Проблема людини в конфуціанстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення

2. Проблема людини в конфуціанстві

3. Конфуціанство в історії та культурі Китаю

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Прекрасне може змінити природну злу сутність людини, зробити її доброю.

Сунь-цзи. (Послідовник Конфуція. Китай 111 ст. до н.е.)

Китайська специфіка багато в чому повчальна, але надто мало відома. Так склалося, що здебільшого ми вживаємо більш звичні посилання на факти та імена пов'язані зі Стародавньою Грецією та античним Римом. Нині вплив китайською філософської думки на європейську культуру відчувається дедалі сильніше. Значну роль відіграє тут фактор прискореного подолання асинхронності розвитку країн Сходу та Заходу. Нова хвиля інтересу до китайської культури традиційно почалася із поширення зацікавленості філософією часів Конфуція (551-471рр. до н.е.). Творчість Учителя в нашій країні вивчають і щодалі - частіше цитують під час виступів, у навчальних аудиторіях, на сторінках газет.

У Китаї цінують філософську думку, як ніде у світі. Мудрі вислови Конфуція, викарбувані на величних стелах-сторінках із білого мармуру в музеї древнього філософа, вражають уяву. Авторам унікального монументу вдалося поєднати віки. Створено атмосферу, коли сучасне викликає давне і далеке, аби звірити ритм та напрямок руху, збагнути приховану сутність явищ.

Значимість і красу давніх китайських філософських трактатів дозволяють відчути навіть окремі перлини поетичних образів. Зовнішній зміст більшості відомих китайських афоризмів виражається тонким і точним натяком. А внутрішній, який майже неможливо виразити словами, вдається домислити і уявити майже кожному, хто уважно вчитується в тексти. Західному читачу, не знайомому з мовою Китаю, взагалі, складно зрозуміти не тільки алегоричний зміст написаного, але, іноді й очевидний. Для цього потрібно також знати культуру древнього Китаю, його звичаї і начала його філософської думки. Також, труднощі представляє те, що в збережених до наших днів творах людина Китаю «розчинений» у космосі, єдина з ним і невіддільна від нього. Усе це робить складним осягнення природи і змісту людини в представленні давньокитайських філософів. Книги Конфуція відкривають епоху, коли розквітали філософські школи, а розтерзаний міжусобними війнами Китай зажадав слів мудрості.

1. Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення

Конфуціанство - одна з головних ідейних течій у древньому Китаї. Чому ця філософська течія виникла саме в цій країні? У чому специфіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї?

Тверезо мислячий китаєць багато не задумувався над проблемами життя та смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчесності і вважав за свій священний обов'язок йому наслідувати. Китаєць вище над усе цінує матеріальну оболонку, тобто своє матеріальне життя. Великими та загальновизнаними пророками тут завжди вважалися, насамперед ті, хто вчив гідно і у відповідності з прийнятою нормою - жити заради життя, а не в ім'я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів та норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою «конфуціанство». Суть їх задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних онов релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації. У ряді публікацій дається подвійне, «компромісне», визначення конфуціанства - як релігії, і як етико-політичного вчення. Конфуцій, творець морально-релігійного вчення, залишив найглибший слід у розвитку духовної культури Китаю, у всіх сферах його громадського життя - політичній, економічній, соціальній і моральній, у мистецтві і релігії.

По визначенню Л.С.Васильєва: «Не будучи релігією в повному змісті цього слова, конфуціанство стало більшим ніж просто релігія. Конфуціанство - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації». По своєму світорозумінню, способу пояснення світу і місця людини («цивілізованої», а не «варвара») у цьому світі конфуціанство виступає скоріше в етико-політичному, ніж у релігійному плані.

Конфуцій заснував свою школу в 50 років. У нього було багато учнів. Вони записали думки як свого вчителя, а також і свої. Так виник головний конфуціанській твір «Лунь юй» («Бесіди та вислови») - твір несистематичний і навіть суперечливий. Це збірник, в основному, моральних повчань, у якому, на думку деяких авторів, дуже важко побачити філософський твір. Цю книгу кожен освічений китаєць учив напам'ять ще в дитинстві, нею ж він керувався і все своє життя.

Основна мета Конфуція - гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Він вважає, що людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні. Майбутнє не привертає занадто багато уваги - адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого - «виправлення імен» («чжен мін»).

Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - сином не по імені, а реально, насправді. Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність - конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао.

У своєму вченні Конфуцій ґрунтувався на традиційних китайських поглядах на устрій світу. По представленнях древніх китайців, людина виникає після того, як споконвічний ефір (чи пневма, «ці») поділяється на 2 начала: Інь та Ян, Світло і Пітьму. Своєю появою вона як би покликана перебороти цей розкол світу, тому що поєднує в собі темне та світле, чоловіче та жіноче, активне та пасивне, твердість та м'якість, спокій та рух.

2. Проблема людини в конфуціанстві

Конфуцій про людину.

Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи, і коли питання стабільності держави вийшли на перший план. Як правильно керувати державою, щоб зберегти в ній незмінний порядок - питання, яке хвилює Конфуція в першу чергу. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце. Тому вчення про людину є невіддільним від вчення про керування державою. Ціль конфуціанського вчення про людину - показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях, тобто це вчення має яскраво виражену практичну спрямованість, а теоретичний аспект є підлеглим: обґрунтувати вічність і незмінність правил поведінки, що рекомендуються, і відносин між людьми. Досить познайомитися з таким твором, як «Лунь юй», що усі дослідники вважають найбільш достовірним вираженням поглядів Конфуція, щоб переконатися, що для нього немає проблеми людини, а є набір практичних порад, які дає вчитель Кун.

Світоглядну основу вчення про людину Конфуцій не обговорює. Кун - Цю пропонує свої рекомендації, виходячи з традиційних китайських поглядів на будову світу. З контексту його висловів стає зрозумілим те, що людину він розглядає як особливий предмет природи, що підкоряється їй, але й вміє їй протистояти. Це пояснюється серединним положенням людини щодо Неба і Землі: з одного боку, людина вкладається у світобудову, складаючи з нею єдине ціле і, виступаючи з'єднуючою ланкою між Небом і Землею, а з іншого боку - людина займає у світобудові унікальне місце, що дозволяє їй співвіднести себе як з Небом, так і Землею. Традиційні для китайських світоглядних систем категорії - дао («правильний шлях») і де («обдарованість») - також використовуються в «Лунь юй» без обговорення і додаткових коментарів. Взагалі Конфуцій волів за краще не займатися питаннями світобудови і світогляду, зокрема, відмовлявся висловлюватися про духів, зосередившись на вченні про правильну поведінку.

Конфуцій відмовлявся обговорювати питання про природу людини, як свідчить «Лунь юй», обмежившись розпливчастим висловленням: «По своїй природі (люди) близькі один одному; по своїх звичках (люди) далекі один від одного».

Конфуціанскі начала.

Конфуцій чітко розмежовує людей, що мають різний соціальний статус, в залежності від моральних якостей, яким він приписує надлюдське, всесвітнє значення і тим самим затверджує неминучість і непорушність соціального розшарування. На його думку, небо стежить за справедливістю на землі, стоїть на сторожі соціальної нерівності.

Моральні якості складають 5 взаємозалежних начал, чи сталих: «жень» - гуманність, людинолюбство; «сінь» - щирість, прямота, довіра; «і» - обов'язок, справедливість; «лі» - ритуал, етикет; «чжи» - розум, знання.

Основа людинолюбства - «жень» - «шанобливість до батьків і поважність до старших братів», «взаємність» чи «турбота про людей» - основна заповідь конфуціанства. «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». «жень» - це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня.

Обов'язок - «і» - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій звертається до довіри («сінь») як до політичної і моральної категорії. «Керуючи царством, що має 1000 бойових колісниць, варто серйозно відноситися до справи і спиратися на довіру, дотримуватись економії у витратах і піклуватися про людей; використовувати народ у відповідний час». Ідею Довіри він проводить крізь усе своє вчення.

Усі ці начала спираються на знання в конфуціанському змісті. Маються на увазі не теоретичні знання, а знання правил поведінки з обов'язковим застосуванням їх на практиці. Конфуціанське вчення про знання підлягає соціальній проблематиці. Знати - «означає знати людей». Пізнання природи його не цікавить. Його цілком задовольняє те практичне знання, яким володіють ті, хто безпосередньо спілкується з природою - хлібороби, ремісники.

Конфуцій допускав уроджене знання. Але це рідкість: «Ті, хто має уроджене знання, стоять вище всіх, а за ними йдуть ті, хто набув знання завдяки навчанню». Навчання у Конфуція має обов'язково доповнюватись міркуванням. Звідси випливає, що ототожнювати конфуціанську вченість із книжковою премудрістю не зовсім справедливо. Хоча в конфуціанстві авторитет мудреців стародавності і викладеного ними вчення був завжди високим, на перший план виходить правильна поведінка, а не знання саме по собі. Цінність знання в тому, щоб сприяти правильному поводженню.

Ритуал і виховання.

Застосовуються конфуціанські знання за правилами етикету, без яких їхнє використання не буде «правильним», а людська поведінка виявиться нерегульованою. Задача відтворення норм покладається на саму людину: «Стримувати себе для того, щоб в усьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство... Здійснення людинолюбства залежить від самої людини, хіба воно залежить від інших людей?» Так гуманність зв'язується з ритуалом, причому людина повинна прикласти певні зусилля, щоб перебороти себе, включитися в систему відносин, регульованих правилами етикету, і домогтися того, щоб далі проявляти себе щонайкраще без додаткових зусиль, тобто стати «шляхетним мужем» (Цзюнь-цзи).

Усе це вказує на необхідність виховання, що передбачає діяльну участь у ньому самої людини, її прагнення стати вихованою. Але це не означає відмову від відповідальності. Скоріше мова йде про урівноваженість і того і другого, тому що природність забезпечує прояв щирості: «Після того як вихованість і природність у людині врівноважать один одного, вона стає шляхетним мужем».

Таким чином, створюючи концепцію ритуальної форми організації суспільства, Конфуцій виводить ритуал із передфілософської світоглядної традиції. Він бере з Ритуалу все краще і пристосовує його до умов класового суспільства. Ритуал як слово, музика і рух стають у Конфуція головним способом теоретичного і практичного утілення своїх ідей серед верхів і низів.

Здійснюючи ритуалізацію політики, моральності і сімейних відносин, Конфуцій враховує ще одну силу, що сприяє успіху Ритуалу - культ предків. Їх має кожен з живучих людей. Сімейні узи є найміцнішими та найщирішими серед всіх інших відносин. Конфуцій і тут прагне здійснити ритуалізацію, знаходячи в шануванні предків, як основи політичних підвалин, так і моралі.

Ница людина і шляхетний муж.

Як же погоджуються між собою положення Конфуція про близькість людей до природи, про необхідність певних дій, щоб стати шляхетним мужем, та соціальною ієрархією в залежності від моральних якостей? Логічно припустити, що кожна людина здатна стати шляхетним мужем. Але як же тоді бути з незмінним соціальним розшаруванням?

Справа в тому, що природа людини в китайській традиції містить у собі як би два рівні: уроджені якості і здатність до самовдосконалення. Людині мало мати деякі якості, треба ще вміти їх застосувати, сконцентрувавши волю і регулюючи свою поведінку.

Очевидно, Конфуцій має на увазі саме таке трактування природи людини. Тоді стає зрозумілим, як при подібності уроджених якостей люди виявляються представниками різних шарів, обумовлених моральним статусом.

Оскільки здатність людей регулювати свою поведінку визнаються різними від природи, кожному прошарку суспільства пред'являються особливі вимоги і пропонуються різні правила поведінки. Конфуцій пов'язує суспільне становище людини не з багатством чи знатністю, а з його моральною характеристикою.

Конфуцій дає розгорнутий образ людини, що відповідає конфуціанським моральним заповідям. Це цзюнь-цзі («шляхетний муж»), якому протиставляється «ница людина». Ница людина не має належних знаннь, тому її поведінка не регулюється етикетом. «Кун-цзі сказав: Шляхетний муж боїться трьох речей: він боїться неба, великих людей і слів наймудріших. Ница людина не знає веління неба і не боїться його, нехтує високих людей, що займають високе положення; залишає без уваги слова мудрої людини». Ница людина є негуманною, тобто нездатною правильно поводитися з людьми. «Є шляхетні мужи, що не мають людинолюбства, але немає ницих людей, які б мали людинолюбство». Гуманність залишається прерогативою шляхетного мужа, здатного і зобов'язаного поводитись належним чином: інакше усі справи розладнаються.

Гідний правитель.

На шляхетного мужа Конфуцій покладає відповідальність за підтримку порядку в Піднебесній. Виходячи з цього, особливе значення Конфуцій надає опису правителя, для якого гуманність перетворюється в уміння розбиратися в людях, відрізняти гідних від ницих і керувати ними, подаючи гарний приклад. Відповідаючи на питання про те, чи варто вбивати людей з метою поліпшення керування державою, Конфуцій сказав: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то і народ буде добрим. Мораль шляхетного мужа подібна вітру; мораль низької людини подібна траві. Трава хилиться туди, куди віє вітер».

Конфуцій не пояснює, відкіля береться гідний правитель. Цілком ймовірно, він вважає його таким же проявом загальної закономірності, як і будь-яку річ у природі. З контексту ясно, що подібний талант не можна сформувати, але його можна виявити, щоб людина, що володіє їм, зайняла належне місце в державі. Звідси своєрідність системи іспитів на посаду, що передбачають лише вибір найбільш гідних, але не виховання чи навчання їх.

Правитель може стати шляхетним мужем, якщо відповідає певним вимогам. При цьому Конфуцій підкреслює, що влада повинна знаходитися в руках верховного правителя, «сина Неба», а не сановників, тому що він несе відповідальність за підтримку природного ходу речей, що і забезпечує державну стабільність. «Коли в Піднебесній панує дао, ритуал, музика, (накази) на каральні походи виходять від сина неба... Коли в Піднебесній панує дао, те правління вже не знаходиться в руках у сановників. Коли в піднебесній панує дао, те простолюдини не нарікають». Ідеальне правління не залежить від того, які державні заходи здійснює правитель, а від того, що представляє він собою і як він поводиться: «Якщо особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є правильним, справи йдуть, хоча і не віддають наказів. Якщо ж особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є неправильним, то, хоча наказують, народ не кориться». В ідеалі така форма правління не пов'язана з навмисними діями. Керування здійснюється як би саме собою.

Отже, ідеальну форму правління Конфуцій пов'язує з підтримкою природного і незмінного порядку речей через недіяння (увей) гідного правителя, одним лише своїм поводженням, що заповнює відсутні ланки загальних зв'язків відповідно до дао, що уникає приватних намірів і надуманих дій. У цьому - близькість світоглядних основ Конфуція і даосизму, хоча по ряду питань ці вчення були антиподами.

Таким є ідеальний образ правителя. А як на практиці: чи є однозначна відповідність між високою мораллю і високою посадою? Судячи з того, як наполегливо Конфуцій підкреслює, яким повинен бути правитель, йому ясно, що збігу тут немає. Тому характеристика шляхетного мужа служить Конфуцію і самостійною задачею, відмінною від питання про найкраще керування державою. У цьому зв'язку на перший план виходить відношення шляхетного мужа до знання, його здатність до самостійних і глибоких суджень. Уточнюючи образ шляхетного мужа, Конфуцій протиставляє йому образ ницої людини. «Учитель сказав: «Шляхетний муж думає про те, як би не порушити закони; ница людина думає про те, як би скористатися». Конфуцій підкреслює, що шляхетний муж поводиться з урахуванням волі Неба. Його знання не переслідують корисливої мети. Вони для нього самокоштовні і спрямовані на істотне і загальне, а не на частковості.

Безкорисливе здобуття знань наближає шляхетного мужа до стану наймудрішого. Конфуцій не проводить між ними чіткої межі. Деяких древніх правителів він називає наймудрішими. Очевидно, він пов'язує цей стан з гуманністю як з вищою істиною. Тоді ідеалом поводження наймудрішого є спокій, урівноваженість, у чому конфуціанство знову підходить до даосизму.

Гуманність у вченні Конфуція.

Трактуючи гуманність як здатність розбиратися в людях і керувати ними, Конфуцій пов'язує її прояви із соціальною ієрархією, із устроєм держави. Інтерпретуючи гуманність як вищу істину, що володіє всесвітнім значенням, він, навпаки, затверджує необхідність деякої відчуженості, відносної незалежності від суспільного становища. Тому додаючи велике значення керуванню державою, закликаючи людей до того, щоб вони зайняли своє місце в соціальній ієрархії і виконували свій обов'язок у строгій відповідності з етикетом, Конфуцій у той же час робить упор на мораль, передбачаючи можливість для людини самій визначати, що добре, а що погано. «Учитель сказав: «Людина не повинна засмучуватися, якщо вона не має високої посади, вона повинна лише засмучуватися про те, що вона не зміцнилася в моралі». У кінцевому рахунку виходить, що шляхетний муж повинний цілком вписатися в дану систему і в той же час зберегти незалежність суджень, що призводить до суперечливої ситуації. Прагнення до вдосконалювання і до здійснення гуманності Конфуцій пов'язував з подоланням себе, аж до самопожертви. В його розумінні всесвітнє значення гуманності скоріше змушує припускати, що гуманність - у природі людини, і здійснювати її - означає слідувати своїй природі, а не ламати її. Цю думку пізніше розвили учні Конфуція, зокрема Мен-цзі (372-289 р. до н.е.).

3. Конфуціанство в історії та культурі Китаю

З плином часу конфуціанство стає пануючою ідеологією в Китаї, а пізніше, в 2-1 ст. до н.е., з простої ідеології перетворюється на справжню державну релігію. Якщо раніше конфуціанство, закликаючи навчатися в стародавніх, передбачало за кожному право самому розмірковувати, то тепер входила в силу доктрина абсолютної святості і непорушності древніх канонів та мудреців, кожного їх слова.

Ця філософська течія зуміла зайняти ведучі позиції в китайському суспільстві, надбала структурної міцності та ідеологічно закріпила свій крайній консерватизм, який знайшов свій найвищий вияв у культі незмінної форми.

Ще в 3 ст. до. н.е. Конфуцій був канонізований, його особистість була оточена ореолом святості, в його честь зводяться храми. На основі його вчення та древніх релігійних вірувань утворюється конфуціанство як релігійна система. Ця релігія просувала ідею тотальної держави та підкорення, її найважливішою догмою було обоготворення імператора та освячення його влади. Ця релігійна система запозичила з стародавніх вірувань багатьох богів та духів, її пантеон також весь час поповнюється за рахунок обоготворення окремих історичних особистостей. Усі божества поділялися на три категорії. Вища включала верховне божество, володаря землі та померлих предків імператора. До середньої категорії входили боги сонця, луни, грому, дощу та вітру, Конфуцій та 188 правителів минулого. До нижчої ж категорії ввійшли боги води та вогню, війни, місцеві духи землі, рік, покровителі міст та селищ.

Конфуціанство не мало особливої касти жерців: функції верховного жерця виконував сам імператор, спілкування ж незначними божествами було привілеєм державних чиновників, так званого вченого стану. Чиновники досконало знали конфуціанську літературу: це було головним критерієм при виборі їх на службу, і саме вони були головними хранителями конфуціанських заповідей.

Таким чином, до початку нової ери держава і конфуціанська релігія в Китаї стає єдиною системою, суттю якої стало прагнення закріпити за зміцнити старі суспільні норми та домогтися безперечної покори народних мас. Конфуціанство було ідеологією тих прошарків аристократії, які були зацікавлені в збереженні патріархально родових пережитків та общинного землеробства. Вони виправдували класову нерівність, але негативно ставились до збагачення та звеличення незнатних людей.

Конфуціанство виховувало та освічувало. Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою та суспільством, але й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми цінності стали загальновизнаними, перетворилися в символ «істинно китайського». Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження і за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало, що з перших кроків життя китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, в виконанні важливих родинних та громадських обрядів та ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання починалося в родині, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї, і особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловленнями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх - такою була програма навчання в китайській школі - державній чи приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його «в люди» - мрія кожної родини в Китаї, але здійснити її було не легко. Необхідно було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою письменною мовою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці й набрані з їх числа чиновники ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність: хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно сурово переслідувалися) посилювались. Але саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні і священні принципи конфуціанської держави. Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їх діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги - ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвами репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських вчених-чиновників. Культ цей завжди існував в Китаї.

Поняття «китайські церемонії» торкалися життя і побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен китаєць у старому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б спів ставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм вчених-чиновників.

Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання усіх церемоній і деталей етикету, регламент у вчинках, рухах, одязі, було не тільки природнім і обов'язковим, відмінною ознакою, вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей та формальностей сановники намагалися підкреслити ту мету, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанців дивне переплетіння почуття самоповаги з показовим самознищенням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе. Проте така форма поведінки не означала, що співбесідник (навіть якщо його пози, жести, міміка відповідали само нищівному тону) насправді вважає себе нікчемним. Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу. Чим щільнішою була сітка обов'язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного прояву волі, ні сміливості й безпосередності в почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав - усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого роками ритуалу.

За Конфуцієм - кожна людина має займати строго визначене місце у державі: «государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - сином». Зрозуміло, що конче необхідною стає підтримка патріархальних відносин у суспільстві.

На основі конфуціанства були вироблені критерії для оцінки усіх вчинків, від побутових - до державного рівня. Так, від чоловіка вимагалось незаперечне виконання обов'язку, несіння служби, підкорення голові роду. Жінка повинна була завжди бути смиренною та слухатись свого чоловіка, свекра та свекруху, її головним обов'язком було служіння чоловіку, старанність в праці та продовження роду. Вона не повинна була виділятися розумом, талантом, красномовністю або дотепністю, від неї не вимагалося навіть краси чи принадності. Ідеалом жінки була покірна дружина, яка йшла за своїм повелителем навіть у могилу.

Порушення конфуціанських заповідей строго каралося, навіть стратою, як «найбільший злочин». Звичайним покаранням було перетворення в рабів, як самого порушника, так і всієї його родини.

Конфуціанство - регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, яка існувало за рахунок ренти - податку з селян, не заохочувало надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало допустимі межі, це призводило до суттєвого зниження прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Починалася криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Кризу вдавалося перебороти, але повстання, яке її супроводжувало, знищувало все, що було досягнуто приватним сектором. Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала більш сильною, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах між країною та Небом, та - від імені неба - з різними племенами та народами, що наповнювали світ.

Конфуціанство підтримало і піднесло створення культу правителя, імператора, «сина Неба», який управляв Піднебесною від імені Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли околиці, та які животіли в темноті, безкультур'ї і черпали культуру з одного джерела - з центру світу - Китаю.

За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції основної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і сурово фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту, є по суті еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій. Але не будучи релігією в повному розумінні цього слова, конфуціанство стало набагато більшим - воно стало образом життя цілого народу.

Висновки

Вчення Конфуція, з'явившись на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним.

Предметом першорядної важливості у Конфуція вважається суспільство людей, і його складова - конкретна жива людина. Одним із перших Конфуцій дав своє пояснення силам, що змушують людину діяти. І даючи це пояснення, він ввів ряд повністю нових понять. Деякі з них, на довгий час визначили не тільки параметри розвитку політичної культури, а в багато чому і долю духовної культури усього китайського народу.Вперше в історії культури була створена реальна модель ідеальної людини, яка спричинила великий вплив на форму національного характеру ті духовного життя китайців.

В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина - не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини - гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов'язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини - державу, суспільство і людину.

Підводячи підсумки вивчення конфуціанства, як філософської течії, варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство - це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розуми і почуття китайців впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.

Список використаних джерел

????????????? ?????????? ??????????

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.

7. http://pidruchniki.com/

Размещено на Allbest.ru