Помісна православна церква в Україні. Передумови і перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: “Помісна православна церква в Україні. Передумови і перспективи”

Різні автокефальні та автономні синоди Православної Церкви відрізняються у способі адміністрування та місцевій культурі, але їхня абсолютна більшість перебуває у повному євхаристійному спілкуванні (сопричасті) один з одним. Нещодавно було відновлено сопричастя між Російською Православною Церквою Закордоном (РПЦЗ) та Московським Патріархатом, двома гілками Російського Православ'я, що розділились у 1920-х роках через різне ставлення до комуністичного режиму.

Помісна Церква -- релігійна громада християн в конкретній місцевості. Термін православної еклезіології (вчення про Церкву). Останнім часом вживається також і в інших значеннях.

У православній еклезіології поняття використовується стосовно окремої (партикулярної) Церкви на певній обмеженій території (провінції, держави, краю) на противагу поняттю кафоличної (вселенської) Церкви. Під помісною Церквою зазвичай мається на увазі автокефальна, автономна або самоврядна (напіватономна) Церква.

Адміністративний поділ Вселенської Церкви здійснюється за територіальним (а не національним) принципом. За нормальних умов православні християни будь-якої національності, що проживають в одному місці, складають одну парафію і опікаються одним єпархіальним єпископом, оскільки, за словами апостола Павла, у Христі “немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізанні, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного” (Кол. 3:11). У своєму територіальному розмежуванні помісні Церкви зазвичай узгоджуються з політико-адміністративним поділом, з державними та адміністративними кордонами. Втім, часто надається перевага традиційним історичним межам Церкви. Наприклад, Константинопольский Патріархат включає більшу частину Туреччини і невелику частину Греції (Афон, Патмос, ряд островів і невеликих територій); Антиохійський Патріархат включає цілий ряд незалежних держав: Ліван, Сирію, Ірак, Іран, Саудівську Аравію та інші держави Аравійського півострову; Олександрійський Патріархат включає цілий континент -- Африку; Єрусалимський Патріархат включає Ізраїль, Палестину, Синайський півострів у Єгипті та Йорданію; Московський Патріархат включає майже всі незалежні країни колишнього СРСР, а також претендує на територію Японії і Китаю тощо.

Сучасні православні богослови (митр. Йоан (Зізіулас), архієп. Василій (Кривошеїн) та інші) свідчать, що помісна Церква є не просто частиною Кафоличної Вселенської Церкви, а і її повним виявом. Всезагальним незменшеним виявом у певному конкретному місці. Помісна церква є Кафоличною Церквою на певній території, тотожна Кафоличній Церкві, яка існує лише в її помісних виявах, але в той же час і не тотожна Кафоличній Церкві, відмінна від неї. Цей антиномічний парадокс споріднений з сутністю Святої Трійці, аналогічний їй. Життя Церкви є відображення Троїчного Божественного Життя, але слід враховувати ту важливу обставину, що Божественне Життя троїчне, а помісних Церков не три, а багато. Хоча Божественні Особи -- Отець, Син і Святий Дух -- не є частинами Пресвятої Трійці, але в кожному з Них все Божество повністю виявлено, так що кожна Божественна Особа є істинним Богом, втім не можна сказати, що кожна особа є Пресвята Трійця або тотожна Їй. Подібним чином повнота Кафоличної Церкви виявлена у кожній помісній Церкві, котрі не є “частинами” Вселенської, але не можуть водночас бути просто отожнені з нею.

У церковній, навколоцерковній та світській літературі і публіцистиці також можна зустрічати вживання терміну у наступних значеннях:

· Автокефальна Церква, що має повне самоврядування: юрисдикційну, ієрархічну, адміністративну, економічну та юридичну незалежність, залишаючись при цьому частиною єдиної Вселенської Православної Церкви (за виключенням самопроголошених і позбавлених євхаристійного спілкування “автокефалій”).

· Автономна Церква, що має широке самоврядування: адміністративну, економічну, юридичну і частково ієрархічну незалежність, але при цьому залишається у формальній юрисдикції Церкви-Матері (що надала автономію), також предстоятель автономної Церкви після обрання благословляється Патріархом Церкви-Матері.

Церква з іншим рівнем самоврядності: напівавтономна, самокерована, “з правами автономії”, деякі екзархати і архієпархії тощо. Ці Церкви мають рівень самоврядності близький або рівний до автономної Церкви, але з різних причин не можуть отримати канонічний статус автономії з внесенням у диптих. Вони почали виникати у 20 столітті внаслідок розбіжностей у поглядах на право надання автономії і автокефалії між Церквами грецької та слов'янської традицій. Константинопольський Патріархат (та більшість Церков грецької традиції) вважає, що лише він має право надавати автономію і автокефалію, при цьому автономна Церква може існувати лише у складі Константинопольського Патріархату. Московський, Сербський, Єрусалимський Патріархати (та ряд інших Церков) вважають, що автономія і автокефалія може бути надана лише Церквою-Матір'ю. Надані останніми у 20 столітті автономії і автокефалії (автокефальна Православна Церква в Америці, автономні Японська і Китайська Церкви Московського Патріархату, автономна, але фактично неіснуюча, Македонська Церква Сербського Патріархату, автономна Синайська Церква Єрусалимського Патріархату) не визнані Константинополем як автокефальні і автономні, а вважаються ним лише як самоврядні частини відповідних Церков. Після чого, задля уникнення конфліктів, права самоврядності надавались без формального статусу автономії чи автокефалії, який би все одно не визнав Константинополь. Самоврядними Церквами, зокрема, є:

· Українська Православна Церква (“самокерована з правами широкої автономії”, Московський Патріархат)

· Естонська Православна Церква Московського Патріархату (“самокерована”, Московський Патріархат)

· Латвійська Православна Церква (“самокерована”, Московський Патріархат) Литовська Православна Церква (“самокерована”, Московський Патріархат)

· Молдовська Православна Церква (“самокерована”, Московський Патріархат)

· Російська Православна Церква закордоном (“самокерована”, Московський Патріархат)

· Американська Антиохійська Архієпархія (“напівавтономна”, Антиохійський Патріархат)

· Критська Архієпархія (“напівавтономна”, Константинопольський Патріархат)

· Свята Гора Афон (Константинопольський Патріархат)

Єпархія на чолі з єпископом. У цьому значенні з урахуванням вищезазначених еклезіологічних аспектів термін “Помісна Церква” вживається у Євангеліях та ранніх християнських пам'ятках.

У деяких протестантів терміном “помісна церква” позначають групу віруючих, що відвідують помісне релігійне зібрання (дім молитви) та є членами церкви.

Співпраця між помісними Церквами у рамках Вселенської Православної Церкви налагоджена не надто добре. Фактично, єдиною реальною формою такої співпраці з метою прийняття спільних рішень та визначення єдиної позиції був і залишається Вселенський Собор, хоч останній було скликано аж у 787 році (або у 1351 році з іншої точки зору). З 1950-х років йшла підготовка до чергового Вселенського Собору, але після смерті Вселенського Патріарха Димитрія вона, фактично, була припинена. Нинішній Вселенський Патріарх намагається координувати діяльність Церков іншими методами -- скликаючи періодично Всеправославні наради, розпочинаючи різні ініціативи, проводячи богословські конференції. Деякі його кроки сприймаються іншими Церквами як втручання у їхні внутрішні справи. Скликаються всеправославні наради і в інших помісних Церквах у випадку якихось серйозних проблем (у Болгарській Церкві у зв'язку з розколом, у Єрусалимській у зв'язку з усуненням патріарха тощо). Також представники різних помісних Церков часто зустрічаються і спілкуються під час святкувань та богословських конференцій. Іноді це теж призводить до офіційних спільних заяв.

Діалог між помісними православними Церквами та вироблення спільної позиції здійснюється також у рамках діяльності Всесвітньої ради церков і в процесі офіційного діалогу з Римо-Католицькою Церквою. Загально-православними рішеннями вважаються лише ті, які підтримуються усіма без винятку помісними Церквами.

Українські церкви київської традиції мають давню історію стосунків з Вселенським Патріархатом. Після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. цей зв'язок був перерваний. Відважний архіпастирський візит до Києва Вселенського Патріарха Варфоломія 25-27 липня 2008 р. розпочав новий етап збирання поділених частинок історичної Київської Митрополії під духовною опікою Церкви-Матері. Його випереджали перемовини посла УНР у Туреччині Олександра Лотоцького протягом 1919-1920 рр. зі Вселенською Патріархією, “Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною” з 13 листопада 1924 р., утворення української православної єпархії Вселенського Патріархату в США (1929-1932 рр.), доповнення свячень митрополита Йоана Теодоровича 27 серпня 1949 р., перемовини митрополита, а згодом - патріарха Мстислава з патріархами Афінагором і Димитрієм, нарешті, входження Української Православної Церкви в Канаді (1990 р.) та УПЦ в США й УАПЦ в діаспорі (1995 р.) під юрисдикцію Константинополя.

Кожна з цих подій поодинці може викликати дискусії та критику. Відомо, як неоднозначно було сприйнято в країнах поселення перехід тамтешніх єпархій до Константинопольського Патріархату. Однак і з перспективи розвитку вселенського православ'я, і з перспективи цивілізаційного вибору України цей крок рік-річно набуває важливішого значення. “Адже йдеться не тільки про формальну юрисдикційну незалежність або залежність “від греків”, як трактують цю канонічну ситуацію недоброзичливці. - зазначає владика Ігор Ісіченко. - Мова йде про позиціонування української православної спільноти на рідних землях і в країнах поселення - чи стане вона, за образним висловом Івана Франка, тяглом у бистроїзних поїздах підступних сусідів, що везтимуть нас у нескінченний Сибір “російського світу”, чи ж виросте в потужний складник Вселенської Церкви, а після отримання канонічного томосу про автокефалію - її найсильнішого партнера в здійсненні православної місії в ґлобалізованому західному світі, в євроатлантичній цивілізації, яка так легковажно марнує нині свою християнську спадщину?”.

У ХХ ст. “українське питання” неодноразово викликало загострення у відносинах між Московським і Константинопольським Патріархатами. В роки незалежності позиція Другого Риму щодо православ'я в Україні значною мірою детермінується станом відносин з Римом Третім. Патріарх Варфоломій не одноразово оприлюднював своє ставлення до українського православ'я: визнання в Україні лише однієї православної юрисдикції - в єдності з Московським патріархатом; визнання УПЦ КП і УАПЦ частинами церкви, що є у розколі; визнання передумовами отримання автокефалії об'єднання усіх гілок українського православ'я, покаяння з боку “розкольників” і отримання доброї волі Московського Патріархату. Після цього Фанар підключається до справи визнання автокефалії УПЦ східними патріархатами.

Релігія - явище багатогранне, у тому числі й соціальне. Відтак вона органічно інтегрована в структуру соціуму, перебуває не у статичних, а в динамічних (тобто таких, що постійно видозмінюються у просторі і часі) зв'язках з іншими суспільними підсистемами - політичною, економічною, соціальною тощо. Характер цієї взаємодії обумовлюється багатьма факторами: культурно-історичними традиціями, внутрішньополітичними, економічними, соціальними трансформаціями у суспільстві, зовнішніми впливами тощо. Комплексне поєднання перерахованих чинників власне задає парадигму розвитку релігієтворчих процесів, які в кожному окремо взятому випадкові вирізняються своєрідністю.

Поняття помісності в християнстві та закономірність автокефального статусу для Українського Православ'я. Термін “помісна церква”, як і переважна більшість понять, котрими ми оперуємо, відноситься до розряду полісемантичних. В часи раннього християнства, наскільки відомо, нова віра поширювалася завдяки активній місіонерській діяльності учнів Ісуса Христа. Апостоли проповідували різним народам, серед яких ставили пасторів, надаючи їм право облаштовувати внутрішнє життя громад віруючих з урахуванням місцевих особливостей. Ці перші об'єднання християн не мали уніфікованої організації, єдиних засад віровчення, канонічних правил, культової практики, кодексу священних текстів. Спільним для них залишалася лише віра в спокутну жертву Спасителя. Відсутність формальних приписів надавала раннім християнським громадам відчутної свободи дій, позбавляла їх залежності одна від одної. Відтак, самостійність окреслених структур в управлінні фактично утверджувалася апостольською санкцією з благословення Ісуса Христа. За твердженнями дослідників історії Церкви (Ф. Васальмона, С. Троїцького), у дособорний період на території Римської держави існувало досить багато подібних згромаджень християн, які функціонували за біблійним принципом: “Бо де двоє або троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них” (Мт. 18:20) та цілком підпадали під категорію помісних. Саме таке розуміння помісності пізніше було сприйняте більшістю протестантських напрямків.

Еволюція первісного християнства призвела до інституалізації Церкви. Формування останньої супроводжувалося процесами територіального адміністрування в межах римських провінцій і діоцезів, вибудовуванням ієрархії в середовищі духовенства, виробленням спільних канонів і віровчення. Іншими словами, відбувалася централізація християнського руху. Вона внесла певні корективи в поняття помісності. Відтепер помісною почала вважатися, з одного боку, окрема спільнота християн (переважно єпархія), очолювана своїм архіпастирем (єпископом), а з іншого - сукупність християнських згромаджень певної адміністративно територіальної одиниці з власним Собором архієреїв, що повністю не залежала від собі подібних утворень. Так з'явилося поняття Помісної Церкви як Церкви Автокефальної, тобто цілком самокерованої. Поступово воно стало домінуючим в канонічному праві православної традиції.

Спроби подолання внутрішньо-православного розколу та перспективи утвердження Української Помісної Православної Церкви. На перших порах відновлення незалежності Української Держави Москвою та її апологетами в Україні була проведена могутня дезінформаційна кампанія, нібито невдовзі Російська православна церква надасть автокефалію Українській православній церкві. Однак цього не сталося, не зважаючи на особисті звернення Президента України Л. Кравчука до Московського патріарха Олексія ІІ. Небажання Москви надати правдиву самостійність УПЦ МП та прямі інспірації утворили розкол у православному середовищі Української Держави. вселенський церква патріархат автокефальний

З початку 90-х років в Україні постали (та, власне, й продовжують діяти) три ключові юрисдикції православ'я - УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Тоді ж базовим принципом утвердження Помісної Церкви було проголошено об'єднавчий принцип. Але він не спрацював та й не міг спрацювати в силу різної підпорядкованості трьох православних юрисдикцій, їхнього відмінного ставлення до державотворчого процесу в Україні.

УАПЦ та УПЦ КП, розуміючи необхідність створення національної церкви, впродовж тривалого періоду демонстрували свою готовність до співпраці. Свого часу навіть була створена Змішана комісія Української православної церкви Київського патріархату й Української автокефальної православної церкви, котра провадила переговори (червень 2001 р.) з Константинопольським патріархом Варфоломієм І. Основна увага під час переговорів зосередилась на вивченні шляхів по об'єднанню православних церков. Домовились навіть про подальші дії обох патріархій.

Зближення УАПЦ та УПЦ КП - то був, безперечно, вагомий здобуток. Але подальші кроки у напрямку інтеграції звели нанівець заяви Московської патріархії стосовно неможливості конструктивно співпрацювати з “розкольницькими структурами”. До розряду останніх зараховувались як УПЦ КП, так і УАПЦ. Подібною позицією РПЦ “поставила хрест” на варіанті об'єднання трьох православних юрисдикцій України у відповідну Помісну Церкву.

Московський патріархат нині - потужна релігійно-політична структура з вираженими імперськими амбіціями. Подібний факт закріплено навіть в офіційних документах РПЦ, зокрема у її Статуті, ст. 3 якого проголошує: “Юрисдикція Російської Православної Церкви розповсюджується на осіб православного віросповідання, проживаючих на канонічній території Російської Православної Церкви: в Росії, Україні, Білорусії, Молдавії, Азербайджані, Казахстані...”.

Отож, виходить, що Московський патріархат визнає фактично за собою право втручатися у внутрішні справи незалежних держав. При цьому до України особлива увага. Територія Української Держави майже у 30 разів менша від території Росії, але на ній функціонує фактично стільки ж православних парафій, скільки має уся разом взята Російська Федерація. Загальновідомо також, що українська паства значно багатша й щедріша від російської, та й темпи приросту релігійних громад в Україні дещо вищі. Звісно, втратити за власної ініціативи переважну частину своїх прибутків і реальної влади не хоче ніхто. Із відділенням УПЦ від Московського патріархату кардинально змінилася б уся георелігійна ситуація. РПЦ, яка в диптиху посідає почесне п'яте місце, однак найбільша і найвагоміша серед помісних православних церков світу, відразу перестала б такою бути, поступившись місцем Українській Церкві. Щоб цього не сталося Московська патріархія й “використовує” на свій імперський манер юрисдикційну підпорядкованість УПЦ задля маніпулювання почуттями православних віруючих українців. До речі, яскравим доказом облудливого маніпулювання свідомістю українських громадян з боку РПЦ став візит патріарха Кирила до України влітку 2009 року. Найвищий ієрарх Московського патріархату своїми заполітизованими сентенціями про “Київ - наш Єрусалим і наш Константинополь”, “нашу Помісну Церкву, котра існує тисячу років”, “велику духовну єдність українського та російського народів”, “Патріарха як батька для всіх вірних Православної Церкви, що входять у єдину юрисдикцію, очолювану Патріархом” тощо намагався переконати громадськість стосовно Українського православ'я як органічної складової російської імперської традиції, що зовсім не відповідає історичним реаліям.

З огляду на тенденцію до інтегрування, яка має місце в лоні російського православ'я, для РПЦ вкрай небажана автокефалія Українського православ'я. Тому не доводиться сумніватися, що Російська церква всіляко перешкоджатиме конституюванню УППЦ: варіанти значення не мають. Можна навіть окреслити два ключових напрямки протидії автокефалії Українського православ'я з боку Московського патріархату.

Збереження УПЦ МП в якості безпосередньої структурної частини РПЦ. Задля цього Московський патріархат зацікавлений мати в Україні “слухняний”, проросійськи орієнтований клір. Відтак не виключається, що мінімальна українізація єпископату УПЦ, симптоми якої нині очевидні (мовчазна симпатія певної частини духовенства до ідеї автокефалії; офіційне прийняття звернення, складеного Київською патріархією; натяк митрополита Володимира на необхідність вирішувати проблему єднання не виключно шляхом покаяння, але й через діалог; відмежування від “професійних російських патріотів”; підготовка проекту нової редакції Статуту тощо), підштовхуватиме РПЦ до радикальніших дій. Йдеться насамперед про усунення, не без інсинуацій, з посад і кафедр неугодних Москві ієрархів та призначення на їх місця “потрібних” людей.

Продовження політики дискредитації УПЦ КП та особи її предстоятеля - патріарха Філарета. Арсенал засобів тут необмежений. Вагомого значення в РПЦ також надають нагнітанню напруги у взаєминах між УПЦ КП та УАПЦ з метою не допустити їхнього єднання, реальність якого довів 2005 рік. У цьому аспекті, як не прикро, Московський патріархат досяг серйозних успіхів.

Поняття “помісність” в різних віросповіданнях і деномінаціях християнства має різні значення, котрі сформувалися історично. З одного боку, помісною вважається лише окрема місцева громада, як це є, наприклад, в ряді протестантських напрямків, за їхнім означенням “євангельських церквах”. У самому широкому сенсі “помісна церква” - означення, котре застосовується для характеристики всієї повноти певної церковної структури, як у православ'ї. При цьому статус помісності тісно пов'язаний зі здобуттям церквою автокефального (з давньогрец. самоочолюваного), тобто незалежного устрою. Іншими словами, між церквою помісною та церквою автокефальною ставиться знак рівності. Тому, коли справа стосується конституювання Української Помісної Православної Церкви, - однозначно мається на увазі Церква Автокефальна.

Ускладнення навколо конституювання УППЦ є викликом національним інтересам і безпеці Української Держави, перешкодою для реалізації її стратегічних інтересів. З одного боку, Україна через повну підпорядкованість УПЦ Москві продовжує перебувати у безпосередній залежності від РФ, а з іншого не в змозі використати належним чином потенціал національного православ'я у євроінтеграційній перспективі. За умови наявності УППЦ цілком реальним виглядало б створення її офіційного представництва при відповідних органах Євросоюзу, що власне зробили Константинопольський патріархат та РПЦ. Позиція УППЦ з тих чи інших проблем суспільного розвитку могла б бути почута і врахована при ухваленні рішень європейськими політиками. За відсутності УППЦ Україна втрачає міжнародний авторитет та один із дієвих механізмів впливу на формування і структуризацію європейського гуманітарного простору.

Таким чином, утвердження Української Помісної Православної Церкви - це не просто данина багатовіковій традиції чи формальне наслідування досвіду тих держав, де православ'я виступає домінуючим віросповіданням. Це, насамперед, прагматична вимога сьогодення, від успішної реалізації якої залежить стратегія національного поступу Українського народу. Іншими словами - його реальна незалежність.

Питання фундації УППЦ сьогодні не відноситься до розряду виключно релігійних. Це стратегічне питання державної ваги: його вирішення безпосередньо впливає на зміцнення незалежності Української Держави, процеси консолідації Української Нації. Коли йдеться про пріоритети національних інтересів і безпеки, богословські диспути стосовно розуміння природи Церкви і Держави та їхньої взаємодії повинні не обходити ці життєво вагомі проблеми. Якщо залишити врегулювання проблеми на розсуд лише церковних інституцій, то очікувати повноцінне конституювання УППЦ доведеться довгі десятиліття, впродовж яких Україна перебуватиме у взаєминах духовної підлеглості з РФ, що постійно загрожуватиме цілісності й суверенітету Української Держави.

Підтримка владою національно орієнтованих православних інституцій - УПЦ КП та УАПЦ - свідчення її відповідальності й патріотичності. Не йдеться про втручання у внутрішні справи Церкви, а лише про сприяння Держави визначеним релігійним організаціям задля якомога швидшого розв'язання ними найактуальніших проблем єднання Українського народу. В даному випадку до розряду таких також відноситься формування позитивного міжнародного іміджу православних юрисдикцій Київської традиції, а відтак і їхнього статусу. Без допомоги влади останні неспроможні вирішити дану проблему самостійно, оскільки має місце потужна спрямована зовнішня протидія.

У питанні визнання канонічної повноправності УПЦ КП сприяння Держави можуть слугувати вагомим аргументом для значної частини повноти світового Православ'я. Не виключається, звичайно, що за підтримку з боку останнього доведеться сплатити “моральну компенсацію”: прагматизм сучасної геополітики, в тому числі і релігійної, не підлягає сумніву. Однак перспективи від утвердження УППЦ для Української Держави виглядатимуть вагомішими за витрачені зусилля.

Владної і політичної підтримки на усіх рівнях також потребує та частина єпископату, священнослужителів та мирян УПЦ МП, котра займає проукраїнську позицію й готова працювати на автокефалію власної церкви. Без подібної співпраці з'являється реальна загроза деукраїнізації УПЦ МП шляхом проведення відповідної ротаційної кадрової політики священноначалієм РПЦ, що не відповідає національним інтересам Українського народу.

Процеси, котрі відбуваються у православному середовищі України, повинні бути зрозумілими для її громадян. Але із цим розумінням є проблеми. Одна з причин неадекватного сприйняття ситуації - невідповідні суті релігійних організацій назви. Так, найменування “Українська православна церква” зовсім не відтворює істинну природу цієї структури Російської православної церкви, що, безумовно, вводить в оману мільйони віруючих громадян України. Тому необхідні відповідні кореляції на всіх рівнях (законодавства, освіти, ЗМІ тощо).

Оскільки УПЦ МП є безпосередньою структурною складовою РПЦ, то відповідний її статус має бути відображений і в назві (що, до речі, зафіксовано як у статуті РПЦ, так і в статуті УПЦ МП). Але особливе завдання української влади полягає в тому, щоби донести повноцінну інформацію до всіх своїх громадян, які мають конституційне право на об'єктивну інформацію.

Список використаної літератури

1. Віллем Ж.-П. Європа та релігії. Ставки ХХІ-го століття. - К.: Дух і Літера, 2006. - С. 301.

2. Духовний вибір українського народу: 1020 років хрещення Київської Русі : навч. посіб. / [упоряд. А. Смирнов]. - Острог, 2011. - 96 с.

3. Єленський В. Релігія “нульових”: підсумки десятиліття // http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/40964/

4. Ігор Ісіченко, архиєп. Східна християнська ідентичність як чинник цивілізаційного вибору України // http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/40163/

5. Йоан (Зізіулас), митрополит Пергамський. Буття як спілкування: Дослідження особистісності і Церкви. К.: Дух і літера, 2005. - 276 с. ISBN 966-7888-65-7.

6. Київський Патріархат - помісна Українська Православна Церква: історико-канонічна декларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 квітня 2007 року. - К., 2007. - 168 с.

7. Між традицією та свободою // http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society /analysis/article;10725/

8. Патриарх Варфоломей: спустя 17 лет я нахожу совершенно иную Россию. Интервью каналу “Россия 24” // http://www.vesti.ru/doc.html?id=364586

9. Релігійність українського суспільства: окремі тенденції 2000-2007 років // Національна безпека і оборона. - № 8, 2007. - С. 24.

10. Саган О. Сучасні проблеми державно-церковних відносин в Україні: аспекти врегулювання чинного законодавства // Релігійна свобода. Взаємини держави і релігійних організацій: правові та політичні аспекти. Науковий щорічник - Київ, 2006. - С. 76.

11. Українці найбільше довіряють Церкві, ніж державним та іншим суспільним інститутам // http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id =224%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk.

12. Чекан О., Єленський В. Київська поправка // http://old.risu.org.ua/ukr/religion. and.society/other_art/article%3b27848

13. Шляхи та моделі подолання канонічної кризи // http://www.religion.in.ua/main /daycomment/2233-shlyaxi-ta-modeli-podolannya-kanonichnoyi-krizi.html

Размещено на Allbest.ru