Основи гомілетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Серед видів ораторського мистецтва релігійне красномовство доволі довго залишалося, так би мовити, на периферії наукової рефлексії.

Предмет гомілетики становить християнське церковне проповідництво. Гомілетика вивчає церковну проповідь з точки зору предмета і сутності останньої, методику, побудову, ораторію, засоби впливу.

Інша теоретична дисципліна - патрологія - вивчає діяльність "отців церкви", видатних релігійних діячів, представників богослов'я, а також їхню теоретичну спадщину.

На той час навіть богословська думка не існувала поза межами її озвучення, вона в переважній більшості об'єктивувалася саме як ораторія: в "бесідах" (Василій Великий, Іоанн Златоуст), "словах" (Григорій Богослов), "повчаннях" (Іоанн Пророк, преп. Варсонофій, преп. Дорофій).

Втім, навіть у спеціальних дослідженнях, присвячених теорії ораторського мистецтва, релігійне красномовство у кращому випадку лише згадується, причому самі визначення цього виду красномовства суттєво відрізняються. проповідь гомілетика ораторський релігійний

Отже, в науковій літературі використовується декілька понять для позначення цього виду красномовства: духовне, церковно-богословське, богословсько-церковне, проповідницьке. Всі вони, врешті-решт, намагаються стати родовим визначенням того різновиду красномовства, яке ми називаємо релігійним.

1. Історія релігійного красномовства

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти -- протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство -- це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!").

До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр -- ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськит ми й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить легко розпалося з появою християнства.

2. Завдання, які стоять перед проповідником

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь -- коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або життєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучасного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й багато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбожництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Письма, що передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу. Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня.

Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Христа -- як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16--19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням -- Пасхою. Основні 12 свят покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді.

Освіта, яку має здійснювати проповідник полягає в роз'ясненні християнської віри. Він мусить пояснити, що Стрітення -- це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчицею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т. д.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це -- Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізніша християнська гімнографія. Церква також потурбувалася, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Письма та подій церковного року, допомагало людині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

З проповіді прихожанин мусить засвоїти Священну Історію -- творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стримання Закону, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному.

Богословський аспект -- тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотеричне (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії.

Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на камені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси -- увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не повторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій тематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п. Наведемо кілька таких прикладів:

НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ.

СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Дгян. (1:1--8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.

Читається: Ін., 1 зач. (1:1--17).

Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу1.

3. Види церковного красномовства

Центральним видом релігійного красномовства можна вважати саме проповідь. Проповідь поєднує у собі релігійно-просвітницьку (місіонерську), моралізаторсько-виховну і мобілізаційну складову. Вона дає поживу і розуму, і серцю пастви. Виникаючи за часів раннього християнства, проповіді в подальшому стають найпоширенішою формою релігійного красномовства.

Проповіді адресувалися як до пастви, так і до чернечої братії. Втім, в іншому випадку вони визначалися як бесіди, повчання і передбачали інший склад аудиторії: як якісний, так і кількісний. Щодо кількісного складу, то часто це могли бути взагалі бесіди наставника з іноком. У будь-якому випадку ці бесіди носили камерний і навіть інтимний характер, адже не призначалися для численної аудиторії. Щодо якісного складу, то аудиторія складалася з людей не тільки глибоко віруючих, але таких, що прагнули найбільшого просвітлення і потребували поглиблення розуміння сили Божого слова. Ця аудиторія потребувала високого інтелектуального рівня бесіди, і обов'язковою передумовою спілкування з нею був високий моральний авторитет самого проповідника, наставника. У такому випадку величезну роль відігравав особистісний фактор. Тому характер бесід був різним. Так, незважаючи на назву проповідей Іоанна Златоуста "бесіди", вони були адресовані саме пастві, широкій аудиторії віруючих. Це потребувало й інших риторичних прийомів, передбачало іншу тематику і дещо інший характер звернення.

Так, самі назви проповідей Іоанна Златоуста свідчать про морально-виховний характер, адже тематика деяких з них навіть не могла бути призначеною для чернечої братії: "Про виховання дітей", "Поради чоловікові й жінці про взаємну любов і згоду", "Про цноту і театри", "Поради жінкам не прикрашатися дорогим одягом", "Настанова дружинам", "Про цнотливе подружнє життя" тощо. Подібна тематика в принципі не могла бути адресованою до ченців, а тільки до світської пастви.

Що ж до повчань, адресованих чернецтву, то їх тематика інша. Так повчання авви Дорофея, життя якого припадає на кінець V! - початок УІІ ст., адресовані братії і мають більш теоретичний, богословський характер. Самі назви його повчань свідчать про це: "Про знехтування світу", "Про смиренно- мудрування", "Про совість", "Про те, що не варто покладатися на свій розум", "Про те, щоб дорікати собі, а не ближньому", "Про святу чотиридесятницю", "До наставників в монастирях і до учнів, як потрібно наставляти братію і як коритися наставникам", "Пояснення деяких висловлювань святого Григорія, які співаються з тропарями на Святу Пасху", "Тлумачення (деяких) висловлювань святого Григорія про святих мучеників", "До деяких келіотів, які попросили преподобного авву Дорофея про відвідування братії".

Окремий вид релігійного, у даному випадку дійсно церковного, виду красномовства складали синодики, оголошення анафеми, відлучення від церкви.

Ще одним з різновидів релігійного красномовства є сповідь. На відміну від проповіді сповідь має виключно камерний характер: це спілкування наодинці священика і віруючого.

Автор також зазначає, що релігійний вид красномовства остаточно інституалізується з прийняттям християнства. Його особливістю стає те, що він частково інкорпорує елементи мобілізаційного й епідейктичного, судового і політичного красномовства, і водночас поєднує їх з принципово новими видами - проповіддю, формулами відлучення, сповіддю.

В межах релігійного красномовства був наявним і судовий дискурс, адже церква здійснювала дізнання і винесення вироку в царині питань віри, а часто і політичний дискурс. Втім, автор вважає, що її точка зору стосовно релігійного красномовства не є істиною в останній інстанції і може виступати як відправна для подальшого обговорення.

4. Види проповіді та їх структура

В релігійному красномовстві тісно поєднані як моралізаторські цілі проповіді, так і мобілізаційні, адже кожна проповідь тією чи іншою мірою спрямована на виховання (моралізаторство) і мобілізацію - стимулювання до необхідності слідувати приписам релігії та згуртовуватися навколо церкви. Певний час могла домінувати саме мобілізаційна функція релігійного красномовства, коли необхідно було мобілізувати, скажімо, на хрестові походи, або до певних вчинків - проповіді Савонароли тощо. Там де релігійне красномовство переслідувало мобілізаційні цілі й тим самим наближалося до політичних і воєнних промов, йому були властиві риси останніх, зокрема, збільшувалася кількість імплікатур і афе- ктивів. Щодо останнього, не виключено, що тут можна було б вести мову про маніпулятивну функцію красномовства.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина -- виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закін-чення-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії.

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти -- протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.

Висновок

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі всіх видів мистецтва -- архітектури, живопису (іконопису), музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу змісту й формі промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках, стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.

Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовноїкультури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові новіграні художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу нелише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довіра до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями. На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ забарвлює сповідальними рисами.

Список використаної літератури

1. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова -- К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с. - Риторика

2. Кони А.Ф. Программа курса лекций: живое слово и приемы обращения с ним в различных областях / А.Ф.Кони / Записки Института Живого Слова // Русская риторика: [хрестоматия]. - М.: Просвещение, Уч. лит., 1996. - С. 241-242.

3. Апресян Г.З. Ораторское искусство / Г.З. Апресян. - М.: МГУ, 1978. - 280 с.

4. Аристотель. Риторика / Аристотель // Античные риторики. - М: Изд-во Москов. ун-та, 1978. - С.15-164.

5. Элий Аристид. Вторая священная речь /Ораторы Греции; [пер. с древнегреч. Ю.Шульца]. - М.: Худ. лит.,1985. - С. 337-353.

6. Святитель Иоанн Златоуст. Избранные беседы / Иоанн Златоуст. - Краматорск: Спасо- Преображенский Мгарский монастырь Полтавской епархии УПЦ, Изд-во ЗАО "Тираж-51", 2001.

Размещено на Allbest.ru