Християнство як світова релігія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. Хоча й наприкінці першого тисячоліття історії християнства вважалось, що існує єдина вселенська церква, фактично вже протягом кількох століть єдності в християнстві не було. Поділ у християнств почався ще під час розпаду Римської імперії -- наприкінці IV-- на початку Vст. і виявився у створенні поряд з Римом релігійного центру в Константинополі.

На початку XIст. між Візантією і Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути «єпископом усіх єпископів», главою вселенської церкви. В середині XIст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який, зрештою, і завершився розколом.

Розділ І. Християнство як світова релігія

Християнство -- одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями -- православ'я, католицизм та протестантизм.

Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволення. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілкування між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності.

1.1 Два всесвітні центри

У 330 р. імператор Костянтин на місці селища Візантій заснував місто Константинополь (сьогодні Стамбул), що, як виявилося пізніше, поклало перший камінь у фундамент роз'єднання Сходу і Заходу і відкрило шлях до церковного поділу 1054 р. Це місто продовжувало бути осередком, де зберігалася греко-римська культура, коли Захід занепав під ударами германських племен у V ст. Згодом до Константинополя перемістився центр політичної влади на Сході. На Заході ж єпископ Римський після 476 р. (дати офіційної ліквідації інституту римських імператорів) одержав, крім духовної, ще й політичну владу.

У 395 р, імператор Феодосій увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, яке з падінням Риму запрацювало на повну силу. Церква на Сході була фактично під владою імператора, а от папа римський перебував надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на Заході папа став як духовним, так і світським правителем в часи криз. Виходило, що імператори на Сході були, по суті, папами (патріархами), тоді як на Заході папи (патріархи) були фактично імператорами. Внаслідок цього у церкві сформувалося два протилежні погляди на світську владу.

На зламі І і ІІ тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю не залежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На Заході ж настали так звані Темні віки. Після падіння Риму церква тут не мала сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного хаосу, що супроводжував занепад імперії.

З початку Середньовіччя склалися два християнські центри: Рим та Візантія. Решта патріархій -- Єрусалимська, Антіохійська, Олександрійська незабаром втратили свою самостійність, опинившись у сфері впливу одного з названих центрів християнського світу.

Константинопольський патріарха та римський папа на той час вельми відрізнялися за своїм статусом. Візантія (Східна Римська імперія) зберігала свою незалежність і до певної міри цілісність ще протягом тисячоліття. Західна ж частина Римської імперії припинила своє існування вже у Vст. Патріарх здійснював церковну юрисдикцію в державі з централізованим управлінням. Навпаки, римський папа, хоч і не підпорядковувався формально світським владикам на великій території колишньої Західної Римської імперії, мусив із кожним із них шукати порозуміння.

Східний патріарх знаходився під захистом сильної імператорської влади, що гарантувала безпеку від зовнішньої загрози, проте це означало також залежність церкви від державної влади. Папа ж був відносно самостійним від прямого тиску з боку світської влади, проте йому постійно доводилося рахуватися з інтересами варварських держав, що утворилися на той час на теренах Європи.

В 756 р. франкський король Пипін Короткий, якому Папа римський допоміг оволодіти королівським престолом, подарував папі відібрані у лангобардів території. Так було засновано особливу державу -- Папську область зі столицею в Римі. Тоді ж, у VIIIст., для виправдання світської влади папи було використано так] званий «Костянтинів дар» -- начебто заповіт імператора Костянтина, який надавав римським папам імператорські права. А в середині IXст. з'явились так звані Лжеісидорові декреталії, які повинні були обґрунтувати домагання папства на панування над всією церквою, а також на зверхність папської влади над імператорською. З цього часу папи почали вважатися також світськими володарями. Для управління землями папство створило міцний централізований і адміністративний апарат.

З часом імператори передали папству низку своїх державних повноважень, передусім право стягування податків з населення в натуральному та грошовому вигляді, а також створення військових загонів для допомоги імператору в захисті від нападів на Італію. Таким чином, римська церква до IXст. перетворилася на подобудержави, сила якої підтримувалася вірою великих мас людей. Римська церква оголосила себе скарбницею божественної істини, посередником між Богом і людьми, а це ще більш зміцнювало її авторитет.

1.2 Відносини між двома течіями

Потрібно відзначити, що стосунки між двома церквами були нерівними. Наприклад, у середині ХІІ ст. візантійський імператор Констант, що виявляв самостійність у богословських питаннях, надіслав до Риму з великим військом свого уповноваженого Калліопу, котрий заарештував папу. Після тортур папу за вироком було відправлено в заслання до Херсонесу, де він невдовзі й помер.

Наприкінці VIIст., після арабських перемог на Сході, Візантія переорієнтувалася на союз із Римом. Імператор Костянтин Погонат звернувся до папи з пропозицією миру. Було підписано домовленість, затверджену на VIВсесвітньому соборі в Константинополі.

З VIIIст. серйозні конфлікти між обома церквам стали виникати через підтримку папою іконошанувальників. У цей час розпочався рух проти вшановування ікон -- іконоборство. Розмах руху надав візантійський імператор Лев III Ісавр, який указом 726 р. заборонив вшановувати ікони. Заборона супроводжувалась конфіскацією церковних багатств, що збагачувало державу. У зверненні віруючого до ікони іконоборці вбачали звернення не до Бога, а лише до земної форми, ідола, тобто ідолопоклонство. За це імператор забрав з під юрисдикції папи Іллірію, Калабрію та Сицилію.

1.3 Розкол церкви

Попри статтю Нікео-Конотантинопольського собору, що оголосив віру в «єдину, святу, соборну й апостольську церкву», єдність розбивалася об суперечності. Основною з них було те, що й церква Заходу, й церква Сходу іменували себе в офіційних документах «всесвітніми». При усякій нагоді глави церков піддавали сумніву право свого опонента на таке звання.

У середині IXст. стався конфлікт між папством та патріаршеством, який поклав початок церковному розколу, що часто зветься схизмою. Перша схизма пов'язана з іменами патріарха Фотія та папи Миколая І.

Коли в 857 р. імператор Михаїл IIIскинув патріарха Ігнатія й посадив на патріарший престол східної церкви Фотія, папа Миколай І сприйняв це як привід для втручання у внутрішні справи східного християнства. Він зажадав не лише поновлення Ігнатія, але й оголосив претензії престолу Святого Петра на деякі східні території.

Після того як імператор Михаїл IIIвідмовився задовольнити папські претензії, Миколай визнав недійсним Константинопольський собор 861 р., що проголосив патріархом Фотія, Ігнатія ж продовжував вважати справжнім главою східної церкви.

У цій ситуації Фотій звернувся до інших східних патріархів, запрошуючи їх зібратись у Константинополі для суду над папою. Головною претензією патріарха було те, що до Символу віри (основного доктринального документу, що стверджує фундаментальні положення християнства) римська церква додала слово filioque, тобто «і сина». Саме цей додаток, на думку східних богословів, викривлює зміст Символу, в якому Дух святий може сходити лише від Богаотця. У римській же інтерпретації він сходить і від Сина. Таким чином, папу було звинувачено в єресі, що підкреслив Константинопольський собор 867 р.

З середини IXст. конфлікт між церквами поглибився при зіткненні їхніх інтересів у балканських країнах, які в той час християнізувались. У IIст. напади норманів на Південну Італію, підлеглу Візантії, призвели до посилення там впливу папства. Візантійський імператор хотів укласти союз з германським імператором для боротьби з норманами і просив Папу римського посприяти у цьому. Однак він зустрів опір з боку патріарха Михайла Керулларія. Останній закрив організовані на західний зразок церкви і монастирі, відновив полеміку з західною церквою з догматичних і літургійних питань. Усе почалося з послання патріарха грецькому єпископу Іоанну Транійському, що на той час обіймав кафедру в Південній Італії. У посланні йшлося про «відступництво» західної церкви від догматичної та культової ортодоксії (тобто правильності, від грецького слова orthodoxos -- «правильна думка»). Основним об'єктом обурення в посланні був звичай причащатись не квасним хлібом, як у східній церкви, а прісним. У своїй відповіді папа Лев IX, не торкаючись богословських подробиць, поставив питання руба: як може будь-хто наважитися вчити римського первосвященика чину причастя чи будь-чому іншому?! «Вища кафедра ні від кого не судиться», -- таким було резюме Лева ЇХ. Таким чином, у черговий раз було сформульовано ідею першості Риму перед усіма іншими християнськими церквами. На підсилення своїх слів папа навів таке твердження: «... визначаємо, аби кафедра Петра мала главенство над чотирма кафедрами: Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською та Константинопольською й також над усіма церквами у всесвіті; первосвященик цієї римської кафедри в усі часи має вважатися вищим і славнішим від усіх священників усього світу; стосовно питань служби божої й питань віри суд його нехай панує над усіма». Показово, що в наведеному фрагменті Константинопольську церкву названо у списку східних останньою -- на знак її приниження. Після цього папа надсилає до Константинополя своїх легатів на чолі з кардиналом Гумбертом. Керуларій відмовляється почати з ними переговори. Тоді легати з'являються у храм, де на очах у величезної кількості віруючих у присутності патріарха вони поклали на вівтар папську буллу (грамоту), де Михаїла разом з усіма прибічниками було відлучено від церкви. Булла містила звинувачення патріарха у всіх можливих єресях.

У відповідь патріарх скликає собор, у рішеннях якого легатів було схарактеризовано як «нечестивих людей», котрі «прийшли з пітьми заходу до царства благочестя... неначе грім, або буря, або голод, або, краще, неначе дикі вепрі, щоб сплюндрувати істину». На соборі було піддано анафемі як папських легатів, так і того, чию волю вони репрезентували.

Так у 1054 р. стався розкол, який фактично існує й нині. Правда, через 911 років, у 1965 р. римський папа Павло VIта константинопольський патріарх Атенагор І скасували взаємну анафему 1054 р. Однак ця акція не дала бажаних наслідків, церковного возз'єднання не відбулося.

Розділ ІІ. Православ'я та католицизм

2.1 Догматичні відмінності католицтва й православ'я

Основними причинами церковного розколу прийнято вважати політичні обставини: патріарх і папа боролися за верховенство в християнському світі. Проте основну тріщину в єдності християнського світу дали догматичні протиріччя, що послужили каталізатором розколу. До їх розгляду ми й перейдемо.

Православний Символ віри, сформований та затверджений на Нікейському всесвітньому соборі 325 р. та доповнений на Константинопольському всесвітньому соборі 383 р., проголошує, що Бог-дух святий може виходити лише з Бога-отця. Римо-католицька церква робить додаток «і від сина» (вже згадуване «філіокве»).

Католики визнають канонічними (нормативними) деякі книги, що їх позбавлено канонічності в православній церкві. Це книги Юдифі, Премудрощів Соломонових та деякі інші.

У католицькій церкві Священне Письмо (Біблія) визнається джерелом вчення поряд із Святим Переказом -- рішеннями семи всесвітніх соборів IV - VIII ст., працями церковних авторитетів («отців церкви»), висловами пап.

Католицька церква, на відміну від православної, визнає наявність чистилища -- проміжної ланки між пеклом та раєм, де душі грішників, що не отримали за життя відпущення гріхів, але не є обтяженими смертними гріхами, горять у вогні, який очищає, й отримують доступ до раю. Догмат про чистилище було прийнято на Флорентійському соборі 1439 р. Протестанти чистилища не визнають.

Хоч і католики, і православні визнають усі сім християнських таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристію (причастя), каяття, шлюб, священство й соборування, виконуються вони в різних конфесіях по-різному. Наприклад, при хрещенні православних немовлят занурюють у воду, а не кроплять, як у католиків; миропомазання (конфірмація) в православних проводиться слідом за хрещенням, а не через декілька років, як у католиків; у православних у храмі хлібом і вином причащають усіх, а не лише клір, як у католицтві, та ін. У католицтві, крім того, припускаються кілька літургій на день (літургія, або обідня -- це служба, що її відправляють між сходом сонця та полуднем).

Існують також відмінності в інтер'єрах храмів. Наприклад, у католицькому храмі відсутній звичний для православних іконостас, але є багато скульптур. Різняться храми й у архітектурному відношенні.

Існують також інші важливі відмінності між католицтвом та православ'ям. У православ'ї лише чернецтву -- людям, що з власної волі зреклися суєтного світу -- заборонено шлюб; у католицтві ж існує так званий целібат -- обов'язкова безшлюбність усього духовенства, що її було затверджено в XI ст. папою Григорієм VII. Впроваджуючи целібат, католицька церква намагалася зберегти свою земельну власність, уникнувши її розподілу між нащадками священнослужителів.

Католики хрестяться п'ятьма пальцями, православні -- трьома, причому спочатку через праве плече, а не ліве, як це звично в католицтві.

Служба божа в православній церкві правиться національними мовами. Довгий час у католицьких соборах усіх країн службу правили лише латиною. Другий Ватиканський собор дозволив правити службу національною мовою країни, лишивши латину як офіційну мову католицької церкви та держави Ватикан. Зауважимо, що і в православ'ї використовується мертва мова -- церковнослов'янська, але це притаманно російській церкві.

Суттєві відмінності існують і в ієрархії католицького та православного світів. Католицтво має єдиного главу -- папу римського та єдиний центр --- Ватикан. Православ'я ж поділене на автокефальні (тобто самостійні) церкви, кожна з яких очолюється патріархом. За константинопольським патріархом лишилося традиційне «перше місце за честю», але це зовсім не означає, що він є головним у православному світі.

2.2 Різниця в канонах

християнство релігія церковний догматичний

Крім догматичних, існують і канонічні відмінності католиків від православних, що стосуються обрядово-культової сторони християнства. Вкажемо на найбільш принципові з них.

1. По відношенню католицького духівництва існує принцип целібату (латин. caelebs-- неодружений) -- обов'язкової безшлюбності: «Неодруженого чоловіка, висунутого в постійний дияконат, а так само висунутого в пресвитерат, варто допускати до сану диякона не перш, ніж вони в запропонованому обряді привселюдно, перед Богом і Церквою, приймуть зобов'язання зберігати безшлюбність чи дадуть постійні обітниці в інституті чернечім (Кодекс канонічного права, канон 1037). Принцип целібату був затверджений у практиці католицької церкви папою Григорієм VII (1073--1085) для збереження в недоторканності своєї земельної власності і не допущення її роздягнула між спадкоємцями священнослужителя, крім того, як попереджувальну міру проти створення «духовних династій». Спеціальною энциклікою «Про целібат священників» 1967 р. папа Павло VI підтвердив непорушність обов'язкової безшлюбності.

Православне ж духівництво, поділяється на чорне, що дотримує цього принципу, і біле -- священиків, що складаються в шлюбі.

2. Для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним: «Погоджений і завершений шлюб не може бути розірваний ніякою людською владою і ні з якої причини, крім смерті» (Кодекс канонічного права, канон 1141). У цьому відношенні католицька церква слідує заповіді Христа: «...Що Бог сполучив, того людина да не розлучить» (Мф. 19:6). Нерушимий характер шлюбу підкреслюється тими подружніми обітницями, що дають молодята під час вінчання: «Я (ім'я) беру тебе (ім'я) у дружини (у чоловіки) і обіцяю тобі зберігати вірність у щасті й у горі, у здоров'ї і хворобі, а також любити і поважати тебе в усі дні життя мого».

У дійсності при Римській Курії існує спеціальний суд по справах шлюбу, що щорічно розглядає до 300 справ про розлучення. Православ'я ж допускає можливість розлучення і повторного одруження.

Таїнство водохрещення в католицизмі здійснюється над дітьми найчастіше через трикратне окроплення, у православ'ї ж це таїнство здійснюється за допомогою обливання або трикратного занурення у водну купіль. Установчі слова (формула таїнства) у католицькій церкві звучать у такий спосіб: «Я хрещу Раба Божого (ім'я) в ім'я Батька, Сина і Святого Духа. Амінь», -- і в більшій мірі спрямовані на особистість священика. У православ'ї формула таїнства трохи інша: «Охрещається Раб Божий (ім'я) в ім'я Батька, Сина і Святого Духа. Амінь», -- тим самим підкреслюється, що даний обряд відбувається не священиком, а за допомогою священика.

Для таїнства Євстахії (причастя) в православ'ї використовується квасне тісто у вигляді проскури, що уособлює тіло Христа, у католицизмі печеться з прісного тіста облатка у формі плоского круглого коржа. У православ'ї причащаються хлібом і вином і миряни, і духівництво, у католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом. Хоча після II Ватиканського собору було дозволено мирянам за їхнім бажанням причащатися і хлібом, і вином.

Католики хрестяться п'ятьма пальцями, роблять хресне знамення зверху вниз і ліворуч праворуч. Православні ж хрестяться трьома пальцями -- великим, вказівним і середнім, що символізує християнську Трійцю. Інші два пальці притискаються до долоні, символізуючи два єства Христа -- божественне і людське, з'єднані « незмінно, неподільно, нерозлучно», як говорить відповідний догмат четвертого Всесвітнього Халкидонського собору (451 р.). Хресне знамення роблять вони зверху вниз і праворуч ліворуч.

Висновки

Хоча наприкінці першого тисячоліття історії християнства вважалось, що існує єдина вселенська церква, фактично вже протягом кількох століть єдності в християнстві не було. Поділ у християнств почався ще під час розпаду Римської імперії -- наприкінці IV-- на початку Vст. і виявився у створенні поряд з Римом релігійного центру в Константинополі. Між Римом і Константинополем тривала конкурентна боротьба за перевагу в церкві, яка завершилась розколом.

В основі поділу церков були соціально-політичні причини: відмінності шляхів розвитку країн Західної та Східної Європи, інтереси різних феодальних угруповань, а також боротьба за владу і вплив. Поділу сприяло також і те, що в Візантії та на Заході через особливості їхнього історичного розвитку склались освячені звичаєм відмінності в церковній догматиці, у богослужінні тощо. Так, римська церква визнавала сходження Святого Духу «від Отця і Сина», так зване filioque(з латинської -- і від сина), а східна -- лише «від Отця» через Сина. На Заході парафіяни причащались лише хлібом, на Сході -- хлібом та вином. Пізніше західним священнослужителям заборонили брати шлюб (принцип целібату), східна ж церква мати сім'ю дозволяла. Істотними були відмінності у становищі папи, патріарха і єпископів цих церков. Західна церква була централізованішою, ніж східна. З часу поділу церков за західною церквою поступово закріпилась назва католицької,за східною -- православної.

Список використаної літератури

1. Релігієзнавство:/ за ред. А.П. Банакурського, курс лекцій, 2-ге видання.-К.: Професіонал, - 2006. - 304 с.

2. Релігієзнавство: Навч. посібник./ за ред. М.Ф.Рибачука. - К.: Освіта, 1997. - 239 с.

3. Релігієзнавство: підручник / за ред. В.І. Лубського, В.І. Терешка. - К.:Академія,2000. - 408 с.

4. Черній А.М. Релігієзнавство: посібник. - К.: Академвидав, - 2003.- 352 с.

5. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А.Релігієзнавство: підручник, - 3-тє видання. - К.: Наукова думка, - 1997. - 256 с.

6. Лубський В., Козленко В.,Лубська М., Севрюков Г. Історія релігій: Навч. посібник, - К.: Тандем, - 2002. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru