Історія Ісихазму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

РЕФЕРАТ

На тему: «Історія Ісихазму»

Виконала: студентка 2 курсу

відділення класичної філології

Чухно Ю.В.

Перевірив: Лучканин С.М.

Київ 2014

Зміст

Вступ

1. Історія розвитку і поширення вчення

2. Ісихастські суперечки

3.Роль Ісихастських суперечок

4. Ісихазм у наступні періоди історіх. Елементи Ісихазму в інших вченнях

Список літератури

Вступ

Один із видатних дослідників ісихазму Іоанн Мейєндорф (1926-1992) виділяє наступні чотири значення терміна "ісихазм":

1 ) найдавніший сенс: відокремлене, відлюдницьке чернецтво (на відміну від гуртожитного), тим самим , що протікає в безмовності , мовчазності;

2 ) особлива школа і техніка молитви, що розвинулася на Синаї і Афоні й досягла розквіту в XIV ст., часто іменована «розумним діянням» (praxiz noera) і має своїм ядром невпинне творіння в розумі молитви Ісусової «Господи Ісусе Христе, Сину Божий , помилуй мене , грішного»;

3 ) вчення Св. Григорія Палами (1296-1359), або паламізм, богословське ираження та обгрунтування ісихазму в сенсі, у центрі якого - концепція нестворених Божественних енергій , що направлені в світ і людину;

4 ) найбільш пізнє тлумачення: широке явище в релігійному житті Росії XIV - XVI ст., що охоплює всі впливи і відображення перейшовші на ісихазм у Русь в духовній практиці, чернечому і монастирському житті, духовноій культурі й навіть державному будівництві [4].

У загальних рисах це понятт тлумачиться так: "ісихазм" (від грец. hesychia - спокій, безмовність, відчуженість) - це містичний напрямок в Православ'ї; особливого роду практика ченців (ісихастів) і мирян, в якій застосовується безмовна молитва заради споглядання Божественного («Фаворського») світла; вважається, що цей світло виходило від Христа при Його Преображенні на горі Фавор).

В основі філософії ісихазму лежить уявлення про те, що можна споглядати непізнаване (Бога) за допомогою божественних енергій. Можна сказати, що ісихазм - це практика богоспоглядання шляхом молитовного самозаглиблення. Мова не йде про буквальне, фізичне споглядання, а про духовне, «внутрішнє» прозріння. Згідно з Новим завітом, «Бога не бачив ніхто ніколи» (Ін. 1:18). Однак ісихасти стверджують, що енергії Божі пронизують світ, і тому можна побачити «нетварне» (нестворене) і нематеріальне випромінювання Бога. Сенс ісихазму полягає у внутрішнім зосередженні і духовному переміщенні «розуму» в «серце». Ключовим текстом зі Священного Писання вважаються особливим чином інтерпретовані слова Ісуса Христа «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Поряд з естетичним сприйняттям Бога як неземного сяйва і невимовної краси, ісихазм обіцяв віруючому духовну та фізичну досконалість. У результаті «обоження» душа людини (і він сам) з'єднується з божественними енергіями [1].

Порфирій Успенський у своїй “Історії Афону” пише, що першим ісихастом був Св.Петро, який був також першим анахоретом Афону і прожив там 53 роки (681 - 734 рр.). Взагалі самозаглиблена молитовна практика оформилась спочатку в Єгипті наприкінці ІІІ - початку IV століття і розроблялась у IV - VII ст. синайськими та єгипетськими аскетами Макарієм Єгипетським, Євгарієм, Іоанном Ліствичником [5].

На виникнення концепції ісихазму вплинув й іконоборчий рух (боротьба проти іконошанування) VIII-IX ст. По-перше, іконоборці сприяли тому, що візантійське мистецтво збагатило свій образотворчий ряд символічною напруженістю, оскільки найбільш вірним «зображенням» Христа вони вважали хліб і вино Причастя. По-друге, іконоборці пропонували віруючим розвивати власну уяву, створюючи внутрішній образ Бога. І, нарешті, ще більш значні наслідки мала ідея іконоборців про те, що самому віруючому потрібно уподібнюватися Христу, пробуджуючи в собі чесноти як одушевлені образи [1].

1. Історія розвитку і поширення вчення

Історію ісихазму можна поділити на кілька періодів, які характеризуються певними особливостями у становленні та усвідомленні цього напрямку у православ'ї.

Ранній етап IV - V ст. - бурхливе зародження православної аскези в Єгипті і Палестині, час діяльності її творців і учителів (свв. Антоній Великий, Макарій Великий, Іоанн Златоуст, диякон Евагрий Понтійський, свв. Ніл Анкірський, Іоанн Касіан, Єфрем Сирин та ін.). На цій стадії формуються два типи або русла аскези: чернецтво киновійне (від греч. кпйнпвйпт, загальне життя), гуртожитнє і анахоретське (від грец. Бнбчпсзуйж - відлюдництво), пустинножитнє; пізніше до них приєднується третій, проміжний тип - скитське, або ідиоритмічне чернецтво, коли ченці мають роздільне проживання, але спільне богослужіння, єдиний духовний ритм. Ісихазм створювався у рамках другого русла і часто ототожнювався з ним, але в окремі періоди, в окремих вогнищах Традиції набував поширення в інших руслах. Первинні елементи Традиції - діалектика самоти-єднання, відходу від світу і зв'язку з ним в любові; примат молитви; необхідність навчення, керівництва, і звідси - інститут духовних наставників, стариків; гнучке поєднання зусиль внутрішньої роботи і зовнішнього облаштування, з приматом перших. Тут вже явно видно цілісний антропологічний підхід, хоча доки мало відрефлектований.

З початковою епохою тісно змикається наступний період (прибл. V - IX ст.), що іменується зазвичай "синайським ісихазмом", хоча його провідні представники - не лише синайскі сподвижники Св. Іоанн Лествичник (VII ст.), Ісихій (VII - VIII вв.) і Філофій (IX - X вв.) Синайські, але також Св. Діадох Фотикійський , старці Варсануфій тв Іоанн Газскі, їх учень Дорофій та ін. Це етап кристалізації ісихазму як дисципліни, чіткого методу духовної практики (пізніше, в силу його строгої методичності, ісихазм часто називали"методом"). Стержнем традиції стає школа молитовної роботи, що стоїть на двоякій основі: власне творіння молитви і "увага", контроль свідомості, що забезпечує безперервність молитви. Ця двояка робота розгортається як духовний процес, що має спрямований, висхідний характер і розділяється на ряд східців, з яких головні суть: покаяння - боротьба з пристрастями; ісихія - зведення розуму в серці; безпристрасність - чиста молитва; споглядання нетварного Світла - перетворення і обожнення. Зміст процесу полягає в трансформації енергійної будови людської істоти, як властиво духовним практикам, людина тут розглядається, передусім, як "енергійна конфігурація", і ця конфігурація, проходячи серію певних енергійних форм, перетвориться до особливого "надприродного" типу, коли усі енергії спрямовані до Бога. Стан повної спрямованості до Бога, що трактувало православним богослов'ям як досконала сполученість людських енергій з Божественною енергією, благодаттю, і є ототожнення з Богом - втілення людської природи, що досягається в повноті містичного спілкування з Богом [4]. ісихазм суперечка вчення

Хоча обоження і передбачало єднання людини з Богом, але, насамперед воно передбачало перенесення на душу таких божественних атрибутів як безсмертя, блаженство і надлюдська повнота та інтенсивність життя. Шлях до обоження лежав через:

1). очищення (катарсіс);

2). просвітлення;

3). цілеобретіння.

Перше - це очищення душі від усього мирського через повне відречення від світу.

Друге - це просвітлення душі божественним світлом.

Третє - віднайдення містичної досконалості, єднання з Богом та обоження.

При цьому можна говорити про дві течії у східнохристиянській містиці: споглядальну та аскетичну. Перша течія прагне через містичний гносіс до спрощення душі та її єднання з Богом. Друга - підкреслює не стільки момент гносісу, скільки любові та відданості богу. До містиків першої течії можна віднести Псевдодіонісія та його послідовників, до другої - Макарія Єгипетського та Симеона Нового Богослова (X -XI ст.). Деякі містики синтезували в собі два напрямки: це Григорій Ниський (IV ст.), Ісаак Сирін (VI ст.), Максим Сповідник (VIІ ст.) і сам Григорій Палама.

Слід дати коротку характеристику основним принципам ісихастських практик. Це:

а). постійна “розумна молитва”, тобто постійне зосередження та

усвідомлене повторення Ісусової молитви;

б). “зведення” розуму в серце;

в). споглядання світлових феноменів (нетварного Фаворського світла, за Паламою - нетварних божественних енергій);

г). активне використання методів психосоматичної регуляції (затримка дихання, специфічні пози, візуалізація, зосередження на певних ділянках тіла).

Найоригінальнішим мислителем серед візантійських містиків X - XI ст. був Симеон (прізвисько “Новий Богослов” він отримав від ворогів). Для цього подвижника важливими елементами емоційно-духовного життя є плач та молитва, які є однак, беззмістовними без осяяння душі божественним світлом.

З Симеона вперше в історії візантійської духовної культури світло стає центральною проблемою естетики, хоча, як відомо, воно займало важливе місце вже в естетиці Псевдо-Ареопагіта. Сліди такої естетики можна простежити в візантійській художній культурі. Золоті фони та німби мозаїк та ікон, промені та зірки золотого ассіста на візантійських зображеннях, блиск мозаїчної смальти, - все це конкретна реалізація в мистецтві тієї естетики світла, яку розробили на практиці візантійські подвижники. Вклад Симеона в неї особливо значний. Пізніше лише Григорій Палама здійснив істотні доповнення до цієї естетики.

Наступний і найважливіший етап розвитку ісихазму - Ісихастське відродження у Візантії XIV ст. (перед цим,особливий вклад у Традицію вносить містика Св. Симеона Нового богослова (949-1022), що представляє яскравий, багатий досвід вищих щаблів духовного процесу) [2].

Етап украй насичений і зовні, і внутрішньо; ісихазм стає тут на якийсь час центральним чинником не лише в церковній, але й у світській історії Візантії. Активне відродження ісихазму готується в XIII ст. діяльністю свв. Григорія Кіпрського, Феолипта Філадельфійського, Никифора Уєдиненника і розгортається, передусім, на Афоні. Висока розвиненість, відпрацьованість ісихастского методу до цієї епохи висувають на перший план вищі духовні стани, що включають світлові споглядання.

І в 30-і роки чернець Варлаам Калабриєць виступає з богословською критикою цих споглядань й ісихазма в цілому. Так починаються "ісихастские суперечки", в яких Церква розколюється на прибічників і супротивників ісихазма, церковний конфлікт переплітається з політичною боротьбою і громадянською війною, і, зрештою, відбувається "урочистість Православ'я", соборне визнання ісихастского досвіду і догматичне закріплення його основоположень.[4]

2. Ісихастські суперечки

Для того, щоб краще зрозуміти суть "ісихастських суперечок" слід розглянути основні положення теорій Григорія Палами і Варлаама Калабрийця.

Часто Основоположниками ісихазму як цілісного вчення помилково називають двох просвітитилів, що жили в XIII-XIV століттях у Візантії Преп. Григорія Синаїта і Св. Григорія Паламу, але вони лише богословськи осмислили, обгрунтували і систематизували ту практику духовного діяння, яка здійснювалася серед монахів-анахоретів з глибокої давності. Григорій Синаїт залишив кілька творів про «розумну молитву».

«Тріади на захист священнобезмовних» була основною працею Григорія Палами. За словами Палами, ісихаст - це людина, «який намагається укласти в своєму тілі безтілесне». Палама розглядає божественну сутність як таку, яка не поєднана з тварною природою душі. Однак у Бога є нетварні енергії, через які і відбувається з'єднання людини з Богом та її обожнення. Ці нетварні енергії Христос явив зримо в своєму Преображенні.

Тіло і душа є психоматичною єдністю. Саме по собі тіло не є гріховним і противним для душі, скоріше душа прив'язана до тіла і любить його. Гріх вкорінений не в тілі, а в волі, свідомості. Тому духовний подвиг передбачає синергію тіла і душі, і участь першого у діяльності другої і, навпаки, одухотворення тіла через наближення душі до Бога. Обоженою стає уся людина, не лише її душа (ознакою цього є нетлінність мощей святих). Таким чином, всесвіт Палами христоцентричний: в центрі його вимірів стоїть не Бог, як в середньовічному католицизмі, і не людина, як в культурі Відродження та Просвітництва, а боголюдина.

Протистояли їм варлааміти - послідовники італійського грека Варлаама (1290-1348), який намагався спрямувати православне богослов'я в русло, зближаюче його з західною схоластикою. Він піддав критиці містичну гілку східного богослов'я. Якщо ісихасти вірили, що Бог присутній в світі як благодать і нестворений невидимий світ, то Варлаам витлумачував благодать як щось створене і окреме від Бога. На його думку, православні ченці ототожнюють Бога і матеріальні речі. Протистояння ісихастів і варлаамітов відбилося також у тому, які вимоги вони висували до верховної влади, до ідеалу імператора. Якщо ісихасти основні доблесті імператора ототожнювали з моральними чеснотами (Квасоля), то варлааміти підкреслювали освіченість василевса, його мудрість (Дмитро Кидоніс). Але і ті, й інші відстоювали монархію як ідеальну форму правління.[1]

Отже, Варлаам не зрозумів суті ісихазму, що й не дивно, адже для цього “кантіанця XIV ст.”, як його називає О.Ф.Лосєв, взагалі будь-які розмови про таємниче відчуття Бога під час молитви були безглуздям: Бога неможливо пізнати, тим більше побачити. Варлаам напав на те, що було для ісихастів найсокровеннішим, він назвав практику молитовних споглядань нетварного світла чуттєвим і звабливим бісовидінням, ганебним “пупомудрям”. У відповідь Св.Григорій пише першу “Тріаду на захист священнобезмовних”. Палама доводить, що таємничі споглядання часів великих святих та апостолів доступні чистим серцям і теперішніх молитовників. Св.Григорій більше всього боявся, що філософське та наукове знання відмежують людську душу від живої Божої любові, що Бог залишиться десь у минулому, часів великих боговидців.

Варлаам, в свою чергу добився того, що у червні 1341 року відбувся Собор-синод, на якому велася полеміка щодо природи, сутності Фаворського світла.Все скінчилося тим, що Варлаам розкаявся, а Собор в той же день закінчився загальним примиренням. Але сам критик паламізму наступного ж дня поїхав в Авіньйон, де прийняв уніатство. На Константинопольському соборі 1341 вчення Григорія Палами було офіційно схвалене. Позиції Палами і його прихильників були підтверджені на Константинопольських соборах 1347 і 1351 рр.. На останньому були присутні представники усіх православних церков, тому він розглядався православними як Вселенський; цей собор видав томос, схваливши всі погляди Палами. Ісихазм таким чином був визнаний офіційним вченням Православ'я. Палама помер в Солуні в 1359 р. і через 9 років був канонізований патріархом Константинопольським Філофея, своїм другом і учнем. Основний опонент ісихазму в 1347-1351 рр., Никифор Григора, який відмовився визнавати вчення ісихастів, фактично був заточений у монастир[1].

Головні підсумки етапу трояки: 1) ісихазм отримав богословське обгрунтування у вченні Палами, яке розвинуло і доповнило класичну патристику "богослов'ям енергій"; 2) ісихазм експлікував, і в практиці, і в теорії (також у вченні Палами) свої установки про співучасть тіла в духовному процесі, остаточно оформившись як холістичне практичне вчення про ототожнення з Богом цілісної людської істоти, людської природи як такої; 3) ісихазм почав продумувати і утілювати закладені в ньому універсалістські потенції: ісихастська практика виходила за межі чернечого середовища, і в ісихазмі виявлялася природа неприватної чернечої методики, але загально антропологічної стратегії. З усього цього,виникали передумови до створення на базі ісихазма цілісної культурної парадигми, альтернативної Західному Ренесансу; але крах Імперії не дав їм розвинутися [4].

3. Роль Ісихастських суперечок

Релігія у будь-якому суспільстві відіграє важливу роль, відповідно вона не може не впливати на політику і перебіг подій у державі. "Ісихастські суперечки" були не просто непорозумінням між діячами церкви, вони мали фактично вирішити питання зовнішньої політики держави: приєднатись до католицизму і відповідно до Заходу, або ж лишитись при своїх уподобаннях і самостійно протистояти зовнішнім загрозам, зокрема зі Сходу. Ще у 1330-х рр. імператор Андронік ІІІ Палеолог почав шукати шляхи до зближення із Заходом. Як зазначає Галіан Прохоров цю місію було покладено на Варлаама із Калабарії, який знав як грецький Схід, так і латинський Захід. Скоро він уже офіційно виступав від імені Візантії з папськими представниками. Важливим для зближення було питання ісихазму, тому Варлаам почав критикувати це вчення і створив так звані "суперечки". Суперечки звернули на себе увагу громадськості: стало зрозуміло, що від їх вирішення залежить багато як у внутрішній політиці, так і в зовнішіній [2].

На соборі, щ о відбувся 10 червня 1341р. зібралось майже все місто. Григорій Палама, опонент Варлаама, спочатку брав гору у дискусіях на самим Варлаамом, а потім і над його прихильником Григорієм Акіндіном. Та розпочалась громадянська війна, в ході якої переміг Іоан Кантакузін, що був прихильником ісихазму. Григорій Палама був відлучений від церкви у ході війни ще до перемоги Кантакузіна. Боротьба перейшла з воєнної на релігійну. Після перемоги Кантакузіна суперечки лише посилились, хоча до влади прийшли монахи-ісихасти, таким чином держава стала більш прихильна до цього вчення. Оскільки воно сповідувало самозаглиблення і відречення від загального світу для зближення з божественною сутністю, ісихазм не міг бути релігією держави, котра змогла б протистояти туркам-османам. Це не означає, що візантійське військо не вступало в бої, але чи було у нього достатньо духу і мотивації протистояти жорстокості східного народу? З огляду на результат - ні. Вищий ступінь гуманізму, як можна назвати ісихазм, не передбачав насилля, тобто при поному переході на цю релігію країна могла здатись без бою. Наступні імператори намагались залучитись підтримкою Заходу і стримували поширення вчення, яке не відповідало потребам держави у захисті. У випадку з турками Візнатія мала лиш один вихід: si vis pacem para bellum.

4. Ісихазм у наступні періоди історії. Елементи Ісихазму в інших вченнях

Ісихазм як спосіб служіння Богу надалі вже втратив свою популярність, але при цьому не зник повністю і здійснив свій вплив на майбутні релігії і вчення, деяк ентузіасти навіть намагимуться відновити його.

Ісихазм ще називали "методом" через чітко канонізовану процедуру богослужіння, які часто навіть для тогочасної людини були незрозумілими. Під час "ісихастських суперечок" Варлаам так характеризує цю процедуру: "Ченці відкрили мені свої жахливі та абсypдні віpування , описувати які принизливо для людини, що володіє хоч якимось інтелектом чи хоч малою краплею здорового глузду; їх вірування є наслідком помилкових переконань і палкої уяви. Вони повідомили мені про дивовижне роз'єднання і возз'єднання pозyму і дyші, про зв'язок дyші з демоном, про різницю між червоним і білим світлом , про розумні входи і виходи, що виробляється ніздpями пpи диханні, про заслін навколо пyпа і, нарешті, про бачення дyші нашого Господа, якесь бачення чуттєвим способом і у повній сердешній впевненості відбувається всередині пyпа (Послання 5 , до Ігнатія )[3].

Навіть у цьому вельми спотвореному і навмисне гpотескному описі теоpій і методів ісихастів (їх Ваpлаам називав " омфалописхами " , " пyподyшниками " ) читач може провести паралелі із йогою та даосизмом: дихальні вправи, що виконуються для досягнення контpолю над психічними пpоцесами, зосередження на психічних центp тіла ("кіноваpні поля" даосизму, чакpи індійських тpадицій), споглядання світлових феноменів і теоpія символіки кольору (тантpична йога пpоміжного стану тa ін.), а також і самий підхід, передбачає використання соматичних пpоцесів і стpyктyp для оволодіння свідомістю.

Пpактика постійної молитви, передбачає повтоpення божествених імен як сильний психотехнічний метод, добре відомий нам з інших тpадицій і є yнівеpсальним. Досить згадати повтоpення "великої мантpи " ("Хаpе, Кpішна") в індійському вішнyіському бхакті або "пам'ять про Бyдду" в амідаїзмі, передбачає постійне усвідомлене (як і в ісихазмі) повтоpення імені Бyдди Амітабхі (нянь фо, нембyцy) . Інші психологи вважають , що досягається ефект, пов'язаний з постійним повтоpенням тієї чи іншої фоpмyли, обyмовлений механічним повтоpенням і фоpмyла може бути будь-якою. Не всі погоджуються з подібною точкою зору. Безсумнівно, велику, якщо не визначальну, pоль тут грає настанова свідомості, що виpажається у вірі в сакpальність промовленого імені та в ефективність його повтоpення. Це підкреслює і традиція, що стверджує пріоритет віри і заперечує бездумне і автоматичне повторення священних формул.

Вже на початку XX ст. переконання в святості самого імені Ісуса, пpосвітлюючого свідомість , виразилось в афонському монашестві в русі "прославлення імені", яке у філософсько-богословському сенсі і в контексті семіотичної проблематики було обгрунтовано М.ОБулгаковим. Цей рух може вважатися продовженням ісихастської традиції. Так за уставом, афонський монах повинен 1000 разів за день промовити Ісусову молитву.

Ще один важливий аспект досвіду ісихії полягає в пеpеживанні yнівеpсальної єдності, передбачає сходження від розширення свідомості ("космічна свідомість") до єднання з божественним Абсолютом. Це сходження було описано ще в pанній пеpіод східно-християнським містиком Св. Максимом Сповідником (VII ст.)

Візантійський ісихазм став ідейною підвалиною печерного самітництва у Давній Русі, яке мало свої специфічні риси. Мало відомо, чи дійсно печерні аскети використовували ісихастський праксис, але загальні світоглядні установки вказують на те, що мета була спільною - через усамітнення, мовчазну самозаглиблену “розумну молитву”, через смирення своєї плоті та боротьбу з спокусами досягти єднання з Богом - вічного щастя і блаженства.

Якщо говорити про подальшу долу ісихазму, то його велич демонструє Св.Сергій Радонежський. В XV - XVI ст. він розквітає завдяки працям Ніла Сорського. Після століть занепаду, ісихазм відроджується в старечестві кінця XVІІІ - XІX ст., принципи якого викладені Ф.М.Достоєвським в “Братах Карамазових”. Свідченням глибокого вкорінення ісихазму серед православного народу є “Відверті розповіді мандрівника духовному своєму отцю” (кінець XІXст.).

Слід також сказати, що візантійський ісихазм, як пізніше руський ісихазм, виражений в печерній аскезі, не обмежувався мовчанням та молитвою, а вів до розквіту богослов'я, реформування монастирів, літургічної творчості, до широких рухів громадянського та політичного оновлення.

Загалом, за словами дослідника Мейєндорфа, ісихасти “вдихнули нове життя в застигле та склеротизуюче християнське суспільство Візантії”.

Список літератури

1. Інтерне-ресурс: http://vidpo.net/shho-take-isihazm.html

2. Кабанець Є. Давньоруська печерна аскеза і візантійський ісихазм // Духовна спадщина Київської Русі. - Одеса, 1997 - вип.2.

3. Пpотоиеpей Иоанн Мейендоpф. Введение в святоотеческое богословие: (Конспекты лекций). Вильнюс, 1992. С. 336 -- 337.

4. Хоружий С. С. Исихазм, Богочеловечество, ноогенез -- и немного о нашем обществе // Русский космизм и ноосфера. М. 1989. 1. 152--162.

5. Христианство. Енциклпедический словарь в 2-х томах. - М., 1993.

Размещено на Allbest.ru