьому згадувалося, що на знамені козацьких рухів було “написане” гасло не лише порятунку народу, але й віри, все ж питання релігійності козацтва оминалося.

Нова патріотична хвиля популяризації козаччини та її героїчної історії в Україні розпочалася в 90-ті ХХст. Були перевидані основні праці Д.Яворницького, А.Скальковського, Феодосія (Макаревського). Відновилися публікації джерел з історії запорозького козацтва. З'явилися дослідження з історії Церкви на Запорожжі. Проте, новітні автори спершу не спромоглися на оригінальні студії. Наприклад, Н.Герасименко у двох статтях, присвячених Межигірському монастирю, просто переповіла сказане у ХІХст. Максимовичем і Закревським. Останнім часом з'явилися також спроби створити узагальнюючі праці про церковний устрій Запорозької Січі. Однак їх автори використовують історико-етнографічну методологію в описовому ключі, яку зуживав ще понад сто років тому Д.І.Яворницький, і продовжують виміряти релігійність запорозького козацтва кількістю побудованих церков та вирізаних євреїв, поляків, татар, старовірів.

Джерельну базу, яка послужила вирішенню сформульованих завдань, можна умовно поділити на актуалізовані (опубліковані) джерела та неактуалізовані (рукописні матеріали архівних зібрань). Найчисельнішу групу використаних джерел складають документи фонду Київської духовної консисторії (ф. 127) та київських чоловічих монастирів, які є об'єктом дослідження (фф. 132, 888, 130, 131), архіву Кошу Нової Запорозької Січі (ф. 229), що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві, також фонди Київської Духовної консисторії (ф. 232), Київської Духовної Академії (ф. 160) та збірний фонд історичних матеріалів (ф. 2) з Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського. Були залучені рукописні фонди Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

Не менше значення для нашого дослідження становило послідовне опрацювання опублікованих джерел. Періодичні церковні і світські видання “Киевские епархиальные ведомости”, “Труды Киевской духовной академии”, “Киевская старина”, “Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, “Записки Императорского Одесского общества истории и древностей”, “Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии”, кожне з яких мало цілком певні принципи підбору та публікації матеріалів і досліджень, їх проблематику, ідейну орієнтацію, стратегію редакційно-видавничої справи.

З опублікованих джерел особливо слід відзначити корпусне (а отже, не вибірково-суб'єктивне) багатотомне видання “Архів Коша Нової Запорозької Січі”.

Аналіз усіх віднайдених матеріалів здійснено за повидовим джерелознавчим принципом.

Актові джерела міститять основний пласт інформації про офіційні відносини між київськими монастирями та ВЗН, вищою духовною та світською владою у XVII - XVIIIст. Решта джерел в основній масі репрезентативні тільки для XVIIIст.

Репрезентативними групами актових матеріалів є грамоти Єрусалимського та Московського патріархів, універсали українських гетьманів та кошових отаманів, укази Київських митрополитів, Св.Синоду, російських царів. Актові джерела є основними у вивченні правового становища київських монастирів і ВЗН у XVII - XVIIIст.

Діловодчі джерела є досить репрезентативним для XVIIIст. Документи відображають економічне життя монастирів, повсякденне життя та побут ченців. Книги записів, звіти, донесення, відомості, паспорти відображають поточні господарчі і внутрішні справи монастирів, специфіку зв'язків з ВЗН. Цей вид джерел демонструє систему управління Церквою на Запорозьких землях, розподіл влади між Київським митрополитом та межигірським архімандритом, ступінь інкорпорації та контекстуальності духовного життя ВЗН до загальноімперської системи.

Багатющий пласт інформації про життя духовенства на Січі міститься в офіційному та приватному листуванні між січовою старшиною, Київськими митрополитами, межигірськими архімандритами, софійськими ченцями (взаємні листи-поздоровлення з Новим роком і Різдвом, різноманітні прохання та доручення). Приватне листування софійських ченців за 1763 - 1765рр. ілюструє процес збору милостині на Січі, змальовує січовий побут і традиції.

Наративні джерела репрезентують церковні та козацькі літописи, мемуари. Інформація, що міститься у “Межигірському літописі”, “Літописі Густинського монастиря”, “Київському літописі початку XVIIст.”, “Львівському літописі” та щоденнику С.Окольського, характеризує становище Православної Церкви і українського козацтва в першій половині XVIIст. Відомості цих джерел уривчасті, неповні й нерідко суб'єктивні, проте водночас вони містять факти, які відсутні в актових матеріалах. Для XVIІIст. збереглися цінні свідчення очевидців: князя Мишецького, який перебував на Січі у 1736 - 1740рр., та ченця Полтавського монастиря Яценка-Зеленського.

Для дослідження релігійності запорожців особливої ваги набувають поменники (синодики) монастирів, насамперед, київських. Синодик Нехворощанської обителі був оприлюднений Д.І.Яворницьким. На початку ХХст. були опублікованні поменники Києво-Печерської лаври (XV - XVIст.) та Михайлівського Золотоверхого монастиря (XVІIст.). Решта поменників зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського. Несподіваним відкриттям було віднайдення кількох лаврських синодиків у фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Значення внутрішньої інформації поменників зростає через брак документів XVІІст. Козаки представлені в синодиках у загальному контексті, що дозволяє робити висновки про спільне й відмінне в їх релігійній свідомості в порівнянні з іншими соціальними групами.

У другому розділі “Військо Запорозьке Низове як парафія Києво-Межигірського монастиря” досліджуються історія підпорядкування ВЗН духовній владі Межигір'я та сфери діяльності межигірських ченців на Запорожжі.

Насамперед аналізуються умови отримання Межигірським монастирем патріаршої ставропігії. Детальний аналіз актових матеріалів показує, що монастир протягом XVII - XVIII ст. неодноразово змінював свій статус у Київській митрополії. Під тиском різних обставин обитель кілька разів отримувала права ставропігії: 1)з 1610р. до 1626р.; 2)з 1687р. до 1703р.; 3)з 1709р. до 1786р. Протягом XVIIIст. ставропігія Межигірської обителі поступово нівелюється до лише титулу архімандрита. Відтак, ставропігійний статус монастиря не може бути першопричиною обрання його низовими козаками, як “свого”. Ця теза виникла у ХІХст. і побутує нині в козакознавчій літературі. Співвідношення ставропігії й запорозького обрання має зворотню залежність: друге надання ставропігії у 1687--1688рр. стало наслідком позиції, яку обстоювали запорожці (бажання бути під опікою саме Межигірського монастиря). Існував комплекс причин особливого ставлення низових козаків до Межигір'я. Головну роль відіграло географічне положення обителі - поблизу Києва, підтримка повсталих запорожців у 1630 і 1638 рр., персональні зв'язки і особисті якості ігумена Феодосія Васковського.

Остаточно схема опіки січової парафії сформувалася в часи Нової Січі. Зробивши землі Війська Запорозького своєю парафією Межигірський монастир підвищив свій авторитет, а також отримав нове джерело матеріальних надходжень (від добровільних внесків мешканців Запорожжя та угідь Самарського монастиря). Душпастирська та адміністративна діяльність межигірців на території Нової Січі здійснювалася через відряджуваних на певний термін монахів, діяльність яких координували начальник січових церков та начальник приписного Самарського монастиря. Матеріальне забезпечення ієромонахів здійснювалося за рахунок Війська (плата за відправлення церковних служб, військове жалування для начальника січових церков, продаж воскових свічок, збирання подаянь). Окрім військового жалування, решта джерел прибутків були звичною повсякденною практикою тогочасної Гетьманщини і Слобожанщини.

Начальники січових церков одночасно були настоятелями січової Покровської церкви і надсилалися терміном на один-два роки. Кількість межигірців на території ВЗН поступово зростає, оскільки монахів починають розсилати в похідні церкви та військові команди (під час війни 1768 - 74 рр.). Начальнику січових церков підпорядковувалось п'ять похідних церков (в Микитиному, Вербовому, Омеловому, Гарді, Кальміусі). Січові начальники відповідали за збір милостині на Запорожжі і відправку возів з сіллю і рибою до Межигір'я.

Самарський приписний монастир був єдиним на теренах ВЗН. Послушання самарського начальника було не пожиттєвим, а тривало всього рік або кілька років. Ченці до обителі також надсилалися з Межигір'я. Перезміни братії були зумовлені важкими умовами проживання на Запорожжі. Однак, завдяки адміністративним здібностям межигірців, обитель стала духовним центром Запорозьких Вольностей.

Зрештою ВЗН позбавилося опіки Межигірського монастиря і висвятило для себе окремого січового архімандрита Володимира Сокальського, підпорядкованого Київському митрополиту.

В третьому розділі “Стосунки Коша з Києво-Софійським монастирем” розглядається проблема участі Києво-Софійського кафедрального монастиря в управлінні Церквою на Запорожжі.

В стінах Св.-Софійського монастиря знаходилася резиденція Київських митрополитів, духовна консисторія і кафедральна контора. Відповідно, Військо зверталося до монастиря для вирішення тих духовних і адміністративних справ, які були поза компетенцією межигірського архімандрита (рукоположення священників, судочинство над священниками, видача дозволів на будівництво і освячення нових храмів, видача церковного начиння (книг, ікон, антимінсів та ін.)). Загалом Київські митрополити мало цікавилися запорозьким “закутком” своєї єпархії. Пожвавлення у стосунках відбувається в 60-х рр. XVIII ст.: створюється Старокодацьке духовне правління, на Січ регулярно відряджаються софійські ченці для збору милостині. Старокодацьке правління виконувало аналогічні функції, що і протопопії у Київській єпархії. Митрополити видавали ченцям Київської єпархії набір документів, які були необхідні для збору милостині на Січі. В останні 10 - 15 років існування Нової Січі були засновані більшість храмів на території ВЗН. Будівництво нових храмів обов'язково узгоджувалося з вищою духовною владою. Кошові отамани та Київські архієреї вели листування і обмінювалися подарунками. Запорозькі депутації, які вирушали в Петербург за жалуванням, обов'язково зверталися до митрополитів за благословенням. Треба констатувати, що ініціатива у відносинах між січовиками і митрополитами належала першим. Однак це була ініціатива підлеглих. Наприклад, січовики не засновували і не освячували церков без архієрейського благословення. На останній рік існування Січі практично уся повнота духовної влади юридично належала Київському митрополиту. Йому підпорядковувалося Старокодацьке духовне правління на чолі з Григорієм Порохнею (контролювало найбільш заселені Самарську і Кодацьку паланки) і січовий архімандрит Володимир Сокальський. Територія ВЗН була цілком інтегрована у загальноімперську бюрократичну систему.

Можна твердити, що Київські архієреї протягом XVII - XVIII ст., займаючись справами власної єпархії, мало приділяли уваги утвердженню своєї духовної влади на території ВЗН. Запорожжя в очах вищого київського духовенства залишалося “диким полем”. Саме такий погляд на запорозькі землі зумовив низьку активність Київських митрополитів у вирішенні церковних справ Запорозької Січі. Митрополити обмежувалися виконанням вимог Кошу у питаннях заснування нових храмів і використовували свій авторитет для безпечного збору милостині софійськими монахами.

В четвертому розділі “Київське чернецтво на Запорожжі та запорожці в Києві” досліджується характер відносин Печерського, Кирилівського, Слупського Миколаївського, Михайлівських Золотоверхого і Видубицького, Катерининського Грецького монастирів з ВЗН, схема збору милостині на території Запорожжя київськими ченцями і паломництво запорожців до київських святинь.

В XVII - XVIII ст. подавання милостині вважалося для українців богоугодною справою. Для цього часу характерне терпиме ставлення до жебрацтва і прохачів милостині. Збір подаяння ченцями саме на території ВЗН виокремився в спеціальне послушання в часи Нової Січі (1734 - 1775 рр.). В першій третині XVIII ст. склався набір офіційних документів, необхідних монаху-прохачу для “легального” збору милостині: паспорт, митрополича грамота з дозволом на збір подаяння, зашнурована книга для запису внесків. Дорога на Січ тривала три-чотири тижні. Ченці вирушали на Запорожжя, як правило навесні (щоб потрапити до Великодня), або восени (до свята Покрови). Зимою (на Різдво) на Січі збиралися монахи-прохачі, які залишилися зимувати на Запорожжі. Пересуванню ченців заважали російсько-турецькі війни 1739 - 1740 рр, 1768 - 1774 рр. та заборонні накази під час епідемій чуми, які траплялися майже щороку.

Основними жертводавцями були прості запорожці та посполите населення ВЗН. Суми пожертв були різними, але в основному складали 5 і 10 коп. Вдала поїздка на Запорожжя могла означати підвищення, призначення до виконання більш престижних послушань. Сума збору могла бути різною, але при мінімумі витрат, так чи інакше поліпшувала матеріальне становище київських обителей. Водночас, запорозькі козаки протягом XVII - XVIII ст. здійснювали паломництва до київських святинь. В першій половині XVII ст. козаки безперешкодно приїздили до Києва, але після смерті Богдана Хмельницького і до часів Нової Січі проти присутності запорожців на волості діяли різноманітні заборонні накази. Перманентні війни і політика ізоляціонізму щодо Січі зумовили те, що низовики стали рідше потрапляти до Києва взагалі, і як паломники зокрема.

У часи Нової Січі запорожці, які їхали на прощу до Києва, повинні були мати паспорт, в якому були вказані ім'я пред'явника, пункт призначення і строк дії документа. В Київ запорожці-прочани вирушали влітку. Варто відзначити, що значну частку низовиків-прочан складали колишні кошові, судді, писарі і курінні отамани. Бідніші низовики могли поїхати на богомолля до рідних місць або найближчих монастирів, зокрема Самарського Миколаївського та Нехворощанського Успенського. В синодику Нехворощанської обителі більшість поминань складають імена січовиків.

Постриг козаків у монахи, як представників служилого стану, обмежувався у XVIII ст. духовним законодавством. Наприклад, у “козацькому” Межигірському монастирі за дев'ять років (1765 - 1773 рр.) з 47 пострижеників лише троє були запорожцями. В решті київських монастирів також було мало пострижеників-козаків. Водночас, практикувалося несення запорожцями монастирських послушань (переважно, фізичних) протягом певного строку без постригу. Отже, серед запорожців, навіть старих, не було усталеної традиції вирушати до Межигірського монастиря доживати свого віку, як це стверджували історики козацтва ХІХ ст.

Аналіз текстів тринадцяти синодиків київських монастирів дозволяє встановити, що візія історичного процесу Давня Русь - Велике князівство Литовське - українські православні княжата - Московське царство чітко простежується в XVIIст. і з певними корективами переходить у XVIIІст. В синодиках Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Миколо-Пустинського монастирів майже цілком ігноруються українські гетьмани - духовенство не знайшло їм “місця” в історичному процесі. Певне виділення козацького стану перед іншими є тільки у межигірських та деякою мірою софійському поменниках (виділені роди гетьманів). Записи родів козаків і старшини присутні більшою чи меншою мірою в усіх виявлених синодиках київських монастирів. У другій половині XVIIст. стає все більш очевидним і досить різким поділ Війська Запорозького, а відтак і козаків на городових та низових (з'являються поминання козаків із зазначенням куренів з яких походять, чого раніше майже не було). Згідно кількісних показників записів синодиків, найбільшою шаною у запорозьких (низових) козаків у другій половині XVII - XVIIIст. користувалися Миколаївські Межигірський (у ньому був храм Св.Миколая) та Слупський Пустинський (мав чудотворну ікону Св.Миколая) монастирі. Це є прямим свідченням поширеності серед запорожців культу Св.Миколая, який був покровителем рибалок та мореплавців. Поминання запорожців майже відсутні (всього кілька поодиноких записів) у синодиках Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Софійського монастирів. Загалом, кількісні показники наочно корегують твердження істориків ХІХст. про те, що кожен запорожець вважав своїм обов'язком приїздити двічі на рік у Київ на богомілля.

ВИСНОВКИ

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- аналіз історіографії проблеми свідчить про недостатність її висвітлення в історичній науці. Опрацьований комплекс джерел та наявної літератури є репрезентативним і дає можливість дослідити тему та розв'язати поставлені завдання.

- Межигірський монастир протягом ХVІІ - ХVІІІ ст. неодноразово змінював свій статус у Київській мирополії. Відповідно, ставропігія як така не є першопричиною особливого “парафіяльного” статусу Межигірського монастиря по відношенню до Запорозької Січі. Навпаки, саме позиція низового козацтва дозволила межигірцям утвердити ставропігію у 1620 і 1687 - 1688 рр. Основними причинами обрання низовими козаками Межигір'я, як парафіяльного монастиря у ХVІІ ст. були: місцезнаходження обителі (не в самому Києві, а біля Києва); прикордонне положення після Андрусівського перемир'я, подібне до cічового (зберігалося протягом другої половини ХVІІ - ХVІІІст.) і фактор ролі особи настоятеля. ВЗН стало парафією монастиря у 1672 - 1688 рр. за сприяння енергійного ігумена Феодосія Васковського. У 1734 - 1735 рр. архімандрит Іродіон Жураховський, який сам бував на Січі, повернув Запорожжя під духовну опіку монастиря.

- Зв'язки Межигір'я і ВЗН послідовно розвивалися протягом XVII - початку XVIIIст. і набули довершеності в часи існування Нової Січі (1734 - 1775рр.). Відносини з козаками були вигідними для межигірців, адже монастир підвищив свій авторитет у середовищі київських обителей і отримав економічні вигоди від збору милостині на Січі і використання угідь приписного Самарського монастиря. Через своїх представників, - начальників січових церков і самарських настоятелів, - межигірські архімандрити контролювали церковне життя січовиків і сприяли утвердженню на Запорожжі загальноімперського духовного законодавства.

- Межигірські архімандрити “ділилися” своєю духовною владою на Запорожжі з Київськими митрополитами, оскільки певні функції були поза компетенцією монастиря (наприклад, висвята духовенства та видача антимінсів для нових церков). По мірі залюднення запорозьких земель в часи Нової Січі і появи там приходського (білого) духовенства зростає значення Києво-Софійського кафедрального монастиря в управлінні Церквою у ВЗН. В останній рік існування Запорозької Січі духовне життя ВЗН через Старокодацьке духовне правління і січового архімандрита Володимира Сокальського повністю підпорядковане Київським митрополитам. Інші київські монастирі (Печерський, Михайлівські Золотоверхий і Видубицький, Слупський, Братський, Петро-Павлівський, Катерининський Грецький) не брали участі в управлінні Церквою на Запорожжі.

Влада Кошу над духовенством полягала в ініціативі заснування нових храмів і праві висилати "недостойних" монахів і священників з території Запорозьких Вольностей, причому ці дії узгоджувалися з вищою духовною владою у Києві. Модель управління Церквою на Запорожжі була побудована за традиціями і законами, які існували в Київській єпархії у XVII - XVIII ст.

- Серед запорожців, як загалом по Україні, була традиція їздити і ходити до Києва на богомілля. З-поміж усіх київських святинь найшановнішими були Межигірський і Миколо-Пустинський монастирі. Однак загалом, масового паломництва запорожців до святинь (і не лише київських) документи не фіксують.

Постриг козацтва у ченці в XVIII ст. був законодавчо обмежений. В усіх київських монастирях, навіть у “козацькому” Межигірському, кількість козаків-пострижеників була дуже малою, а колишніх запорожців і поготів. Отже, серед старих запорожців не було усталеного звичаю доживати свій вік у київських монастирях. Загалом, релігійна свідомість запорозьких козаків, їх ставлення до Церкви і духовенства нічим не вирізнялося від решти нижчих прошарків населення України. На Запорожжі було тільки кілька своєрідних релігійних практик зумовлених низькою заселеністю території (велика кількість мандрівних ченців, похідні церкви, “дикі” попи).

Твердження про виключно глибоку релігійність запорожців сформувалося під впливом некритичного використання оповідних джерел (легенд, переказів, спогадів) істориками козацтва у ХІХ ст., а також під впливом патріотичних художніх творів доби романтизму (вірші Т.Шевченка, роман П.Куліша “Чорна рада” та ін.).

ПУБЛІКАЦІЇ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ, ЯКІ ВІДОБРАЖАЮТЬ РЕЗУЛЬТАТИ І ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський - К.: Київський Національний університет ім.Тараса Шевченка, 2000. - Вип.4. - С.80--100.

2. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря: спроба компаративного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви науки і культури культури / Ред. Василій Ульяновський - К.: Київський Національний університет ім.Тараса Шевченка, 2003. - Вип.5. - С. 165--191.

3. Межигірський монастир і Запорозька Січ // Київська старовина. - 2003. - № 3. - С. 21 - 44.

4. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія / Ред. кол. П.Сохань, Я.Дашкевич, О.Маврін та ін. - Київ - Нью-Йорк: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України. - 2004. - Вип. 8/9. - С.566 - 596.

5. Межигірський монастир і Нова Січ (1734 - 1775 рр.) // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей / Ред. кол. Телєгін Д.Я., Бондаренко І.П., Заремба С.З., Івакін Г.Ю. та ін. - К.: Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, 2001. - Вип. 10. - С. 142--148.

6. Києво-Софійський катедральний монастир і Нова Січ // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей / Ред. кол. Бондаренко І.П., Заремба С.З., Івакін Г.Ю. та ін. - К.: Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, 2002. - Вип. 11. - С. 148--152.

7. Поменники у фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника // Могилянські читання 2002 року: Збірник наукових праць: Музейна справа в Україні на зламі тисячоліть / Ред. рада: В.М.Колпакова, В.С.Горський, І.В.Жиленко та ін. - К.: Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2003. - С. 267 - 273.

АНОТАЦІЯ

Кузьмук О.С. Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII - XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню зв'язків київських чоловічих монастирів і Війська Запорозького Низового у XVII - XVIII ст. З'ясовано причини обрання низовими козаками Межигір'я, як парафіяльного монастиря; показано різні сфери діяльності межигірських ченців на території Запорожжя. Досліджено проблему поділу “духовної” влади над січовиками між ставропігійним Межигірським і кафедральним Св.-Софійським монастирями. Розглянуто місце начальників січових церков, настоятелів Самарського монастиря і старокодацьких намісників в структурі управління церковними справами ВЗН. Встановлено, що на момент “атакування” Січі, Церква на Запорожжі була підконтрольна Київським митрополитам. Інші київські чоловічі обителі не брали участі в управлінні Церквою на Запорожжі. У ході дослідження з'ясовано умови збору милостині на Січі київськими монахами, а також розглянуто зворотній бік зв'язку - постриг запорожців у ченці та їх паломництва до київських святинь. Спростовано традиційний погляд на виключну релігійність низових козаків у порівнянні з іншими верствами населення тогочасної України.

Ключові слова: монастирі, православне чернецтво, Київська православна митрополія, Військо Запорозьке Низове, Київ, Церква.

Кузьмук А.С. Войско Запорожское Низовое и киевские мужские монастыри в XVII - XVIII вв.: эволюция отношений. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степень кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию духовных и хозяйственных связей киевских мужских монастырей и Войска Запорожского Низового в XVII - XVIII вв. На основании широкого круга источников освещается механизм влияния киевского монашества на религиозную жизнь низового казачества. Больше внимания уделено ставропигиальному Спасо-Преображенскому Межигорскому и кафедральному Свято-Софийскому монастырям. Первый запорожцы избрали своим парафиальным монастырем, из Межигорья на Сечь регулярно присылалось духовенство. Софийский монастырь был местом пребывания Киевских митрополитов, которые являлись епархиальными архиереями Запорожских Вольностей.

Киево-Печерский, Пустынно-Николаевский, Михайловские (Златоверхий и Выдубицкий), Богоявленский Братский, Троицкий Кирилловский, Екактерининский, Петро-Павловский монастыри не принимали участия в управлении Церковью на территории Войска Низового, следствием чего было однообразие связей с Запорожьем (сбор милостыни, приём паломников).

В диссертации рассматриваются причины избрания низовыми казаками Межигорья как парафиального монастыря в XVII в.: расположение обители (не в самом Киеве, а возле города); приграничное (схожее с сечевым) положение после Андрусовского перемирия, и личностный фактор. Войско Запорожское Низовое стало парафией монастыря в 1672 - 1688 гг. во время настоятельства энергичного игумена Феодосия Васковского. В 1734 - 1735 гг. архимандрит Иродион Жураховский вновь вернул Межигорью духовную власть над Запорожьем.

Межигорские архимандриты контролировали духовную жизнь на Запорожье посредством присылаемых монахов в Сечь, Самарский монастырь и некоторые приходские церкви. Наиболее влиятельной фигурой являлся начальник (настоятель) сечевой Покровской церкви. Межигорские архимандриты "делились" духовной властью с Киевскими митрополитами. В последний год существования Новой Сечи духовная жизнь низовиков через Старокодацкое духовное правление и сечевого архимандрита Владимира Сокальского была подчинена киевским владыкам.

Власть Коша над духовенством ограничивалась инициативой основания новых церквей и правом высылки “недостойных” монахов и священников за пределы Войска, причем эти действия согласовывались с киевской духовной властью.

Среди запорожцев, как и в целом по Украине, существовала традиция ездить и ходить в Киев на богомолье. Среди всех киевских святынь наиболее почитаемыми считались Межигорский и Николо-Пустынский монастыри. Постриг казачества в монахи в XVIII в. был законодательно ограничен. Во всех киевских обителях, в том числе “казачьем” Межигорьи, количество запорожцев-постриженников было небольшим. Таким образом, среди старых запорожцев не бытовал обычай доживать свой век в монастырях. Для Запорожья были характерны религиозные практики обусловленные низкой плотностью населения (огромное количество бродячих монахов, походные церкви, “дикие” попы).

Модель управления Церковью на Запорожье была построена согласно традициям и законам, которые существовали в Киевской епархии в XVII - XVIII вв. Утверждение о исключительной религиозности запорожцев сформировалось под влиянием некритического использования устных источников (легенд, воспоминаний) историками казачества в ХІХ в., а также под влиянием патриотических художественных произведений епохи романтизма (стихи Т.Шевченка, роман П.Кулиша “Чорна рада” и др.).

Ключевые слова: монастыри, православное монашество, Киевская православная митрополия, Войсько Запорожское Низовое, Киев, Церковь.

Kuzmuk O. S. Zaporozhian Host and Kyiv male monasteries in XVII - XVIII cent.: evolution of connections - Manuscript.

Thesis for candidate's degree on specislity 07.00.01. - History of Ukraine. - Kyiv Taras Shevchenko National University. - Kyiv, 2005.

The connections between Zaporozhian Host and Kyiv male monasteries during XVII - XVIII cent. have researched. The reasons of selection Merzygirja as host monastery by Zaporozhian Cossacks have defined; various ways of merzygirian monk's activity on the Zaporozhian's region have shown.

The problem of division “soul” power between stauropegian Merzygirski and cathedral St. Sophia monasteries have investigated. The place of sicz churches superiors, samar's superiors and starokodacki governors in Zaporozhian Host Church's structure has researched. At the moment of “attacking” Sich, Zaporozhian Church was under Kyiv metropolit's rule. Other Kyiv male monasteries had no influence on Church in the Zaporozhian's region. Conditions of gathering alms at the Sich by kyiv's monks have researched; also making cossacks a monks and pilgrimage to Kyiv saint places have researched. The traditional sight on exceptional religious feelings of Zaporozhian Cossacks in conparison with other social groups has revised.

Key words: monasteries, orthodox monks, Kyiv orthodox metropolitanate, Zaporozhian Host, Kyiv, Church.

Размещено на Allbest.ru